Розділ 74

Розділ 74

Понад добу Настя не змикала очей. Вона чекала в лікарні, поки сину зроблять операцію, і благала всіх святих врятувати Геннадія. Добу, поки син був у реанімації, вона провела в коридорі на стільці, і лише тоді, коли Гену перевели в палату і вона побачила його живим, дозволила собі піти додому. Настя заплатила лікарю, щоб він помістив сина в комфортну палату на двох пацієнтів, і передала зміну Уляні.

Настя помилася у ванні — гарячої води не було, пішла у свою кімнату і впала на ліжко. Не лише ноги й спина, усе тіло гуло й було важким, ніби вона розвантажувала мішки. Неймовірно хотілося спати, і Настя заснула, ледь голова торкнулася подушки. Проте сон був нетривалим. Прокинулася вона з відчуттям тривоги, одразу схопила мобільник і дізналася від Улі, що хворий опритомнів і вже розмовляє.

— Я зараз приїду, — сказала дівчині Настя, але Уля запевнила жінку, що в цьому нема ніякої потреби.

Кілька годин сну не додали Насті сил. Вона вирішила ще трохи подрімати, але сон як вітром здуло. Знову голову обсіли обтяжливі думки. Щойно вона дізналася про лихо, яке трапилося з сином, одразу сповістила Іванну і чоловіка.

— Нехай швидше одужує, завжди він кудись вляпається, не сидиться йому вдома біля мами, — сказала дівчина і додала: — Якщо будуть потрібні ліки, зателефонуєш.

— Ти навідаєш брата?

— Я нічим йому не допоможу, якщо буду там, — відповіла Іванна. — Так потрібні якісь ліки чи ні?

— Усе є, — відповіла Настя, згадавши, в яку суму вилились операція і медикаменти.

Коли Валерій у лікарняному коридорі підійшов до Насті, вона злякано огледілася навколо, чи, бува, ніхто з медперсоналу не бачить чоловіка в такому стані. Від нього тхнуло стійким перегаром, який не з’являється за день-два, обличчя неголене, пухле, волосся масне, давно не мите.

— Знову фокуси, — сказав він, дихнувши на Настю перегаром. — Ну не можете ви, Бидлота, жити без пригод.

— Геник і твій син, — нагадала Настя.

— Мій! — голосно повторив чоловік. — Він уже й забув, що у нього є батько, головне — мама, а я хто?

— Тихіше, — попросила Настя. — Ти прийшов сюди сваритися?

— Я хочу побачити свого сина!

— Його зараз оперують, — пояснила Настя.

— Тоді я маю поговорити з лікарем!

— Не треба. Краще повертайся додому, приведи себе до ладу, а завтра вранці прийдеш, — тихо сказала йому жінка.

— Ти мене й звідси женеш! А що я казав? Я нікому не потрібний: ні тобі, ні сину!

Настя взяла чоловіка під руку, вивела надвір.

— Не сором мене і Геника, — попросила вона, — йди звідси.

— Тоді дай мені на пляшку, я залишив гроші там, на дачі.

— Ти на себе в дзеркало дивився? Бачив, на кого став схожим?

— А мені байдуже!

— Бачу. Тобі навіть байдуже, що сталося із сином.

— Ти мені розповіла, я все пам’ятаю. Так даси на пляшку?

— Не думала, що ти не чоловік, а ганчірка, — сказала Настя, дала гроші, й Валерій пішов.

Більше він не приходив. Настя була біля сина в лікарні, тому не змогла потрапити на похорони Льоні та Якова. Думки про те, що її син міг бути на їхньому місці, позбавляли Настю спокою.

Іванна не прийшла до лікарні, навіть не поцікавилися, як почувається брат. Залишалася примарна надія на чоловіка, але, напевно, він знову пиячив. Настя почувалася покинутою, зрадженою і самотньою. Не стало їхньої дружньої родини, коли спільною була не лише каса з грошима, але й усі біди і радощі.

Надворі було спекотно, але стіни кімнати здавалися холодними і покинутими. Ще й гранатомет на сусідньому будинку дихав у стіну холоднечею та смертю. Не було чути ні вибухів, ні автоматних черг, і від такої тиші хотілося волати.

Настя лягла зручніше, аби чути все, що відбувається за вікном. І чим більше вслухалася вона в лунку тишу, тим більше охоплювало почуття тривоги. Навіть коли розривалися снаряди, їй було спокійніше, ніж зараз, коли все навколо напружилося в очікуванні чогось неминучого і страшного. Жінка ще раз поговорила з Улею по телефону і дізналася, що у сина все гаразд. Проте тривога її не покинула. На ліжку все муляло, і навіть м’яка подушка здалася каменем. Настя вийшла на балкон — й одразу вулиця дихнула на неї розпеченим гарячим повітрям. На сусідніх балконах також були люди.

— Підозріла тиша, — сказала їй жінка.

— Чомусь не стріляють, — додав дідусь, — дивно якось.

— Швидше б уже або звільнили нас, або повбивали, — сказала якась незнайома Насті жіночка. — Нема сил жити у такій напрузі.

— У будь-якому випадку краще жити, — зауважила Настя.

— Хіба це життя, коли не знаєш, чи будеш ти живий через хвилину, чи у вікно влетить снаряд? Якби це чекання було кілька днів, тижнів, або навіть місяць, то людський організм упорався б із таким напруженням, — сказала жіночка, — але стільки часу! Ні їсти, ні пити, ні спати вже не хочеться.

— Аналогічно, — підтвердив дідусь. — Головне, що ми нічого не знаємо. У Рубіжному виготовляють тротил, у нас на комбінаті були цистерни з аміаком та з іншими хімічними сполуками, невідомо, що на НПЗ лишилося, а нас ніхто не сповістив, чи встигли вивезти небезпечні речовини, чи ні. Живемо як на пороховій бочці, один раз влучать куди не треба — і буде або нова Хіросіма, або другий Чорнобиль. Не встигнемо й подумати, як згинемо. Як так мучитися в здогадках та чекати смерті, то краще б уже…

— Не накаркайте, — сказала Настя. — Потрібно вижити, стільки страху натерпілися і, виходить, марно?

— Ми всі розуміємо, що життя краще, ніж смерть, але щодня жити в такому напруженні, в очікуванні невідомого, — це знесилює, і люди байдужіють до смерті, — сказала жіночка.

— Морально вже всі до неї готові, — промовив дідусь, — як невиліковно хворі люди, коли розуміють, що шансу на порятунок немає і їхній час на цьому світі спливає.

— Коли смерть уже не лякає і сприймається як щось звичайне, — додала жінка.

— Ми всі повинні жити, бо українські війська вже зовсім поруч і незабаром звільнять місто, — сказала Настя.

Ніхто не відповів їй. Настя навіть не знала, хто з них кого підтримує, — перед лицем смерті всі стали однакові. І раптом почувся тривожний гул літака. Він наростав, люди підвели очі до неба і крутили головами на всі боки, намагаючись побачити літак.

Місто зіщулилося, стислося, намагаючись стати менш помітним та невразливим для літака, який злякав його потужним ревом розлюченого звіра. Але літак як поранений звір — не бачить перепон на своєму шляху, і його ричання безжально розриває небо. Він також хоче жити, тому з голосним тріском випускає захисні вогники, і місто на мить змінює страх на цікавість. Цього разу вони червоного кольору і розсипаються віялом, мов святковий салют, але місто знає — свята не буде. Про це одразу сповіщає переносний зенітний ракетний комплекс, який з боку вулиці Вілесова починає нещадно палити в небо. До нього приєднуються звуки його побратимів з інших боків, намагаючись знищити літак. Усе відбувається, як у прискорених кадрах фільму: лише якась мить — і лунає ще один, набагато потужніший вибух від розриву ракети, випущеної з літака десь у районі Пролетарія. Один, другий, третій вибух. Вони лунають у Лисичанську, але їхній шалений звук летить до зіщуленого від страху сусіда Сєвєродонецька — і вмить потужним ревом заповнює вулиці, залітає у відчинені балконні двері, вікна, кватирки. Звук заливає оселі і, опинившись у маленькому просторі квартир, скаженіє. Насті здалося, що той звук проник у кожну клітинку її тіла і вже зсередини розриває його на дрібні шматки, які от-от розлетяться разом із голосом вибухів врізнобіч, лунко вдаряться об стіни і понесуться далі. Вони заповнять кожен прохід між будинками, низенькими гаражами, що у страху щільно притислися один до одного, зрослися боками і стали ще нижчими, сховавшись від надто голосного незнайомого звуку. Навіть дерева злякано притихли і не шелестять листям. Східний вітер, який завжди господарював у місті, приносячи спекотне повітря, сховався десь понад Сіверським Дінцем, притих серед зелені, розпластався на водах річки. Його місце на вулицях зайняло інше явище, неприродне, але жахливе, яке має незнайому і страшну назву — війна.

Літак зник так само раптово, як і з’явився, і знову настала тиша.

— Сподіваюсь, що він розніс блокпост сепаратистів, — тихо сказала Настя.

Вона ще з годину стояла на балконі, надіючись, що літак повернеться, але до самого вечора небо не порушили гучні звуки. Місто поступово оговтувалося, заспокоювалося, приходило до тями, добре знаючи, що тиша оманлива і за кілька годин воно знову здригнеться від вибухів.

⇐ Предыдущая 67 68 69 70 717273 74 75 76 Следующая ⇒