Розділ 79

Розділ 79

Настя поверталася додому зі спустошеною душею, ніби доньку повіз у безвість не комфортабельний автобус, а домовина. У душі — пульсуюча прірва, де пекуча рана ще довго буде гоїтися та боліти, доки не відчиняться двері для нового життя, в якому не буде її доньки. Настя намагалася уявити майбутнє Іванни, але все було як у густому сивому тумані: хоч скільки вдивляйся вперед — нічого не видно. Чи побачить матір доньку ще раз, чи то була остання розмова? Чи зможе Іванна почати нове незаплямоване життя, чи привид минулого завжди буде її переслідувати? Як житиметься доньці у чужій країні? Чи зможе вона збагнути, що помилялася, і чи пожалкує про скоєне? Настя не могла навіть уявити, що нічого не знатиме про подальшу долю Іванни. Невже вона не буде на весіллі доньки, не триматиме на руках онуків? Чому майбутнє таке незнане? Хай би що зробила Іванна, Настя знала, що образ доньки ніколи не вивітриться з її спогадів. Не потрібно склеювати уламки минулого в одне ціле, все одно годі себе переконати, що полагоджене не гірше за ціле — минулого не повернути, і вже ніколи не буде так, як раніше. Залишається зберегти в пам’яті все у первісному вигляді, а не роздивлятися тріщини. Настя втішала себе тим, що біль мине, але знала, що рубці в душі залишаться навіки. Як виразка, як незагойні рани, вони будуть час від часу нагадувати про себе, і лише щасливі миті життя їхньої родини не залишать рубців. Її пам’ять лише сховає сонячні миттєвості у свої схрони, і лише в найтяжчі часи, коли все навколо здаватиметься чорним і непроглядним, у часи безнадії та мряки діставатиме із самого дна ті маленькі світлі промінчики щастя, які зможуть блиснути серед суцільної пітьми і дати надію.

Сумне небо заглянуло в люстерко-калюжу, але горобці стрибнули у воду — і люстерко розійшлося колами. Вибухи стихли — й одразу десь у гіллі веселим голоском обізвалася пташка. Життя продовжувалося. Принаймні Настя знала, що донька жива, і є надія, що вона зможе перетнути кордон і почати жити заново.

А ось Аліса вже кілька днів виє вовком за сином, який кудись зник. Настя підозрювала, що Івана вже нема в живих, але як могла підтримувала Алісу в її горі. Івана ніхто не бачив загиблим, тож є надія, що він живий.

Настя зайшла в АТБ. Донька поїхала, але вдома на неї чекав син і йому потрібне дієтичне харчування. Жінка купила буханець хліба. Вибору хлібобулочних виробів не було, лише хліб місцевого заводу — і то добре, бо кілька днів взагалі не завозили хліб і Настя пекла коржики. Окрім буханця вона більше нічого не знайшла: порожні полиці завішані папером, молочну продукцію не возять, у консервах «Кілька в томатному соусі» напевно, була Золота рибка замість дешевої кільки, бо бляшанка коштувала двадцять сім гривень.

— Зайдіть в інший магазин, — стишеним голосом порадила їй знайома продавчиня і підказала адресу, — там власник магазину своєю автівкою поїхав у Харків і звідти привіз продукти.

Настя подякувала і справді купила там усе необхідне. Вона поспішила додому, щоб покуховарити, поки є світло і від вибухів не скачуть каструлі по плиті. Щойно вона приготувала обід і вони з сином встигли перекусити, як з усіх боків почалися обстріли. Заметушилися бойовики. Вони їздили містом на великій швидкості, тягали за собою пушку та возили міномет на «Газелі». Схоже було, що їм непереливки. Це було помітно з їх суворих і невдоволених облич, коли їхали мікроавтобусом на блокпости.

Затихла пташка, яка жила десь серед віття дерев на розділовій зеленій смузі проспекту, навпроти їхнього будинку. Настя помітила, що пташка співала лише тоді, коли звук від розривів снарядів був подалі від міста, і замовкала, коли стрілянина наближалася. Якщо пташина замовкла — значить, снаряди рвуться неподалік. Хтось із балконних сусідів сказав, що один із снарядів влучив у дах контейнеру на ринку, але не розірвався. Інший розповів, що місто обстрілюють з усіх боків, щоб змусити бойовиків відійти і не розбити будинки.

— Все одно у Сиротиному розбомбили цілий ряд гаражів, — сказала жінка.

— Що поробиш? Сиротине «зрослося» з нашим містом. Війна.

— Люди все життя працювали, а в гаражах машини погоріли.

— Що машини? Кілька будинків розбиті, є загиблі.

— Схоже, і нас чекає те саме.

— Швидше б усе скінчилося.

— Навряд чи все скоро стихне. Напевно, обстріли ще довго будуть.

— Треба купити хоч якихось харчів, бо якщо не вб’ють, то з голоду помремо.

— Головне — водою запастися.

— Та є вода, понабирали стільки, що балкон може відвалитися.

Об одинадцятій вечора загаласував, заволав на всі голоси розтривожений потужними обстрілами Лисичанськ. Настя з балкона добре бачила рожеві зблиски на тлі ночі, які спалахували в різних місцях посеред житлового масиву. Жінка не могла відірвати погляд від зловісних спалахів — там були мирні мешканці, жили діти. Жахіття в сусідньому місті тривало до першої ночі, а потому до голосіння приєдналися голоси «градів» десь за Сєвєродонецьком, з боку селища Сиротине. Їх постріли вогневим червоним пунктиром раз-по-раз розрізали небо. У районі ГІАПу в небо запустили освітлювальну ракету, вона зависла над частиною міста, освітила його на якийсь час. Настя відзначила, що ніде не світяться вікна будинків. Люди сховалися за стінами помешкань у рятівну темряву. У небо злітали то червоні, то зелені ракети. Іноді, як по команді, стихало на десять-п’ятнадцять хвилин, але то була оманлива тиша. Її не визнає війна, бо тиша — її ворог. Знову вибухи і спалахи від них, які здалеку схожі на вогняні парашути. Небо — суцільна чорна тканина, яку розпростерла війна над містом, щоб дірявити її снарядами. Колись спокійне і працьовите місто стогнало з розпачу, але війні байдуже — вона глуха до болю.

Вранці Настя вирішила написати кілька слів для газети, бо вже давненько не сідала за комп’ютер, а Людмила нагадала, що читачі хочуть дізнатися, чи змінилися настрої в містян. Вона написала: «Знову повертаюся до наболілої теми і намагаюся зрозуміти позицію людей на Донбасі. Досі не можу второпати, чому так раділи сєвєродончани, коли навесні комуніст Іван Пилипченко піднімав прапор ЛНР у нашому місті. Але я не можу покласти усю провину на гени. Зараз часто пишуть, що після Голодомору 1932—1933 років у вимерлі на Луганщині села завезли цілі ешелони переселенців з Росії і тепер гени дають про себе знати. У тих людей діти і вже онуки народилися на нашій, українській землі, пили нашу воду, їли український хліб, отримували зарплатню і пенсію. Хоча чого гріха таїти — поруч зі мною багато хороших, добрих і працьовитих людей, але вони мають проросійські погляди. Знаю, що це не назавжди.

Сєвєродонецький центральний ринок — лакмусовий папірець на всі події. Щойно почали точитися бої за містом, а Болотов оголосив мобілізацію, одразу половина торговців ринку почала підтримувати Нацгвардію та єдність України. Чому? Попри все, ми єдині в одному: ніхто не хоче війни, ніхто не має бажання відправляти своїх дітей на фронт. Тепер уже половина населення чекає звільнення міста від озброєних бандитів.

Але ж частина хлопців, навіть непоганих по життю, взяла до рук зброю і стоїть на блокпостах: одні за гроші, інші — за переконання. На мій погляд, настрій у мешканців змінюється на краще, а коли місто звільнять, люди на власні очі побачать, що «нацики» не такі вже й страшні, повернуться в місто патріоти, які виїхали, і все у нас буде добре. Головне — дочекатися того дня, коли місто зможе дихнути вільно».

⇐ Предыдущая 72 73 74 75 767778 79 80 81 Следующая ⇒