Розділ 80

Розділ 80

Понад добу Настя не відпочивала, не спав і Геннадій. На кілька годин з’явився Інтернет, і Настя дізналася новини: автобус, що їхав з міста у Лисичанськ, щоб там забрати охочих виїхати до Росії, на блокпосту обстріляли бойовики з терикону. Є загиблі, частину пасажирів врятували українські бійці — вони віддали людям свої бронежилети і каски та сховали їх в окопах. Це був не той автобус, на якому виїхала Іванна. Від неї не було ніякої звістки, але ж і в новинах не було повідомлення про лихо, тож Настя заспокоїлася в надії, що донька змогла без пригод перетнути кордон.

Нічне жахіття стихло майже опівдні, і Настя лише тоді відчула неймовірну втому. Але вона таки вирушила до крамниці, щоб купити сину кефір. Їй пощастило, відучора лишився один пакетик. Настя поверталася додому і вже біля свого будинку побачила два автобуси з бойовиками, які прямували в бік Лисичанська. Дверцята були відчинені, і на сходинках сиділи стомлені, з відчуженими, загорілими і закопченими димом обличчями бойовики в повному спорядженні: в бронежилетах, касках, з автоматами на грудях. З одним із них Настя зустрілася поглядом. Його велика руда пика була схожа на котрогось із німців, яких показували в радянському кіно. Від його невдоволеного і злого погляду Насті стало моторошно. Жінці здалося, що від злості чоловік зараз дасть по ній автоматну чергу, але автобуси поїхали далі. За ними прослідували важкі вантажівки, і Настя поспішила додому.

Геннадій випив склянку кефіру, а Настя не хотіла ні пити, ані їсти. У суцільній тиші на мить здалося, що ніяких обстрілів і не було. І почався дощик, такий тихесенький, благесенький, заспокійливий, пустив на зболену землю свої дрібненькі крапельки, які впали на неї бальзамом. Весело заспівала невгамовна птаха. Настя ледь дотягла стомлене тіло до ліжка, впала на нього — і за мить потрапила в міцні обійми сну.

Вона прокинулася від звуку двигуна під вікнами. Геннадій з балкона спостерігав за чимось внизу.

— Що там? — стривожено спитала Настя.

— Сама подивися, — всміхнувся син.

Під будинком, якраз під їхніми вікнами, стояв бронетранспортер з українським прапором!

— Невже?! — вирвалося у Насті радісно і нестримно.

На протилежному боці дороги проїхав ще однин БТР із синьо-жовтим прапором і солдатами. Сумнівів не лишилося — українські війська ввійшли у місто. Під вікнами на бойовий машині сиділи двоє молодих бійців, ще один стояв поруч.

— Я зараз піду туди! — заметушилася Настя.

Вона розгублено бігала з кімнати в коридор і ніяк не могла вдягнутися. До її слуху донеслися невдоволені голоси. Настя, взута в одну пантофлю, бо другу ніяк не могла знайти, виглянула з балкона. До бійців підійшли місцеві мешканці — молода жінка і чоловік. Жінка вульгарно поставила пляшку з недопитою слабоалкоголкою на броню, сперлася на неї ліктем. З вигляду та мови було одразу помітно, що місцеві напідпитку.

— Скажіть мені, — звернулась жінка до бійців, — навіщо ви сюди приперлися? Хто вас кликав? Я? Ні, я вас не звала, то чому ви зараз тут?

Хлопці стримано промовчали.

— Якщо ми вас не кликали, то навіщо ви приперлися? Вбивати нас? Послухайте, ви, бидло укропське, чешіть з нашої землі!

— У мене є батьки… — Чоловік підійшов ближче до БТРа, відпив пива з пляшки і поставив її на броню. — Якщо ви, бидлота, почнете в них стріляти, то запам’ятайте, я своїми руками знайду кожного з вас і удавлю! Я все ясно сказав?!

Витримка у бійців була залізна.

— А у мене троє дітей, і не дай Боже з ними щось станеться! — сипала погрозами сп’яніла жінка.

— Ми вас все одно будемо давити, як тарганів, різати, як баранів! — додав чоловік.

— Щоб ви всі, сволото, згоріли у пеклі! — жінка плюнула на БТР, забрала свою пляшку.

— Господи, що вони несуть?! — Настя ще більше розхвилювалася і забігала по кімнаті, шукаючи взуття. — Так не можна! Що ті бідні солдатики перенесли, щоб звільнити цю погань, а вони…

— Мамо, заспокойся, — сказав Геннадій. — Вони вже пішли.

— Не люди, а якась бидлота!

Настя нарешті вдяглася.

— Ти куди? — спитав син. — Чуєш, як знову всюди бахкає?

— Обіцяй мені, що нікуди з дому не підеш, — сказала вона, важко дихаючи. — Обіцяєш?

— Так.

— Я зараз. Я швидко повернуся!

— Куди ти? На вулиці ні душі, ще йдуть бої, — сказав хлопець, але Настя вже не чула його слів.

Вона за мить спустилася сходами, побігла до БТРа, але він уже рушив з місця, і Настя встигла лише привітно помахати рукою.

— Фух! — сказала повна жінка, яка стояла поруч. — Поки з ними фотографувалася продавчиня з меблевого магазину, я встигла купити хлопцям пиріжків і цукерок. Хотіла купити їм води в АТБ, але там порожньо, а вони, бідненькі, від спраги знемагають.

— То вони зупинялися, щоб знайти десь воду?

— Так, — кивнула жінка, — спекотно, а в тій машині, напевно, як у пеклі, тож вони шукають воду по магазинах.

— Ой, леле! — Настя сплеснула руками. — Якби ж то я знала, то принесла б їм водички.

— У кранах знову нема води.

— У мене є запаси, і в холодильнику холодна водичка. Як шкода!

— Нічого, світ не без добрих людей, — заспокоїла її незнайомка, — люди напоять наших визволителів і нагодують.

— Це точно, — сказала Настя, згадавши п’яну парочку.

Пекло сонце, асфальт після дощику парував, а навколо все гриміло. Десь у місті торохтіли калаші, доповнюючи музику вибухів, на вулицях серед білого дня не було жодної живої душі, лише Настя поспішала до Білого дому. Вона вже майже бігла, аж раптом зупинилася. На флагштоку біля Будинку культури тріпотів на вітрі великий синьо-жовтий прапор! Радощі та піднесення наповнили її душу вщент, настільки повно, до останньої клітинки, що дійшли межі, коли далі вже нема куди. Вона відчула, що ті почуття підіймають її вгору, туди, де у відкритому навстіж небі весело тріпотів прапор. Від неймовірного щастя й полегшення Настя розплакалася. Вона не стидалася сліз, які зібралися в її вразливій душі, і не могла відірвати погляд від стяга. Жінка довго стояла, самотня, посеред грому війни, але щаслива, і сльози горохом котилися по її щоках.

Настя змахнула сльози з обличчя, підставила його вітрові і пішла далі. Вона повинна була впевнитися, що місто спекалося непроханих гостей і псевдозахисників, і лише прапор на виконкомі міг засвідчити перемогу.

На будівлі Білого дому також майорів український прапор, і Настя полегшено видихнула. На жаль, нікого з людей там не було, лише одна жіночка похилого віку швиденько перебирала ногами, поспішаючи з магазину додому.

— Перепрошую, ви не скажете, — звернулася до неї Настя, — з виконкому ніхто не робив оголошення про звільнення міста?

— Як то ні? — жінка зупинилася біля будинку. — Зустрічали визволителів хлібом-сіллю.

— Давно?

— Щойно, — охоче пояснила жінка. — Прийшли мешканці міста, небагато, правда, бо ще ж он як бахає, але були. Перед ними виступив полковник Олександр Радієвський. Я хоч і багато років за плечима маю, але пам’ять на прізвища в мене гарна, — усміхнулася старенька. — Цей день назавжди увійде в історію нашого міста, я знаю.

— Радієвський, кажете?

— Так. Запам’ятайте це прізвище, щоб потім розповідати про людину, яка принесла радісну звістку своїм дітям та онукам. І всі люди, що прийшли, скандували йому «Дякуємо!». Ось так!

Настя подякувала жінці і пішла назад. По дорозі вона телефоном повідомила радісну новину Вадиму і поцікавилася, як справи у Левка.

— Зібрали потрібні кошти, і сьогодні вже відправив сина літаком у Німеччину, — похвалився Вадим.

— А ти чому не полетів з ним?

— Не повіриш, але ця Юля, його дівчина, така мала, але вперта, заявила, що вона від Левка нікуди ні на крок. Не сидіти ж нам там удвох? Поживу поки в Києві, бо нема сенсу кататися туди-сюди, а за десять днів буду тут їх зустрічати.

— Що лікарі обіцяють?

— Дають шанс дев’яносто відсотків. Одна з кісток застрягла в мозку, і коли операція буде вдалою, до нього має повернутися пам’ять.

— Іноді ми хочемо стерти з пам’яті те, про що не хочеться думати, а коли люди втрачають її, то мріють повернути…

— Можна лише не згадувати якісь події, але забути їх назавжди неможливо, — сказав Вадим, і Насті здалося, що в його словах був якийсь натяк.

Потім Настя зателефонувала Ніні, запитала, як вона і Володя.

— Тебе справді цікавить, як мій син? — зі злом сказала Ніна. — Чи так питаєш заради того, щоб познущатися?

— Заспокойся і не мели дурниць, — спокійно сказала Ніна, бо не мала наміру зіпсувати розмовою з сестрою святковий настрій.

— Радієш, що укропи погнали наших?

— Ваших, — уточнила Настя.

— Володя був на блокпосту, коли Нацгвардія накрила їх, — розповіла Ніна впалим голосом. — На його очах вбили їхнього командира. Розумієш, що він пережив, коли побачив свого наставника, якому знесло півголови?!

— Без подробиць можна? Що з Володею?

— «Нацики» спитали, скільки йому років, він сказав, що шістнадцять, — продовжила сестра. — Напевно, щось людське у них іще лишилося, бо пожаліли хлопця. Їхній командир дав синові гроші на дорогу і сказав, що дають йому три години, щоб він зник з області і п’ять годин — з країни. Тож він зняв форму і в одних шортах, футболці і босоніжках сів в автобус на Москву і поїхав. Я не встигла навіть попрощатися.

— Куди він поїхав? До кого? Де зупиниться? — спитала Настя.

— Добре, що телефон не відібрали «нацики», тож він мені подзвонив і все розповів, а я, в свою чергу, зв’язалася зі знайомим з Москви, він пообіцяв і зустріти Володю, і вдягти, і влаштувати десь, — розповіла сестра. — Це ж добре, коли є добрі друзі.

— Бува, не з Чечні?

— Вгадала. Хіба має значення, звідки людина родом? Головне, що мій син виїхав з цієї клятої країни! — Ніна перейшла на високий тон. — Росія — велика країна, а Москва влаштовує іспити, і хто гідно їх витримав, має велике майбутнє. Що мій син мав би в Україні? Хай вона згорить разом з усіма укропами і нациками! Ненавиджу її!

— Як ти смієш таке говорити?! Це земля твоїх предків, твоїх батьків і твоя врешті-решт! — не витримала Настя.

— Земля злиденних! Країна, у якої нема майбутнього!

— То чому ти тут живеш? У країну твоїх мрій дорога поки що відкрита.

— Гадаєш, я тут затримаюся?! — вже кричала у слухавку сестра. — Поїду до сина! Тільки ось борг тобі не встигла відробити.

— В Москві заробиш — вишлеш! — кинула Настя сестрі і вимкнула телефон.

Повертатися на грішну землю було важко, ніби падати з висоти, коли після ейфорії каменем падаєш вниз і розбиваєшся. Ні, то не падіння, то знову потужний вибух. Напевно, літак, який щойно кружляв над головою, випустив десь ракету. Під гучні звуки порожньою вулицею Настя йшла додому і зовсім не мала страху. Все найжахливіше, здавалося, вже позаду, лише б не гинули визволителі.

Побіля АТБ зупинилася військова «тойота» з відкритим верхом. Настя підійшла до чоловіка, який вийшов з машини. Підполковник одразу відрекомендувався.

— Скажіть, будь ласка, ви не дасте їм повернутися? Не залишите місто? — були перші її питання.

Підполковник усміхнувся і запевнив її, що не дадуть бойовикам сюди прийти.

— Чому така стрілянина? — поцікавилася вона.

— А як ви хотіли? — сказав військовий. — Йде зачистка міста.

— Якби ви знали, чого ми тут натерпілися від «захисників»! — зітхнула Настя. — Важко було ще й тому, що влада мовчала. Я розумію, що на них були направлені автомати, а вони без зброї, але ж коли десяток перших бойовиків зайшли у місто, кількасот озброєних міліціянтів їх не зупинили. А від виконкому містяни багато не чекали, лише б вони були зі своїм народом і хоча б на сайті викладали потрібну інформацію.

— Так, — промовив чоловік, — невесело тут було. Але тепер усе у ваших руках, ви самі вибирали владу, можна й змінити її. А хто був із бойовиків у місті? Місцевих багато?

— З самого початку на блокпости пішло все місцеве бидло і невелика кількість ідейних, — охоче пояснила Настя. — Після референдуму поступово понаїхали і росіяни, і кадирівці, і козачки — кого тільки тут не було.

— А тепер по посадках їх повно лежить мертвих.

— Кого саме?

— Важко сказати, спека, самі розумієте. Не дуже «захиснички» дбають про своїх, на виїзді з міста біля самого блокпосту зарили вбитих у пісок, як собак, — сказав підполковник і назвав місце братської могили.

— Ось на цій будівлі, — Настя вказала на готель «Центральний», — на даху залишився гранатомет бойовиків. Я розумію, що зараз нема кому з нього стріляти, але все-таки…

— Справді, то гранатомет, — сказав чоловік, — так тікали, що забули з собою прихопити. Не хвилюйтеся, я зараз накажу оглянути весь дах, може, там іще щось є.

Настя подякувала підполковнику. Його впевненість, військова виправка, підтягнутість її заспокоїли. Поруч із «тойотою» зупинився БТР, на якому сиділи саме ті хлопці, яких Настя бачила з балкона. Одразу до них потяглися люди. Чоловік похилого віку, що йшов у магазин, зупинився, потис кожному бійцю руку, подякував за звільнення. Разом з Настею підійшла жінка, яка вийшла з АТБ.

— Дякуємо вам, — сказала Настя. — Навіть не знаю, що з нами було б, якби не ви! А на ту п’янь, що підходила до вас, не звертайте уваги, вони вже давно пропили мізки. Самі подумайте, чи покине нормальна мати трьох своїх дітей самих вдома, коли навколо стріляють?

— Ми вже звикли до всього, — сказав високий білявий хлопець. — Спочатку насторожено ставилися до цивільних на Донбасі, але нас добре зустрічають, і годують, і напувають, а такі от ватники всюди є.

До БТРа підійшли двоє молодих хлопців. Один чорнявий, інший рудий, з дрібним ластовинням на носі, невисокого зросту. Вони привіталися і запитали, хто з них командир.

— Я, — сказав військовий, зістрибнувши з машини. — Що ви хотіли?

— Ми хочемо піти воювати добровольцями, а нас не беруть, — пожалівся чорнявий.

— А по скільки вам років? — запитав командир, поглянувши на низенького рудого хлопчину, схожого на школяра.

— По вісімнадцять, — сказав рудий. — Ми були у військкоматі, але нам відмовили.

— Можна піти у добровольчі загони, — втрутилася в розмову Настя, — наприклад, до Семена Семенченка, на сайті є номер телефону.

— Ми вже телефонували, — сказав хлопчина, — туди беруть із двадцяти п’яти років.

— Послухайте, хлопці, — командир уважно подивився на кожного з них, — не підганяйте події, всьому свій час. Вам потрібна війна? Ні. І мені не потрібна, у мене вдома лишилися дружина і двійко діточок. Ви ще такі молоді, ще не бачили життя. Я знаю, що таке смерть і як тяжко втрачати побратимів. Під Донецьком я за один день втратив сімох товаришів. Одразу сімох, а їх чекали вдома. Тож вважайте, що я воюю за вас обох, і насолоджуйтеся життям, а заглянути в очі смерті ще встигнете. Домовилися?

— Так, — кивнули хлопчаки.

Настя розчулилася від таких слів командира, і на її очах знову з’явилися сльози.

— Не треба плакати, — сказав високий хлопець, — радіти потрібно.

Він був дуже схожий на Льончика! Такий самий високий, широкоплечий, білявий, з добрими очима. Настя припала до його грудей, хлопець обняв жінку за плечі і відчув, як здригається від ридання її тіло.

— Вибачте, мої рідненькі, — сказала Настя виплакавшись, — стільки всього накопичилося на душі! Раніше не могла і сльозинки з себе видушити, а сьогодні все плачу й плачу.

— Все буде добре, — військовий просяяв широкою і щирою, як у Льоні, усмішкою.

— Спасибі вам, наші визволителі, — жінка змахнула сльозу. — Може, вам принести холодної водички з морозильника?

— Було б дуже добре, але ми поспішаємо, — сказав командир.

— П’ять хвилин! Я живу поруч! — сказала жінка і побігла.

— І мене зачекайте, — Настя поспішила в АТБ.

Повернулася саме тоді, коли військові вже всідалися на БТР.

— Візьміть, — Настя подала їм дволітрову пляшку соку. — Останню купила. Там взагалі нема води.

— Я принесла, — сказала жінка і віддала кілька пляшок з водою, де плавали кубики льоду. — Візьміть, купите собі цигарок, — жінка протягла п’ятдесят гривень.

— Що ви? Не треба, — сказав командир, — а за водичку велике вам спасибі!

— Поверніться додому живими! — жінка перехрестила машину, що вже від’їжджала, а Насті на очі знову накотилися сльози.

⇐ Предыдущая 73 74 75 76 777879 80 81 82 Следующая ⇒