Розділ 87

Розділ 87

Богдана Стефанівна полегшено видихнула — нарешті митниця позаду, і автобус, у якому вона поверталася додому, заїхав на територію України. Здавалося б, така сама місцевість, однакові дерева, луки, річки — і все одно є відчуття своєї землі, рідної, не чужої. Від напливу емоцій у Богдани Стефанівни заспівала душа, хвиля радості наповнила все єство. Скільки часу вона мріяла про таку мить! Надія повернутися на батьківщину не покидала її навіть тоді, коли здавалося, що в неї не лишилося жодного шансу.

Автобус хитнуло на вибоїні — і жінка притисла до грудей хвору праву руку. Вона прикрила очі — й спогади знову полинули з пам’яті. Згадалася циганка Роза, нахабна, зухвала і зла. Саме вона спочатку здалася Богдані Стефанівні такою гостинною і привітною, коли жінка не знала, де переночувати. Циганка запросила до себе, і за наївність Богдана Стефанівна мало не заплатила життям. Напіврозвалена хата десь у Підмосков’ї на дві кімнати і більше десятка циган та їхніх дітей, вічний галас, сварки, дим від цигарок. І все те можна було б стерпіти, якби не один день, який змінив її подальшу долю. Жінці дали виспатися, нагодували, вклали спати, а вранці вона в сумочці не знайшла ані грошей, ані мобільного телефона, ні документів. Роза запропонувала пройти в сарай, де нібито сховала її речі, щоб діти не розтягли. Там на Богдану Стефанівну чекали двоє кремезних чоловіків, дерев’яний стіл, на ньому — пляшка самогону.

— Пий, — наказав циган, — чим більше, тим краще.

— Я взагалі не вживаю спиртне, — запротестувала жінка.

— Доведеться випити, — сказав чоловік.

Її силоміць поклали на стіл, прив’язали мотузкою руки і залили в рота пекучу рідину. Вона плакала, благала, вмовляла — все марно, напували аж поки перед очима жінки все розпливлося і вона збайдужіла до насилля. Як крізь сон вона чула, як їй оголили праву року, а рота заткнули кляпом. Один точний сильний удар топорищем по руці, шалений, пронизуючий біль — і зникло кудись усе жахіття. Жінка прийшла до тями, коли їй на обличчя Роза хлюпнула води.

— Болить, — простогнала Богдана Стефанівна.

— Доведеться потерпіти.

— Води, — попросила жінка.

— Воду треба заробити. Досить ніжитися в ліжку — пора на роботу.

— Яка робота? Я не можу ворухнути рукою.

— Це добре, — посміхнулася Роза, — буде виглядати правдоподібно.

— Що вам від мене треба?

— Зараз тебе відвезуть у пішохідний перехід, — пояснила циганка, — там будеш просити милостиню.

— Стати жебрачкою?!

— Так зароблятимеш на харчі, а ввечері тебе привезуть сюди, і я тебе нагодую. Дати драла навіть не думай — наші люди завжди поруч, вони будуть підходити до тебе, і ти віддаватимеш їм гроші.

Перші дні були найжахливіші. Навіть зламана рука так не боліла, як обпікав сором. Іноді жінка від болю та недоїдання непритомніла, і тоді люди ставали щедріші і подавали більше. З роботи в переході її перевели на приміські електрички, але й там кожного разу з сусіднього вагону за нею пильнували. Іноді їй дозволяли зателефонувати доньці, але тільки сповістити, що в неї все добре. Потім Роза сказала, що її діти гралися з телефоном і десь його загубили. На жаль, Богдана Стефанівна не знала напам’ять номер телефону Насті і втратила з нею зв’язок остаточно.

Жінка постійно обдумувала план втечі. До міліціонерів звертатися годі було й думати — щодня вони підходили до чоловіка, який забирав зібрані гроші, і циган відраховував правоохоронцям певну суму. Втекти не було можливості, але надія її не покидала. Жінка вірила, що така нагода може випасти зовсім неочікувано, і це давало їй сили виживати.

Одного дня вона зайшла в електричку, а циган, який мав її пильнувати, затримався на платформі, підвернув ногу і не міг на неї опертися. Електричка рушила, везучи Богдану Стефанівну без звичного супроводу. Вона зібрала трохи грошей, вийшла на проміжній станції і пересіла в електричку, яка йшла в інший бік. Жінка знала, що її порятунок у руках однієї людини. Усе залежало від того, чи зможе вона її знайти — від останньої зустрічі минуло майже сорок два роки.

Богдана Стефанівна добре пам’ятала адресу, де колись мешкала, але зараз селище у Підмосков’ї годі було впізнати. Сучасні будинки на кілька поверхів за високими парканами або металевими огорожами ніби змагалися поміж собою у вишуканості та дизайні. Чим ближче жінка підходила до будинку, тим більше хвилювалася. Вона навіть уявити боялася, що з нею буде далі, якщо людина, на яку вона покладає надію, або не живе на старому місці, або відмовиться допомогти.

Будинок дуже змінився. З двоповерхового він перетворився на триповерховий, розрісся вшир, осучаснився дахом з червоної металочерепиці та зовнішнім оздобленням. Богдана Стефанівна здоровою рукою натиснула на кнопку дзвінка. Загавкав собака, і за хвилину відчинилася хвіртка.

— Знову жебраки! — невдоволено сказав незнайомий кремезний молодик. — Чи вам тут медом намазано? Що тобі винести?

— Тут мешкає Сергій Андрійович? — спитала жінка.

— Ну, і що з того?

— Мені потрібно його бачити.

— Що-о-о?! А Папу Римського тобі не треба? — скривив невдоволено обличчя.

— Я маю до нього розмову.

— Мій господар не розмовляє з жебраками.

— Я прошу вас доповісти про мене, — чітко промовила жінка, — якщо ви не сповістите про мене, матимете неприємності.

— І як я маю про тебе доповісти?

— Скажіть, що його хоче бачити дружина.

Очі в чоловіка полізли на лоба, він стенув плечима, але пішов доповідати. За мить він уже просив вибачення у жінки в брудному старому одязі, яка була схожа на безхатька…

Якби вони зустрілися десь випадково на вулиці, то не пізнали б одне одного. Коли жінка назвалася його дружиною, Сергій Андрійович одразу впізнав у змученій жінці свою колишню дружину Богдану. Час жорстокий, він наклав відбиток на їхні обличчя, пооравши зморшками, змінив поставу, але не міг змінити очі та голос. Вони дивилися одне одному в очі, і за мить у пам’яті пронеслися спогади. Він, показний, гарний, в костюмі та при краватці, волею випадку потрапив у Прикарпаття. Вона, синьоока донька гір, чиста, як джерельна вода Карпат, не могла пройти повз увагу красеня Сергія. Кохання з першого погляду спалахнуло в молодих серцях. Швидко зіграли весілля, і наречений, завідувач промислового відділу райкому партії, привіз молоду дружину у великий будинок поблизу Москви. За кілька днів у Богдани закралася підозра щодо роботи чоловіка, але кохання сліпе, воно хоче бачити лише красу, відчувати на тілі лагідні руки і пристрасні цілунки. Серед розкоші і кохання народилася донька Анастасія.

Подружжя було щасливе до однієї рокової ночі. Богдана заколисала немовля і вкотре виглянула у вікно. Удень вона бачила, як охоронець чоловіка кілька разів бігав у старий покинутий сарай, який повинні були незабаром знести. Надвечір до чоловіка завітала компанія чоловіків бандитської зовнішності, вони зачинилися в гостьовій кімнаті, де перебували досі.

Богдана не мала звички пхати носа в чоловічі справи, тим більше підслуховувати, але того разу вона, попри свої життєві принципи, підійшла тихенько до дверей, звідки доносилися чоловічі голоси та реготання. Кількох хвилин їй вистачило, щоб зрозуміти: її Сергій не має ніякого відношення до райкому партії, він — звичайний азартний гравець у карти. Напевно, картяр був з нього непоганий, про це свідчили і великий будинок, і розкіш у ньому, і чорна «Волга-24». Відкриття шокувало Богдану.

Опівночі вона вийшла з будинку і пішла до сараю. У неї були всі ключі, тож Богдана відімкнула замок, зайшла всередину приміщення і присвітила ліхтариком. У кутку, на старому простирадлі лежала, розкинувши рученята, мертва дитинка років двох, не більше. Біля неї — труп чоловіка з ножем у грудях, а над ним гойдалося повішене на мотузці тіло молодої жінки. Богдана скрикнула від жаху, впала, впустила ліхтарик, він згас, потім намацала його руками, вискочила з сараю, замкнула і повернулася до будинку. Її коханий чоловік був не лише картярем, а й убивцею! Його руки, які пестили щоночі її тіло, по лікоть у крові!

Тієї ночі Богдана склала в сумку дитячий одяг, взяла немовля на руки, залишила ключі й непомітно вислизнула в темряву. На батьківщину повернутися вона не могла, бо чоловік легко її там знайшов би. Вона тікала від нього в безвість, людину, яку нещодавно кохала всім серцем, стала боятися. Богдана поїхала на Луганщину, до далекого родича, двоюрідного дядька. Жінка розповіла йому все, чоловік запропонував їй стати його дружиною і змінити прізвище. У неї не було вибору. Богдана вийшла заміж за нелюба і назавжди забула, що таке кохання…

Уперше за довгий час Богдана прийняла душ, закуталася в чистий м’якенький халат і вдосталь поїла. За обідом Сергій сам розповів про трупи в сараї. Він справді був картярем, і одного разу йому велику суму програв чоловік, який не мав наміру повертати борг. За законами картярства, то була нечувана зухвалість, і друзі Сергія привезли чоловіка з жінкою та дитиною, щоб його залякати. Ніхто не збирався їх убивати, але дитина була хвора на тяжку форму цукрового діабету, без інсуліну вона померла. З горя чоловік встромив собі в груди ножа, якого там знайшов, а жінка повісилася. Сергій здогадався, що Богдана була в сараї і все бачила. Він шукав її всюди, але її сліди десь загубилися. Своєю чергою, Богдана розповіла про своє життя, заміжжя, зникнення Ніни, рабство у циган. Всі крапки над «і» були розставлені, і Богдана заснула спокійним і міцним сном. Наступного дня Сергій відвіз її до лікарні, Богдані прооперували руку, і надвечір вони повернулися додому. Богдана була так налякана життям у циган, що боялася залишатися навіть у лікарні. Сергій дбав про неї, як про дитину, не відходив ні на крок, всіляко намагався догодити чи порадувати.

— Я дізнався, у кого з циган ти жила, — сказав він, — завтра вони повернуть твої документи і телефон.

Наступного дня Сергій віддав їй усі документи. Вони були загорнуті в той самий папірець і целофановий мішечок.

— Телефон вони комусь уже продали, — сказав Сергій, — я купив тобі новий.

— Я не зможу подзвонити Насті, — зітхнула жінка, — але тепер можна повернутися додому.

— Я поїду з тобою, — повідомив Сергій, — хочу побачити доньку й попросити у неї вибачення.

— У мене є фотографія обох доньок, — згадала Богдана і дістала з-під палітурки паспорта світлину.

Сергій підійшов з фотографією ближче до вікна і надовго завмер, дивлячись на неї. Богдана бачила, як тремтіла світлина в його руках, як чоловік довго дивився кудись у вікно. Він мовчки вийшов і довго не повертався. Жінка вирішила, що спогади про минуле та фото доньки так його розхвилювали. Сергій прийшов вечеряти зовсім іншим. Сумний, схвильований, стриманий.

— Я завтра вранці поїду додому, — сказала Богдана.

— Я проведу тебе на вокзал, куплю квиток, — сухо промовив чоловік. — Це картка, на яку я поклав гроші для тебе і доньки.

— Спасибі.

Того вечора він не промовив більше ні слова, не прийшов вкладати її спати, не побажав доброї ночі. Богдана ніяк не могла второпати, що з ним сталося. Вранці було помітно, що чоловік провів важку безсонну ніч. На вокзалі він віддав Богдані квиток на автобус, посадив на місце і сказав:

— Вибач, але я не можу поїхати з тобою.

— Ти приїдеш потім до доньки?

— Напевно, ні. Ти попроси за мене вибачення і скажи, що я поганий батько. З дня нашого розлучення я не брав карт до рук, знайшов інше хобі — почав розгадувати кросворди. Саме вони зіграли зі мною злий жарт.

…Богдана Іванівна їхала і думала, що Сергій залишив їй загадку, яка важча за будь-який кросворд. За ті дні, що вона провела у його будинку, вона згадала, що таке кохання. Богдана бачила очі Сергія, наповнені ніжністю та любов’ю, згадувала, як приємно відчувати дотик його рук, коли він поправляв на ніч їй подушку, дбайливо вкривав ковдрою. Їй здалося, що минуле повернулося і просте жіноче щастя зовсім близько, воно дивиться на неї закоханим ніжним поглядом Сергія.

Утім, усе виявилося оманливим. Було сумно і трохи боляче, але вона не мала права тримати на нього образу. Хто вона? Селянка, старіюча жінка, худа, вимучена, зморена, з руками, які постійно працювали і не знали манікюру. А він — самодостатня людина, яка має свою будівельну компанію, розбещений жінками і грошима. І все-таки, чому в його очах було стільки ніжності?

⇐ Предыдущая 80 81 82 83 848586 87 88 89 Следующая ⇒