Annotation 14 страница

 Я відправив порожняків із лабораторії на подвір’я, наздоганяти вцілілих витворів. Там їм знову влаштували засідку, ще один загинув, і його місце в моїй свідомості згасло. Окрім того, на якому їхав я, мої порожняки вже прийняли щонайменше по кулі на кожного, але, незважаючи на поранення, всі залишалися сильними. Порожняки, як я вже пересвідчився на власному болісному досвіді, міцні паразити. А от витвори, на противагу до них, здавалося, вже запанікували, але це не означало, що їх можна було скидати з рахунків. Ми точно не знали, куди вони порозбігалися, і це робило їх іще небезпечнішими. Я намагався втримати своїх друзів усередині будівлі, коли відправив порожняків на розвідку, але сердиті, заведені дивні буквально рвалися в бій. — Дайте дорогу! — вигукнув Г’ю, намагаючись пропхнутися повз Емму та мене, бо ми перегороджували йому шлях. — Несправедливо, що все робить Джейкоб, — сказала Оливка. — Ти майже всіх витворів повбивав, але я їх ненавиджу не менше, ніж ти! А якщо хочеш, то я їх ненавиджу довше — майже сто років уже! Тому пропусти! То була правда: цим дітям потрібно було випустити пару ненависті до витворів, яку вони відчували ціле століття, а я, виходить, забирав у них усю славу. Це була також і їхня війна, і я не мав права їх стримувати. — Якщо ти справді хочеш допомогти, — сказав я Оливці, — тоді зроби от що… За тридцять секунд ми вже були на відкритому подвір’ї, і Горацій та Г’ю запускали Оливку в повітря, обв’язавши навколо її талії мотузку. Враз вона стала нашим безцінним оком у небі: голосно повідомляла нам інформацію, якої мої наземні порожняки нізащо б не зібрали. — Двоє праворуч, трохи далі од маленької білої повітки! Ще один — на даху. І декілька біжать до великої стіни! Тож вони не розбіглися на всі чотири боки, а зачаїлися за подвір’ям. Якщо трохи пощастить, їх можна переловити. Я скликав шістьох своїх уцілілих порожняків до нас. Вишикував чотирьох із них у фалангу, що маршируватиме попереду нас, а двох — позаду, для захисту від нападів з тилу. Нам з друзями лишалося зайняти місце між ними й розправлятися з витворами, які спробують пробити нашу стіну з порожняків. Ми почали марширувати до краю подвір’я. Верхи на персональному порожнякові я почувався генералом, що командує військами, сидячи в сідлі. Емма була поруч, а інші дивні трималися ззаду: Бронвін збирала в оберемок цеглу, щоб нею жбурлятися, Горацій та Г’ю трималися за Оливчину мотузку, Мілард ні на крок не відходив від Перплексуса, що вивергав нестримний потік італійської лайки, затуляючись своєю «Мапою днів», як щитом. Ще далі імбрини свистіли й голосно кликали по-пташиному, щоб їхні пернаті побратими прилетіли на наш захист, але Диявольський Акр був такою мертвою зоною, що диких птахів у ньому було раз-два, та й годі. Пані Сапсан узяла на себе турботу про пані Шилодзьобку та кількох шокованих імбрин. Залишити їх не було де; їм доведеться разом з нами йти в бій. Ми дійшли до краю внутрішнього подвір’я, за яким простилалася смуга відкритої землі метрів із п’ятдесят завдовжки. На всьому її обширі між нами й фортечним муром стояла одна-єдина маленька будівля. То була чудернацька споруда з дахом, як у пагоди, й високими орнаментованими дверима. Я бачив, як туди забігло кільканадцять витворів. За Оливчиними словами, майже всі вцілілі витвори зайняли позиції всередині тої маленької споруди. Так чи інакше, нам доведеться їх звідти вибити. Над табором запанувала тиша. Витворів ніде не було видно. За стіною, що давала прихисток, ми затрималися, щоб обговорити свій наступний крок. — Що вони там роблять? — спитав я. — Намагаються виманити нас на відкриту місцину, — пояснила Емма. — Це не проблема. Я відправлю порожняків. — А хіба ми без них не лишимося беззахисними? — Здається, іншого вибору нема. Оливка полічила витворів, які туди забігли, їх було як мінімум двадцять. Я маю відправити стільки порожняків, щоб вони переважили їх чисельністю, інакше їх просто повбивають. Я перевів дух. Обвів поглядом напружені обличчя навколо мене, що застигли в очікуванні. Одного за одним я відправив порожняків навшпиньки переходити відкрите подвір’я, сподіваючись, що легка хода дозволить їм оточити будівлю непомітно. І, здавалося, все вийшло. У будівлі було троє дверей. Я зумів поставити по два порожняки біля кожних, і жоден витвір не висунув назовні носа. Порожняки стояли на чатах при дверях, а я їхніми вухами наслухав. Було чути, як усередині хтось говорить високим голосом, хоча слів я розібрати не міг. Потім засвистів птах. І в мене все похололо всередині. Там були імбрини. Інші, не знайомі нам імбрини. Заручниці. Але якщо так, то чому витвори не намагалися вести переговори? Мій початковий план полягав у тому, щоб знести одночасно всі двері та вдертися досередини. Але якщо там заручники, а надто імбрини, то діяти так необачно не можна було в жодному разі. Я вирішив ризикнути й змусити одного порожняка зазирнути всередину. Проте всі вікна було запнуто фіранками, а це означало, що доведеться посилати його у двері. Я вибрав найменшенького. Розгорнув його основний язик. Порожняк лизнув клямку, взявся за неї. — Я відправляю одного всередину, — повідомив я своїм. — Лише одного, щоб роздивився, що там і як. Дуже повільно порожняк повернув клямку. І коли я мовчки порахував до трьох, він штовхнув двері. Нахилився вперед і притиснув чорне око до щілини. — Я заглядаю всередину. Порожняковим оком я бачив шматок стіни, вздовж якого тяглися клітки. Важкі чорні пташині клітки найрізноманітніших форм і розмірів. Порожняк трохи ширше прочинив двері. Я побачив більше кліток, і пташок теж, у клітках і поза ними, прикутих ланцюжками до жердок. І жодних витворів.  — Що ти бачиш? — нетерпеливилась Емма. Але часу пояснювати не було, був час тільки на те, щоб діяти. Я наказав усім своїм порожнякам розчахнути всі двері одночасно, і вони вдерлися досередини. Звідусіль пронизливо закричали перелякані птахи. — Пташки! — вигукнув я. — У кімнаті повно імбрин! — Що? — здивувалась Емма. — А витвори де? — Не знаю. Порожняки крутилися по кімнаті, нюхали повітря, обшукували кожен закапелок. — Цього не може бути! — заявила пані Сапсан. — Усі викрадені імбрини — тут, з нами. — А що ж це тоді за птахи? — спитав я. Раптом рипливий папужий голос проспівав: «Біжи, кролику, біжи! Біжи, кролику, біжи! » І до мене дійшло: це не імбрини. Це папуги. І вони цокають. — ЛЯГАЙ! — прогорлав я, і ми всі пірнули на землю позаду стіни на подвір’ї; порожняк кинувся спиною назад і потягнув мене за собою. Я наказав порожнякам чимдуж тікати у двері, але папугобомби спрацювали до того, як вони встигли вибігти, десятеро водночас. Пролунав оглушливий громовий гуркіт і порожняки полягли під руїнами будівлі. І поки земля, цегла і шматки стін літали подвір’ям і проливалися на нас дощем, я відчув, що сигнали порожняків заглухли, усі, крім одного, пощезали з моєї свідомості. Через стіну перелетіла хмара диму й пір’я. Вимащені землею дивні й імбрини кашляли й обдивлялися одне одного, чи нема поранень. Що ж до мене, то я був шокований чи десь близько до цього, ніяк не міг відвести погляду від засміченого клаптя землі, на якому лежав тепер, тремтячи, порожняк. Цілу годину моя свідомість розширювалася, щоб умістити їх дванадцятьох, тож після їхньої раптової смерті в ній з’явився вакуум, у якому плавав мій дезорієнтований розум. Паморочилося в голові, й не давало спокою дивне відчуття втрати. Але кризові ситуації допомагають зосередитися на головному, тому ми з єдиним уцілілим порожняком сіли рівно. З-за стіни долинули голоси, багато голосів — усі враз вони викрикували бойовий клич, що все наростав. А під ними — тупіт чобіт. Дивні нерухомо позастигали й, спохмурнівши від страху, подивилися на мене. — Що це таке? — спитала Емма. — Зараз гляну, — я відповз од свого порожняка, щоб виглянути за край стіни. Крізь куряву після вибуху на нас мчала орда витворів. Двадцятеро їх бігли з піднятими гвинтівками й пістолетами, люто виблискуючи білими очима й білими зубами. Вибух їх не зачепив, певно, сховалися в якомусь підземному укритті. Нас заманили в пастку, і папугобомби були тільки першим її складником. Позбавивши нас найгрізнішої зброї, витвори пішли у фінальну атаку. Наші в паніці попідбігали до стіни, щоб і собі поглянути на ту орду. — Що нам робити? — вигукнув Горацій. — Битися! — відказала Бронвін. — Показати їм усе, на що ми здатні. — Ні, ми повинні тікати, поки ще є змога, — заперечила пані Шилодзьобка. Хоча з її зігнутою спиною й поораним зморшками обличчям важко було взагалі уявити, як вона від чогось тікає. — Ми не можемо собі дозволити втратити ще бодай одне життя дивних! — Вибачте, але я в Джейкоба питав, — сказав Горацій. — Зрештою, це він нас сюди завів… Я інстинктивно позирнув на пані Сапсан, яку вважав головним авторитетом, коли йшлося про авторитети. Вона відповіла на мій погляд і кивнула. — Так, — мовила вона. — Я думаю, вирішувати повинен пан Портман. Але швидко, бо витвори ухвалять це рішення за вас. Я ледве не запротестував. Усі мої порожняки, крім одного, погинули… але, напевно, пані Сапсан таким чином хотіла сказати, що вірить у мене, байдуже, скільки там у мене тих порожняків. У кожнім разі, наші подальші дії були очевидними. За сотню років дивним ще не вдавалося так близько підійти до знищення витвірської загрози, і якщо ми зараз утечемо, то такий шанс може більш ніколи й не випасти знову, я це чудово розумів. На обличчях моїх друзів застиг страх, але водночас вони виражали рішучість і готовність ризикувати життям задля того, щоб нарешті стерти з лиця землі витвірську заразу. — Ми битимемося, — сказав я. — Надто далеко ми зайшли, щоб здатися. Якщо серед нас і були ті, хто волів би втекти, то вони мовчали. Не сперечалися навіть імбрини, котрі давали клятву захищати нас. Вони розуміли, яка доля чекає на тих із нас, кого зловлять. — Тоді командуй, — сказала Емма. Я вигнув шию і подивився за стіну. Витвори стрімко наближалися, до них уже було не більше сотні футів. Але я хотів, щоб вони підійшли ще ближче — на таку відстань, щоб ми могли вибити їм із рук зброю. Прогриміли постріли. І раптом угорі пролунав пронизливий крик. — Оливка! — закричала Емма. — Вони стріляють в Оливку! Ми залишили бідолашну дівчинку висіти в небі, й тепер витвори палили по ній неприцільно, а вона повискувала й розмахувала кінцівками, немов медуза. Часу на те, щоб спустити її, не лишалося, але й покинути її там як мішень для стрільби ми не могли. — Нехай у них з’являться цікавіші мішені, — сказав я своїм. — Готові? Їхня ствердна відповідь прогриміла в унісон. Я заліз на спину порожнякові, що присів навпочіпки. — ТО ВПЕРЕД! — заволав я. Порожняк так рвучко скочив на ноги, що ледве не скинув мене, і помчав уперед, ніби скаковий кінь після сигналу пістолета. Ми вилетіли з-за стіни: порожняк зі мною на шиї попереду, мої друзі та наші імбрини поруч іззаду. Я видав бойовий клич, не так щоб налякати витворів, як щоб розігнати страх, що вчепився в мене пазуристими лапами; мої друзі вчинили так само. Витвори раптово зупинилися і кілька секунд наче не могли вирішити, наступати їм далі чи, стоячи на місці, нас перестріляти. Це дало нам із порожняком досить часу, щоб подолати значну частину тієї відстані, що нас од них відокремлювала. Рішення витвори ухвалювали недовго. Вони зупинилися, навели на нас свою зброю, мов розстрільний загін, і випустили град куль. Ті свистіли навколо нас, заривалися в землю, запалювали мої больові рецептори, врізаючись у порожняка. Я подумки благав, щоб йому не зачепило життєво важливих центрів, і опустився якнайнижче, щоб заховатися за його тілом, і підштовхував його просуватися вперед швидше, спираючись на язики як на додаткові ноги. Відстань до витворів ми з порожняком подолали всього за кілька секунд. Друзі теж не відставали. І враз ми опинилися серед них, пішли врукопашну, і перевага була на нашому боці. Я всі свої зусилля спрямував на те, щоб вибивати зброю витворам з рук, а мої друзі з користю застосовували свої особливі таланти. Емма розмахувала руками, мов смолоскипами, врізалася в шеренгу витворів. Бронвін жбурляла назбираною цеглою, а коли уламки закінчилися, молотила ворога голими руками. Самотня бджола Г’ю нещодавно знайшла собі друзів, і тепер він їх підохочував («Народ, цільте в очі! »), вони кружляли й пікірували на ворога за кожної зручної нагоди. Так само, як імбрини, які з першими пострілами перетворилися на птахів. Найзловіснішою поміж них була пані Сапсан: її велетенський дзьоб і пазурі змушували витворів рятуватися втечею. Але навіть маленька яскрава пані Вівсянка в бою була дуже помічною: вона видерла одному витвору жмут волосся й дзьобнула в голову так сильно, що він не влучив, стріляючи, — а це дало Клер змогу підстрибнути й укусити його за плече своїм широким потиличним ротом із гострими зубами. Єнох теж відіграв свою роль — витяг з-за пазухи трьох глиняних людців з виделками замість ніг і ножами замість рук та відправив чикрижити витворам гомілки. І весь цей час зі своєї висоти пташиного льоту до нас озивалася Оливка. — Еммо, ззаду! Г’ю, він зараз стрілятиме! Та, попри всю нашу дивняцьку винахідливість, їх було більше, а витвори билися так, наче від цього залежало їхнє життя (що насправді так і було). Щось тверде (приклад гвинтівки) хряснуло мене по голові, і я на мить обм’як на шиї в порожняка, відчуваючи, як кружляє довкола світ. Пані Вівсянку зловили й жбурнули на землю. То був хаос, страшний кривавий хаос, і витвори в наступальному пориві відтісняли нас назад. Та раптом позаду нас пролунав знайомий рев. Повернувшись до тями, я озирнувся й побачив Бентама, що галопом мчав у бій на спині у свого ведмегрима. Обидва були мокрі до нитки, бо пройшли через Панконтуркон так само, як ми з Еммою. — Вітаю, юначе! — викрикнув Бентам, порівнявшись зі мною. — Поміч потрібна? Та не встиг я відповісти, як у мого порожняка знову влучила куля. Вона пройшла крізь його шию і зачепила моє стегно, проклавши криваву борозну в порваних штанях. — Так, будь ласка! — закричав я. — Пі-Ті, ти чув, що сказав хлопець. УБИЙ! Ведмідь пірнув у гущавину битви. Він розмахував гігантськими лапами і розкидав витворів, наче кеглі. Один підбіг і вистрілив у звіра впритул із маленького пістолета. Та це тільки роздратувало Пі-Ті, він підняв кривдника в повітря й жбурнув геть. Невдовзі потому, завдяки злагодженій роботі мого порожняка й Бентамового ведмегрима, ми змусили витворів захищатися. А коли вивели з гри стільки ворогів, що стали переважати їх числом, коли їхні лави порідішали до десятка, вони розвернулися і спробували порятуватися втечею. — Не дайте їм утекти! — заволала Емма. Ми помчали за витворами — хто на своїх двох, хто на крилах, хто верхи на ведмеді й порожнякові. Ми переслідували їх крізь куряву руїн будинку з папугами, по землі, понівеченій катапультованими снарядами Шаронового повстання, аж до арки воріт, вбудованих у громаддя зовнішнього муру. Пані Сапсан з пронизливими криками налітала згори на витворів. Вона підняла одного за загривок, відірвала його від землі, але це, разом з атаками бджіл Г’ю, тільки змусило дев’ятьох позосталих драпати ще стрімкіше. Вони все більше відривалися, а мій порожняк почав спотикатися — давалися взнаки півдесятка кульових поранень, з яких сочилася чорна рідина. Витвори летіли не розбираючи дороги, і з їхнім наближенням стали підійматися залізні ґрати. — Зупиніть їх! — прокричав я, сподіваючись, що за брамою мене може почути Шарон разом зі своєю неконтрольованою юрбою. І раптом до мене дійшло: ще ж є міст! Лишився ще один порожняк — той, що під мостом. Якщо я вчасно його опаную, то, може, витвори ніде від нас не дінуться. Але ні. Вони вже вибігли у ворота і мчали до мосту, а я безнадійно відставав. На той момент, коли я проминав ворота, порожняк під мостом уже схопив і перекинув п’ятьох із них на вулицю Кіптяву, де вичікувала лише невеличка групка амброманів. Недостатньо, щоб зупинити витворів. Інші четверо стирчали біля провалля — чекали своєї черги. Коли ми з порожняком вибігли на міст, я відчув, як активізується всередині мого розуму порожняк під мостом. Він якраз підіймав трьох із чотирьох витворів і переносив їх через яму. — Стій, — уголос сказав я порожнячою. Принаймні я подумав, що я так сказав, хоча цілком імовірно, що дещо загубилося в перекладі й «стій» порожнячою мовою звучало дуже подібно до «скинь». Бо замість зупинитися й перенести трьох брикливих нажаханих витворів на наш бік мосту порожняк просто їх відпустив. (От чудасія! ) Усі дивні на нашому боці прірви й амброзалежні на іншому підійшли до краю, щоб супроводити поглядами їхнє падіння. Витвори верещали й безпорадно розмахували руками, розтинаючи шари сірчаної зеленої імли, а потім — хлюп! — плюснули в киплячу ріку й зникли. По обидва боки пролунали тріумфальні вигуки, й добре знайомий мені рипучий голос промовив: — А так їм і тре’. Будуть знати, як жмотитися на чайові. Це сказала одна зі сторожових голів, що досі висіла на палі. — Хіба мама не казала вам, щоб не йшли плавати, коли наїстеся? — риторично спитала інша голова. — ТІЛЬКИ ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН МОЖНА! Одинокий витвір, який лишився на нашому боці мосту, кинув зброю і підняв руки, здаючись, але ті п’ятеро, що встигли перебратися, вже розчинялися в хмарі попелу, здійнятого вітром. Ми стояли й проводжали їх поглядами. Тепер нам їх нізащо не наздогнати. — З нашим щастям, — зітхнув Бентам. — Навіть та жалюгідна жменька витворів може ще багато років сіяти хаос і біду. — Звісно, брате. Хоча я й не підозрювала, що тобі є якесь діло до того, що з нами всіма станеться. — Озирнувшись, ми побачили, що до нас іде пані Сапсан, уже у своїй людській подобі. Її плечі огортав скромний шалик. Наша імбрина не зводила очей з Бентама, і погляд у неї був дуже непривітний. — Здрастуй, Альмо! Яка ж приємність тебе бачити! — із перебільшеним ентузіазмом вигукнув той. — І, авжеж, мені є якесь… — Він ніяково прокашлявся. — Сама подумай: це ж завдяки мені ти не сидиш зараз у камері. Діти, ну скажіть їм! — Пан Бентам нам дуже допоміг, — визнав я, хоч і не дуже хотілося встрявати у сварку брата й сестри. — У такому разі дуже вдячна, — холодно промовила пані Сапсан. — Я подбаю про те, щоб до Ради імбрин донесли звістку про ту роль, яку ти відіграв у цій сутичці. Можливо, тобі навіть пом’якшать вирок. — Вирок? — Емма гострим поглядом зиркнула на Бентама. — Який вирок? Він скривився. — Вигнання. Ви ж не думаєте, що я жив би в цій дірі, якби мені були раді деінде? Мене підставили, несправедливо звинуватили в… — …змові, — закінчила за нього пані Сапсан. — Співпраці з ворогом. Зрада за зрадою. — Альмо, я діяв як подвійний агент, щоб вивідати в нашого брата інформацію. Я ж тобі пояснював! — скиглив Бентам, простягаючи руки, немов якийсь злидар. — Ти знаєш, що в мене є всі причини ненавидіти Джека! Пані Сапсан зробила застережний жест обома руками, щоб він замовк. Вона вже чула цю історію і не хотіла слухати знову. — Коли він зрадив твого діда, — сказала вона, звертаючись до мене, — чаша терпіння переповнилася. — То було випадково, — ображено сахнувся Бентам. — А що сталося з суулом, який ти з нього видобув? — спитала пані Сапсан. — Його ввели піддослідним! Але імбрина заперечно похитала головою. — Ми перевірили твій експеримент. Їм ввели суул від свійських тварин, а це може означати лише одне. Ти залишив Ейбову душу собі. — Твої звинувачення абсурдні! — закричав Бентам. — То про це ти сказала Раді? Це тому я тут гнию? — Я не міг розібрати, він щиро здивувався чи просто добре грає. — Я знав, що ти вважаєш загрозою для себе мій інтелект і надзвичайні лідерські здібності. Але те, що ти впадеш так низько, щоб усунути мене з дороги… ти знаєш, скільки років я вже борюся з лихом вживання амброзії? Що, на Бога, я міг зробити з суулом того бідолахи? — Те саме, що наш братик хоче зробити з юним паном Портманом, — сказала пані Сапсан. — Я ці твої закиди навіть заперечувати не буду, забагато честі. Бажаю тільки, щоб цей туман у тебе в голові розвіявся і ти зрозуміла правду: Альмо, я на твоєму боці. І завжди був. — Ти завжди на тому боці, де тобі вигідно бути. Бентам зітхнув і подивився на нас із Еммою поглядом засудженого до страти на шибениці. — Прощавайте, дітки. Познайомитися з вами було надзвичайно приємно. Я повертаюся додому; на те, щоб урятувати всі ваші життя, пішло забагато сил як на такого старого й немічного чоловіка. Але я сподіваюся, що одного дня, коли ваша директриса схаменеться, ми зустрінемося знову. Він торкнувся краю капелюха, і вони з ведмедем, прокладаючи собі шлях через юрбу дивних, вирушили назад у бік вежі. — Театральна вистава, — пробурчав я, хоча мені стало навіть трохи його шкода. — Імбрини! — гукнула пані Сапсан. — Нагляньте за ним. — А він правда вкрав Ейбову душу? — спитала Емма. — Без доказів ми не можемо мати певності, — відповіла пані Сапсан. — Але решта його злочинів, разом узятих, заважать на більше, ніж пожиттєве вигнання. — Коли вона провела його поглядом, з її обличчя зник кам’яний вираз і його вираз пом’якшився. — Завдяки своїм братам я вивчила один непростий урок. Ніхто не в змозі завдати тобі більшого болю, ніж люди, яких ти любиш. * * *