габаритний тунель (див. рис. 4.11) – стояки (стовпці) з поворотними обмежувачами; 6 страница

DЕ – автомобілями, вказаними у категорії D, для експлуатації з причепом;

Т – трамваями, тролейбусами і тракторами.

Особи, які бажають отримати посвідчення водія на право керуванням транспортним засобом однієї з категорій, зобов’язані пройти медичний огляд і курс навчання за відповідною програмою. Після закінчення навчання вони здають екзамени, які проводяться у навчальному закладі (два – теоретичних і один – практичний), а потім практичний і теоретичний – в органах ДАІ. У навчальному закладі складаються іспити з предметів: а) “Будова і експлуатація автомобіля”; б) “Правила дорожнього руху” та “Основи керування автомобілем і безпека дорожнього руху”; в) практичний – “Водіння автомобіля”; в органах ДАІ – “Правила дорожнього руху” і практичний – “Водіння автомобіля”.

У процесі роботи водії транспортних засобів, які працюють професійно, піддаються обов’язковому періодичному медичному обстеженню в термін, встановлений Міністерством охорони здоров’я. Державтоінспекція, керівництво підприємства у випадку сумнівів в стані здоров’я водія можуть направити його на дострокове медичне обстеження. Якщо медичною комісією водій буде визнаний не придатним до керування транспортним засобом, то посвідчення на право керування в нього відбирається.

4.14 Кваліфікаційні вимоги до водіїв автотранспортних засобів категорій “В” і “С”

До водіїв автотранспортних засобів виставляються певні кваліфікаційні вимоги. Зокрема, водій АТЗ категорій “В” і “С” зобов’язаний вміти:

1) керувати легковим та вантажним автомобілями, що відносяться до категорій “В” і “С”;

2) керувати спеціальним обладнанням, що встановлене на цих автомобілях;

3) буксирувати причіп масою до 750 кг;

4) заправляти автомобіль пальним, мастильними матеріалами та охолоджувальною рідиною;

5) оформляти дорожні документи;

6) перевіряти технічний стан автомобіля і приймати його перед виїздом на лінію, здавати автомобіль і ставити його на місце після повернення на підприємство;

7) подавати автомобіль для завантаження і розвантаження; контролювати правильність завантаження, розміщення та кріплення вантажів у кузові автомобіля;

8) усувати експлуатаційні несправності, що виникають у процесі роботи автомобіля на лінії, які не вимагають розбирання його механізмів (дрібні пошкодження).

Водій АТЗ категорій “В” і “С” зобов’язаний знати:

1) призначення, розташування, будову, принцип дії, та обслуговування основних груп механізмів АТЗ категорій “В” і “С”;

2) Закон України “Про дорожній рух”, Правила дорожнього руху, основи керування і безпеки руху, правила (для водіїв) технічної експлуатації автомобілів;

3) правила перевезення різноманітних вантажів, головні показники роботи автомобілів, шляхи і заходи їх поліпшення та зниження собівартості перевезень;

4) несправності, що виникли у процесі експлуатації автомобілів, причини та їх наслідки, способи їх виявлення та усунення;

5) порядок проведення технічного обслуговування автомобілів і причепів, правила зберігання автомобілів у гаражах і на відкритих стоянках, правила обкатки автомобілів (нових та після капітального ремонту), правила експлуатації акумуляторних батарей та автомобільних шин;

6) вплив кліматичних умов на безпеку керування автомобілем, способи запобігання виникненню ДТП;

7) подання першої допомоги потерпілим під час ДТП;

8) правила оформлення первинних документів з обліку роботи автомобіля.

4.15 Навчальний план і програми підготовки водіїв автотранспортних засобів категорій “В” і “С”

Типовий план підготовки водіїв автотранспортних засобів категорій “В” і “С” наведений у таблиці 4.1. Короткий зміст програм предметів навчального плану включає:

– – охорона праці та навколишнього середовища – правові та організаційні

Таблиця 4.1 – Типовий навчальний план підготовки водіїв

автотранспортних засобів категорій “В” і “С”.

№ з/п.	Навчальні предмети	Кількість годин
		Категорія “В”		Категорія “С”
		Всього	З них на лабораторно-практичні роботи	Всього	З них на лабораторно-практичні роботи
	Загальнопрофесійна підготовка
1.1	Резерв часу
	Професійно-теоретична підготовка
2.1	Охорона праці та навколишнього середовища
2.2	Будова і основи технічного обслуговування автомобіля
2.3	Правила дорожнього руху
2.4	Основи керування автомобілем і безпека дорожнього руху
2.5	Професійна етика та культура водіння
	Професійно-практична підготовка
3.1	Водіння автомобіля
	Консультації
	Державна кваліфікаційна атестація
	Загальний обсяг навчального часу (окрім п. 4)

основи охорони праці; правила охорони праці у галузі транспортного господарства; охорона навколишнього середовища; надання першої допомоги потерпілим при нещасних випадках тощо;

– будова автомобіля – загальна будова автомобіля; двигун; електрообладнання автомобіля і причепа; силова передача; ходова частина автомобіля і причепа; механізми керування; кузов, додаткове обладнання;

– експлуатація автомобіля – організація експлуатації автомобілів; технічне обслуговування автомобілів; правила зберігання АТЗ; охорона праці і навколишнього середовища;

– правила дорожнього руху – загальні положення, терміни та визначення, обов’язки і права учасників дорожнього руху; регулювання дорожнього руху (дорожні знаки, дорожня розмітка і обладнання); особливі умови руху; номерні знаки, технічний стан транспортних засобів тощо;

– основи керування автомобілем і безпека дорожнього руху – основи безпечного керування автомобілем на перехрестях, транспортному потоці, темну пору доби, складних дорожніх умовах тощо; безпека дорожнього руху (вплив системи ВАДС на безпеку руху); медичне забезпечення безпеки руху (основи анатомії і фізіології людини, перша допомога потерпілим); основні законодавчі акти про транспорт і працю, адміністративна, дисциплінарна і матеріальна відповідальність водія; кримінальна відповідальність за транспортні злочини; правова охорона природи тощо.

– професійна етика та культура водіння – етика водія та його взаємовідносини з іншими водіями транспортних засобів, з працівниками Державтоінспекції, лікувальних установ; культура обслуговування пасажирів, замовників транспортних засобів; гармонізація відносин між водіями та пішоходами; складові водійської культури.

– водіння автомобіля – початкові вправи з водіння в умовах маневрового майданчика; водіння по дорогах з малою інтенсивністю руху; водіння по дорогах з великою інтенсивністю руху; водіння за особливих умов; удосконалення техніки керування

4.16 Технічні засоби навчання

4.16.1 Класифікація технічних засобів навчання

Існує кілька принципів класифікації технічних засобів навчання. Один із них – це класифікація засобів за характером навчальних завдань. Такі засоби поділяються на:

– засоби передавання (пред’явлення) інформації;

– засоби формування практичних навичок і вміння;

– засоби контролю знань;

– засоби визначення рівня розвитку професійних якостей водія.

У практиці підготовки водіїв в даний час використовується значна кількість різних технічних засобів, які ділять на чотири основні групи:

1) стенди, плакати, макети, моделі, засоби кіно-, відео- і діапроекції для вивчення правил дорожнього руху;

2) стенди, розрізи, моделі, засоби кіно-, відео- і діапроекції для вивчення матеріальної частини і експлуатаційних характеристик автомобіля, допоміжного обладнання, ремонту і технічного обслуговування автомобілів;

3) навчальні автомобілі, тренажери, стенди для формування практичних навичок водія;

4) тренажери, установки, прилади і пристрої для контролю набутих знань водіїв і їх дій при керуванні.

Нижче розглядаються найбільш характерні технічні засоби навчання, а саме навчальні автомобілі і тренажери.

4.16.2 Навчальні автомобілі і їх обладнання

Серед технічних засобів набуття уміння водіння навчальному автомобілю належить особливе місце. За допомогою навчального автомобіля без використання будь-яких інших технічних засобів можна здійснити навчання водінню від початкового етапу до високого рівня сформованості вміння водія і його навичок. Ніякі інші технічні засоби, включаючи сучасні тренажери, не можуть повністю замінити навчальний автомобіль. Разом з тим, найбільш ефективним при підготовці водіїв є комплексне використання навчального автомобіля, тренажерів та інших технічних засобів.

Безперечно, звичайний автомобіль також можна використовувати як навчальний і багато водіїв проходять курс навчання на такому автомобілі. Однак подібне навчання зв’язане з рядом труднощів і головне серед них – це попередження і усунення небезпечної ситуації, що виникла в результаті неправильних дій початкового водія.

Відмінною особливістю навчального автомобіля є наявність ще одних (продубльованих) педалей зчеплення і гальма, розміщених в правій частині кабіни, де знаходиться місце інструктора. Це надає йому можливість потрібним чином впливати на керування автомобілем підопічним.

Ще більшої ефективності у навчанні водінню (зокрема на початковому етапі) можна досягти, якщо обладнати автомобіль повним подвійним комплектом органів керування. Монтаж в правій частині кабіни додаткового керма, педалі акселератора (важіль переключення передач знаходиться посередині) значно збільшує можливості інструктора, особливо в забезпеченні безпеки руху. Бажаним, хоча і не особливо необхідним є дублювання, наприклад, ручного гальма, а також допоміжні засоби – індикатори параметрів переміщення органів керування, панорамні дзеркала, фіксатори курсу руху автомобіля та інші.

Зустрічаються приклади використання для навчання водінню автомобілів з автоматичною коробкою передач і електромобілів. Відсутність важеля переключення передач і педалі зчеплення значно спрощує процес водіння і дозволяє учневі більше зосередитись на навколишньому оточенні.

Відповідно до вимог безпеки руху під час проведення занять з водіння навчальний автомобіль повинний бути технічно справним. Особливо це відноситься до органів керування, трансмісії, коліс, зовнішніх світлових приладів, додаткового обладнання.

На всіх навчальних автомобілях попереду і ззаду встановлюється розпізнавальні знаки – рівносторонній трикутник білого кольору (розмір сторони 250...300мм) з каймою червоного кольору і чорною літерою “У” (“учебный” – рос.) всередині, а також обов’язкове дзеркало заднього огляду для інструктора. Інколи деякі інструктори встановлюють на капоті автомобіля тимчасово прапорці, кульки, стрілки, або малюють лінію повздовжньої осі симетрії автомобіля, та вказують місцезнаходження коліс, що допомагає учневі правильно оцінити положення і рух автомобіля.

Крім легкових автомобілів, навчальними можуть бути також автобуси, вантажні автомобілі різної вантажопідйомності, обладнані дубльованими органами керування.

4.16.3 Тренажери для навчання водінню і перевірки кваліфікації водіїв

Тренажер для навчання водінню – це пристрій, що моделює умови роботи водія. Сучасні автомобільні тренажери, як правило, складаються з робочого місця учня і системи відтворення навколишньої обстановки. Робочим місцем служить макет кабіни із усіма розміщеними в ньому елементами механізмів керування.

За призначенням тренажери діляться на функціональні і комплексні. На перших виробляють окремі навички, на других – комплекси навичок.

Тренажери можуть бути індивідуальними і груповими, статичними і динамічними. На статичних тренажерах сидіння водія нерухоме, на динамічних – учень може з різними прискореннями переміщуватися у просторі разом з сидінням.

За конструкцією і способом відтворення дорожньої обстановки тренажери ділять на кінотренажери, телевізійні, тіньові, комп’ютерні та інші.

Механічний кіно тренажер, показаний на рисунку 4.8, служить для групового навчання. Він має посадочні місця для учнів 2, пульт викладача 3, кінопроектор і екран 1. Рама тренажера встановлена на рухомій основі і зв’язана з рульовим механізмом. Коли учень обертає кермо, кабіна повертається навколо вертикальної осі. Викладач може постійно контролювати швидкість руху, положення органів керування, зміщувати зображення на екрані, заставляючи підопічного активно брати участь у керуванні автомобілем.

Телевізійний тренажер складається з макета місцевості, по якому на візку переміщується телекамера, і робочого місця водія з телеекраном, на якому відтворюється зображення. Акустичну інформацію майбутній водій отримує за допомогою гучномовного пристрою.

Широке застосування отримали тіньові, або силуетні, тренажери, принцип дії яких показаний на рисунку 4.9. Дорожня обстановка відтворюється в них на спеціальному екрані за допомогою тіньової проекції місцевості.

Конструкція і алгоритм роботи тіньового тренажера такий (див. рис. 4.9). На каркасі із стальних профілів змонтований екран 1. Робоче місце 9 обладнане всіма елементами керування 10, 11 і приладами легкового автомобіля. При переміщенні органів керування виробляються електросигнали, які через електродвигун 12 поступають в блок моделювання динаміки 13 автомобіля. Вихідні параметри цього блоку передаються на привод. Кабіна тренажера обладнана звуковим імітатором шуму двигуна залежно від швидкості руху.

Пристрій для тіньової проекції має джерело світла 5, закріплене на кронштейні 4, напівсферичний прозорий диск 2 з макетом місцевості і привод диска з шістьма роликами. Ведучий ролик 7 переміщує диск із швидкістю, що відповідає положенню педалі дросельної заслінки і включеній передачі. Дві пари направляючих роликів 3 і 8 мають гідравлічний і електричний зв’язок з кермом 10. При повороті рульового колеса ролики пересувають диск з макетом місцевості. Притискний ролик 6 забезпечує переміщення диска без проковзування, а промені світла, проходячи через нього, створюють на екрані 1 тіньову проекцію місцевості.

Комп’ютерний тренажер – це, як правило, комплекс для навчання і тестування. Він призначається як для підготовки водіїв-початківців, так і для підвищення кваліфікації професіоналів. На ньому можна імітувати будь-які дорожні ситуації, що, у свою чергу, дозволяє проводити контраварійну підготовку навіть спортсменів і працівників служби охорони. За допомогою комп’ютерного стенда можна швидко протестувати водіїв різного рівня підготовки та перевірити практичні навички водіння.

Тренажер має всі органи керування звичайного автомобіля – кермо, педалі, важелі переключення передач і стоянкового гальма, замок запалювання. Прямо перед водієм, на місці вітрового скла, встановлено дисплей, на якому, залежно від вибраного режиму навчання, відтворюються покази приладів і траса руху. Міні-ЕОМ комплексу здатна моделювати їзду на будь-якому типі автомобіля та в різних дорожніх умовах. Зображення, звук, імітація роботи двигуна створюють повну ілюзію реального керування автомобілем, яка може доповнюватися також імітацією характерних дорожніх ситуацій (рушання, зупинка на підйомах і спусках, розгін, рух по інерції).

За відсутності спеціальних тренажерів, як тренажер використовують робочий автомобіль. Автомобіль ведучими колесами встановлюють на барабани (бігові), а передні в підвішеному стані на два опорних диски, які забезпечують можливість повороту керма. Макет проїжджої частини дороги з навколишніми предметами наноситься на гнучку стрічку-транспортер. Один з роликів зв’язує ведучі колеса через передачі з стрічкою, розміщеною перед автомобілем. Натискуючи на “газ”, водій змінює швидкість руху стрічки. Такий тренажер носить назву “тренажер з рухомим полотном дороги”.

У навчальному процесі велике поширення отримали також контролюючі та інформаційно-контролюючі пристрої та тренажери у вигляді екзаменаторів, тренувально-екзаменаційних машин. Найпростішими є пристрої з кількома кнопками. В них разом з питаннями дається ряд готових відповідей і знання учня, який екзаменується, оцінюється за двійковою ознакою (“правильно – неправильно”).

Для поточного контролю знань використовують машини типу “Сигнал”, “Екзаменатор МЄН” (клас до 25 місць), “Екзаменатор ЄТЄ”. Робота на машині проводиться з допомогою кодової матриці – шифратора. Машина кодується на 5, 10 або 15 питань. Водію видають контрольну картку з питаннями і відповідями. Вибравши правильну відповідь на поставлене запитання, він натискує кнопку “Пуск”, а потім відповідну кнопку на панелі. Якщо відповідь правильна, на світлому табло спалахує лампочка.

Для заліків і екзаменів з ПДР використовують машину типу “Екзаменатор К-58”. В машину закладається закільцьована кінострічка з 450 питаннями (кадрами) і кількома відповідями на кожне з них. Одна з відповідей правильна. Учням пропонується програма з певною кількістю питань. Відповіді вводяться в машину шляхом натискування кнопок, а на табло, відповідно до результатів, загоряється напис “Здав” або “Не здав”.

4.16.4 Закриті площадки і автодроми

Автодромом називається відгороджена від загального руху і спеціально обладнана територія, призначена для формування базових навичок водіння автомобіля, підвищення кваліфікації водіїв, включаючи практичне вивчення вимог безпеки дорожнього руху. Основна мета навчання на автодромі полягає в тому, щоб майбутній водій навчався надійному і безпечному керуванню автомобілем, не попадаючи під вплив інших учасників дорожнього руху і не створюючи своїми неправильними діями небезпечних ситуацій в транспортному потоці.

Моделювання різних ситуацій дорожнього руху в умовах необхідної безпеки можливе тільки на автодромах. Саме тут майбутній водій послідовно набуває автоматизму і впевненості в керуванні автомобілем.

Залежно від кількості учнів, обсягу роботи і завдань навчальних закладів, автодроми діляться на категорії:

– I-ша – невеличкі закриті площадки;

– II-га – автодроми;

– III-тя – навчально-спортивні комплекси.

На автодромах I-ї категорії окремі навчальні елементи імітуються тимчасово встановленими або нанесеними на поверхні площадок допоміжними засобами, які можуть змінюватися без особливих затрат. Автодроми II-ї категорії обладнують тимчасовими переносними і постійними пристроями, а також на них формують елементи доріг. Автодроми III-ї категорії утворюють два суміжних комплекси: навчальний для відпрацювання програми з водіння і спортивний для змагань.

Для спорудження автодрому необхідно мати земельну ділянку площею від 2,5 до 6,0 гектарів з хорошими під’їзними шляхами. Територія автодрому має бути огороджена і, по можливості, оточена деревами або великими кущами. Всі споруди автодромів мають бути простими за конструкцією і міцними.

Основні елементи автодромів і вимоги до них:

– габаритне подвір’я (див. рис. 4.10). Задню і бокову стінки обладнують за допомогою стовпців і натягнутих тросів з кольоровими прапорцями на рівні вантажної платформи автомобіля і 0,5 габаритної висоти легкового автомобіля. Ширину в’їздних (виїзних) воріт регулюють за допомогою поворотних обмежувачів (прапорців) на стовпцях;

– габаритний тунель (див. рис. 4.11) – стояки (стовпці) з поворотними обмежувачами;

– бокс, або гараж (див. рис. 4.13), – споруда, виготовлена за допомогою стовпців з поворотними обмежувачами;

– габаритна вісімка (див. рис. 4.12). Її виконують встановленням стовпців з поворотними обмежувачами, які утворюють коридор різної ширини;

– змійка (див. рис. 4.14). Спочатку встановлюють відрізки труб (висота над землею 0,2м), в яких пізніше закріплюють жердини висотою 1,7м;

– естакада (див. рис. 4.15) – споруда з каменю, залізобетону або металу. Верхню частину поверхні покривають листовим металом або дошками шириною, рівною ширині профілю шини автомобіля;

– колійні дошки прокладаються на висоті 50...60мм над рівнем землі; виготовляються з бетону або дошок;

– площадка початкового навчання – для навчання водінню мотоцикла. Розміри 20 на 40м з твердим покриттям;

– важкопрохідна дільниця довжиною 25...30м, утворена шляхом розпушування ґрунту;

– кільцевий маршрут з твердим покриттям прокладається, як правило, навколо автодрому. На маршруті встановлюють дорожні знаки, світлофори і

перешкоди (кювет, схил, залізничний переїзд без шлагбаума, яму, пагорб, ворота), різні орієнтири.

Крім того, передбачені: залізнична платформа, навантажувальний майданчик, обмежувальний майданчик та інші – всього 36 споруд, перешкод чи проїздів. Якщо автодром розміщений на значній відстані від учбового комплексу, то будується також будинок з двома кімнатами:

1) класом для вивчення ПДР і основ БДР на 20...25 посадочних місць;

2) лабораторії площею 15...18м², де монтують загальну схему автодрому, схеми маршрутів, встановлюють інформаційні стенди з нормативами та інструкціями з безпеки руху на автодромі.

При навчанні водінню на автодромі відпрацьовують такі теми:

1) рушання з місця, рух по прямій, зупинка автомобіля;

2) рух по прямій з перемиканням з нижчої на вищу передачу, плавне гальмування;

3) рух по прямій із зміною швидкості, перемикання з вищої передачі на нижчу, екстрене гальмування;

4) водіння на різних передачах;

5) повороти;

6) рух заднім ходом;

7) розвороти;

8) проїзд воріт;

9) зупинка автомобіля в заданому місці;

10) водіння по обмежених проїздах;

11) водіння в складних дорожніх умовах і інші.

ТЕМА 5. АВТОТРАНСПОРТНІ ЗАСОБИ І БЕЗПЕКА РУХУ

5.1 Конструкційна безпека АТЗ і її види

Під конструкційною безпекою автомобіля розуміють його властивості відвертати шкоду, яку він наносить у процесі експлуатації навколишньому середовищу і учасникам руху, а також зменшувати важкість наслідків ДТП.

Для зручності вивчення окремих аспектів конструкційної безпеки її умовно поділяють на:

1) активну;

2) пасивну;

3) післяаварійну;

4) екологічну.

Активна безпека – це властивість транспортного засобу зменшувати ймовірність виникнення ДТП. До цих властивостей відносяться:

– тягово-швидкісні;

– гальмівні;

– стійкість;

– керованість;

– інформативність;

– масові і габаритні параметри;

– робоче місце водія (ергономічні параметри, шум, вібрації, загазованість).

Пасивна безпека – це властивість транспортного засобу знижувати важкість наслідків під час ДТП. В свою чергу, пасивна безпека ділиться на зовнішню і внутрішню.

Післяаварійна безпека – це властивість транспортного засобу знижувати важкість наслідків після ДТП, тобто тих наслідків, які можуть виникнути безпосередньо після дорожньо-транспортної пригоди (загоряння автомобіля, падіння його у воду, наїзд на інших учасників руху тощо).

Екологічна безпека – це властивість транспортного засобу знижувати ступінь його негативного впливу на довкілля (загазованість, шум і вібрації, електромагнітні випромінювання, використання енергоресурсів і ін.).

Перераховані властивості регламентовані у рамках вимог до безпеки автомобіля, викладених у відповідних державних, галузевих та інших нормативно-технічних документах, в тому числі правилах обов’язкової сертифікації ДТЗ, головна суть – якої забезпечувати право споживачів на життя і гарантувати їм безпеку.

5.2 Активна безпека

5.2.1 Тягово-швидкісні властивості автомобіля

Тягово-швидкісними властивостями називають сукупність властивостей, які забезпечують необхідні діапазони зміни швидкостей руху і інтенсивності розгону транспортного засобу в різних дорожніх умовах.

Наявність у потоці автомобілів, що володіють різними тягово-швидкісними властивостями, змушує учасників руху виконувати велику кількість маневрів, пов’язаних з перебудовою, здійсненням обгонів, інтенсивним розгоном після зупинки. Якісне виконання цих маневрів можливе, звичайно, на автомобілі з кращою динамікою.

Для попередньої оцінки тягово-швидкісних властивостей використовують питому потужність АТЗ, що являє собою відношення максимальної потужності двигуна в кВт (к.с.) до повної маси АТЗ в тонах (N_max/G_a ).

В нормативних документах та технічній літературі рекомендуються такі показники тягово-швидкісних властивостей АТЗ:

1) швидкісна характеристика "розгін-вибіг";

2) швидкісна характеристика на дорозі зі змінним поздовжнім профілем;

3) максимальна швидкість;

4) прискорення при розгоні;

5) час розгону до заданої швидкості;

6) мінімальна стійка швидкість;

7) максимальний підйом, який долає автомобіль;

8) сила тяги на гаку;

9) довжина динамічно підйому, який долає автомобіль та інші.

Тягово-швидкісні властивості визначаються шляхом інтегрування диференційного рівняння руху АТЗ за характеристиками двигуна і трансмісії, аеродинамікою і масовими параметрами автомобіля, розмірами коліс, опором коченню тощо.

5.2.2 Гальмівні властивості

Гальмівні властивості визначають можливість здійснення сповільнення необхідної інтенсивності і утримання транспортного засобу на уклонах.

До гальмівних систем, якими оснащені автомобілі, висуваються такі вимоги:

– висока ефективність гальмування у всіх умовах експлуатації і при різних (в межах допустимого) навантаженнях;

– необхідна інтенсивність гальмування при незначному зусиллі на педалі гальма;

– збереження стійкості і керованості при екстреному гальмуванні;

– збереження необхідної ефективності гальм в нагрітому або вологому стані;

– висока надійність.

Відповідно до діючих міжнародних і вітчизняних нормативних документів, дорожні транспортні засоби повинні бути оснащені такими гальмівними системами:

– робочою – призначеною для зменшення швидкості в усіх умовах експлуатації, у тому числі і при екстреному гальмуванні з максимальною інтенсивністю;

– запасною – яка виконує функції робочої у випадку її відмови;

– стоянковою – призначеною для утримання транспортного засобу в нерухомому стані при дії на нього різних сил;

– допоміжною – призначеною для підтримання постійної швидкості руху транспортного засобу на уклоні або при русі у міських умовах (автобуси).

Крім того, автопоїзди повинні оснащуватися автоматичною гальмівною системою, яка призначена для автоматичного гальмування причепа у випадку самовільного від’єднання його від тягача.

Основними показниками ефективності робочої і запасної систем є сповільнення j і гальмівний шлях S,які нормуються відповідними документами. Також в якості показника може використовуватися і час гальмування t. На рисунку 5.1 показаний зв’язок цих параметрів із швидкістю руху автомобіля.

При стендових випробуваннях оціночними показниками виступають сумарна гальмівна сила і час спрацювання або питома гальмівна сила – відношення сумарної гальмівної сили до ваги транспортного засобу.

Залежно від інтенсивності зниження швидкості розрізняють екстрене і службове гальмування. Екстреним називають гальмування, яке виконується з максимальною інтенсивністю з метою зупинки транспортного засобу для попередження наїзду на перешкоду, що раптово виникла. Службовим називають гальмування, яке виконується з метою зупинки або зменшення швидкості транспортного засобу в завчасно визначеному водієм місці.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒