Annotation 10 страница

 Я згріб у купку жалюгідні рештки своєї хоробрості й раптом збагнув, що мій мозок відділився від тіла, як це часто буває, коли я збираюся зробити щось або хоч віддалено хоробре, або надзвичайно дурне. Я наче спостерігав за собою на відстані, коли махнув рукою до рефері й крикнув: — Я піду! Доти я був невидимкою, але після цього до мене повернулися всі голови: і бійців, і натовпу. — Який у тебе план? — пошепки спитала Емма. План у мене був, але мене так поглинуло його обдумування, що я не встиг поділитися ним з Еммою і Шароном, а тепер уже не було часу посвячувати їх у деталі. Хоча це, напевно, було й на краще. Якби я розповів про нього вголос, то це могло прозвучати смішно, ба гірше — нереально, і тоді я б точно втратив мужність. — Думаю, буде краще, якщо я просто вам покажу, — відповів я. — Але треба дістати ключі, інакше нічого не вийде. — Без паніки, Хав’єр цим займається, — заспокоїв мене Шарон. І тут ми почули пискіт. На землі, у нас під ногами, сидів згаданий щур зі шматком сиру в зубах. Піднявши, Шарон його висварив. — Ключі, я сказав, не сир! — Я їх добуду, — запевнила мене Емма. — Тільки пообіцяй повернутися цілим і неушкодженим. Я пообіцяв. Вона побажала мені удачі й поцілувала в губи. Я перевів погляд на Шарона, але той тільки схилив убік голову, наче хотів сказати: «Від мене поцілунку не дочекаєшся». І я просто засміявся та пішов до бійців. Вони обдивилися мене з ніг до голови. Я не сумнівався, що мене прийняли за психа, але зупинити мене ніхто навіть не намагався. Зрештою, якщо цей погано підготовлений малий, що навіть пляшечки амбро перед боєм не схотів прийняти, хоче кинутися на звірюку й трохи її подратувати, то від такого подарунка не відмовляються. А якщо я загину, то кому яке діло? Усе одно я раб. І за це я їх зненавидів, бо згадав також і про бідолашних викрадених дивних, чиї вичавлені душі плавали в тих флаконах, які вони стискали. Від цих думок я розлютився ще сильніше. Докладав усіх зусиль, аби всю цю лють перетворити на непохитну рішучість і зосередженість, але безуспішно — вона тільки заважала. Та все ж. Поки ключник вовтузився, відмикаючи клітку, я оцінив свій внутрішній стан і, на власний подив і втіху, побачив, що мене не гризуть сумніви, не переслідують видіння неминучої смерті, не знесилюють хвилі жаху. Я вже двічі зустрічався з цим порожняком, і щоразу вдавалося його приборкати. Цей раз буде третім. І, попри весь свій гнів, я був спокійним і мовчав, а в цій мовчанці я відкрив для себе, що потрібні слова чекають на мене, готові до того, щоб я їх вимовив. Чоловік відчинив двері, і я увійшов досередини. Не встигли двері клітки зачинитися за мною, як порожняк кинувся до мене, брязкаючи ланцюгами, немов розлючений привид. Язик, тільки не підведи. Долонею я прикрив рота й заговорив — гортанною порожнячою мовою: — Стій. Порожняк спинився. — Сядь, — сказав я. Він сів. І тут на мене накотила хвиля полегкості. Більше нема про що хвилюватися; відновити зв’язок виявилося так само легко, як підхопити віжки старої слухняної кобили. Процес керування монстром трохи нагадував боротьбу з кимось набагато меншим за мене: порожняк був прикутий і звивався, щоб вивільнитись, але сила мого впливу на нього була такою великою, що особливої загрози він не становив. Проте та легкість, з якою я контролював порожняка, сама з себе стала проблемою. Його просто неможливо буде витягнути з клітки, якщо всі не повірять, що він мертвий і більше не цікавий, а якщо перемога дістанеться мені надто легко, ніхто й нізащо не повірить, що він мертвий. Я був щуплявий, не накачаний амброзією підліток; я не міг просто дати порожняку ляпаса, щоб він беркицьнувся. Щоб моя військова хитрість спрацювала, треба було влаштувати шоу. Як же мені його «вбити»? Авжеж, не голими руками. У пошуках натхнення я оглянув клітку, і мій погляд натрапив на ніж, що лишився від попереднього бійця — той упустив його біля металевого стовпа. Додаткові перепони створювало те, що порожняк сидів поряд зі стовпом. Тому я зачерпнув у жменю гравію, рвонув до порожняка й кинув у нього. — У куток, — наказав я, затуляючи рота. Порожняк розвернувся й кинувся у куток, і збоку виглядало це так, ніби його схарапудила жменя каміння. Я підбіг до стовпа, підхопив із землі ножа й відступив. За таку відвагу я навіть заробив від когось із натовпу підбадьорливий свист. — Розізлися, — наказав я, і порожняк заревів та змахнув язиками, немов розлючений моїм безмежним нахабством. Я кинув погляд через плече і в натовпі знайшов Емму: вона саме підбиралася до чоловіка з ключами. Добре. Треба було ускладнити собі ситуацію. — Пiдходь, — наказав я i, тiльки-но порожняк зробив кiлька хитких крокiв у мiй бiк, сказав, щоб він ляснув язиком і вхопив мене за ногу. Монстр слухняно вчепився в мою ногу й двічі обкрутив язиком мою литку. Далі я наказав йому збити мене з ніг і потягнути до себе по землі, а я вдаватиму, що відчайдушно прагну за щось ухопитися. Коли я, їдучи по землі, проминав металевий стовп, то вчепився в нього руками. — Піднімай, — сказав я, — але не рви. Попри те, що мої слова не надто чітко все описували, порожняк, здавалося, дуже добре зрозумів, що я маю на увазі, — так, ніби, подумки змальовуючи якусь дію і вимовляючи вголос слово-два, я передавав йому інформації на цілий абзац. Тож коли порожняк потягнув мене вгору, поки я тримався за стовп, і моє тіло піднялося в повітря, усе відбувалося точнісінько так, як я собі уявляв. А я потроху набиваю руку, втішено подумав я. Кілька секунд я борсався і стогнав, сподіваючись, що це нагадує справжній біль, а потім відпустив стовпа. Юрба, розраховуючи на те, що мене вб’ють і цей раунд стане найкоротшим в історії цих боїв, заулюлюкала й почала мене обзивати всякими словами. Настав час усіх здивувати — Ногу, — сказав я. Порожняк знову обвив мою ногу язиком. — Тягни. Він потягнув мене, а я відбрикувався й розмахував руками. — Паща. Він розкрив пащеку, широко, наче хотів заковтнути мене цілком. Я швидко крутонувся всім тілом і змахнув ножем над язиком, що оповивав мою гомілку. Насправді я порожняка лезом не торкався, але наказав йому швидко мене відпустити й закричати, щоб усі подумали, що я його поранив. Порожняк послухався: заверещав і прийняв язика, заховавши їх усі до рота. Мені це все нагадувало погану пантоміму (між моєю командою та реакцією порожняка був секундний проміжок), але натовп явно купився. Глум швидко переріс у підбадьорливі крики, бо ж поєдинок ставав дедалі цікавішим, і вже здавалося, що в невдахи є шанс вибратися. Ми з порожняком стали у відповідні пози й обмінялися кількома стусанами; мені дуже хотілося сподіватися, що збоку це не виглядало як сцена бійки в низькопробному кіно. Я побіг на нього, і він збив мене з ніг. Я махнув на нього ножем, і він позадкував. Зайшовся виттям і помахав язиками в повітрі, поки ми тупцяли по колу лицем до лиця. Я навіть примусив його схопити мене язиком, підняти в повітря і (обережно) струсонути, тим часом як я (удавано) різонув язик ножем, і потвора (мабуть, занадто обережно) кинула мене на землю. Я ще раз ризикнув глянути на Емму. Вона стояла посеред гурту бійців коло чоловіка з ключами. І, дивлячись на мене, провела ребром долоні по горлу. Закругляйся. Справді. Пора з цим закінчувати. Я вдихнув повні легені повітря, набрався сміливості й розпочав грандіозний фінал. Здіймаючи ножа догори, я помчав на порожняка. Той змахнув язиком, ніби хотів схопити мене за ноги, але я цю перепону перестрибнув. Ще один язик просвистів у мене над головою, і я пригнувся. Усе за планом. А далі за моїм задумом я повинен був знову перестрибнути через язик, потім удати, що б’ю порожняка ножем у серце. Але натомість той язик ударив мене прямісінько в груди — гупнув із силою боксера-важковаговика, перекинув мене на спину й вибив дух. Так я й лежав, приголомшений, не міг дихати, а натовп розчаровано ухкав. — Назад, — намагався промовити я, але для цього не вистачало повітря. І тут порожняк вискочив на мене, з широко роззявленою пащею, ревучи від люті. Хай навіть ненадовго, та він скинув із себе моє ярмо і тепер сердився. Мені треба було чимшвидше відновити контроль, але язики пришпилили мої руки й одну ногу до землі, а до обличчя наближався арсенал блискучих зубів. Я спромігся лише трохи вдихнути повітря — набрав у легені гидючого смороду порожняка, — та, замість заговорити, задихнувся. Там мені міг бути й гаплик, якби не дивна анатомія порожняків: на щастя, він не міг зімкнути щелепи довкола моєї голови з висолопленими язиками. Спочатку він мусив їх прийняти, а отже, звільнити мої кінцівки, й тільки потім відкусити мені голову. І щойно я відчув, як його язик відпускає мою руку — руку, яка досі тримала ніж, — я зробив єдине, що міг у тій ситуації, аби врятуватися. Завдав вертикального удару ножем. Лезо увійшло порожняку глибоко в горло. Той хрипко заверещав і відкотився вбік, вимахуючи язиками й стискаючи лапами ножа. Натовп на радощах оскаженів. Врешті я зміг набрати повні легені чистого повітря і сів. Монстр звивався на землі за кілька ярдів від мене, і з розрізаної шиї фонтаном струмувала чорна кров. І тут до мене дійшло (але без крихти задоволення, яке я міг відчути, якби обставини складалися інакше), що я, скоріше за все, вбив потвору. Реально вбив, а це навіть віддалено не входило в мої плани. Краєм ока я побачив, як Шарон розводить руками і потрясає ними. Універсальний жест. Що ти накоїв? Сповнений рішучості бодай трохи врятувати ситуацію, я підвівся. Відновив контроль над порожняком і наказав йому розслабитися. Сказав, що він не відчуває болю. Поступово той перестав сіпатися; язики безвільно опустилися на землю. Я підійшов до нього, витяг скривавленого ножа й продемонстрував його публіці. Відповіддю мені були крики радості, тож я з усіх сил намагався виглядати переможцем, хоча насправді почувався страшним невдахою, який скоїв велетенську помилку. Я до смерті боявся, що через мене тепер наших друзів не врятувати. Ключник відчинив двері клітки, й досередини забігло двоє — подивитися, що з порожняком. — Не ворушися, — пробурмотів я, поки вони його оглядали. Один наставив йому на голову дробовик, а інший штрикав палицею і потім приклав руку до ніздрів. — І не дихай теж. Порожняк не дихав. Власне, він так чудово вдавав із себе мертвого, що я б теж був повірив, якби між нами досі не тривав відчутний зв’язок. А перевіряльники купилися. Один викинув палицю, узяв мене за руку, підняв її догори, як після перемоги в боксерському поєдинку, й оголосив мене переможцем. Юрба знову радісно загукала, і я побачив, як із рук до рук переходять гроші. Розчаровані люди, які ставили проти мене, бурчливо витягали з кишень купюри. Невдовзі глядачі стали потроху заходити до клітки, щоб роздивитися нібито мертвого порожняка. Серед них були й Емма з Шароном. Емма рвучко мене обійняла. — Нічого страшного, — заспокоїла вона. — Ти не мав іншого вибору. — Він не мертвий, — пошепки сказав я їй. — Але поранений. Треба його звідси витягти. — Тоді добре, що я ними розжилася, — і вона опустила мені в кишеню кільце з ключами. — Ха! Ти геній! Та коли я розвернувся, щоб розімкнути порожнякові ланцюги, виявилося, що мене вже відтіснило юрмище людей, які, галдикаючи, рвалися підійти поближче. Усім кортіло добре роздивитися потвору, торкнутися її, вирвати жмут волосся чи взяти на пам’ять грудку просоченої кров’ю землі. Я хотів прокласти собі шлях уперед, але мене перепиняли люди — охочі потиснути мені руку й поплескати по спині. — Це було надзвичайно! — Малий, тобі пощастило. — А ти точно не вживав амбро? Весь цей час я мимрив собі під носа накази порожняку — лежати сумирно, вдавати мертвого, — бо відчувалося, що він уже починає соватися, мов мала дитина, яка занадто довго просиділа на одному місці. Він непокоївся, потерпав від болю, і мені знадобилася вся моя здатність до концентрації, щоб утримувати його на місці, аби він не зірвався, мов пружина, й не набив собі пащеку спокусливим м’ясцем дивних, що над ним посхилялися. Врешті я дістався до ланцюга і вже шукав на ньому замок, аж раптом до мене озвався амбродилер. Обернувшись, я ледь не вперся носом у його стрьомну бородату маску. — Ти думаєш, я не знаю, що ти робиш? — спитав він. Обабіч нього стояли озброєні охоронці. — Думаєш, я сліпий? — Не розумію, про що ви, — відповів я. На одну мить мені аж недобре стало: я подумав, що він мене розкусив і знає, що порожняк насправді не мертвий. Але його люди навіть не дивилися на монстра. Дилер ухопив мене за комір куртки. — Я нікому не дозволяю тут махлювати! — заявив він. — Це моя територія. Люди почали задкувати. У цього типа явно була погана репутація. — Тут ніхто не махлює, — почув я десь іззаду примирливий Шаронів голос. — Спокійно. — Не дури дурисвіта, — відрубав дилер. — Ти приходиш сюди й кажеш, що він новачок, ніколи ні з ким не бився, навіть із ведмежатами малими, а тоді він отакі фортелі показує? — Він махнув рукою на поваленого порожняка. — Та в житті не повірю! — Він мертвий, — сказав я. — Хочете — самі перевірте. Дилер відпустив мою куртку й натомість ухопив мене за горло. — ГЕЙ! — почув я обурений Еммин вигук. Охоронці націлили на неї зброю. — Я спитаю тільки одне, — сказав дилер. — Що ти продаєш? І почав стискати пальці. — Продаю? — прохрипів я. Роздратований тим, що доводиться пояснювати, він зітхнув. — Ти приходиш на мою територію, вбиваєш мого порожняка і втираєш моїм клієнтам, щоб вони не купляли мого товару? Він вирішив, що я його конкурент у наркоторгівлі, прийшов його покупців переманювати. Божевілля. Він стиснув ще сильніше. — Відпусти хлопця, — благально попросив Шарон. — Якщо ти не на амбро, то на чому тоді? Що ти продаєш? Я намагався відповісти, але не міг. Опустив погляд на його руки. Він натяк зрозумів і трохи послабив хватку. — Говори, — великодушно дозволив він. Мої наступні слова, мабуть, прозвучали для нього як здавлений кашель. — Той, що зліва, — сказав я порожнячою мовою. Після цього порожняк сів, рівно й непорушно, наче ожив монстр Франкенштейна, а ті кілька дивних, що над ним нависали, заверещали й розбіглися. Щойно дилер розвернувся, щоб глянути в той бік, я зацідив йому кулаком у маску; охоронці не знали, в кого першого стріляти — в мене чи в порожняка. Та частка секунди, яку вони згаяли на нерішучість, виявилася для них вирішальною. Поки вони розвертали голови, порожняк сягнув своїми трьома язиками до найближчого охоронця. Один язик позбавив його зброї, а інші два ухопили за талію, підняли в повітря й, немов тараном, збили з ніг іншого. Так ми з дилером лишилися на рівних. І, здавалося, йому сяйнуло, що я — той, хто контролює порожняка. Він упав на коліна і став благати. — Може, це й твоя територія, — сказав йому я. — Але це мій порожняк. Я примусив його обкрутити язик довкола дилерової шиї. Сказав чоловіку, що ми зараз підемо і заберемо з собою порожняка і житиме дилер лише в тому випадку, якщо дасть нам спокійно піти. — Так, так, — дрижачим голосом погодився він. — Так, авжеж… Я відімкнув замок і зняв з порожняка ланцюг. На очах у купи людей ми з Еммою та Шароном повели монстра, що накульгував, до відчинених дверей клітки. Дилер ішов попереду. — Не стріляти! Ніхто не стріляє! — попереджав він, як міг, бо з язиком, обкрученим навколо горла, не дуже поговориш. Ми замкнули за собою клітку, залишивши всередині більшість глядачів, вийшли з амброкубла тим же шляхом, яким потрапили на подвір’я, і на вулицю. Дорогою мені так і кортіло зробити зупинку, щоб знищити дилерів запас амбро, але я вирішив, що воно не варто ризику. Та хай їх удавить. До того ж, мабуть, краще не знищувати цю речовину, якщо існує бодай крихітний шанс, що ці вкрадені душі одного дня возз’єднаються зі своїми власниками. Ми залишили дилера повзати навкарачки в канаві й хапати ротом повітря. Маска злетіла з його обличчя й теліпалася на вусі. І коли ми вже збиралися покинути цей гидкий пейзаж, я почув тихеньке гарчання й згадав про ведмежат. Я озирнувся на них й побачив, як вони, напинаючи ланцюги, рвуться слідом за нами. — Не можна, — застеріг мене Шарон і підштовхнув: мовляв, іди далі. Я міг їх так і покинути, якби Емма не спіймала мій погляд. «Давай», — самими губами промовила вона. — Секунда, не більше, — сказав я. Зрештою це забрало п’ятнадцять секунд: я примусив порожняка видерти з землі стовпи, до яких були прикуті ведмежата. Але на той час перед кублом уже зібралася зграя сердитих наркоманів. Утім, наші зусилля виправдалися: ведмежата бігли слідом за нами, тягнучи за собою ланцюги й стовпчики, повільно й незграбно, аж поки мій порожняк з власної волі не підхопив їх на руки й поніс. * * *