Annotation 8 страница

 Ми йшли лабіринтом коридорів слідом за Бентамом та його ведмедем. — А ваш ведмідь — теж дивний? — поцікавився я. — Так, це ведмегрим, — і Бентам ніжно погладив Пі-Ті по плечу. — Їх люблять брати в компаньйони імбрини в Росії та Фінляндії, а дресирування ведмегримів — давній і вельми шанований вид мистецтва серед тамтешніх дивних. Вони досить сильні, щоб дати відсіч порожняку, і досить делікатні, щоб глядіти дитину, зимової ночі їхня шерсть зігріває незгірш за електричну ковдру, і охоронці з них виходять найзагрозливіші, як бачите… Пі-Ті, ліворуч! Поки Бентам перелічував усі плюси ведмегримів, ми непомітно дійшли до маленького передпокою. Під скляним куполом посеред кімнати стояли три жінки, а над ними нависав велетенський і лютий з вигляду ведмідь. З переляку в мене аж дух перехопило — поки я не зрозумів, що вони нерухомі, ще один експонат з колекції Бентама. — Це пані Омелюх, пані Жовтушник і пані Чомга, — сказав Бентам, — та їхній грим Алексі. Зблизька вже стало помітно, що ведмегрим захищає воскових імбрин. Дами застигли поряд з ним у розслаблених позах, а ведмідь стояв на задніх лапах, скалився на уявного ворога й замахувався на нього лапою. Інша лапа зворушливо спочивала на плечі однієї з імбрин, а вона пальцями трималася за його довгий кіготь, наче демонструючи всім свою невимушену владу над цим страховиськом. — Алексі був прадядьком Пі-Ті, — пояснив Бентам. — Пі-Ті, привітайся з дядечком! Пі-Ті рикнув. — От би ти таке вмів робити з порожняками, — прошепотіла мені Емма. — А скільки часу треба, щоб видресирувати ведмегрима? — спитав я в Бентама. — На це йдуть роки, — відповів той. — Грими від природи дуже незалежні. — Роки, — прошепотів я Еммі. Вона тільки очі підкотила. — Алексі теж восковий? — спитала вона в Бентама. — Ні, що ви. Це опудало. Очевидно, відраза Бентама до того, щоб робити опудала з дивних людей, на дивних тварин не поширювалася. Якби з нами був Едисон, подумав я, тут би зараз усім мало місця було. Я здригнувся. Емма провела теплою рукою мені по спині знизу вгору. Бентам теж це помітив і перепросив: — Даруйте! У мене так рідко бувають гості, що я не можу стриматися й одразу показую свою колекцію. Отже, я обіцяв чай, і чай буде! Бентам націлив ціпок уперед, і Пі-Ті рушив далі. Ми пішли слідом за ними з музейних кімнат, де спочивали під накриттями артефакти, через інші частини будинку. Усе свідчило про те, що це домівка пересічного багатія. Був тут вестибюль з мармуровими колонами, була їдальня в офіційному стилі з гобеленами на стінах і стільцями для дюжин відвідувачів, а крила будинку, здавалося, були призначені винятково для того, щоб демонструвати зі смаком дібране умеблювання. Але в кожній кімнаті, поряд з усім іншим, обов’язково стояли предмети з дивної колекції Бентама. — Іспанія, п’ятнадцяте сторіччя, — він показав на блискучий обладунок, що стояв у коридорі. — Віддав на реставрацію, і він став як новий. Як на мене шитий! Нарешті ми прийшли до бібліотеки, найпрекраснішої з усіх, які я бачив у житті. Бентам наказав Пі-Ті поставити його на підлогу, струсив з сюртука ведмежу шерсть і запросив нас досередини. Сама бібліотека була щонайменше триповерховою, полиці тяглися вгору й сягали запаморочливої висоти. Для того, щоб до них дотягтися, в кімнаті було продумано безліч сходинок, перехідних містків і пересувних драбинок на колесах. — Зізнаюся: прочитав далеко не все, — сказав Бентам, — але я над цим працюю. Він провів нас до батальйону диванів, розставлених довкола каміна, в якому палахкотіло полум’я, наповнюючи кімнату теплом. Біля вогнища нас уже чекали Шарон і Нім. — То це я не вартий довіри вахлак? — просичав Шарон, але вишпетити мене як слід йому не вдалося: Бентам відправив його, щоб приніс нам ковдри. Ми користувалися симпатією господаря, тож гострий Шаронів язичок мусив почекати свого часу. Не минуло й хвилини, як нас всадовили на канапу й позагортали в ковдри. Нім пурхав навколо, готував чай на позолочених тацях, а Пі-Ті, скрутившись калачиком перед вогнищем, швидко поринав у сплячку. Я спробував відігнати од себе відчуття затишку і втіхи, яке потроху мною оволодівало, й зосередитися на нашій незавершеній справі — великих питаннях і проблемах, для яких, здавалося, не існувало розв’язку. Наші друзі та імбрини. Абсурдне й безнадійне завдання, яке ми на себе взяли. Якби я про все це подумав одночасно, цей непідйомний вантаж міг мене розчавити. Тому я попросив у Німа три шматочки цукру й стільки вершків, щоб чай побілів, вихилив чашку трьома ковтками й попросив ще. Шарон відійшов у куток, де він міг скільки завгодно кукситися і водночас прислухатися до нашої розмови. Еммі кортіло перейти від офіціозу до справ. — Отже, — сказала вона. — Ми вже можемо поговорити? Бентам пустив її запитання повз вуха. Він сидів навпроти нас, але дивився впритул тільки на мене. На його обличчі грала дуже дивна усмішечка. — Що таке? — спитав я, стираючи з підборіддя краплини чаю. — Дивовижно, — промовив він. — Ти викапаний він. — Викапаний хто? — Твій дідусь, авжеж. Я опустив чашку. — Ви його знали? — Знав. Він був моїм другом. Колись давно, коли я відчайдушно потребував друга. Я зиркнув на Емму. Вона трохи поблідла і сильніше стисла в руках чашку. — Він помер, кілька місяців тому, — сказав я. — Так. Я дуже шкодував, коли про це дізнався. Але, правду кажучи, й дивно було, що він так довго протримався. Я думав, його вбили багато років тому. Забагато в нього ворогів було. Але він був надзвичайно талановитим, твій дідусь. — А на чому ґрунтувалася ваша з ним дружба? — Еммин тон нагадував слідчого на допиті. — А ти, напевно, Емма Блум. — Нарешті Бентам звернув свій погляд і на неї. — Багато про тебе чув. Емму це, здавалося, здивувало. — Справді? — О так. Абрахам дуже тебе любив. — Це новина для мене, — і Емма густо почервоніла. — У житті ти навіть вродливіша, ніж у його розповідях. Емма зціпила зуби. — Дякую, — сухо відказала вона. — А де ви з ним познайомились? Усмішка Бентама зів’яла. — Що ж, перейдімо до справи. — Якщо ви не проти. — Зовсім ні, — відказав він, хоча в його манері триматися тепер відчувалося охолодження на кілька градусів. — Отже, ви запитували мене про Сибірську кімнату. Я знаю, панно Блум, що вас не задовольнила та відповідь, яку я вам дав. — Так, але мене… тобто нас… більше цікавить Джейкобів дідусь і те, навіщо ви нас сюди привели. — Повірте мені, все це пов’язано. Та кімната і цей будинок загалом — місце, з якого слід почати. — Добре, — кивнув я. — Розкажіть про будинок. Бентам глибоко вдихнув повітря й притулив складені дашком пальці до губ, про щось міркуючи. А потім почав так: — Цей будинок наповнений безцінними артефактами, які я все життя привозив з експедицій. Але нема серед них більш цінного надбання, ніж сам цей будинок. Це машина, прилад, мій власний винахід. Я зву його «Панконтуркон». — Пан Бентам — геній, — втрутився Нім, ставлячи перед нами тарілку з сендвічами. — Пане Бентам, сендвіч? Бентам жестом показав, щоб він відійшов. — Але навіть не це основоположне, — вів далі він. — Моя історія починається задовго до того, як було споруджено цей будинок. Тоді я ще був юним хлопчиною, твого віку, Джейкобе. Ми з братом любили уявляти себе мандрівниками й першовідкривачами. Ми годинами нависали над мапами Перплексуса Аномалуса й мріяли, як відвідаємо всі контури, які він відкрив. І що знайдемо нові, й відвідаємо їх не один раз, а знову і знову. Таким чином ми сподівалися повернути царству дивних його колишню велич. — Він нахилився вперед. — Ви розумієте, про що я говорю? Я спохмурнів. — Повернути йому велич… за допомогою мап? — Ні, не тільки. Запитайте себе: що робить нас як народ слабкими? — Витвори? — висловила здогад Емма. — Порожняки? — додав я. — Ні, ще до того, як вони з’явилися, — заперечив Бентам. — Переслідування з боку нормальних, — сказала Емма. — Ні. Це просто симптом нашої слабкості. А насправді слабкими нас робить географія. За моїми приблизними підрахунками, нині у світі налічується близько десяти тисяч дивних. Ми знаємо, що вони мусять бути, так само, як мусять бути у всесвіті інші планети, на яких існує розумне життя. Це математична закономірність. — Він усміхнувся і відпив чаю. — А зараз уявіть собі, що десять тисяч дивних, з усіма своїми разючими талантами, зібралися в єдиному місці і їх поєднує спільна мета. Вони стануть силою, з якою важко буде не рахуватися, чи не так? — Думаю, що так, — кивнула Емма. — Безперечно, це так, — продовжив Бентам. — Але географія роз’єднала нас на сотні слабких підгруп. Десятеро дивних тут, дванадцятеро там… Тому що вкрай важко мандрувати, наприклад, з контуру в австралійському буші до контуру в африканському Розі^[9]. Це небезпечно не лише з огляду на нормальних та світ природи. Під час довгої мандрівки можна стрімко постаріти. Тиранія географії унеможливлює практично всі візити в далекі контури, окрім хіба що нетривалих, навіть у цю модерну епоху повітряних мандрівок. Він ненадовго замовк і обвів поглядом кімнату. А тоді повів далі. — Отже. Уявіть, що між тим контуром в Австралії та тим, що в Африці, існує сполучна ланка. Раптом виявляється, що ті дві популяції можуть познайомитися між собою і розвинути взаємини. Торгувати одна з одною. Чогось одна в одної навчатися. Об’єднуватися, щоб захищати одна одну в кризові часи. Стає можливим усе те, що раніше було нездійсненним. Поступово зароджуватиметься дедалі більше таких зв’язків, і світ дивних перестане бути зібранням розкиданих по всіх усюдах племен, які вимушені ховатися в ізольованих контурах, і перетвориться на могутню державу, єдину і сильну! Що більше говорив Бентам, то більше його охоплювало радісне збудження. А на останніх словах він здійняв руки догори й розчепірив пальці, наче вхопився за невидиму перекладину. — Для цього й машина? — несміливо спитав я. — Для цього й машина, — підтвердив він, опускаючи руки. — Ми з братом шукали легшого способу досліджувати світ дивних, а натомість натрапили на спосіб його об’єднати. Панконтуркон повинен був стати спасінням для нашого народу, винаходом, який навіки змінить природу суспільства дивних. Ось як він працює. Починаєте ви тут, у цьому будинку, з маленьким приладом, який називається шатл. Він вміщається в руку, — сказав він, розкриваючи долоню. — Ви забираєте його з собою, виходите з будинку, за межі контуру, здійснюєте перехід через теперішнє й потрапляєте в інший контур, який може виявитися на іншому боці світу чи в сусідньому селі. Там шатл збирає інформацію — подібний до ДНК відбиток того іншого контуру, який можна використати, щоб виростити другий вхід до нього тут, усередині цього будинку. Тож, коли ви повернетеся, вся ця інформація буде у вас із собою. — У тому коридорі нагорі, — здогадалася Емма. — Усі ті двері з маленькими табличками. — Саме так, — кивнув Бентам. — Ті кімнати — це входи до всіх тих контурів, які ми з братом відвідали за довгі роки, а там зібрали дані про них і принесли з собою. Завдяки Панконтуркону початковий тяжкий шлях до першого контакту треба подолати лише раз. Кожна наступна подорож відбувається миттєво. — Це як натягнути телеграфні дроти, — сказала Емма. — Точно, — підтвердив Бентам. — Отже, таким чином, теоретично, цей будинок стає центральним сховищем усіх контурів з усього світу. Я замислився над цим. Згадав, як це було важко — вперше потрапити в контур пані Сапсан. А якби, замість пхатись аж на маленький острівець біля берегів Вельса, я міг увійти до її контуру зі своєї шафи в Енглвуді? Я міг би жити одночасно двома життями: вдома з батьками й тут, з друзями та Еммою. Але. Якби таке існувало, дідо Портман та Емма не мусили б розставатися. А ця думка була такою дивною, що в мене від хвилювання засвербіло в куприку. Бентам замовк і відсьорбнув чаю. — Прохолов, — сказав він і поставив чашку на стіл. Емма вибралася з ковдри, підійшла до канапи, на якій сидів Бентам, і занурила кінчик вказівного пальця в його чай. За мить рідина в чашці знову закипіла. — Фантастика, — радісно їй всміхаючись, сказав Бентам. Вона витягла пальця. — Одне запитання. — Здається, я знаю, про що, — мовив Бентам. — Гаразд. Про що? — Якщо така дивовижа існує насправді, то чому ви досі про неї не чули? — У яблучко, — сказала Емма й знову вмостилася на канапі поруч зі мною. — Ви ніколи про неї не чули… і ніхто не чув… бо з моїм братом сталася прикра халепа. — Бентам спохмурнів. — Це він допоміг машині з’явитися на світ, однак зрештою він же і став причиною її краху. Зрештою Панконтуркон стали використовувати не як знаряддя для об’єднання нашого народу, хоча таким був його задум від самого початку, а зовсім з протилежною метою. Негаразди почалися, коли ми збагнули, що завдання відвідати всі контури у світі, щоб відтворити їхні входи тут, — щонайменше смішне. Воно так далеко виходило за межі наших можливостей, що межувало з маячнею. Нам потрібна була допомога — і до того ж значна. На щастя, мій брат був таким харизматичним хлопцем і так добре вмів переконувати, що всю потрібну нам поміч ми діставали легко. І невдовзі в нас уже була армія молодих ідеалістів — дивних, ладних ризикувати життям і здоров’ям, щоб допомогти нам втілити нашу мрію. От тільки я тоді не знав, що мрія мого брата відрізняється від моєї. У нього були свої, приховані плани. Не без зусиль Бентам підвівся. — Є одна легенда, — сказав він. — Ви, панно Блум, можете її знати. — Постукуючи ціпком, він через усю кімнату рушив до книжкових полиць і витяг маленьку книжечку. — Це казка про загублений контур. Про такий собі загробний світ, куди вирушають наші душі після того, як ми, дивні, помираємо. — Абатон, — кивнула Емма. — Авжеж, я про нього чула. Але це лише легенда. — Тоді, може, ви розкажете її нам? Щоб і наш друг-неофіт почув. Бентам пришкутильгав назад до канапи і вручив мені книжечку. Тоненьку, зелену й таку стару, що її краї вже стали хвилястими. На обкладинці було надруковано назву — «Казки про дивних». — А я цю книжку читав! — вигукнув я. — Ну, частину так точно. — Цьому виданню близько шестисот років, — пояснив Бентам. — Казку, яку нам зараз розповість панна Блум, в ньому надрукували востаннє, а надалі її проголосили небезпечною. Був такий час, коли можна було потрапити за ґрати, просто розказавши її. Отож, ви тримаєте в руках єдину заборонену книжку за весь час існування царства дивних. Я розгорнув тоненький томик. Кожну сторінку було написано квітчастим, нелюдськи охайним почерком, а на всіх полях красувалися ілюстрації. — Але я її дуже давно чула, — несміливо промовила Емма. — Я тобі підказуватиму. — Бентам обережно опустився на канапу. — Не бійся. — Що ж, — почала Емма, — як мовить легенда, колись дуже давно… тобто дуже-дуже давно, тисячі років тому… існував такий окремий контур, куди дивні вирушали після смерті. — Рай для дивних, — сказав я. — Не зовсім. Ми там не залишалися навіки вічні чи ще щось таке. Це було більше схоже на… бібліотеку. — Сумніваючись, чи слушно дібрала слово, Емма глянула на Бентама. — Правильно? — Так, — кивком підтвердив він. — Вважалося, що дивні душі надто цінні і їх надто мало, щоб марнувати їх, закопуючи разом з тілом у землю. Тож натомість наприкінці життя ми повинні були здійснити паломництво в Бібліотеку, де наші душі зберігатимуть для майбутнього використання іншими. Навіть у справах духовних ми, дивні, завжди були скупенькі. — Перший закон термодинаміки, — сказав я. Не розуміючи, Бентам кліпнув очима. — Матерію не можна ні створити, ні знищити. Чи, в цьому випадку, душі. — (Часом я й сам дивуюся, коли виявляється, що я щось пам’ятаю зі школи. ) — Напевно, принцип той самий, — сказав Бентам. — Стародавні люди вірили, що людству доступна лише обмежена кількість дивних душ і коли народжувався хтось дивний, то він чи вона одержували душу на руки так, як я можу взяти книжку з бібліотеки. — Він обвів рукою полиці навколо нас. — Але коли твій період життя… твій термін, відведений на читання… добігав кінця, душу потрібно було повернути. Бентам жестом показав Еммі, що вона може розповідати далі. — Будь ласка, продовжуй. — Отже, — повела далі Емма, — була ця Бібліотека. Я завжди уявляла її сповненою прекрасних осяйних томів, і в кожному містилася дивна душа. Тисячі років люди брали звідти душі, повертали їх перед смертю, і все було в ажурі. А потім одного дня хтось дотумкав, що в Бібліотеку можна залізти, навіть якщо ти не збираєшся вмирати. І він таки туди заліз і пограбував її. Він викрав наймогутніші душі, які тільки зміг знайти, а потім використав їх, щоб посіяти хаос і руйнування. — Емма глянула на Бентама. — Правильно? — Якщо брати до уваги тільки факти, то правильно, а от артистизм викладу кульгає, — зізнався Бентам. — Використав їх? — перепитав я. — Але як? — Поєднавши їхню силу зі своєю, — пояснив Бентам. — Врешті- решт вартові Бібліотеки вбили грабіжника, забрали вкрадені душі й відновили зруйнований порядок. Але джина, так би мовити, вже було випущено з пляшки. Знаття про те, що Бібліотеку можна пограбувати, мов отрута, швидко просочилося в наше суспільство. Той, хто контролював Бібліотеку, міг здобути владу над усім царством дивних, і невдовзі було вкрадено ще більше душ. Настали темні часи, коли затруєні жагою влади розв’язували один проти одного епічні битви за владу над Абатоном і Бібліотекою душ. Багато дивних згинуло у тих війнах. Земля була випалена дощенту. Скрізь панували голод і чума, а тим часом дивні, що володіли такою владою, яку годі осягнути розумом, розправлялися одне з одним за допомогою потопів і блискавок. Ось звідки пішли міфи звичайних про богів, які боролися за першість у небі. Їхня «Битва титанів» була насправді нашою битвою за Бібліотеку душ. — А хіба ви самі не казали, що ця історія вигадана? — спитав я. — Я саме до цього дійшов. — Бентам розвернувся до Німа, котрий тупцяв поряд, переминаючись із ноги на ногу. — Німе, ти можеш іти. Ми вже вдосталь напилися чаю. — Пробачте, пане, я не хотів підслуховувати, пане, просто це мій улюблений фрагмент. — Тоді сядь! Усівшись на підлогу, Нім схрестив ноги й підпер підборіддя долонями. — Як я вже казав, на нетривалий, проте жахливий період наш народ спіткали біди й руйнування. Влада над Бібліотекою часто переходила з одних рук до інших, і це супроводжувалося кровопролитними битвами. А тоді одного дня все припинилося. Самопроголошеного короля Абатона вбили в бою, і його вбивця пішов у Бібліотеку, щоб узяти її під свій контроль. Але він її не знайшов. Контур несподівано зник. — Зник? — не повірив я. — Учора був, а сьогодні нема, — сказала Емма. — Пуфф, — докинув Нім. — За легендою, Бібліотека душ розташовувалася на пагорбах стародавнього міста Абатон. Та коли претендент на королівський престол прибув, щоб забрати свій приз, Бібліотека щезла. А разом з нею — саме місто. Щезли, наче їх і не було. На їхньому місці розстилалася погідна зелена лука. — Здуріти можна, — сказав я. — Але це порожні вигадки, — нагадала Емма. — Стара казка, от і все. — «Легенда про загублений контур», — прочитав я на сторінці, на якій була розгорнута книга в моїх руках. — Можливо, ми ніколи не знатимемо напевно, існував Абатон чи ні, — губи Бентама розтяглися в усмішці сфінкса. — Інакше це була б не легенда. Але, як у випадку переказів про закопані скарби, легендарність цієї історії не заважала людям шукати його протягом століть. Подейкують, що сам Перплексус Аномалус багато років свого життя присвятив полюванню на загублений контур Абатона. Саме так він і знайшов усі ті контури, які в подальшому з’явилися на його уславлених мапах. — Я цього не знала, — здивувалася Емма. — Усе-таки щось добре з цієї гонитви вийшло. — І щось дуже погане також, — додав Бентам. — Мій брат теж повірив у цю легенду. А я по-дурному не звернув уваги на цю слабкість — а коли зрозумів, що ця легенда повністю підпорядкувала його собі, було вже запізно. На той час мій харизматичний братик переконав нашу маленьку армію молодих рекрутів, що історія правдива. Абатон існує. Бібліотеку душ можна віднайти. Перплексус підібрався був дуже близько, сказав він їм, тож лишається тільки довершити його роботу. І тоді могутня й небезпечна сила, що в ній міститься, буде належати нам. Їм. Я надто довго вичікував, і цей задум почав роз’їдати його, мов рак. Вони все шукали й шукали загублений контур, вирушали в експедицію за експедицією, і кожна невдача тільки підсилювала їхній запал. Про мету об’єднати царство дивних було забуто. Усе, чого прагнув мій брат, — владарювати над ним, як ті охочі стати богами в старовину. А коли я кинув йому виклик і спробував перебрати на себе контроль над машиною, яку сам побудував, він оббрехав мене, назвавши зрадником, нацькував на мене інших і замкнув у темниці. Бентам так сильно стиснув свого ціпка, наче дуже хотів скрутити комусь в’язи. А коли підвів на нас очі, його виснажене обличчя було блідим, як маска смерті. — Напевно, ви вже здогадалися, як його звуть. Я метнув погляд на Емму. Її очі були круглими, як повний місяць. І ми промовили разом: — Коул. Бентам кивнув. — Його справжнє ім’я — Джек. Емма нахилилася до нього вперед. — Тоді ваша сестра… — Моя сестра — Альма Сапсан. * * *