Розділ 72

Розділ 72

Народилося яскраве сонце, а з ним іще один новий день. Після вчорашньої короткочасної грози дерева, трава, квіти — все напилося свіжості, оновилося, зазеленіло, зраділо, потяглося назустріч сонячним лагідним промінчикам. Здавалося, що в такий світлий день люди повинні забути про зброю, щоби встигнути насолодитися воскресінням нового світлого дня після темної ночі, навколишньою природою і всім тим, що послав їм Господь з небес. Проте в цьому самому залитому сонцем світі, можливо, саме зараз проливається чиясь кров і замість насолоди життям чиясь душа поспішає на зустріч із Богом.

Льоня зітхнув. Не хотілося впускати в душу сум саме такого дня, що народився, аби нагадати людям про те, яке прекрасне життя. Юнак кинув погляд на Геника, який зосереджено вдивлявся в дорогу, хоча за півгодини на ній не було жодної машини. Попри мовчанку друга Льоня помітив у ньому позитивні зміни. Геник трохи заспокоївся, і його впевнена рука на кермі «форда» вже не здригалася в нервовому напруженні. Погляд також спокійний, не такий розгублений, як був зовсім нещодавно. Звичайно, з пам’яті ніколи не викреслити той день, який мало не зламав Геника, але людина так влаштована, що може сховати у надійний схрон неприємні спогади і лише в часи глибоких роздумів діставати їх звідти або при нагоді вони самі зринуть на поверхню, щоб знову нагадати про себе. Зараз потрібно заговорити до Геника, і розмова повинна бути відволікаючою та позитивною. У Льоні був чудовий настрій, і він сам собі всміхнувся.

— Незабаром будемо вдома! — радісно промовив Льоня.

— Не зуроч, — в тон йому відповів друг. — Ти, Льончику, головне — випадково не обмовся, де ми були, — нагадав Геннадій.

— Тю! Дитина, чи що?

— Батьки завжди хочуть знати правду про своїх дітей, але, напевно, не знайдеться таких, які б знали все про своїх нащадків.

— Це точно! — усміхнувся Льоня.

— А ти чому такий сьогодні усміхнений? Чи, бува, не закохався?

— Поринув у мрії. І знаєш, Генику, що мені спало зараз на думку?

— Скажеш — знатиму.

— Коли закінчиться війна, то я одразу одружуся.

— Оце так новина! — засміявся Геннадій. — Закортіло пелюшки прати?

— Які пелюшки? Їх давно замінили памперси. От село!

— Та то я так, образно.

— Заяву подамо в день перемоги, щоб пам’ятати все життя.

— Тобто ти хочеш сказати, що маєш погану пам’ять на дати, тож, аби не розчаровувати дружину, тобі про цей день щороку буде нагадувати свято перемоги?

— Який ти пісний, Генику, як вчорашній борщ, — Льоня кумедно поморщив носа. — Бачиш негатив, а треба вишукувати щось світле, позитивне. Ось будуть у нас діти, потім онуки, які з гордістю будуть розповідати про діда Льоньку, який з бабусею подали заяву в день перемоги.

— Оце і є твій позитив? — усміхнувся Геннадій. — Уявляти, як ти станеш дідом?

Льоня замовк і кинув на друга осудливий погляд.

— Добре, не буду більше, — Геннадій став серйозним. — Вибач, я не хотів тебе образити.

— Від тебе всі мрії розлетілися врізнобіч, — з удаваним невдоволенням сказав Льоня. — Добре. Я тобі прощаю. Так ось я про що. Після війни одружуся.

— Уже на когось поклав око? Визначився? Зупинився на Тані, яка закохана в тебе з першого класу, чи, може, на Марійці?

— Ще не визначився, — не звернувши уваги на іронічні закиди друга, сказав Льоня. — Але одружуся обов’язково з такою, яка смачно готує. Навіщо мені невміла? Моя дівчина, майбутня дружина, повинна вміти такий збацати борщ, щоб на кілометр від нього пахло. Уявляєш, нікуди тебе не тягне, ні на кого не звертаєш уваги, лише поспішаєш додому, летиш на крилах, — сказав юнак замріяно, аж очі прикрив.

— Не зрозумів, — сказав серйозно Геннадій. — Ти до дружини збираєшся летіти чи на запах борщу?

— До борщу також, — відповів Льоня, не посміхнувшись. — Уявляєш, борщ із м’ясом, з молодим червоним бурячком, з квасолею і ще присмачений сальцем. А воно порізане дрібно-дрібненько, а ще до борщику — зелена цибулька. Смакота!

— Сметану забув.

— Точно! З домашньою сметанкою, такою, що ложку в неї встромиш, а вона стоїть, не падає. — Хлопець помовчав, а потім додав: — І вареники з картоплею щоб уміла ліпити, щоб не в магазин бігла за напівфабрикатами, а своїми ручками, з любов’ю кожен вареничок защипнула. І картопля щоб була не наша донбасівська, вирощена на щоденних поливах, від яких дерев’яніє, а така, що розварюється, аж солодка, із Сумщини.

— Де ж ти ту дівчину знайдеш? Хіба що у мріях.

— Після війни знайду. Війна скинула з кожного обличчя маску, оголила душу, показала справжні обличчя. Ось дивись, такий приклад. Я знаходжу до всіх цих подій на сході дівчину. Звідки б я дізнався, що приховано за її милим лицем? Можливо, вона б стала зрадницею і варила ті самі смачні обіди на блокпостах терористів, поки мене нема. Ні, мені така не потрібна! І пасивна, якій усе байдуже, також мені не підходить, — розмірковував Льоня. Геннадій ховав усмішку від друга. Такий дорослий, розумний, великий, а виявляється, в душі романтик і мрійник. — Я знайду собі справжню українку, патріотку, щоб рідну землю як матір любила. І щоб народила мені… трьох, так, саме трьох діточок: двох дівчаток і одного хлопчика. Як без нього? З ким тоді рибалити? Грати у футбол? Ганяти на велосипеді?

— Ох і далеко ж тебе понесли мрії!

— А чому б і ні? Поки живе людина, вона мріє і будує з мрій своє майбутнє, щоб потім його втілити в життя. Мертві не мріють.

— Давай, братику, мрій далі, — Геннадій поглянув на натхненне обличчя друга і всміхнувся.

— Якщо не будеш підколювати і підсміюватися, то ще в чомусь зізнаюся.

— Валяй!

— Хочу, щоб вона носила вишивану сорочку, — сказав Льоня мрійливо, — білосніжну, з коротким рукавом, а навколо шиї розшито синіми васильками, ніжними такими, як її руки. Уявляєш, я саме таку дівчину бачу останнім часом у снах. Завжди бачу її ззаду. Сидить вона на траві, заплітає косу, рухи плавні, повільні, неквапливі, а сорочка-вишиванка оголила її плече. Я тихенько підходжу ззаду, не можу відірвати погляд від маленької родимки на оголеному плечі, сідаю поруч, торкаюся губами темної цятки, помічаю на шиї хрестик — і замість того, щоб побачити її обличчя, не можу відірвати погляд від того місця, де хрестик і округлі дівочі груди.

— О, брате! — засміявся Гена. — Бачу, в тебе давно не було жінки! А Марійка що? Дала відкоша?

— Дурень ти, Генику, — ображено сказав Льоня. — Я тобі розповідаю все від щирого серця, а ти…

— Ну вибач мене, дурня без мізків! — Геннадій нахилив голову в бік друга. — Побий мене, таку свиню, побий! Не ображайся, то я невдало пожартував, бо хотів підняти тобі настрій.

— У мене він і так гарний, — зітхнув Льоня і всміхнувся. Ось так завжди! Не вміє він довго сердитися — душа велика, як і сам він, і завжди відкрита назустріч людям. — А ще моя дівчина повинна вміти плести віночки, — продовжив хлопець.

— Які віночки?

— Ті, в які вбираються дівчата, — пояснив Льоня. — Мрію, щоб сиділи ми поруч у високій траві серед моря польових квітів, а вона плела б вінок з ромашок. Зараз не кожна дівчина вміє їх плести, а я уві сні хочу побачити її лице, а не можу, чомусь не виходить.

— Може, то й справді Марійка? — запитав Геннадій. — Як на мене, то вона гарна дівчина.

— Хтозна, — сказав і загадково всміхнувся, — може, й вона.

— Потрібно зупинитися, сховати десь пістолет, — Геннадій повернув замріяного друга в сувору дійсність, — незабаром блокпост сепарів, тож будуть у всі шпарини заглядати.

— Та й до вітру час сходити, — погодився Льоня. — Гальмуй он там, біля мішків.

За сотню метрів «форд» пригальмував і зупинився біля того місця, на яке вказав Льоня. Про колишній блокпост сепаратистів нагадували полишені в безладі поліпропіленові розірвані мішки, з яких сипався пісок, та одна забута розколота бетонна плита з написом червоною фарбою «ЛНР». Друзі вийшли з автівки, розім’яли плечі. Вони спустилися з дороги вниз і по високій траві пішли до посадки, де поміж дерев було кілька кущів терну.

— Не гущавина, але сховати пістолет можна, — зауважив Льоня, — до того ж є орієнтир — бетонна плита, яку сепари навряд чи будуть забирати. Навіщо вона їм розколота?

— Я також так думаю.

Хлопці знайшли затишну місцину серед стовбурців кущів, засунули туди зброю, замотану в целофан.

— Може, треба було прикопати? — запитав Геннадій.

— Навіщо? Який дурень полізе в хащі колючок? Його зовсім не помітно, та й чекати на нас довго не доведеться.

Друзі відійшли на кілька кроків назад, прискіпливо огледіли схованку і залишилися задоволеними — навіть за кілька метрів нічого не було помітно.

— Тепер можна й подзюрити, — сказав Гена, розстібаючи ширіньку. — Дерево чомусь засохло, — він вказав на дерево без листя, яке в німому крику простягло сухе гілля до неба, ніби просячи допомоги.

— Напевно, не перенесло зимові морози.

— Є така книга «Дерева помирають стоячи»[19]. Не читав?

— Ні. А ти? — спитав Льоня.

— І я ні, навіть автора не знаю, але назва твору мене вразила.

— Справді, — погодився Льоня, — я навіть не задумувався над цим. Траву косять — вона лягає на землю і там помирає, зірвані квіти, тварини, навіть люди теж не можуть померти, не впавши на землю, лише дерево може померти стоячи і навіть мертвим стояти. Обов’язково після війни прочитаю цю книгу! Взагалі, є стільки ще непрочитаних цікавих книжок! Потрібно буде скласти графік читання, — розмірковував Льоня, — на всі часу не вистачить, але ж і почитати кортить, тому складу план читання.

— А коли ж ти дружиною та дітьми будеш займатися, як почнеш читати у вільний час?

— Тому й потрібно все спланувати, — відповів Льоня без образи. — Стільки планів! Стільки мрій та бажань!

— Ну ти й мрійник! — похитав головою Геннадій. — Мрії мусять здійснюватися, бо навіщо тоді вони?

— Сьогодні в мами день народження, — зітхнув Льонька, — а я вперше в житті з’явлюся з порожніми руками. Негоже якось.

— Прийдеш і скажеш: «Мамо, ось і я, найкращий твій подаруночок!» — засміявся Геннадій. — Не переймайся, братику! Заскочимо вже в місті у магазин і там придбаємо подарунок для Інги Вікторівни. Я теж хочу їй щось від себе подарувати — перша вчителька буває одна на все життя, а ще й яка вчителька!

— Ти диви! — радісно скрикнув Льоня, побачивши великого білого гриба під деревом. — Оце так красень!

Хлопець присів навпочіпки і спробував обережно зірвати гриб, щоб не пошкодити грибницю.

— Уявляєш собі смак грибного супчику? — Льоня потяг носом повітря, нюхаючи гриб. — Домашній, гаряченький, а ще й з майонезом! Ух, смакота!

— Ти й справді голодний, — усміхнувся Геннадій.

— Як ти гадаєш, вистачить одного грибочка на невелику каструлю супу? — запитав він. Льоня підняв вгору руку з грибом і милувався ним.

— Тебе однією мискою супу не нагодуєш, — пожартував друг. — Мама на свій клопіт вигодувала справжнього велетня, а тепер має інший клопіт — як його прогодувати.

— Ти диви їх тут скільки! — Льоня вказав пальцем. — Ціла родина! А ти казав, що мене не прогодуєш! Супчику можна наварити стільки, що й на тебе, ненажеру, вистачить. Ось тільки рвати шкода з корінцями, бо тоді вже не виростуть на цьому місці.

— Справді, — відповів друг, — прийдеш сюди з дружиною у віночку та вишиванці, а грибів нема. Що тоді робитимеш?

— Генику, принеси мені щось таке, щоб можна було їх акуратно зрізати.

— Ти ж знаєш, що ножі заборонено возити в машині.

— То знайди щось інше.

— Зараз пошукаю, — сказав Геннадій і пішов до автівки.

Геннадій відчинив задні дверцята «форда», підтягнув ближче до себе ящик з інструментами, почав там копирсатися.

— Братику, і пакет захопи! — почув він голос друга. — Їх тут море!

Гена не встиг відповісти, як зненацька пролунав потужний вибух. Останнє, що він відчув, — то був страх і біль у потилиці. Далі — суцільний морок…

Геннадій отямився і зрозумів, що лежить посеред дороги. У голові шуміло, гуло і дзвеніло. Перша думка, яка пронизала крізь біль у розбитій потилиці, змусила його рвучко підвестися. Вибух! Льоня! Де він?! Чому його не видно? Гена побіг до дерева, де востаннє бачив друга, поточився, неслухняні ноги заплуталися в траві, і він упав у кювет.

— Льоню! — крикнув він щодуху, а з горла вирвалося щось хрипке.

Гена знову підвівся і побіг. Там, під деревом, біля вирви від вибуху, лежав закривавлений Льончик. Гена впав біля нього на коліна, долонею поправив його світлого чуба, залитого кров’ю і заляпаного брудом.

— Льончику, ти що? Що з тобою? — говорив, не тямлячи себе. — Як так?..

— Розтяжка… Вибач, не помітив, — тихо, трохи хрипко промовив Льоня.

— Дрібниці, головне, що ти живий, — підбадьорив Гена, і аж тоді помітив розірвані вибухом груди та живіт, де були скривавлені нутрощі. Геннадій завмер, оціпенів: Льоня важко дихав і нутрощі ворушилися, мов живі. На мить жах скував все тіло, але Гена зміг перевести погляд на обличчя друга і навіть видавити крізь сльози усмішку. — Лугандія! — сказав він, що означало: «Все буде добре».

Їхні погляди зустрілися, і Гена побачив в очах Льоні страшенний біль і благання про допомогу.

— Зараз! Зараз, братику, — задихаючись, говорив Гена, — я відвезу тебе до лікарні, і все буде добре.

— Ні, — похитав головою хлопець. З його рота просочилася тоненька темна цівка крові і потекла рівчачком по щоці. — Грибок… мамі… передай…

Льоня відвів очі від друга — і його синьоокий погляд завмер десь у безодні неба. Тіло востаннє здригнулося й обм’якло.

— Льоню! Ні! Ні! Ні!

Гена труснув друга за плечі, але Льоня не ворухнувся — його погляд був десь там, на небесах, куди відлітала його душа. Геннадій остаточно усвідомив, що сталося незворотне. Він упав на скривавлені груди друга, де на білій футболці все ще розросталася червона пляма.

— Пробач мені, братику! — риданням вирвалося з душі. — Пробач!

Тепле тіло, свіжа кров, відкритий, але мертвий погляд — щойно ще одне життя відібрала смерть. Жорстока, несправедлива, ненажерлива смерть! Ніби їй мало жертв. Вона забрала разом з Льончиком його мрії. Він ніколи не поцілує родимку на плечі коханої дівчини, не матиме дітей, не прочитає жодної книжки. Він не зможе скуштувати ані борщу, ані вареничків із картоплею. Ні з якою: ані з донбаською, ані з сумською. Льончик ніколи не прийде на допомогу саме тоді, коли вона потрібна, не всміхнеться своєю доброю щирою усмішкою і не скаже «Лугандія!», що означає: «Дрібниці! Все буде добре!»

Тремтячими брудними пальцями Гена закрив очі Льоні, прошепотівши: «Вибач», назавжди розділивши світ навпіл — на світло, в якому залишився він сам, і темряву, яка волею випадку дісталася другу. Над головою Льоні від легкого подиху вітру сумно погойдувалася на стрункій стеблині білосніжна ромашка, на якій застигла ледь помітна цятка крові. Квітка заколисувала краплинку життя юнака.

Льоня в останню мить думав про маму, навіть попросив передати їй грибок. Геннадій відірвав погляд від квітки і подивився на руку Льоні. Вона була майже повністю відірвана, але грибок з рук не випустила, а навпаки, міцно його стиснула. Геннадій узяв пузатий грибок із завмерлої руки з побілілими пальцями, вона ослабла, передаючи останній подарунок для матері. Юнак, похитуючись, відніс дарунок для матері від сина в автівку, обережно поклав у виїмку на бардачку. Ніби в страшному сні, коли все навколо завмерло і тисне на тіло в тисячу атмосфер, Гена дістав ковдру, яка лежала на задньому сидінні мікроавтобуса. Ще недавно вона зігрівала Льоню після дощу, тепер у неї потрібно покласти тіло друга.

Геннадій повернувся до друга, який завмер серед соковитих трав. Він розстелив поруч ковдру і, зібравши всі сили, переклав на неї тіло Льоні. Поправив руку і загорнув друга. Тоді взяв на руки важкий згорток і поніс до автівки. Знову сльози застилали світ. Почав вибиратися з кювету — і раптом відчув у животі такий різкий і пекучий біль, що змушений був опустити ношу на землю. Біль не вщухав, навпаки, розростався по всьому тілу, паралізуючи руки і ноги.

— Потерпи, братику, — шепотіли губи юнака, — я зараз, я зможу.

Долаючи нестерпний біль, Геннадій зібрав усі сили і знову підняв тіло. Усе навколо вкрилося червоними плямами, такими, як на Льончиковій футболці, світ хитався, але Геннадій доніс ношу до автівки, вклав тіло друга на задні сидіння, дбайливо прикрив ковдрою.

Геннадій не пам’ятав, як зміг, стогнучи від нестерпного болю, дістатися сидіння водія, як запустив двигун і рушив додому. Долаючи біль, Геннадій вів автівку. Він думав лише про те, що з Льонею їде машиною разом востаннє в житті. Як сказати про сина матері? Він сам повинен сповістити найстрашнішу новину матері і побачити її відчай.

— Ненавиджу! — Геннадій плакав, не соромлячись своїх сліз, і розмазував кров, бруд і піт по обличчю. — Скоти! Тварюки! — проклинав всіх тих, хто накликав війну і розставив пастки-розтяжки для загибелі людей. — Льончику, я помщуся за тебе, обіцяю! Буду вбивати тварин, які полізли на нашу землю, і рука не здригнеться! Я буду душити погань, стріляти в бидло, для якого нема нічого святого! Я помщуся. Обіцяю! Ти мені віриш, братику? Мовчиш. Знаю, що вже нічого мені не скажеш. Ех, Льончику! Як мені без тебе? Чому? Навіщо вони приповзли сюди, як ті таргани?! Хто мені скаже? Ти б сказав, Льоню, якби міг, а ось що я скажу твоїй матері? Як мені дивитися їй у вічі? Господи! За що все це нам?! Скажи, за що?!

Дорога розпливалася перед ним, немов у тумані, але Гена помітив попереду блокпост ополченців і стишив хід. Він витер рукою обличчя, зупинився, механічно подав паспорт у відчинене вікно.

— Що з тобою? — запитав чоловік у камуфляжній формі і перекинув автомат на груди. — Ти весь у крові.

— Там… Мій друг, — важко дихаючи, пояснив Гена. — Він підірвався в посадці на розтяжці.

— Овва! — присвиснув чоловік. — Бува, не там, де був наш блокпост?

Геннадій кивнув.

— Зараз такий час, що не можна ходити в ліс чи сходити на узбіччя… — почав ополченець.

— Можна мені їхати? — перебив його Геннадій, бо відчув: іще мить — і він вчепиться з останніх сил зубами в горлянку «захисника» і перегризе її.

— Пропустіть! — наказав чоловік. — Везе двохсотого.

Автівка рушила, і Гена автоматично тримав руками кермо, намагаючись не ворушитися, бо найменший порух — і тіло пронизує нова хвиля нестерпного болю. Ось і знайомий двір, і будинок, де жив Льончик. «Форд» пригальмував біля третього під’їзду. У відчинене вікно попросив хлопчака: «Поклич учительку з сорок третьої квартири. Тільки швиденько».

— Я миттю! — відповів хлопчина.

Гена відчинив дверцята — і тіло, суцільна брила болю, випало з кабіни. Він скоцюрбився, тамуючи біль всередині, зігнув ноги в колінах і підняв важкі повіки. Все навколо розпливлося, ніби на барвисту картину, написану аквареллю, хлюпнули води…

⇐ Предыдущая 65 66 67 68 697071 72 73 74 Следующая ⇒