Annotation 2 страница

 Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли — їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу — так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу. І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо. — Еммо? — спитав я. — Як я сюди потрапив? Вона не зводила погляду з вулиці попереду — видивлялася можливі неприємності. — Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику. — Ні. — Я заговорив тихіше. — Я маю на увазі — в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан — єдина, хто може відправити мене назад. Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене. — Так, — повільно промовила вона. — Єдина. — Ти помилилася. — Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює. — Тоді як я сюди потрапив? Вигляд у неї був розгублений. — Джейкобе, я не знаю. Може… — Ось! — радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. — Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі! — І що це означає? — спитав я. — Цією дорогою везли не тільки наших друзів, а й інших викрадених дивних, — пояснила Емма. — Сховок витворів мусить бути десь неподалік. — Неподалік звідси? — не повірив я. Уздовж вулиці вишикувалися фаст-фуди й дешеві сувенірні крамнички. Ми стояли в рамці неонового світла, що падало на тротуар з засмальцьованого ресторанчика. — У моїй уяві це місце мало би бути якимсь… лихішим чи що. — Як вежа у вогкому старому замку, — кивнула Емма. — Чи концтабір, оточений вартовими й огорожею з колючого дроту, — сказав я. — У снігу. Як на Горацієвому малюнку. — Ми ще, може, й знайдемо таке місце, — сказав Едисон. — Не забувайте, це, швидше за все, просто вхід у контур. Через дорогу від нас якісь туристи фотографувалися на тлі культових червоних телефонних будок. Помітивши нас, вони клацнули фотоапаратом у нашому напрямку. — Гей! — крикнула Емма. — Не знімайте! На нас уже витріщалися люди. Тепер, коли нас не оточували звідусіль комікконівці, ми впадали всім у вічі, як скривавлені пальці. — Ідіть за мною, — просичав Едисон. — Усі сліди ведуть сюди. Ми всі побігли за ним далі по вулиці. — От би Мілард був з нами, — сказав я, — він би тут усе розвідав, і ніхто б його не помітив. — А якби з нами був Горацій, він би згадав сон, який би нам допоміг, — додала Емма. — Чи знайшов би для нас новий одяг, — і собі докинув я. — Якщо ми не перестанемо, я розплачуся, — сказала Емма. Ми підійшли до причалу, на якому аж кипіла діяльність. Вода у вузькій протоці каламутної Темзи зблискувала на сонці; зграйки туристів у козирках і поясних сумках перевальцем висідали з кількох великих човнів і сідали на борт. Усім їм пропонували більш-менш однакові екскурсійні тури Лондоном. Едисон зупинився. — Їх привели сюди, — сказав він. — Скидається на те, що їх посадили на човен. Ми пішли, керуючись його нюхом, крізь натовп до порожнього шлюпкового ангара. Витвори справді повантажили наших друзів на човен, і тепер нам треба було пливти за ними. Але на чому? Ми блукали причалом у пошуках того, хто міг би взяти нас на борт. — З цього ніц не вийде, — пробурчала Емма. — Ті судна занадто великі й велелюдні. Нам потрібне маленьке — таке, щоб ми могли вести його самі. — Хвилиночку, — сказав Едисон, принюхуючись. І подріботів геть, не відриваючи носа від дощок помосту. Ми пішли за ним через увесь причал до маленького пандуса без жодних знаків, на який не звертали уваги туристи. Він вів у нижні доки, під вулицею, на рівні води. Там ніхто не вештався; місцинка була порожня. Тут Едисон спинився, з виразом глибокої зосередженості в очах. — Дивні приходили сюди. — Наші дивні? — уточнила Емма. Ще раз понюхавши док, він похитав головою. — Не наші. Але тут багато слідів, давніх і свіжих, міцних і слабких, вони всі перемішалися. Цією дорогою часто користуються. Прямо попереду доки звужувалися й зникали під головним причалом, де їх поглинали тіні. — Часто користується хто? — спитала Емма, стурбовано вдивляючись у темряву. — Ніколи не чула, щоб під доками у Воппінгу був вхід у контур. Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал — тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху. — Що ж, — сказала Емма, — я думаю, на крайній випадок згодиться… — Але ж там повно пацюків! — налякано промовив Едисон. — Це ненадовго, — і Емма розпалила в руках вогник. — Пацюки не дуже люблять мою компанію. Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника, перескакуючи через найбільш прогнилі на вигляд дошки, й стали відв’язувати його від причалу. — СТІЙТЕ! — наказав владний голос десь із глибини човна. Емма вереснула, Едисон дзявкнув, а я ледь зі шкури не вистрибнув з переляку. Чоловік, що сидів у човні (і як ми його доти не помітили?! ), повільно звівся на ноги, випростовуючись дюйм за дюймом, аж поки не виріс над нами. Зросту в ньому було ніяк не менше семи футів^[3]. Його масивну фігуру огортав плащ, а обличчя губилося в темряві каптура. — Про… пробачте, — затинаючись, промовила Емма. — Це… ми думали, цей човен… — Багато хто пробував украсти човен у Шарона! — прогримів чоловік. — Тепер у їхніх черепах облаштували собі домівки морські створіння! — Я клянуся, ми не хотіли його… — То ми вже підемо, — пропищав Едисон, задкуючи. — Перепрошую, мілорде, що потурбували. — ТИША! — прогорлав човняр і одним велетенським кроком ступив на рипучі дошки доку. — Кожен, хто приходить забрати мій човен, мусить ЗАПЛАТИТИ ЗА ЦЕ! Мене охопив такий жах, що, коли Емма закричала «БІЖІТЬ! », я вже розвертався, щоб звідтіля дременути. Однак пробігти ми встигли всього кілька кроків. Я провалився ногою в гнилу дошку й iз розгону зустрівся лицем з поверхнею причалу. Я силкувався якнайшвидше виборсатися, але нога по стегно застрягла в дірі. Я не міг зрушити з місця, а на той час, коли Емма з Едисоном повернулися, щоб мене виручити, було вже запізно. Човняр уже навис над нами і заливисто сміявся. Глибокий глухий регіт луною розкочувався в темряві під пристанню. Можливо, то була лише гра тіней, але я міг поклястися, що бачив, як із каптура його плаща вивалився пацюк, а з рукава, коли він поволі здійняв до нас руку, вислизнув ще один. — Відчепися від нас, маніяк! — закричала Емма і плеснула в долоні, щоб розпалити вогонь. І хоча її світло не змогло розігнати пітьму, що плавала всередині човняревого каптура (я підозрюю, що навіть сонцю це було б не до снаги), однак нам стало видно, що він тримав у простягнутій руці. Не ніж і не якусь іншу зброю. То був клапоть паперу, затиснутий між великим і довгим білим вказівним пальцем. Човняр простягав його мені, низько схилившись, щоб я міг дотягтися і взяти. — Прошу, — спокійно промовив він. — Прочитайте. Але я не наважувався. — Що це таке? — Ціна. А також інша інформація про мої послуги. Трясучись від страху, я простягнув руку та взяв папірець. І всі ми понахилялися, щоб у світлі Емминого вогника прочитати.  Я підвів погляд на човняра-велетня. — То це ви? — усе ще вагаючись, спитав я. — Ви… Шарон? — У плоті й крові, — відповів він. І від єлейності його голосу волосся на моїй потилиці стало сторч. — О птахи! Ви нас, чоловіче, до напівсмерті перелякали! — дорікнув йому Едисон. — А без усього того гучномовства й реготу ніяк не можна було обійтися? — Прошу вибачити. Я куняв, а ви мене перелякали. — То це ми вас перелякали? — Я було подумав, що ви справді хочете вкрасти мій човен, — усміхнувся він. — Ха-ха, — силувано розсміялася Емма. — Та ні, ми просто… перевіряли, чи надійно він пришвартований. Шарон розвернувся і поглянув на човник, просто прив’язаний мотузкою до дерев’яного стовпа. — А як ви його знайшли? — спитав він. Під каптуром показався тьмяно-білий серпик широкої усмішки. — На судні… повний порядок, — сказав я, нарешті вивільнивши ногу з діри. — Дуже надійне, е-е, швартування. — Я б сама кращого вузла не зав’язала, — запевнила Емма, допомагаючи мені звестися на ноги. — До речі, — мовив Едисон. — А ті, хто наважилися… вони справді всі… — Позирнувши на темну воду, він гучно проковтнув слину. — Та не зважайте, — відповів човняр. — Раз уже ви мене розбудили, я до ваших послуг. Чим можу вам допомогти? — Нам потрібно взяти напрокат ваш човен, — твердо заявила Емма. — Але без вас. — Цього я дозволити не можу, — похитав головою Шарон. — Я незмінний капітан цього судна. — Що ж, дуже шкода! — і Едисон притьмом розвернувся, щоб почимчикувати геть. Але Емма зловила його за нашийник. — Стій! — просичала вона. — У нас тут ще є справи. — І вона привітно всміхнулася човняреві. — Нам стало відомо, що багато дивних пройшли через це… — Вона роззирнулася навколо в пошуках відповідного слова. — …місце. Чи не тому, що тут неподалік є вхід у контур? — Не розумію, про що ви, — незворушно відповів Шарон. — Ну добре, так, звісно, ви не можете в цьому просто зізнатися. Я все розумію. Але з нами ви в безпеці. Це ж очевидно, бо ми самі… Я штрикнув її ліктем. — Еммо, не треба! — Але чому? Він уже бачив, як пес розмовляє, а я роблю вогонь. Якщо ми не зможемо розмовляти відверто… — Але ми не знаємо, чи він такий самий, — сказав я. — Авжеж, він такий. — Вона повернулася обличчям до Шарона. — Ви ж такий, правда? Човняр незворушно дивився на нас. — Він такий, скажи? — звернулася Емма до Едисона. — Хіба ти не відчуваєш особливого запаху? — Ні, чіткого не відчуваю. — Ну, нічого, це не має значення, головне, що він не витвір. — Круглими очима Емма подивилася на Шарона. — Адже так? Ви не витвір? — Я бізнесмен, — рівним тоном промовив він. — Який звик бачити собак, що розмовляють, і дівчат, що запалюють полум’я руками, — уточнив Едисон. — У мене така робота, що різні люди трапляються. — Я перейду одразу до справи. — Я обтрусив воду з ніг, спершу з однієї, потім з другої. — Ми шукаємо своїх друзів. Думаємо, що десь так із годину тому вони могли прийти сюди. То були діти, а серед них, може, кілька дорослих. Один був невидимий, одна могла зринати в повітря… — Їх важко було не помітити, — додала Емма. — Їх вела під прицілом банда витворів. Шарон склав руки на грудях — широким чорним хрестом. — Я ж кажу, мій човен винаймає різношерста публіка, і кожен покладається на те, що я зберігатиму конфіденційність. Тож я своєї клієнтури не обговорюватиму. — Та що ви кажете? — здивувалася Емма. — Вибачте, ми на хвилинку відійдемо. Вона відвела мене вбік і зашепотіла на вухо. — Якщо він зараз же не заговорить, я дуже-дуже розсерджуся. — Тільки давай без відчайдушних вчинків, — прошепотів я у відповідь. — Чому? Ти віриш тому, що цей дурисвіт сказав про черепи й морських потвор? — Насправді так. Я розумію, що він мерзотник, але… — Мерзотник? Та він практично зізнався в тому, що веде справи з витворами! Може, він навіть один із них! — …але він корисний мерзотник. У мене таке відчуття, що він точно знає, куди повезли наших. Треба тільки правильно його порозпитувати. — Тоді не соромся, — сердито відрізала вона. Я повернувся обличчям до Шарона і, чарівливо всміхаючись, спитав: — Що ви можете розказати мені про свої екскурсії? Човняр одразу ж просяяв. — Нарешті! Тема, на яку я вільно можу розмовляти. Є в мене тут деяка інформація… Рвучко розвернувшись, він пішов до найближчого стовпа, до якого було прибито поличку, а на тій поличці стояв череп у старому прикиді авіатора — шкіряний шолом, круглі окуляри, стильний шарф. Між зубів у нього було затиснуто декілька проспектів. Один з них Шарон узяв і простягнув мені. То була дешевенька брошурка для туристів, така з вигляду, наче її надрукували, коли мій дід був ще малим хлопцем. Поки я гортав її сторінки, Шарон прокашлявся і заговорив. — Зараз поміркуємо. Родинам подобається пакет «Голод і полум’я»… вранці ми піднімаємося вгору річкою й дивимося, як машини вікінгів під час облоги катапультують через міську стіну отруєних овець, потім гарненько полуднуємо їжею з термосів і повертаємося ввечері шляхом Великої пожежі 1666-го, яка особливо тішить око після настання темряви, бо язики полум’я дуже мальовничо віддзеркалюються у воді. Така краса. Або, якщо у вас є всього кілька годин, можемо добряче пошибеникувати. Док Смерті одразу після заходу сонця — популярна розвага серед молодят у медовий місяць, під час якої пірати, наділені даром дуже смачно лаятися, виступають із барвистими промовами, а потім їх чіпляють на шибеницю. За невеличку доплату ви навіть можете з ними сфотографуватися! Усередині брошури усміхнені туристи на ілюстраціях насолоджувалися видовищами, які він описував. На фото, розміщеному на останній сторінці, один із Шаронових гостей позував із бандою грізних піратів, до зубів озброєних ножами й рушницями.  — Дивні таким чином розважаються? — зачудовано промовив я. — Ми марнуємо дорогоцінні хвилини, — прошепотіла Емма, неспокійно озираючись назад. — Він просто тягне час, чекає, коли з’явиться наступний патруль витворів. — Я не думаю, — відповів я. — Зачекай трохи… А Шарон базікав собі далі, наче й не чув, про що ми говоримо. — …і ви побачите голови всіх божевільних, акуратно настромлені на палі, коли ми пропливатимемо попід Лондонським мостом! І нарешті, наша найпопулярніша екскурсія, котра в моєму особистому списку посідає перше місце. Але… не зважайте, — хитро примружився він і махнув рукою. — Так, якщо подумати, я сумніваюся, що вам цікавий Диявольський Акр. — Чому ні? — спитала Емма. — Там занадто гарно й приємно? — Насправді то доволі незатишна місцина. І, авжеж, там не місце дітям… Емма так тупнула ногою, що весь прогнилий причал здригнувся. — Це туди забрали наших друзів, так?! — закричала вона. — Так?! — Панночко, не дратуйтеся так. Ваша безпека для мене — найголовніше. — Перестаньте нас накручувати й скажіть, що там! — Ну, якщо ви наполягаєте… — Шарон задоволено зітхнув, наче в теплу ванну опускався, і став потирати руки в шкіряних рукавичках, так, немовби сама думка про це давала йому втіху. — Всяке поганюче. Всяке лячне. Всяке паскудне. Все, що вам до вподоби, головне, щоб до вподоби вам було поганюче, лячне й паскудне. Я часто мрію про те, як одного дня піду на пенсію, повішу своє весло й оселюся там назавжди. Може, керуватиму невеличкою бойнею на вулиці Гнійній… — Ще раз, як те місце називається? — перепитав Едисон. — Диявольський Акр, — мрійливо проказав човняр. Едисон дрібно-дрібно затремтів — від кінчика носа до хвоста. — Я його знаю, — похмуро мовив він. — Страхітлива місцина… кубло розпусти, найнебезпечніші нетрі за всю довгу історію існування Лондона. Я чув історії про дивних тварин, яких привозили туди в клітках і змушували брати участь у кривавих спортивних боях. Ведмегримів нацьковували на емурафів, шимпорогів — на фламінгоцапів… батьків — на рідних дітей! Вони були змушені калічити і вбивати одне одного заради забаганки кількох хворих на голову дивнюків. — Це огидно, — скривилася Емма. — Які дивні могли брати участь у такому? Едисон тільки головою згорьовано похитав. — Розбійники… найманці… вигнанці… — Але в царстві дивних немає вигнанців! — здивувалася Емма. — Кожного дивного, який скоїв злочин, під конвоєм відпроваджують у каральний контур! — Як мало ви знаєте про власний світ, — зауважив човняр. — Злочинців не можна ув’язнити, якщо їх не спіймали, — пояснив Едисон. — Не можна, якщо вони встигли вискочити з контуру — безкарними, некерованими. — За вашими розповідями схоже на Пекло, — сказав я. — Навіщо комусь добровільно туди йти? — Те, що для когось Пекло, для інших — рай на землі, — відповів човняр. — Це останній острівець справжньої свободи. Там можна що завгодно купити, продати… — І, нахилившись до мене, пошепки додав: — Що завгодно сховати. — Наприклад, викрадених імбрин і дивних дітей? — уточнив я. — Ви на це натякаєте? — Нічого такого я не казав, — стенув плечима човняр і зробив вигляд, що його дуже цікавить щур, виловлений у складках плаща. — Персі, киш, татко працює. І поки він обережно ставив щура на дошки, я підтягнув до себе поближче Емму та Едисона. — Що скажете? — пошепки спитав я. — Наших справді могли відвезти до цього… диявольського місця? — Ну, своїх полонених вони мусять тримати в контурі, і досить-таки старому, — сказала Емма. — Інакше більшість із нас пришвидшено постаріє і через день-два помре. — Але яке витворам діло до того, чи ми помремо? — спитав я. — Вони просто хочуть забрати наші душі. — Можливо. Але вони не можуть дати померти імбринам. Ті їм потрібні, щоб відтворити подію тисяча дев’ятсот восьмого року. Пам’ятаєте витвірський божевільний задум? — Усе те, про що марив Ґолан. Безсмертя й влада над світом… — Ага. Тож вони місяцями викрадали імбрин, і їм потрібно знайти для них таке місце, де вони не перетворяться на сушену кірку від апельсина, так? Тобто дуже старий контур. Щоб йому було років вісімдесят чи сто щонайменше. І якщо Диявольський Акр — це джунглі, де править бал розпуста й беззаконня… — Саме так, — підтвердив Едисон. — …тоді для витворів це ідеальне місце, щоб переховувати полонених. — До того ж у самісінькому серці Лондона, — сказав Едисон. — Просто в усіх перед носом. Розумні поганці… — Тоді, напевно, питання знято, — кивнув я. Емма обережно підійшла до Шарона. — Нам, будь ласка, три квиточки до тієї бридкої страхітливої клоаки, яку ви описували. — Добре, добре подумайте над тим, чого ви хочете, — порадив перевізник. — Такі невинні ягнята, як ви, не завжди повертаються з Диявольського Акра. — Ми добре подумали, — запевнив його я. — Що ж, дуже добре. Але не кажіть потім, що я вас не попереджав. — От тільки в нас немає трьох золотих, — повідомила йому Емма. — Справді? — Шарон склав довгі пальці обох рук дашком і протягло зітхнув. З каптура війнуло розритою могилою. — Зазвичай я наполягаю, щоб платили наперед, але сьогодні вранці в мене напрочуд щедрий настрій. Мене зачарував ваш хоробрий оптимізм. Відвезу вас у борг. І він розсміявся. Так, наче знав, що розплатитися з ним ми не зможемо, бо не виживемо. Відступивши вбік, він здійняв руку в плащі й показав на човен. — Діти, ласкаво прошу на борт.  Розділ другий