Розділ 45

Розділ 45

Геннадій їхав додому по проспекту Гвардійському. Добре, що мама повернулася, буде з ким поговорити. Іванна взагалі не хоче спілкуватися, бабця то «відвези на дачу», то «забери з дачі», батько ніби води в рота набрав — ходить з перекошеним від невдоволення обличчям і мовчить. Зазвичай Геннадій мало звертав уваги на рекламу і бігборди, розміщені понад дорогою, бо пильнував за рухом машин. Але зараз можна розслабитися: їздять старенькі «жигулі», «москвичі» та інша дрібнота. Власники швидких іномарок поховали свої автівки в надійні місця, тож нема кому гасати проспектом на шаленій швидкості і тепер можна поганяти поглядом по плакатах. Останнім часом їх ніхто не оновлював. Власники позачиняли дрібні крамнички, не бажаючи платити новій владі, а асортимент супермаркетів значно збіднів.

І все-таки один із бігбордів змусив Геннадія зменшити швидкість, щоб прочитати написане. На ньому сповіщалося про запис у загони ополченців, щоб стати на захист своєї землі. Від кого її потрібно захищати і чому — не вказувалося, а ось адреса і номери телефонів — будь ласка! Чи знайдуться охочі піти в ополчення? Напевно, так. Хтось піде стояти на блокпости за оплату, бо немає роботи і грошей, а хтось вірить у міфічну загрозу «київської хунти» та злих бандерівців. Інтелектуальний, культурний і спортивний Сєвєродонецьк давно залишився в минулому. Колись тут було шістнадцять науково-дослідних інститутів і найвищий у країні відсоток спортивних секцій на душу населення. Як нагадування про ті часи — будівля БК СЗС[11] — колись велична, прикрашена радянською символікою, зараз руйнується, розсипається на очах, як розвалюється і колишня слава міста.

Чи не вперше про «заслуги» непримітного і тихого Сєвєродонецька країна дізналася 2004 року, коли в «Льодовому палаці» відбувся перший з’їзд сепаратистів. Ніхто з учасників з’їзду не був покараний, проте місто прославилося як столиця сепаратизму. Дурна слава розлітається швидко, тепер знову ці заклики на бігбордах.

Як і БК СЗС, місто потребує соціального ремонту. Люди тікають з міста, не бачачи перспективи, не вірячи в майбутнє, залишаються ті, хто вважає Україну суцільним непорозумінням і сподівається, що великий Путін все владнає. Ось такий прошарок населення — продовження першого з’їзду сепаратистів — найстрашніший. Повністю зомбований комуністами, Партією регіонів та російськими каналами, він живе у своєму світі, який йому вміло нав’язали, і не розуміє, наскільки він є нереальним. Без сумніву, загарбники поповнять свої лави такими людьми.

Наочний приклад — сестра Іванна. Як із нею говорити, переконувати, що вона помиляється, коли в її свідомості вже проросло зерно, посіяне ворогами? Боляче дивитися на матір, яка переживає за доньку, що пішла з дому. Потрібно буде ще раз спробувати знайти до неї підхід хоча б заради мами.

Геннадій заїхав у двір, залишив машину біля під’їзду — звідси її не видно з проїжджої частини, так безпечніше. Незабаром доведеться ховати, бо стає небезпечно їздити на власній автівці, тим більше мікроавтобусі, який будь-якої миті можуть конфіскувати на потреби молодої армії ополчення. Тоді зникне можливість заробити якусь копійку, хоча останнім часом замовлень і так мало, хіба що телефонують біженці, які переважно виїжджають до Росії. Їдуть цілими родинами до родичів чи знайомих на якийсь час, беруть з собою лише необхідні речі на короткий термін, але є одне «але»: усі вони хочуть їхати по території ЛНР, де відкриті кордони. Але Геннадій не наважується брати такі замовлення, побоюючись обстрілів на кордоні та перевірок на блокпостах сепаратистів і терористів.

На кухні чути розмови — це добрий знак у родині. Геннадій з коридору покликав матір.

— Синку! — Настя засвітилася радістю, обняла сина, поцілувала в щоку. — Не голився, колючий який!

— Як доїхала, мамо? — поцікавився він одразу.

— Та що я? — стенула плечима. — Подихала повітрям свободи і повернулася в пекло. Розказуй, що в нас новенького.

— Давайте поїмо, — озвалася з кухні свекруха, — ще буде час набалакатися.

Усі були за столом, окрім Іванни. Її місце осиротіло. Настя зітхнула, згадавши про доньку. Як вона там? Чи не голодна? Чи сумує за родиною? Поки їли, Настя коротко розповіла про гостини в подруги.

— Ніби в іншій країні побувала, — закінчила свою розповідь.

— А вона і є інша країна, — сказала свекруха, набивши рот салатом з молодої капусти. Похрумала, як кролик, і додала: — Тут уже нова країна, нові закони, потрібно до них звикати.

— Записуватися до лав Армії Південного Сходу? — зіронізував Геннадій і розповів про побачені бігборди.

— Люди кажуть, що будуть забирати хлопців в армію, — зауважив Валерій.

— У яку саме? — спитала Настя.

— І в ополчення, і в українську, — уточнив чоловік. — Кого зі знайомих зустрічаю, всі синів кудись відправляють, щоб не забрали.

— Ой, леле! — сплеснула руками свекруха. — Що ж нам робити?

— Не панікувати, — сказав спокійно Валерій. — Моя думка така: Генику потрібно негайно кудись виїхати і сховатися від призову.

— Правильно! — підхопила його мати. — Потрібно тікати в Росію. Там спокійно, а біженців сила-силенна!

— А ви мене спитали? — Геннадій поклав виделку, витер губи серветкою, потім довго її жмакав у руці. — В ополчення не піду добровільно, а силою мене ніхто не забере. Щодо української армії. Якщо отримаю повістку — критися і ховатися під маминою спідницею не буду.

— Ну й дурень! — промовив Валерій невдоволено. — Коли вже ти зрозумієш, що йде не АТО, а війна олігархів, які щось між собою не поділили, а тепер розв’язали війну.

— Ти хочеш сказати, що війна кимось спланована? — втрутилася Настя.

— І війна, і Євромайдан — усе спланували американці, — жваво почала бабця, — то Обама все розписав, а страждають люди та такі довірливі діти, як наш Геник.

— Ой, бабусю! — хлопець подивився на бабцю. — Не починай знову плести нісенітниці, вже нудить від них. Моє останнє слово: я нікуди звідси не поїду, принаймні зараз.

— Краще розкажіть, що ще тут відбулося, — попросила Настя, намагаючись попередити сварку, яка назрівала.

— Мости підривають один за одним, — пояснив Валерій. — Зруйновано залізничний міст через Сіверський Донець між Сєвєродонецьком і Рубіжним, десь на перегоні Насвітевичі — Рубіжне.

— Сильно пошкодили міст? — спитала Настя.

— Не дуже, але для відновлення потрібні місяці.

— Ось вам і «захисники», — сказала Настя. — Прийшли захищати, а самі зривають мости. Навіщо?

— Бо їм на все і на всіх начхати, — посміхнувся скептично хлопець, — аби лише гроші платили.

— Обстрілює Нацгвардія щодня, — додала свекруха. — Дорогу на Луганськ із артилерії обстріляли, і уявіть собі, жодного разу не попали куди треба. То по дачах на Воєводівці смалять. Там нема ополченців! То по кому вони цілять? По помідорах та огірках? Кажуть, що солдати Нацгвардії не хочуть стріляти по ополченцях, тож щодня стріляють куди очі дивляться, аби вистріляти набої.

— Ну ти, бабусю, й казкарка! Андерсен відпочиває! — посміхнувся Геннадій. — Ти хоч сама віриш у те, що кажеш?

— Не я кажу, — надулася бабця, — усі люди кажуть, вони ж не сліпі й не дурні.

— Які люди? Натан, синок вашої Петрівни? — обурено промовив юнак. — Так він підгодовує сепарів на блокпостах своїми смердючими лавашами. Той що завгодно вам наплете, бо лиже кадирівцям зади.

— То, може, правду тобі Никон розповість? — бабця не полізла за словом у кишеню, хитро примружила очі, подивилася на онука. — Він не підгодовує, але водичкою свіженькою справно ополченців напуває.

— Я не хочу про нього говорити, — Геннадій спохмурнів. — Турчинов заявив, що в промисловій зоні нашого міста авіація знищила таємний табір терористів, — він перевів розмову на іншу тему.

— Як тільки страшно було! — сплеснула руками свекруха. — Якби ти чула, як вибухали ракети, що випустив літак! Я побігла в бомбосховище, Петрівна ледь чапає, я тягла сумки і її саму за руку. Страху набралися — не приведи Боже!

— У нас є бомбосховища? — здивувалася Настя. — Як ви дізналися про них?

— Натан в Інтернеті вичитав і сказав, що у місті їх залишилося кілька, дізнався адресу найближчого, тож тепер знаю, куди бігти. Непогано було б, якби сповіщали про бомбардування, а то не знаєш, чи добіжиш до нього, чи ні. А ще Петрівна сказала, що можна сховатися у ванні.

— У ванні? — розсміявся Гена. — Залізти в холодну ванну і лежати там?

— Не смішно, — жінка стисла у дві тоненькі смужки губи. — Зрозумів, що я мала на увазі, і все одно потрібно покепкувати зі старої жінки.

— Не сердься, бабусю, — лагідно промовив онук. — Послухайте краще, що я вам ще розповім, — звернувся він до всіх. — Знаєте, яке зараз найуживаніше слово в Сєвєродонецьку?

— Зачистка! — в один голос промовили бабця та чоловік.

— Так, правильна відповідь! — на лиці хлопця промайнула задоволена усмішка. — Це слово не сходило з вуст третього червня, бо саме на чотирнадцяту годину цього дня нібито була намічена зачистка Сєвєродонецька. Мамо, ти багато втратила, не побачивши, що творилося в місті. Уже з дванадцятої години ринки збезлюдніли, не було ні продавців, ні покупців. Дітей позабирали з дитсадків, з роботи всіх відпустили по обіді, тож тролейбуси аж тріщали від такої маси людей — усі поспішали повернутися додому з роботи, їхали з дач, поверталися із сіл. Зачинилися магазини та офіси, а після другої години по обіді на вулицях не було жодного перехожого, до самого вечора гриміли вулицями лише порожні тролейбуси. І знаєте, чому виникла паніка? Ні? То бабуся вам розповість.

— А що там знати? — серйозно сказала жінка. — І так всі знають, що Нацгвардія повинна піти в наступ, розбомбити місто, вигнати наших захисників і вчинити самосуд над народом на руїнах міста. Будуть ходити по квартирах та будинках, перевіряти всіх, робити обшуки, а якщо щось знайдуть або ти їм не сподобаєшся — розстріл на місці за законами воєнного часу.

— Тепер усе зрозуміло, — Настя посміхнулася куточками вуст. — Невже ви, мамо, і справді вірите в те, що армія, яка буде звільняти місто від терористів та загарбників, відкриє вогонь по людях, яких прийшла звільнити? Де логіка? Чи думаєте, що українські війська будуть бомбардувати жилі квартали, як це робили росіяни в Чечні?

— Я не думаю! Я знаю! — визвірилася свекруха. — Лише ти одна вперто не хочеш нічого навколо себе помічати. Завжди виходить так, що все місто повне дурнів і тільки ти одна розумниця. Тікати треба звідси — ось що я вам скажу!

— Куди? — Настя зупинила погляд на свекрусі. — Ви не знаєте, як воно бути чужинцем в іншій країні. Гадаєте, ви там потрібні? Чекають на вас з відкритими обіймами?

— Мені гадати не треба, — пробубоніла невдоволено стара. — З Костиком розмовляла нещодавно. Каже, що в Нягані і матеріальну допомогу біженцям з України надають, і квартири в новобудовах виділяють.

— А твої казки, бабуньо, стають цікавішими! — вставив Геннадій.

Зателенькав телефон, і бабця дістала з кишені ситцевого квітчастого халата мобільник.

— Ось, — сказала вона, поглянувши на світне табло, — Лариса телефонує. Поговори з нею, — подала телефон Насті.

— Вітаю, Ларисо! — привіталася Настя. — Як ви там?

— Не питай! — зітхнула жінка. — Суцільний жах! Стільки біженців, що не передати!

— Справді багато бажаючих втекти в Росію? — спитала Настя.

— Ще б пак! Те, що вам показують по українському телебаченню, — суцільна брехня.

— У нас уже його немає.

— То на краще. Ми в Інтернет часом заглядаємо, тож бачимо всю брехню. Сьогодні Україна оголосила про закриття восьми контрольно-пропускних пунктів, — пояснила Лариса, — серед них і наш Червонопартизанський, але ж то неправда. КПП у нас під контролем луганських ополченців, поруч із ним — сотні наметів для біженців, а вони все прибувають і прибувають, як нескінченний потік. Страшно дивитися на тих діточок, які мучаться від спеки. А скільки легкових авто! Люди тікають до родичів у Росію, щоб перебути там страшні часи, але ж є такі, кому нема куди бігти, тож для них є табори на тому боці, там і прихистять, і одягом допоможуть, і нагодують, іще й грошима допомагають.

— Не будуть же вони в таборах вічно жити? — поцікавилася Настя.

— Роботу пропонують, житло, — пояснила Лариса, — хто хоче, може влаштуватися на новому місці. Звичайно, у Москві квартиру не дадуть, але отримати житло там, де не стріляють, також непогано. Ви довго ще думати будете? Я матері вже не раз пропонувала приїхати сюди, тоді разом будемо щось думати. Усе ще вагаєтесь?

— Я взагалі нікуди не збираюся їхати, — сказала розгублено Настя, — не вірю в легенди про щасливе життя на чужині. Куди їхати? Тут наше житло, робота, ми тут виросли і живемо.

— Ти так кажеш, бо не розумієш, що незабаром з вами може бути! — Лариса почала нервувати. — Прийдуть укропи — і від вашого житла залишиться хіба що фундамент. Вони ж нас ненавидять і будуть винищувати як тарганів! Не треба чекати, поки перекриють усі виходи! — так голосно говорила в слухавку, що Настя відвела телефон від вуха на певну відстань. — Домнете яйця, а потім що робитимете? Самі як хочете, а маму та дітей відпустіть, нехай хоча б вони врятуються.

Настя зрозуміла, що сперечатися марно. Треба з нею поговорити і пояснити, що армія країни не збирається винищувати людей, за яких щодня ризикує життям і проливає кров. Але це пізніше. А зараз Настя відповіла:

— Вони дорослі люди, нехай кожен вирішує свою долю сам. Передаю матері слухавку, — сказала наостанок Настя, і свекруха підтюпцем побігла до своєї кімнати й зачинила за собою двері.

— А ти подумай про Ларисину пропозицію, — зауважив Валерій, низько схилившись над тарілкою з їжею.

— Ти це мені? — спитала Настя.

— І тобі також, — підтвердив, не підводячи погляду.

— Я залишаюся тут, — твердо сказав Геннадій.

— Я також. Чому я повинна тікати у безвість зі свого міста? — промовила Настя.

— Свого міста? — хмикнув Валерій і поклав виделку на порожню тарілку. — Воно не твоє, і не моє, і ніколи не було нашим.

Чоловік підвівся, подякував і пішов до своєї кімнати. Насті здалося, що кожен з них відгородився стіною не лише в оселі, а й у житті. Ввечері вона лягла в ліжко поруч із чоловіком. За старою звичкою поклала руку на його тіло. Валерій здригнувся і відсунувся подалі. Дивно, вона давно не займалася коханням, але її не тягло до того, з ким кохалася не один рік. Природа нагадувала їй про те, що вона залишається жінкою, яка може, вміє і хоче кохати, і їй знову снилися ласкаві, як вранішні сонячні промені, чиїсь такі бажані руки. Вона відчувала дотик своїм тілом, але так і не побачила обличчя того, хто її торкався…

⇐ Предыдущая 38 39 40 41 424344 45 46 47 Следующая ⇒