Розділ 41

Розділ 41

Звечора Настя повідомила Валерію та свекрусі про свій намір поїхати в Суми до Людмили.

— А якщо завтра на роботу викличуть? — запитав чоловік. — Зателефонують і скажуть, щоб виходила, то що будеш робити?

— На роботу? — Настя іронічно посміхнулася. — Яка робота? Хто викличе? Кадирівці чи козачки? Навколо ідуть бої, поки що зарано говорити про роботу.

— Вирішуй сама, — сказав байдуже Валерій.

— Куди тебе понесе нечиста? — обурилася свекруха. — Ще десь вб’ють по дорозі. Сиділа б уже вдома, поки стихне навколо.

— Ви ж хотіли жити в Росії? — мовила Настя навіть без зла. — Живіть тепер! Навколо російські війська, а з ними кадирівці. Можете із Семенівною взяти квіти і стелити ними дорогу своїм визволителям.

— З тобою не можна спокійно розмовляти, — зітхнула жінка, — ти стала не схожою на себе, зла, знервована.

— Отож відпочивайте без мене, — Настя пішла у свою кімнату, давши знати, що розмова закінчена.

Вона зателефонувала Іванні й попросила провести на автовокзал. Геннадій напрошувався підвезти матір, але Настя відмовилася. Вона дуже скучала за донькою, тож мала нагоду побачити її та поговорити.

Іванна чекала матір біля будинку.

— Чому ти не зайшла навідати бабуню та батька? — запитала Настя.

— А! — Іванна махнула рукою. — Потім заскочу.

— Доведеться їхати автобусом до Луганська і там брати квиток на київський потяг до Сум.

— Я в курсі, — сказала Іванна. — Міст через Сіверський Донець, яким їздили на залізничний вокзал, нещодавно зірвали. Утім, вокзал іще раніше перестав працювати.

Вони вирішили пройтися пішки до автовокзалу. Була тепла, але ще не спекотна днина. Незабаром настане жара і місто, скуте асфальтом та бетоном, перетвориться на розігріту духовку, коли навіть вітер не рятує, а навпаки, несе з собою замість прохолоди розпечене повітря. Донька з матір’ю говорила про щось несуттєве, незначне, Настя відповідала на питання не до ладу — вона воліла почути щось особисте, можливо, розкаяння за свої слова, за вчинки, але Іванна обходила неприємну для неї тему. Вже на автовокзалі Настя присіла на лавку, біля неї вмостилася Іванна. Їхні руки торкнулися, і Настя відчула знайоме тепло тіла доньки. Попри все, їй хотілося обняти, приголубити дівчину, забути всі образи і… пробачити.

— Доню, — Настя не втрималася, обняла Іванну за плечі, пригорнула до себе, як пташенятко, — я скучаю за тобою. — Іванна мовчала. — Всі ми помиляємось, говоримо дурниці, потім жалкуємо, просимо вибачення і знову патякаємо дурниці — таке воно, життя. Але ми завжди повинні пам’ятати, що ми — одна родина. Якщо трапиться з кимось лихо, ніхто не прийде на поміч, окрім рідних людей, ніхто не підставить своє плече так надійно, як члени сім’ї. Зараз нелегкі часи, і ми не зможемо пережити негаразди, штовхаючи одне одного, як більярдні кулі. Ми мусимо триматися купи. Я також не свята. Іноді буваю нестримана, втім, як усі ми зараз, але, незважаючи на все, я не забуваю, що ми всі — одне ціле.

Іванна слухала матір мовчки, поклавши голову на її плече. Дівчина спостерігала за невгамовними горобцями, які сварилися за крихту хліба, хоча кругом було повно їжі.

— Бачиш, — Настя кивнула в бік зграйки пташок, — вони схожі на нас: сваряться за шматок їжі, не помічаючи її навколо себе. Люди часто стають сліпцями, забуваючи, що поруч люди, які їх люблять.

— Мамо, — сказала тихо Іванна, — погоджуюся: люди часто не помічають, що коїться у них під носом. Вибач, але ти належиш саме до такої категорії людей. Ти вже давно перестала бачити, що нема у нас, як ти кажеш, міцної родини. Усе змінилося, ми також. Тобі зручніше вдавати, що нічого у нас вдома не трапилося, що все, як раніше. Іноді можна позаздрити сліпцям. Припускаю, що ти все відчуваєш, але досі плекаєш надію, що ми, як раніше, будемо привітно один одному посміхатися і пити чай з тортиком за одним сімейним столом, хоча серцем відчуваєш, що щаслива родина вже в минулому. Тобі легше від того, що ти закрила очі на холодні стосунки між тобою і батьком? Серце розуміє, що він тебе вже не кохає, але розум не може осягнути. Бабуня стала тобі ворогом, бо опинилася на іншому боці барикад. Геник? З нього все почалося. Вибач, але його Євромайдан приніс біду і на нашу землю, і в нашу родину. Чи можу я йому пробачити? Можливо, колись, коли він зрозуміє свою помилку.

— А ти не помиляєшся? Ти впевнена, що саме твій брат накликав біду?

Іванна відсторонилася від матері, подивилася на неї — погляд дорослої жінки, в ньому чи то розсудливість, чи холод.

— Ось бачиш, як ти реагуєш на одну лише згадку про Геника? — Іванна підвелась. — Твоя любов до сина сліпа. Шкода, що ти так нічого не зрозуміла.

— Доню, я вас люблю однаково, бо вас обох я носила у себе під серцем дев’ять місяців, народжувала в муках, однаково недосипала ночами…

— Не живи минулим, мамо, — сказала донька. — Не ти одна не спала ночами, годувала своїм молоком і так далі, але за це на ставлять матерям пам’ятники.

— Іванно, ти стала…

— Жорстокою? Ні. Справедливою і розсудливою. Я вже не маленька дівчинка, якій можна вказати, що таке добро і що таке зло, і вона легко повірить. Я сама, чуєш, сама, — Іванна навмисно зробила наголос на слові «сама», — відділила добро від зла. Зло, як я вже говорила, приніс нам твій синок з Майдану.

— А де ж тоді добро?

— У визвольній боротьбі мого народу, — мовила впевнено Іванна, — у боротьбі за незалежність від київської влади.

— Розумію, що не всім подобається нова влада, — спокійно сказала Настя. — Мене також не все влаштовує, але неможливо добитися за один день всього й одразу. Проте можна назвати багато того, що є добрим знаком. По-перше, Україна отримала запрошення вступити в Євросоюз.

— Це для таких, як Геник, — вставила Іванна.

— По-друге, створена армія, причому практично з попелу, з руїн, а це дуже важливо, — продовжила Настя, не звернувши увагу на шпильку доньки. — Накладений арешт на рахунки Медведчука і йому подібних, прийнято закон про люстрацію суддів, МВФ надає кредити…

— Досить мені читати лекцію з політекономії, — перебила її донька. — Я тобі сказала власну думку і не треба мені нав’язувати свою. Не витрачай, мамо, сили на марну працю. Нове, краще життя буде, але не в Україні, яка вже згнила, розвалилася і від неї тхне, як від тухлої рибини.

— Як ти можеш, доню? — Настя скрушно похитала головою. — Тебе зростила Україна…

— І з лона матері мене прийняла ненька-Україна, вмила вранішніми росами, виплекала, зростила, мене заколисував вітер, а моя країна годувала свою дитину запашним хлібом, вирощеним на безкраїх золотих ланах! — промовила підкреслено пафосно, без прихованої іронії дівчина. — Мамо, досить красивих слів! Уже нудить від них, від вишиванок і дурного «Слава Україні!».

Іванна не встигла договорити, як Настя, не тямлячи себе від такого блюзнірства, з розмаху хотіла вдарити доньку по обличчю, але Іванна вправно схопила її руку.

— Не вийде, мамо, — просичала їй в обличчя, — я ж попереджала, що вже не маленька дівчинка.

— Пробач, — Настя обм’якла, ніби з неї вирвали стрижень, який тримав усе тіло. Вона опустила руку. — Що ти збираєшся робити далі? — запитала чужим здавленим голосом.

— Жити.

— Зрозуміло. Скажи хоча б, що тебе тримає в подруги?

— У Жанни? Її непідробність, щирість. Якщо ти думаєш, що ми лесбіянки, то помиляєшся, хоча у нас з нею багато спільного, — відповіла Іванна і додала: — Набагато більше, ніж у нашій… у вашій родині. До речі, твій автобус підійшов.

— Дякую, що провела, — тихо, без жодних емоцій сказала Настя і подибала до автобуса.

…Настя почувалася подавленою та розбитою. Вона знала, що від себе і від проблем, які чорною хмарою нависли над її родиною, не втечеш на жодному з транспортних засобів. Наразі лише зміна обстановки могла врятувати від того стану, коли все здається безнадійним.

Перша перевірка — одразу за містом. На блокпосту на дорозі — бетонні укріплення, повсюди мішки з піском, навколо спиляні сосни, окопи. Траншеї осипаються, бо повсюди суцільний сипучий пісок, тож ополченці, як їх називають, натягали старих дверей, дощок, палиць і дерев’яних рам для укріплення стінок. «Напевно, з усіх смітників притягли мотлох», — подумала Настя.

У тіні сосен, висаджених рівними рядами, ополченці спорудили щось на кшталт намету для відпочинку, там столик і лавки. Поруч уже «виріс» смітник із порожніх пластикових і горілчаних пляшок, одноразового посуду та серветок.

На бетонному укріпленні те, що викликало у Насті відторгнення, — прапори Новоросії, Чечні та Росії. Неподалік вона помітила високого юнака в камуфляжній формі, на якій прикріплена «колорадська» стрічка. Юнак був із автоматом через плече. Постать ополченця здалася їй дуже знайомою, але обличчя його було надійно сховане під балаклавою з малюнком змія, який роззявив рота і вороже висунув роздвоєного язика. Настя вже чула, що під масками ховаються місцеві, щоб не впізнали їх родичі або знайомі. Вона пильно роздивлялася юнака, намагаючись розпізнати того, чиє обличчя приховане.

— Панравілся Змєй? — запитав бородань, перевіряючи паспорт Насті. — Он для тєбя молодой! — кадирівець розреготався. — Может, я падайду?

Чоловік повернув паспорт, Настя мовчки сховала його у сумочку, не підвівши погляду. Автобус рушив, а вона знову поглянула у вікно на Змія — він також провів її поглядом.

Десь за п’ятдесят кілометрів, перед Новоайдаром, автобус знову зменшив швидкість і пригальмував. Настя побачила озброєних людей у камуфляжі, і водій попросив приготувати документи для перевірки. Коли в салон зайшов юнак, вона не повірила своїм очам: у нього була синьо-жовта нашивка! Настя поглянула у вікно. Так і є! Блокпост української армії! Навіть не вірилося, що армія уже так близько, за півсотні кілометрів, а на бетонних плитах — рідний прапор! Жінка дивилася на нього як зачарована, не в змозі відірвати погляду, а серце наповнювалося приємним щемом.

— Ваші документи, будь ласка, — ввічливо попросив юнак.

Настя подала паспорт і вже без остраху підвела погляд, лагідно всміхнулася:

— Будь ласка.

Перевірку закінчено, і автобус рушив далі.

— Дивно, як тут опинилися українські солдати? — не стрималася Настя, пошепки звернулася до жінки, що сиділа поруч.

— Кажуть, що за Новоайдаром сила-силенна наших танків та гармат, — пошепки сказала жінка й озирнулася. — Скоро і нас звільнять.

За кілька кілометрів — ще один блокпост, також української армії, обабіч укріплень — воєнна техніка. А вже за тридцять кілометрів, під Щастям, — укріплення ополченців з ненависними чужими прапорами. Транспорт зупиняє хлопчина з пофарбованою у чорно-білі смуги палицею. Настя впізнала його, бо бачила не раз у сусідньому дворі. Він не товаришував із сином, але вітався з ним, коли зустрічалися. Скільки йому років? Здається, він молодший за Геника на кілька років. Що змусило його піти сюди? Ідея Новоросії чи гроші?

Укріплення повсюди: бетонні плити, під ними — бліндаж із отворами для стрілянини, мішки з піском навколо колишнього посту ДАІ, поруч «амфібія» — незрозуміло тільки, навіщо вона їм. А ще повно колод зі спиляних сосен, на яких у затінку сиділи озброєні чоловіки. З їхньої екіпіровки та новенької зброї можна було здогадатися, що вони далеко не новачки. Один із них, уже не молодий, можливо, колишній афганець, широкоплечий, дебелий, уважно стежив за всім, що відбувалося навколо. Жодного зайвого руху, ніякої метушні — все виказувало в ньому колишнього військового.

В автобус зайшло двоє. Від когось із них страшенно тхнуло перегаром: чи від молодшого, чи від старшого, якого ще й хитало. Настя, згадавши вказівки, як себе поводити при перевірках, опустила голову, повільно дістала паспорт, подала чоловікові. Коли автобус рушив, зітхнула з полегшенням. Автобус проїхав мостом через річку, де на поручнях повсюди були написи «Міни». Жінка поруч із Настею наклала на себе хрест і прошепотіла: «З Богом!»

Перед Луганськом знову блокпост ополченців, і знову та сама процедура перевірки, хоча мету її Настя так і не зрозуміла. Що дає заглядання в паспорт?

Нарешті Луганськ. Настя вийшла на зупинці перед мостом, пішла до залізничного вокзалу. Стільки люду вона ще не бачила! Здавалося, що все місто водночас захотіло виїхати. Біженців, як їх називали, було помітно відразу: змучені, злякані, з дітьми та численними клунками. Багато студентів іноземців, які стояли великими натовпами з величезними валізами. Час від часу їх перевіряли за списками, когось гукали та шукали. Багато місцевих чекали на приміські потяги. Перон настільки був заповнений людьми, що Настя ледь протиснулася крізь натовп, щоб потрапити всередину і купити квиток. До кожної каси тягнулися величезні черги, які сплутувалися в немислимі вузлуваті візерунки, де марно шукати крайнього. Настя примостилася десь позаду. Її постійно штовхали з усіх боків, зачіпали валізами, наступали на ноги. Вона ладна була розплакатися з відчаю, коли поруч зупинився вусатий чоловік.

— Що робиться! Ви тільки подивіться! Усі хочуть виїхати, — сказав він.

— Я також, — зітхнула Настя.

— А ви куди маєте намір виїхати?

— У Суми. Але бачу, що не вдасться.

— Казав сліпий — побачимо, казав глухий — почуємо, — промимрив дядько і тихо додав: — Я також збираюся виїхати, але бачу, що це не так просто. Піду до знайомої касирки за квиточком, але за «спасибі» вона не продасть. Доведеться на лапу дати. Якщо хочете, то можу вам пособити.

— Я вам гроші і поминай як звати? — посміхнулася Настя.

— Та ви що?! Можете постояти під дверима, якщо не довіряєте, — дядько вдав образу. — То як? Вам потрібно виїхати?

— Скільки?

— Триста.

— Двісті.

— Гаразд, — погодився він.

Настя назвала своє ім’я та прізвище, віддала чоловікові двісті гривень і спостерігала за ним у вікно, коли він підійшов до касира. Як вона і передбачала, вусань ніякого квитка собі не купував, упхав гроші касирці в кишеню, розрахувався за квиток і вийшов. Настя перевірила квиток, заплатила за нього, подякувала і розпрощалася з чоловіком.

До відправки потяга залишалося дві години. Вона не мала наміру стояти в натовпі, тому посунула на вулицю, щоб знайти місце на пероні й хоча б перекурити.

Вільний клаптик простору був або за межами перону, або біля смітника, де висіла табличка «Місце для паління». «Те, що треба», — подумала вона і дістала пачку цигарок.

Враз пролунав потужний вибух з боку Щастя — і на гамірливому пероні настала цілковита тиша. Люди повернулися туди, звідки бахнуло, і побачили високий стовп диму. За мить чи не всі відразу почали телефонувати своїм знайомим, і незабаром пронеслася новина: підірвали міст біля Щастя. «Невже якась автівка наскочила на міну на мосту? — подумала Настя. — Тоді виходить, що я народилася в сорочці».

Настя почала думати, як їй повертатися додому, якщо справді підірвали міст — єдине сполучення із Луганськом. Але довго ламати голову над цим питанням їй не довелося. З іншого боку пролунав один потужний вибух, за ним — іще один, потім ще і ще. Здавалося, дрижав під ногами перон. Знову всі дістали мобільники — і вже за мить прилетіла ще одна новина: йде обстріл автовокзалу, автобуси скасували, люди повтікали хто куди. А вже хвилин за п’ятнадцять перон почав заповнювати новий людський потік. Не маючи змоги виїхати автобусами, пасажири кинулися на рятівний залізничний вокзал. До них приєдналися мешканці міста, які мали родичів чи близьких по селах. Перелякані, знервовані люди тікали від війни, намагаючись дістати квиток будь-куди, аби лише подалі від вибухів.

Час від часу робили оголошення про запізнення потягів. Настя почала нервувати, коли почула про запізнення потяга Київ — Луганськ на десять годин. Уже були випадки, коли підривали залізничні колії, тож кожне оголошення про відставання від графіка додавало напруження численним пасажирам. Люди від’їжджали, але на пероні від того вільного місця не додавалося — підходили нові пасажири.

Настя палила одну цигарку за іншою і вже почала думати, що ідея з поїздкою була не такою вдалою, як здавалася раніше, але почула, що поїзд Луганськ — Київ подано на третю колію, і полегшено зітхнула. Коли зайняла своє восьме місце, на душі стало спокійніше. Вона не переймалася думками про те, що потяг може наїхати на міну, бо вірила, що все буде добре, головне — від’їхати якнайшвидше від міста, яке здригається від вибухів.

Потяг рушив, і незабаром переповнений перон залишився позаду. Настя постелила постіль, але не поспішала лягати. Вона дивилася у вікно, читаючи на бетонних огорожах «Расія!», «ЛНР», «Наваросія», «Дамбас», «Смерть окупантам!». Написано було різними фарбами, майже завжди з грубими помилками, аматорські графіті прикрашені прапорами Росії. Деінде були помітні два кольори українського прапора, але їх зафарбували, намалювавши натомість червоні зірки. Провідниця охоче пояснила, що потяг буде робити великий гак, йдучи маршрутом Красноармійськ — Синельникове — Красноград, що на Дніпропетровщині, а потім уже Харків і далі — за звичним маршрутом. За годину у вагоні трохи стихло — пасажири поїли, попили чаю і повлягалися відпочивати та заспокоюватися. Лише Настя намагалася не пропустити жодної станції, сподіваючись помітити там прапор України.

Незрозуміло, чому раніше прапор сприймався як щось буденне і звичне, те, що було вчора і є сьогодні. Дивно, але саме чужі прапори на рідній землі пробудили відчуття любові до прапора як до символу держави, почуття гордості за нього і біль втрати, ніби відібрали щось рідне, близьке, своє. За дві години подорожі Настя радісно всміхнулася. У Красноармійську майорів на будівлі прапор України! Рідний, милий, найкращий! Він сповіщав, що територія, яку відцапали терористи, закінчилася, далі — рідна земля, де можна не боятися вивісити прапор на своєму балконі, вдягти національний одяг, вільно розмовляти українською. На бетонних парканах одразу ж з’явилися інші написи: «Слава Україні!», «Герої не вмирають», «Україна єдина!» — і повсюди прапори!

Натішившись приємними краєвидами за вікном, Настя почала заспокоюватися. Вона спостерігала за зміною просторів Донбасу, і було відчуття, що вибухи й окупанти зі зброєю та своїми прапорами залишилися не позаду, а десь у минулому житті, про яке не хочеться думати.

Степи густо всіяні червоними маками. Маленькі червоні степові квітки завжди заквітчували простори, але цьогоріч їх багато як ніколи. Зблизька можна розгледіти окремі тендітні квіточки, а вдалечині вони утворювали ціле хвилясте червоне море, яким гуляв розбишака-вітер. Чомусь згадалася минулорічна осінь, коли на Луганщині було надзвичайно багато грибів. Настя жартома називала себе грибним маніяком, бо дуже любила збирати гриби. У соснових лісах за Сєвєродонецьком грибний сезон відкривали маслюки. Їх легко збирати, бо на піщаних ґрунтах не росли кущі і дуже мало трави, тому грибочки були як на долоні, хіба що найхитріші вмощувалися під деревами, поблизу стовбура. Найкраще маслюки росли серед молодих сосен, тому доводилося ставати навкарачки, щоб дістати гриби з-під гілля дерев. Одного разу Настя навіть порахувала, скільки маслюків може сидіти під однією сосною. Вона покликала Іванну та Геника і наказала рахувати.

— Сорок! — Іванна підстрибувала від захоплення. — Кому сказати — не повірить!

— Повірять, — сказав тоді Геник, — є два свідки.

А пізніше пішли білянки та жовтянки — так називають грибочки, які ростуть у піску, сховавшись під хвоєю. Про них нагадували горбки, які розштовхували суху хвою. Піднявши її, знаходиш цілий скарб! Грибки ростуть суцільним рядком, тому іноді їх тут називають рядовками. Збираєш — і не можеш відірватися, бо йде нескінченний ряд грибочків. Тільки старі люди скрушно хитали головами, згадуючи, що небачений урожай грибів був перед Великою Вітчизняною. Ніхто й гадки не мав минулої осені, що війна справді прийде на грибну мирну землю. А маки? Чому їх цього року так багато? Вони мають колір крові, то, може, не маки, а кров загиблих воїнів оросила степи Донбасу?

⇐ Предыдущая 34 35 36 37 383940 41 42 43 Следующая ⇒