Розділ 86

Розділ 86

Геннадій був удома сам, коли хтось подзвонив у двері.

— Добре, що застав тебе вдома, — сказав хлопець. — Пам’ятаєш мене? Малий, або Сергій, був у гурті Никона.

— Згадав, — сказав Геннадій і запросив Сергія увійти.

Хлопець зайшов, сильно накульгуючи. Геннадій хотів пригостити його чаєм або кавою, але той відмовився.

— Я ненадовго, — сказав Сергій. — Мав би прийти раніше, але нога не давала, — всміхнувся він, — один раз приходив, та нікого не було вдома. Думав уже, що неправильно запам’ятав твою адресу, яку назвав мені Нік.

— Де він зараз?

— Там, де нас нема. Його застрелили на Вілесова в день звільнення міста, — пояснив Сергій. — Напередодні він написав тобі якогось листа і просив мене знайти тебе, щоб ти обов’язково прочитав його послання.

— Де лист?

— У тому-то й річ, що я його не знайшов. Не знаю, чому, але двох хлопців розстріляли на наших очах, а нас чомусь ні. Я потрапив у лікарню, бо мені бойовики перебили ногу, а коли зміг ходити, пішов туди, все там облазив і нічого не знайшов. Може, хтось раніше за мене знайшов лист, але я все одно вирішив сходити з тобою разом туди, — розповів Сергій. — Можливо, він залишив тобі якусь підказку? Якщо нічого не знайдемо, тоді я сам тобі розповім усе, що знав про Ніка.

Геннадій запропонував пройтися до стоянки, щоб поїхати автомобілем. Вони швидко приїхали до приміщення ГІАПу. Перед ним майорів синьо-жовтий прапор, а напис «Слава Новоросії!» на будівлі був зафарбований і виправлений на «Слава Україні!».

Сергій дістав з кишені зв’язку ключів.

— Де ти їх узяв? — спитав Геннадій.

— Неважливо де, — відповів Сергій, відчиняючи вхідні двері. — Ось тут нас тримали, — пояснив хлопець, відімкнувши двері однієї з кімнат.

Геннадій переступив поріг і завмер, дивлячись на дві бурі плями на світлих шпалерах, які хтось намагався замити, але марно.

— Оце кров Ніка, — вказав пальцем Сергій на одну з плям, — а та іншого хлопця, я навіть не знаю, як його звали. Їх застрелили тут, по одній кулі кожному в голову. Нік не просив пощади і помер як герой, як справжній чоловік.

Геннадію стало моторошно. Він зробив кілька глибоких вдихів і видихів і оглянув кімнату, схожу на робочий кабінет. Одне офісне крісло, комп’ютерний стіл, вікно з металевими ґратами і жалюзі від сонця. Геннадій висунув шухляду стола.

— Там нема нічого, — сказав Сергій, — я сто разів заглядав і у стіл, і під стіл, навіть зсував його з місця.

Те саме зробив і Геннадій, обдивився сантиметр за сантиметром крісло — ніде нічого. На стелі висіла лампочка на шнурі, ніяких світильників чи люстр. Він сів навпочіпки і почав оглядати плінтус, навіть пробував його відірвати, але він був надійно закріплений. Геннадій взяв кулькову ручку з шухляди і спробував її просовувати між плінтусом і стіною в надії знайти щілину-схованку.

— Може, десь і є шпарина, — сказав Сергій. — Я там не здогадався перевірити.

Геннадій пройшовся повз одну сіну, другу — нічого, дійшов до кутка і прямо перед собою помітив на шпалерах напис. Невеличкими буквами кульковою ручкою було написано «лу», а далі ручка перестала писати й останні букви були вже надряпані.

— Лугандія! — скрикнув радісно Гена.

— Що? — здивовано спитав Сергій.

— Шукати потрібно десь там, — вказав Геннадій пальцем вгору.

— Але ж там нічого нема, — розвів руками Сергій.

— Є! — впевнено сказав Гена і попросив допомогти присунути ближче стіл.

Він був упевнений, що потрібно шукати там, бо вгору вказувала надряпана на стіні стрілочка біля слова «Лугандія». Геннадій став на стіл. Угорі проходила лише труба опалення. Він почав її обдивлятися з усіх боків та обмацувати пальцями. Раптом його увагу привернула дірка, яка лишилася, скоріш за все, від багета, який був тут до того, як йому на зміну прийшли сучасні жалюзі. Хлопець простяг руку і дістав звідти складені кілька разів аркуші.

— Як він туди дістався? — здивовано стенув плечима Сергій.

Геннадій зліз зі стола, став обличчям до вікна, розгорнув папір, побачив знайомий почерк і прочитав: «Генику, маю змогу написати тобі листа. Дивно, чи не так? У наш час ми забули, що таке писати листи одне одному, та й новітні технології позбавили нас цього клопоту, давши нам телефони, айфони, компи і таке інше.

Почну здалеку в надії, що мені вистачить двох аркушів паперу, які випадково сепари залишили в шухляді стола. Там знайшов і ручку, тож вирішив, що це добрий знак згори і ти дізнаєшся правду про мене. Пам’ятаєш, як я тобі сказав: «Іноді про людину думаєш інакше, ніж є насправді»? Прийшов час дізнатися правду про мене.

Боротися за звільнення своєї землі від сепаратистів та терористів я вирішив одразу, як тільки побачив їхні паскудні пики в нашому місті. Це було ще до того, як ти зібрав усю нашу Лугандію і кинув заклик не сидіти склавши руки. Так було вирішено покинути власну справу. Я не міг чесно й відверто розповісти батькові про свої наміри, моє рішення покінчити з виготовленням меблів він сприйняв у штики і сказав, що більше не буде мені ні в чому допомагати. Я опинився перед вибором: заробляти гроші чи захищати Батьківщину. Вибрав друге. Батько психанув і наказав не потрапляти йому на очі. То було на краще. Навіщо наражати його на небезпеку? Він у мене — найкращий батько у світі.

Я продав свого «китайця» — подарунок батька, хоча любив до нестями свою автівку, і купив непримітну «Ниву». Для чого? Щоб не запідозрили сепари, що я працюю на українську армію розвідником, бо хто повірить, що юнак на крутій тачці згодився працювати за тисячу гривень. Тому влаштувався їм возити воду. Так я мав змогу щодня рахувати кількість ворогів та техніки, вивчав їх дислокацію і передавав своїм.

Хочеш запитати, чому не поділився таємницею з вами? Одних не хотів наражати на небезпеку, іншим не довіряв. З першого дня, коли Яків опинився на боці терористів, я знав про це. А хто б міг подумати, що Іван також вступить у лави «захисників»? Я справлявся сам з роботою, тож вирішив, що про це ніхто не повинен знати. Вони про все дізналися три дні тому. Звідки? Не знаю досі, здав з усіма потрухами якийсь зрадник, про якого я вряд чи колись дізнаюся. Три дні катувань — і я дізнався, що пекло існує на землі. Найжорстокіші, вишукані тортури знають кадирівці — у них у цьому великий досвід. Я підтвердив, що працював на укропів, і це їх ще більше розлютило.

Найманці з сусідньої країни — більш хитрі та помірковані. Вони хотіли завербувати мене на свій бік, щоб я працював у розвідці на них, бо маю доступ на наші блокпости, але швидко зрозуміли, що я ніколи не стану зрадником. Хоча у ваших очах, та й навіть для всіх знайомих та рідних, я вже зрадник, бо мене не раз бачили разом із сепарами. Не знаю, чому мене не розстріляли відразу, але вирок мені вже винесли. Важко сказати, яка мене чекає смерть: від кулі росіянина чи кадирівець переріже горло, як барану, але зараз я в такому становищі, що позбавлений права не те що жити, а й вибрати собі спосіб померти. У мене перебита колінна чашечка на лівій нозі, розтрощені на ній кістки, але я волів би жити інвалідом, навіть без ноги, якби її мені відрізав якийсь Айболить, головне, щоб жити! Бачити сонце, небо, батьків, тебе, Генику, і нашу Лугандію.

Дідько! Генику, ти не повіриш, але я плачу! Сиджу спиною до інших затриманих, пишу листа на підвіконні і беззвучно обливаюсь слізьми. Якби ти знав, як мені хочеться жити! Лише коли стоїш на порозі вічності, розумієш цінність життя. Скільки ж залишиться ненаписаних мною пісень! Я ніколи не поїду в турне країною зі своєю групою. А так хотів слави та визнання! Ні, я не шкодую про свій вибір — інакше не зміг би, але чому так боляче і чому так хочеться жити?

Я знову заливаю папір краплями сліз, мов дівчисько. Я слабак? Можливо. Але я не зрадник. Шкода, що про це ніхто не дізнається, якщо ти не знайдеш цю записку. Я сховаю її десь тут, у цій кімнаті, залишаючи надію на Малого. Пам’ятаєш Сергія з нашої групи, якого ми кликали Малим? Його теж затримали, бо бачили, як ми спілкувалися, хлопця також били, але я поклявся, що він до моєї діяльності не має жодного відношення. Здається, повірили, бо Малий справді ні до чого, тому його повинні відпустити. Якщо він опиниться на волі, то розповість, де я знаходився в останні дні свого життя, а ти знайдеш цю кімнату. Де сховаю — нікому не розповім, тобі, Генику, залишу якийсь знак, ти у нас кмітливий і розумник, тому знайдеш мою писанину. Не хочеться, щоб люди плювали на мою могилу.

Дідько! Я знову розкис. Розумієш, боляче йти з життя, не залишивши по собі нічого. Ми збиралися цього літа поїхати, як завжди, на відпочинок у Слов’янськ на Солоні озера. Уже нема тієї Лугандії, яку ми собі створили. Життя внесло корективи в наші плани, а війна взагалі їх перекреслила. Яшки вже не буде з нами — він продався за тридцять срібників. Загинув наш добряк Льончик. До речі, я знав, що ти з ним ночами клеїв листівки і вивісив український прапор. Антон просто втік з міста, але маю надію, що не забув про нашу домовленість і приїде. Ви знову зможете разом зібратися. Хотілося б, щоб з вами був Іван. Розумію, що він воює на іншому боці, але він таки вірить у те, що збудує нове життя в Новоросії. Він помиляється, тому рано чи пізно зрозуміє, що схибив. Можливо, до цього кроку його підштовхнуло фінансове становище, але пішов він до ополченців не за двісті гривень, як Яків, тому є надія на каяття. Шкода, що я цього ніколи не дізнаюся і вже не порадую вас новеньким хітом. Добре чути, як навколо не стихають бої. Наші на підступах до міста, тож залишаю собі один відсоток зі ста надії на своє звільнення. Як не хочеться помирати! Але я не стану перед ворогами на коліна і не буду просити пощади. Я плачу. Я люблю життя! Я люблю вас усіх! Прощавайте.

Ваш Нік, Никон, Китаєць — називайте, як хочете, але не вважайте мене зрадником. 22 липня 2014 року».

Унизу Никон намалював смайлика, який усміхається. Очі у Геннадія застелили сльози, і він довго дивився у вікно, туди, де видно синє небо, яке звідси бачив востаннє Никон. Як можна було не здогадатися, на що натякав Нік? Кілька разів він поривався сказати, що не продався сепаратистам, а Геннадій не зрозумів його і тепер буде все життя шкодувати.

— Прочитав? — обережно спитав Сергій. — Усе написав?

— Так. Хто його застрелив?

— Не можу сказати, — похитав головою Сергій, — бойовик був у балаклаві. Сховав обличчя за маскою і без вагань випустив у Ніка кулю.

— Обличчя можна прикрити, а от совість нікуди не сховаєш, — зітхнув Геннадій. — Де його поховали?

— Батько забрав тіло в Лисичанськ, там і поховав.

— У тебе є його адреса?

— Ні, сам хотів у тебе дізнатися.

— Я тебе підкину додому, — поквапливо сказав Геннадій і сховав у кишеню листа.

Геннадій зателефонував Уляні і спитав, чи нема в неї адреси батька Ніка.

— У мене є все, — відповіла дівчина.

— Тоді прихопи з собою адресу і виходь з дому, я зараз під’їду.

— Гаразд, — сказала Уля, нічого більше не питаючи.

Вони зупинилися біля будинку батька Никона. На їх щастя, чоловік був удома. Геннадій подав йому листа.

— Цей лист написав ваш син перед смертю, — пояснив Геннадій і відійшов, щоб не заважати чоловіку.

Було видно, як від читання останнього синового послання опустилися плечі кремезного чоловіка, як тремтіли аркуші паперу в його міцних руках, як він витер очі рукою.

— Дякую вам, — сказав чоловік, повернувшись до Геннадія та Уляни. — І боляче, і легше стало, трохи відлягло від серця. На похоронах Никона дехто підходив до свіжої могили і плював на неї. Усі вважали, що він був на боці ополченців і напував їх водою з доброї волі. Звичайно, кожному тепер не поясниш, не одразу відбілиш ім’я сина, але ця записка буде зі мною до скону.

— Зробіть мені, будь ласка, копію листа.

— Звичайно, зроблю і дам.

— Можете проїхати з нами і показати його могилу? — спитав Геннадій. — Він був нашим другом.

Свіжа могила Ніка була неподалік від центральної доріжки.

— Бачите, знову хтось зламав дерев’яний хрест, — сказав чоловік, — доведеться ще раз міняти. Та то пусте, незабаром поставлю тут пам’ятник. Хочу написати на ньому щось із пісень сина. Допоможете підібрати?

— Звичайно, — відповів Геннадій.

На могильному горбку — вінки, біля зламаного хреста — портрет Ніка, бритоголового, з сережкою у вусі, усміхненого, життєрадісного, з розкосим розрізом очей, у яких світиться саме життя.

— Привіт, Ніку! — сказала Уля.

— Пробач, друже, — стиха промовив Геннадій.

— Я хочу побути наодинці з сином, поговорити з ним і попросити вибачення, — сказав батько Никона.

— Ми вас зачекаємо в машині.

— Не треба, — похитав головою чоловік, — я сам доберуся додому, а ви їдьте з Богом.

— Лугандія, — сказав Геннадій Никону, що означало: «Прощавай».

Вони поволі пішли до машини.

— Останнім часом не йде з голови пісня Ніка, — сказав Геннадій Улі. — Пам’ятаєш?

Пусть шепчет тебе осень, какие маски мы носим,

Пусть шепчет тебе ветер о чем-то на рассвете,

В поднебесье, разливая краски,

Осень золотая дарит мне не напрасно.[20]

— А мені спали на думку такі рядки, — тихо промовила Уля і продекламувала:

Хочу забыть чувство надежды — укрепляю веру.

Пусть дым в салоне — я обгоняю ветер,

Ухожу от погони, но от себя не сбежать…[21]

— Нік відчував, що то його останні пісні, — сказав Геннадій, — недаремно ж такі назви — «Вічна дорога» і «Осінь».

⇐ Предыдущая 79 80 81 82 838485 86 87 88 Следующая ⇒