Розділ 43

Розділ 43

Настя помітила на пероні Людмилу здалеку. Все така ж тоненька, тендітна, звіддаля схожа на дівчинку-підлітка, вона привітно помахала рукою подрузі й побігла назустріч. Настя розчулилася, побачивши подругу дитинства, обняла її і довго не відпускала.

— Я так рада тебе бачити! Так рада! — промовила Настя схвильованим, тремтячим голосом. — Навіть не віриться, що ти поруч.

— Ну, досить розводити сирість, — усміхнулася Людмила.

— То я від радощів, — знітилася Настя.

Вони йшли вулицею, і Настя насолоджувалася самим життям, в якому можна досхочу вслухатися у мирний гамір міста і не думати, де, з якого боку пролунають вибухи. Не вірилося, що не зустріне бойовика зі зброєю, направленою на людей, що не потрібно принижено опускати голову й уникати погляду ополченця, щоб зброя не випустила кулю у твоє тіло. Настя спостерігала за потоком автівок, серед яких були переважно іномарки, і не могла натішитися, що серед них немає ненависного броньовика з чужими прапорами. Навпаки, можна досхочу милуватися синьо-жовтими прапорцями на машинах зовні та в салоні. Настя навіть зупинилася, коли побачила на одному з балконів житлового будинку великий прапор України.

— Коли у нас таке буде? — сказала з жалем у голосі.

— Буде! Обов’язково буде! — підбадьорила її Людмила.

— Слава Україні!

— Героям слава! — привіталися два юнака, а Настя від почутого роззявила рота.

— Це ж треба! — вона зрозуміла, що виглядає дурнувато, відкрито розглядаючи хлопців. — За такі слова зараз на Донбасі можуть позбавити життя. Яка щаслива молодь! Хлопці навіть не здогадуються про це, — вона ще раз поглянула в бік юнаків.

— Невже все так погано? — спитала Людмила.

— Невесело, — зітхнула Настя.

Повз них пройшла дівчина в сорочці-вишиванці, яка дуже гармоніювала з її коротенькою спідничкою. Настя так уважно подивилася на перехожу, що дівчина притишила ходу, поглянула в бік Насті і, не впізнавши в ній знайому, всміхнулася і пішла далі.

— Як їй пасує, — зауважила Настя, — і намистинки підібрані в тон вишивці. Раніше ніколи не задумувалася над тим, яке гарне наше національне вбрання, — зізналася Настя.

— Не можу з тобою не погодитися, — сказала подруга. — А останнім часом серед молоді пішла мода на вишиванки, і, ти знаєш, вони так пасують і до штанів, і до джинсів, навіть маєчки з вишивками носять під шорти.

— А у мене поки що нема вишиванки, але колись придбаю.

Жінки проходили повз невеликий стихійний ринок, де на прилавках торговці порозкладали свій нехитрий крам.

— Ходімо туди! — Настя швидко рушила, а Людмилі довелося підбігти, щоб її наздогнати.

Вона зупинилася перед столиком, на якому були розкладені патріотичні атрибути.

— Магнітики з картинками Майдану! — захоплено промовила Настя.

— Вибирайте, який подобається, — сказала продавчиня.

— Маки! Віночки! Прапорці! — промовляла Настя так, ніби бачила перед собою якесь диво. — Візитка Правого сектора! О! Навіть телефон Яроша!

Жінка торкалася кожної речі обережно, лише кінчиками пальців, ніби то були безцінні речі, які можна зіпсувати, або диво, яке зникне, коли взяти предмет у руки.

— Що тобі подарувати на згадку про нашу зустріч? — запитала Людмила. Вона мовчки спостерігала за подругою, в горлі застрягла грудка, яка заважала говорити і навіть дихати.

— Я б усе це скупила, — ніби засоромившись почуттів, промовила Настя, — але як їх провезти через усі блокпости?

— Перевіряють ретельно?

— Заглядають у валізи, риються до самого дна, — сумно сказала Настя.

— А звідки ви? — поцікавилася продавчиня. — З Росії? Так у мене росіяни купують навіть українські прапорці, ховають на дно валіз і проходять митницю.

— Та ні, я з Донбасу, — сумно зізналася жінка.

— Справді?! З окупованої території? — жваво поцікавилася продавчиня. — Розкажіть, що там у вас відбувається? Чи насправді наші українці пішли до бойовиків і вбивають наших солдатів? — жіночка посипала питаннями.

Одразу де й набралися люди! Усі почали розпитувати Настю про події на Донбасі, і вона охоче розповідала.

— Ми не знаємо всієї правди, — сказав поважний чоловік у капелюсі. — ЗМІ не можна у всьому вірити, а от правду потроху дізнаємося з обласної газети, — пояснив він. — Живе десь там у вас мужня жінка, справжня українка, яка не побоялася донести до нас слово правди.

— Вона підписується псевдонімом, — зауважила жінка поважного віку.

— А ви б назвали своє справжнє ім’я, якби жили серед ворогів? — сердито мовив чоловік.

— Я? Звісно, ні! Я пояснила людям, може, хто не знає, — виправдалася жіночка.

— Усі ми читаємо газети і знаємо, — продовжила продавчиня. — Ви часом не знаєте, чи справді така жінка там живе, чи журналюги вигадали?

На неї одразу з усіх боків невдоволено зашикали.

— Я її не знаю, — стенула плечима Настя і всміхнулася Людмилі.

— У мене знайомий працює у тій газеті, — Люда втрутилася в розмову, — так він мені сказав, що така жінка справді живе в Сєвєродонецьку. Вона обіцяла розкрити своє справжнє прізвище після звільнення міста, і навіть викладе фотографію.

— Ось на таких свідомих, справжніх патріотах тримається Україна! — чоловік у капелюсі підняв вказівний палець. — Завдяки таким людям наша країна вистоїть і переможе.

— Слава Україні! — викрикнув хтось із натовпу.

— Героям слава! — відповіла разом з усіма Настя, і від тих дорогих серцю слів, таких жаданих і теплих, по тілу пробігли мурахи. Якби то люди знали, як вона мріяла про хвилину, коли можна відкрито сказати їх навіть не голосом, а серцем.

— Може, хоча б магніт купити? — спитала про всяк випадок Людмила.

— Хочеться, але так боязко!

— Що вони тобі зможуть зробити, коли знайдуть у валізі? Оштрафують? — Людмила подивилася на подругу.

— Гірше, — зітхнула Настя, — розстріляють.

— Тоді не треба ризикувати, — порадила продавчиня.

— Бачиш, ти вже стала відома, — пожартувала Людмила і зовсім серйозно додала: — Тепер ти сама впевнилася, як нам потрібна правда Донбасу.

Удома подруги теревенили до півночі. Вони згадували дитинство, потім роки юності, перші побачення, говорили про все, що колись їх пов’язувало. Людмила показала стос газет, у яких були опубліковані дописи Насті, запропонувала їх забрати з собою, але подруга відмовилася.

— Зараз ніяк не можна, — пояснила вона, — дуже небезпечно.

— Тоді газетки на моєму столі чекатимуть звільнення Сєвєродонецька.

— Ви навіть не уявляєте, які ви тут щасливі, — сказала Настя перед сном. — Люди вважають, що щастя — це коли будинок з ремонтом та новими меблями, а холодильник наповнений вщент. Або коли навколо рідні люди, діти, друзі… Але навіть тоді людина не може бути щасливою, якщо в неї відібрали свободу і волю. Спокійно ходити вулицями — щастя. Вільно говорити — щастя. Бачити рідний прапор — також щастя. Бути впевненим, що завтра у твоє тіло не вп’ється куля — щастя. Навіть вдягти своє національне вбрання — теж щастя. Зараз у мене все це відібрали, на моїх вулицях гуляють чужинці, які вкрали моє щастя.

— Я ніколи над цим не задумувалася, — зізналася Лариса.

— Людина так влаштована, що розуміє ціну чогось лише тоді, коли його втратить. Можливо, тепер ми навчимося по-справжньому цінувати і любити те, що маємо?

Настя гадала, що від збудження та хвилювання довго не зможе заснути, проте, щойно вмостилася у ліжку зручніше, одразу провалилася в глибокий сон. Їй снилися чоловічі руки, вони ніжно торкалися її оголеного тіла, змушуючи поступово здригатися від збудження кожну клітинку. Руки пестили так, ніби вмілий музикант торкається музичного інструмента, яким володіє бездоганно, і все тіло звучить новою мелодією, переходячи в симфонію кохання, яке не має меж і перепон, не знає заборон. Чоловічі губи, теплі, м’які і водночас владні, не залишили недоторканою жодної частини її тіла. Вона відчувала його пружне тіло, м’язи і згорала від бажання. Але раптом чоловік почав від неї віддалятися.

— Куди ти? — спитала. — Чому йдеш від мене?

Він не відповів. Настя бачила його силует ззаду. Така знайома і така чужа постать. Знайомі широкі плечі, хода, навіть зачіска, але то не її Валерій. То руки не її чоловіка торкалися тіла, змушуючи бути розслабленою і щасливою.

— Хто ти? — питає вона, але не чує свого голосу.

Напевно, не чує питання і чоловік. Він, не повернувшись до неї обличчям, поступово віддаляється і зникає, розчиняється у світлі, що ллється нескінченним потоком, засліплює Настю…

Ранок. Сонячне проміння прокралося крізь віконну занавіску, попало в очі Насті. Хто він, незнайомець зі сну? Зі сну чи з її життя?

⇐ Предыдущая 36 37 38 39 404142 43 44 45 Следующая ⇒