Annotation 7 страница

Тривожні сни, сни дивними мовами, сни про домівку, про смерть. Дивні уривки нісенітниць, що розмотувалися короткими спалахами свідомості, тремкими й ненадійними, винаходи мого мозку, що зазнав струсу. Жінка без обличчя, що дмухає пилюкою мені в очі. Відчуття, що мене занурили в теплу воду. Еммин голос, що запевняв: усе буде добре, це друзі, ми в безпеці. Потім глибока чорнота без жодних снів на довгі години, що тривали бозна-скільки. Коли я прокинувся наступного разу, то був не сон, і я це розумів. Я лежав у ліжку в маленькій кімнаті. Слабеньке світло просочувалося крізь запнуту фіранку. Отже, день. Але який день? Я був не у своєму старому заляпаному кров’ю одязі, а в нічній сорочці, і в очах не було вже піску. Хтось за мною доглядав. А ще, попри страшну втому в усьому тілі, болю я майже не відчував. Плече вже не турбувало і голова теж. Що це могло означати, я не знав. Я спробував сісти в ліжку. Але на півдорозі довелося спинитися й зіпертися на лікті. Біля ліжка на нічному столику стояла карафка з водою. В одному кутку ліжка виднілося громаддя дерев’яного гардероба. А в іншому — тут я кліпнув і протер очі, боячись помилитися, — так, у кріслі там спав якийсь чоловік. Мій мозок став таким неповоротким, що я навіть не перелякався. Просто подумав: «Дивно». Але чоловік справді мав такий дивний вигляд, що мені довелося докласти зусиль, щоб збагнути — що ж це я все-таки бачу? Здавалося, він складається з двох половин: половина волосся була прилизана, а інша чуприною здіймалася догори; половина обличчя заросла закошланою бородою, інша — чисто поголена. Навіть одяг у нього (штани, м’ятий светр, розтріпаний єлизаветинський комір) і той був наполовину сучасним, наполовину архаїчним. — Вибачте, — непевним голосом промовив я. Чолов’яга закричав — і від сильного переляку випав iз крісла й гепнувся на підлогу. — Ой лишенько! Ой людоньки! — Та знову вибрався в крісло, вдивляючись у мене широко розплющеними очима й стріпуючи руками. — Ти прокинувся! — Вибачте, я не хотів вас налякати… — Ой, та ні, це насправді я в усьому винен. — Він розгладив на собі одяг і поправив розтріпаний комір. — Будь ласка, нікому не кажи, що я заснув, тебе доглядаючи! — Хто ти? — спитав я. — Де я? — У голові швидко ясніло, і вона наповнювалася запитаннями. — І де Емма? — Так, точно, — збентежився чоловік. — Я в цьому домі не найбільш підходяща людина, щоб відповідати на… запитання… Це слово він промовив пошепки, з піднятими на лоба бровами, так, наче запитання були заборонені. — Але! — він тицьнув у мене вказівним пальцем. — Ти Джейкоб. — Потім показав на себе. — Я Нім. — Потім обвів кімнату круговим рухом руки. — А це будинок пана Бентама. Він дуже хоче з тобою познайомитися. Власне, я мушу миттю його повідомити, щойно ти прокинешся. Звиваючись, я піднявся з ліктів, щоб сісти рівно. На це пішли мало не всі мої сили. — Мене це все не цікавить. Я хочу побачити Емму… — Авжеж! Твоя подруга… Він стріпував руками, наче пташка крильцями, а очі його бігали з боку в бік, ніби в кутку кімнати він міг знайти Емму. — Я хочу її бачити. Негайно! — Мене звати Нім! — пропищав він. — І я повинен повідомити… так, згідно з суворими інструкціями… У голову залетіла панічна думка. Шарон, оскільки він найманець, врятував нас від розлюченого натовпу тільки для того, щоб продати на органи. — ЕММО! — спромігся закричати я. — ДЕ ТИ? Нім весь побілів і бахнувся в крісло. Здається, я його налякав до нестями. Минуло кілька секунд і в коридорі загупотіли чиїсь кроки. У кімнату влетів чоловік у білому халаті. — Ти прокинувся! — вигукнув він. Я міг лише припускати, що він лікар. — Я хочу побачити Емму, — сказав я. І спробував витягти ноги з ліжка та поставити на підлогу, але вони були важкі, мов колоди. Лікар кинувся до мене й змусив знову лягти. — Не перенапружуйся, ти ще не одужав! Лікар наказав Німу піти знайти пана Бентама. Той вибіг з кімнати, дорогою вдарившись об одвірок і вивалившись у коридор. І майже одразу в дверях виникла Емма, задихана й радісна. Її волосся розсипалося по чистій білій сукні. — Джейкобе? Коли я її побачив, де тільки й узялися ті сили. Я сів у ліжку й відштовхнув лікаря. — Еммо! — Ти прокинувся! — вона підбігла до мене. — Обережніше з ним, він ще слабкий! — попередив лікар. Спохопившись, Емма обійняла мене якнайделікатніше, а потім сіла на краю ліжка поряд зі мною. — Пробач, що мене не було поряд, коли ти прокинувся. Казали, що ти ще багато годин не прийдеш до тями… — Нічого страшного, — сказав я. — А де ми? Ми тут давно? Емма глянула на лікаря. Той щось строчив у маленькому записнику, але очевидно було, що прислухається. Емма розвернулася до нього спиною і заговорила тихіше. — Ми в домі одного багатого чоловіка в Диявольському Акрі. Це приховане місце. Шарон привів нас сюди день-півтора тому. — Усього-на-всього? — спитав я, вивчаючи Еммине обличчя. Її шкіра була ідеально гладенька, порізи зблякли й стали тоненькими білими лініями. — Ти наче повністю одужала! — У мене було лише кілька подряпин і ґуль… — Ні-ні, — перебив я. — Я добре пам’ятаю, що там сталося. — У тебе було зламане ребро й розірване плече, — вставив лікар. — У них тут є одна жінка, — сказала Емма. — Цілителька. Її організм виробляє сильнодіючий пилок… — І подвійний струс мозку, — додав лікар. — Нічого складного, зрештою ми б тебе вилікували. Але ти, хлопче… ти до нас прибув практично мертвим. Я торкнувся своїх грудей, живота — всіх тих місць, куди припадали удари. Болю не було. Я підняв праву руку й покрутив плечем. Повний порядок. — Таке відчуття, що в мене нова рука, — зачудовано промовив я. — Тобі пощастило, що не знадобилася нова голова, — пролунав інший голос, і в кімнату ввійшов Шарон. Він мусив пригнутися, щоб пройти в одвірок. — Хоча насправді шкода, що тобі не приставили нової голови, бо в тій, яка в тебе є, — сама тирса. Отак-от зникнути, втекти, поняття не маючи куди. І це після всіх моїх пересторог щодо Акра. Про що ви тільки думали? — Він завис наді мною та Еммою, загрозливо махаючи довгим білим пальцем. Я широко йому всміхнувся. — Привіт, Шароне. Приємно тебе знову бачити. — Так, ха-ха, зараз усе в ажурі, можна і повсміхатися. Але ви мало не загинули через своє недбальство! — Нам пощастило, — сказала Емма. — Так. Пощастило, що я опинився поряд! Пощастило, що мої двоюрідні брати — теслярі, що споруджують шибениці, були того вечора не зайняті і я зміг перехопити їх, поки вони не нажлуктилися в «Колисці й труні» світлого пива, звареного на воді зі Смердючки! До речі, задурно вони не працюють. То я їхні послуги запишу на ваш рахунок, разом зі своїм пошкодженим човном! — Добре, добре! — примирливо сказав я. — Заспокойся, будь ласка. — Про що ви тільки думали? — повторив він, і нас накрило хмарою його жахливого віддиху. І тут я згадав усе, про що думав, і мене накрило. — Що ти не вартий довіри вахлак! — викрикнув я у відповідь. — Що для тебе головне — це гроші, і ти за першої ж нагоди продаси нас у рабство. Ага, ми вже про все розвідали. Знаємо, які темні оборудки ви, дивні, тут прокручуєте. І якщо ви думаєте, що ми повірили, що ти… — я показав на Шарона, — …чи хтось із вас… — я тицьнув вказівним пальцем у лікаря, — …допомагаєте нам лише тому, що ви добрі, тоді ви ненормальні! Тому або кажіть, що вам від нас треба, або відпустіть нас, бо ми… бо у нас… Раптова нищівна хвиля виснаження. Перед очима все попливло. — …є важливіші справи… Я потрусив головою, спробував стати на ноги, але кімната закрутилася перед очима. Емма взяла мене за руки, а лікар делікатно підштовхнув назад на подушку. — Ми вам допомагаємо, бо нас попросив про це пан Бентам, — коротко проказав він. — А про те, що йому від вас потрібно, доведеться вам спитати самим. — Я ж кажу, пан Як-його-там може поцілувати мене вффф… Емма затулила мені рота долонею. — Джейкобу погано, і він сам не розуміє, що говорить, — сказала вона. — Я точно знаю, що він хотів подякувати за наш порятунок. Ми перед вами в боргу. — І це теж, — промимрив я їй у долоню. Я був розлючений і переляканий, а поза тим від усієї душі радів, що живий… і що бачу Емму цілою і знову неушкодженою. Коли я про це подумав, усе бажання воювати вивітрилося, а на зміну йому прийшла проста вдячність, що наповнила собою кожну клітинку мого тіла. Я заплющив очі, щоб кімната перестала обертатися, і слухав, як вони перешіптуються, обговорюючи мене. — Він створює проблеми, — сказав лікар. — У такому стані не можна допускати, щоб він знайомився з паном Бентамом. — У нього все поплуталося в голові, — заперечив Шарон. — Якщо ми з дівчиною поговоримо з ним віч-на-віч, то я впевнений, що ми зможемо повернути його до тями. Можна нам залишитися з ним наодинці? Лікар знехотя вийшов. Коли за ним зачинилися двері, я знову розплющив очі й сфокусував зір на Еммі, яка дивилася на мене згори вниз. — Де Едисон? — спитав я. — Він потрапив на той бік мосту, — відповіла вона. — Так, — згадав я. — А від нього щось чути? Він уже повернувся? — Ні, — тихо відповіла вона. — Поки що ні. Я замислився над тим, що це могло значити, що з ним могло статися, але думка про це була надто нестерпною. — Ми пообіцяли, що підемо за ним, — сказав я. — Якщо він зміг перебратися, зможемо й ми. — Тому порожняку під мостом, може, й начхати на собаку, який потрапив на той бік, — вставив свої п’ять копійок Шарон, — але з вас він неодмінно здере шкуру й кине в окріп. — Іди геть, — сказав я йому. — Я хочу поговорити з Еммою сам на сам. — Чому? Щоб вилізти у вікно і знову втекти? — Ми нікуди втікати не збираємося, — відповіла замість мене Емма. — Джейкоб навіть з ліжка встати не зможе. Але Шарон був непохитний. — Я відійду в куточок і не пхатиму носа у ваші справи, — сказав він. — Це все, що я можу вам запропонувати. — Він відійшов, вмостився на єдиному бильці Німового крісла й заходився під акомпанемент власного насвистування чистити нігті. Емма допомогла мені сісти в ліжку, і ми притулилися одне до одного лобами та стали пошепки перемовлятися. На якусь мить мене так переповнило відчуття її близькості, що всі питання, які наводнювали мій розум, випарувалися, а залишилася тільки її рука, якою вона торкалася мого обличчя, проводила по моїй щоці, уздовж лінії щелепи. — Ти так мене налякав, — сказала Емма. — Я вже думала, що втратила тебе назавжди. — Я в порядку. — Сказав я це, розуміючи, що ні у якому я не в порядку, але мені було соромно, що вона за мене хвилюється. — А був не в порядку. Зовсім ні. Ти повинен попросити вибачення у лікаря. — Я знаю. Просто розпсихувався. А ще вибач, якщо я тебе налякав. Емма кивнула й відвела погляд. Він ненадовго помандрував до стіни, а коли повернувся до мене, то в її очах знову заблищала криця. — Мені подобається думати, що я сильна. Що на волі зараз я, а не Бронвін, Міллард чи Єнох, бо я досить сильна, щоб на мене можна було покластися. Я завжди такою була — дівчиною, яка може витримати все. Наче в мене всередині є сенсор болю, який ніколи не вмикається. Я можу заблокувати все жахливе й робити далі те, що необхідно. — Її рука відшукала мою на ковдрі. Наші пальці машинально переплелися. — Але коли я думаю про те… про те, як ти виглядав, коли тебе підняли з землі, після того як ті люди… Вона здавлено видихнула і похитала головою, наче відганяючи від себе спогад. — Я просто не витримую. — Я теж. — Я згадав увесь той біль, який відчував од самого вигляду Емминих страждань, той жах, який охоплював мене щоразу, коли їй загрожувала небезпека. — Я теж. — Стиснувши її руку, я пошукав ще якихось слів, але вона заговорила першою. — Ти повинен мені дещо пообіцяти. — Що завгодно. — Мені потрібно, щоб ти не помер. Я ледь-ледь усміхнувся. Але Емма залишалася серйозною. — Якщо я тебе втрачу, то все інше ні чорта не варте. Я міцно-міцно пригорнув її до себе. — Зроблю все можливе. — Цього не досить, — прошепотіла вона. — Дай слово. — Окей. Я не помру. — Скажи «даю слово». — Даю слово. Ти теж скажи. — Даю слово, — мовила вона. — Ахх, — безтурботно сказав зі свого кутка Шарон, — милі побрехеньки з вуст закоханих… Ми відсунулися одне від одного. — Ти не повинен слухати! — обурено вигукнув я. — Ну все, часу було предостатньо. — Він з гуркотом підтягнув крісло по підлозі до ліжка і всівся поряд. — Нам треба обговорити важливі речі. Наприклад, вибачення, яке ти мені заборгував. — За що? — роздратовано кинув я. — За те, що поставив під сумнів мій характер і репутацію. — Я не сказав ні слова неправди. У цьому контурі повно покидьків і різної погані, а ти — жадібний до грошей вахлак. — Без крихти співчуття до скрутного становища свого народу, — додала Емма. — А хоча ще раз дякую за те, що нас врятував. — Це таке місце, де вчаться думати лише про себе, — сказав Шарон. — У кожного тут є своя історія. Своє скрутне становище. Кожен чогось від тебе хоче, і майже всі брешуть. Тож так, я ні перед ким не збираюся вибачатися за те, що дбаю про власні інтереси й керуюся власною вигодою. Проте мене до глибини душі обурює ваше звинувачення в тому, що я провертаю якісь оборудки з тими, хто торгує плоттю дивних людей. Так, я капіталіст, але це ще не означає, що я безсердечний виродок. — А звідки нам було про це знати? — спитав я. — Нам довелося благати тебе й пообіцяти хабар за те, щоб ти не покинув нас на пристані, забув? Він знизав плечима. — Це було до того, як я збагнув, хто ти такий. Я глянув на Емму і показав на себе пальцем. — Хто я такий? — Ти, хлопчику мій, ти. Пан Бентам давно чекав, коли ж настане час з тобою поговорити. З того самого дня, відколи я вперше вийшов у плавання, щоб переправляти людей на своєму човні, — а це було сорок з гаком років тому. Бентам пообіцяв мені безпечний вхід у Акр і вихід iз нього в обмін на обіцянку виглядати тебе під час переправ. Я повинен був привести тебе до нього. І от, нарешті, я виконав свою частину угоди. — Ти, певно, з кимось іншим мене сплутав. Я ніхто. — Він сказав, що ти будеш здатний розмовляти з порожняками. Ти багатьох знаєш дивних, які були б на таке здатні? — Але йому всього шістнадцять, — втрутилась Емма. — Справді шістнадцять. То як можна… — Саме тому я так довго і не міг скласти два і два, — сказав Шарон. — Мені потрібно було обговорити це з паном Бентамом віч-на-віч, і саме до нього я й пішов, коли ви двоє дали драпака. Розумієш, ти не відповідаєш описові. Усі ці роки я виглядав старого чоловіка. — Старого чоловіка, — повторив я. — Так. — Який може розмовляти з порожняками. — Точно. Емма міцніше стисла мою руку, і ми обмінялися поглядами — ні, цього не може бути, — і я, відчувши приплив сил, спустив ноги з ліжка на підлогу. — Я хочу поговорити з цим паном Бентамом. Зараз же. — Він зустрінеться з тобою, коли буде готовий, — відказав на це Шарон. — Ні, — похитав головою я. — Зараз. За збігом обставин, тієї ж миті в двері постукали. Шарон відчинив, і виявилося, що на порозі стоїть Нім. — Через одну годину пан Бентам запрошує наших гостей на чай, — сказав він. — У бібліотеці. — Ми не можемо чекати годину, — заперечив я. — І так уже забагато часу згаяли. Зачувши це, Нім трохи почервонів і надув щоки. — Згаяли? — Джейкоб хотів сказати, — переклала Емма, — що тут, в Акрі, на нас чекають невідкладні справи, і ми вже туди запізнюємося. — Пан Бентам наполягає на тому, щоб ваша з ним зустріч відбулася за належних обставин, — пояснив Нім. — Як він любить повторювати, того дня, коли в нас не залишиться часу для добрих манер, світ буде втрачено для нас безповоротно. До речі, я повинен простежити, щоб ви вбралися відповідно до нагоди. — Він підійшов до гардероба й відчинив його важкі двері. Усередині на кількох вішаках висів різноманітний одяг. — Можете вибрати собі те, що до вподоби. Емма витягла на світло сукню з рюшиками й скривилася. — Якось це все неправильно. Розігрувати маскарад і чаювання в той час, коли наші друзі й імбрини потерпають там від птах-знає-чого. — Ми робимо це заради них, — сказав я. — Підіграємо Бентаму, а він нам розкаже все, що знає. Це може бути важливо. — Чи може бути, що він просто самотній старий. — Не говоріть так про пана Бентама, — насупився Нім. — Пан Бентам святий, гігант поміж людей! — Ой, та вгамуйся ти. — Шарон підійшов до вікна і відгорнув фіранки, дозволяючи просочитися в кімнату слабенькому денному світлу, густому, мов туман. — Швиденько беріться до справи! — наказав він, звертаючись до нас. — У вас скоро зустріч. Я відкинув із себе ковдру, а Емма допомогла мені встати з ліжка. На мій подив, ноги витримали вагу мого тіла. Я визирнув у вікно на порожню вулицю, огорнуту жовтим завоєм, і разом з Еммою, яка підтримувала мене попід руку, підійшов до гардероба, щоб дібрати собі одяг. Та виявилося, що він уже чекає мене на вішаку, на якому теліпалася бирка з моїм ім’ям. — Ви не могли б вийти, щоб ми перевдяглися? — спитав я. Шарон подивився на Німа й знизав плечима. Але той залопотів руками. — Так робити не годиться! — Ай, та ніде вони не дінуться, — махнув рукою Шарон. — Але щоб мені без зайвих рухів тілом, домовились? Емма аж побуряковіла. — Навіть і близько не уявляю, що ти маєш на увазі. — Ну звісно, не уявляєш. — Він виштовхав Німа з кімнаті й ненадовго затримався на порозі. — Я можу розраховувати на те, що ви не втечете, як того разу? — Навіщо це нам? — здивувався я. — Ми хочемо познайомитися з паном Бентамом. — Ми нікуди не зникнемо, — підтвердила Емма. — Але чому ти досі тут? — Пан Бентам попросив мене за вами наглянути. Мені стало цікаво, чи не означає це, що Шарон нас перепинить, якщо ми схочемо звідси піти. — Ти, мабуть, у великому боргу перед ним, — зауважив я. — У величезному, — відповів Шарон. — Я цьому чоловіку життям зобов’язаний. — І, склавшись мало не навпіл, він протиснувся крізь двері в коридор. * * *

— Ти перевдягаєшся там, — кивком голови Емма показала на маленьку ванну між кімнатами. — А я тут. І не підглядати, поки я не постукаю! — Ну доообре, — протягнув я. Своє розчарування я перебільшив навмисне для того, щоб його приховати. Звісно, побачити Емму в спідній білизні було б заманливо, але за останній час ми пережили стільки важких ситуацій, у яких наше життя опинялося під загрозою, що ця частина мого підліткового мозку перебувала в сильному ступорі. Однак ще кілька серйозніших поцілунків і мій не дуже благородний інстинкт міг повернутися. Але нехай. Я зачинився у ванній, що вся виблискувала білими кахлями й важкою залізною сантехнікою, та перехилився через раковину, щоб оглянути себе у посрібленому дзеркалі. Видон у мене був ще той. Обличчя спухло, його перетинали навскісні запалені рожеві смуги, які наче швидко гоїлися, проте досі були на місці — як нагадування про кожен удар, який мені перепав. Усю верхню половину тіла вкривала мапа з синців, уже не болючих, але потворних. У складках вух, там, де важко було вимити, запеклася кров. Від її вигляду в мене запаморочилася голова, і довелося вхопитися за раковину, щоб встояти на ногах. Бо зненацька на мене наринув страшний спогад: кулаки й ноги гамселять по мені, земля стрімко летить назустріч. Дотепер мене ще ніхто не намагався прикінчити голими руками. Це було щось нове, зовсім інакше, відмінне від переслідування порожняків, яких вів інстинкт. І зовсім відмінне від того, коли в тебе стріляють, бо кулі — це швидкий знеособлений спосіб убити. А от щоб руками — тут потрібно було докласти зусиль. Це вимагало ненависті. Було дивно і гидко знати, що така ненависть направлена на мене. Що дивні, які навіть не знали мого ім’я, у нападі колективного божевілля зненавиділи мене настільки, що взялися вибивати з мене життя кулаками. Мені від цього було соромно, так, ніби принизили мою людську гідність, хоча до кінця я не розумів чому. То було щось таке, з чим мені належало розібратися в майбутньому, якщо колись у мене взагалі буде розкішний надлишок часу, щоб розбиратися з такими речами. Я повернув кран, щоб умитися. Труби здригнулися і застогнали, але після великого видовищного вибуху бризок з крана полилася лише тоненька цівка коричневої води. Цей Бентам, може, й був багатієм, але ніякі гроші не могли огорнути його коконом і порятувати від реальності того пекельного місця, у якому він жив. Як його взагалі сюди занесло? А ще більша інтрига полягала в тому, звідки цей чоловік знав мого діда чи про нього. Бо певна річ, що саме його Шарон мав на увазі, коли казав, що Бентам шукав старого чоловіка, який умів розмовляти з порожняками. Можливо, мій дід познайомився з Бентамом під час війни, після того, як покинув дім пані Сапсан, але до того, як подався в Америку. То був визначальний період його життя, про який він вкрай рідко згадував, а щоб детально розповідати — то взагалі ніколи. Попри все, що я дізнався про діда за останні кілька місяців, він усе ще багато в чому залишався для мене загадкою. А тепер, після його смерті, засмучено подумав я, то й поготів залишиться. Я вбрався в одяг, який дав мені Бентам, стильні на вигляд блакитну сорочку та сірий вовняний светр і прості чорні штани. Усе сіло на мені ідеально, так, наче вони знали, що я сюди завітаю. Коли я вже взувався в коричневі шкіряні оксфорди, у двері постукала Емма. — Як ти там? Я відчинив двері, й мені в очі вибухнула жовта барва. Емма здавалася дуже нещасною у надзвичайно пишній сукні канаркового кольору з рукавами-пуфами й пишним подолом до п’ят. Вона зітхнула. — Запевняю тебе, це було найменше зі швацьких лих. — Ти схожа на Великого Птаха^[7], — виходячи за нею з ванної, сказав я. — А я — на містера Роджерса^[8]. Жорстокий дядько цей Бентам. Жодного з моїх порiвнянь вона не зрозуміла. Пропустивши їх повз вуха, підійшла до вікна й визирнула надвір. — Так. Добре. — Що добре? — Цей карниз. Він завширшки з Корнуол, і скрізь є за що вхопитися. Тут безпечніше, ніж на шведській стінці. — А чому нам важлива ширина карниза? — спитав я, теж підходячи до вікна. — Бо у коридорі чатує Шарон, тому через нього ми вийти не зможемо. Вряди-годи в мене складалося таке враження, що багато розмов зі мною Емма веде у своїй голові і мене в них не посвячує. А потім дратується через те, що я не розумію, коли вона мені нарешті повідомляє якісь деталі. Її розум працював так швидко, що час від часу випереджав сам себе. — Нам нікуди не можна йти, — нагадав я. — Ми маємо познайомитися з Бентамом. — І познайомимося, але хай мені грець, якщо я проведу наступну годину, б’ючи байдики в цій кімнаті. Святий пан Бентам — вигнанець, який живе в Диявольському Акрі, а це означає, що, швидше за все, він небезпечний покидьок з брудним минулим. Я хочу оглянути його будинок. Побачимо, що ми знайдемо. Ми швидко, туди й назад, ніхто й не помітить, що нас нема. Слово честі. — А, чудово, таємна спецоперація. Ми якраз відповідно вбрані. — Дуже смішно. На мені були туфлі з твердими підошвами, кожен крок у яких нагадував удар молотком, Емма була в сукні, жовтішій за знак «небезпечно! ». До того ж я тільки недавно знайшов у собі сили стояти рівно на ногах. І все ж я погодився. Надто часто виявлялося, що вона має рацію в такі моменти, тож я звик довіряти її інтуїції. — Якщо нас помітять — так і буде, — сказала вона. — Цей дядько сто років чекав зустрічі з тобою. Не вижене ж він нас через те, що ми пішли на невеличку екскурсію. Відчинивши вікно, вона вибралася на карниз. Я обережно висунув голову. Ми були на два поверхи вище порожньої вулиці в «добрій» частині Диявольського Акра. Я впізнав дровітню: за нею ми ховалися, коли Шарон виходив з порожньої на вигляд крамниці. Прямо перед нами був офіс юридичної контори «Мандей, Дайсон і Страйп». Такої фірми, звісно, не існувало. То була просто вивіска, під якою ховався таємний вхід у будинок Бентама. Емма простягнула мені руку. — Я знаю, що ти не фанат висоти, але я не дам тобі впасти. Після того, як мене тримав над річкою окропу порожняк, ця маленька висота здавалася не такою вже й страшною. До того ж Емма мала рацію — карниз був широкий, і з кам’яної кладки то тут, то там стирчали декоративні виступи й морди гаргулій, за які зручно було хапатися руками. Я виліз, надійно взявся за стіну і маленькими кроками рушив слідом за нею. Коли карниз повернув за ріг і ми відчули впевненість у тому, що йдемо паралельно до коридору, а значить, Шарон нас побачити не може, ми спробували відчинити вікно. Замкнено. Ми почовгали далі й поторсали наступну раму, але вона теж була замкнена — як і третє, четверте і п’яте вікна. — У нас закінчуються вікна, — зауважив я. — Що, як жодне з них не відчиниться? — Оце наступне відчиниться, — відповіла Емма. — А звідки ти знаєш? — Я екстрасенс. — І з цими словами вона вдарила в шибку ногою. Розбите скло полетіло в кімнату і задзеленчало вниз фасадом будинку. — Ні, ти мародер, — сказав я. Емма широко мені всміхнулася і долонею проштовхнула в кімнату кілька останніх гострих уламків, що досі стирчали в рамі. Вона ступила в отвір. Я (трохи неохоче) зайшов за нею в темну печероподібну кімнату. Нам довелося чекати, коли зір адаптується до темряви. Єдине світло проникало з вікна, яке ми щойно розбили. І в цьому мізерному освітленні проступив край гобсеківського раю. Дерев’яні ящики й коробки хиткими стосами здіймались аж під стелю, а прохід між ними лишався зовсім вузенький. — У мене таке відчуття, що Бентам не любить викидати непотріб, — відзначила Емма. У відповідь я вибухнув автоматною чергою чхання — тричі поспіль. У повітрі плавала пилюка. Емма побажала мені здоров’я і запалила в долоні вогник, а потім піднесла його до найближчого ящика. На ньому був напис Rm. AM-157. — Як думаєш, що в них? — спитав я. — Щоб дізнатися, потрібен ломик, — відповіла Емма. — Вони міцні. — Я думав, ти екстрасенс. Вона скорчила мені міну. Оскільки ломика в нас не було, ми ризикнули піти вглиб кімнати. Вікно з кволим світлом лишилося позаду, і Емма мусила свій вогник збільшити. Вузький коридорчик між язиками вів крізь аркові двері в іншу кімнату, таку саму темну і майже таку саму захаращену. Та тільки замість ящиків там було повно громіздких предметів, укритих білими чохлами від пилу. Емма вже хотіла здерти один з них, але я вчасно спіймав її за руку. — Що таке? — роздратовано спитала вона. — Під ним може виявитися щось жахливе. — Так отож. — І вона зірвала чохол, збуривши цілий циклон пилюки. Коли курява розсіялася, ми побачили свої тьмяні відображення у скляній вітрині, з тих, що виставляють у музеях: по пояс заввишки й квадратній, площею чотири фути. Усередині, охайно розкладені й марковані, лежали різні предмети: вирізьблена шкаралупа кокосового горіха, китовий хребець у вигляді гребінця, кам’яна сокирка і декілька інших, корисність яких не була очевидною, принаймні на перший погляд. Табличка на склі повідомляла: «Предмети побуту дивних з острова Еспіріту-Санту, Нові Гебриди, Південнотихоокеанський регіон, прибл. 1750 р. » — Ха, — мовила Емма. — Дивно, — відповів я. Вона знову вкрила вітрину чохлом, хоча замітати за собою сліди особливого сенсу не було (вставити нову шибку в розбите вікно ми ніяк не могли), і ми повільно стали обходити кімнату, навмання розкриваючи інші предмети. Усі вони так чи інакше виявилися музейними вітринами. Те, що лежало всередині, майже не було пов’язане між собою. Поєднувало ці речі тільки те, що колись вони належали дивним чи ті ними користувалися. В одній вітрині лежали барвисті шовки, які носили дивні на Далекому Сході, близько 1800 року. В іншій містився поперечний переріз пня якогось дерева, але, придивившись ближче, ми побачили, що насправді це двері з залізними петлями й клямкою, виготовленою з наросту на дереві. На табличці було написано: «Вхід у будинок дивних у Великій Гібернійській Глушині, прибл. 1530 р. » — Ого. — Емма нахилилася над склом, щоб краще роздивитися. — Я й не думала, що нас у світі так багато. — Чи було багато, — виправив я. — Не знаю, чи вони досі там живуть. Остання вітрина, яку ми оглянули, називалася «Зброя дивних-хеттеїв, підземне місто Каймаклі, дата невідома». На наш превеликий подив, усередині лежали тільки дохлі жуки й метелики. Емма розвернула свій вогник у мій бік і глянула на мене. — Ми визначили, що Бентам — великий прихильник історії. Ідемо далі? Ми швидко пройшлися ще двома кімнатами, де було повно музейних вітрин під чохлами, і за ними відкрилися практичні сходи, якими ми піднялися на наступний поверх. Двері зі сходового майданчика вели в довгий коридор, що потопав у товстих килимах. Здавалося, він тягнеться вічно. Двері, розташовані з рівними проміжками, й повторюваний візерунок на шпалерах створювали запаморочливе враження нескінченності. Ми пішли коридором, зазираючи в кімнати. Усі вони були однаково вмебльовані, з однаковим інтер’єром, ідентичними шпалерами: у кожній було ліжко, тумбочка і гардероб, точнісінько як у тій кімнаті, де відновлював сили я. Візерунок на шпалерах — пишні ґрона червоного винограду — гіпнотичними хвилями перекочувався зі стін на килимове покриття підлоги, і складалося враження, що всю кімнату поволі відвойовує в людей природа. Насправді ж усі кімнати були б цілковито безликими, якби не маленькі мідні таблички, пригвинчені до дверей. На них кожній кімнаті було присвоєно унікальне ім’я, і всі вони, як одне, були екзотичними: «Альпійська кімната», «Ґобійська кімната», «Амазонська кімната». Уздовж коридору було щось із п’ятдесят кімнат, і ми вже пройшли половину його довжини (тепер ми оглядали все поспіхом, бо були впевнені, що нічого корисного тут для себе не знайдемо), як зненацька понад нашими головами прокотився струмінь повітря, такого холодного, що на шкірі в мене повискакували сироти. — Оххо! — Я потер передпліччя. — А звідки це? — Може, хто лишив вікно відчиненим? — висловила припущення Емма. — Але ж надворі не холодно, — заперечив я, і вона тільки плечима знизала. Ми йшли коридором далі, і повітря все більше остигало. Аж врешті ми завернули за ріг і опинилися у відрізку коридору, де зі стелі звисали крижані бурульки, а на килимі виблискував іній. Здавалося, що холоднечу випромінює одна кімната. Ми стояли перед нею й дивились, як одна за одною зі шпарини під дверима випурхують сніжинки. — Це дуже дивно, — тремтячи від холоду, сказав я. — І, поза сумнівом, незвично, — погодилася Емма. — Навіть за моїми мірками. Я зробив крок уперед (під ногами потріскував засніжений килим) і уважно прочитав напис на табличці. «Сибірська кімната». Я подивився на Емму. Вона відповіла мені таким самим поглядом. — Мабуть, кондиціонер зламався, от і жене холод, — сказала вона. — Давай відчинимо й подивимось. — Я простягнув руку до клямки й спробував її повернути, але нічого не вийшло. — Замкнено. Емма поклала руку на клямку і кілька секунд потримала. З неї почала крапати вода, бо всередині потроху танув лід. — Не замкнено, — сказала Емма. — Замерзло. Вона повернула клямку і штовхнула двері, але ті прочинилися всього на дюйм. На протилежному боці заважала кучугура снігу. Ми вперлися в двері плечима й на рахунок «три» налягли на них. Двері розчахнулися, і нам в обличчя вдарило арктичне повітря. На всі боки полетів сніг, засипав нам очі, вирвався в коридор. Позатулявши обличчя долонями, ми зазирнули всередину. Меблі тут були такі самі, що й у решті кімнат — ліжко, гардероб, тумбочка, — але то тут, то там видніли горбки снігових заметів. — Що це таке? — перекрикуючи вітер, спитав я. — Ще один контур? — Такого не може бути! — викрикнула у відповідь Емма. — Бо ми вже в контурі! Змагаючись із вітром, ми переступили поріг, щоб роздивитися все поближче. Я думав, що сніг і вітер залітали у відчинене вікно, але, коли завірюха вляглася, побачив, що вікна в цій кімнаті нема взагалі. Ба більше: у ній навіть не було дальньої стіни. Обабіч нас виблискували вкриті памороззю стіни, над головою була обмерзла стеля, а десь у нас під ногами, напевно, був килим. Але на тому місці, де мала бути четверта стіна, кімната переходила в крижану печеру, а далі був відкритий простір, земля й повітря, і білі сніги та чорні скелі, що тяглися в нескінченність. Як я розумів, то й був Сибір. У білу пустелю з кімнати вела стежка, прокладена в снігу лопатою. Ми потупали по ній і вийшли з кімнати в печеру, у захваті роздивляючись усе навколо. З підлоги й зі стелі виростали гігантські крижані шпичаки, й усе це нагадувало ліс білих дерев. Емму важко було чимось вразити — їй було майже сто років, і за цей час вона бачила стільки всього дивного, що на ціле життя вистачить. Але ця печера, здавалося, наповнила її щирим і непідробним захватом. — Це неймовірно! — Вона нахилилася, щоб зачерпнути в долоню снігу. І, сміючись, жбурнула ним у мене. — Скажи, неймовірно? — Скажу, — крізь зуби, що цокотіли, підтвердив я, — але звідки це все тут? Обминаючи велетенські бурульки, ми вийшли на відкриту місцевість. Я озирнувся, проте кімнати не побачив узагалі, так ідеально вона була замаскована всередині печери. Емма поспішила вперед, та одразу ж і повернулася. — Туди дивись! — напруженим голосом промовила вона. Я підійшов до неї, загрібаючи ногами вже глибоченький сніг. Ландшафт тут був химерним. Перед нами розстилалося рівне біле поле, а за ним земля провалювалася глибокими хвилеподібними складками, що нагадували розколини в льодовику. — Ми тут не самі, — Емма показала на деталь, якої я не помітив. На краю розколини стояв якийсь чоловік і вдивлявся вглиб. — Що він робить? — поставив я більш-менш риторичне запитання. — Здається, шукає щось. Ми спостерігали, як він повільно йде вздовж розколини, не перестаючи пильно дивитися вниз. Так збігла хвилина, і раптом я зрозумів, що страшенно змерз і вже не відчуваю обличчя. Знявся вітер, і ненадовго сцена зникла за сніговою запоною. А коли за кілька секунд усе вляглося, ми побачили, що чоловік дивиться прямісінько на нас. Емма застигла. — Ой-ой. — Ти думаєш, він нас бачить? Емма опустила погляд на свою канарково-жовту сукню. — Так. Ми стояли й дивилися. Наші погляди були прикуті до чоловіка, який теж вдивлявся в нас через порожню білу рівнину… аж раптом він знявся з місця й побіг у наш бік. Від нас його відділяли сотні ярдів глибоких снігових заметів і горбкуватих розколин. Не зрозуміло було, чи хоче він нам зашкодити, але ми опинилися там, де не мусили бути, і найкращим виходом зараз було просто втекти. Тим більше, що це розумне рішення було підкріплене таким виттям, яке я раніше чув тільки раз у житті, — в циганському таборі. Ведмідь. Одного погляду, кинутого через плече, вистачило, щоб у цьому пересвідчитися: з розщелини виліз здоровецький чорний ведмідь і приєднався до чоловіка на снігу. Тепер вони вдвох наввипередки мчали до нас, і ведмідь долав відстань значно швидше за чоловіка. — ВЕДМІДЬ! — навіщось крикнув я, хоч це й так було зрозуміло. Я спробував побігти, але замерзлі ноги відмовилися співпрацювати. А от на Емму холоднеча, здавалося, не подіяла ніяк. Вона вхопила мене під руку й потягла за собою. Ми стрілою влетіли в печеру, перебігли, спотикаючись, кімнату, і вискочили у двері, перед якими в коридорі вже насипало півколом снігу. Я зачинив за нами двері (наче це могло спинити ведмедя), і ми тим самим шляхом повернулися через довгий коридор, униз сходами, назад у мертвий музей Бентама, щоб сховатися серед його фантомів у білих чохлах. * * *

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒