Розділ 82

Розділ 82

Настя додзвонилася Алісі зі стаціонарного телефону. За ті кілька хвилин, що був зв’язок, вона дізналася, що саперів ще не було, тож Аліса ще нічого не дізналася, але по черзі з чоловіком ходить до місця поховання.

— Щось мені підказує, що мій Іван там, — сказала жінка.

Настя нічого не встигла відповісти, бо зв’язок знову зник.

Три доби гримів Лисичанськ. По обіді сусідка по балкону сказала, що все-таки бойовики дали коридор, але мешканці міста про нього не знають.

— Лише одиниці встигли виїхати звідти за той час, що дали людям, — мовила жінка. — У мене там сваха, тож я дізнавалася все від неї, коли мала змогу поговорити. Зараз вона у мене. Трусить її, як у лихоманці, тож я її нагодувала, напоїла заспокійливим і вклала відпочити.

— Що вона розповіла? — спитала Настя.

— Вона взагалі не може говорити — такий стрес, — сказала сусідка, — розповіла лише те, що там страшне коїться, трупами всіяні всі вулиці, а зібрати не можна, бо весь час бомблять. Така спека, а мертві тіла не можна поховати… Їхню стареньку сусідку вбило на вулиці, поблизу будинку, труп пролежав два дні на сонці, а спека до тридцяти п’яти градусів, тож її роздуло і пішов сморід. На третій день чоловік узяв лопату і прикопав свою матір на місці, поблизу будинку. А там, казала сваха, сила-силенна побитих лежить.

— А чиї трупи?

— Усіх підряд, — пояснила жінка, — і мирних жителів, і ополченців, і українських вояків.

Надвечір Настя з сином помітили великий натовп людей поблизу готелю «Центральний». Там були і жінки, і чоловіки, і діти, і старенькі люди, у багатьох валізи з речами.

— Піду дізнаюся, що там відбувається, — сказала Настя сину.

Люди прибували. На декому з них був мокрий одяг, хоча дощу не було. Плакали маленькі діти, старші з переляканими очима притискалися до матерів, деякі жінки також не стримували сліз. Усі люди стояли в черзі. Настя знайшла жінку приблизно свого віку, яка мовчки, з виглядом людини, яка все втратила, стояла в кінці черги.

— Вибачте, можна у вас дізнатися, що тут відбувається? — поцікавилася Настя.

Жінка здригнулася, ніби прокинувшись від сну, повернула до неї голову — в очах біль і безнадія.

— Ми біженці з Лисичанська, — промовила тихо. — Там справжнє пекло. Мого чоловіка вбило, він так і лишився лежати посеред двору. А я жива, хоча не знаю навіщо.

— А чому люди мокрі?

— Ви не знаєте? — жінка подивилася в очі Насті. — Лише декому, ризикуючи життям, вдалося під обстрілами виїхати на своїх машинах з міста, а решта пливли через річку.

— Як?! — Настя не могла приховати здивування. — Сіверський Донець — широка і глибока ріка. Не кожен навіть добрий плавець зможе її переплисти.

— Люди тікали від смерті, тож дістатися протилежного берега було єдиним порятунком. Смерть не залишила людям вибору, потрібно було робити вибір між нею і життям. Там — смерть, у звільненому Сєвєродонецьку — життя, наш порятунок, — монотонно, без емоцій, пояснила жінка. — Пливли хто як міг: на надувних кругах для купання, на гумових човнах, хтось так, а переважно чоловіки стягли на воду колоди з повалених дерев, на них саджали дітей і так переправлялися. Далеко не всі дісталися жаданого берега. Снаряди розривалися у воді, перекидали колоди, і люди потопали. Коли неподалік колода перекинулася від вибуху і хвилею накрило молоденьку маму з немовлям, я просила Бога, щоб вона випливла, а я потонула замість неї, — Господь не почув моїх благань. Води поглинули і її, і дитинку, а я ось жива. Навіщо?

— Не кажіть так, — сказала Настя, бо забракло слів і горло здавила грудка. — Чому ви тут стоїте?

— Тут приймають біженців, тимчасово десь розміщують, — пояснила жінка. — Ніч наближається, потрібно десь вкладати дітей спати, багато з них голодні, то є надія, що добрі люди нагодують.

— Увага! — почувся голос жінки, яка на ґанку реєструвала біженців. — Прохання до місцевого населення! У кого є можливість, будь ласка, приносьте одяг, особливо потрібний дитячий. Можна приносити харчі. Хто може, візьміть у свої квартири на кілька днів людей, передусім із дітьми. Готель уже заселений, два автобуси відправлено в профілакторій, житла катастрофічно не вистачає.

— Ходімо до мене, — запросила Настя жінку, — можете пожити у нас.

— Дякую, — відповіла вона, — я якось переб’юся, а он там жінка з трьома діточками. Може, запросите її?

— І вас запрошую.

— Ще раз спасибі, — сказала жінка, — краще прихистіть діточок.

Настя підійшла до молодої жінки, яка тримала на руках немовля, а з обох боків до неї тулилися двоє дівчаток. Настя запросила їх до себе.

— У мене є вільна кімната, — сказала вона жінці, — ви зможете помитися, переодягтися, висушити одяг, голодні теж не будете.

— А ваші домашні не будуть проти? — запитала жінка.

— Я живу зараз із дорослим сином у трикімнатній квартирі, — пояснила Настя.

Жінка погодилася. Як з’ясувалося, її звали Іриною, чоловік на заробітках у Москві, а вибратися з пекельного Лисичанська їй допоміг сусід.

— Багато хто в місті має гумові надувні човни, — розповіла Ірина по дорозі, — лишилися ще з тих часів, коли працював завод гумових виробів. Багатьом сьогодні такі човни врятували життя.

Світла не було, тож у коридорі Настя запалила свічку і поставила її біля дзеркала. Ірина затримала погляд на світлині Іванни.

— Хто це? — спитала Ірина.

— Моя донька.

— Де вона зараз?

— У Москві на заробітках, — відповіла Настя не роздумуючи.

Така відповідь тут нікого не дивувала, бо багато мешканців їхало на заробітки у Росію і ніхто не уточнював, куди саме, всі так і кажуть «на заробітках у Москві». Було б дуже дивно і неправдоподібно, якби Настя сказала, що донька поїхала на роботу, наприклад до Польщі чи в Італію.

Настя нагодувала біженців, постелила в порожній кімнаті і пішла, щоб вони змогли відпочити. Жінка вийшла на балкон і побачила, що біженці досі стоять біля готелю, хоча їх стало значно менше. Від’їхав ще один автобус з людьми.

— Куди подінуться на ніч ті люди? — сказала Настя сина.

— Повинні містяни допомогти, — відповів він. — Можливо, ще десь знайдуть їм місце.

— Головне, що там уже нема дітей.

Повсюди все ще гримало, не було світла, тож Насті залишалося тільки піти спати, щоб не заважати відпочити гостям. Вона залишила відчиненими двері у свою кімнату. «Може, щось їм знадобиться, то щоб не чекали до ранку», — подумала вона про Ірину з дітьми.

Настя прокинулася з сонцем, коли за вікном ворушився несміливий ранок. У сусідній кімнаті було тихо, напевно, спали зморені діти, а з ними і мати. Настя вирішила не ходити по квартирі, поки гості не прокинуться. Вона ввімкнула комп’ютер. Світло вже дали, і це був добрий знак для початку дня. Інтернету не було, тож новини дізнатися неможливо. За звичкою Настя ввімкнула відео, де її донька на блокпосту з автоматом у руках поруч зі своїми бойовими подругами розповідає про себе. Де вона зараз? Чому не дасть про себе знати? Хоч би подзвонила і сказала лише, що в неї все добре. Нема звісток ні від мами, ні від доньки. Скільки ще жити в невіданні?

Настя відчула на собі чийсь погляд, повернула голову і побачила у дверях Ірину. Вона швидко вимкнула відео, нервово прикусила губу і заклякла. В очах Ірини — неприховане презирство.

— Я все бачила, — сказала Ірина.

— Я все поясню, — поквапливо промовила Настя.

— Ні-ні-ні! Не треба нічого пояснювати. Кажете, на заробітках донька? А насправді вона з бойовиками. Скількох людей уже застрелила? Тепер наша черга? — сказала жінка тремтячим голосом.

— Її зараз нема тут, вам нема чого боятися.

— А на перший погляд ви здаєтеся порядною людиною! — кинула з докором Ірина і швидко пішла в кімнату до дітей. Настя почула, як жінка будила дітей: — Крихітки мої, прокидаємося. Нам пора йти звідси.

Настя пішла за Іриною.

— Я гарантую вам безпеку.

Ірина вдягала сонних дівчаток.

— Зараз її нема, а потім прийде і повбиває дітей, — заперечила вона. — Ми зараз підемо звідси.

— Куди ви підете? Де житимете?

— Нічого, виживемо, — впевнено сказала Ірина. — Хто один раз заглянув в очі смерті, тому нема чого боятися.

Жінка похапцем кинула у валізу дитячі піжами, взяла на руки немовля, попрямувала до дверей.

— Мамо, куди ми підемо? — запитала дівчинка.

— Аби звідси, — сказала жінка. — Дякую за вечерю. Сподіваюсь, що нас не отруїли.

У Насті в очах забриніли непрохані сльози. Вона мовчки проковтнула образу і провела поглядом жінку з дітьми, що квапливо спускалися сходами.

⇐ Предыдущая 75 76 77 78 798081 82 83 84 Следующая ⇒