Annotation 16 страница

Удар кулі я відчув чи не раніше, ніж гуркіт револьвера. Відчуття було таке, неначе по мені вгатили невидимі гігантські кулаки. Мене збило з ніг і відкинуло на спину. Після того все стало якимось абстрактним. Я дивився в стелю, й поле зору звузилося до шпилькового отвору. Хтось викрикував моє ім’я. Заговорила інша зброя. Знову постріл. Ще крики. Я невиразно усвідомлював, що моє тіло відчуває величезний біль. Що я помираю. А потім наді мною схилились Емма й пані Сапсан. Їхні обличчя виражали біль, вони кричали, вартовий десь подівся. Я не міг зрозуміти їхніх слів — здавалося, що я під водою. Вони намагалися перемістити мене, відтягти за плечі до дверей, але обважніле тіло не слухалося. А потім десь із водойми пролунало виття ураганного вітру, і, всупереч нестерпному болю, я спромігся повернути голову й подивитися в той бік. Коул стояв, по литки занурившись у воду. Він розпростер руки й відкинув голову назад, паралізований випаром, що його охопив і зливався з ним. Той туман затікав у кожен отвір у його голові. Завитки ковзали вниз по горлу, мотузки проникли догори носом, клуби просочувалися в очі та вуха. А тоді за лічені секунди все зникло, і синє світло, що осявало печеру, наполовину пригасло, неначе Коул поглинув і його силу також. Я чув, що пані Сапсан кричить. Емма взяла пістолет одного з вартових і спорожнила магазин, стріляючи в Коула. Він стояв неподалік, а вона добре стріляла. І напевно влучила в нього, але Коул навіть не здригнувся. Замість упасти, він цілком навпаки — розростався. Він ріс дуже швидко, за кілька секунд удвічі збільшившись заввишки та завширшки. Його шкіра рвалася й гоїлася, рвалася й гоїлася, і Коул по-тваринному кричав. Невдовзі він уже більше нагадував вежу з сирої рожевої плоті й подертого одягу. Його велетенські очиська горіли електричним синім вогнем, бо вкрадена душа нарешті заповнила ту давню порожнечу, яку він так довго плекав. Та найстрашнішими були його руки. Вони стали гігантськими, вузлуватими, товстими й покрученими, як коріння дерев. І на кожній було по десять пальців. Емма та пані Сапсан знову спробували відтягти мене до дверей, але Коул рушив у наш бік. Він по-слонячому гупнув ногою, виходячи з водойми, й голосом, що проймав до кісток, закричав: — АЛЬМО, АНУ ВЕРНИСЯ! Коул здійняв страхітливі ручиська. Якась невидима сила відірвала од мене пані Сапсан та Емму. Їх підкинуло вгору, й там вони зависли, на висоті десяти футів над землею, відчайдушно розмахуючи руками. Так тривало, поки Коул не опустив долоні. Швидко, мов м’ячик одскочив від стіни, вони впали на землю. — Я ВАС ЗУБАМИ НА ПОРОХ ПЕРЕТРУ! — проревів Коул і рушив через усю печеру в їхній бік. Кожен його крок був наче землетрус. Напевно, від адреналіну мій зір і слух трохи сфокусувалися. Уявити собі гіршу смерть, ніж ця, я не міг: провести останні хвилини, дивлячись, як на моїх очах роздирають живцем жінок, яких я люблю. Та, зачувши собачий гавкіт, я зрозумів, що може статися й гірше: я побачу, як гинуть і мої друзі. Емма й пані Сапсан побігли. Але вони не мали вибору. Повернутися й забрати мене було б неможливо. З коридору стали з’являтися наші. Діти й імбрини — всі навпереміш. Шарон зі споруджувачами шибениць теж. Напевно, їх привів сюди Едисон, бо першим у залу забіг він. У зубах у нього теліпався ліхтар. Вони й гадки не мали, з чим їм доведеться зіткнутися. Я шкодував, що не можу попередити їх — навіть не намагайтеся з ним боротися, біжіть, — але вони б мене й не послухалися. Побачивши велетенське чудовисько, вони стали кидати в нього всім, що було напохваті. Теслярі витягли з-за поясів молотки. Бронвін жбурнула шматком стіни, який принесла з собою, — з розмаху, наче гранату метнула. У декого з дітей були пістолети, які вони забрали у витворів, і вони стріляли в Коула. Імбрини перекинулися на птахів і хмарою кружляли довкола його голови, дзьобаючи всюди, куди могли. Але все це йому нітрохи не зашкодило. Кулі відскакували. Шмат стіни він відбив рукою. Зловив молотки гігантськими зубами й виплюнув. А імбрини, наче рій мошкари, тільки дратували його. Він розвів руки й вузлуваті пальці (корінці, що на них теліпалися, затанцювали, мов живий дріт), а потім повільно звів долоні. І коли він це зробив, усіх імбрин, що кружляли довкола його голови, невидима сила відштовхнула, а всіх дивних зігнала в щільну купу. Він стулив долоні й пожмакав ними, наче хотів зібгати аркуш паперу. Імбрин і дивних підняло з землі й зігнало в сферичне місиво, з якого стирчали тільки кінцівки й крила. Лишився тільки я (крім Бентама — куди подівся Бентам? ). Я силкувався підвестися, встати й зробити щось, та ледве міг підняти голову. О Господи, їх перетирало на порох. Відлуння наляканих криків одбивалося від стін. І я подумав, що це кінець, ще мить — і з них, мов сік із розчавленого фрукта, поллється кров. Але раптово Коул підняв руку догори й замахав перед самісіньким своїм носом, щось відганяючи. Бджоли. Рій бджіл Г’ю вирвався із сокодавки й налетів на Коула, жалячи його в очі. Відповіддю їм було виття такої руйнівної сили, що здригнулася вся зала. Імбрини й дивні попадали на землю, щільний шар з їхніх стиснутих тіл розпався, і вони розсипалися навсібіч. Слава Богу, їх не почавило. Пані Сапсан у вигляді птахи пронизливо кричала, підіймала людей на ноги й гнала до дверей, у бік коридору. Біжіть! Біжіть! Тікайте! А потім налетіла на Коула. Той уже розправився з бджолами й знову розводив руки, ладний підняти всіх з підлоги й розплющити об стіну. Але не встиг — пані Сапсан каменем упала на нього згори й вгородила йому кігті в обличчя, проорюючи широкі криваві борозни. Та він, рвучко розвернувшись, вдарив її навідліг ручиськом. Пані Сапсан перелетіла через усю залу, вдарилася об стіну і впала на долівку, та вже більше й не ворушилася. Коли нарешті Коул розвернувся, щоб розправитися з іншими, майже всі вже зникли в коридорі. Коул простягнув до них долоню, стулив її, потягнув до себе, але вони вже були далеко, далі, ніж сягала його сила телекінезу, очевидно. Невдоволено заревівши, він подався навздогін, потім гепнувся на пузо й спробував пролізти крізь отвір у коридор. Хоч і насилу, та протиснутися він усе-таки міг. Отоді я нарешті й побачив Бентама. Він сховався в каналі з водою, а тепер виліз, мокрий, як курка, зате неушкоджений. Він зігнувся в три погибелі, спиною до мене, і щось там робив, але що саме, я не бачив. Що ж до мене, то я відчував, ніби повертаюся до життя. Біль у грудях потроху слабшав. Я спробував поворухнути руками, суто задля експерименту, і зрозумів, що можу. Я обережно поклав їх собі на груди, думаючи, що намацаю багато кульових отворів і крові. Але мої груди були сухими. А замість дірок пальці знайшли шматочок металу, сплющений, як монета. Я зімкнув на ньому руки, підніс до очей, щоб роздивитися. То була куля. Вона не пробила мого тіла. Я не помирав. Куля залишилася в шарфі. У шарфі, який сплів для мене Горацій. Звідкілясь він знав, що це станеться, й примусив мене начепити цей шарф із вовни дивної вівці. Дякую Тобі, Господи, за Горація… На іншому боці кімнати щось спалахнуло, і я підвів голову — усе, на що був здатен, — та побачив, що очі в Бентама палають і з них вистрілюють конуси розжареного білого світла. Ось він кинув щось на землю, і я почув дзенькіт скла. Він вжив пляшечку амбро. Зібравши всю свою силу в кулак, я перевернувся на бік, підтягнув ноги до грудей і почав вставати. Бентам накульгував уздовж стін, шукаючи глечики. І кожен дуже уважно роздивлявся. Так, наче міг їх бачити. І тут я зрозумів, що він зробив. Що він якусь хвилю тому прийняв. Усі ці роки він приберігав душу мого діда для цієї миті і от тепер її спожив. Він бачив ті глечики. Він був спроможний на це так само, як і я. Я стояв на колінах. Спираючись долонями на землю. Підтягнув одну ногу, сперся на неї й через силу встав. Мені це нагадувало воскресіння з мертвих. А Коул уже проштовхався в коридор і половину його подолав. Я чув на іншому кінці луну від голосів моїх друзів. Вони ще не втекли. Може, не схотіли кидати пані Сапсан (чи, можливо, мене). Вони досі боролися. Бентам, наскільки йому дозволяло каліцтво, пустився бігти. Бо помітив ще один великий глечик і на нього націлився. Я зробив кілька нетвердих кроків у його бік. Він уже був біля глечика. Перевернув його. Синя рідина засичала в каналі й розпочала свій забіг до водойми духів. Бентам розвернувся й побачив мене. Пошкутильгав до водойми, а я, теж на непевних ногах, рушив за ним. Рідина з глечика досягла водойми. Вода люто зашумувала, і до стелі вистрелив стовп сліпучого світла. — ХТО ТУТ ЧІПАЄ МОЇ ДУШІ? — проревів у коридорі Коул. І знову змією поліз у двері. Я схопив Бентама. Ну, або впав на нього — це вже як забажаєте. Я був слабкий, потерпав од запаморочення, а старий нетвердо стояв на ногах. Чудова з нас була пара рівних суперників. Ми трохи поборюкалися, та коли стало зрозуміло, що я переважаю його в силі, він здався. — Послухай мене, — сказав він. — Я повинен увійти у водойму. Я — ваша єдина надія. — Заткнися! — Я вхопив його за руки, якими він досі намагався відбиватися. — Я твої брехні не слухатиму. — Якщо ти мене не відпустиш, він нас повбиває! — Ти з глузду з’їхав? Якщо я тебе відпущу, ти йому допоможеш. — Врешті мені вдалося схопити його за зап’ястя. Бо він усе силкувався видобути щось із кишені. — Ні, ні! — закричав він. — Я стільки помилок скоїв… але я все виправлю, якщо ти дозволиш мені допомогти тобі. — Допомогти мені? — У мене в кишені! Коул повільно протискувався з коридору, ревучи щось про свої душі. — У нагрудній кишені камізельки! — викрикнув Бентам. — Там цидулка. Я завжди її з собою ношу, про всяк випадок. Відпустивши його руки, я сягнув у його нагрудну кишеню. І там знайшов клаптик складеного паперу, який нетерпляче розгорнув. — Що це? — спитав я. Написано було давньою дивною, якою я не володів. — Рецепт. Покажи його імбринам. Вони зрозуміють, що треба робити. Над моїм плечем виникла чиясь рука й вихопила в мене папірець. Пані Сапсан, пом’ята, однак у людській подобі. Вона прочитала папірець. Враз її очі загорілися, й вона подивилася на Бентама. — Ти певен, що це подіє? — Одного разу вже подіяло, — сказав він. — Не бачу причин, чому б не спрацювало тепер. Імбрин тут навіть більше… — Відпусти його, — наказала вона мені. Я шоковано подивився на неї. — Що? Але він збирається… Пані Сапсан поклала руку мені на плече. — Я знаю. — Він украв душу в мого дідуся! І спожив її… вона зараз у ньому, всередині! — Джейкобе, я знаю. — Вона подивилася на мене згори вниз; її обличчя випромінювало доброту, та водночас і твердість. — Усе це правда і ще гірше. І добре, що ти його спіймав. Але зараз ти повинен його відпустити. Тож я пустив руку Бентама. За допомогою пані Сапсан підвівся. А потім встав і Бентам, печальний, зігнутий старий з блискучо-чорними смугами, рештками душі мого діда, що стікали по його щоках. Мені навіть здалося, що в його очах на мить прозирнув Ейб — що в них спалахнула іскорка його духу і підморгнула мені. Притьмом розвернувшись, Бентам побіг до стовпа світла й водойми духів. Випар збирався у форму гіганта, майже такого самого, як у Коула, та тільки з крилами. Якщо Бентам встигне скупатися, в Коула з’явиться гідний супротивник. А Коул тим часом майже вибрався з коридору і лютував неймовірно. — ЩО ТИ НАКОЇВ? — заволав він. — Я ТЕБЕ ЗНИЩУ! Пані Сапсан штовхнула мене на землю й лягла поряд. — Нема часу ховатися, — сказала вона. — Вдай мертвого. Бентам заліз у водойму, і одразу ж випар почав проникати в усі отвори його тіла. Коул нарешті проліз у дверний прохід і одразу ж важко скочив на ноги та побіг до Бентама. Його ножисько опустилося недалеко від наших голів і ледь нас не розчавило. Але Коул запізно добіг до водойми й не встиг завадити Бентаму злитися зі старезною душею, яка покоїлася в тому глечику. Молодший і слабший брат пані Сапсан уже розрісся й став удвічі більшим за свій оригінальний зріст. Ми з директрисою допомогли одне одному зіп’ястися на ноги. Поза нашими спинами Коул і Бентам уже чубилися із такими звуками, наче розривалися бомби. Ніхто не підказував мені, що треба тікати, я сам зрозумів. Уже на середині коридору нам назустріч вибігли Емма та Бронвін. Вони підхопили нас попід руки й повели у сховок швидше, ніж туди могли б дістатися наші кволі й понівечені тіла. Ми не розмовляли — часу лишалося тільки на те, щоб бігти, та в жодному разі не кричати, бо нас могли почути. Але Еммине обличчя, наелектризоване зачудуванням і полегкістю від того простого факту, що я лишився живим, промовляло все без слів. Нас поглинув чорний тунель. Ми встигли. Озирнувся я лише раз, щоб одним оком побачити бійню, що вибухла у нас за спинами. Крізь хмари куряви й пари я угледів двох істот, вищих за два будинки, і вони намагались одна одну прикінчити: однією рукою, всіяною шпичаками, Коул душив Бентама, а іншою вичавлював йому очі. Бентам, з комашиною головою й тисячею запасних очей, встромив довгі гнучкі жвала Коулу в шию й лупцював його велетенськими шкірястими крилами. У дивному танці мелькали кінцівки; вони гатили один одного об стіну, усе навколо них сипалося на землю, незліченні глечики з душами злітали в повітря й розбивалися, проливаючись осяйним дощем. Ця картинка моїх майбутніх нічних жахіть міцно закарбувалася в моїй пам’яті, і я дозволив Еммі потягти мене в темряву. * * *

Друзів ми знайшли в сусідній печері: вони сиділи майже в повній темряві, єдиним промінчиком світла тут був ліхтарик у пащі в Едисона, який теж мав от-от згаснути. Коли Емма розпалила вогник і всі побачили, що ми розгонистим кроком підходимо до них, пошарпані, але живі, вони хором радісно закричали. Побачивши їх в Емминому світлі, я здригнувся. Вони самі мали жахливий вигляд, скривавлені та вкриті синцями після того, як їх пом’яв Коул. Декотрі накульгували, бо розтягнули зв’язку чи поламали ногу. Вибухові звуки, що долинали з печери, де билися велетні, ненадовго вщухли, й Емма нарешті змогла мене обійняти. — Я бачила, як він у тебе стріляв! Яким дивом ти вижив? — Дивом шарфа з вовни дивної вівці, дивом Горацієвих снів! — я розцілував Емму й відсторонився, щоб пошукати в юрбі Горація. А коли знайшов, обійняв його так міцно, що його ноги в лакованих туфлях аж трохи піднялися над підлогою. — Дуже надіюся, що настане день, коли я зможу тобі за нього віддячити, — я посмикав за шарф. — Я такий радий, що він допоміг! — просяяв Горацій. Руйнування відновилися, гуркіт стояв неймовірний. З коридору до нас викотилися уламки породи. Хай навіть Коул і Бентам не могли тепер дістатися до нас, та завалити весь цей лабіринт нам на голови вони ще цілком були здатні. З Бібліотеки треба було вибиратися, а потім — і з цього контуру. Ми побігли, човгаючи й припадаючи на ноги, тим самим шляхом, яким сюди прийшли. Половина з нас жахливо шкутильгала, інші підтримували нас, як костури. Едисон вів нас уперед, керуючись своїм нюхом, назад через лабіринт, до виходу. Гуркіт битви Коула й Бентама, здавалося, переслідував нас — що більше ми віддалялися, то гучнішим він ставав, неначе вони досі росли. До яких розмірів вони могли збільшитися, якої сили набути? Можливо, душі з усіх глечиків, які вони побили, дощем опали у водойму й тепер підживлювали їх, роблячи з них ще більших монстрів. Чи поховає Бібліотека душ їх під собою? Чи стане їхньою могилою, їхньою тюрмою? Чи вона трісне, мов яйце, і випустить два ці жахіття у світ? Ми досягли виходу з печер і знову опинилися в оранжевому світлі дня. Гримотня позаду вже не вщухала ні на мить, землетрусом розкочувалася по всіх пагорбах. — Нам не можна зупинятися! — закричала пані Сапсан. — Усі до виходу з контуру! Ми вже пробігли половину шляху, коли землю під нами струсонуло так сильно, що ми всі попадали. Сам я ніколи не чув і не бачив виверження вулкану, але, напевно, й воно звучить не набагато страшніше, ніж той громовий гуркіт, що розлігся з низьких пагорбів за нашими спинами. Ми шоковано обернулися, й нашим очам відкрилася картина — стерте на порох каміння знялося в повітря понад акрами землі. І пролунали крики Коула та Бентама, їх ми чули чітко й виразно. Вони вибралися з Бібліотеки. Пробилися крізь стелю підземних печер, невимовно товсті шари каменю, на денне світло. — Більше ми зволікати не можемо! — вигукнула пані Сапсан. Зіп’явшись на ноги, вона розгорнула Бентамову цидулку. — Сестри, настав час закрити цей контур. Тільки зараз я збагнув, що за папірець він нам дав і чому пані Сапсан його відпустила. Рецепт, як він його назвав. Одного разу вже подіяло… На папірці було описано процедуру, за допомогою якої він ошукав Коула та його послідовників у далекому 1908 році. Процедуру, внаслідок якої контур, де вони перебували, завалився, замість перезапустити їхні внутрішні годинники, як вони сподівалися. Цього разу колапс буде продуманим. От тільки була одна проблема… — А це не перетворить їх на порожняків? — запитала пані Королик. — Порожняки — це не проблема, — запевнив я. — Але минулого разу закриття контуру спричинило вибух, який знищив половину Сибіру, хіба ні? — Імбрини, яких мій брат примусив їм допомагати, були юні й недосвідчені, — пояснила пані Сапсан. — Ми впораємося ліпше. — Дуже на це сподіваюся, — уточнила пані Королик. Понад пагорбом, затьмарюючи собою обрій, вилізло, мов друге сонце, велетенське обличчя. То був Коул, величезний, як десять будинків. — АЛЬМО-О-О-О-О! — страхітливим трубним голосом, що розлігся над пагорбами, проревів він. — Пані, він хоче вас упіймати! — запищала Оливка. — Нам треба десь заховатися! — За хвильку, люба. Пані Сапсан наказала всім нам, дивним дітям (а також Шарону з його кузенами), відійти якнайдалі й зібрала навколо себе імбрин. Разом вони нагадували якесь містичне таємне товариство, яке зараз виконуватиме старовинний ритуал. Хоча я сподівався, що так воно й буде. Прочитавши папірець, пані Сапсан сказала: — Якщо вірити написаному, щойно ми запустимо реакцію, в нас буде лише хвилина на те, щоб покинути контур. — А цього часу нам вистачить? — засумнівалася пані Шилодзьобка. — Повинно вистачити, — зловісно промовила пані Королик. — Може, варто підійти ближче до виходу, а вже тоді запускати? — запропонувала пані Дзюб, яка тільки нещодавно прийшла до тями. — На це нема часу, — відповіла пані Сапсан. — Ми маємо… Кінець її речення потонув у віддаленому, проте громоголосному крику Коула. Його слова стали геть нерозбірливі, бо мозок, імовірно, вже плавився від жахливого стресу внаслідок швидкого росту. А за кілька хвилин після голосу до нас домчав і його віддих, смердючий жовтий вітер, від якого загусло повітря. Бентама ж не було чути ще кілька хвилин. Я подумав, чи його вже, бува, не прикінчили. — Побажайте своїм старійшинам успіху! — гукнула до нас пані Сапсан. — Успіху! — хором закричали ми. — Не підведіть! — докинув Єнох. Пані Сапсан розвернулася до своїх сестер. Дванадцятеро імбрин сформували щільне коло й узялися за руки. Пані Сапсан заговорила давньою дивною. Решта відповіли в унісон, і їхні голоси полинули вгору, як моторошна мелодійна пісня. Так тривало секунд із тридцять чи навіть більше, і за цей час Коул уже почав вилазити з печери. Там, де його ручиська хапалися за пагорби, донизу котилося підстрибом каміння. — Що ж, видовище захопливе, — сказав Шарон, — можете дивитися далі, якщо хочете. Але ми з братами вже підемо. — Він рушив на вихід, але раптом побачив, що стежка попереду розгалужується в п’яти різних напрямках, і ніде на твердій землі не лишилося наших слідів. — Е-е. А хтось пам’ятає, як ми йшли? — Та зачекайте ви, — прогарчав Едисон. — Ніхто нікуди не піде, поки імбрини не закінчать. Врешті вони роз’єднали руки й розірвали коло. — Оце й усе? — спитала Емма. — Усе, — відповіла пані Сапсан і швидким кроком підійшла до нас. — Ходімо. За п’ятдесят чотири секунди нас тут бути не повинно! На тому місці, де щойно стояли імбрини, в землі відкрилася тріщина, і в провалля, що стрімко розширювалося і з якого тепер долинало гучне, мало не механічне дзижчання, посипалася глина. Руйнування почалося. Попри виснаження, зранені тіла й непевний крок, ми побігли. Нас підганяв жах, а ще апокаліптичний шум і громіздка тінь велета, що нависла над нашою стежкою. Ми бігли по землі, на якій зазміїлися тріщини, униз стародавніми сходами, що осипалися під нашими ногами, прожогом у перший будинок, з якого ми вийшли, давлячись від червоного пилу зі стін, які розсипалися на очах, і зрештою чкурнули в прохід, що вів до Коулової вежі. Пані Сапсан підганяла нас, мов пастух стадо, коридор руйнувався навколо нас, а потім ми перебігли на той бік, у вежу. Озирнувшись, я побачив, як гігантський кулак пробиває стелю коридору і вона обвалюється. Пані Сапсан нестямно роззирнулася: — Куди поділися двері? Ми мусимо їх зачинити, інакше руйнування пошириться за межі цього контуру! — Бронвін їх вибила! — настукав Єнох. — Вони поламані! Бронвін першою опинилася біля дверей, а для неї вибити двері — це значно швидше, ніж повернути клямку. — Вибачте! — закричала вона. — Я прирекла нас усіх на загибель? Тремтіння контуру почало поширюватися й на вежу. Вона захиталася, й ми з одного боку коридору перелетіли на інший. — Ні, якщо зможемо вибратися з вежі, — відповіла пані Сапсан. — Ми занадто високо! — закричала пані Королик. — Нізащо не встигнемо спуститися! — Над нами є відкрита тераса, — я до кінця й сам не розумів, навіщо це сказав, бо стрибнути й розбитися на смерть було не кращим варіантом, ніж загинути під уламками вежі. — Так! — вигукнула Оливка. — Ми стрибнемо! — Навіть не думайте, — категорично заявила пані Королик. — Ми, імбрини, полетимо, але ви, діти… — Я всіх перенесу повітрям, — сказала Оливка. — Я сильна! — Нізащо! — відрізав Єнох. — Ти крихітна, а нас забагато! Вежа гойднулася так, що замлоїло в шлунку. Довкола нас осипалися кахлі зі стелі, по підлозі зазміїлися тріщини. — Ну й подумаєш! — вигукнула Оливка. — Залишайтеся тут! І з цими словами гордо рушила нагору сходами. А нам знадобилося кілька секунд (і ще одне гойдання вежі), щоб зрозуміти, що Оливка — наша єдина надія. Наші життя опинилися в ніжних ручках найменшої нашої подруги. Хай поможе нам Птах. Ми припустили вгору похилим коридором і вибігли на відкрите повітря, де вже догоряло світло дня. Під нами простирався весь ландшафт Диявольського Акра: табір і його бліді стіни, туманна прірва та міст із порожняком, почорнілі дерева на Кіптявій вулиці й щільно напаковані халупи нетрів на ній… а далі — Смердючка, що змією звивалася уздовж краю контуру, нагадуючи кільце помиїв. Байдуже, що буде далі, виживемо ми чи загинемо — я буду щасливий, якщо більше ніколи не побачу цього кубла. Ми підійшли близенько до круглого поруччя. Емма взяла мене за руку. — Не треба дивитися вниз, правда? Одна за одною імбрини перетворювалися на птахів і мостилися на поруччі, готові допомогти, чим зможуть. Оливка обома руками взялася за поруччя й скинула взуття. Її ноги стрімко линули вгору, аж поки вона, спираючись на руки, не перевернулася донизу головою. Її п’яти тепер стриміли до неба. — Бронвін, бери мене за ноги, — розпорядилася дівчинка. — Зробимо ланцюг. Емма хапає за ноги Бронвін, Джейкоб — Емму, Горацій — Джейкоба, Горація — Г’ю… — У мене ліва нога болить! — поскаржився Г’ю. — Нехай тебе хапають за праву! — відказала Оливка. — Це божевілля, — пробурчав Шарон. — Ми занадто важкі. Оливка хотіла була заперечити, але раптом вежу так струсонуло, що ми мусили вхопитися за поруччя, щоб нас не скинуло з балкона. Виходило або по-Оливчиному, або ніяк. — Принцип ви зрозуміли! — вигукнула пані Сапсан. — Робіть, як вам каже Оливка, і найважливіше — не відпускайте одне одного, поки не спустимося на землю! Крихітка Оливка зігнула коліна, махнула ногою в бік Бронвін і запропонувала їй ухопитися. Бронвін узялася за її щиколотку, а потім простягнула руку й охопила іншу. Оливка відпустила поруччя й стала вертикально у руках Бронвін, яка її тримала. Відштовхуючись, як плавець — від стіни басейну, вона полинула в небо. Бронвін відірвалася від поверхні. За її ноги швиденько вхопилася Емма, і вона теж піднялася в повітря, бо Оливка дуже старалася — скреготіла зубами, силою волі підіймалася все вище. Далі настала моя черга, але схоже було на те, що Оливка вже зовсім знесиліла. Вона напружувалася й постогнувала, наче пливла в повітрі по-собачому, але сили в неї вже закінчилися. Тоді пані Сапсан перекинулася на птаха, залопотіла крилами догори, встромила кігті в Оливчину сукню на спині й підняла. Мої ноги відірвалися від поверхні. Г’ю вхопився за мене, Горацій — за нього, потім — Єнох і далі, аж поки навіть Перплексус із Едисоном та Шароном і його кузенами не приєдналися до всезагальної вервечки. Чудернацьким звивистим повітряним змієм ми полетіли в повітря, а невидимим його хвостом був Мілард. Інші, менші імбрини теж позастромлювали пазурі в наш одяг і, як могли, допомагали пані Сапсан з Оливкою всіх нести. Не встигли останні з нас знятися з тераси, як уся вежа стала розпадатися на шматки. Якраз вчасно я озирнувся — на моїх очах вона завалилася. Це сталося швидко, споруда просто склалась, як картковий будиночок, а горішню частину затягнуло досередини, наче її засмоктав у себе зруйнований контур. І після цього вся вежа похилилася, розламалася посередині й погуркотіла донизу, здійнявши велетенську хмару пороху й уламків, з таким гуркотом, ніби мільйон цеглин висипали в кар’єр. На той час сили вже покидали пані Сапсан, і ми повільно падали на землю, але імбрини щосили перетягували нас на один бік, щоб пом’якшити приземлення подалі від уламків вежі. Ми впали на подвір’я. Першим був Мілард, а далі посипалися всі, й останньою на землю спустилася Оливка — така змучена, що звалилася на спину й лежала нерухомо, дихаючи так тяжко, наче пробігла марафон. Ми всі скупчилися навколо неї, підбадьорюючи радісними вигуками й оплесками. Та раптом її очі широко розплющилися, й вона показала на щось у небі. — Погляньте! У повітрі над нами, де лише кілька хвилин тому височіла верхівка вежі, кружляв маленький сріблястий вир, що нагадував ураган у мініатюрі. От і все, що залишилося від знищеного контуру. Мов загіпнотизовані, ми дивились, як він стискається, обертаючись усе швидше й швидше. А коли зменшився вже до невидимої цятки, з нього раптово долинув розкотистий звуковий удар: — АЛЬМО-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О-О… А потім вир засяяв і згас, всмоктуючи Коулів голос. Розділ десятий

Після того, як контур згинув і впала вежа, нам, приголомшеним до глибини душі, не дозволили довго стояти й витріщатися. Хоч і здавалося, що всі найстрашніші загрози лишилися позаду й більшість наших ворогів полягли чи потрапили в полон, навколо нас панував хаос і слід було терміново братися до праці. Попри наше виснаження, синці й розтягнення, імбрини взялися робити те, що вміють найкраще, — наводити лад. Вони перетворилися на людей і взяли командування на себе. Увесь табір обшукали, щоб знати, чи не заховалися десь витвори. Двоє здалися одразу, ще одного знайшов Едисон — жалюгідна з вигляду жінка ховалася в якійсь ямі. Вона вийшла з піднятими руками, благаючи милосердя. Шаронових кузенів попросили спорудити невеличку імпровізовану в’язницю, щоб вона могла вмістити наших полонених (їх поки що було небагато, але кількість неухильно збільшувалася), і вони радо та з піснями взялися вистукувати молотками. Шарона допитали пані Сапсан і пані Шилодзьобка, але буквально через кілька хвилин їм стало зрозуміло, що він просто найманець, а не шпигун чи зрадник, і їх це задовольнило. Скидалося на те, що Шарона зрада Бентама шокувала не менше, ніж нас усіх. Невдовзі тюрми й лабораторії витворів спорожніли, а їхні машини терору було знищено. Визволеним жертвам їхніх страхітливих дослідів допомогли. Ще десятки випустили з іншого тюремного блоку. Блідих, худих і обшарпаних, їх вивели з підвалу будівлі, де їх утримували. Деякі бездумно бродили подвір’ям, тож за ними слід було наглядати, щоб не пішли геть і не заблукали. Інших так переповнювала вдячність, що вони ніяк не могли перестати нам дякувати. Одна маленька дівчинка цілих півгодини переходила від одного дивного до іншого і вражала нас обіймами. «Ви й не знаєте, що ви для нас зробили, — усе повторювала вона. — Ви не знаєте, що ви зробили». Не піддатися цьому було неможливо. Ми втішали їх, як могли, нас оточували шморгання й зітхання. Я навіть уявляти не хотів, що довелося пережити моїм друзям, не кажучи вже про тих, хто провів багато тижнів чи місяців в ув’язненні в Коула. Порівняно з цим, мої синці й травми були подряпинами. Але найдовше я пам’ятатиму трьох урятованих братів. Їхнє здоров’я наче й не дуже постраждало, але побачене й пережите їх так шокувало, що вони оніміли. За першої ж нагоди вони відійшли від натовпу, знайшли якісь камінці, щоб на них присісти, й порожніми поглядами вдивлялися в простір. Найстарший обіймав молодших двох за плечі. Було таке відчуття, що вони не можуть поєднати картинку, яку бачать перед собою, з тим пеклом, яке звикли сприймати за реальність. Ми з Еммою підійшли до них. — Тепер ви в безпеці, — м’яко сказала вона. Вони подивилися на неї так, наче не розуміли значення цього слова. Побачивши, що ми з ними розмовляємо, Єнох підійшов до нас разом із Бронвін. За собою вона тягла напівпритомного витвора — лаборанта зі зв’язаними руками. Хлопці аж сахнулися. — Він більше не завдасть вам болю, — запевнила їх Бронвін. — Більше ніхто з них не завдасть. — Може, залишити його тут з вами ненадовго, — з диявольською посмішкою промовив Єнох. — Вам точно є про що з ним побазікати. Витвір підвів голову. Побачив хлопців, і його чорні очі полізли на лоба. — Годі, — сказав я. — Не треба їх мучити. Найменшенький стиснув руки в кулаки й став підводитися, але найстарший брат змусив його сісти й щось прошепотів на вухо. Молодший заплющив очі й кивнув, наче хотів перестати про щось думати, а потім схрестив руки й затиснув кулаки під пахвами. — Ні, дєкую-ю-ю, — чемно відповів він з протяглим південним акцентом. — Ходімо, — сказав я, і ми залишили їх самих. А Бронвін поволокла витвора за собою далі. * * *

Ми безцільно вешталися табором, очікуючи на вказівки від імбрин. Але було дуже приємно скинути з себе відповідальність за ухвалення рішень. Ми почувалися виснаженими, але на підйомі, неймовірно змученими, але водночас нас заряджало божевільне розуміння того, що ми вижили. То тут, то там спонтанно вибухали радісні крики, сміх, пісні. Мілард і Бронвін танцювали на понівеченій землі. Оливка й Клер тулилися до пані Сапсан, а та носила їх на руках і металася подвір’ям, перевіряючи то те, то се. Горацій усе щипав себе, не вірячи, що це не один з його снів, прекрасне майбутнє, до якого ще дуже далеко. Г’ю блукав самотиною, помітно сумуючи за Фіоною, чия відсутність залишила в наших душах чорну діру. Мілард тривожився за свого героя, Перплексуса, чиє пришвидшене старіння зупинилося, коли ми зайшли в Абатон і, на диво, досі не відновилося. Але неодмінно відновиться, похмуро запевняв нас Мілард. А тепер, коли вежі Коула більше не існувало, незрозуміло було, як Перплексус зможе потрапити у свій старий контур. (Звичайно, був ще Панконтуркон Бентама, але котра з його сотні дверей туди вела? ) А ще були ми з Еммою. Ходили разом, наче прив’язані, однак заледве обмінялися кількома словами. Думаю, ми боялися розмовляти одне з одним, через те що нам потрібно було обговорити. Що буде далі? Що з нами станеться? Я розумів, що Емма царства дивних не покине. Їй доведеться решту життя провести в контурі, байдуже, що то буде — Диявольський Акр чи якесь інше, ліпше місце. Але я міг піти. Вдома на мене чекала сім’я. Життя чи його бліда подоба. Проте тут у мене теж була сім’я. І була Емма. І був ще цей новий Джейкоб, яким я став. Яким досі ставав. Чи виживе він у Флориді? Усе це мені було потрібно. Обидві сім’ї, обидва Джейкоби — і вся Емма. Я розумів, що доведеться вибирати, і боявся, що це мене розколе на дві частини. Для мене це було занадто, більше, ніж я міг би витримати одразу після тих жахливих випробувань, які випали на нашу долю. Я потребував ще кількох годин, однієї доби, щоб уявити, ніби всього цього нема. Тож ми з Еммою стояли пліч-о-пліч і дивилися поперед себе, кидаючись до всього, чим могли допомогти імбринам. Але вони від природи були надміру турботливі, тому вирішили, що ми й так достатньо пережили. Нам потрібен був перепочинок. А до того ж, сказали вони, у деяких роботах дивні діти не повинні брати участі. Коли впала вежа, вона розчавила маленьку будівлю, що була під нею, але імбрини не хотіли, щоб ми прочісували руїни в пошуках тих, хто міг уціліти. Ще десь у таборі були пляшечки з амбро, які потрібно було дістати, та ми навіть близько до них підходити не повинні були. Мені було цікаво, що вони з ними робитимуть і чи можуть ті вкрадені душі колись возз’єднатися зі своїми законними власниками. Я згадав пляшечку, в яку помістили душу мого діда. Коли Бентам нею скористався, мене до краю обурило це осквернення. А проте, якби він цього не зробив, ми б нізащо не вибралися з Бібліотеки душ. Тож насправді нас врятувала душа мого діда. Втішно було знати, що принаймні її не змарнували. Але за межами табору теж було багато роботи. На Парш-провулку та взагалі у всьому Диявольському Акрі чекали порятунку зневолені дивні діти, проте імбрини наполягали, що звільняти їх повинні саме вони, разом з кількома дивними дорослими. Та, як виявилося, опору вони не зустріли взагалі: работорговці та інші перевертні повтікали з Акра одразу ж, як було переможено витворів. Дітей потрібно було зібрати й привести в безпечний будинок. Зрадників — розшукати і влаштувати їм трибунал. Але нам сказали, що все це не наш клопіт. Просто зараз нам потрібне було місце, де ми зможемо відновити сили, а також база, на якій почнеться реконструкція царства дивних. А в сповненій страху фортеці витворів ніхто з нас не хотів залишатись ані на хвилину довше, ніж це було необхідно. Я запропонував піти в Бентамів будинок. Там була купа місця, ліжка, вигоди, лікар, що мешкав у самому домі, а ще Панконтуркон (хтозна, чи не згодився б він для чогось). Вирушили ми, коли надворі вже стрімко сутеніло. В одну витвірську вантажівку сіли ті, хто не міг ходити, а решта пішли пішки позаду. За невеличкою допомогою порожняка під мостом (він спершу переніс через прірву вантажівку, а потім і нас, групками по три людини). Дехто з малечі боявся порожняка, і їх треба було заспокоювати. Інші не могли дочекатися своєї черги й криком вимагали покатати їх іще раз. Я їм поступився. Мій контроль над порожняками вже став моєю другою натурою, і це дуже тішило, хай навіть і з гірким присмаком. Тепер, коли порожняки майже вимерли, мій дивацький талант видавався чимось непотрібним, принаймні такий його вияв. Але мене це цілком влаштовувало. Демонструвати свою владу я не хотів, та й тепер вона стала лише фокусом для вечірок. Я був би значно щасливішим, якби порожняків узагалі ніколи не існувало. Повільною процесією ми брели через Диявольський Акр. Ті з нас, хто йшов пішки, оточили вантажівку, як платформу на параді, інші їхали на її даху й бамперах. Це все дуже нагадувало переможну ходу, і дивні жителі Акра висипали зі своїх домівок і халуп, щоб провести нас поглядами. Усі вони бачили, як упала вежа. І зрозуміли, що все тепер змінилося. Багато хто вітав нас оплесками. Деякі салютували. Інші ховалися в тіні, соромлячись того, що робили. Біля дверей будинку Бентама нас зустріли Матінка Пилок і Рейналдо. Вони тепло привітали нас і сказали, що будинок повністю в нашому розпорядженні. Матінка Пилок негайно взялася лікувати поранених: вклала їх у ліжка, подбала про комфорт, посипала рани чарівним порошком. Вона запропонувала спершу зцілити мої синці й укуси на животі, але я сказав, що почекаю. У інших усе було значно гірше. Я розповів їй, як використав її палець. Як він врятував мені життя й життя інших. Та вона лише плечима знизала й повернулася до роботи. Але я не відставав. — Ви заслуговуєте на медаль, — сказав я. — Не знаю, чи є медалі для дивних, але якщо є, то вам точно її дадуть. Утім, ці мої слова, замість справити потрібний ефект, чомусь її збентежили. Вона здушено схлипнула і побігла геть. — Я щось не те сказав? — спитав я в Рейналдо. — Оце вже не знаю, — стривожено відказав той і подався за нею. Приголомшений Нім блукав будинком. Він ніяк не міг повірити, що Бентам накоїв такого лиха. — Це, певно, якась помилка, — знай твердив він. — Пан Бентам не міг нас так зрадити. — Розплющ очі, — порадила йому Емма. — Твій бос був слизькою мерзотою. Я вважав, що насправді все було трохи складніше, але розпочинати суперечку про неодновимірність Бентамового морального обличчя не хотів, бо це навряд чи допомогло б мені здобути велику популярність. Бентам не мусив віддавати той рецепт чи вступати в бійку зі своїм монстром-братом. Він зробив свідомий вибір. І зрештою добровільно пішов на смерть, аби врятувати всіх нас. — Йому потрібен час, — сказав Шарон, показуючи на Німа. — Багато треба перетравити. Бентам багатьох із нас обдурив. — Навіть тебе? — спитав я. — Особливо мене. — Знизавши плечима, він похитав головою. Обличчя в нього було сумне-сумне і зніяковіле. — Він допоміг мені зіскочити з амброзії, позбутися від залежності, життя мені врятував. У ньому було й добро. Напевно, через це я закривав очі на все погане. — Але в нього мусила бути довірена особа, — сказала Емма. — Такий собі посіпака. Ігор, як у Франкенштейна. — Його помічник! — вигукнув я. — Його хтось бачив? Усі похитали головами. Ми обшукали весь будинок, але права рука Бентама, чоловік із кам’яним обличчям, зник. Пані Сапсан зібрала всіх і попросила нас із Еммою детально його описати — на той випадок, якщо повернеться. — Його слід вважати небезпечним, — сказала вона. — Якщо побачите його, не вступайте з ним у розмови. Одразу ж тікайте й повідомте імбрині. — Повідомте імбрині, — пробурчав Єнох. — Невже вона не розуміє, що це ми їх урятували, а не навпаки? Хоч як тихо він говорив, та пані Сапсан почула. — Так, Єноху. Ви всі неймовірні. І помітно виросли. Але навіть над дорослими є старійшини, які краще знають, що до чого. — Так, пані, — знітився він. Згодом я запитав у пані Сапсан, як вона думає, чи збирався Бентам зрадити нас із самого початку. — Мій брат завжди був пристосуванцем, — відповіла вона. — Я думаю, десь глибоко в душі йому хотілося вчинити правильно. І коли він вирішив допомогти вам із панною Блум, то зробив це від щирого серця. Та разом з тим він виношував плани зрадити нас, у випадку, якщо це буде йому вигідно. А коли я сказала, куди йому йти, він вирішив ці плани втілити. — Пані Сапсан, ви не винні, — заспокоїла її Емма. — Після того, що він зробив з Ейбом, я б йому теж не пробачила. — Та все ж я могла бути й добрішою. — Директриса спохмурніла, її погляд помандрував убік. — Стосунки між братами й сестрами бувають складними. Інколи я думаю, чи не підштовхнула я братів своїми діями до того шляху, який вони обрали. Чи могла я бути для них кращою сестрою? Можливо, в молодості я була надто зациклена на собі. — Пані Сапсан, це ж… — я вчасно затнувся і не промовив слово «смішно», бо в мене ніколи не було ні брата, ні сестри, то, може, нічого смішного в цьому й не було. * * *

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 14 15 161718 19 Следующая ⇒