![]()
|
|||||||
Annotation 2 страницаВитвори нас чекали. Краєм ока я помітив, що на платформі, серед пасажирів підземки, стоять двоє у поліцейській формі. Поки поїзд в’їжджав на станцію, вони вдивлялися в кожний вагон, сканували його очима. Ми поприсідали нижче рівня вікон, сподіваючись, що вони нас не помітять. Але я знав, що не пощастить. Той, що був з рацією, напевно, передав інформацію своїм напарникам; вони точно знали, що ми їдемо в цьому поїзді. І тепер необхідно було лише обшукати його. Потяг зупинився, і у вагони почали заходити люди, хоча наш вони чомусь обминали. Я ризикнув виглянути у відчинені двері й побачив трохи далі на платформі одного з витворів. Він швидко крокував у наш бік і пожирав очима кожен вагон. — Один іде сюди, — пробурмотів я. — Еммо, як там твій вогонь? — От-от погасне, — відповіла вона. Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три. — Тоді готуйся бігти. Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються». — Затримайте поїзд! — заволав витвір. Але двері вже зачинялися. Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон — сусідній із нашим. Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір. — Що ми можемо зробити? — спитала Емма. — Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас. — А ми точно знаємо, що він витвір? — поцікавився Едисон. — А коти ростуть на деревах? — відповіла Емма. — У нашій півкулі — ні. — Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен — припускай найгірше. — Гаразд. Отже, так, — втрутився я. — Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу. Едисон зітхнув. — Знову втікати, — з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. — Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені. — Я ненавиджу втікати так само, як і всі, — відповів я. — Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять. — Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, — пробурчав Едисон. — І де той порожняк, коли він так потрібен? — недбалим тоном промовила Емма. — Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, — сказав я. — І що ти мала на увазі? — Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді. — А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що. Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала — один раз, потім другий. — А це за що? — здивувався я. — Ти справді не здогадуєшся? — Про що? — Який ти безмежно чудесний і дивовижний. Едисон застогнав. — Ти володієш приголомшливим талантом, — прошепотіла Емма. — Усе, що тобі треба, — трохи попрактикуватися. — Можливо. Але коли в чомусь практикуєшся, то робиш помилки, а помилки в такому ділі будуть коштувати життя людям. Емма стиснула мою руку. — Нові навички найкраще відпрацьовувати, коли на тебе щось трохи тисне. Я спробував усміхнутися, але вичавити з себе усмішку не зміг. Від думки про всю шкоду, яку я міг заподіяти, занадто сильно боліло серце. Це моє вміння було схоже на заряджений пістолет, з якого я не вмів стріляти. Чорт забирай, я навіть не знав, де в нього дуло, щоб відвести від себе. Краще його відкласти вбік, перш ніж він вибухне у мене в руках. На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку. — Нам по шиї надають, — і дівчина поцілувала його в шию. Хлопець відкинув піжонське пасмо волосся, що лізло в очі — «Не парся, мала, я весь час так роблю», — а тоді побачив нас і застиг нерухомо. Його брови двома параболами полізли на лоба. Двері, через які увійшла парочка, з глухим стуком зачинилися за їхніми спинами. — Привіт, — недбалим тоном сказав я, так, неначе ми не сиділи на підлозі поряд із помираючим чоловіком, усі заляпані кров’ю. — Що чути? Тільки не зірвися. Не викажи нас. Хлопець наморщив лоба. — А ви?.. — Це костюми, — відповів я. — Зі штучною кров’ю трохи переборщили. — А, — сказав хлопець, явно мені не повіривши. Дівчисько витріщилося на складаного. — А він?.. — П’яний, — пояснила Емма. — Нажлуктився так, що на ногах не тримається. Тому й розляпав усю штучну кров на підлогу. І на себе. — І на нас, — додав Едисон. Підлітки рвучко повернули голови до нього, і очі в них ще більше полізли на лоби. — Дурбецало, — пробуркотіла Емма. — Мовчи. Рукою, що помітно тремтіла, хлопець показав на пса. — А це він?.. Едисон сказав лише три слова. Ми могли якось це обіграти: сказати, що луна вагоном пішла чи ще щось, що це не те, що вони подумали. Але Едисон був занадто гордий, щоб прикинутися дурником. — Звісно, ні, — він гордовито задер носа в повітря. — Собаки не вміють розмовляти англійською. І взагалі будь-якою людською мовою не вміють розмовляти — за винятком хіба що, слід зазначити, люксембурзької, яку розуміють лише банкіри та люксембуржці, тому її навряд чи можна вважати мовою, придатною для спілкування. Ні, ви щось погане з’їли, і тепер вам сниться нічне страхіття. От і все. А зараз, якщо ви не дуже заперечуєте, моїм друзям потрібно позичити ваше вбрання. Будь ласка, негайно скиньте все з себе. Блідий, тремтячи всім тілом, хлопець почав знімати з себе шкірянку, але не встиг витягти руку з другого рукава, як його коліна підкосилися й він звалився на підлогу. Після цього дівчина закричала й зупинитися вже не могла. Тієї ж миті витвір став гепати в заблоковані двері. У його порожніх очах спалахували іскри вбивства. — От і втекли непомітно, — резюмував я. Едисон розвернувся і глянув на нього. — Точно витвір, — велемудро киваючи, промовив він. — Я така рада, що з цією загадкою покінчено, — уїдливо зауважила Емма. Раптом поїзд струсонуло, завищали гальма. Наближалася наступна станція. Я підняв Емму на ноги й приготувався бігти. — А як же Сєрґєй? — Емма крутнулася, щоб глянути на нього. Утекти від пари витворів, маючи на руках ослаблену Емму, було само з себе нелегким завданням. А зі складаним чоловіком на руках завдання перетворювалося на нездійсненне. — Нам доведеться його залишити, — сказав я. — Його знайдуть і відвезуть у лікарню. Це його єдиний шанс. І наш теж. На диво, погодилась Емма одразу. — Я думаю, це те, чого він би хотів. — Вона швидко підійшла до нього. — Пробач. Ми не можемо взяти тебе з собою. Але я впевнена, що ми ще зустрінемось. — У наступному світі, — прохрипів він, на мить розплющивши вузькі щілини очей. — В Абатоні. Під акомпанемент цих слів і вереску дівчиська, що дзеленчав у наших вухах, поїзд заїхав на станцію і двері відчинилися. * * * Ми вчинили не розумно. Не елегантно. Тільки-но двері поїзда відчинилися, ми чкурнули. Витвір вискочив з вагона й застрибнув у наш, але на той час ми вже промчали повз крикливе дівчисько, непритомного хлопця й вибігли на платформу, де довелося змагатися з потоком людей, який саме вливався в поїзд, мов косяк риби на нересті. Ця станція, на відміну від решти, мало не лускалася від люду. — Туди! — заволав я й потягнув Емму до таблички «ВИХІД», що світилася вдалині. Я сподівався, що Едисон десь у нас під ногами, але навколо нас текли такі ріки людей, що я ледве бачив підлогу. На щастя, до Емми поверталися сили (чи зробив своє приплив адреналіну), бо навряд чи я зміг би підтримувати її й прокладати собі шлях крізь людське юрмисько. Від поїзда нас уже відділяло близько двадцяти футів і п’ятдесяти людей, коли з вагона вирвався витвір. Він розштовхував тих, хто їхав на роботу, і кричав: «Я представник закону! » і «Геть з дороги! », і «Зупиніть тих дітей! ». Але в лункому гаморі станції його або ніхто не чув, або не звертав уваги. Озирнувшись, я побачив, що він наздоганяє. Тоді Емма вирішила ставити людям підніжки: на бігу вистромлювала ногу то вправо, то вліво. З криками люди безладно падали позаду нас. А коли я озирнувся знову, витвір насилу продирався крізь них, наступав на ноги й спини, а у відповідь діставав штурхани парасольками й портфелями. Він зупинився, весь червоний і сердитий, та став розщібати кобуру. Але потік людей між нами став тепер занадто широким. Я, звісно, не сумнівався, що жорстокості стріляти в людей йому вистачить. Але він був не такий дурний, щоб на це наважитися. Слідом за цим неминуче почнеться паніка, і впіймати нас буде ще важче. Коли я озирнувся втретє, він добряче відстав: поглиненого натовпом, його вже годі було роздивитися. Може, йому насправді було начхати, зловить він нас чи ні. Зрештою, великої загрози ми не становили й розкішним трофеєм не були. Можливо, пес мав рацію: порівняно з імбриною, ми взагалі не варті були зусиль. На півдорозі до виходу натовп порідішав, і нам вдалося перейти на біг. Але не встигли ми й кількох кроків ступити, як Емма зупинила мене, вхопивши за рукав. — Едисон! — закричала вона, крутячись на всі боки й шукаючи поглядом. — Де Едисон? Та вже наступної миті пес вискочив із самісінької гущавини натовпу. До шпичака його нашийника причепилося щось довге з білої тканини. — Ви мене зачекали! — радісно вигукнув він. — Я зашпортався в жіночій панчосі… На звук його голосу вже поверталися голови. — Ходімо, зупинятися не можна, — сказав я. Емма зняла панчоху з нашийника Едисона, й ми знову пустилися бігом. Перед нами маячіли ескалатор і ліфт. Ескалатор працював, але на ньому було повно людей, тож я повів нас до ліфта. Ми пробігли повз дамочку, від маківки до п’ят розфарбовану в синє, і я мимоволі повернув голову й витріщився на неї, хоча ноги самі несли мене вперед. Волосся в неї було синє, на обличчі лежав товстий шар синього макіяжу, а вдягнена вона була в комбінезон (теж синій), який щільно прилягав до шкіри. Щойно вона зникла з поля зору, як я побачив декого ще більш лячного: чоловіка, чию голову вертикальна лінія ділила на дві половини. Одна була лиса й обгоріла, як вуглина, а інша лишилася в незмінному вигляді. Волосся на голові лежало охайними хвилями. Навіть якщо Емма його й помітила, то не повернулася, щоб подивитися. Може, так звикла бачити справжніх дивних, що звичайних, які косили під дивних, навіть не помічала. «А що, як вони не звичайні? — подумав я. — Що, як вони дивні і замість теперішнього ми опинилися в якомусь новому контурі? Що, як…» А тоді я побачив двох хлопчиків, які билися світловими мечами біля торговельних автоматів (кожен доторк мечів у сутичці супроводжувався пластмасовим звуком «кляк»), і реальність набула чітких обрисів. Ці дивні з вигляду люди — дивні не в нашому розумінні. То задроти. Ми таки втрапили в теперішнє. За двадцять футів од нас відчинилися двері ліфта. Ми вскочили в кабіну на льоту й відштовхнулися долонями від задньої стіни, і Едисон теж забіг, спотикаючись. Я саме вчасно озирнувся, щоб у проріз дверей, які зачинялися, помітити дві речі: як з юрби вискакує витвір і щодуху мчить до нас і як з даху останнього вагона поїзда, що саме віддалявся в тунель, зіскакує порожняк. Він приліпився язиками до стелі станції й погойдувався там на лампі, схожий на павука. Чорні палахкотливі очі невідривно дивилися у мої. А тоді двері ліфта зачинилися, і ми плавно поїхали нагору, і хтось спитав: «Друзяко, де пожежа? » У задньому кутку ліфта стояв немолодий уже мужчина в маскарадному костюмі й глузливо посміхався. Сорочка в нього була подерта, на обличчі — штрихи фальшивих порізів, а до однієї руки було прикручено в стилі Капітана Гака закривавлену бензопилку. Уздрівши таке, Емма позадкувала. — Ти хто? Це запитання його трохи образило. — Та ну, ви що. — Хочеш насправді дізнатися, де пожежа? Тоді не відповідай. — І вона вже хотіла підняти руки, але я її зупинив. — Він ніхто, — сказав я. — А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, — пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. — Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]? — Не чула ні про те, ні про те, — відрубала Емма. — Хто твоя імбрина? — Моя що?.. — Він просто в костюмі персонажа, — намагався пояснити я, але вона не слухала. — Утім, байдуже, хто ти такий, — вирішила вона. — Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів? Чоловік підкотив очі. — Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно. — На ньому маскарадний костюм, — прошепотів я Еммі. А тоді пояснив чоловіку: — Вона не дуже любить кіно. — Костюм? — Еммині брови зійшлися на переніссі. — Але ж він дорослий. — І що з того? — Чоловік обвів нас поглядом з ніг до голів. — А ви ким убралися? Ходячими дурцями? Лігою видатних гівняшок? — Дивними дітьми, — відповів Едисон, якому еґо не дозволяло більше мовчати. — А я сьомий син сьомого сина в довгому й уславленому собачому роду… Та договорити Едисон не встиг — чоловік знепритомнів, стукнувшись головою об підлогу з глухим звуком «бам», і я мимоволі здригнувся. — Коли ти вже перестанеш, — докірливо мовила Емма. І, всупереч своїм словам, широко всміхнулася. — Так йому й треба, — відповів Едисон. — Який грубіян. Швиденько, забери в нього гаманець. — Оце вже ні! — застеріг я. — Ми не злодії! Едисон тільки пирхнув зневажливо. — І чого це він так вирядився? — спитала Емма. Ліфт теленькнув, і двері почали роз’їжджатися. — Я думаю, ти зараз дізнаєшся, — сказав я. * * * Двері ліфта роз’їхалися, і, неначе за помахом чарівної палички, перед нами відкрився залитий денним світлом світ, такий яскравий, що довелося затуляти долонями очі. Ми вийшли на залюднений тротуар, і я з насолодою набрав повні легені свіжого повітря. Скрізь кишіло людьми в костюмах: супергерої в спандексі, човгали ногами густо намакіяжені зомбі, анімешні дівчатка з єнотячими очима розмахували бойовими сокирами. Вони збивалися у фантастичні зграйки й висипали на проїжджу частину, перекриту для руху транспорту. Їх, мов нетель, вабила до себе велика сіра будівля з натягнутим банером, який проголошував: СЬОГОДНІ — КОМІК-КОН! Емма відсахнулася до ліфта. — Що це таке? Едисон уважно подивився понад окулярами на зеленоволосого Джокера, що підправляв собі макіяж на всуціль розфарбованому обличчі. — Судячи з їхнього вбрання, у них сьогодні якесь релігійне свято. — Щось типу того, — відповів я, обережно повертаючи Емму назад на тротуар. — Але не лякайтеся. Це просто перевдягнуті звичайні, і ми їм здаємося такими самими. Боятися нам треба тільки того витвора. — Про порожняка я промовчав, сподіваючись, що ми збили його з пантелику, зникнувши в ліфті. — Поки його немає, нам треба знайти якусь схованку, а потім знову прокрастися в підземку… — Немає жодної потреби, — сказав Едисон і, посмикуючи носом, подріботів на залюднену вулицю. — Стій! — навздогін йому гукнула Емма. — Ти куди? Але він уже зробив коло й повертався. — Ура фортуні! — вигукнув він, виляючи обрубком хвоста. — Ніс повідомляє мені, що наших друзів вивели з підземки тут, через цей ескалатор. Ми на правильному шляху! — Слава птахам, — зітхнула Емма. — Як думаєш, ти зможеш іти за їхнім слідом? — спитав я. — А ти як думаєш, зможу? Просто так нікого Едисоном Приголомшливим не називають! Нема на світі такого аромату, пахощів, туалетної води, яких би я не вчув за сотню метрів… Тема власної величі дуже легко відвертала увагу Едисона, навіть якщо на нього чекали більш нагальні справи, і його гучний гордовитий голос луною розносився навколо. — Окей, ми зрозуміли, — намагався скерувати його я, але він уже невблаганно, мов криголам, розтинав повітря, ідучи за своїм нюхом. — …я можу знайти дивного в стогу порожняків, імбрину в пташнику… Ми побігли за ним у гущавину костюмованого люду, проскочили поміж ніг карлика на ходулях, обійшли зграйку принцес-зомбі та мало не зіштовхнулися з Пікачу та Едвардом Руки-Ножиці, які танцювали на проїжджій частині вальс. «Авжеж, наших друзів вели цією дорогою», — подумав я. Камуфляж був ідеальний — не тільки для нас (адже серед усього цього ми мали відверто нормальний вигляд), але також і для витворів, що викрали ватагу дивних дітей. Навіть якби хтось із них наважився криком попросити про допомогу, хто б їх сприйняв серйозно, хто б втрутився? Люди навколо нас розігрували сценки, імпровізовані битви, гарчали в костюмах монстрів, стогнали, як зомбі. Якісь дивакуваті малі верещать, що їх викрали люди, які хочуть забрати в них душі? Ніхто б і бровою не повів. Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося. — Просто… е-е-е, — став затинатися він, — я, здається… — Загубив слід? — спитала Емма. — Я думала, твій ніс ніколи не підводить. — Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає. — Зав’яжи шнурівку, — раптом наказала Емма. — Зараз же. Я подивився вниз, на своє взуття. — Але вони не… Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз. — Зав’яжи. Шнурівку, — повторила вона, а самими губами промовила: — Витвір! Ми поставали на коліна, сховавшись у негустому натовпі. І ось гучно затріщала рація, і напружений голос промовив: — Код сто сорок один! Усім загонам повертатися на базу негайно! Витвір був близько. Ми почули, як він відповідає хрипливим голосом із дивним акцентом: — Це М. Переслідую втікачів. Прошу дозволу продовжувати пошук. Прийом. Ми з Еммою обмінялися напруженими поглядами. — Відмова, М. Чистильники приберуть квадрат пізніше. Прийом. — Здається, хлопець має на чистильників якийсь вплив. Прибирання може не дати потрібного ефекту. Чистильники. Напевно, він говорив про витворів. І вже точно про мене. — Відмова! — голосно повторив тріскучий голос. — Негайно повертайся на базу, інакше ніч проведеш у ямі, кінець зв’язку! — Прийнято, — буркнув у рацію витвір і з гордим виглядом пішов геть. — Треба йти за ним, — сказала Емма. — Він приведе нас до інших! — І потрапити прямісінько в пащу до лева, — зауважив Едисон. — Хоча, думаю, цього нам не уникнути. У мене все ще йшла обертом голова. — Вони знають, хто я, — кволим голосом промовив я. — Напевно, бачили, що я робив. — Саме так, — підтвердила Емма. — І їх це налякало до випадіння кишок! Я розігнувся й провів витвора поглядом. Той помарширував крізь юрбу, перескочив через загорожу для машин і підтюпцем побіг до припаркованого поліцейського автомобіля. Ми пішли за ним до дорожньої загорожі. Я роззирнувся навколо, намагаючись уявити, яким буде наступний крок викрадача. Позаду нас галасував натовп, а попереду, за дорожним бар’єром, у пошуках місць для парковки кварталом никали машини. — Може, наші друзі сюди дійшли пішки, — сказав я, — а потім їх посадили в машину. Едисон просяяв. Він зіп’явся на задні лапи й визирнув за бар’єр. — Так! Напевно, так і було. Розумний хлопчик! — А чого ти так радієш? — спитала Емма. — Якщо їх повезли на машині, то зараз вони можуть бути де завгодно! — Тоді ми підемо за ними куди завгодно, — особливо виразно проказав Едисон. — Хоча я сумніваюся, що вони зараз страшно далеко. У мого колишнього хазяїна тут неподалік був будинок, тож я добре знаю цю частину міста. Тут неподалік нема ні великих портів, ні місць для виїзду з Лондона. Зате тут є декілька входів до контурів. Набагато більша ймовірність, що їх повели в один з них. Ану підніміть мене! Я підняв, і за моєю допомогою він переліз через бар’єр та став винюхувати на протилежному боці. І за лічені секунди віднайшов слід наших друзів. — Сюди! — вигукнув він, показуючи на вулицю в бік витвора, котрий заліз у поліцейську машину і вже від’їжджав. — Схоже, ми підемо на прогулянку, — сказав я Еммі. — Ти як, зможеш? — Зможу. За умови, що протягом кількох наступних годин ми знайдемо якийсь контур. Інакше в мене почне відростати сиве волосся і з’являться гусячі лапки біля очей. — І вона всміхнулася, наче в цьому було щось смішне. — Я цього не допущу, — пообіцяв я. Ми перестрибнули через загорожу. Я востаннє озирнувся на станцію підземки, що лишилася позаду. — Бачиш порожняка? — спитала Емма. — Ні. Я не знаю, де він. І це мене турбує. — Давай зараз турбуватися про щось одне, — запропонувала вона. * * * Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли — їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу — так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу. І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо. — Еммо? — спитав я. — Як я сюди потрапив? Вона не зводила погляду з вулиці попереду — видивлялася можливі неприємності. — Куди, в Лондон? На поїзді, дурнику. — Ні. — Я заговорив тихіше. — Я маю на увазі — в цей час, у теперішнє. Ти казала, що пані Сапсан — єдина, хто може відправити мене назад. Емма озирнулася і, звузивши очі, глянула на мене. — Так, — повільно промовила вона. — Єдина. — Ти помилилася. — Ні, так і було, я впевнена. Так це все працює. — Тоді як я сюди потрапив? Вигляд у неї був розгублений. — Джейкобе, я не знаю. Може… — Ось! — радісно вигукнув Едисон, і ми облишили дивуватися, щоб глянути туди, де він стояв. Його тіло нерухомо заклякло, вказуючи вниз, на вулицю, куди ми тільки-но повернули. — Я вловлюю десятки слідів дивних, десятки поверх десятків. І вони свіжі! — І що це означає? — спитав я. — Цією дорогою везли не тільки наших друзів, а й інших викрадених дивних, — пояснила Емма. — Сховок витворів мусить бути десь неподалік. — Неподалік звідси? — не повірив я. Уздовж вулиці вишикувалися фаст-фуди й дешеві сувенірні крамнички. Ми стояли в рамці неонового світла, що падало на тротуар з засмальцьованого ресторанчика. — У моїй уяві це місце мало би бути якимсь… лихішим чи що. — Як вежа у вогкому старому замку, — кивнула Емма. — Чи концтабір, оточений вартовими й огорожею з колючого дроту, — сказав я. — У снігу. Як на Горацієвому малюнку. — Ми ще, може, й знайдемо таке місце, — сказав Едисон. — Не забувайте, це, швидше за все, просто вхід у контур. Через дорогу від нас якісь туристи фотографувалися на тлі культових червоних телефонних будок. Помітивши нас, вони клацнули фотоапаратом у нашому напрямку. — Гей! — крикнула Емма. — Не знімайте! На нас уже витріщалися люди. Тепер, коли нас не оточували звідусіль комікконівці, ми впадали всім у вічі, як скривавлені пальці. — Ідіть за мною, — просичав Едисон. — Усі сліди ведуть сюди. Ми всі побігли за ним далі по вулиці. — От би Мілард був з нами, — сказав я, — він би тут усе розвідав, і ніхто б його не помітив. — А якби з нами був Горацій, він би згадав сон, який би нам допоміг, — додала Емма. — Чи знайшов би для нас новий одяг, — і собі докинув я. — Якщо ми не перестанемо, я розплачуся, — сказала Емма. Ми підійшли до причалу, на якому аж кипіла діяльність. Вода у вузькій протоці каламутної Темзи зблискувала на сонці; зграйки туристів у козирках і поясних сумках перевальцем висідали з кількох великих човнів і сідали на борт. Усім їм пропонували більш-менш однакові екскурсійні тури Лондоном. Едисон зупинився. — Їх привели сюди, — сказав він. — Скидається на те, що їх посадили на човен. Ми пішли, керуючись його нюхом, крізь натовп до порожнього шлюпкового ангара. Витвори справді повантажили наших друзів на човен, і тепер нам треба було пливти за ними. Але на чому? Ми блукали причалом у пошуках того, хто міг би взяти нас на борт. — З цього ніц не вийде, — пробурчала Емма. — Ті судна занадто великі й велелюдні. Нам потрібне маленьке — таке, щоб ми могли вести його самі. — Хвилиночку, — сказав Едисон, принюхуючись. І подріботів геть, не відриваючи носа від дощок помосту. Ми пішли за ним через увесь причал до маленького пандуса без жодних знаків, на який не звертали уваги туристи. Він вів у нижні доки, під вулицею, на рівні води. Там ніхто не вештався; місцинка була порожня. Тут Едисон спинився, з виразом глибокої зосередженості в очах. — Дивні приходили сюди. — Наші дивні? — уточнила Емма. Ще раз понюхавши док, він похитав головою. — Не наші. Але тут багато слідів, давніх і свіжих, міцних і слабких, вони всі перемішалися. Цією дорогою часто користуються. Прямо попереду доки звужувалися й зникали під головним причалом, де їх поглинали тіні. — Часто користується хто? — спитала Емма, стурбовано вдивляючись у темряву. — Ніколи не чула, щоб під доками у Воппінгу був вхід у контур. Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал — тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху. — Що ж, — сказала Емма, — я думаю, на крайній випадок згодиться… — Але ж там повно пацюків! — налякано промовив Едисон. — Це ненадовго, — і Емма розпалила в руках вогник. — Пацюки не дуже люблять мою компанію. Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника, перескакуючи через найбільш прогнилі на вигляд дошки, й стали відв’язувати його від причалу. — СТІЙТЕ! — наказав владний голос десь із глибини човна. Емма вереснула, Едисон дзявкнув, а я ледь зі шкури не вистрибнув з переляку. Чоловік, що сидів у човні (і як ми його доти не помітили?! ), повільно звівся на ноги, випростовуючись дюйм за дюймом, аж поки не виріс над нами. Зросту в ньому було ніяк не менше семи футів[3]. Його масивну фігуру огортав плащ, а обличчя губилося в темряві каптура. — Про… пробачте, — затинаючись, промовила Емма. — Це… ми думали, цей човен… — Багато хто пробував украсти човен у Шарона! — прогримів чоловік. — Тепер у їхніх черепах облаштували собі домівки морські створіння! — Я клянуся, ми не хотіли його… — То ми вже підемо, — пропищав Едисон, задкуючи. — Перепрошую, мілорде, що потурбували. — ТИША! — прогорлав човняр і одним велетенським кроком ступив на рипучі дошки доку. — Кожен, хто приходить забрати мій човен, мусить ЗАПЛАТИТИ ЗА ЦЕ! Мене охопив такий жах, що, коли Емма закричала «БІЖІТЬ! », я вже розвертався, щоб звідтіля дременути. Однак пробігти ми встигли всього кілька кроків. Я провалився ногою в гнилу дошку й iз розгону зустрівся лицем з поверхнею причалу. Я силкувався якнайшвидше виборсатися, але нога по стегно застрягла в дірі. Я не міг зрушити з місця, а на той час, коли Емма з Едисоном повернулися, щоб мене виручити, було вже запізно. Човняр уже навис над нами і заливисто сміявся. Глибокий глухий регіт луною розкочувався в темряві під пристанню. Можливо, то була лише гра тіней, але я міг поклястися, що бачив, як із каптура його плаща вивалився пацюк, а з рукава, коли він поволі здійняв до нас руку, вислизнув ще один. — Відчепися від нас, маніяк! — закричала Емма і плеснула в долоні, щоб розпалити вогонь. І хоча її світло не змогло розігнати пітьму, що плавала всередині човняревого каптура (я підозрюю, що навіть сонцю це було б не до снаги), однак нам стало видно, що він тримав у простягнутій руці. Не ніж і не якусь іншу зброю. То був клапоть паперу, затиснутий між великим і довгим білим вказівним пальцем. Човняр простягав його мені, низько схилившись, щоб я міг дотягтися і взяти. — Прошу, — спокійно промовив він. — Прочитайте. Але я не наважувався. — Що це таке? — Ціна. А також інша інформація про мої послуги. Трясучись від страху, я простягнув руку та взяв папірець. І всі ми понахилялися, щоб у світлі Емминого вогника прочитати.
|
|||||||
|