|
|||
Розділ 81Розділ 81
Настя довго вагалася, чи поговорити з Алісою, чи не треба. З голови не йшла розмова з підполковником, який розповів про знайдене поховання ополченців біля їхнього блокпосту. Може бути, що Іван загинув і його тіло там, у братській могилі. Наважившись поговорити з Алісою, Настя обережно запитала, чи нема новин від сина. — Я втратила надію побачити його живим, — сумно сказала жінка, — мені хоча б дізнатися, де він похований, чи поховати, якщо… — Де ще ти шукала його? — Кажуть, що навколо міста три доби обстрілювала Нацгвардія, щоб бойовики не руйнували Сєвєродонецьк, побачили міць армії і самі відійшли, тож по «зеленому» коридору козачки зі своїм військом покинули місто і відійшли в Лисичанськ. Там вони об’єднаються з бойовиками Мозгового. — Навіщо ти мені все це розказуєш? — Бо хотіла поїхати до Дрьомова в Лисичанськ і в нього самого запитати, де подівся мій син, але там ідуть бої, і на блокпосту мене не пропустили. Настя розповіла Алісі про розмову з підполковником. Жінка подякувала і сказала, що негайно поїде туди, де знайшли поховання. — Одразу мені подзвони, — попросила Настя. — Добре, якщо тільки буде зв’язок, — відповіла Аліса. Зв’язок одразу зник, і лише надвечір з десятої спроби Настя зв’язалася телефоном із Алісою. — Так, там справді є поховання ополченців, — сказала Аліса, — але чекають на саперів, бо навколо знайшли міни. Ми з Андрієм не підемо звідси, поки не розмінують. Зв’язок знову обірвався, але ввімкнули Інтернет, і Настя дізналася сумну новину: при звільненні Лисичанська загинув полковник Олександр Радієвський, саме той, який приніс у місто радісну звістку про звільнення. Також писалося, що у Сєвєродонецьку на Вілесова, де був штаб бойовиків, звільнили полонених, але перед самим відходом терористи розстріляли кількох людей. Щоб відволіктися від вибухів, які лунали навколо, Настя вирішила зайнятися пранням і прибиранням. Коли дійшла черга до коридору, вона підвела руку, щоб протерти дзеркало, і мимоволі зупинила погляд на портреті, що висів поруч. На фото вона з чоловіком у день весілля. Навіть не віриться, що колись вони були завжди разом. Це було ще зовсім недавно, а здавалося, що минула вічність. Дивлячись на усміхнені обличчя, Настя осягнула, що розрив із чоловіком є серйозним і вже ніколи не буде як раніше, тож не потрібно склеювати те, що розбилося. Вона зняла портрет, протерла пил і віднесла у шафу, де на одній із полиць лежали в коробці сімейні фотографії. Згори була доньчина світлина. Настя взяла її, довго вдивлялася у знайомі, рідні риси і не хотіла згадувати ту чужу, зухвалу, злу Іванну. Вона поклала весільне фото в коробку, поставила її у шафу подалі. «От якби можна було так вчинити з пам’яттю», — подумала Настя і повісила в коридорі світлину Іванни. На неї дивилася її добра, ще не заплямована донька, і всміхалася. Знову вибухи почали лунати зовсім близько. Із «балконних» новин Настя дізналася, що бойовиків не можуть вибити, бо ті засіли з артилерією на териконах і звідти обстрілюють і Лисичанськ, і Сєвєродонецьк, і село Смолянинове. Час від часу літаки з’являлися в небі і випускали ракети десь на Пролетарії. Горів Лисичанськ і його частина, РТІ. Навіть з балкона було добре видно, як палає ринок, загораються приватні будинки в різних місцях і над ними піднімається чорний дим. Не встигало полум’я зменшитися над одним будинком, як загорався інший. Схоже, що там для мешканців настало справжнє пекло. Надвечір у Сєвєродонецьку зникло все, що можна: телебачення, Інтернет, зв’язок, світло, вода, зачинилися всі банки, магазини, офіси. Уночі шалено гримів Лисичанськ. Вибухи наростали, дрижали стіни будинків, а на кухні Настя ніяк не могла вгамувати каструлі: вони скакали по плиті, підстрибували на них кришки. — А щоб вам! — сказала Настя і поприбирала їх у стіл. — Сусід сказав, війська нібито домовилися з сепарами, щоб ті дали «зелений» коридор для мешканців міста, — повідомив Геннадій. — Виїхали люди? — Де там! Пообіцяли, а не дали. До того ж, як мешканцям міста дізнатися, коли нема ніякого зв’язку і всі сидять у підвалах. Подивись, що там робиться, — сказав син. У Лисичанську також не було світла. Жодного вогника у вікнах чи на вулиці, ніби війна повністю зжерла, проковтнула ціле місто. А Лисичанськ гримів, кричав, волав про допомогу.
|
|||
|