|
|||
Розділ 73Розділ 73
Крізь суцільний біль погано пробивалася свідомість. Геннадію довелося неабияк напружити пам’ять, щоб відновити послідовність подій. Сонячний день. Дорога. Лісосмуга. Гриби. Вибух. Скривавлений Льончик з розірваними грудьми і відірваною рукою. Його погляд у вічність неба. — Льоня! — кричить він, намагаючись попередити про небезпеку, але чує лише хрип, який із болем вирвався з горла. У роті пересохло так, що не можна ворухнути язиком. — Пити. — Тобі не можна, — чує поруч чийсь знайомий голос, і ніжні пальці кладуть щось вологе на потріскані від спраги губи. Усе одно неймовірно хочеться пити. Спрага така, що все навколо здається пекельно спекотним: пече в роті, грудях, животі. Поруч річка. Чути, як шумлять її чисті води. Потрібно зробити лише кілька кроків, щоб втамувати спрагу, але ноги такі важкі, неможливо зробити ані кроку. Чиїсь дбайливі і ніжні руки прикладають до чола щось вологе і прохолодне — одразу стає легше. Чиї то руки? Геннадій поволі розтулив важкі повіки, але хто поруч годі впізнати — все розпливається в безформну пляму. — Мама? — ледь почув свій голос. — Ні, не мама, вона пішла додому відпочити, — чує він жіночий голос, який долинає ніби з-під води. — Оксанка? — Ні. Знову вологий дотик до губ. На мить підступна спрага відступає і пляма перед очима починає набирати чіткіших рис. — Улянка? Дівчина всміхається щиро, по-дитячому. Геннадій бачить її пухкі губи, коротке волосся і прозоро-василькові очі. — Де я? — питає він і вже чітко чує свій голос. — У лікарні, — пояснює дівчина. — Тебе прооперували. І знову в пам’яті спливли хворобливі спогади, від яких замлоїло в душі. — Льончик… — Його поховали, — сказала Уля, бо не було сенсу приховувати. — Якова також. Кажуть, що він покінчив з собою, застрелився в посадці, — пояснила Уля. — Он як, — протяжно промовив Геннадій, — хто так вважає? — Так пояснили бойовики, які його мертвого привезли батькам. Я була на похоронах обох, — пояснила дівчина, — їх поховали майже поруч. Геннадій прикрив очі. Схоже, що Уля не знає, ким насправді був Змій. Що ж, нехай так і буде. До кінця своїх днів йому одному доведеться жити з тавром минулого, але Улі не потрібно все знати. Не хочеться бути в її очах вбивцею, і Яків нехай залишиться в її пам’яті лише ополченцем, а не ґвалтівником. А ось провина за смерть Льончика висить на ньому. Якби він поїхав шукати Змія мовчки й сам, трагедії б не було. Як з цим жити далі? Нема Льоні, його названого брата, доброго і щирого велетня, який ладен був прийти на допомогу вдень і вночі. — Як мені з цим жити? — мовив уголос Геннадій. — Ти про що? — Про загибель Льоні, — Геннадій розповів, як друг попав на розтяжку. — Ти ні в чому не винен, — сказала дівчина, вислухавши його схвильовану розповідь. — Ту розтяжку міг зачепити будь-хто, навіть ти. Винних потрібно шукати серед тих, хто називає себе «захисником», а за собою залишає підірваний міст, зруйнований завод, мінне поле і розтяжки на полях і в лісосмугах. — Не знаю, як житиму далі, — зітхнув Геннадій. Хай би що говорила Уля і хай би як він гамував свою совість, та виправдання собі у випадковості подій не знаходив, відчуття провини назавжди рубцем залишиться на душі. — Люди не помирають, — стиха промовила дівчина, — вони просто перестають бути поруч з нами. Не можна сліпо коритися долі — потрібно жити навіть тоді, коли життя показує оскал. — Дивний збіг, — сказав Геннадій, — у слові «Лугандія» зникла перша її літера «л» — пішов з нашої країни Лугандії Льончик, остання, «я» — не стало Якова. Виходить, що вже Лугандії не існує? — Ми залишилися, — впевнено і твердо сказала Уля. — Тобі потрібно швидше одужати. У нас попереду багато важливих справ.
|
|||
|