|
|||
Розділ 37Розділ 37
— Нарешті ми всі зібралися разом! — радісно мовила Настя, коли приготування було закінчено. — Мамо, тато, бабуньо! — Геннадій дістав коробку. — Це від мене та Оксанки вам подарунок. — Що це? — спитала Настя. — Знаю, що ти давно мріяла про хороший блендер, тож ти тепер його маєш. Настя подякувала, поцілувала сина в щічку. — А це від мене вам усім! — сказала Іванна, віддаючи матері запаковані в прозорий папір чашки. — Знаю, що у нас чашки мають здатність швидко розбиватися, тож вирішила, що згодяться. — Тепер можна бити скільки завгодно? — пожартувала бабця. — Твоя мати робить це залюбки! — Мамо! — подивився на неї Валерій з осудом. — А це, Настю, тобі від мене особисто! — свекруха вручила новеньку каструлю. — У твоєї улюбленої відпала ручка, тож я купила точнісінько таку! — Дякую вам, мамо, — сказала Настя. — Ти не ображайся на мене, коли зачепила лихим словом, — продовжила свекруха, — я не зі злоби, ти ж знаєш, що я тебе люблю. — Я вас також усіх люблю, — підтвердила Настя, — і дуже рада, що ми знову зібралися разом за сімейним столом у день нашого професійного свята. Валерику, відкорковуй шампанське, будемо святкувати. — А я вас усіх разом сфоткаю! — Геник пішов за фотоапаратом. Кілька фотоспалахів — і всі заходилися куштувати страви. Настя нетямилася від щастя. Здавалося, що всі її тривоги надумані, створені уявою від нервового напруження, що все добре, родина разом, усі усміхнені та щасливі — все, як раніше, як завжди. Свекруха, яка свого часу вдосталь не мала змоги наїстися олів’є і вважала, що свято не може настати без нього, із задоволенням їла салат своєї молодості. Геник уподобав салат із курячої грудки з ананасами — йому потрібно дотримуватися дієти. Валерій із задоволенням смакує котлети з картопляним пюре, а Іванна за обидві щоки наминає смажені свинячі реберця. — Чебурек, — звертається до неї усміхнений Геник, — залиш кісточки собачкам. — Обійдуться! — сміється Іванна. Усе добре! Головне, що родина знову разом, а все решта — другорядне. Коли всі будуть ось так разом, буде легше здолати життєві негаразди. Настя не помічає, що перед нею порожня тарілка, вона постійно пропонує скуштувати то одне, то інше і насолоджується миттєвістю сімейного щастя. — Синку, чому не прийшла Оксанка? — поцікавилася Настя. — Вона сьогодні на роботі, але передавала всім вам вітання, — відповів син. — Візьмеш їй шматочок торту. — І я візьму! — сказала Іванна, витираючи губи серветкою. — Звичайно! — задоволено відповіла Настя. — Тоді всім велике спасибі! — Іванна встала з-за столу. — Мені час. — Як час? — У Насті все всередині опустилося. — Ми ще будемо довго сидіти, лялякати, потім пити чай із тортиком. Куди ти поспішаєш? — До своєї подруги. — Ще встигнеш, — Настя всміхнулася, — куди вона подінеться? — Може, у вас ай лав ю? — Геннадій підморгнув і штовхнув жартома сестру ліктем у бік. — Що ти хотів сказати?! — Іванна не на жарт образилася. — Що-що? Спитав, може, між вами кохання, — уточнив Геник, продовжуючи усміхатися. — Ти хотів сказати, що я лесбіянка?! — спалахнула Іванна. — Нехай би було і так! Краще бути лесбіянкою, ніж фашистом, як ти! — Що?! Що ти сказала? — Геннадій сполотнів. — Те, що чув! — кинула йому зле сестра. — Діти, прошу вас, перестаньте, — Настя підвелася. Вона дивилася схвильовано то на сина, то на доньку. — Прошу вас, не треба. — Ні, мамо, треба! — Іванна підвелася і зле зиркала на брата. — Ви тут йому зад лижете, а мені страшно жити з ним під одним дахом! — Доню, що ти верзеш? — Настя розгублено кліпала очима. — Я кажу правду! — в Іванниних очах було полум’я злості. — У цьому домі останнім часом оселилася брехня. Ми вдаємо, що хвилювалися за нашого майданутого, а насправді ми всі ненавиділи Майдан і всіх, хто там був! — уже кричала дівчина. — Нас хвилювало лише те, щоб його не вбили, і ні краплі більше. Тобі, братику, ніхто цього не казав? Не сповістили, як вас тут усі ненавидять? То я тобі розкажу! Наші двері могли спалити за тебе, і ми згоріли б тут живцем! А ти вважав себе героєм? Ти — зрадник! Справжні герої зараз стоять на блокпостах, щоб нас не повбивали твої правосєки! — Я не розумію… Що з тобою, Іванно? — сказав розгублено Геннадій. — Не розуміє він! — вигукнула дівчина. — Мене виселили з кімнати, бо синок, бачте, поранений повернувся! А хто тебе туди посилав? У революцію хотів погратися? А отримав кулю! А як тепер, коли ополченці прийшли, жити з тобою під одним дахом? Можеш мені пояснити? Чекати, поки нас усіх тут через тебе постріляють? Ні, я не хочу помирати! Я йду з вашого гадючника. Назавжди! — Іванно, — бабця схопила її за руку, — не йди нікуди, я поїду на літо жити на дачі, будеш сама в кімнаті. — Ви так нічого не зрозуміли? — Іванна висмикнула руку, за яку вчепилася бабця. — Цей «герой» доведе вас до того, що всіх тут ополченці перестріляють. — Вони ж визволителі, — промовив Геннадій з іронією. — Діти, давайте зараз заспокоїмося і все з’ясуємо, — сказала Настя. — Валеро, чому ти мовчиш? — Спостерігаю за вашим з’ясуванням стосунків, — мовив так, ніби дивився серіал по телевізору. — Живіть, як знаєте! — кинула зі злом дівчина. — Пощастило ж мені з сімейкою! — Тортик візьми, — бабця підвелася, — зачекай, я зараз тобі відріжу. — Вдавіться ним! — крикнула Іванна вже біля дверей. Двері гепнули так, що Настя здригнулася. — Я так розумію, що всі біди у нашій родині через мене… — тихо сказав Геннадій. — Ну що ти, синку! — Настя сплеснула руками. — Не смій так навіть думати. Іванна наговорила зопалу казна-що. Ти ж знаєш її, психанула, потім заспокоїться, відійде, зрозуміє, що наговорила зайвого. Валеро, скажи йому, — звернулася до чоловіка. — Розбирайтеся самі, — чоловік поклав виделку на тарілку і повільно та спокійно, ніби нічого не трапилося, пішов дивитися телевізор. — Мамо, — Настя з надією подивилася на свекруху. — Що «мамо», «мамо», — жінка поставила порожню тарілку в раковину, — самі заварять кашу, а потім «мамо». — Ходімо зі мною на балкон, — Настя звернулася до сина. Вона викурила одну цигарку й одразу прикурила наступну. — Ти знаєш, сину, — сказала вона, — коли щороку були гулянки на площі Перемоги у День міста, тут збиралося повно люду. Автівки стояли від площі до вулиці Автомобільної, приїздили на свято з Лисичанська та Рубіжного, а я так не любила великі шумні збіговиська. — Мені також були не до вподоби масові гуляння, але часто запрошували відомих артистів, тож я ходив на концерти. — А я жодного разу не ходила. Мені й так звідси все видно і чутно було, — сказала задумливо Настя. — Мені подобалося дивитися на парад байкерів, а потім починався виступ колективів художньої самодіяльності, і їхній репертуар повторювався з року в рік. Іноді я розмірковувала, чи їм самим не набридло співати роками одне й те саме? Потім, коли півміста розігрівалося спиртним та шашликами, починалися конкурси, які також щороку були однакові, але люди все одно приходили на площу. — Потім за сценарієм був виступ запрошених артистів, — додав Геник. — І цілий день бах-бах-бах у колонках, аж голова тріщить, — Настя посміхнулася кутиком вуст. — Далі — танці, тобто дискотека. І на закінчення — обов’язково салют. Мені подобалося дивитися, як темне небо розривають світні різнокольорові вогники. Щось у тому є магічне, що притягує погляд, особливо коли наприкінці зірочки злітають високо-високо, щоб осипатися на тебе своїм сяйвом. Після цього приємного дива знала, що буде безсонна ніч, бо до самого ранку вулицями гулятимуть п’яні, голосно кричатимуть, будуть бити пляшки й з’ясовувати стосунки. Тому я завжди ненавиділа такі масові гуляння, які не можна було назвати святом. — Масова п’янка? — посміхнувся Гена. — На десерт — масові бійки. — Так. На жаль, — зітхнула Настя. — А зараз, уяви собі, я згодна терпіти і крики за вікном, і гепання ударників, і навіть бійки. Якби зараз було святкування на площі, то вже не потерпала б від надмірного галасу і пішла б туди, злилася б з натовпом в одне ціле, була б розкутою, можливо, навіть напідпитку, аби лише не жити в такій нервовій напрузі, в очікуванні чогось жахливого, невідомого. Нехай би було так, як раніше, ніж як є тепер, коли нема свята, не буде випускного балу по школах, нічого не буде — все заборонено. Дивно, чи не так? Ніколи навіть уявити не могла, що колись сумуватиму за тим, що ніколи не любила. — Життя непередбачуване, — сказав Геник, — іноді воно може брати нас на кпини. — До речі, потрібно поздоровити дядька Вадима, — нагадала Настя. — Я купив йому подарунок. Ви підете до нього з батьком? — Ні. Сходи, привітай від нас усіх, а я йому зателефоную. — Добре. Я надіслав Петрові в Київ фотографію Левка, нехай ще раз розмістить оголошення про розшук. — Це добре. А як там Марк? — Марк отримав із військкомату повістку, — сказав Геннадій, — тож зараз проходить навчання і незабаром буде на Донбасі. — Он воно як, — протянула Настя, — не встиг оговтатися від розстрілів на Майдані, а вже потрібно йти на війну.
|
|||
|