Розділ 36

Розділ 36

Новина про те, що на окупованих територіях Донбасу не буде виборів президента, Настю приголомшила. Раніше не траплялося жодного випадку, щоб вона не ходила голосувати, вважаючи своїм громадянським обов’язком віддати свій голос за того чи іншого кандидата. Ходила навіть тоді, коли знала, що голоси крадуть. Окрім одного разу, коли її змусили, вона ніколи не голосувала ні за провладні партії, ні за комуністів, тому іноді при нагоді наголошувала, що її совість чиста, бо бандитів до влади не приводила.

Зараз як ніколи було усвідомлення того, що вибори повинні відбутися, потрібна легітимна влада, щоб швидше покінчити з окупантами та розпочати вкрай необхідні країні реформи. Настя вірила, що ці вибори стануть чи не вперше за роки незалежності чесними та прозорими, коли не буде вже звичних «каруселей», голосування за гречку чи під тиском керівництва підприємств. Хотіла віддати свій голос, щоб і надалі сміливо дивитися в очі своїм дітям, потім — онукам, бо кожен голос — мов крапля в морі, але й море складається з окремих крапельок. Не судилося. На душі було тяжко, ніби країна її забула, викреслила зі свого списку разом із тими сепаратистами, які нещодавно кликали на поміч сусідню державу. Свекруха, яка також завжди ходила на виборчі дільниці, щоб неодмінно підтримати «комуністів, які за народ», цього разу не дуже переймалася тим, що не зможе взяти участь у голосуванні.

— Усе, — сказала вона, — я свій вибір зробила, скоро будемо жити в Росії.

— На українській землі, але в Росії? — не стрималася Настя.

— Яка різниця, чия земля? Головне, що будуть російські пенсії.

— Не можна перейти жити в іншу країну, не виходячи з дому, — зауважила Настя.

— Живи де хочеш, а я буду жити в Росії, — сказала як відрізала.

— Можна вже зараз спакувати валізи і їхати в Росію, де великі пенсії, — спокійно промовила невістка. — Навіщо довго чекати?

— Насте, ми з тобою прожили поруч не один рік, але останнім часом ти поводишся нечемно, — зауважила жінка. — Я розумію, що пропала сестра, потім кудись поділася мати, нема роботи, але це не дає тобі права зі мною так розмовляти. Не забувай, що це моє житло і я в ньому господиня, а не ти.

— А я хто? Ніхто. Втім, ваше нагадування про моє місце в цьому домі не заважає мені жити в Україні, тож моя кімната — це Україна, а сусідня, ваша, нехай буде Росією. Прийде додому Геник, то спитайте, як називається його кімната-країна, — Настя швидко пішла, залишивши свекруху стояти з роззявленим ротом.

Добре, що саме в таку слушну мить зателефонувала Людмила. Настя емоційно розповіла про сутичку зі свекрухою.

— Хочеш випустити пару? — спитала Людмила, — Берися за роботу. Напиши нам щось. Ти навіть не уявляєш, як наші читачі почали змітати з прилавків газети, відколи ти взялася робити дописи! Ми ж тут нічого не знаємо, а твої роздуми наповнені щирими почуттями, без фальші, іноді зіткані з самих нервів. І все так переконливо і правдиво! Ти навіть не уявляєш цінності своїх записів! Зараз багато хто винуватить Донбас у тому, що сталося. Так, вони мають рацію, але не потрібно забувати, що є на Донбасі справжні патріоти, нехай вони в меншості, але ж є! Тому не слід на всіх мешканців сходу країни дивитися як на ворогів — це хибний шлях. Потрібно почути думку проукраїнської частини населення Донбасу, і ти — яскравий приклад.

— Добре, я напишу, — відповіла Настя, вислухавши довгу тираду подруги. — Але про що? Не писатиму ж про сварку з домашніми? Про те, що Іванна живе казна-де і я нічого не можу вдіяти, а моєму чоловікові начхати на все, що коїться навколо, бо головні цінності в його житті — робота й зарплата.

— Напиши про свої відчуття в день, коли ти не змогла віддати свій голос на виборах.

— Можна, — погодилася Настя, — боюся лише, що окрім емоцій нічого цікавого в повідомленні не буде.

— Нехай так, але то будуть живі почуття, — сказала Людмила.

Після розмови Настя почала писати. Хоче Людмила почути про її відчуття? Будь ласка! «Уперше за двадцять три роки незалежності моєї країни я не йду голосувати, — почала Настя. Одразу, з перших рядків, ніби прорвало те, що боліло всередині, і вона почала швидко набирати текст, піддавшись емоціям. Почуття швидко виплескувалися назовні, перетворюючись на довгий емоційний текст. — Сумно. Прикро. Образливо. І не тому, що мій голос мав зіграти вирішальну роль на виборах президента, а тому, що саме при голосуванні людина відчуває свою дотичність до долі країни. Можливо, хтось заперечить і скаже, що мій голос відіграє незначну роль у виборі, але саме день виборів нагадує ще раз, що я — українка, одна з багатьох мільйонів; що я живу на своїй землі і зичу кращої долі неньці Україні. Зараз відчуваю приниження й обурення водночас. На мою землю прийшли чужинці і наказали сидіти вдома. Відчуття таке, ніби у створений тобою сімейний затишок увірвався непроханий гість. Саме тоді, коли родина зібралася на сімейне свято і всілася за сервірований стіл, схопив чужинець ласий шматок торту брудними руками, розвалився на стільці і на білу скатертину столу задер ноги в чоботях. Непроханий гість поклав біля себе на стілець зброю і заявив: «Тепер я буду їсти, а ви будете робити те, що я накажу!» І родина вимушена мовчати, безсила щось змінити, бо не можна навіть рота відкрити: поруч діти, навпроти — людина із зброєю. Тепер чужинець почувається господарем і встановлює нові, свої правила: ти хочеш спати — іди погуляй; схотів поїсти — повинен тихо лежати в ліжку, а вклали спати — до туалету зась! Порівняння примітивне, грубе, але справедливе. Я була і хочу залишатися у своїй оселі господинею. Хочу сідати до столу тоді, коли заманеться поїсти, і спати, коли забажається. Стіни мого житла — моя маленька батьківщина, вулиці міста, проспект Гвардійський, маленька річка Борова — трохи ширша батьківщина, а все це разом узяте — частина України, моєї Батьківщини, а я — її дитина. Чому мою неньку Батьківщину топчуть чоботи найманців?! Чому її тіло рвуть на шматки і з ран ллється кров молодих воїнів-захисників? Кров ще однієї дитини моєї країни, мого сина, взимку пролилася за її свободу, за мою маленьку свободу в моїй оселі, за моє місто, але не за те, щоб по свіжій, ще гарячій крові Небесної Сотні і тисячі дітей України, які вижили у кривавому протистоянні зі злом, ходили брудні чоботи христопродавців, найманців і зрадників. Виявилося, що серед добрих сусідів і знайомих багато Іуд. Зараз розмірковую, як могло так статися, що я не змогла до цього часу розгледіти, де друг, а де ворог? Чому не роздивилася будяка серед квітів? Чи то я була така неуважна, чи він так уміло замаскувався, приховуючи свою сутність? І треба ж! Пив у спеку прохолодну воду із джерел країни і не захлинувся! Їв запашний хліб, зрощений на полях Батьківщини, потім її зрадив, і не став той кусень хліба йому поперек горла!

У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України — уже вивчив, хто не тримав у руках прапор — підняв його, хто не мав вишиванки — придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі. Зараз ми в рідному місті, яке нас усіх зростило, вивчило, дало хліб-сіль, але з жахом розумієш, що вже не можеш вдягти національне вбрання, тебе позбавили права підняти прапор чи заспівати гімн. Приходить усвідомлення, що ти живий, але не маєш права жити своїм життям, бо тобі диктують правила зрадники й окупанти. Це до болю несправедливо! Так не може і не повинно бути!

Змінився зміст поняття «моє». Раніше «моє» вказувало на щось особисте, наприклад, сумочка, одяг, ручка, записник, квартира, але не було сприйняття, що «моїм» може бути рідний край, річка Сіверський Донець, місто, село, Батьківщина. Зараз ці поняття сприймаються по-іншому, навіть пояснити важко тим, хто на собі не відчув, як страшно втратити оте «моє». Коли чув чи читав «моя Україна», акцент робився на слові «Україна», а зараз до сліз хочеться виділити слово «моя», звернутися до країни як до живої істоти, як до рідної матері».

Настя, як завжди, не перечитувала написане — чи то не було професійної звички, чи писала серцем і не хотіла заново сприймати очима та розумом. Уже збиралася відправити електронного листа Людмилі, потім згадала, що мала намір написати щось про вибори, а перейшла на особисті відчуття та враження. Настя відкрила файл і дописала таке: «Боляче розуміти, а ще болючіше зізнаватися, що для більшості моїх земляків Україна сприймається як «хунта» та «бендерщина», такі люди втратили свою гідність і совість. Проте є відсотків двадцять справжніх патріотів. Шкода, що більшість із них були змушені покинути рідні домівки, а хто залишився, перебувають у підпіллі.

Підсумовуючи, хочу від себе сказати: напевно, на краще, що у нас вибори президента не відбулися. Якби вони відбулися, то «галочку» поставила б більшість виборців навпроти Добкіних-Симоненків (образно), тоді мав би відбутися другий тур виборів, а це витрати з бюджету країни і затягування активної фази АТО. Сподіваюся, що за кандидатуру Петра Порошенка віддасть голоси більшість населення, що за нього проголосують навіть ті, хто проти, і це буде йому авансом довіри, а сам Порошенко усвідомить, що більшість голосувала не за його кандидатуру, а за швидшу стабільність у країні».

— Що ти все сидиш за комп’ютером? — запитав Валерій, зайшовши до кімнати. — То ніколи нічого не писала, а тепер постійно щось строчиш.

— Спілкуюся з друзями в «Однокласниках», — відповіла Настя й полегшено видихнула: лист Людмилі встигла надіслати і знищити, як і файл із текстом. — До того ж дивлюся українські новини.

— А що там дивитися? Все одно всі брешуть.

— По-твоєму, краще дивитися російське телебачення, де диктори аж захлинаються брехнею?

— Брехливі і ті, й інші, — сказав чоловік, — тож чи не все одно, яку брехню слухати?

Вони ще трохи посперечалися про ЗМІ України та Росії, але Настя не мала наміру доводити розмову до справжньої сварки. Сьогодні був не тільки день виборів президента, а ще й їхнє професійне свято — в останню неділю травня Сєвєродонецьк з розмахом відзначав День міста й День хіміка. А зараз про урочистий день нагадував лише сайт міськради поздоровленням із Днем хіміка.

— Треба приготувати щось святкове, — Настя перевела розмову на інше. — Може, хтось зайде в гості, щоб поздоровити.

— То приготуй, — сказав чоловік, зручніше вмощуючись на ліжку перед телевізором.

— Треба підкупити харчі, — Настя закинула натяк, що їй потрібна допомога.

— Сходи купи.

Настя почала говорити, що їй потрібно м’ясо купити на ринку, рибу — в «Сільпо», пиво — в «Амсторі», а все це розташовано в різних місцях, але чоловік її зупинив:

— Візьми автівку, купи, що треба, і не діставай мене, не бачиш, що я хочу подивитися новини?

Вона вирішила не сперечатися. Валерій останнім часом став якимось чужим і злим. Здавалося, що чоловік збайдужів до всього, що відбувається навколо, і навіть до неї. Хіба колись було таке, щоб він посилав її саму за продуктами? Вони завжди і всюди були разом. Тепер сплять в одному ліжку, а чоловік відвертається до стіни і намагається її не торкатися. Коли вони востаннє кохалися? Важко сказати. Ніби й не було багатьох років подружнього життя, гарячих цілунків і здавлених криків кохання. Їхні відносини швидко холонули, крижаніли, як вода на морозі, без вагомої причини. Він не хотів чути дружину, розуміти її патріотичні душевні пориви, а вона не могла змиритися з його пасивністю та байдужістю.

Настя боялася навіть думати про те, що їхня дружня родина розколюється на частини, де кожен починає жити своїм окремим життям. Усе, що вона створювала роками, плекала, оберігала, повільно руйнується, розвалюється, розколюється на шматки. Іванна чи не першою відкололася, замкнулася в собі, не бажаючи відкриватися рідним. Найболючіше було те, що родина вперто вдавала, що нічого не відбулося, мовляв, дівчинка виросла і має право на власне життя. Свекруха, як зомбі, бігала за червоними прапорами, радіючи закликам «Расія! Референдум! Федерація!», не бажаючи чути нікого, крім комуністів. Геннадій відчував, що його ідеї ворожі в родині всім, окрім матері, і було помітно, що хлопець почувається чужим серед своїх. Прагнучи знайти порозуміння та підтримку, він спробував жити з Оксаною, але й там щось не все гаразд. Можливо, сьогоднішнє свято у сімейному колі допоможе знайти ниточку порозуміння?

Тішачи себе надіями, Настя сходила на стоянку, забрала автомобіль, поїхала спочатку на ринок. Вибір м’яса був великий, тож вона купила свинину на котлети та свинячі реберця, щоб засмажити з картоплею для Іванни. Настя не оминула контейнер, де працювала Аліса.

— Я зайду до тебе ввечері поздоровити, — сказала подруга. — Ти не образишся, якщо я прийду разом з донькою? Бідна дитина так набралася страху, що тепер сама взагалі з дому не виходить.

— Алісо, ти не ображайся, але не потрібно до нас приходити сьогодні, — Настя взяла подругу за руку, подивилася їй у вічі.

— Це тому, що ми опинилися з тобою по різні боки барикад? Ми ж домовилися не торкатися цієї болючої теми.

— Не в тому річ, — мовила тихо Настя, — у нас буде сімейна вечеря.

— Як скажеш, — Аліса ображено надула губи.

— Зайдеш іншим разом. Добре?

— Тоді почекай мене тут. Я швиденько! — Аліса кудись побігла, але швидко повернулася, тримаючи в руках дві чашки. — Тримай! — подала їх подрузі, — це тобі й Валерці мій подарунок на День хіміка, — пояснила Аліса. — Колись я у тебе розгепала чашку, а тепер ось згадала.

— Дякую, — сказала Настя. Вона поставила чашки на прилавок. — Що нового кажуть на ринку?

— Знаєш, що ми вирішили? — майже прошепотіла подруга. — Ми не дамо Нацгвардії захопити місто.

— Хто це «ми»?

— Усі ми, хто стоїть на ринку. Вирішили, що підемо до наших хлопців на блокпости, якщо потрібно буде, але «нациків» у Сєвєродонецьк не пустимо. Розумієш, не можна цього допустити! — гаряче шепотіла на вухо подрузі. — У нас тут діти, а вони прийдуть і всіх перестріляють!

— Кого це всіх?

— А ти не знаєш?! Усіх нас, російськомовних! У першу чергу Нацгвардія розстріляє тих, у кого російська національність, а потім — російськомовних. Ти що, не чула?! Усі вже знають, а ти сидиш вдома і нічого не знаєш!

— Не плети дурниць! — роздратовано сказала Настя. — Сама подумай, де логіка? Звільнити місто, щоб постріляти населення?

— Яка там логіка в «нациків»? Вони ж фашисти! Їм дала наказ Америка постріляти російськомовних людей, вони й виконають наказ! — вже голосно, не стримуючи себе, говорила Аліса.

— Яка ж ти дурна, Аліско! — кинула Настя, розвернулася й швидко пішла.

— Ей, чашки забула! — крикнула їй наздогін Аліса.

Настя вдала, що не почула. Вона поїхала в «Сільпо», щоб продовжити закупи. Біля супермаркету не було де припаркуватися, тож Настя знайшла вільне місце для автівки біля «Абсолюту» — магазину навпроти. Вона вийшла з машини, дістала цигарку. Потрібно було перекурити і заспокоїтися, бо після розмови з Алісою дрібно тремтіли пальці від збудження та хвилювання. Вона жадібно викурила цигарку і відчула полегшення.

Настя дістала із заднього сидіння свою сумочку, перевірила, чи на місці гаманець, почала складати пакети. Позаду неї припаркувалося авто. Вона боковим зором помітила, як водій вийшов з автомобіля і рушив в «Абсолют». Настя почула, що відчинилися передні дверцята, і відчула на собі чийсь погляд. Вона повернулася й побачила спочатку дуло автомата, направлене в її бік, а потім молодого чоловіка в камуфляжі. Настя була не ляклива, але завмерла, втупившись очима в круглий отвір дула, направленого на неї. Кожна нервова клітинка всередині неї здригнулася і завмерла, а по спині пробіг холод страху. З тієї круглої дірочки віяло холодом смерті, з неї будь-якої миті могла вилетіти металева куля у кілька грамів, яка здатна відібрати найдорожче у людини — її життя. Так, саме холодом віяло від автомата, який тримав чоловік.

Трохи отямившись від страху, який скував по руках і ногах, Настя знайшла в собі сили відірвати погляд від смертоносного металу і подивитися на його власника. То був ще молодий чоловік. На його обличчі — нахабна зверхність, ніби перед ним не така ж, як він, людина, а нікчемна істота, яка тремтить від страху, яку можна залякати зброєю або навіть позбавити життя. «Вона — ніхто, я — господар становища», — говорила його посмішка. Настя насилу відірвала погляд від хамовитої пики, тихо зачинила дверцята, боячись гахнути ними, сполохати людину зі зброєю і отримати ні за що кулю в потилицю, і поволі пішла геть. Ноги стали неслухняними, руки тремтіли, і від того пакети, які вона не встигла покласти в сумочку, тріпотіли, як на вітрі. Відійшовши на безпечну відстань, вона озирнулася. До автівки вже повертався водій із блоком цигарок у руках. Настя швидко пішла через дорогу і, коли зайшла до «Сільпо», відчула, що ноги почали її слухатися, хоча в колінах ще тремтіли. Вона зробила закупи, розрахувалася на касі, підійшла до столика, щоб перекласти продукти в пакети. Неподалік неї була колона, на ній — дві прозорі скриньки.

Поки складала продукти, помітила, як до однієї скриньки постійно підходили покупці й кидали в неї гроші, а до другої ніхто не поклав і копійки. Обвішавшись важкими пакетами, Настя підійшла ближче до скриньки, яка була вщент наповнена купюрами. «Пожертви для армії ополченців» — прочитала вона і побачила, як бабця підійшла до скриньки, перехрестила її й засунула туди стогривневу купюру. Біля іншої, порожньої скриньки — фотографія малюка і прохання батьків допомогти зібрати кошти на операцію по заміні спинного мозку дитини. Настя зітхнула, поставила на стіл пакети, дістала з гаманця п’ятдесят гривень і вкинула в порожню скриньку. «Господи, що робиться? — думала вона, йдучи до машини. — Що сталося з людьми? Вони ладні віддати останні гроші зрадникам, бандитам, окупантам, але не готові врятувати життя немовляті».

⇐ Предыдущая 29 30 31 32 333435 36 37 38 Следующая ⇒