Розділ 76

Розділ 76

У лікарняному коридорі Настя зіткнулася з кількома ополченцями. Біля палати, де був Геннадій, також стояв чоловік зі зброєю.

— Сюди не можна, — зупинив її військовий.

— Там мій син, — пояснила вона.

— Там нема вашого сина, — сказав він, — дізнайтесь у медсестри, де він зараз.

Настя не стала шукати медсестру, одразу пішла до кабінету лікаря. Він пояснив, що сина перевели до іншої палати, бо привезли поранених ополченців. Жінка хотіла нагадати, що вона давала лікарю гроші за комфортні умови для сина, але махнула рукою і пішла. Хто вона та її син? У бойовиків зброя, проти якої не попреш. Геннадія перевели у загальну палату, де було шість койко-місць. Біля сина не було Улі, тож Настя розхвилювалася, як він тут сам.

— І як би тут була Улянка, якщо комусь потрібно сходити в туалет? — сказав їй Геннадій.

— Перевели нас сюди, — втрутився в розмову сусід хлопця. — Бачте, ополченців потрібно лікувати! А ми, мешканці свого міста, вже ніхто, бойовики тут господарюють. Ми, виходить, повинні оплатити операції, ліки, навіть шприці та рукавички, ще й на лапу лікареві дати, а їх привезли — знайшлися і ліки, і рукавички, і все, що потрібно, а головне — безкоштовно.

— Іване Максимовичу, тихіше, — попросив Геннадій. — Самі розумієте, що у них зброя. Що мав лікар робити? Відмовити? Для лікаря нема поділу на цивільних, військових, своїх чи чужих, він давав клятву Гіппократа і має надавати допомогу всім підряд.

— Тільки громадянам своєї країни за гроші, а окупантам — безкоштовно, — невдоволено сказала Настя і спитала: — Як ти?

— Я хочу додому, — сказав хлопець.

— Не будь дитиною.

— Мамо, поговори з лікарем, — попросив син, — мені насправді вдома буде краще і тобі легше. Можна буде на таксі приїжджати на перев’язки в лікарню, а уколи я сам собі можу робити.

— Навіть не знаю, — Настя стенула плечима. — Гаразд, я переговорю з лікарем.

За годину вони були вдома. Настя повеселіла. Вона застелила чисту постільну білизну, протерла пил, провітрила кімнату і заходилася готувати їсти.

— Якщо не будеш дотримуватися постільного режиму, відправлю назад в лікарню, — пожартувала вона. — І пам’ятай, що тобі ще довго не можна піднімати важкого. Якби поберігся, то цього лиха б не сталося, — сказала Настя і прикусила язика: не варто було нагадувати про Льоню, який був важкий, а син ніс його тіло на руках. Знітилася і не знала, як виправити становище.

— Усе гаразд, мамо, — заспокоїв її син. — Ти не будеш проти, якщо до мене прийде Улянка?

— Уля? Уже не Оксанка? — Настя ледь помітно всміхнулася.

— Так, Уля, — всміхнувся він і спитав: — Скажи мені, мамо, чоловіки завжди короткозорі та сліпі чи я виняток?

— Не ти один такий, — з сумом промовила Настя і задумалася, задивившись у вікно.

Нагодувавши сина, Настя залишила його наодинці, щоб відпочив чи подрімав, поки відносна тиша. Останнім часом вона й сама відчувала слабкість. Давалися взнаки безсонні ночі та відсутність апетиту. Вона також прилягла на ліжко, хоча спати не збиралася. Стало звичкою навіть не спати, а лише давати собі невеликий перепочинок між обстрілами, які останніми днями майже не вщухали. Ранок починався з вибухів і перегляду новин в Інтернеті, якщо він був. Кожен новий день Настя починала з надії побачити, що «бермудський трикутник» їхніх міст, цей «піднятий вгору палець», нарешті відрізали, але навколо йшли бої, а звільнення не було. Настя вирішила щось загадати про те, що вона зробить, коли місто буде вільним від окупантів. Здавалося, що підскочить від радощів до стелі, і їй відкривалася радість радянських бійців, які дійшли до Берліна. Часто кажуть «мирне небо», але лише зараз вона відчула значимість цих слів.

«Може, на радощах поголити собі голову?» — промайнула думка. Настя уявила себе без волосся, коли вийде назустріч українським військовим, і посміхнулася сама до себе. «Де й береться в мізках така дурня!» — подумала вона.

Настя уявила, як після звільнення місто вбереться в синьо-жовті прапори та стрічки, і подумала, що в неї ніколи не було вишиваної сорочки. Іноді кажуть, що національні атрибути зараз — лише данина моді, і називають декого вишиватниками. Можливо, для когось синьо-жовта стрічка та вишиванка і є способом показати причетність до сучасної моди, але не для неї. У Сєвєродонецьк досі не прийшла мода на національне вбрання. Настя згадала жіночку на ринку, яка намагалася продавати такий одяг, а на нього плювали. Після звільнення все зміниться. Повинно змінитися. Частина мешканців відчули провину за свою пасивність, і тепер за неї всі розраховуються великою ціною. І нехай кажуть, що хочуть, але Настя твердо вирішила, що після звільнення обов’язково придбає вишиванку — таке відчуття українця в собі, внутрішня потреба.

Ледь Настя почала засинати, як звуки вибухів змусили її підвестися з ліжка і вийти на балкон. За годину відбахкало, і Настя змогла заснути на кілька годин.

До Геника прийшла Улянка і нагодувала його вечерею.

— Схоже, я незабаром стану безробітною, — усміхнулася Настя Улі, коли дівчина заходилася мити посуд. Улянка нічого не сказала у відповідь, лише її щоки спалахнули, і вона схилила нижче голову над посудом.

Уже стемніло, і Настя вийшла на балкон покурити. Тиха вулиця, ніби вимерло життя навколо. Не видно навіть безхатченків, які в цей час виходили на «промисел» — збирати порожні пивні пляшки. Дивно, куди вони поділися? Невже і їх виловили ополченці і змусили рити окопи? Зазвичай у такий час вулицями гуляла молодь, пила пиво, а безхатченки чатували віддалік, щоби встигнути підібрати порожню пляшку. Зараз нікого нема — молодь боїться ходити в такий час, бо заберуть або «на підвал», або рити окопи. У будинках темні вікна: хтось виїхав, інші поспішають поспати, поки не почалися обстріли.

Багато містян вслухаються в тишу, яка будь-якої миті може розірватися голосом вибуху. Сполохане місто притихло, намагаючись сховатися в сутінках від галасливої війни. Темними, спустошеними вулицями та проспектами, десь поміж будинків, тихо крадеться темною тінню біда, яку вже давно не називають АТО. Її наймення — війна, і її покликала частина людей, які зараз притихли за темними вікнами…

Серед ночі Настя прокинулася в тривозі, відчувши, що лихо десь зовсім поруч. Вона навшпиньки пройшла до кімнати сина, він спав.

— Чи не з мамою щось трапилося? — полізло в голову. — Може, з Іванною горе?

Настя вийшла на балкон і поглянула в бік Лисичанська. Там на пагорбі чи десь за ним палала величезна рожева заграва. Незрозуміло, що горіло, лише чорне небо було підсвічене полум’ям.

Вранці розлетілася новина: на НПЗ, який терористи колись зайняли, влаштували там свій полігон та облаштували вогневі точки, горять цистерни з мазутом. Місто на пагорбі було ніби в тумані. Чорний дим стояв стовпом. Лише опівдні він став темно-синім і спромігся піднятися вгору, розпростертими крилами зловісного птаха розпластався над пагорбами, укутав весь Лисичанськ.

Від спостережень Настю відволік телефонний дзвінок. Вона дістала з кишені халата мобільник і здивувалася — телефонувала Аліса.

— Насте, Іван пропав, — сказала вона відразу, навіть не привітавшись.

— Як пропав?

— Уже добу нема з ним зв’язку.

— Раніше таке бувало?

— Жодного разу. Якщо він відмикав телефон, то завжди попереджав мене, щоб не хвилювалися, — розповіла Аліса. — Тепер з ним нема зв’язку, і все. Він повинен був повернутися додому ще вчора, але досі не прийшов. Я не знаю, що мені робити.

З голосу було чути, що жінка в розпачі.

— Зачекай, треба подумати.

— Я не переживу, якщо з ним щось станеться, — тремтячим голосом сказала Аліса.

Настя хотіла дорікнути подрузі, що вона сама підштовхнула сина на небезпечний і хибний шлях, але одразу згадала свою доньку.

— Гадаю, що тобі потрібно сходити до керівництва ополченців, — порадила Настя. — Де вони там зараз засіли, у ГІАПі чи у виконкомі. Вони повинні знати все про своїх бійців.

— Думаєш, мені скажуть, де він? — з надією спитала Аліса.

— Сподіваюсь, що так. Ти зараз іди і спробуй усе розпитати.

— Чоловік ходив на блокпост, де стояв Іван, але там сказали, що не бачили його, — давлячись слізьми, сказала Аліса.

— Не реви і не гай часу, — порадила Настя. — Повернешся, зателефонуєш мені. Добре?

— Дякую тобі, — промовила жінка.

Ввечері зателефонувала Аліса, і Настя почула її невтішний плач.

— Що з Іваном? Де він? Ти можеш мені пояснити? — сипала запитаннями Настя.

— Не знаю, — не стримуючи сліз, сказала Аліса. — На Вілесова сказали, що пішов на блокпост і вже не повертався. На блокпосту сказали, що його там не було, а у виконком мене охоронець взагалі не пустив. Що мені робити?

— Навіть не знаю, — зітхнула Настя. — Набратися терпіння, чекати і сподіватися. Якщо хочеш, то приїзди до мене.

— Ні, дякую. Буду чекати вдома.

— Якщо надійде якась звістка, телефонуй мені навіть вночі, — сказала їй Настя.

Стривожена зникненням Івана, Настя одразу зателефонувала Іванні.

— Як там братик? — запитала дівчина.

— Потихеньку одужує, — відповіла Настя і поцікавилась, чи, бува, не знає вона, де Іван.

— Не можу цього знати, — відповіла Іванна. — У нас багато людей, велике військо, тож я не можу знати, де хто з них знаходиться.

— Іванно, українська армія вже на підступах до міста, — сказала обережно жінка. — Може, ще не пізно щось змінити?

— Вони на підступах уже не один день, але це нічого не значить, — зухвало кинула дівчина. — Я свій вибір зробила, і ми готові дати гідну відсіч ворогу. Бувай!

Іванна відімкнула телефон, а Настя пішла у свою кімнату і знову передивилася відеоролик, де її донька зі зброєю в руках. Настя не могла пояснити, навіщо щодня займатися самокатуванням, але для неї стало звичкою щовечора вмикати відео і по кілька разів його передивлятися. Можливо, їй потрібний був час, щоб звикнути до змін у доньці? Чи сум за минулим так душив, що не можна було дихати? Настя знала напевно одне: вона безмежно сумує за донечкою.

— Мамо, навіщо ти сама собі робиш боляче? — почула вона за спиною голос сина і від несподіванки здригнулася.

— Генику, ти встав?

— Лікар рекомендував не залежуватися. Може, вимкнеш відео? Навіщо ятрити собі рани?

— Сама не знаю, навіщо я це роблю, — знизала плечима жінка. — Подивлюся на неї і ніби поговорю.

— Я чув, ти з нею нещодавно говорила по телефону, — зауважив син. — І як їй там?

— Іванна передає тобі вітання, — збрехала Настя.

Геннадій нічого не відповів, тримаючись за стіну, пішов голитися, а вона знову передивилася відеоролик.

Зрештою Настя лягла спати, але знову сон пішов до когось іншого, забувши про неї. Вона довго вслухалася в сутінкову тишу, а в голові шумували різні думки. Вона ще довго ворочалася в ліжку, сторожко дослухаючись до кожного звуку за вікном. А темрява важчала, і врешті-решт утома взяла гору і жінка забулася в тривожному сні.

Гучний гуркіт серед глухої ночі загримів так, що Настя злякано підскочила з ліжка і підбігла до відчиненого навстіж вікна. Спалах розірвав чорне небо, і знову гримнуло. То був грім! Ніколи Настя так не раділа йому, як зараз. Вона завжди боялася грому, але тепер була рада — то був голос не війни, а самої природи, лункий, але вже не страшний. Шквал води упав на землю, і все зашуміло навколо. Налетів вітер. Він шарпав дерева, танцював на даху, на тлі чорної діри неба спалахнула сліпуча блискавка, і серце Насті наповнилося приємним щемом від голосу грому. Дощ умивав вичавлене, змучене чеканням місто, весело барабанив по асфальту дороги, дибав дахом і ніжно лоскотав шибки. Настя вслухалася в музику природи, і душа наповнювалася надією. Стало спокійно чи не вперше за останній час, жінка лягла в ліжко і ще довго вслухалася в шалений танок дощу та вітру на даху будинку.

⇐ Предыдущая 69 70 71 72 737475 76 77 78 Следующая ⇒