ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 7 страница

- Розвідка донесла, - дуенья посміхнулася, - розвідка донесла, що сьогодні принцові Остину запропонували звільнити принцесу Юту.

У Юти змокріли долоні. Зчепивши пальці, вона подалася вперед.

- Хто? - кинула Олівія.

- Один з королівських радників. Це, мовляв, зміцнить міжнародний престиж принца й зробить його популярним в народі.

- Дурниці, - губи Олівії підібралися в тонку ниточку. - Остин і так популярний. Дурненька Юта на це, звісно, й розраховує, але ж, панове, існує звичайний здоровий глузд!

- Контестарія розраховує на династичний шлюб із принцесою з Верхньої Конти.

- Дурниці... Щодо цього, для династичного шлюбу там дозріли ще дві дурепи.

Юта скрипнула зубами.

- В них традиція, - стиха зауважила дуенья. - Кожен король, посідаючи трон, мусить вчинити подвиг.

Запала мовчанка. Там, у дзеркалі, мелодійно шуміло море.

- Ця горбата не така вже й дурна, - прошепотіла Олівія. - Весь фарс із драконом прораховано було на двадцять ходів наперед.

- Юта не має горба.

- То матиме! Вона вічно гне спину, як знак запитання... Бідний Остин, його хочуть принести в жертву, але не вийде, панове! Я поговорю з батьком. Якщо знадобиться, Акмалія вишле на дракона армію з пушками й метальними машинами. Побачимо! Дракона привезуть у залізній клітці, а Юту притягнуть просто за її ріденьке волоссячко... Остин...

Олівія раптом геть не королівським жестом схопила дуенью за плечі:

- А Остин що? Що він сказав цьому своєму радникові?

- Він сказав, що не може ризикува...

Дзеркало затягнулося брижами.

- Ця мерзотниця просто злоститься, - повільно сказав Арман. - У тебе прекрасне волосся.

- Не може ризикува... - прошепотіла Юта. - Не може ризикувати. Життям? Троном? Не може ризикувати...

- І спину ти давно вже тримаєш рівно, - вів далі Арман, - і маєш прекрасну поставу... А що, у королівстві цього принца дійсно подвиг - це традиція?

- Так... Але, може бути, він не може ризикувати, поки батьки хворий? Може ...

- Забудь, - силувано всміхнувся Арман. - Не бери в голову... Хороший хлопчик і традиції хороші, візьме та й з’явиться... Визволяти...

Насилу відігнавши думки про Остина, Юта вимучено всміхнулася:

- До речі, як ти ставишся до гармат і цих... Метальних машин?

Арман клацнув зубами, прожував уявну їжу й смачно ковтнув, продемонструвавши тим самим, як він ставиться до гармат. В цю мить дзеркало знову прояснилося, і двоє побачили той самий золотий пляж, човен під білим вітрилом і капітана з золотим шитвом на мундирі, що церемонно подавав руку принцесі Олівії, яка саме піднімалася по трапу. Море потроху заспокоювалося.

- Ага! - вигукнув Арман, осяяний раптовою думкою.

У голосі його відчувалося полегшення, наче в людини, яка тільки-но прийняла ліки від головного болю. Юта здивовано озирнулася.

- І де ж у нашої красуні літня резиденція? - поцікавився Арман.

- На острові Миші, - відповіла Юта, не розуміючи, до чого він веде.

- Це той самий острівець біля узбережжя Акмалії, схожий на кому?

- Так, із хвостиком...

- Змиє в море.

- Що? - сахнулася Юта.

- Змиє в море, - Арман, зморщившись, торкнувся рукою голови. - Зараз я точно можу передбачити. Іде одинока хвиля висотою з вежу... Отож-бо мені так потилицю ломить... Берегу нічого не буде, тому що там скелі. А острівець низенький, пологий - йому більше за всіх і дістанеться. Всі пальми, орхідеї, фонтани й тенти, вітрила й золоте шиття - в море... Дай мені чогось холодненького на голову.

- Стривай... - Юта кліпала очима. - Ти серйозно? Це ж біда...

- Звісно, біда... Знаєш, скільки бід я бачив на протязі одного лиш минулого століття? Слухай, намочи мені ганчірочку, на потилицю покласти...

- А люди? Мешканці?

- Ти людську мову розумієш? Там скелі! Мешканці тільки перелякаються.

- А острів?

- Острів після цієї пригоди буде лисий, як п’ята. Чого ти так набурмосилась? Може, хтось і врятується.

Юта згадала бійку в придворному парку напередодні капелюшного карнавалу, згадала сцену, яку бачила в дзеркалі: “Вся ця історія із драконом трохи фальшива... Юта потворна, нажаль, і допомогти їй може тільки ореол жертви... Чого не зробиш заради щасливого заміжжя...”

Олівія... Ну й горгулья з нею.

Вночі Армана розбудила чиясь присутність.

Юта стояла босоніж перед його аскетичним ложем, і свічка обпливала в її тонких пальцях.

- Армане... - в її голосі вчувалося відчайдушне благання.

Він нічого не міг зрозуміти. Від того, що Юта прийшла до нього вночі, від того, що вона стояла так близько, від того, що на ній не було звичного балахона, а тільки накинута на плечі рогожка, розірвана в багатьох місцях - від усього цього Арману чомусь стало ніяково. Не розуміючи, навіщо, він насунув плащ, який заміняв йому ковдру, аж до підборіддя:

- Чого ти прийшла?

Вона схлипнула.

Його обпалило жаром.

Вона знову схлипнула:

- Армане... Зроби щось...

- Що... трапилося? Тобі погано?

Вона стояла, шморгаючи носом, бліда, тремтяча, і тоді він вирішив, що в неї гарячка або припадок, одна із страшних і невідомих йому людських хвороб, від яких, як він чув із дзеркала, навіть помирають...

Йому стало страшно.

- Врятуй їх... Вони нічого... не знають, там, на острові... Не підозрюють навіть...

- Тьху, прокляття!

Він остаточно прокинувся, і йому стало соромно за своє збентеження і за свій страх.

- Якої горгульї... Ось, підчепив твою лайку... Якої горгульї ти мене будиш і лякаєш?

- Врятуй їх...

- Як? Я не морський царенко, щоб зупиняти хвилі.

- Попередь... Вони ще встигнуть...

Він роздратовано сів на своїй скрині. Плащ зіслизнув з його плечей, і Юта побачила голі смагляві груди з туго випнутими м’язами. А як же, спробуй, помахай широчезними перетинчастими крильми!

Вона відвела погляд і прошепотіла:

- Будь ласка, Армане...

І гірко заплакала.

Сльози прокладали на її щоках рівні, блискучі в полум’ї свічки доріжки. Ніс принцеси жалібно зморщився, а губи безпорадно ворушилися, невиразно повторюючи прохання.

Арман розгубився.

Він сидів на своїй скрині, заспаний, напівголий, а принцеса Верхньої Конти стояла перед ним босоніж і проливала сльози, випрошуючи щось абсолютно неймовірне. Так хто він такий, щоб втручатися у звичайний хід речей? Хіба можна впоратися з усіма бідами на світі?

- Ти розумієш, що кажеш? - запитав він утомлено.

Вона заплакала ще гірше.

На досвітній зорі в маленький ажурний палац на острові Миші - літню резиденцію акмалійського короля - вдерся незнайомець.

Незбагненно, як незнайомець дістався до острова, розташованого досить далеко від берега - при ньому, як виявилося опісля, не було ні шлюпки, ні плота. Він загортався в чорний зім’ятий плащ, низько насував крислатого, теж зім’ятого капелюха й розмахував наказом короля - сувоєм з печаткою на мотузочці.

Він крутив нею перед носом заспаного лакея, потім дворецького, потім фрейліни, що посідала на острові посаду головнокомандуючого. Але перш ніж печатку було зламано, палац уже прокинувся, розбуджений страшною звісткою.

- Рятуйтеся! Швидше! - уривчасто викрикував незнайомець. Голос він мав ледь хриплуватий.

Принцеса Олівія, тільки-но продерши очі, засумнівалася було - незнайомець посилався на королівського астролога, який зазвичай пророкував погоду неправильно; печатка на сувої виявилася більшою, ніж звичайно - проте вже вирувало в темряві море, уже зміцнів вітер і доносив від обрію глухий, невиразний гул.

Хряскали двері й вікна. Терміново пакувалися валізи, щоб відразу бути залишеними напризволяще. Човнів на всіх не вистачало. Полетіли за борт мішки, барила, килими й тенти. Із причалу спорудили пліт.

Незнайомець метушився більше за всіх - бігав, як навіжений, і квапив, підганяв, а то й просто залякував, хоча необхідності в цьому вже не було - на морі явно починалося щось надзвичайне.

А коли принцеса Олівія із фрейліною й дуеньєю, всі її подруги й кавалери, два десятки слуг, кухар з виводком кухарчуків, тесля й праля відбули до берега, очолені капітаном в мундирі на голе тіло - тоді незнайомець непомітно відійшов за будівлі, миттю вкрився лускою й злетів в досвітнє небо.

Флотилія рухалася повільно, слуги веслували незграбно. Часу для порятунку майже не залишалося. Благословлялося на світ.

Коли головний човен з вітрилом досяг маленької пристані у підніжжя скель, гострі Арманові очі побачили на обрії білий гребінь.

Коли тесля підсадив пралю на нижній майданчик дерев’яних сходів, хвиля здіймалася вже на півнеба.

Вервечка людей повільно, дуже повільно здолала десять прольотів дерев’яних сходів і зникла, як черв’як у норі - в скелі було пробито наскрізний прохід, прикритий з боку моря круглим валуном, і тому невидимий для Армана.

Арман озирнувся - і відразу ж рвонув угору.

Хвиля пройшла просто під ним, він бачив її гребінь так само ясно, як свої пазурі. На гребені шипіли й клекотали спінені стрічки, схожі на жадібні язики. Дно на мить оголилося, і в Армана обертом пішла голова від погляду в прірву, що розверзлася під ним .

Хвиля перекотилася через острів Миші, не помітивши його, і вдарила в берег, мов у велетенський бубон. Берег здригнувся й застогнав.

Коли казан, що вирував у морі, трохи охолов, Арман побачив острів Миші. На ньому вціліли дві пальми - одна мала дві гілки, а друга - аж чотири.

Довго ще рибалки, чиї човни хвилею розтрощило об скелі, виловлювали з моря барильця з дорогим вином, уривки шовку, а деколи навіть і золоті прикраси.

Ці скелі зубчасті - хребет Прадракона.

Це сонце сліпуче - гортань Прадракона.

Замок - його корона.

Арм-Анн

Одного дня Юта довго розглядала чудернацькі знаки, колись перемальовані її рукою на стіну біля каміна. Знак “небо”, знак “море”, знак “нещастя”... Подумавши, принцеса вирішила продовжити дослідження в клинописній залі.

- Навіщо? - здивувався Арман.

Юта подивилася на нього пильно й серйозно:

- Я хочу прочитати пророцтво. Якщо там є рядки про тебе, то й про мене теж знайдуться. Інакше як же ми довідаємося, чим усе це скінчиться?

Вона пішла, а Арман довго й тужливо розмірковував.

Він згадав, як знайшов у скринях і подарував Юті срібний гребінь.

Принцеса зраділа й довго чепурилася, користуючись магічним дзеркалом, як звичайним... А одного разу, задрімавши в кріслі перед каміном, він прокинувся від Ютиного страху. Бліда, вона стояла за два кроки від нього, тремтіла й переводила погляд з Армана в кріслі на ніж для обробки м’яса, який валявся поруч на столі... “Що з тобою?” - запитав Арман. “Нічого, - відповіла вона над силу, - я увійшла, а ти... спав”. “І що ж тут страшного?” “Нічого. Але я бачила такий сон...” Який саме сон бачила Юта, залишилося таємницею - вона нізащо не захотіла його переповісти.

Мабуть, принцеса має рацію, намагаючись розібрати пророцтво. Маленька заковика в іншому - досі ніхто не спромігся це зробити.

Дослідження Юти значно просунулося. Якось вона покинула підземелля раніше, ніж зазвичай, та, відкинувши вигорілий смолоскип, пішла шукати Армана.

У кімнаті із дзеркалом його не трапилось. Покрикуючи ”Армане! Армане!”, наспівуючи й насвистуючи водночас, принцеса рушила на пошуки.

Розгулюючи знайомими коридорами, Юта несподівано виявила непомічений раніше поворот. Як він зміг укритися від гострого принцесиного погляду - невідомо, але Юта, звісно ж, поспішила надолужити згаяне.

Втім, у цьому коридорі не було нічого незвичайного - Юта хотіла повернути назад і поновити пошуки Армана, коли хід зненацька вперся в зачинені двері. Юта не мала з собою вірної зв’язки ключів - але інструмент і не знадобився, тому що двері виявилися не замкненими.

Юта, якій після всіх пригод море було по коліно, сміливо рушила вперед.

Приміщення, куди вона увійшла, було Ритуальною кімнатою. Для Юти спокійніше було б вважати її марою.

Як і в день викрадення, звідкілясь згори бив стовп світла. Як і в день викрадення, Юта затремтіла, тому що в цьому світлі ритуальна зала постала у всіх жахливих своїх подробицях.

У центрі містився круглий стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. Не стіл навіть - брила. Із середини його стирчав залізний загострений шип; сонце безжально виблискувало на вістрях тригранних, круто загнутих гаків, що бахромою звисали по краю круглого столу.

Кам’яна підлога зберігала сліди кіптяви, і кіптявою були вкриті огидні пристосування, звалені тут-таки неохайною купою.

Юта стояла, не в змозі зрушитися з місця. Потім підняла очі - і побачила письмена, що вкривали стіни аж під круглою стелею. Після довгих годин, проведених в клинописній залі, текст був для неї аж надто зрозумілий.

“Ти славний, сине... і славна твоя здобич. Виконай волю батьків та прабатьків своїх, скуштуй вінценосну бранку згідно з ритуалом, як личить тому, хто носить полум’я...”

І куштували. Ютиній гарячковій уяві привиділися мовчазні дракони, що нерухомо сидять уздовж стін. Скільки їх отут вміщалося за раз? Три? Чотири? Он через ту величезну дірку, що веде в драконячий тунель, вводили бранку... Чи ні? Адже до цього вона знемагала в ув’язненні, в вежі... Може, її вводили саме через ті двері, куди Юта й увійшла?

Вона зацьковано озирнулася. В Ритуальну кімнату вело безліч дверей - і один драконячий тунель... Виходить, Арман буває тут щоразу, коли вилітає з замку? Стривай, до чого тут Арман... Арман зовсім ні до чого. Ця зала не має до нього відношення, він не може відповідати за вчинки його предків.

В ній виникло палке прагнення негайно побачити Армана, вона вже обернулася, щоб тікати відтіля - але щось її втримало.

Як заворожена, майже проти своєї волі, вона зробила крок вперед, наближаючись до кам’яного столу. На поверхні його лежала крива сонячна пляма, і Юті здавалося, що вона рухається, повільно повзе древнім, подекуди замшілим камінням.

Із середини столу стирчав шип заввишки з Юту. Довкола нього рунами звивався текст; прочитати його можна було, тільки обійшовши стіл навкруги.

Принцеса рушила в обхід, намагаючись менше дивитися на бахрому з тригранних гаків.

“Тут чинили свій славний промисел... тут вкушали царствену здобич... покоління...” Далі випливала низка імен. Юті б зупинитися, але знаки й слова прикували її, підкорили своїй волі, і вона ходила колами, то наближаючись до жахливої купи інструментів, то знову віддаляючись від неї: “Ім-Ар, Сам-Ар... Дин-Ар, і син його Акк-Ар... Дон-Ір, Дан-Ан, Дар-Ар... Хар-Анн, Хен-Анн...”

В Ютиних вухах зароджувалася, підсилювалася врочиста, ритуальна музика, і кроки її мимоволі вкладалися в твердий, нещадний ритм: “Лір-Ир, Лак-Анн... Сан-Ир, Зар-Ар, Зон-Анн...”. У принцеси запаморочилася голова, гаки злилися в одне залізне кільце, а Юта все читала й читала: “Ган-Анн, Гар-Ар... син його, могутній... і син його... і син...”

Скільки імен. Кожне ім’я - ритуал, і не один. Не дивно, що й досі живісінькі страшні казки. Кожне ім’я - загибель невинної дівчини, і навіть не однієї. Кожне ім’я... Але низка підходить до краю...

“Ард-Ир, Акр-Анн, і син його...”

В голові у Юти гуло, вона похитувалася, намагаючись втримати рівновагу, і все намагалася зрозуміти, що за слово, таке неприємне, дряпає її зсередини, яка тінь ходить навкруги, ніяк не торкаючись її свідомості.

От і все, вона зараз піде. Піде й більш ніколи сюди не повернеться. Треба тільки перечитати останні імена, невідомо, навіщо, але цього вимагає хтось сторонній, що вселився в Юту й випробовує там, всередині, свої гостренькі пазурі...

Їй не хотілося перечитувати. Повільно, над силу, вона підняла очі...

Очі сльозилися. Нічого не видно, подумала Юта, але сторонній, що оселився в її душі, знову завовтузився й змусив.

Ард-Ир... Хто це, не знаю... Акр-Анн... і син його... син його... син...

В Юти підкосилися ноги. Похитнувшись, вона вхопилася за тригранний гак.

Син його Арм-Анн.

Він чинив тут свій славний промисел. Він вкушав тут царствену здобич. А потім він брехав Юті, і Юта повірила.

Він входив сюди, ведений батьком і дідом. Бранка... Така ж дівчина, як вона, Юта. Може, він і не хотів... Навіть напевно... Проте закони роду...

Юта зігнулася навпіл і виблювала. Рипнули, відкриваючись, двері.

Ох, ні, подумала принцеса. Іди геть.

- Юто? - Арман, стривожений, широко крокував залою до кам’яного столу. - Що ти тут ро... - і затнувся.

Принцеса насилу випрямилася. Ось він іде, і очі ясні. І все, як колись... Горгулья, вона дозволяла йому торкатися себе.

Принцеса насилу придушила новий напад нудоти.

- Юто?! - він зупинився.

- Як... - вона кашлянула, повертаючи собі голос, - як це було на смак, Арм-Анне?

Темно-зелені Арманові очі стали геть темними - так розширилися зіниці.

- Напевно... - Юта облизнула губи, - людське м’ясо дуже поживне... Без прожилок... М’яке...

- З глузду з’їхала? - запитав він уривчасто.

- Подивися, - Ютин палець безвольно тицьнув у напис на камені, - подивися, як цікаво... Твого дідуся звали Ард-Ир, а татуся - Акр-Анн... І який би ти був дракон, насправді, так і не покуштувавши...

- Замовкни.

- Звісно... Я нічого не збираюся з тобою з’ясовувати... Будь ласка, вийди. Я... бачити тебе не можу.

Арман хотів щось сказати, але не видав ні звуку.

Імена його батька та його діда у вустах принцеси звучали майже образливо. Вона стояла перед ним, обурена, сповнена жаху й відрази, при цьому відраза ця перевершувала й жах, і обурення. Вона метала блискавки темними звуженими очима. Вона не бажала, та й не могла зараз його слухати. Сунувши ніж в його давню роз’ятрену рану, вона зараз діловито провертала вістря.

Арман знову відкрив рота, але не для слова, а для судомного вдиху.

- А ти ніжна, - проказав він, криво всміхнувшись. - Навіть бачити не можеш? Шкода... Вже прийдеться подивитись, дорогенька. Я ж іще не вирішив, може, й з’їм тебе?

Юта відсахнулася. Арман розреготався:

- Аякже, який я був би дракон, не покуштувавши... Так-так... М’яке, і без прожилок... Поживне... Молоденьке, безневинне... Що ти дивишся, як скривджена доброчесність? - Він підняв плечі, і з них туго вистрілили перетинчасті крила.

- Ніжне рожеве м’ясо! - вдарив по підлозі лускатий хвіст. - Тепле, запашне! Так, принцесо?! - останні слова було важко розібрати, тому що зубаста паща погано його слухалася.

Ледь поборовши заціпеніння, Юта рвонулася. Проскочивши між Арманом і столом, вона залишила на залізному гаку уривок темного балахона.

Услід їй линули моторошні звуки, він яких завмирала кров - як людина, Арман ще міг сміятися, а як дракон - ревів і захлинався полум’ям. Гаряче повітря вдарило Юті в спину, і кінчики її волосся завилися, обпалені.

Багато днів, що вона провела в замку Армана, були присвячені пошукам виходу. Юта тремтіла на холодних сходах, знову й знову розгортаючи в пам’яті розташування кімнат і коридорів. Драконячою Брамою користуються крилаті ящери, але має бути інший вихід. Вихід для людей. Брама.

Вона заплющила очі. А коли ні? Істоти, які жили в замку, прекрасно обходилися величезною круглою діркою, розташованою високо над морем. А щодо бранок - бранкам хід на волю було закрито...

Думай, сказала вона собі. Ти або втечеш негайно, або кинешся з вежі - і не мрій, голубонько, що зможеш знайти третій вихід. Сама винна, не зберегла королівської гідності, завела з чудовиськом фамільярні стосунки... Думай.

Вона сильно замружилася й стисла долонями скроні.

Арман сидів на пласкому камені, безвольно притулившись плечем до кістяка корабля, колись викинутого штормом на ці скелі.

Тепер нещасний корабель був схожий на обгризений риб’ячий кістяк - круті ребра переборок, судомно витягнуті щогли, зітлілі ганчірки на місці вітрил. Над головою Армана загрозливо потріскувала висока корма. Він уявив на секунду, як корма падає, ховаючи його під купою гнилого дерева... І лишився сидіти.

Від моря дув холодний вітер - надсадний і безперервний, мов зубний біль. Арман втискався в слизькі дошки.

Його звинуватили у вірності традиціям роду. Він сам усе життя прагнув їх дотримуватися - і мучився через свою неспроможність. Чому ж принцесині слова обернулися гіркою образою? Чому так тоскно, так порожньо й так не хочеться жити? Чи тому, що ніколи не досягав успіху в промислі й жодного разу не виконав ритуалу? Або тому, що принцеса йому не повірила?

Глухо вдарив мідний дзвін на носі загиблого корабля.

Вони боялися, що він помре в дитинстві, услід за своєю матір’ю. Дід підказав рішення - вирізати ім’я дитини на ритуальному столі, і життєва сила, закладена в камені, допоможе хлопчикові вижити. Потім старий не раз шкодував про це...

Арман вибрався з-під навислої над берегом корми й побрів геть, торкаючись заплямованих лишайником скель.

Коли він відійшов на два десятки кроків, гнила корма протяжно заскрипіла й завалилася, вивергнувши хмару потруху.

Була ніч - безмісячна. Юта стояла біля вікна комори із зовнішнього його боку, вчепившись у рідкі ґрати. Оце зараз вона прослизнула між прутами й тепер, завмерши, дивилася вниз. Внизу не було нічого - темрява, але принцеса знала, що там, у неї під ногами, ворушиться море.

Це - свобода, запевняла себе принцеса й стискала зуби, щоб вони не цокотіли. Один крок відокремлює її від свободи.

Навряд принцеса зважилася б ступити в безодню при денному світлі. Але в темряві ще страшніше - начебто провалюєшся в бездонну дірку... Вона щосили замружила очі та уявила Армана-дракона, як він регоче дико, а з пащі сиплються іскри... Уявила, охнула й полетіла вниз.

Море заковтнуло принцесу з неголосним виляском, обійняло, стисло, залило вуха й очі, і Юті перехопило подих від раптової холодної ванни - але ще в повітрі вона заходилася запекло рухати руками й ногами, і тому мокра її голова дуже швидко виринула на поверхню.

Одяг обліпив тіло й заважав рухатись. Вода вільно гуляла між підошвами сандалій та Ютиними стопами, і відчуття це було незручне й неприємне. Юта хапала повітря ротом і метушливо гребла долонями перед грудьми.

Море важко дихало - під час вдиху принцесу піднімало нагору, і, закинувши голову, вона могла бачити високе вікно, що світилося червоним. На видиху Юта провалювалася в глибоку яму, і тоді біля її обличчя ворушилися водорості - ними, як бурим килимом, було вкрито стіни замку, що йшли на глибину, древні величні стіни, у підніжжі яких борсалася зараз мокра принцеса.

Треба обігнути замок, але в який бік краще пливти? Юта сьорбнула морської води й закашлялася. Найважче позаду, позаду, позаду. Вона на волі, волі, волі. Обігнути замок, вибратися на кам’яну косу, дійти нею до берега, і нехай він спробує спіймати її в такій темряві... Дістатися до людських поселень - вона знову сьорбнула - і через два-три дні з’явитися додому... Побачити маму, батька - вона гребла щосили й уже трохи просунулася - Май, Вертрану...

Ліниво хлюпнула хвиля та відкинула принцесу на вихідну позицію.

Вранішнє сонце застало Юту в мішанині скель.

Всю першу половину ночі вона намагалася обігнути замок вплав та дістатися твердої землі. Зрештою море зглянулося над нею, і хвиля недбало жбурнула принцесу на вузеньку смужку кам’янистого пляжу, де вона тремтіла та збирала рештки сил всю другу половину ночі.

Коли небо стало світлішати, принцеса отямилася. Кровожерливий ящір поруч, вона все ще під стінами замку; треба було негайно й поспіхом рушати в дорогу.

І вона вирушила. Мокрі сандалії жорстоко муляли ноги, і довелося скинути їх по дорозі. Балахон, теж мокрий, нещадно обліпив принцесине тіло, але зняти ще й його Юта не наважилася.

Потроху розвиднювалось. Юта послизалася на камінні, обламувала нігті, оступалася й ковзалась, і рожеві стопи її незабаром стерлися до крові.

Найважче... позаду... Воля...

Їй було трохи незвично йти під небом і під вітром, і незабаром вона почала задихатися. Час було подумати про привал, коли камені раптом розступилися й під ноги принцесі лягла дорога.

Дорога! Забувши про втому, Юта бадьоро зашкутильгала вперед, задоволено помічаючи, що швидкість її зросла й великий берег поруч

Їй пригадався вигляд згори - так і є, це та сама дорога, що тягнеться уздовж коси й незабаром поведе її далі від замку, від дракона, від усіх цих жахів... Але негайно майнула думка - але ж дорогу видно, як на долоні!

Уже геть розвиднілося. Юта озирнулася - ось він, замок, ще так близько, начебто й не збивала вона п’яти в кров, намагаючись швидше його спекатися.

Сховатися? У Юти потемніло в очах від думки, що цілий день до смерку їй доведеться сидіти в якій-небудь щілині. Та здоровий глузд був невблаганний - Арману досить просто здійнятися в небо, щоб побачити принцесу, яка подорожує пустельною дорогою.

Ніби у відповідь на її думки, над замком злетів дракон. Юта прекрасно бачила його загострений силует у косому промінні висхідного сонця.

Не встигнувши й подумати як годиться, Юта метнулася в сторону найближчого нагромадження каміння.

Брили, схожі на похилі кам’яні стовпи, відразу ж закрили її від неба й від Армана, проте принцеса пробиралася й продиралася вперед, гнана інстинктом жертви - сховатися. У якийсь момент їй здалося, що камені під ногами здригаються, ворушаться - вона не надала цьому значення.

Раптом валун, на який вона сміливо стала ногою, хитнувся й провалився вниз. Юта ледь встигла відскочити - але в цю мить каміння заворушилось.

Юта бачила в дитинстві, як у болоті тонула корова. Десятеро людей бігали навколо й метушилися, поки один з них сам не втрапив у трясовиння й відразу не провалився по пояс. Поки витягали його, корова потонула, протяжно заревівши перед смертю, так, що волосся ворушилися на голові...

Каміння, між яке втрапила Юта, подібне було хисткій трясовині. Один камінь ішов у землю - на його місце виповзав другий, мокрий, слизький. Дрібні камені занурювалися майже миттєво, великі валуни - повільно, але невпинно.

Вона не знала, куди бігти. Всі її думки, бажання, можливості були зосереджені на одному - перескочити на інший камінь. Не зісковзнути. Не оступитися. Не втрапити ногою в розколину. Вискочити. Вивернутися. Однак каміння - каміння гралося з нею, як кішка з мишкою. Повільний ритм, якому підкорялися всі ці потопаючі й виникаючі валуни, непомітно прискорювався.

Вона плуталася в мокрому низі балахона. Камені зникали в безодні, немов льодяники в пельці ласуна, і вистрибували на поверхню, наче поплавці щасливого рибалки. Хоч куди падав зацькований Ютин погляд - скрізь ходором ходили сірі спини валунів, визиваючи в пам’яті штовханину на ринковій площі.

Вкотре викрутившись, вона кинулася грудьми на круглий камінь завбільшки як великий бик. Камінь знущально хитнувся й повільно, по волосині, став іти в землю.

- Рятуйте! - закричала Юта.

Вона майже не мала голосу. Метушилися камені, відтискуючи один одного. Навкруги стояв нестерпний скрегіт - начебто сама земля, змучена гарячкою, скреготіла зубами.

- Рятуйте!

Великий камінь пішов у землю до половини. Довкола нього, мов бульбашки в казані з окропом, виникали й провалювалися дрібніші камінці.

- Допоможіть... - сказала Юта пошепки. - Хто-небудь...

Камінь провалився на дві третини. Вона гарячково озиралася - перескочити кудись було немислимо. Там і тут задоволено чавкала трясовина, ковтаючи валуни й випльовуючи їх, немов вишневі кісточки.

- Ой, мамо... - прошепотіла Юта. - Ой, Армане...

Дрібні камінці, стираючи свої боки на порох, навалювалися на потопаючий великий камінь. Юта занурювалася в землю разом з ним, а сонце піднімалося, а небу було начхати, а принцеса провалювалася, затягнута чимось або кимсь, засмоктувана в трясовину, гинула так бездарно й так огидно...

- Рятуй... - і ні звуку. Хрипіння. Знову: - Рятуй...те...

Тінь затулила Юту від сонця, яке байдуже дивилося на її смерть. Рвонув вітер, який пахнув різко й незвично. Широкі крила заляскали й загородили від неї небо. Дрібне каміння навалилося на Ютині ноги, однак тієї ж миті величезні загнуті пазурі підхопили її за плечі. Ривок... Юті здалося, що з її підошов здерли шкіру. Валун ухнув униз, пішов у землю, але Юта, несена звідти геть, вже не могла цього побачити.

Туди, де сонце, літають лише коли день мине.

Крила втомились. Вдолині чекають

Мене.

Арм-Анн

У Ритуальній кімнаті він набув людського вигляду, і тягти принцесу Юту стало насправді важко.

Юта пручалася. Вона дряпалася й кусалася, вона виривалася й кричала ламким голосом:

- Ненавиджу! Смердючий ящір! Мерзенне чудовисько! Пусти мене, людожере!

А він тяг її й волік, і перекидав через високі пороги, і перетягував через сходинки нескінченних сходів, і не волів розуміти - навіщо. Куди, власне, він її веде? І що тепер з нею робити?

Щоб не задавати собі це питання, він тяг її все швидше й жорсткіше. Вона пручалася все менше - берегла сили.

Коли, зрештою ввалившись у кімнату з каміном, він відірвав свої онімілі пальці від її коміра, принцеса, вставши миттю порачкувала в найдальший куток. Прокричала звідтіля, причому голос її став хрипкий та подібний до голосу самого Армана:

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 678 9 10 11 Следующая ⇒