Розділ 42

Розділ 42

— Люди тікають з міста, — ніби між іншим сказала Оксанка ввечері Геннадію.

— Чому?

Геннадій підійшов до дівчини, яка сиділа за столом і переглядала новини на різних сайтах, обняв її за плечі.

— Дурне питання, — відповіла вона, не відриваючись від екрана монітора. — Бахкає з усіх боків. Невже не страшно?

— Страшно, — погодився хлопець, — але ж ти сама раділа приходу «захисників».

— Мені однаково, хто стріляє, але загинути від кулі ніяк не хочеться. Ось дивися, що пишуть. «Нещодавно двадцятеро людей у камуфляжній формі викрали вісьмох охоронців з аеропорту, — Оксанка швидко пробігла очима по тексту. — Людям зав’язали очі і, погрожуючи зброєю, вивезли для перевірки, чи не належать вони до Правого сектора».

— Я бачив сюжет по Лисичанському телебаченню, — сказав Геннадій, — охоронці повернулися, але десять автівок наші доблесні «захисники» залишили собі. Взагалі, автовласники сховали свої іномарки в гаражах за містом або десь у віддалених селах. Транспорту на вулицях стає все менше. Якщо так буде й надалі, то незабаром окрім вітчизняних старих автомобілів на дорогах нічого не залишиться.

— Ти віриш у те, що ополченці відбирають у населення машини?

— Я знаю, що відбирають.

— А я не вірю таким байкам.

— Нехай так. Усі автомобілісти дурні, а ти одна розумна.

— Навіщо так грубо? — Оксанка надула губи. — Я ж усе-таки леді.

— Нумо, моя леді, зачекай, я почитаю, — сказав Геннадій. — Є повідомлення відділу зв’язків із громадськістю МВС ЛНР. Що тепер вигадали? «Керівництво Міністерства Луганської Народної республіки вкрай стривожене збільшенням рівня злочинності на території Луганщини. Почастішали випадки грабунків, розбійних нападів та мародерства». Ага, злочинці стривожені злочинністю, — зіронізував юнак і продовжив читання вголос. — «Прокиївська міліція не в змозі забезпечити належний правопорядок». Далі ще цікавіше! На думку бойовиків, «подібними злочинами займаються в основному громадяни України, які приїхали до нас з інших областей — Київської, Львівської, Полтавської». Цікаво, Оксанко, до вас ходять приїжджі пацієнти зі Львівщини?

— До нас не те що з інших, а вже й з нашого міста майже ніхто не ходить.

— «Такі люди, як правило, є або провокаторами, або прихильниками Майдану, — продовжив читання Геннадій. — Враховуючи ситуацію, що склалася, для захисту прав жителів краю, а також для боротьби з бандитизмом та мародерством, згідно з наказом голови ЛНР В. Болотова 17/2 від 01.06.2014 року, сформовано підрозділ швидкого реагування, який наділено повноваженнями для ліквідації злочинців на місці відповідно до законів воєнного часу». Ось так, моя люба!

— Що це означає?

— Розстріл на місці без суду та слідства.

— Це фейк?

— На жаль, це наказ.

— Маячня! Невже ти віриш, що ополченці, які стали на захист свого народу, нашого міста, зможуть ось так взяти і розстріляти людину, наприклад, за крадіжку? — Оксанка повернула голову, подивилася на Геннадія.

— Упевнений, що зможуть. Чого можна чекати від бандитів?

— Як не майданівці, то одразу бандити? До речі, хто наразі контролює Сєвєродонецьк? — поцікавилася Оксана.

— Як на мене, в нас панує безвладдя, — сказав Геник. Він поправив косу дівчини, що збилася набік, погладив шовковисте волосся. — Місцева влада ніби є і водночас її нема. Місцеві сепаратисти також не контролюють ситуацію, керівництво ЛНР теж не має влади. Командиром гарнізону по захисту міста є мешканець Стаханова Павло Дрьомов.

— Хто він?

— У його загоні є бійці зі Стаханова, Красного Луча, Антрациту, Запоріжжя та Криму, — охоче пояснив хлопець, — А взагалі-то успішний польовий командир — колишній каменяр. Як пояснює сам Дрьомов, він виконує накази генерала Козіцина.

— А то що за фрукт?

— Отаман Всевеликого війська Донського, генерал армії Козачих військ Микола Козіцин організовує та керує вторгненням козаків, переважно громадян Росії, у Луганську область. Оплотом козачків є місто Антрацит, де переможно вивішений триколор Великого Війська Донського.

— Тобто де-факто влада в нашому місті в руках козаків, — підсумувала почуте дівчина.

— Так. Над нашим містом ще не висить їхній прапор, але то справа часу. Козаки складають основу загону Олексія Мозгового, який нещодавно захопив Лисичанськ і зараз там керує. До речі, захоплення аеропорту — справа рук загону Мозгового, — Геннадій розігнув спину, розправив плечі. — Але і козачки, і Мозговий мають напружені стосунки з Валерієм Болотовим.

— Напружені, як у нас? — Оксанка сумно посміхнулася.

— Не мели дурниць, — Гена подарував їй лагідну усмішку.

— О! Це для тебе! — Оксанка знову втупилася в екран.

— Читай вголос, — попросив хлопець. Він підійшов до вікна, задивився на подвір’я. Мирна картина тішила око: у пісочниці малюки будували печери, поруч про щось своє жіноче щебетали молоді матусі, навколо бабусі з крихтами хліба в руці зібралася зграя голубів.

— «Батальйон «Донбас» офіційно оголосив посилену мобілізацію до своїх лав. Як уточнили в прес-службі батальйону, мобілізація ведеться з метою набору максимальної кількості добровольців у батальйон, який умовно буде поділений на три частини. Перша увійде до складу Національної гвардії, підконтрольної МВС. Друга частина батальйону увійде в 24-й батальйон територіальної оборони, підконтрольний Міноборони України. Третя його частина залишиться як загін народного ополчення…» І ще таке: «З 30 травня створений з добровольців батальйон «Донбас» почне підготовку як підрозділ боротьби з терористами. Батальйон буде відповідно навчений, озброєний, екіпірований, і всі його подальші дії у складі сил АТО координуватимуться командуванням спецоперацій. Особовий склад батальйону налічуватиме до 300 осіб».

Дівчина повернулася й уважно подивилася на Геннадія.

— Цікава інформація, — сказав він, все ще дивлячись у вікно, — але чому вона саме для мене?

— Просто я подумала, що ти вже встиг записатися у батальйон людини без обличчя, — спокійно, з легкою іронією мовила дівчина.

— У Семена Семенченка є своє лице, — карбуючи кожне слово, заперечив Геннадій, — через низку причин він його тимчасово ховає під балаклавою. І взагалі, чому ти вирішила, що я мушу бути саме там?

— Бо ти маєш звичку кудись вляпатися. Взяти, наприклад, Євромайдан…

— Оксанко, облиш! — він нервово перебив. — Хочеш знову посваритися?

— Ні, я хочу дізнатися правду.

Геннадій повернувся, і їхні погляди зустрілися.

— Яку правду?

— Три рази поспіль пізно ввечері я тобі телефонувала, але в тебе був вимкнутий мобільник.

— Напевно, вже спав.

— Де? — посміхнулася дівчина. — Я зателефонувала твоєму батькові, і він сказав, що ти пішов до мене, а мені ти сказав, що будеш вдома. Виникає питання: де ти був три ночі?

Гена не любив і не вмів брехати, проте цього разу мужньо витримав прискіпливий погляд Оксанки.

— Згадав! — сплеснув він у долоні. — Ми з Льончиком три вечори колупалися в машині. Там щось чи то з бензонасосом, чи з карбюратором. А ти що собі надумала? Що в мене хтось є? Дурненька.

Він підійшов до дівчини, обняв її, притис до себе.

— Нікого, крім тебе, у мене немає, — сказав стишеним голосом.

— Правда? — Оксанка довірливо прихилилася до нього. — Тоді давай виїдемо звідси, поки нас тут не повбивало.

— Куди?

— Поїхали разом у Росію, там по материній лінії у нас багато родичів, — гаряче сказала вона, — нам не дадуть пропасти, якось проживемо.

— Ми завжди там будемо для них чужинці, — задумливо кинув хлопець. — Росія — чужа для нас країна.

— Яка чужа? Ми завжди жили мирно, наші корені давно переплелися. Погоджуйся, нам там буде краще, ніж тут. Прошу тебе!

— Там чужа земля, а тут — моя. Чому я повинен тікати зі своєї землі? Нехай біжать геть з неї чужинці, а я тут народився, виріс і далі буду жити, — сказав він категорично.

— А я?! Ти подумав про мене?

— І ти живи на своїй землі. Хто тебе жене звідси?

— Страх! Я боюся за своє життя. Коли тебе нема зі мною вночі, я не можу спати, все дослухаюся до кроків у під’їзді.

— Кого ти боїшся, дурненька моя? — хлопець міцніше притис до себе дівчину, ніби намагаючись захистити її від страхів.

— Я думаю про те, що зі мною буде, коли дізнаються, що ти стояв на Майдані, а твоя мати ходила на флешмоб, щоб розгорнути український прапор. Ти розумієш, як мені страшно?

Геннадій легенько відсторонив від себе дівчину. Через силу він міг змиритися з поглядами своєї дівчини, вважаючи, що вона ще не встигла в усьому розібратися, але почуте було як докір, і це його обурило.

— Я піду від тебе, ти зможеш спати спокійно, — сказав він, стримуючи емоції. — Якщо прийдуть ополченці, то скажеш, що вигнала мене через ідейні переконання, а мою матір взагалі не знала, бо ще не встигла познайомитися. Я зараз зачиню за собою двері, і у твоєму житті настане спокій. А якщо буде тривожно, то їдь у Росію, там тобі нададуть прихисток, нагодують, дивись ще й щось заплатять як біженці. Тільки коли будеш ковтати подачку, дивись, щоби не вдавилася!

— Як… Як ти так можеш?! — з великих гарних очей дівчини бризнули сльози. — Я стільки часу на тебе згаяла, а ти…

— А за це вибач, — мовив холодно і пішов на вихід.

— Генику, не йди! — крикнула Оксанка крізь плач. — Пробач мені. Я тебе кохаю!

— Я тебе також, — прошепотів він, щоб дівчина не почула.

Геннадій дістав із барсетки ключі, поклав на тумбочку в коридорі і тихо причинив за собою двері, за якими невтішно плакала Оксанка.

⇐ Предыдущая 35 36 37 38 394041 42 43 44 Следующая ⇒