|
|||
Annotation 12 страница Посланець — великий зелений папуга, чекав у фойє на першому поверсі. Він залетів у будинок крізь відчинене вікно за кілька хвилин до того й застрекотів моє ім’я. Отоді Нім його зловив і посадив у клітку. Там він і далі стрекотів. — Джжей-коб! Джжей-коб! Голос у нього рипів, як іржаві петлі. — Він не хоче розмовляти ні з ким, крім тебе, — пояснив Нім, підштовхуючи мене до клітки. — Ось він, дурна ти птахо! Перекажи йому свою звістку! — Здрастуй, Джейкобе, — сказав папуга. — З тобою говорить пані Сапсан. — Що? — шоковано перепитав я. — Вона стала папугою? — Ні, — сказала Емма, — це повідомлення від пані Сапсан. Кажи, папуго, що вона передала? — Я жива й здорова, сиджу у вежі у свого брата, — проговорив папуга моторошно людським голосом. — Інші теж тут: Мілард, Оливка, Горацій, Брантлі, Єнох та решта. Ми з Еммою зачудовано перезирнулись. Брантлі? А папуга, мов автовідповідач, знай собі торочив далі: — Пес пані Королик сказав мені, де я можу вас знайти, тебе та панну Блум. Я хочу відрадити вас від будь-яких спроб нас урятувати. Нам тут нічого не загрожує, не потрібно ризикувати життям, викидаючи нерозумні коники. Натомість мій брат пропонує вам таке: здайтеся його охороні біля мосту на Кіптявій вулиці, і ви не постраждаєте. Я закликаю вас послухатися. Іншого вибору в нас нема. Ми знову будемо разом і під захистом та опікою мого брата станемо частиною нового царства дивних. Папуга присвиснув, повідомляючи, що запис скінчився. Емма недовірливо похитала головою. — На пані Сапсан це зовсім не схоже. Хіба що їй промили мозок. — А ще вона ніколи не називає дітей на ім’я чи прізвище, — додав я. — Вона б сказала «панна Брантлі», а не «Брантлі». — Тобто ви не вірите, що це повідомлення автентичне? — спитав Бентам. — Я не знаю, що то було, — відповіла Емма. Нахилившись ближче до клітки, Бентам наказав: — Перевірка справжності! Птах нічого не відповів. Тоді Бентам обережно повторив команду і нашорошив вухо до птаха. Та враз він випростався. — От чорт. І тут я теж це почув. Цокання. — БОМБА! — пронизливо закричала Емма. Пі-Ті відкинув клітку в куток, згріб нас у захисні обійми й розвернувся до птаха спиною. А потім був сліпучий спалах і оглушливий вибух, але болю я не відчув: усе найгірше прийняв на себе ведмідь. А ми не постраждали, тільки ударною хвилею мені заклало вуха й здмухнуло з Бентама капелюх, та ще була пекуча, хоч і, на щастя, нетривка спека. Під дощем із клаптів фарби й папугового пір’я ми вийшли, спотикаючись, із кімнати. Ми були цілі й неушкоджені — всі, крім ведмедя. Той упав на всі лапи й, схлипуючи від болю, показав нам спину, обпалену, без шерсті. Побачивши це, Бентам розлючено закричав і обійняв тварину за шию. Нім щодуху помчав будити Матінку Пилок. — Ти розумієш, що це означає? — спитала Емма. Її всю трясло, очі були широко розплющені від жаху. Напевно, в мене вигляд був такий самий; після вибуху бомби людина інакшою бути не може. — Точно я знаю одне: цього папугу прислала до нас не пані Сапсан. — Очевидно… — І Коул знає, де ми. — Якщо раніше не знав, то тепер знає. Поштові птахи навчені розшукувати людей, навіть якщо відправник не знає їхньої точної адреси. — А це означає, що Едисон у нього, — сказав я, і від цієї думки душа пішла в п’яти. — Так… але тут є один нюанс. Коул нас боїться. Інакше не намагався б убити. — Можливо, — погодився я. — Та не можливо, а точно. А якщо він, Джейкобе, нас боїться… — Вона звузила очі. — Значить, у нас є щось лячне. — Він не боїться, — озвався Бентам, підводячи голову зі складок на шиї в Пі-Ті. — Варто було б, та не боїться. Той папуга не повинен був вас знищити, а тільки знешкодити. Здається, моєму братові юний Джейкоб потрібен живим. — Я? Навіщо? — Мені на думку спадає лише одна причина. До нього дійшли чутки про твою виставу з порожняком, і це його переконало, що ти особливий. — У чому особливий? — спитав я. — Здогадуюся, що він може вважати тебе останнім ключем до Бібліотеки душ. Вбачає в тобі того, хто може бачити глечики з душами й користуватися ними. — І Матінка Пилок таке казала, — прошепотіла Емма. — Це божевілля, — сказав я. — Хіба так може бути? — Важливо тільки те, що він у це вірить, — відповів Бентам. — Але це нічого не міняє. Ви проведете порятунок за планом, а потім ми відправимо вас, ваших друзів і наших імбрин щонайдалі від мого брата і його божевільних задумів. Але треба поквапитися. Джекові посіпаки простежать папугу й вибух до цього будинку. Вони вже скоро сюди нагрянуть, тому вам треба піти до їхньої появи. — Він звірився з кишеньковим годинником. — До речі, вже майже шоста. І коли ми вже збиралися йти, до кімнати поспіхом увірвалися Матінка Пилок і Рейналдо. — Матінка Пилок хоче тобі щось дати, — повідомив юнак, і жінка простягла мені маленький предмет, загорнутий у тканину. Бентам сказав їм, що зараз не час для подарунків, але Рейналдо наполягав. — Якщо потрапите в неприємності, — вклав він ту річ Еммі в долоню, — відкрийте. Емма відгорнула цупку тканину. Та маленька річ, що лежала всередині, спочатку видалася шматком крейди. Аж поки Емма не покатала її на долоні. На ній було дві кісточки й маленький пофарбований ніготь. Мізинець. — Даремно ви це, — похитав головою я. Рейналдо побачив, що ми не зрозуміли. — Це Матінчин палець, — пояснив він. — Розітріть його і використовуйте, коли знадобиться. Еммині очі стали круглими від подиву, а рука трохи опустилася, неначе палець раптом поважчав утричі. — Я не можу прийняти, — мовила вона. — це занадто. Матінка Пилок простягнула руку (вона вже стала меншою, ніж раніше, і ту кісточку, біля якої раніше був мізинець, вкривала пов’язка) і зімкнула Еммині пальці на подарунку. Потім щось пробурмотіла, а Рейналдо переклав: — Можливо, ви з ним — наша остання надія. Якби могла, я б віддала вам хоч усю руку. — Не знаю, що й сказати, — мовив я. — Дякую. — Використовуйте ощадливо, — застеріг Рейналдо. — Помалу їдеш — на довше вистачить. А, ще вам знадобиться оце. — Із задньої кишені джинсів він витяг дві маски від пилу і підняв їх за поворозки. — Інакше поснете разом із ворогами. Я знову йому подякував і маски взяв. Матінка Пилок злегка нам уклонилася; її неосяжна спідниця замітала підлогу. — А тепер нам справді час іти, — нагадав Бентам, і ми залишили Пі-Ті в товаристві цілителів та двох ведмежат, які прибігли ніжно тулитися до свого старшого родича, що занедужав. Ми повернулися нагору, в коридор із контурами. А коли перетнули сходовий майданчик, я відчув секундне запаморочення — раптово накотила хвиля млості, як на краю урвища, бо до мене дійшло, де я стою, і за вісімдесятьма сімома дверима — вісімдесят сім різних світів і всі вони відкриті для нас, тягнуться в нескінченність і з’єднуються з цим коридором ниточками, ніби нерви — зі стовбуром мозку. У найближчі хвилини ми зайдемо до одного з них і, можливо, ніколи не вийдемо. Я відчував, як борються в мені через це старий і новий Джейкоби, жах і збудження напливали на мене упереміж. Бентам швидко крокував, спираючись на ціпок, і говорив, говорив, говорив. Казав, якими дверима скористатися і де знайти двері за тими дверима, які ведуть на Коулів бік контуру, і як знову вибратися в машину Панконтуркону всередині твердині. Усе це було дуже складно й заплутано, але Бентам божився, що маршрут короткий і на ньому повно дороговказів. А щоб стовідсотково гарантувати, що ми не заблукаємо, він відправить з нами свого помічника. Того викликали з машинного відділення, і він стояв, поки ми прощалися, насуплений і мовчазний. Бентам потис нам руки. — Бувайте, хай щастить і дякую, — сказав він. — Не дякуйте завчасно, — відповіла Емма. Помічник відчинив одні двері й чекав біля них. — Поверніть мою сестру, — попросив Бентам. — А коли знайдете тих, хто її утримує у неволі… — Здійнявши руку, він так стиснув кулак, аж зарипіла шкіра його рукавички. — Не щадіть їхніх почуттів. — Не будемо, — пообіцяв я і зайшов у двері. Розділ сьомий Слідом за Бентамовим асистентом, повз звичайне умеблювання, крізь четверту стіну, якої не було і назовні, в густі непролазні хащі вічнозелених дерев. Була середина дня пізньої осені чи ранньої весни, у прохолодному повітрі розливалися пахощі деревного диму. Під ногами в нас похрускувала вторована стежка, насвистував птах, і тихо, проте наполегливо піднімався шум води, що десь падала. Помічник Бентама говорив мало, і нас це цілком влаштовувало; ми з Еммою були дуже напружені й не хотіли ні з ким базікати ні про що. Пройшовши стежкою крізь зарості дерев, ми вийшли на дорогу, яка завертала за гору. Виснажений ландшафт із сірого каміння та клаптів снігу. Далекі сосни скидалися на ряди настовбурченої щетини в зубній щітці. Ми припустили підтюпцем, обережно, щоб не втрачати сили завчасно. За кілька хвилин ми обігнули поворот і опинилися перед стіною води, що з гуркотом падала донизу. Тут стояв один з дороговказів, які обіцяв Бентам. «СЮДИ» було написано на ньому — чітко і ясно. — Де ми? — спитала Емма. — В Аргентині, — відповів помічник. Виконуючи вказівки, ми пішли стежиною, що поступово заростала деревами й чагарниками. Ми прокладали собі шлях крізь зарості ожини й насилу йшли далі, і в міру нашого просування стихав і гуркіт води. Біля маленького струмка стежка закінчувалася. За течією струмка ми пройшли кількасот ярдів, поки й він не урвався. Вода стікала у низовину, вхід до якої губився в папоротях і моху. Помічник уклякнув на березі струмка і відгорнув запону бур’янів — та й застиг нерухомо. — Що це? — пошепки спитав я. Помічник дістав з-за пояса пістолет і тричі вистрелив у просвіт. А відповіддю на це був крик, від якого холола в жилах кров. В струмок викотилась якась потвора. Мертва. — Що це таке? — перепитав я, витріщившись на істоту. Здавалося, що вона всуціль складається з шерсті й пазурів. — Не знаю, — відповів асистент. — Але вона вас підстерігала. Раніше я нічого подібного не бачив. У потвори було пухке тіло, зуби-ікла і велетенські вибалушені очі, та навіть вони здавалися волохатими. Я подумав, що, мабуть, її туди посадив Коул. Можливо, він очікував, що його брат діятиме за таким планом, і влаштував пастки на всіх коротких шляхах, які вели до його Панконтуркону. Води струмка забрали з собою тіло. — Бентам казав, що в нього нема зброї, — відзначила Емма. — У нього й нема, — відповів помічник. — Це мій пістолет. Емма подивилася на нього з надією. — А можна, ми позичимо? — Ні. — Він сховав зброю. І вказівним пальцем показав на печеру. — Ідіть через неї. А далі підете тим самим шляхом, яким ми сюди прийшли. І опинитеся у витворів. — А де будете ви? Він сів у сніговий замет. — Тут. Я подивився на Емму, вона відповіла таким самим поглядом; ми обоє щосили намагалися приховати свою вразливість. Намагалися наростити довкола серця броньований щит. Від того, що ми можемо побачити. Зробити. Що можуть заподіяти нам. Я спустився течією струмка і допоміг зійти Еммі. Від крижаної води німіли ноги. Нахилившись, щоб зазирнути в печеру, я побачив, як углибині тьмяно зблискує світло. Ще один перехід із темряви на світло, псевдонародження. Скидалося на те, що інші зубаті потвори всередині не чигають, тому я обережно спустився у воду. І одразу ж від крижаної температури перехопило подих. Я почув, як охнула від того самого в мене за спиною Емма, ухопився за край входу в печеру і ковзнув досередини. Коли ти занурений у холодну стрімку воду, то відчуваєш такий біль, ніби все твоє тіло колють голками. Будь-який біль спонукає йти вперед, а такий — і поготів; я спритненько проштовхався крізь водяний тунель, дряпаючись по слизькому гострому камінні й низьких виступах. Вода заливала мені обличчя, я мало не похлинувся. Та потім нарешті вибрався і допоміг Еммі. Удвох ми вистрибнули з крижаного струмка й роззирнулися навколо. Тут усе було точнісінько таким самим, як і на тому боці печери. От тільки помічника вже не було, і гільз на снігу, і відбитків ніг. Ми неначе увійшли в дзеркало й потрапили до світу, який у ньому відображувався, за винятком кількох деталей. — Ти весь посинів, — сказала Емма, підтягла мене на берег і міцно пригорнула до себе. По тілу розлилося її благодатне тепло, і в занімілі кінцівки поволі поверталися відчуття. Ми пішли, тим самим шляхом, яким прийшли до печери. Відшукали дорогу крізь колючі зарості ожини, нагору пагорбом, повз водоспад — усе в ландшафті залишалося незмінним, от тільки «СЮДИ», дороговказу, який для нас поставив Бентам, тут не було. Контур йому не належав. Ми знову потрапили в лісочок. Перебігали від дерева до дерева, ховалися за стовбурами, поки не дійшли до того місця, де доріжка закінчувалася й переходила в долівку, а потім — у кімнату, що ховалася за переплетеним віттям пари ялин. Але ця кімната відрізнялася від Бентамової. У ній усе було по-спартанському: без меблів, жодних шпалер у маки, а підлога й стіни виявилися гладенькими бетонними. Ми ступили досередини й навпомацки пошукали в темряві двері. Я вів по стіні руками, аж поки не зачепився за маленьку вкорочену ручку. Ми попритулялися вухами до дверей і послухали, чи не звучать за дверима голоси або кроки. Але я чув лише притлумлені відлуння. Повільно, обережно, я прочинив у дверях шпарину. Помалу висунув у отвір голову і визирнув назовні. Та побачив широкий вигнутий хол, лікарняно чистий й сліпучо яскравий. У його гладеньких стінах випиналися високі чорні, немов у склепі, двері; десятки дверей карколомно завертали за вигин стін. Ось вона, витвірська вежа. Ми все-таки проникли в печеру до лева. * * * Я почув наближення кроків. Швидко втягнув голову в кімнату. Зачиняти двері часу вже не було. Крізь щілину я помітив білий спалах, коли повз нас пройшов чоловік. Рухався він швидко, вбраний був у білий лабораторний халат і йшов, уткнувшись носом у папірець, який тримав у руці. Мене він не помітив. Я дочекався, поки віддаляться його кроки, а потім протиснувся в хол. Одразу ж за мною вийшла Емма і причинила за нами двері. Ліворуч чи праворуч? Зліва підлога забирала трохи вгору, справа — опускалася донизу. Якщо вірити Бентамові, ми перебували в Коуловій вежі, а от його полонених утримували не тут. Нам потрібно було вибратися назовні. Отже, вниз. Униз і праворуч. Ми повернули направо, обіймаючи внутрішню стіну, бо коридор спіраллю спускався донизу. Гумові підошви моїх черевиків порипували. Доти я цього звуку просто не помічав, але в тяжкій тиші коридору з товстими стінами кожен крок змушував зіщулюватися. Ми трохи просунулися вперед, та раптом Емма напружилася й притулила мені руку до грудей, щоб зупинити. Ми прислухалися. Тепер, коли наші кроки стихли, ми почули інші — вони долинали спереду й були вже близько. Ми притьмом кинулися до найближчих дверей. Ті відчинилися дуже легко, ми пірнули всередину, зачинилися й спинами попритулялися до дверей. Стіни і стеля в кімнаті, до якої ми потрапили, були круглі. Виявилося, що ми всередині велетенської дренажної труби, ще до кінця не змонтованої, тридцять футів завширшки. І ми там були не самі. На тому місці, де труба закінчувалася і розливалося дощове денне світло, на довгих ремонтних козлах сиділи з десяток чоловіків і ошелешено на нас витріщалися. Своїм вторгненням ми перебили їм обід. — Ви як сюди потрапили? — закричав один. — Та це ж малі, — заспокоїв його інший. — Слухайте-но, це вам не дитячий майданчик! То були американці. Здавалося, вони геть не розуміють, звідки ми взялися. Але відповісти ми не наважилися, зі страху, що почують витвори в коридорі, а ще я переживав, що крики робітників теж приваблять їхню увагу. — Той палець у тебе? — пошепки спитав я в Емми. — Здається, саме час його випробувати. Тож ми показали їм палець. Тобто начепили протипилові маски (вологі після струмка, однак досі придатні), Емма розтерла крихітний шматочок пальця Матінки Пилок, і ми рушили вздовж труби до чоловіків та спробували кинути в них порошком. Спочатку Емма спробувала здмухнути його з долоні, складеної ківшиком, але порох лише здійнявся понад нашими головами, і від нього в мене защипало та трохи заніміло обличчя. Потім я спробував його кинути, але це взагалі не мало жодного ефекту. Скидалося на те, що цей порошок — погана зброя для нападу. На той момент робітникам уже почав уриватися терпець, і один зістрибнув з козел, щоб витягти нас із труби силоміць. Емма миттю сховала палець і розпалила рукою вогонь. Її полум’я підпалило порох, що завис був у повітрі, й зі звуком «пуф! » він зайнявся, враз перетворюючись на дим. — Ого! — промовив чоловік. Він зайшовся кашлем і майже одразу, міцно заснувши, повалився на землю. Декілька його друзів підбігли допомогти, але теж полягли поряд із ним на землю жертвами хмари анестезійного диму. Робітники, які ще не поснули, були налякані, сердиті й розкричалися на нас. Тож, перш ніж ситуація перейде на інший виток, ми помчали назад до дверей. Я перевірив, чи горизонт чистий, і ми вислизнули в коридор. Коли я зачинив позаду нас двері, звук чоловічих голосів повністю стих, так, неначе двері не просто відокремили їх всередині, а якось вимкнули. Ми трохи пробігли, а потім зупинилися й стали наслухати: чи не долинуть кроки. Потім бігли, зупинялися й слухали, по спіралі спускаючись униз уривками просування й дослухання. Ще двічі ми чули, що наближаються люди, й притьмом ховалися за дверима. Одні відчинялися в паркі джунглі, наповнені лункими вересками мавп; за іншими була кімната зі стінами з невипаленої цегли, а далі починалась утрамбована земля й громаддя гір, що невиразно вимальовувалися на тлі. Підлога вирівнялася, й коридор став прямим. За останнім поворотом нас чекали подвійні двері, а за ними сяяло денне світло. — А хіба тут не повинно бути більше охоронців? — знервовано спитав я. Знизавши плечима, Емма кивком показала на двері, які видавалися єдиним виходом з вежі. Я вже збирався їх штовхнути, коли почув знадвору голоси. Якийсь чоловік розповідав анекдот. Усе, що я чув, — жебоніння його голосу, не слова, але то явно був анекдот, бо, коли він договорив, люди вибухнули сміхом. — Твоя охорона, — промовила Емма тоном офіціанта, що пропонує вишукану страву. Ми могли або чекати й сподіватися, що вони десь подінуться, або відчинити двері й зустрітися з ними лицем до лиця. Останній варіант був відважнішим і швидшим, тож я прикликав Нового Джейкоба і сказав йому, що ми зараз розчахнемо двері й будемо битися, і щоб він, коли його ласка, не обговорював цього зі Старим Джейкобом, бо той неминуче скиглитиме й опиратиметься. Але на той час, коли я все владнав, Емма вже діяла. Мовчки й спритно вона відчинила одну стулку поворотних дверей. Перед нами низкою вишикувалися п’ятеро витворів у різномастих уніформах, і у всіх на поясах теліпалася поліцейська табельна зброя. Вони стояли в розслаблених позах і дивилися в протилежний од нас бік. Ніхто не помітив, що двері відчинилися. Перед ними лежало подвір’я, оточене приземкуватими баракоподібними будівлями, а віддалік здіймалася догори фортечна стіна. Я вказав пальцем на мізинець, захований у Емминій кишені, — сон, губами промовив я, маючи на увазі, що треба цих витворів зробити непритомними, а потім затягнути їх у вежу, бо це здавалося найбільш доцільним з практичного погляду. Вона зрозуміла, причинила двері лише наполовину й почала викопувати з кишені палець. А я потягнувся до протипилових масок, які запхав був за пояс. І тут над фортечним муром удалині пролетіла якась полум’яна маса. Вона описала елегантну дугу і жвакнула посеред двору, плюючись навсібіч краплями вогню. Вартові забігали: двоє наважилися підійти поближче, щоб глянути, що ж воно впало, і коли вже посхилялися над вогненною кашею, через мур перелетів ще один кім’ях і влучив у одного вартового, аж той розпластався на землі, і зайнялося все його тіло. (Судячи з різкого запаху, що швидко поширювався, прилетіла суміш бензину й екскрементів. ) Решта вартових підбігли, щоб його загасити. Задзеленчала лунка сигналізація. Кілька секунд — і з будинків, що стояли довкола подвір’я, висипали витвори й помчали до муру. Розпочалася Шаронова атака, дай йому Бог здоров’я, і хвилина в хвилину вчасно. Якщо пощастить, у нас буде нормальне прикриття, аби безперешкодно пошукати друзів, хоч кілька хвилин. Навряд чи у витворів піде більше часу на те, щоб придушити кількох амброманів, озброєних катапультами. Ми окинули поглядами подвір’я. З трьох боків його обступали невисокі будівлі, всі більш-менш однакові. І ніде не було ні підсвічених стрілок, ні неонових вивісок, які б сигналізували, що тут утримують імбрин. Доведеться шукати якнайшвидше і сподіватися на удачу. Троє витворів побігли до стіни, а двоє лишилися гасити того, якого накрили палаючі випорожнення. Спинами до нас вони викочували його по землі. Ми навмання вибрали будівлю — ту, що стояла ліворуч, — і помчали до її дверей. Усередині очам відкрилася кімната, напхана, судячи з вигляду й запаху, одягом із секонд-хенду. Ми побігли проходом, обабіч якого тяглися вішаки з найрізноманітнішим одягом, з різних епох і культур, усі впорядковані та з бирочками. Напевно, то був гардероб для всіх контурів, до яких проникали витвори. Я подумав, що той кардиган, який доктор Ґолан вбирав на наші сеанси, цілком міг колись висіти в тій кімнаті. Але наших друзів тут не було, імбрин теж, тому ми продиралися проходами, шукаючи виходу до сусідньої будівлі, щоб не довелося знову виходити на подвір’я, де ми неодмінно трапимося на очі витворам. Виходів не знайшлося. Треба було ризикувати і знову вискакувати надвір. Ми підійшли до дверей і виглянули в шпарку. Довелося перечекати, поки подвір’ям із запізненням, на ходу натягаючи форму, біг ще один охоронець. Коли горизонт очистився, ми вибігли на видноту. Довкола нас падали катапультовані предмети. Коли в Шаронової імпровізованої армії закінчилися екскременти, вона почала запускати інші речі — цеглу, сміття, маленьких дохлих тварин. Я почув, як один із цих снарядів брудно лаявся в польоті, а потім гепнувся, покотився по землі, і я впізнав обриси поморщеної зсохлої голови з мосту. Якби моє серце не калатало так швидко, я б гучно розсміявся. Ми перебігли через подвір’я до споруди навпроти. Її двері обіцяли багато: важкі, металеві, їх би неодмінно охороняли, якби вартовому не довелося покинути свій пост і бігти до муру. Авжеж, усередині тримали щось важливе. Відчинивши їх, ми прослизнули в маленьку лабораторію, стіни якої було обкладено білими кахлями. Тут сильно пахло хімікатами. Мій погляд одразу привернула до себе шафка, в якій було повно жахливих хірургічних інструментів, всуціль сталевих і блискучих. Крізь стіни пробивався низький гул, нерівне серцебиття машин, але також іще дещо… — Ти це чуєш? — напружено вслухаючись, спитала Емма. Я чув. Неперервний і деренчливий, але виразно людський звук. Хтось сміявся. Ми з Еммою обмінялися спантеличеними поглядами. Емма віддала палець Матінки Пилок мені й засвітила в руці вогник. І ми обоє наділи маски. Ми думали, що готові до чого завгодно, хоча тоді навіть не підозрювали, які кошмари чекають на нас у цьому будинку. Ми рушили в обхід кімнат, які я зараз ледве можу описати, бо я щосили намагався викинути їх із пам’яті. Кожна наступна кімната була страхітливішою за попередню. У першій розташувалася маленька операційна для показових операцій; стіл тут було зміцнено шкіряними пасками й обмежувачами. Керамічні ванни уздовж стін стояли напоготові — збирати висмоктані з тіла рідини. Далі розташовувалася дослідницька, де від крихітних черепів та інших кісток тяглися дроти до електричного обладнання й вимірювальних приладів. Стіни були обклеєні полароїдними знімками, що документували експерименти, які проводилися на тваринах. Коли дійшла черга до них, ми вже тремтіли й затуляли очі. Але найгірше чекало попереду. У наступній залі відбувався експеримент. Ми налякали двох медсестер і лікаря, які саме виконували якусь страшну процедуру над дитиною. Між двома столами в них був розтягнутий маленький хлопчик, а під ним лежали постелені газети, щоб на них скрапувало. Медсестра тримала його за ноги, а лікар узяв за голову й холодним поглядом дивився в очі. Побачивши нас у масках і з вогнем у руках, вони закричали «На поміч! », але до них ніхто не прийшов. Лікар кинувся до столика, що вгинався під ріжучими інструментами, але Емма його випередила, і після недовгої шарпанини він здався та підняв руки догори. Ми затисли дорослих у кутку й поставили вимогу — сказати нам, де утримують полонених. Але відповідати вони відмовилися, я дмухнув порошку їм в обличчя, і вони звалилися на підлогу. Малий був сторопілий, але, поза тим, неушкоджений. Здавалося, він не може видати нічого, крім скигління, у відповідь на нашу автоматну чергу запитань — Як ти? Такі, як ти, ще є? Де? — тож ми вирішили, що найкраще буде його поки що сховати. Загорнувши його в простирадло, щоб зігріти, ми відправили його в тісну комірчину, пообіцявши повернутися. І я мав надію, що ми цю обіцянку зможемо виконати. Наступна зала була широка й відкрита, як лікарняна палата. Тут до стіни було прикуто ланцюгами двадцять чи більше ліжок, а на них лежали, прив’язані, дивні люди: дорослі й діти. Притомних серед них, здавалося, не було. З підошов їхніх ніг стирчали голки, й до пакетів, що поволі наповнювалися чорною рідиною, зміїлися трубки. — Їх спустошують, — тремким голосом промовила Емма. — Витягають з них душі. Я не хотів дивитися на їхні обличчя, але це було необхідно. — Хто тут, хто тут, хто ви, — бурмотів я, поки ми квапливо ходили від ліжка до ліжка. На власний сором, я сподівався, що серед цих нещасних не виявиться нікого з наших друзів. Але декількох ми все-таки впізнали. Меліну, дівчину з даром телекінезу. Блідих братів Джоела-і-Пітера, відокремлених один від одного, щоб більше не могли влаштувати руйнівного вибуху. Обличчя в них були спотворені, м’язи напружені, а кулаки вони стискали навіть уві сні, так, неначе їх мучили невимовні жахіття. — Господи, — мовила Емма. — Вони намагаються боротися. — Тоді допоможімо їм. — Я підійшов до Меліниного ліжка й обережно витяг з її стопи голку. Крихітна крапелька чорної рідини просочилася з рани. А за мить обличчя дівчини розслабилося. — Здоров, — сказав голос десь із протилежного боку кімнати. Ми розвернулися круто, мов вихор. У кутку сидів чоловік із кайданами на ногах. Скрутившись у клубок, він погойдувався і сміявся без усмішки; очі в нього були мов уламки чорної криги. То його холодний сміх ми чули, коли він розлягався залами й проходив крізь стіни. — Де тримають інших? — спитала Емма, опускаючись перед ним на коліна. — Та ж вони всі тут! — відповів їй чоловік. — Ні, інші, — заперечив я. — Їх має бути більше. Той знову розсміявся, і від його подиху в повітрі зависали маленькі хмарки замерзлої пари, хоча це було дивно, бо в кімнаті не було холодно. — Ви на них стоїте, — сказав реготун. — Кажи зрозуміліше! — закричав на нього я, втрачаючи терпець. — У нас немає часу! — Будь ласка, — слізно попросила його Емма. — Ми дивні. Ми прийшли вам допомогти, але спершу нам потрібно знайти своїх імбрин. У якій вони будівлі? — Ви. Стоїте. На. Них, — дуже повільно повторив чоловік. — На них. — Струмінь крижаного повітря від його дихання холодив нам обличчя. Та коли я вже збирався вхопити його й добряче потрусити, він здійняв руку й показав на щось поза нашими спинами. Розвернувшись, я помітив замасковану в кахляній підлозі ручку. І квадратний обрис ляди. На них. У буквальному розумінні. Ми підбігли до ручки, повернули її й підняли кришку люка. Униз у темряву спіраллю звивалися металеві сходи. — А звідки нам знати, що ви не обманюєте? — засумнівалася Емма. — Нізвідки, — відповів чоловік, і саме лише це було правдою. — Спробуймо, — вирішив я. Зрештою, відступати нам не було куди, лишалося хіба що повернутися тим шляхом, яким ми сюди прийшли. Змучений Еммин погляд перебіг зі сходів, що вели донизу, на ліжка довкола нас. Я знав, про що вона думає, але вона навіть не спитала — часу на те, щоб обійти всі ліжка й від’єднувати всіх від трубок, не було. Нам доведеться до них повернутися. Я лише сподівався, що на той час буде до чого повертатися. * * * Емма поставила ногу на металевий східець і стала спускатися в темну діру в підлозі. Перед тим, як піти за нею, я зустрівся поглядом із безумцем і приклав указівний палець до губ. Розплившись в усмішці, той повторив мій жест. Лишалося тільки сподіватися, що він зробив це серйозно. Невдовзі мали надійти вартові, і якщо він триматиме рота на замку, то, може, вони не полізуть за нами в люк. Я рушив униз сходами й зачинив над нами ляду. Попритулявшись одне до одного на верхівці вузького циліндра гвинтових сходів, ми з Еммою подивилися вниз. Наші очі помалу пристосовувалися до переходу між яскраво освітленою кімнатою вгорі й темрявою, що панувала в цій майже неосвітлюваній темниці зі стінами з грубого каменю. Емма взяла мене за руку й прошепотіла на вухо: — Камери. Вона показала пальцем. Потроху вигляд увиразнився, і я побачив ґрати тюремної камери. Ми, скрадаючись, пішли униз сходами. Мало-помалу очам відкривався простір: ми опинилися на краю довгого підземного коридору, вздовж якого тяглися камери. І хоча ми не бачили, хто в них сидів, та в мені раптом стрепенулася надія. Так, це було воно — те місце, яке ми сподівалися знайти. Та раптово в коридорі загупали чоботи. Мене прошила хвиля адреналіну. Камери стеріг вартовий, з рушницею через плече і пістолетом у кобурі. Поки що він нас не бачив, але побачить, будь-якої миті побачить. Ми вже задалеко відійшли від люка, щоб порятуватися втечею через нього, і ще занадто високо над поверхнею землі, щоб легко зістрибнути й прийняти бій, тому ми присіли навпочіпки і, зіщулившись, відхилилися назад, сподіваючись на те, що веретеноподібні поручні сходів зможуть нас сховати. Але це було неможливо. Ми опинилися майже на рівні його очей. Від нас його відділяло двадцять кроків. П’ятнадцять. Треба було терміново щось робити. Отож я й зробив. Підвівся й пішов донизу сходами. Помітив він мене, звісно, одразу, але не встиг ще добре роздивитися, як я заговорив. Голосно і владно в нього запитав: — Ви не чули сигналу тривоги? Чому ви не надворі, де всі повинні захищати мур? На той час, коли до нього дійшло, що я не та людина, чиїм наказам він повинен підкорюватись, я був уже на підлозі; а коли він потягнувся до пістолета, я вже подолав половину відстані, що нас розділяла, кулею несучись на нього, наче квотербек в американському футболі. Я врізався в нього плечем тієї ж миті, як він натиснув на гачок. Прогримів постріл, куля зрикошетила десь у мене за спиною. Ми розтягнулися на землі. Я зробив одну помилку: спробував завадити йому вистрелити ще раз, одночасно намагаючись «показати палець» (тепер він був у мене, схований глибоко в правій кишені). Для того, щоб виконати обидва ці трюки, в мене не вистачило кінцівок, тож вартовий скинув мене з себе на землю і встав. Я точно знаю, що там би мені настав і каюк, якби він не побачив тієї миті Емму, яка щодуху летіла до нього, і розвернувся, щоб у неї вистрелити. Він випустив кулю, але вона полетіла занадто високо, і це дало мені якраз ту необхідну перевагу, щоб зіп’ястися на ноги й знову на нього кинутися. Я обхопив його обома руками, й ми полетіли через увесь коридор — вартовий гепнувся спиною об ґрати однієї з камер. Він ударив мене — сильно, в обличчя, ліктем, я крутнувся і впав. Отоді він і навів на мене пістолет, і ми з Еммою обоє були надто далеко, щоб йому завадити. Та раптом із темряви камери крізь ґрати вистромилася пара дужих рук і вхопила вартового за волосся. Його голова відкинулась назад і лунко, наче об дзвін, вдарилася в ґрати. Обм’якнувши, вартовий сповз на підлогу. З темряви камери вийшла наперед Бронвін. Вона притислася обличчям до ґрат і всміхнулася нам. — Пане Джейкобе! Панно Еммо! Ніколи в житті я ще так не радів, когось побачивши. Її великі добрі очі, її міцне підборіддя, пряме м’яке волосся — то була Бронвін! Як могли, ми обійнялися крізь ґрати, відчуваючи таку радість і полегкість, що забелькотіли: «Бронвін, Бронвін», а Емма охнула: — Це справді ти? — Панно, а це справді ви? — спитала Бронвін. — Ми молилися і надіялися, і, ох, я так хвилювалася, що вас могли схопити витвори… Бронвін так міцно притискала нас до себе крізь ґрати, що я злякався — раптом зараз мене розчавить? Ґрати були товстенні, як цегла, й виготовлені з чогось міцнішого, ніж залізо, і я зрозумів, що це єдина причина, чому Бронвін досі не вирвалася з камери. — Не можу… дихати, — простогнала Емма, і Бронвін, перепросивши, нас відпустила. Тепер, коли я міг її гарненько роздивитися, в очі впадав синець на щоці у Бронвін і темна пляма на блузці, що могла бути кров’ю. — Що вони з тобою зробили? — спитав я. — Нічого страшного. Хоча погрожували. — А решта? — раптом запанікувала Емма. — Де всі наші? — Тут! — пролунав голос десь із глибин коридору. — Я тут! — вигукнув інший. Отоді ми й побачили обличчя наших друзів, що попритискалися до ґрат камер уздовж коридору. То були вони: Горацій та Єнох, Г’ю та Клер, Оливка, що з розкритим ротом дивилася на нас крізь ґрати своєї камери, притулившись спиною до стелі, під якою висіла в повітрі. Усі були там, усі дихали й жили, крім бідолашної Фіони, яка загубилася, коли впала з кручі у звіринці пані Королик. Але оплакувати її було розкішшю, якої ми поки що дозволити собі не могли. — О, слава птахам, чудодійним клятим птахам! — вигукнула Емма й підбігла до Оливчиної камери, щоб узяти дівчинку за руку. — Ви уявити собі не можете, як ми хвилювалися! — Та навіть наполовину не так сильно, як ми, — озвався десь далі по коридору Г’ю. — А я їм казала, що ви нас визволите! — давлячись слізьми, промовила Оливка. — Я казала їм і казала, але Єнох мене обзивав пришелепою, якщо я так думаю… — Та забудь, вони ж прийшли! — вигукнув Єнох. — Де вас носило? — Але як, в ім’я Перплексуса, ви нас розшукали? — спитав Мілард. Він був єдиний, кого витвори вбрали в тюремну робу — смугастий костюм робив його видимим. — Ми вам усе-усе розкажемо, — запевнила Емма, — але спочатку треба знайти імбрин і всім разом вибратися звідси. — Вони далі по коридору, — сказав Г’ю. — За великими дверима. У кінці коридору виднілися велетенські металеві двері. На вигляд вони були такі солідні, наче за ними крилося банківське сховище чи сидів ув’язнений порожняк. — Вам знадобиться ключ, — і Бронвін показала на низку, що висіла у непритомного наглядача на поясі. — Великий золотистий. Я за ним спостерігала! Я підповз до вартового й зірвав з його пояса ключі. А потім підвівся, та так і застиг із ними в руках; мій погляд із дверей камери перебігав на Емму й назад. — Швидше, давай випускай нас! — нетерпеливився Єнох. — Яким ключем? — спитав я. На низці їх висіли дюжини, і всі, крім великого золотистого, були однакові. Еммине обличчя витягнулося. — О, ні. Сюди от-от мали нагрянути інші вартові, а на те, щоб відімкнути кожну камеру, підуть дорогоцінні хвилини. Тож ми підбігли до кінця коридору, відімкнули двері й передали ключі Г’ю, чия камера була найближчою. — Виходь сам, а потім звільняй інших! — гукнув йому я. — А потім залишайтеся тут, поки ми по вас не повернемося, — додала Емма. — Е ні! — похитав головою Г’ю. — Ми з вами! Часу на суперечки не було, але, правду кажучи, мені аж відлягло на душі, коли я це почув. Ми так довго боролися самі, без будь-якої підтримки, що тепер я всі обіцянки допомогти сприймав з радістю. Ми з Еммою насилу відчинили великі й важкі, мов у бункері, двері, ще раз подивилися на друзів і прослизнули всередину. * * *
|
|||
|