Annotation 3 страница

Перед тим, як ми сіли в човник, Шарон влаштував цілу виставу з витяганням звідти шести звивистих щурів — так, неначе привілей пливти без страху підчепити чуму чи ще якусь моровицю дарували тільки ВІП-дивним. А тоді простягнув Еммі руку й допоміг зійти з причалу. Нас утрьох посадили поряд на просту дерев’яну лавицю. Поки Шарон вовтузився з причальним тросом, я думав про те, навіщо ми йому довірилися і що це з нашого боку — просто дурість чи вже неприпустима відчайдушність, як ніби лягти подрімати на проїжджій частині? Проблема з умовною лінією між «просто дурістю» та «повним ідіотизмом» полягає в тому, що ти часто не знаєш, з якого боку від неї стоїш, аж поки не стає запізно. На той час, коли все більш-менш вляжеться й ти зможеш спокійно поміркувати, кнопку вже натиснуто, літак виїхав з ангару або, в нашому випадку, човен відплив від пристані. І коли на моїх очах Шарон відштовхнувся від причалу голою ногою (голою, і я помітив, що вона не зовсім схожа на людську: пальці на ній завдовжки з сосиски в міні-хотдоґах, а ороговілі жовті нігті пазуристо покручені на кінцях), на душу каменем лягло впевнене розуміння того, з якого боку лінії ми опинилися, і що запізно вже чимось цьому зарадити. Шарон смикнув за шнур допотопного зовнішнього двигуна, і той закашлявся, видихаючи хмарину синього вихлопу. Човняр опустився в калюжу чорної тканини, що утворилася в човні від його плаща, й сховав під лавку свої чималі ножиська. Він розігнав двигун і повів нас із-під пристані у відкритий водний простір, крізь ліс грізних дерев’яних стовпів на тепле сонечко. Ми випливли в канал, рукотворну притоку Темзи, яку з обох стінами обступали будівлі зі скла. На поверхні теліпалося більше корабликів, ніж у малої дитини у ванні під час купелі, — льодяниково-червоні буксири, широкі пласкі баржі й туристичні човни, на верхніх палубах яких яблуку ніде було впасти від екскурсантів, що дихали свіжим повітрям. І, хоч як це було дивно, жоден з них не помітив незвичного суденця, що буркотіло повз них, не націлився на нього об’єктивом камери, хоч подивитися тут було на що: біля стерна — янгол смерті, на пасажирському сидінні — двоє заляпаних кров’ю дітей, і собака в окулярах дивиться кудись за борт. Утім, це було на краще. Невже Шарон наклав на свій човен якісь чари і бачити його могли тільки дивні? Я вирішив повірити, що так і є, бо сховатися тут усе одно не було де, навіть якби ми й хотіли. Роздивляючись човен при світлі дня, я помітив, що він надзвичайно простий — весь, окрім вишуканої різьбленої фігури, що здіймалася на носі. Та фігура зображала товсту лускату змію, яка злегка вигиналася літерою S, але замість голови в неї було гігантське очне яблуко, без повіки, велике, як диня. Воно мертво вдивлялося кудись поперед нас у вічність. — Що це? — я провів рукою по його полірованій поверхні. — Тис, — відповів Шарон, перекрикуючи ревіння мотора. — Що я-с? — Дерево, з якого його зробили. — Але для чого воно? — Щоб ним бачити, — роздратовано відказав Шарон. Він ще сильніше розігнав мотор, напевно, для того, щоб у гуркоті потонули мої запитання. Ми набирали швидкість, і ніс трохи припіднявся над водою. Я набрав повні легені повітря, насолоджуючись відчуттям сонця й вітру на обличчі, а Едисон висолопив язика й звісив лапи через борт. Таким задоволеним я його ще ніколи не бачив. Який чудовий день для того, щоб вирушити в Пекло. — Слухай, я тут подумала про те, як ти сюди вийшов, — порушила мовчанку Емма. — Як знову опинився в теперішньому. — Добре. І що ти надумала? — Цьому може бути лише одне логічне пояснення — хоча воно й не надто переконливе, чорт забирай. Коли ми були в підземних тунелях з усіма тими витворами й перейшли назад у теперішнє, ти вийшов разом з нами замість того, щоб залишитися на самоті в тисяча вісімсот якому там, тому що десь там, неподалік, була пані Сапсан і вона допомогла тобі перейти — так, що ніхто про це й не дізнався. — Еммо, я не знаю, це якось… — Я замовк, бо не хотів сказати грубість. — Ти думаєш, вона ховалася в тунелі? — Я кажу, що це можливо. Ми гадки не маємо, де вона була. — Вона у витворів. Коул сам зізнався! — Відколи це ти віриш тому, що кажуть витвори? — Підловила. Ну, Коул хвалився тим, що вона у них, тому я й вирішив, що він каже правду. — Можливо… або він це сказав, щоб довести нас до відчаю і викликати бажання скласти руки. Він хотів нас переконати здатися його солдатам, забув? — Це правда. — Я насупився, відчуваючи, як від усіх цих можливостей мозок починає скручуватися у вузол. — Добре. Для продовження розмови припустімо, що пані Сапсан була з нами в тунелі. Навіщо їй було клопотатися про те, щоб відправити мене в теперішнє у вигляді полоненого витворів? Нас везли кудись, щоб висмоктати другі душі. Краще б я вже в тому контурі застряг. На якусь мить це, здавалося, щиро спантеличило Емму. Та потім її обличчя проясніло, і вона сказала: — А для того, щоб ми з тобою врятували решту. Може, таким був її план. — Але звідки їй було знати, що ми втечемо від витворів? Емма скоса позирнула на Едисона. — Може, в неї були помічники, — пошепки сказала вона. — Ем, цей гіпотетичний ланцюжок подій стає ну дуже малоймовірним. — Я перевів подих, ретельно добираючи слова. — Знаю, тобі хочеться вірити, що пані Сапсан десь там, на волі, спостерігає за нами. Мені теж, але… — Мені цього дуже сильно хочеться, аж до болю, — визнала вона. — Але якби вона була на волі, то чи не зв’язалася б із нами, хоч якось? А якби він був причетний, — тихо промовив я і кивнув на Едисона, — то хіба б він уже про це не згадав? — Ні, якщо він заприсягся тримати все в таємниці. Може, розказувати комусь надто небезпечно, навіть нам. Якщо ми будемо знати, де перебуває пані Сапсан, і хтось про це довідається, то під тортурами ми можемо не витримати й розколотися… — А він ні? — трохи занадто голосно спитав я, і пес озирнувся на нас. Вітер надимав йому щоки, язик смішно тріпотів. — Гей, там! — закричав він. — Я вже нарахував п’ятдесят шість риб, хоча одна-дві з них могли бути шматками напівзатонулого сміття. А ви про що шепочетеся? — Ой, та пусте, — запевнила його Емма. — Чомусь я в цьому сумніваюся, — пробурмотів він, але інстинкт дуже швидко взяв гору над підозрами. Наступної ж миті він дзявкнув: «Риба! » — і його увага знову переметнулася на воду. — Риба… риба… мотлох… риба… Емма невесело розсміялася. — Ідея зовсім божевільна, я розумію. Але мій мозок — машина з виробництва надій. — Я дуже радий. Бо мій — генератор найпесимістичніших прогнозів. — Тоді ми одне одному потрібні. — Так. Але, здається, ми й так це знали. Від рівномірного погойдування човна ми то тулилися одне до одного, то відхилялися. То тулилися, то відхилялися. — Ви точно не хочете в романтичний круїз? — спитав Шарон. — Ще не пізно. — Точно-точно, — кивнув я. — У нас завдання. — Тоді раджу відчинити скриню, на якій сидите. Коли ми перейдемо, вам знадобиться те, що лежить усередині. Ми відкинули верх лавки й знайшли всередині великий шмат брезенту. — А це для чого? — спитав я. — Щоб під ним сховатися, — відповів Шарон і повів човен у ще вужчий канал, уздовж якого тяглися нові, дорогі на вигляд квартирні будинки. — Поки що мені вдавалося приховувати вас від цікавих очей, але всередині Акра мій захист діяти перестане. А там довкола входу вештаються різні малоприємні особини й шукають легкої здобичі. А ви здобич надзвичайно легка. — Я так і знав, що ви щось мутите, — сказав я. — Жоден турист і не глянув у наш бік. — Споглядати історичні звірства безпечніше, коли їхні учасники не можуть помітити вас у задніх рядах. Не можу ж я дозволити, щоб моїх клієнтів забрали люті мародери-вікінги, чи не так? Уявіть, якими будуть після цього відгуки гостей! Ми швидко наближалися до якогось тунелю — відрізку каналу з перекинутим над ним мостом, футів зі сто завдовжки, понад яким бовваніла якась будівля, схожа на склад чи стару фабрику. На дальньому боці півколом сяяло блакитне небо й виблискувала вода. Але між тим простором і цим була суцільна чорнота. Це місце дуже нагадувало вхід у контур. Ми розгорнули велетенський брезент, і він заповнив собою половину човна. Емма лягла поряд зі мною, і ми разом залізли під нього та, наче ковдру, натягнули край до підборідь. Човен ковзав поверхнею води, невпинно наближаючись до чорноти, і Шарон заглушив мотор та накрив його іншим, меншим шматком брезенту. Розгорнув довгу складану жердину, опустив її у воду до самісінького дна й довгими нечутними поштовхами став підтягувати нас у човні вперед. — До речі, — сказала Емма. — А від яких малоприємних особин ми ховаємося? Від витворів? — У царстві дивних є й більше зло, ніж ненависні вам витвори. — Голос Шарона луною відбивався від кам’яних стін тунелю. — Пристосуванець під маскою друга може виявитися так само небезпечним, як і відвертий ворог. Емма зітхнула. — Невже не можна хоч іноді висловлюватися зрозуміліше? — Голови! — відрубав він. — І ти, собако, теж! Едисон засопів під брезентом, і ми натягнули край собі на обличчя. Під накриттям було чорно й жарко, і нестерпно тхнуло моторним мастилом. — Вам страшно? — прошепотів у пітьмі Едисон. — Не особливо, — відповіла Емма. — Джейкобе, а тобі? — Так страшно, що я от-от зблюю. Едисоне? — Звісно, що ні, — промовив пес. — Страхопудство не є відмінною ознакою моєї породи. Та коли він притулився до нас із Еммою посередині, я відчув, що він дрібно-дрібно тремтить усім тілом. * * *

Деякі переходи швидкі й гладенькі, як супершвидкісні автостради. Однак цей за відчуттями нагадував спуск на пральній дошці, вздовж якого було повно глибоких баюр, крутий поворот, а потім різкий нахил і падіння в урвище — і все це в цілковитій непроглядній темряві. Коли все нарешті було позаду, в голові в мене паморочилося й гупало. Я не розумів, завдяки яким невидимим механізмам деякі переходи були важчими за інші. Може, подорож за рівнем брутальності мала бути подібна до пункту призначення, а ця, яку ми щойно пережили, нагадувала поїздку бездоріжжям у дику глушину. Бо так воно насправді й було. — Ми на місці, — оголосив Шарон. — Усі в порядку? — спитав я, навпомацки шукаючи Еммину руку. — Нам треба повернутися, — заскімлив Едисон. — Я на тому боці нирки загубив. — Тихо будьте, поки я не знайду безпечної місцини, щоб вас висадити, — сказав Шарон. Дивовижно, яким гострим стає слух, коли не можеш розплющити очі. Я тихо лежав під брезентом і поволі занурювався в гіпнотичний транс від звуків давно зниклого світу, що розквітав довкола нас. Спочатку був лише ледь чутний плюскіт Шаронової жердини у воді, та вже зовсім скоро до нього долучилися інші звуки, змішалися в єдину палітру, і перед моїм внутрішнім зором в усіх деталях вималювалася сцена. Той рівномірний плюскіт дерева об воду ішов, як я собі уявляв, од весел навантаженого купами риби човна, що саме пропливав повз нас. Уява малювала мені жінок, які перегукувалися між собою, вихиляючись із вікон будинків, що дивилися фасадами один на одний, й пліткували над поверхнею каналу, поки розвішували на мотузки білизну. Десь попереду ухкали від сміху діти, гавкав пес, а вдалині я чув голоси, які співали в такт стукоту молотків: «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків! » Уже дуже скоро я став собі уявляти відважних трубочистів у циліндрах, що підстрибом чимчикують собі вулицями, сповненими грубого шарму, і людей, що збираються разом, щоб з підморгуванням і піснею кинути виклик долі. Я нічого не міг із собою вдіяти. Усе, що я знав про нетрі вікторіанської доби, я почерпнув з вульгарного мюзиклу, театралізованої версії «Олівера Твіста». Коли мені було дванадцять, я грав у общинній театральній постановці, був Сиротою Номер П’ять, щоб ви знали, і того вечора, коли мала відбутися вистава, так боявся виходити на сцену, що прикинувся, ніби в мене шлунковий грип, і за всім дійством спостерігав з-за лаштунків, у костюмі, з блювальним відерцем під ногами. Отож, така картинка намалювалася в моїй голові на ту мить, коли я помітив у брезенті над своїм плечем маленьку дірочку (щури прогризли, не інакше). Я трохи посунувся, й виявилось, що я можу в неї визирнути. І буквально за кілька секунд радісний мюзикловий ландшафт, який я собі уявляв, розплавився, немов на картині Сальвадора Далі. Перше жахіття, що мене зустріло, — будинки вздовж каналу, хоча називати їх будинками було перебільшенням. Ніде в просілій і гнилій архітектурі не знайти було жодної рівної лінії. Споруди горбились, як шеренга вимучених солдатів, що виструнчились за командою та й позасинали; здавалося, що у воду вони не валяться лише тому, що їх тримає купи щільність, з якою їх було напаковано, — а ще цементуючий шар чорно-зеленої тванистої гидоти, якою було товсто вимащено нижню третину халуп. На всіх хитких ґанках стояли вертикально поставлені ящики, схожі на домовини. Але що це таке, до мене дійшло лише тоді, коли я почув з однієї такої труни тихий буркіт, а слідом за ним у воду з-під неї щось упало. Поплюскування, яке долинало до нас раніше, народжувалося не під веслами, а під нужниками, які робили свій внесок у той самий бруд, який не давав їм розвалитися. Жінки, що перегукувалися через канал, повихилялися з вікон навпроти — достоту так, як я собі й уявляв. Але вони не розвішували білизну і вже точно не ділилися плітками. Більше не ділилися. Тепер вони сипали погрозами й прокльонами. Одна розмахувала розбитою пляшкою і п’яно реготала, а інша викрикувала епітети, яких я майже не розумів («Ти шмердющя підштилка, за фартинг перед шамим дияволом ноги б рожштавила! »), але, якщо я правильно її зрозумів, то була іронія, бо сама вона була гола до пояса й, здавалося, не звертала увагу на те, чи на неї хтось дивиться. Обидві замовкли, щоб посвистіти до Шарона, коли ми пропливали повз. Але він їх проігнорував. Прагнучи якнайшвидше стерти цю картинку з пам’яті, я побачив щось набагато гірше. Попереду ватага малих позвішувала ноги з ненадійного пішохідного містка, перекинутого через канал. Над водою вони тримали прив’язаного до мотузки за задні лапи собаку. Вони притоплювали бідолаху під воду і знай підсміювалися, коли його відчайдушний гавкіт перетворювався на булькотіння. Неабияких зусиль мені коштувало не відкинути брезент і не закричати на них. Добре, що Едисон цього не бачив, бо інакше жодні заклики до розуму не завадили б йому зірватися з місця й кинутися на розбишак з оскаленими зубами. І виказати нашу схованку. — Я знаю, про що ти думаєш, — пробурмотів, звертаючись до мене, Шарон. — Якщо хочеш гарно все роздивитися, почекай трохи. На раз-два все найгірше буде позаду. — Ти підглядаєш? — штрикнула мене ліктем Емма. — Можливо, — відповів я, не перестаючи дивитись у дірочку. Човняр цитьнув на нас. Він витяг свою жердину з води, зняв з наконечника ковпачок, під яким виявилося коротке лезо, і коли ми проминали хлопців, перерізав їм мотузку. Собака хлюпнув у воду і вдячно погріб до берега. Його мучителі аж завили від люті. І почали шукати імпровізовані снаряди, щоб нас ними закидати. Але Шарон плив собі незворушно, не звертаючи на них ні найменшої уваги, так само як на жінок. Аж поки небезпечно близько біля його голови не пролетів недогризок. Після цього він зітхнув, розвернувся й спокійно стягнув зі своєї голови каптура — рівно настільки, щоб його могли побачити малі шибайголови, але не я. Не знаю, що вони там уздріли, але злякалися, певно, до напівсмерті. Бо всі з криками порснули з мосту. Один біг так швидко, що перечепився і впав у смердючу воду. Тихо підсміюючись, Шарон натягнув каптура і знову повернувся обличчям уперед. — Що сталося? — стривожилася Емма. — Що то було? — Вас вітає Диявольський Акр, — відповів Шарон. — А зараз, якщо хочете подивитися, де ми, можете трошки привідкрити обличчя, і за той час, що нам лишився, я спробую провести вам екскурсію, варту вашого золотого. Ми відтягли край брезенту до підборідь, і Емма з Едисоном вражено зойкнули. Емма, напевно, від видовиська, а Едисон, судячи зі зморщеного носа, — від смороду. Дух стояв нереальний, неначе на повільному вогні довкола нас тушкувалося рагу зі свіжих нечистот. — Ви звикнете, — пообіцяв Шарон, прочитавши на моєму обличчі відразу. — Ой, який жах… — простогнала Емма й ухопила мене за руку. І то без перебільшення був жах. Тепер, коли я міг дивитися обома очима, місцевість видавалася ще більш пекельною. Фундаменти всіх будинків розвалилися до стану каші. Канал перетинали, мов у «котячій люльці»^[4], якісь божевільні пішохідні мостики, і деякі з них були не ширші за дошку. На смердючих берегах височіли кучугури сміття, а в них копирсалися якісь примароподібні створіння. Єдиними кольорами були відтінки чорного, жовтого й зеленого — прапор гниття й розпаду. Але чорний переважав. Чорний плямами проступав на кожній поверхні, замурзував кожне обличчя й смугами розписував повітря — то дим здіймався всюди навколо нас колонами з коминів і зловісно витікав з димових труб на фабриках віддалік, які щохвилини оголошували про себе індустріальним гуркотом, глибоким і первісним, наче барабани війни, таким потужним, що від нього здригалися в будинках навколо всі ще не розбиті шибки. — Це, друзі мої, і є Диявольський Акр, — почав Шарон. Його вкрадливий голос звучав так тихо, що чути його могли тільки ми. — Фактичне населення — сім тисяч двісті шість осіб, задокументоване населення — нуль осіб. Батьки міста у своїй мудрості відмовляються визнавати саме існування цього району. Чарівлива ріка, течією якої ми зараз маємо приємність пливти, називається Смердючка, і заводські відходи, фекалії й трупи тварин, що безперервно в неї вливаються, спричиняють не лише принадний аромат, але й спалахи хвороб, такі регулярні, що за ними годинник можна перевіряти, й такі видовищні, що весь цей район прозивають «Капітаном Холери». — А втім… — Він повів задрапованою в чорне рукою в бік дівчинки, яка щойно опустила у воду цебро. — Для багатьох тутешніх безталанних душ ці води — не лише відхоже місце, а й криниця. — Вона ж не буде це пити! — жахнулася Емма. — За кілька днів, коли осядуть важкі частки, вона збере зверху найчистішу рідину. Емма аж відсахнулася. — Ні… — Так. Кошмар і жаль, — недбалим тоном промовив Шарон і заходився далі відтарабанювати факти, наче з книжки читав. — Основне заняття населення — збирати сміття й заманювати в Акр незнайомців, щоб, угрівши їх дрючком по голові, пограбувати. Розваги полягають у поглинанні доступних легкозаймистих речовин і поганому виконанні пісень, а точніше, їх горланні. Основні статті експорту з району — чавунний шлак, кісткове борошно й страждання. Окрасами місцевості можна назвати… — Це не смішно, — перебила його Емма. — Прошу? — Я сказала, що це не смішно! Ці люди мучаться, а ви з них глузуєте! — Я не глузую, — владним тоном відмовив Шарон. — Я надаю вам цінну інформацію, яка може врятувати життя. Але якщо ви волієте йти в ці джунглі, загорнувшись у кокон невігластва… — Не воліємо, — сказав я. — Вона перепрошує. Будь ласка, продовжуйте. Емма нагородила мене несхвальним поглядом, і я не схвалив її у відповідь. Для політичної коректності час було вибрано невдало, навіть якщо Шарон висловлювався трохи безжально. — Заради Аїда, говоріть тихіше, — роздратовано цитьнув на нас він. — Отже, на чому я зупинився? Окрасами місцевості можна назвати Сирітську в’язницю святого Рутледжа, прогресивну установу, куди сиріт саджають ще до того, як вони дістануть нагоду скоїти якийсь злочин, а отже, суспільство заощаджує гроші й спокій; Божевільню святого Варнави для ненормальних, шарлатанів і людей з кримінальними нахилами, що працює на добровільних засадах амбулаторно і майже завжди стоїть порожня; а також вулицю Кіптяву, яку вісімдесят сім років лизали язики полум’я підземної пожежі, що її ніхто не потурбувався загасити. А… — він показав на чорну прогалину між будинками на березі, — це її початок. Як бачите, спалений дощенту. На прогалині вовтузилися декілька чоловіків, стукали молотками по дерев’яній рамі (лагодили будинок, як мені здалося), а побачивши наш човен, зупинилися, щоб крикнути «привіт» Шарону. Але він лише символічно махнув рукою у відповідь, неначе йому було трохи соромно. — Ваші друзі? — поцікавився я. — Далекі родичі, — буркнув він. — Спорудження шибениць — наш сімейний фах… — Спорудження чого? — не зрозуміла Емма. Та не встиг він відповісти, як чоловіки знову взялися до роботи. Вони вимахували молотками й голосно співали: «Так — перестуку молотків, так — перегуку гвіздків! Як весело збивати шибеницю, довічну розраду всіх вішальників! » І якби мене не скувало жахом, я б розреготався. * * *

Ми невпинно тримали курс річкою Смердючкою. І з кожним помахом Шаронової жердини вона все звужувалася, наче її береги, мов загребущі руки, прагнули нас ухопити. Подекуди річка ставала такою вузькою, що не було вже потреби в пішохідних містках, які її перетинали. З даху на дах можна було перемахнути понад водою. Сіре небо здавалося просто тріщиною між ними, і все під ним задихалося в напівмороці. А Шарон тим часом ні на секунду не замовкав: тріскотів, наче ожилий підручник. Усього за декілька хвилин він примудрився розповісти про модні тенденції в Диявольському Акрі (популярністю користувалися перуки, вкрадені з поясів, до яких їх чіпляли), валовий внутрішній продукт (повально гидкий) та історію його започаткування (підприємливими селянами, які вирощували хробаків, на початку дванадцятого століття). Та коли він щойно перейшов до видатних ознак місцевої архітектури, Едисон, котрий весь цей час нетерпляче совався поряд зі мною, нарешті його перебив. — Здається, про цю пекельну діру ви знаєте все до останнього факту. Крім того, що може бути бодай віддалено для нас корисним. — Наприклад? — спитав Шарон. Терпець йому вже уривався. — Кому ми можемо тут довіряти? — Абсолютно нікому. — Як нам знайти дивних, які живуть у цьому контурі? — спитала Емма. — Краще їх не шукати. — Де ті витвори, які взяли в полон наших друзів? — не змовчав я. — Знати таке шкідливо для бізнесу, — незворушно відказав Шарон. — Тоді висадіть нас із цього анафемського човна, ми самі вирушимо на пошуки! — заявив Едисон. — Ми марнуємо дорогоцінний час, а від вашого нескінченного монологу в мене злипаються повіки. Ми найняли човен, а не училку! На це Шарон зневажливо пирхнув. — Треба було б викинути вас у Смердючку за нечемність, але в такому разі я не отримаю золотих монет, які ви мені заборгували. — Золоті монети! — мало не сплюнувши од відрази, промовила Емма. — А як щодо життя й добробуту ваших ближніх дивних? Як щодо лояльності? Шарон тільки посміхнувся. — Якби мене турбували такі матерії, мене б уже давно й серед живих не було. — Нам усім це пішло б тільки на користь, — буркнула Емма й відвернулася. Поки ми розмовляли, навколо нас стали звиватися вуса туману, втім, нітрохи не схожого на сірі тумани Кернгольму. Цей туман був масний і жовтувато-коричневий, кольору й консистенції гарбузового супу. Його раптова поява, здавалося, змусила Шарона почуватися незатишно. Враз стало погано видно, і він закрутив головою з боку в бік, неначе виглядав неприємності. Чи шукав зручне місце, щоб викинути нас із човна. — Холера, холера, холера, — пробурмотів він. — Це поганий знак. — Це лише туман, — заспокоїла його Емма. — Ми його не боїмося. — Я теж, — сказав Шарон, — але це не туман. Це завій, і він рукотворний. У завої стаються огидні речі. Нам треба якнайшвидше з нього вибиратися. Він цикнув на нас, щоб ми вкрилися, й ми послухались. Я повернувся до своєї спостережної дірочки. Через кілька секунд із завою виринув човен і пройшов у протилежному напрямку майже впритул до нас. Чоловік сидів на веслах, жінка була на лавці. Шарон привітався, проте вони лише глянули на нього у відповідь. І дивилися, аж поки не проминули нас і завій не проковтнув їх знову. Пробуркотівши щось собі під носа, Шарон повів наш човен до лівого берега й маленької пристані, яку я ледь-ледь розгледів. Та коли ми почули лункі кроки на дерев’яних дошках і тихий гомін голосів, Шарон наліг на жердину, щоб різко розвернути човен у протилежний бік. Так ми виписували зигзаги від берега до берега, шукаючи місця, щоб пришвартуватися й зійти на сушу, проте щоразу, як ми наближалися, Шарон бачив щось таке, що йому не подобалося, і віддалявся од берега. — Стерв’ятники, — буркотів він. — Усюди стерв’ятники… Сам я нікого не бачив, аж поки ми не допливли до просілого містка й чоловіка, що переходив його в нас над головами. Коли ми були вже під ним, чоловік зупинився й глянув униз. Він розтулив рота й набрав повні легені повітря (зараз криком покличе на поміч, подумав я), та замість голосу з його рота вийшов потужний струмінь густого жовтого диму, вистрелив у наш бік, як вода з гідранта. Я запанікував і перестав дихати. Що, як то отруйний газ? Але Шарон не прикривав обличчя й не шукав навпомацки маску. Він просто бурмотів: «Холера, холера, холера», — поки чоловіків подих обвивався навколо нас, змішувався з завоєм і погіршував видимість до нуля. Минуло всього кілька секунд, і чоловік, міст, на якому він стояв, та береги обабіч повністю зникли з поля зору. Я розкрив голову (бо нас усе одно ніхто не бачив) і тихо заговорив: — Коли ви казали, що ця дурня рукотворна, я думав, ви мали на увазі заводські труби, а не в буквальному розумінні… — Ой, ого, — не стрималася Емма, розкриваючись. — А для чого це? — Стерв’ятники наганяють завою на місцевість, щоб приховати свою діяльність, — відповів Шарон, — а також щоб засліпити жертв. На щастя для вас, мене з’їсти не так легко. — І з цими словами він витяг з води свою довгу жердину, переніс її в нас над головами й постукав по дерев’яному оці на носі човна. Око засвітилося, наче ліхтар у тумані, пронизуючи променем світла завій. Шарон знову занурив жердину у воду й наліг на неї всім тілом, повільно обводячи човен по колу, щоб зі своїм ліхтарем оглянути навколишні води. — Але якщо вони таке творять, — сказала Емма, — то вони дивні, чи не так? А якщо вони дивні, то, може, вони друзі. — Чисті серцем не стають піратами, що паразитують у річках-смердючках. — Шарон перестав обертати човен, бо наш ліхтар вихопив із непроглядності інше судно, що наближалося. — Про вовка промовка. Тепер ми могли їх чітко роздивитися, але вони поки що бачили нас тільки як велику пляму світла. Не те щоб це було великою перевагою, але принаймні давало нам можливість оцінити супротивника перед тим, як сховатися назад під брезент. Їх було двоє. Двоє чоловіків на човні, приблизно вдвічі більшому за наш. Перший керував майже безшумним підвісним мотором, а другий тримав у руці дрючок. — Якщо вони такі небезпечні, — прошепотів я, — тоді чому ми просто їх чекаємо? — Ми занадто заглибилися в Акр, тепер від них не втекти. Я заговорю їм зуби, і ми, найпевніше, виплутаємося. — А якщо не вдасться? — спитала Емма. — Тоді стрибайте у воду й рятуйтеся вплав. — Я радше помру, — відказала Емма, скоса зиркнувши на маслянисту чорну воду. — Діло твоє. А зараз, діти, я раджу вам щезнути, і щоб ані м’язом мені там не ворушили. Ми знову натягнули собі на голови брезент. А наступної миті енергійний голос покликав: — Хо, там, на борту! Човняре! — Хо! — відповів Шарон. Я почув, як весла загрібають воду, а потім відчув удар, коли інший човен стукнувся об наш. — Що тут робиш? — Та от, прогулятися вирішив, розважитися, — світським тоном промовив Шарон. — Гарну ж ти вибрав для цього днину! — розсміявся чоловік. Але другий був не в гуморі для жартів. — Шо під шматою? — прогарчав він з тарабарським акцентом. — Що я везу на своєму човні — це моя справа. — Шо по Смердюйці плава, вшьо наш справ. — Старі линви й різний корабельний мотлох, якщо вже хочете знати, — відповів Шарон. — Нічого цікавого. — Тоді ти не заперечуватимеш, якщо ми подивимося, — сказав перший чоловік. — А ми про що домовлялися? Хіба я вам цього місяця не платив? — Нима ужо домов, — відповів йому другий. — Витвори платят п’ят раз більш за гарних пухких кормових. А тому, хто корм випустить… світе яма чи гірше. — Куди вже гірше, ніж яма? — спитав перший. — Я взнаваць не хо. — Джентльмени, будьте розважливі, — сказав Шарон. — Можливо, настав час знову домовлятися. Я можу запропонувати такі умови, яких не запропонує вам жоден мій конкурент… Кормові. Я затремтів, незважаючи на липке тепло, яке сочилося під брезентом від того, що руки в Емми швидко нагрівалися. Я сподівався, їй не доведеться застосувати свою зброю, але пірати на вмовляння не піддавалися, і я боявся, що своєю балаканиною човняр зупинив їх ненадовго. Проте бій означав би катастрофу. Навіть якщо ми переможемо чоловіків у човні, то все одно всюди стерв’ятники, як назвав їх Шарон. Я уявляв, як збирається банда. Вони наздоганяють нас на човнах, стріляють з берегів, зістрибують на нас із містків. І мене паралізував жах. Дуже-дуже не хотілося дізнаватися значення слова «кормові». Та потім я почув обнадійливий звук — брязнули монети, що переходили з рук у руки, і другий пірат сказав: «О, се діло! Із сим у Гішпанію втікти мона…» Та поки в душі несміливо піднімала голову надія, шлунок почав опускатися вниз. У живіт заповзало старе знайоме відчуття, і я збагнув, що воно поволі й поступово наростало вже деякий час. Почалося зі сверблячки, переросло в тупий біль, та тепер він загострювався — красномовний сигнал про те, що неподалік намалювався порожняк. Але не якийсь там порожняк. Мій порожняк. Це слово вискочило в голові без жодного попередження чи прецеденту. Мій. Чи, може, я все перевернув з ніг на голову. Може, це я належав йому. Та жоден порядок не гарантував безпеки. Я думав, що прикінчити мене йому хочеться так само сильно, як і будь-якому порожнякові, та тільки зараз щось тимчасово закоркувало це прагнення, мов у пляшці. Та сама загадкова штука, що примагнітила порожняка до мене й повертала стрілку компаса в мене всередині в його бік. І саме ця стрілка повідомила мені, що зараз порожняк уже близько і з кожною хвилиною все ближче. Якраз вчасно — щоб нас піймали чи вбили. Чи щоб він сам нас убив. Тієї миті я твердо вирішив: якщо вдасться дістатися до берега, запишу собі в план позбутися порожняка раз і назавжди. Але де він міг бути? Якщо так близько, як повідомляло чуття, то він плив за нами по Смердючці, але не почути, як пливе брасом тварюка з сімома кінцівками, я ну ніяк не міг. Та тут стрілка змістилася й опустилася, і я зрозумів — майже побачив, — що він під водою. Очевидячки, порожнякам не потрібно було надто часто дихати. І одразу ж пролунав тихий бам — то він причепився до нашого човна. Ми всі підскочили від цього звуку, але тільки я знав, що воно таке. Я дуже шкодував, що не можу попередити друзів, але доводилося лежати без руху й відчувати його тіло буквально за кілька дюймів на іншому боці дощок, на яких лежали ми. — Що то було? — почув я слова першого чоловіка. — Я нічого не чув, — збрехав Шарон. «Забудь про нас, — подумки благав я, сподіваючись, що порожняк мене чує. — Пливи собі геть і дай нам спокій». Та, замість послухатися, він почав чухрати дерево. Я уявляв, як своїми довжелезними зубами він вгризається в дно човна. — А я чув, та ще й так чьотко, — сказав другий. — Редж, човняр нас у дурні шиє! — Я теж так думаю, — погодився перший. — Запевняю вас, немає нічого, більш далекого від правди, ніж це ваше припущення, — мовив Шарон. — Це просто мій проклятущий дефективний човен стукає. Не встиг його вчасно віддати на техогляд. — Усе, угода більше не діє. Показуй, що в тебе там. — Або ви дозволите мені збільшити винагороду, — запропонував Шарон. — Вважатимемо це премією за ваше добросердечне розуміння. Чоловіки стали стишеними голосами радитися. — Та як ми ‘го пустим, а ше хто злове його з кормовими, нам яма. — Чи гірше. «Іди геть, геть, ГЕТЬ! » — благав я порожняка англійською. «Гуп, гуп, ГУП», — відповів він, стукаючи в корпус. — Підніми ту шмату! — наказав перший чоловік. — Сер, будь ласка, зачекайте одну хвилинку… Але чоловіки були налаштовані рішуче. Наш човен розгойдувався, наче хтось його брав на абордаж. Пролунали крики, й біля наших голів загупотіли кроки, бо почалася тасканина. «Нема вже сенсу ховатися», — подумав я. І решта, здавалося, були зі мною згодні. Я побачив, як розпечені до жару Еммині пальці тягнуться до краю брезенту. — На рахунок «три», — прошепотіла вона. — Готові? — Як скакун, — прогарчав Едисон. — Стій, — зупинив її я, — ви повинні знати… під човном, там… І тут брезент з нас зірвали, і я того речення так і не закінчив. * * *

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒