Розділ 38

Розділ 38

Гена з Льонею замінили паливний фільтр на мікроавтобусі, коли до них підійшли Яків, Никон та Іван.

— Ви, як завжди, вчасно, — дорікнув Льоня. — Як погуляти — ви перші, а допомогти — не дочекаєшся.

— Лугандія! — Никон поплескав Геника по плечах — той саме витирав ганчіркою руки.

— Уже не Лугандія, а Лугандон або Луганда, — зауважив Іван, — а ще: Донбабве чи Даунбас — вибирай, як подобається, — хихикнув він.

— Для нас повинна залишитися Лугандія, — сказав Геннадій, ретельно тручи руки вологою серветкою. — Це ніби наша маленька країна і звучить не образливо.

— Тільки літера «а» випала, — зітхнув Яків, — ми тут, а Антон прохолоджується в Києві.

— Колись повернеться, — невпевнено сказав Льоня і додав: — Мабуть.

— Ех, зараз би поїхати на Борову, скупатися! — потягнувся Іван.

— Давай, — кивнув Яків, — купайся, якщо до річки доберешся — там повсюди снайпери сидять.

— Або в річці скупаються твої ріжки та ніжки, — сказав Льоня, закривши капот, — там повно «розтяжок», не встигнеш і оком кліпнути, як розлетишся на шматки.

— Хочете потеревенити? — звернувся до хлопців Геннадій, — сідайте в машину, а то повсюди вуха. Тільки смалити в салоні зась!

— Знаємо, — невдоволено відповів за всіх Іван.

Хлопці всілися в машину. У салоні «форда» як завжди чистенько, все вимите, торпеда начищена, аж блищить, освіжувач повітря поширює хвойний запах.

— Денис казав, що ти попав під обстріл, — звернувся до Геннадія Яшка. — Правда чи натріпав?

— Було діло, — сказав Геник. — Ви ж знаєте, що в Лисичанську залізничний вокзал не працює вже з двадцять другого травня, бо терористи заблокували дорогу, тож пасажири їдуть на потяг до Луганська.

— Це ми знаємо, — перебив його Яшка. — Ти розкажи, як попав під кулі.

— Не жени! — зупинив його Геннадій. — Усе по порядку. Зателефонувала мені за оголошенням жіночка, щоб я її зустрів з потяга в Луганську і привіз у Сєвєродонецьк. Я прийняв замовлення і двадцять п’ятого травня раненько поїхав у Луганськ. Туди добрався через усі блокпости без пригод, забрав жінку з вокзалу, допоміг їй перенести дві великі валізи до автівки. Дорогою жіночка все мені торохтіла, що автобуси до Луганська то ходять, то ні, а я помітив автобус до Сєвєродонецька і вирішив його обігнати, щоб десь по дорозі підібрати попутників. Попереду ледь повзли дві вантажівки і заважали мені зробити обгін. Потім вони зупинилися, я їх обігнав і незабаром зменшив швидкість, бо знав, що у Новоайдарі неподалік від кафе є блокпост, щоправда, невідомо чий, бо ніякого прапора на ньому вранці не було. Перед ним мене на великій швидкості обігнав джип, попереду нього йшов «ланос» і маршрутка до Сєвєродонецька. Джип попер, не скидаючи швидкість, і з блокпоста по всьому транспорту відкрили вогонь з автоматів. З автівок почали виповзати люди, дехто був закривавлений. Я загальмував позаду, бо до тих людей побігли камуфльовані в масках і з автоматами. Пасажирці «ланоса» куля зачепила голову, зідрала шкіру, полилася кров, вона впала і знепритомніла. Чоловікові прострілили ногу. В одну мить таке почалося! Випадкового перехожого, який попав під роздачу, теж поранило. Люди в камуфляжі дали чергу з автомата по даху автобуса і наказали всім вийти. Нажахані пасажири побігли до кафе, щоб там сховатися, я із своєю пасажиркою — за ними. Поприсідали, щоб у вікні не впіймати кулю, люди перелякані, пошепки клянуть правосєків та Нацгвардію.

— То справді була Нацгвардія? — запитав Яків.

— Кажу ж вам, що там ніякого прапора не було, — нагадав Геннадій і продовжив: — Потім невідомо звідки з’явився автобус, з якого вибігли озброєні кадирівці.

— Чому ти вирішив, що то кадирівці? — знову Яшка.

— Вони були без масок, але, Яшо, невже не можна їх упізнати за бородами та акцентом? — стенув плечима Геннадій. — Вони одразу ж потягли у свій автобус людей із джипа й швидко кудись поїхали. Тоді я викликав «швидку».

— Убитих не було? — поцікавився Іван.

— Поранених відвезли до лікарні, не знаю, в якому вони стані. Решту, як я зрозумів, взяли в полон, пасажирів відправили на іншому автобусі, водій викликав телефоном.

— А ти що? — Яшка дурнувато закліпав очима.

— Що? Забрав пасажирку й поїхав далі, — відповів Геннадій.

Хлопці якийсь час мовчали, поринувши в роздуми. Що було досі? Віддалені вибухи, блокпости, озброєні люди… Але стрілянина по мирних людях?! Такого ще не було. Перша кров невинних людей, перші постріли — все це була реальність нового часу, і вона не на жарт схвилювала кожного з них.

— Це лише квіточки, — сказав Гена, — ягідки ще будуть.

— Новий анекдот хочете? — запропонував Іван і, не чекаючи ствердної відповіді, розповів: — Перелякана донька забігає до хати. «Мамо! Мамо!» — кричить вона. «Що трапилось?» — «Мене кадирівці зґвалтували!» — «Хай тобі грець! Не кричи так, бо я вже подумала, що в місті правосєки!»

Ніхто не засміявся, тільки Яшка хмикнув задля годиться.

— Коїться казна-що, а місцевій владі, здається, до останніх подій байдуже, — промовив задумливо Геннадій.

— Кажуть, що виконком розколовся навпіл, — сказав Іван, — одні підтримують ополченців, інші укрів, але тих, хто має проукраїнські погляди, попередили, щоб тримали свою думку при собі.

— І мер десь подівся, — продовжив Геннадій.

— Мер повернувся у місто, — охоче пояснив Іван. — Казали жителі, які живуть у будинку навпроти ГІАПу, що наш мер періодично заходить туди до сепарів.

— Співпрацює з ними?

— Звідки я знаю? — розвів руками Іван. — Цього ніхто достеменно не знає, але те, що він там буває, — це факт.

— Може, він домовляється, щоб у нас не було стрілянини? — припустив Яків.

— А як тоді пояснити, що в приміщенні міліції днями представники влади та правоохоронних органів провели двогодинну зустріч з представниками так званої Армії Південного Сходу? — невдоволено сказав Льоня. — І взагалі, про що міг домовлятися мер з представниками ЛНР на Вілесова? Не вірю я нашому керівництву. Мені здається, що вони вже давно або здали, або продали наше місто окупантам!

— Я б не був таким категоричним, — зауважив Іван, — щоб у чомусь звинувачувати, потрібно мати докази. А у нас що? Лише чутки та припущення.

— Отож-бо й воно! — не міг заспокоїтися Льоня. — Ніхто нічого не знає. Живемо лише чутками. Чому відкрито не написати на сайті виконкому про ситуацію в місті? Тоді б не було зайвих чуток.

— У виконкомі теж люди, яким хочеться жити, — сказав Іван.

— Взагалі, ці сепари — повні ідіоти, — посміхнувся Льоня. — Чули, як вони приходили в податкову інспекцію? Ні? Прийшли з автоматами і вимагали відкрити сейфи інспекторів. Убогі гадали, що там зберігаються гроші, тобто податки, які платять підприємці міста. Про банківську систему, напевно, вони не чули.

— Хотіли забрати собі гроші? — уточнив Іван.

— Не забрати собі, а «конфіскувати для потреб Армії Південного Сходу», — пояснив Льоня. — А коли інспектори їх запитали, звідки брати кошти на виплати пенсій та зарплатні, відповіли, що заберуть у банках Коломойського, залишивши відкритим питання, хто туди їх покладе?

— І взагалі, — сказав Геннадій, — не гребують і своїх обібрати. Чув, що господар «Джерельця» на них працює, а вони пограбували його офіс. Казали, що тридцять тисяч гривень забрали. Втім, у нас є свій працівник сепаратистської фірми, так званий представник її, можемо у нього розпитати, — Гена подивився у дзеркало заднього огляду і зустрівся поглядом з Никоном, який дотепер мовчав.

— Звідки я знаю, чим займається мій господар? — неохоче промовив юнак. — Я до нього в душу не заглядав, і в гаманець також.

— Цікаво виходить, — посміхнувся Льоня, — ми платимо податки, з яких міліція, ДАІшники, той самий виконком отримують зарплатню, а вони співпрацюють з окупантами. Навіть сидимо тут разом з людиною, яка працює на сепаратистів.

— Зрозумів, що камінь у мій город, — сказав спокійно Никон. — Я працюю сам на себе, отримую зарплату за виконану роботу.

— Невже ти мав менший прибуток від виготовлення меблів? — звузив очі Льоня й уважно подивився на друга. В його погляді Никон побачив недовіру і презирство.

— Я вже казав, що людям зараз не до меблів, — пояснив Никон. Він не витримав погляду Льоні і дивився у вікно. — Я ж не запитую про позицію твого господаря. Звідки ти знаєш, що він не сепаратист?

— Так, Льончику, чому ти причепився до Ніка? — заступився за друга Геннадій.

— І на блокпости сепарів водичку не возиш? — пустив шпильку Яків.

У дзеркало Геннадій побачив, як від тих слів Нік здригнувся, але швидко опанував себе і далі роздивлявся щось у вікні.

— З чого ти взяв? — запитав Никон.

— Люди казали, що ти бутлі з водою вивантажував сепарам, вітався з ними за руку.

— Господар послав, тож я завіз воду. В чому ти мене звинувачуєш?

— А чому ти так занервував? Чи не тому, що возиш воду на блокпости двічі на день?

— У тебе неточна інфа, — спокійно відповів Никон. — Звідки така поінформованість? Чи сам приймав воду?

— Ша, хлопці! — заспокоїв їх Геннадій. — Наша бездіяльність мене починає дратувати. Он Улька, дівчина, але купила скутер і тепер волонтерить, допомагає нашим бійцям, — сказав Геннадій й одразу прикусив язика. Не потрібно було так необережно висловлюватися.

— Улька?! — аж підскочив Яків. — Наша Улька волонтерить? Куди і як вона мотається?

— Хто тобі скаже, — хмикнув Льоня.

— Нічого собі! Може, вона знайшла собі молоденького укропчика і їздить до нього на побачення? — розсміявся зі свого жарту Яків. — Ось тобі і тихоня Улька!

— Ти краще не ржи, а подумай, що ти корисного можеш зробити для країни, — зупинив його Гена.

— Я?! Для країни?! Де моя країна? І що для мене вона зробила? — Яшка різко припинив сміятися. — Дала мені роботу, щоб я добре жив? То чи потрібна мені така країна? Може, краще заживемо в новій країні? Ви про це не думали? Чи ви всі були такі щасливі та багаті, що вам не хотілося іншого життя?

Геннадій подивився на годинник.

— Хлопці, вибачте, мені час їхати на замовлення, — сказав він.

Усі розійшлися, залишився тільки Льоня.

— Я так шкодую, що обмовився про Ульку, — зітхнув Геннадій.

— Не переймайся, — заспокоїв його Льоня. — Рано чи пізно вони б дізналися — не від тебе, так від когось іншого.

— Ти так гадаєш? А мені здалося дивним, що лише Яшка знав про те, що Нік возить воду сепаратистам.

— Та ще й уточнив, що двічі на день…

— Ніколи б не подумав, що Никон може стати зрадником і працювати на ворога.

— Мені все це також здалося дивним. Щось приховують обоє: і Никон, і Яшка. Утім, ми тепер знаємо, що не можна їм довіряти, — підсумував Льоня.

⇐ Предыдущая 31 32 33 34 353637 38 39 40 Следующая ⇒