Розділ 83

Розділ 83

Звістку про Івана Геннадій дізнався від Дениса, який зайшов навідати друга.

— Сапери розмінували лише підхід до місця братської могили, — розповів Денис Насті та Геннадію, — а навколо ще повно мін, тому тимчасово повісили на соснах попередження про міни. Самі знаєте, що у нас лише сипучий пісок, тому могилу викопати складно, тож сепари не стали особливо напружуватися, закидали тіла загиблих своїх побратимів у вирву від снаряду і присипали піском. У жодного з них не було при собі документів.

— Як Аліса взнала сина? — спитала Настя.

— Хоча зараз спека, трупи не розклалися, скоріше муміфікувалися, — пояснив Денис, — тож мати одразу впізнала сина.

— Коли похорони? — запитав Геннадій.

— Сьогодні о другій. Я вже там був, поміг трохи, незабаром знову піду.

— Зараз до мене зайде Улянка, ми з нею також прийдемо на похорон, — сказав Геннадій.

— Ви ж з Іваном були… як це правильно сказати… по різні боки барикад, — зауважив Денис.

— Перш за все, ми були друзями. Шкода, що він став на хибний шлях. Утім, Іван заслуговує більшої поваги, ніж Яків. Принаймні він вірив у правильність свого вибору.

— Та-ак, — протягнув Денис.

— До речі, ти не бачиш Никона? — поцікавився Геннадій. — Я намагався йому додзвонитися, але з ним нема зв’язку.

— Ні, не бачив. Раніше зустрічав його на ринку, а останнім часом не видно, — відповів Денис. — Утім, не дивно, на базарі взагалі покупців зараз мало, та й продавців обмаль. Мої сусіди сепари повтікали кудись, на роботу не виходять, і ніхто не знає, де вони переховуються. З навколишніх сіл через постійну стрілянину не приїжджають люди торгувати городиною.

Настя не стала затримувати вдома сина, лише просила його не піднімати нічого важкого, і сама поспішила до Аліси.

Подругу було годі впізнати: стомлена, змучена, з пригаслими очима і чорними колами під ними, була сама жовта і схожа на померлого сина. Поруч з нею — Андрій, який не стримував сліз, і заплакана донька Алла. Івана поховали під канонаду вибухів і швидко повернулися з кладовища. Настя допомогла накрити поминальний стіл, люди перекусили і швидко розійшлися.

— Тримайся, Алісо, — сказала їй Настя, коли вони залишилися наодинці.

— Тримаюся, у мене є донька. Але як жити далі? Коли Іван пішов захищати свою землю, сусіди схвалювали його вчинок і називали справжнім героєм. Зараз, коли прийшли укропи, вони вже вважають його зрадником.

— Чому ти так думаєш?

— Ти бачила хоч одного сусіда на похоронах? Вони не прийшли, швидко перескочили з одного стільця на другий, а так не можна, не по-людськи так чинити. Гадають, що ми зламалися? Ні, ми продовжимо справу сина.

— Яку справу? — не второпала Настя.

— Справу боротьби за нову країну Новоросію, де буде порядок і людей не буде держава тримати за бидло. Наша родина працювала все життя, без вихідних чи відпусток. Що ми надбали? Мільйонні борги, і все. У нас відібрали бізнес, загнали в злидні, судді продажні, війна сина в мене відібрала. Ми працювали, а у нас навіть трудового стажу немає. Державі ми непотрібні, то навіщо мені така країна? Хай забирає останнє — наше житло, аби подавилася ним.

— Що ти надумала?

— Поки нас не заґратували як ворогів народу, ми негайно виїжджаємо звідси.

— Куди?

— У Луганськ.

— А житло? Його можна продати.

— Продати? — Аліса іронічно посміхнулася. — «Приватбанк» на нього вже наклав арешт, а далі судитися з ним у мене вже нема сил. Буде в нас і житло, і нове, краще життя. Чоловік запишеться в ополчення, та і я не сидітиму склавши руки. Я помщуся за свого сина. Чому ти так дивишся на мене?

— Мені здається, що ти вдруге робиш помилку.

— Тобі здається? А я впевнена у своєму виборі. Знаю, що ти мене зараз ненавидиш, але все одно я тобі вдячна за всі роки нашої дружби.

— Я також тобі вдячна.

— Напевно, ми вже ніколи не побачимося, я не буду тобі телефонувати, але… все можливо. Колись ти побачиш, що твоя країна ні на що не здатна і ніякі революції не можуть її змінити, а ми збудуємо нову країну, набагато кращу.

— Ти помиляєшся, Алісо.

— Час розсудить, — зітхнула Аліса. — Якщо не залишиться сил жити тут, приїзди до нашої країни, буду рада тебе бачити.

— Сподіваюсь, що такого ніколи не буде. Мені пора, — сказала Настя і підвелася. — Хай щастить!

— І тобі, Насте. — Аліса витерла сльози: спочатку свої, потім на обличчі Насті.

⇐ Предыдущая 76 77 78 79 808182 83 84 85 Следующая ⇒