Annotation 1 страница

Абатон… Загадкове зникле місто, де в бібліотеці зберігаються душі великих дивних… Старовинна легенда нагадає про себе, коли в пошуках викрадених дітей Джейкоб, Емма й вірний Едисон, сплутавши сліди переслідувачам у сучасному Лондоні, вирушать до вікторіанської Англії. У небезпечній подорожі в нетрі Диявольського Акра — петлі поза законом, де дуже легко приховати вкрадене, — їх супроводжують похмурий перевізник Шарон, спокушений перспективами кар’єрного зростання, і приручений Джейкобом порожняк. Але тут, біля самого лігва витворів, їх уже багато років чекає той, хто вірить у повернення бібліотекаря…

Словник «дивних» термінів

Розділ перший

Розділ другий

Розділ третій

Розділ четвертий

Розділ п’ятий

Розділ шостий

Розділ сьомий

Розділ восьмий

Розділ дев’ятий

Розділ десятий

Розділ одинадцятий

notes1234567891011121314

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» 2016
ISBN 978-617-12-1221-3 (FB2)
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
Вперше опубліковано англійською мовою видавництвом Quirk Books, Філадельфія, Пенсільванія
Перекладено за виданням: Riggs R. Library of Souls: The Third Novel of Miss Peregrine’s Peculiar Children: A Novel / Ransom Riggs. — Quirk Books, 2015. — 464 p.
Переклад з англійської Олени Любенко
Електронна версія створена за виданням: Ріґґз Р. Р49 Бібліотека душ: роман / Ренсом Ріґґз; пер. з англ. О. Любенко. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. — 480 с.: іл. ISBN 978-617-12-0839-1 (укр. ) ISBN 978-1-59474-758-8 (англ. ) УДК 821. 111(73) ББК 84(7Спо)
© Ransom Riggs, 2015 © Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016 © Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016 ДЛЯ МОЄЇ МАТЕРІ Краї землі, глибини моря і вітри та часу темряву — усе це вибрав ти. Е. М. Форстер
Словник «дивних» термінів

ДИВНІ — прихована гілка будь-якого біологічного виду (людей і тварин), якій випало благословення і водночас прокляття володіти надприродними здібностями. Дивні істоти, до яких шанобливо ставилися в стародавні часи, а нині бояться і переслідують, — вигнанці, що живуть, переховуючись у тіні.
КОНТУР — часопросторова область, де нескінченно повторюється один і той самий день. Створенням і забезпеченням їхньої життєдіяльності завідують імбрини; контури дають прихисток від небезпеки їхнім дивним підопічним і на невизначений час відтерміновують старіння своїх жителів. Проте ті, хто живе в контурі, в жодному разі не безсмертні: кожен день, який вони «пропускають», записується їм у борг, який вони муситимуть сплатити, якщо раптом затримаються надовго за межами свого контуру. Їхнє старіння буде стрімким і огидним.
ІМБРИНИ — перевертні-матріархи царства дивних. З власної волі можуть перекидатися на птахів, керувати часом; їхній обов’язок — оберігати дивних дітей. Давньою мовою дивних слово «імбрина» (звучить воно як «іммм-бринна») означає «оберт» чи «коло».
ПОРОЖНЯКИ — монстри. Колись вони самі були дивними, а тепер, постійно гнані голодом, харчуються душами своїх колишніх братів і сестер. Вони висхлі й схожі на трупи, але мають м’язисті щелепи, всередині яких ховаються сильні язики-щупальця. Надзвичайно небезпечні, бо невидимі для всіх, окрім кількох дивних, серед яких живим, наскільки відомо, залишився тільки Джейкоб Портман. (Іншим знаним дивним із такими здібностями був його покійний дідусь. ) Донедавна порожняки не могли заходити в контури, й тому дивні істоти почувалися там у безпеці. Однак усе змінилося.
ВИТВОРИ — коли порожняк поглине достатньо душ дивних, він стає витвором. Вони видимі й майже в усьому нагадують людей. Крім одного: очі в них без зіниць і абсолютно білі. Витвори надзвичайно розумні, вміють хитрощами здобути бажане й чудово прикидаються, тому впродовж багатьох років без проблем проникають у різні спільноти — як звичайних, так і дивних людей. Витвором може виявитися будь-хто: продавець у бакалійній крамниці, водій автобуса, ваш психіатр. Вони вже давно промишляють убивствами, залякуванням і викраденням дивних, підсилаючи потвор-порожняків як своїх найманих убивць. А їхня головна мета — абсолютна помста й панування над царством дивних. Розділ перший

Монстр стояв на віддалі простягнутого язика від нас і не зводив пожадливого погляду з наших ший. У покорченому мозку вирували фантазії про вбивство. Повітря навколо нас аж бриніло від його голоду. Порожняки народжуються з відчуттям кривавої жаги до душ дивних, а тут ми вишикувалися перед ним, як бутерброди в буфеті: Едисон, якого вистачило б рівно на один укус, відважно захищав мої ноги, застережливо піднявши хвоста; Емма спиралася на мене, щоб не впасти, не здатна розпалити вогонь, більший од сірникового, бо досі не могла оговтатися від удару; ми тулилися спинами до потрощеної телефонної будки. Станція метро за межами нашої зловісної купки була схожа на нічний клуб, який щойно зазнав бомбардування з повітря. З розбитих труб виривалася пара й зі свистом вирувала в повітрі. Зі стелі звисали на зламаних шиях розтрощені монітори. Аж до самих рейок розкинулося море розбитого скла, і скалки істерично зблискували під спалахами червоних ламп аварійного світла, нагадуючи широчезну кулю, що поволі обертається на дискотеці. Нас загнали в глухий кут. З одного боку — стіна, з іншого — гострі уламки скла, в яких можна було загрузнути по щиколотку, а до потвори, якою керував лише один природний інстинкт — розібрати нас на органи, — залишалося два кроки. Та все ж ця потвора не робила нічого, щоб скоротити ту відстань. Порожняк наче приріс до підлоги й похитувався на п’ятах, як п’яний чи лунатик. Смертоносна голова поникла, язики погойдувалися, схожі на змій, яких я загіпнотизував. Я. Це зробив я. Джейкоб Портман, хлопчик Ніхто з міста Нізвідки, штат Флорида. У даний момент цей страшний кошмар, зітканий з густої пітьми й сконденсованих нічних жахіть усіх дітей світу, не займався нашим убивством і розчленуванням, бо я його про це попросив. Чітко і ясно наказав не стискати мені язиком шию. «Назад, — сказав я. — Стояти», — сказав я дивною мовою. (Я й не думав, що людина здатна вимовити щось подібне. ) І сталося диво — потвора мене послухалася. Очі з викликом дивилися на мене, проте тіло підкорилося наказу. Якимось незбагненним чином я приборкав створіння ночі, зачаклував його. Але тварюки, що заснули, прокидаються, коли чари поступово втрачають свою силу, — особливо чари, накладені випадково. Я відчував, що всередині порожняк аж кипить від люті, хоча зовні він лишався незворушним. Едисон торкнувся носом моєї литки. — Інші витвори вже на підході. Це чудовисько дасть нам пройти? — Заговори до нього ще раз. — Еммин голос звучав невиразно й одурманено. — Скажи, хай іде до біса. Я намагався знайти слова, але вони всі кудись розбіглися. — Я не знаю, як це сказати. — А хвилину тому знав, — докірливо мовив Едисон. — І звучало це так, наче в тебе вселився демон. Хвилину тому я й незчувся, як слова зірвалися з мого язика, ніби тільки й очікували, коли я їх промовлю. А тепер, коли я хотів, щоб вони повернулися, слова вислизали, мов та риба, яку ловиш голіруч. Щойно я намацував одне слово, як воно спритно виверталося мені з рук. — Пішов геть! — викрикнув я. Слова вийшли англійськими. Порожняк не ворухнувся. Я напружив спину, люто зиркнув у його чорнильні очиська й закричав знову: — Забирайся звідси! Не чіпай нас! Знову англійська. Порожняк нахилив голову, ставши схожим на допитливого пса, проте статуєю як був, так і лишився. — Його вже нема? — непевно поцікавився Едисон. Інші цього знати не могли, бо ж тільки я бачив порожняків. — Стоїть, — відповів я. — Не розумію, чому в мене не виходить. Я сам собі здавався безсилим дурнем. Невже мій дар так швидко випарувався? — Не хвилюйся, — заспокоїла мене Емма. — Порожняків розумними аргументами не переконаєш, бо в них немає розуму. — Простягнувши руку, вона спробувала запалити полум’я, але воно тільки засичало. І, здавалося, після цього сили полишили її остаточно. Я щільніше пригорнув її за себе, стискаючи за талію, щоб вона не впала. — Побережи сили, запальничко, — порадив Едисон. — Вони ще нам неодмінно знадобляться. — Якщо доведеться, то битимуся голими руками, — запевнила його Емма. — Зараз головне — знайти наших, поки ще не пізно. Наших. Вони все ще стояли в мене перед очима, хоча їхній образ уже помалу розчинявся в повітрі станції. Вишуканий одяг Горація весь розшарпаний; Бронвін, попри всю свою силу й міць, не здатна чинити опір зброї витворів; Єнох приголомшений від вибуху; Г’ю, котрий серед усього того хаосу стягнув з Оливки важкі черевики, щоб вона могла злинути в повітря; Оливка, яку схопили за п’ятку й потягли вниз, перш ніж вона встигла піднятися досить високо. Усі вони плакали від жаху, загнані під дулами пістолетів у вагон. І зникли. Зникли разом з імбриною, яку ми розшукували мало не ціною своїх життів, і тепер поїзд із гуркотом мчав з ними крізь черево Лондона назустріч фатуму, гіршому за смерть. «Уже пізно», — подумав я. Занадто пізно стало тієї миті, коли бійці Коула вдерлися до крижаної схованки пані Королик. Занадто пізно стало тієї ночі, коли ми помилково прийняли злочинця, брата пані Сапсан, за нашу любу імбрину. Але я поклявся самому собі, що ми розшукаємо наших друзів та нашу імбрину, хай чого це буде нам вартувати, навіть якщо знайти доведеться лиш мертві тіла. Навіть якщо це означатиме, що наші тіла потім поскидають на купу мертвих. Отож: десь у темряві, яку осявали спалахи світла, причаївся вихід на двір. Двері, сходи, ескалатор — щось віддалене від глухої стіни. Та тільки як туди дістатися? — Забирайся до дідька й дай нам дорогу! — закричав я на порожняка. То була моя остання спроба. Англійською, звичайно ж, як же інакше. Порожняк по- коров’ячому мукнув, але не поворухнувся. Користі з цього не було жодної. Слова мене полишили. — План Б, — сказав я. — Він мене все одно не слухається, тому ми його обійдемо. Сподіваюся, він стоятиме тихо. — Обійдемо де? — уточнила Емма. Щоб триматися подалі від порожняка, нам довелося б пробиратися крізь купи гострих скляних скалок. Але вони поріжуть на клапті Еммині голі литки й лапи Едисона. Я обміркував альтернативні варіанти. Пса я можу взяти на руки, але тоді лишається Емма. Ще можна взяти уламок скла завбільшки з меч і встромити почварі межи очі — цей метод уже виручав мене в минулому. Проте, якщо я не зможу вбити порожняка з одного удару, він точно отямиться й сам нас прикінчить. Єдиний обхідний шлях пролягав через не засипаний склом прохід між порожняком і стіною. Але він був вузький — фут-півтора завширшки, не більше. Навіть якщо ми попритискаємося спинами до стіни, пролізти буде важкувато. І я боявся, що така близькість до порожняка (або, ще гірше, ненавмисний доторк до нього) може зруйнувати крихкий транс, що тримає його в покорі. Але на ту мить інших варіантів у нас не було — хіба що відростити крила й пурхнути в нього понад головою. — Ти зможеш іти? — спитав я в Емми. — Хоч трохи, хоч кульгаючи? Вона зімкнула коліна й трохи відпустила мою талію, щоб перевірити рівновагу. — Пошкандибати зможу. — Тоді ось як ми зробимо. Прослизнемо повз нього, спинами до стіни, он у той отвір. Місця там небагато, але якщо обережно… Тут до Едисона дійшло, що я пропоную, і він од страху втиснувся назад у телефонну будку. — А нам дуже близько доведеться до нього підходити? — Думаю, ні. — А якщо воно прокинеться, поки ми… — Не прокинеться, — удавано впевненим тоном промовив я. — Просто не робіть різких рухів. І в жодному разі його не торкайтеся. — Тепер ти — наші очі, — сказав Едисон. — Пташе, поможи нам. Я підняв з підлоги чудовий довгий уламок скла й засунув його в кишеню. Обережно зробивши два кроки до стіни, ми сперлися спинами на холодні кахлі й дюйм за дюймом стали просуватися в бік порожняка. Його очі, зафіксовані на мені, невідступно стежили за кожним нашим рухом. Ще кілька лячних кроків убік — і нас огорнув порожнячий сморід, такий гидотний, що в мене засльозилися очі. Едисон зайшовся кашлем, а Емма затулила долонею носа. — Ще трішечки далі. — Від силуваного спокою мій голос виходив гугнявим. Я витяг з кишені скло, виставив його гострим краєм уперед, зробив крок, потім ще один. Ми вже були так близько до порожняка, що я міг простягнути руку й торкнутися його. Я чув, як у грудній клітці стукотить його серце, з кожним нашим кроком пришвидшуючи свій темп. Потвора змагалася зі мною, кожним своїм нейроном боролася, щоб розтиснути мою незграбну хватку й звільнитися. «Не рухайся, — самими губами й англійською промовив я. — Ти мій. Я тебе контролюю. Не рухайся». Я втягнув у себе грудну клітку, виструнчився, всіма до одного хребцями притисся до стіни й перевальцем заліз у вузький отвір між стіною та порожняком. Не рухайся, не рухайся. Ковзнути, приставити ногу, ковзнути. Я затамував подих, а порожнякове дихання пришвидшилося. Воно волого й з присвистом випомповувало з ніздрів огидний чорний туман. Жага нас пожерти, певно, доводила його до нестями. Так само, як мене — жага побігти чимдуж. Але я її приборкав, бо так роблять жертви, а не володарі. Не рухайся, не рухайся. Ще кілька кроків, ще кілька футів, і ми проминемо. Його плече було на волосину від моїх грудей. Не… …і тут він ворухнувся. Одним стрімким рухом порожняк повернув голову й усім тілом розвернувся до мене. Я захолов. — Не рухатись, — наказав я, цього разу вголос, до своїх. Едисон сховав пичку в лапах, а Емма заклякла, стискаючи мою руку, мов у лещатах. Я подумки підготувався до того, що може статися далі. Язик, зуби, кінець усьому. Назад, назад, назад. Англійська, англійська, англійська. Спливали секунди, а нас чомусь (на диво) не вбивали. Здавалося, що істота знову закам’яніла, і лише коливання грудної клітки показували, що вона все-таки дихає. Шляхом спроб, рухаючись дуже поволі, я ковзав уздовж стіни. Порожняк проводжав мене, злегка повертаючи голову. Він стримів до мене, як стрілка компаса — до полюсу, його тіло рухалося в унісон з моїм. Але за мною не йшов і пащі не розкривав. Якби ті невідомі чари, які я на нього наклав, перестали діяти, ми б уже були мертві. Порожняк лише стежив за мною поглядом. Чекаючи вказівок, яких я не годен був дати. — Фальшива тривога, — заспокоїв я, і Емма з відчутним полегшенням видихнула. Ми вислизнули з проходу, відклеїлися від стіни й так швидко, як тільки дозволяло Еммине кульгання, пішли геть. Коли між нами та порожняком уже була сяка-така відстань, я озирнувся. Він зробив розворот на 180 градусів і став до мене обличчям. — Місце, — пробурмотів я англійською. — Хороший. * * *

Ми пірнули в запинало пари й одразу ж побачили ескалатор, що застиг непорушно, бо зникло живлення. Довкола нього ледь-ледь світився ореол світла, до болю манливий посланець із горішнього світу. Світу живих, світу теперішнього. Світу, де в мене були батьки. Вони обоє були там, у Лондоні, дихали цим повітрям. Так близько, лиш трохи пройтися. Ой, привітик! Немислимо. Та що більш немислимо: не минуло ще й п’яти хвилин відтоді, як я все розповів своєму батькові. Ну, принаймні, версію в стислому переказі: «Я такий самий, як дідо Портман. Я дивний». Зрозуміти вони не могли, та хоча б знали тепер. Так моє зникнення менше нагадувало зраду. У вухах досі лунав батьків голос: він благав мене повернутися додому. Ми шкутильгали назустріч світлу, і мені довелося змагатися з раптовим ганебним імпульсом скинути Еммину руку й припустити чимдуж — утекти від цієї задушливої темряви, знайти батьків, попросити в них пробачення, а потім заповзти в їхнє пафосне готельне ліжко й заснути. І серед усього це було найбільш немислимим. Я б нізащо так не зміг: я кохав Емму, сказав їй про це і за жодних обставин не покинув би саму. Не тому, що я там якийсь лицар, чи відважний воїн, чи шляхетний. Нічого такого. Просто я боявся, що, покинувши її, сам себе потім згризу. А ще були наші. Наші. Бідолашні приречені наші друзі. Нам треба було вирушити на їхні пошуки. Але як? Відколи потяг метро помчав геть, забираючи їх від нас, то жоден інший на станцію не в’їжджав. Та й після вибуху та пострілів, які добряче її струсонули, я не сумнівався, що більше тут поїздів не буде. У нас лишалося два виходи, і кожен був по-своєму жахливим. Піти за ними пішки через тунелі й надіятися, що дорогою нам не трапляться порожняки. Або ж піднятися ескалатором назустріч тому, що на нас там чигало (найпевніше — команда витворів-чистильників), а там перегрупуватися, переглянути ситуацію. Я знав, який з цих варіантів прийнятний особисто для мене. Я вже вдосталь набувся в темряві, і порожняків з мене теж було більш ніж досить. — Ходімо нагору. — Я підштовхнув Емму в бік зупиненого ескалатора. — Знайдемо безпечний куточок і вже там сплануємо наступний хід. А ти трохи відпочинеш і наберешся сил. — І мови не може бути! — категорично заявила вона. — Ми наших не покинемо. Про моє самопочуття не думай. — Ми й не кидаємо. Але треба бути реалістами. Ми поранені, беззахисні, а наші тепер за багато миль звідси, вони виїхали з підземки і вже на півдорозі до якогось іншого місця. Як ми взагалі їх шукати збираємося? — Так само, як я знайшов вас, — втрутився Едисон. — Нюхом. Бачте, яка штука. Усі дивні мають цілковито неповторний запах, але його можуть відчути лише такі висококласні пси, як оце я. А ви, як виявилося, дуже духмяна групка дивних. Думаю, частково це пояснюється страхом. Ну й не купалися давно… — Тоді ми йдемо за ними, — вирішила Емма. І потягла мене до рейок (де й ті сили взялися). Я опирався, тягнучи її за руку до себе. — Ні, ні… поїзди не їздитимуть ще довго, а якщо ми підемо пішки… — Мені начхати на небезпеку. Я їх не покину. — Це не просто небезпечно, це безглуздо. Еммо, їх уже нема, вони далеко. Вона прийняла свою руку й подибала до колії. Перечепилася, ледь не впала. — Скажи щось, — самими губами попросив я Едисона, і він вибіг уперед, щоб перегородити їй шлях. — Боюся, що він має рацію. Якщо ми вирушимо пішки, запах наших друзів вивітриться швидше, ніж ми встигнемо їх знайти. Навіть у моїх надзвичайних здібностей є межа. Емма зазирнула в тунель, перевела погляд на мене. Уся мука й душевна боротьба відбивалися тієї миті на її обличчі. Я простягнув руку. — Прошу тебе, ходімо. Це не означатиме, що ми здалися. — Ну гаразд, — з важким серцем промовила вона. — Гаразд. Та не встигли ми рушити в бік ескалатора, як з темряви біля рейок до нас озвався чийсь голос. — Сюди! Голос був ледь чутний, проте знайомий, з російським акцентом. Складаний чоловік. Я придивився до темряви й зміг розгледіти зім’яті обриси його тіла біля колії. Одна рука була піднята. У нього під час шарпанини влучила куля, і я думав, що витвори запхали його в поїзд разом з рештою наших. Але ось він був, лежав і махав нам рукою. — Сєрґєй! — вигукнула Емма. — Ти його знаєш? — підозріливо примружився Едисон. — Він жив у притулку пані Королик для дивних біженців, — пояснив я. У вухах поколювало від виття далеких сирен, що відлунням проникали з поверхні на станцію метро. До нас наближалися неприємності — можливо, замасковані під допомогу. І мені стало страшно, що наш єдиний шанс непомітно зникнути от-от щезне сам. Але й просто покинути складаного чоловіка ми не могли. Уникаючи найвищих скляних рифів, Едисон поквапився до нього. Емма дозволила мені взяти себе під руку, й ми почовгали слідом за ним. Сєрґєй лежав на боці, весь засипаний уламками скла, і спливав кров’ю. Куля поцілила йому в якийсь життєво важливий орган. Його окуляри в дротяній оправі тріснули, і він усе намагався прилаштувати їх на носі, щоб краще мене роздивитися. — Чудо, чудо, — прохрипів він голосом безбарвним, як удруге заварений чай. — Я чув, ти говорити монстерським язиком. Чудо. — Та ні. — Я став навколішки біля нього. — Уже не можу говорити, не виходить. — Якщо дар усередині, то навіки. Донизу ескалатором полинуло відлуння кроків і голосів. Я розкидав скло, щоб просунути під складаного руки. — Ми заберемо тебе з собою, — сказав я. — Облиште, — прохрипів він. — Мене скоро не стане… Не слухаючи його, я ковзнув руками попід його тіло й підняв. Завдовжки він був із драбину, проте легкий, мов пір’їнка, і я тримав його на руках, ніби велике немовля. Його ніжки-патички звісилися через мій лікоть, а голова безсило поникла на плече. Останніми кількома сходинками ескалатора прогупотіли дві фігури й зупинилися внизу, в ореолі сірого денного світла. Вони вдивлялися в нову для них темряву. Емма показала на підлогу, й ми беззвучно опустилися на коліна, сподіваючись, що нас не помітять, сподіваючись, що це всього-на-всього цивільні бігли, щоб встигнути на поїзд. Та потім я почув потріскування рації, і кожен засвітив по ліхтарику. Під їхніми променями засяяли яскраві сигнальні жилети. То могли бути еменесники. Чи витвори, під них замасковані. Я не мав певності — аж поки вони синхронно не зняли своїх опуклих і щільних сонячних окулярів. Ну аякже. Щойно в нас наполовину поменшало варіантів. Тепер лишалися тільки рейки, тільки тунелі. У такому скаліченому стані нам нізащо від них не втекти. Але врятуватися все ще можна було, якби вони нас не помітили. А поки що ми лишалися в тіні, бо на зруйнованій станції панував хаос. Промені їхніх ліхтариків борюкалися на підлозі. Ми з Еммою позадкували до колії. Якби ж тільки прослизнути в тунель непоміченими… Але Едисон, хай йому грець, не рухався. — Ідемо, — просичав я. — Це водії «швидкої», а цьому чоловіку потрібна поміч, — занадто голосно промовив він, і тієї ж миті промені ліхтариків затанцювали по підлозі й кинулися до нас. — Ані руш! — прогримів один з чоловіків, розщібаючи кобуру й витягаючи з неї пістолет, поки інший намацував рацію. А потім одна за одною зненацька швидко сталися дві події. По-перше, коли я вже збирався кинути складаного на колію й пірнути слідом за ним у темряву разом з Еммою, зсередини тунелю донісся грім гучноголосого гудка, і пітьму прорізав сліпучий промінь світла ліхтаря. Нерухоме повітря сколихнув, звичайно ж, поїзд. Чомусь їх знову пустили, незважаючи на вибух. А по-друге (і про це мені повідомив різкий біль у животі), порожняк вийшов із заціпеніння і вже підстрибом біг у нашому напрямку. Буквально через мить після того, як я це відчув, я його побачив — він розтинав клуби пари. Чорні губи розійшлися, і довгі язики молотили повітря. Ми потрапили в пастку. Побіжимо до сходів — нас підстрелять і віддубасять. Стрибнемо на колію — нас переїде потяг. А вскочити у вагон і так порятуватися ми не могли, бо до зупинки лишалося ще мінімум десять секунд, і дванадцять — до того, як відчиняться двері, і ще десять — до того, як вони знов зачиняться, а на той час ми будемо три рази мертві. А тому я зробив те, що часто роблю, коли закінчуються ідеї. Подивився на Емму. У відчаї, написаному на її обличчі, читалося, що вона розуміє всю безнадію нашої ситуації, а у твердо стиснутій щелепі — що збирається діяти так чи інакше. Я тільки згадав, коли вона, хитаючись, пішла вперед, виставивши долоні, що вона не бачить порожняка, і хотів її попередити, потягнутися до неї, зупинити, але не міг вичавити з себе ні слова і схопити її теж не міг, бо впустив би на землю складаного. I тоді поряд з нею опинився Едисон, він гавкав на витвора, поки Емма даремно силкувалася запалити вогонь — іскра, іскра, але марно, наче в запальничці закінчився газ. Витвір розреготався. Він звів курок і націлився на неї. Порожняк на всіх парах мчав на мене, підвиваючи в тон вереску гальм поїзда в мене за спиною. Отоді я й зрозумів, що це кінець і нічого вже я не вдію, щоб його зупинити. І одразу ж щось усередині живота розслабилося, а водночас стишився й той біль, який я відчував щоразу, коли десь поряд був порожняк. Той біль свистів на високих нотах, а коли стих, я зрозумів, що під ним криється інший звук, ледь чутне бубоніння на межі свідомості. Слово. Я пірнув до нього. Вхопився обома руками. Рвонув угору й прокричав його, вклавши всю силу гравця вищої ліги. «Його», — промовив я не своєю мовою. Лише один звук, але у ньому містилися цілі томи значення, і тієї ж миті, як воно проторохкотіло моїм горлом, результат не забарився. Порожняк, гальмуючи на бігу, миттєво став, мов укопаний. А тоді рвучко розвернувся. Його язик шугнув понад платформою і тричі обкрутився навколо ноги витвора. Втрачаючи рівновагу, той вистрелив, куля зрикошетила від стелі, а вже наступної миті витвора підняло догори дриґом у повітря й потягло геть, а він вищав і відбивався що було сили. Мої друзі не одразу зрозуміли, що сталося. Поки вони стояли, пороззявлявши роти, а інший витвір щось верещав у рацію, я почув, як позаду мене зі свистом відчинилися двері поїзда. Настала наша рятівна мить. — БІГОМ! — проревів я, і вони послухалися. Емма побігла, спотикаючись, Едисон плутався в неї під ногами, я намагався протиснути довготелесого й слизького від крові складаного чоловіка у вузькі двері. А потім ми всі ввалилися через поріг у вагон поїзда. Знову прогриміли постріли — то витвір наосліп палив у порожняка. Двері наполовину зачинилися, але одразу ж роз’їхалися знову. «Відпустіть, будь ласка, двері», — спокійним тоном попросив записаний голос. — Ноги! — Емма показала на черевики на довгих ногах складаного, кінчики яких витикалися в двері. Я поповзом кинувся їх прибирати з проходу, і за ті секунди до зачинення дверей, які, здавалося, тяглися нескінченно довго, витвір встиг вистрелити в повітря ще кілька разів, перш ніж остаточно набрид порожнякові й той хряснув його об стіну. Витвір сповз купою на підлогу й більше не рухався. Другий витвір поквапився до виходу. «Його теж», — намагався сказати я, але було вже трохи запізно. Двері зачинилися, вагон різко сіпнувся і поїзд рушив. Я роззирнувся навколо, подумки дякуючи долі, що вагон, у який ми завалили, виявився порожнім. Що могли подумати про нас пересічні пасажири? — Як ти? — запитав я в Емми. Вона сиділа рівно, важко дихала й уважним поглядом мене роздивлялася. — Нормально, завдяки тобі. Невже то ти змусив порожняка таке зробити? — Здається, так. — Але я й сам до кінця собі не вірив. — Дивовижно, — тихо промовила вона. І я не міг розібрати, що прозвучало в її голосі: острах, захват чи те й те одночасно. — Ми завдячуємо тобі життям, — сказав Едисон й м’яко тицьнувся носом мені в руку. — Ти дуже особливий хлопчик. Тут складаний чоловік розсміявся. Я опустив на нього погляд і побачив, що він шкіриться до мене в усмішці крізь маску болю. — Бач? — спитав він. — Казав я. Чудо. — Але його обличчя враз посерйознішало. Схопивши мене за руку, він вклав мені в долоню квадратик паперу. Фотографія. — Моя дружина, моє дитя. Їх забрав наш ворог, давно. Якщо знайдете інших, можливо… Я мигцем подивився на фото, і мене пронизав жах. То був маленький портрет для гаманця — жінка, що тримає на руках немовля. Помітно було, що Сєрґєй носив його з собою давно. Люди на знімку були досить приємними, та саме фото (чи його негатив) зазнало пошкодження, може, його витягли з пожежі, й від високої температури обличчя розплавилися й неначе були зліплені зі шматків. Досі Сєрґєй ніколи не згадував про свою сім’ю; відколи ми з ним познайомилися, він розмовляв тільки про те, щоб зібрати армію дивних, послідовно обійти всі контури й вербувати тих сильних тілом, хто вижив під час набігів і чисток. Але він ніколи не розповідав нам, для чого йому знадобилась армія. Щоб їх повернути. — Ми їх теж знайдемо, — пообіцяв я. Ми обидва розуміли, що це малоймовірно, але саме це йому потрібно було тієї миті почути. — Спасибі, — сказав він, і його тіло обм’якло в калюжі крові. — Довго він не протримається, — і Едисон лизнув Сєрґєю обличчя. — Зараз спробую припалити рану, — сказала Емма. Швидко наблизилась до нього й заходилася енергійно терти долоні. Едисон понюхав сорочку складаного чоловіка ближче до живота. — Тут. У нього рана тут. — Емма приклала руки обабіч того місця, і, щойно засичала плоть, я миттю підвівся, відчуваючи, що можу знепритомніти. Я визирнув у вікно. Ми ще тільки повільно виїжджали зі станції. Напевно, уламки на колії заважали поїзду набрати швидкість. Сигнали аварійного світла навмання вихоплювали з темряви розрізнені деталі. Тіло мертвого витвора, наполовину присипане склом. Пом’ята телефонна будка, сцена мого прориву. Порожняк (я шоковано відзначив про себе його обриси), що підтюпцем біг платформою, проводжаючи поїзд, на кілька вагонів позаду, неспішно, наче ранішній бігун. — Стій. Не підходь, — кинув я у вікно. Англійською. У голові стояв туман, знову заважав біль і тонкий свист. Ми набрали швидкість і пірнули в тунель. Притиснувшись лобом до скла, я вивернув шию, аби ще раз бодай одним оком глянути на те, що лишилося позаду. Було темно, темно… А потім спалах світла, такий, як у фотоапарата, осяяв усе, і я ніби в стоп-кадрі побачив порожняка. Той летів, ноги відірвалися від платформи, а язики, мов ласо, метнулися вперед і вхопилися за перекладину на останньому вагоні. Чудо. Прокляття. У чому різниця, я ще до пуття не розібрався. * * *

Я взяв Сєрґєя за ноги, Емма — за руки, і разом ми поклали його на довгу лавку, де він і лежав, непритомний, під рекламою напівфабрикатів для домашньої піци, погойдуючись у такт руху поїзда. Якщо він зібрався помирати, було щось неправильне в тому, щоб робити це на підлозі вагона. Емма підняла його тонку сорочку. — Кров уже не тече, — повідомила вона, — але якщо він найближчим часом не потрапить у лікарню, то помре. — Там він теж може померти, — зауважив Едисон. — Особливо в цих лікарнях теперішнього. Уявіть: через три дні він прокидається, бік загоївся, але все решта постаріло на двісті й ще птах-його-зна скільки років. — І таке може бути, — кивнула Емма. — Але знову ж таки, я дуже здивуюся, якщо через три дні хтось із нас взагалі буде живим, байдуже, у якому стані. Не знаю, що ще ми можемо для нього зробити. Я чув, що вони й раніше обговорювали цей межовий термін: два-три дні, не більше — саме стільки міг залишатися в теперішньому будь-який дивний, що вийшов з контуру, і не постаріти в пришвидшеному темпі. Цього часу вистачало, щоб навідатися в теперішнє, але не залишатися надовго; достатньо, щоб перейти з контуру в контур, але замало, щоб у когось виникла спокуса погостювати довше. Лише відчайдухи та імбрини робили вилазки в теперішнє, що тривали довше, ніж кілька годин. Занадто вже тяжкими були наслідки затримки. Емма підвелася. У блідому жовтавому світлі вагона вигляд у неї був геть хворий. Не втримавшись на ногах, вона поточилася і вхопилася за вагонний поручень. Я взяв її за руку й примусив сісти поряд. Вона важко похилилася на моє плече, виснажена понад усяку міру. Ми обоє змучилися. Я вже багато днів поспіль нормально не спав. Нормально не їв, якщо не зважати на ті кілька нагод, коли ми понапихалися від пуза, мов ті свині. Я бігав і боявся, і носив це кляте взуття, яке натирало до м’яса, вже й не згадаю, відколи. Але найгірше в усьому цьому було те, що я говорив порожнячою і щоразу наче вирізав із себе шматок, а як його повернути назад, не знав. І через це відчував страшну втому, таку величезну, що вона вдавлювала мене в землю. У собі я відкрив щось зовсім нове, якесь джерело сили, але воно могло вичерпатися і сила в ньому була не вічна. Мені здавалося, що, віддаючи з нього енергію, я віддавав потроху самого себе. Але про це подумаємо іншим разом. Поки що я намагався посмакувати рідкісною миттю тиші та спокою. Моя рука обіймала Емму, її голова лежала в мене на плечі. Емма просто дихала. Напевно, то було егоїстично з мого боку, але про порожняка, який біг за нашим поїздом, я промовчав. Та й що ми могли вдіяти, будь-хто з нас? Він або зловить нас, або ні. Або повбиває нас, або ні. Наступного разу, коли він нас знайде (а в тому, що буде наступний раз, я навіть не сумнівався), я або доберу слова, що спинять його язики, або не доберу. Я дивився, як Едисон застрибує на сидіння навпроти мене, лапою піднімає засувку на вікні й розтуляє в ньому шпарину. До вагону вдерся сердитий гуркіт поїзда та теплий сморід тунельного повітря, і Едисон виставив догори носа. Його очі блищали, морда посмикувалася. Мені те повітря пахло застарілим потом і сухою гниллю, але він, здавалося, вловив у ньому якісь тонші нотки, щось таке, що вимагало уважного тлумачення. — Ти їх відчуваєш? — спитав я. Пес мене почув, та відповів не одразу: взяв довгу паузу на розмірковування, очима вивчаючи стелю, наче шукав там закінчення думки. — Так, — зрештою відповів. — Їхній слід гарнесенький і свіжесенький. Навіть на великій швидкості він зумів вловити сліди дивних, зачинених у вагоні попереднього поїзда, що проїжджав тут кілька хвилин тому. Мене це вразило, і я йому так і сказав. — Дякую, але це не повністю моя заслуга. Напевно, хтось відчиняв у їхньому вагоні вікно, інакше слід був би набагато слабшим. Можливо, це зробила пані Королик, знаючи, що я спробую їх відшукати. — Вона знала, що ти тут? — здивувався я. — Як ти нас знайшов? — спитала Емма. — Хвилиночку, — різко відказав Едисон. Поїзд уповільнював свій біг, під’їжджаючи до станції, перед шибками вікон замість тунельної чорноти замигтіли білі кахлі стін. Він виставив носа з вікна й заплющив очі, про все забуваючи, крім найголовнішого. — Не думаю, що вони вийшли тут, але про всяк випадок готуйтеся. Ми з Еммою підвелися й зробили все, на що були здатні, аби прикрити собою складаного чоловіка так, щоб його ніхто не побачив. Мені трохи відлягло від серця, коли виявилося, що на платформі не так багато людей. Хоч було взагалі дивно, що вони там були. І що поїзди досі ходили. Так, наче нічого не сталося. Я підозрював, що про це потурбувалися витвори, в надії, що ми проковтнемо наживку, вскочимо в поїзд і полегшимо їм завдання нас оточити. Упізнати нас у натовпі сучасної буденної публіки в лондонському метро буде не так уже й важко. — Зроби просте обличчя, — сказав я. — Наче це твоє місто. Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо — це. Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас. — Зроби просте обличчя, — пирхнула Емма. Едисон відвернувся від вікна. — Ми на правильній дорозі, — проголосив він. — Не підлягає сумніву, що пані Королик та решта проїжджали цим шляхом. — А тут вони не зійшли? — спитав я. — Не думаю. Але якщо я не відчую їхнього запаху на наступній станції, ми напевно знатимемо, що проїхали. Двері з глухим звуком зачинилися, і під акомпанемент електричного виття ми знову рушили. І щойно я збирався запропонувати, щоб ми десь пошукали зміну одягу, як Емма коло мене рвучко підскочила, неначе щось пригадала. — Едисоне? — спитала вона. — А що з Фіоною і Клер? Від спомину їхніх імен мене знову пронизала нудотна хвиля тривоги. Востаннє ми бачили їх у звіринці пані Королик, і старша дівчинка залишилася разом з Клер, бо та була надто хвора, щоб іти далі. Коул сказав нам, що він здійснив набіг на звіринець і захопив дівчаток у полон. Але також він нам втирав, що Едисон мертвий, тож, певна річ, що його інформації не можна вірити. — А, — Едисон похмуро кивнув. — Боюся, що нічого доброго. В душі я, мушу зізнатися, сподівався, що ви не спитаєте. Емма пополотніла. — Розкажи. — Авжеж. Невдовзі по тому, як ваш загін пішов, на нас напала банда витворів. Ми пожбурляли в них армагеддонськими яйцями, а потім розбіглися в різні боки й поховалися. Старша дівчина, з нечесаним волоссям… — Фіона, — нагадав я, відчуваючи, як сильно калатає серце. — Вона сховала нас, скориставшись своїм даром домовлятися з рослинами, в деревах і під молоденькими чагарниками. Ми так добре були замасковані, що витворам знадобилося б багато днів, аби нас із тих чагарів повитягати. Але вони пустили газ і вигнали нас на відкриту місцину. — Газ! — вигукнула Емма. — Ті виродки клялися, що більше ніколи його не використають! — Схоже, вони брехали, — сказав Едисон. Якось я бачив у одному фотоальбомі пані Сапсан знімок такої атаки: витвори у примарних масках із контейнерами для дихання стояли в розслаблених позах й випускали в повітря хмари отруйного газу. Смертоносною речовина не була, але від неї горіли легені й горло, а все тіло пронизував жахливий біль. Розказували, що той газ паралізував імбрин і вони не могли виборсатися зі своєї пташиної форми. — Коли вони нас оточили, — вів далі Едисон, — то влаштували допит на тему, де зараз пані Королик. Вони в її вежі все поперевертали догори дриґом… шукали мапи, щоденники, не знаю, що… А коли бідолашна Дідра хотіла їх зупинити, її застрелили. Переді мною промайнуло видовжене обличчя емурафи: простакувате, з випнутими зубами, таке миле, — і в шлунку замлоїло. Якою треба бути людиною, щоб убити таке створіння? — Господи, який жах, — промовив я. — Жах, — без особливих емоцій погодилася Емма. — А дівчатка? — Маленьку схопили витвори, — сказав Едисон. — А іншу… ну, там була бійка з кількома солдатами, вони стояли близько до краю урвища, і вона впала. Я кліпнув очима. — Що? — На якусь мить світ навколо став розмитим, та потім картинка знову почіткішала. Емма вся напружилась, однак жоден м’яз не здригнувся на її обличчі. — Тобто як це — впала? Далеко впала? — Урвисько там круте. Тисяча футів, не менше^[1]. — Його м’ясисті щоки поникли. — Мої співчуття. Я важко опустився на підлогу. Емма залишилася стояти. Тільки кісточки пальців, що стискали поручень, побіліли. — Ні, — твердо сказала вона. — Ні, такого не може бути. Може, вона вхопилася за щось, поки летіла. За гілку якусь чи за виступ… Едисон уважно вивчав поглядом запльовану жуйкою підлогу. — Це можливо. — Чи дерева внизу пом’якшили її падіння й упіймали її, наче сітка! Вона вміє з ними розмовляти, ти ж знаєш. — Так, — відповів він. — Сподіватися треба завжди. Я спробував собі уявити, як це — коли тобі пом’якшує падіння гостра сосна. І не зміг. На моїх очах пломінчик надії, який запалила Емма, згас, вона відпустила поруччя й важко впала на сидіння поряд зі мною. Мокрими від сліз очима вона глянула на Едисона. — Співчуваю. Ти втратив подругу. Він кивнув. — І я тобі теж співчуваю. — Якби з нами була пані Сапсан, нічого б цього не сталося, — прошепотіла Емма. Тихо похилила голову й розплакалася. Я хотів її обійняти, але чомусь здавалося, що це буде втручанням у щось дуже особисте, ніби я хотів забрати цю мить собі, тоді як вона повністю належала тільки їй. Тож натомість я просто сидів та дивився на свої руки, і дозволив їй оплакувати втрачену подругу. Едисон відвернувся (думаю, з поваги), а ще тому, що поїзд знову гальмував, наближаючись до наступної зупинки. Двері відчинилися. Едисон виставив голову у вікно, понюхав повітря на платформі, загарчав на людину, яка спробувала було поткнутися до нашого вагону, і повернувся до нас. А коли двері знову стулилися, Емма підвела голову й витерла з очей сльози. Я взяв її за руку й потиснув. — Ну як ти? — спитав я, а сам пошкодував, що на думку не спадає слів, кращих за ці. — Мушу бути в порядку, правда? Заради тих, хто ще живий. Хтось міг би подумати, що це занадто жорстко з її боку — отак запхати свій біль у коробку й відставити вбік. Але я досить добре знав Емму, щоб зрозуміти. У неї було серце завбільшки з цілу Францію, і тих небагатьох, кому пощастило бути для неї дорогими, вона любила кожним його клаптиком. Але розмір серця таїв у собі й загрозу. Якби вона дозволила йому все почувати, це б її знищило. Тож вона мала його тамувати, зацитькувати, змушувати мовчати. Щоб найсильніший біль відплив геть, до острова, що швидко сповнювався болю, острова, на який вона рано чи пізно вирушить, щоб оселитися там назавше. — Розказуй далі, — попросила вона Едисона. — Що сталося з Клер? — Витвори забрали її з собою. Заткнули кляпами обидва її роти й запхнули в мішок. — Але ж вона була жива? — уточнив я. — І кусалася. Станом на полудень учорашнього дня. Потім ми поховали Дідру на нашому маленькому кладовищі, і я, задерши хвоста, помчав до Лондона, щоб відшукати пані Королик і попередити вас усіх. Один з голубів пані Королик привів мене до її сховку, і я, звісно, зрадів, що ви прибули туди раніше за мене. Але витвори теж, на жаль. Їхній наступ уже розпочався, і я змушений був безпорадно споглядати, як вони вдерлися в будівлю, і… Що ж, решту ви знаєте. Я рушив слідом, коли вас повели до підземки. А коли стався той вибух, я уздрів нагоду вам допомогти і нею скористався. — Спасибі тобі за це. — Я щойно збагнув, що ми досі ніяк не подякували йому за наш порятунок. — Якби ти не витяг нас звідти саме тієї миті… — Так, але… не варто загострювати увагу на гіпотетичних неприємностях. Проте я сподівався, що у відповідь на мою галантність ви будете асистувати мені в порятунку пані Королик від витворів. Хоч як неймовірно це звучить. Бачте, вона для мене — все. Вирвати з лап витворів він хотів пані Королик, а не нас. Але врятувати нас видалося йому реалістичнішим завданням, бо ми були далі від поїзда. Він поспіхом прийняв рішення і вхопив те, до чого зміг дотягтися. — Авжеж, ми допоможемо, — підтвердив я. — Хіба не це ми зараз робимо? — Так, так, — погодився Едисон. — Але ви мусите розуміти, що, як імбрина, пані Королик становить для витворів значно більшу цінність, ніж дивні діти, а отже, звільнити її може бути набагато важче. Мене от що турбує. Якщо якимось дивом нам пощастить урятувати ваших друзів… — Ану стривай, секундочку, — грубо перебив я. — Хто сказав, що вона більш… — Ні, це правда, — не дала мені договорити Емма. — Її триматимуть під великим замком, тут нема питань. Але ми її не покинемо. Ми більше нікого й ніколи не покинемо. Даємо тобі обіцянку дивних. Здавалося, пса ця відповідь цілком задовольнила. — Дякую, — сказав Едисон. І тут же нашорошив вуха. Він застрибнув на сидіння, щоб виглянути у вікно, бо ми вже під’їжджали до наступної станції. — Сховайтеся, — наказав він, притискаючись до лавки. — Поблизу є вороги. * * *

⇐ Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 Следующая ⇒