|
|||
ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 2 страницаПоля складалися мозаїкою - жовтий квадратик до чорного. “Ковдра з клаптиків”, - промайнуло десь на краю Ютиної свідомості. Блакитною змійкою звивалася маленька річка, а там, далі, синьою дугою вставало море. Вітер відносив вдалину пронизливий драконячий запах; повертаючи голову, вона бачила невисоко над собою коричневу луску й ритмічні помахи перетинчастих крил. Знову небо, біла безтурботна хмаринка, обрій, і небо знову... Юта смикнулася, роздираючи боки об стиснені пазурі, викрутилася та щосили вдарила ногами по твердій м’язистій лапі. Дракон не звернув на це ніякої уваги. Стиснувши зуби, глибоко вдихнувши, Юта змусила себе розслабитися. Вона безвольно зависла в міцних пазурах, замружившись і рахуючи про себе: п’ятнадцять, шістнадцять... Пазурі здригнулися. Дракон, либонь, вирішив, що жертва задихнулася, і послабив хватку. Трошечки. Цього “трошечки” Юті вистачило. Рвонувшись що було сили, відчайдушно відштовхнувшись ліктями й коліньми, вона таки вивалилась в порожнє небо. Здавалося, вона оглухла - навколо встала стіна ревучого вітру, спідниці накрили Юту з головою, і коли вона знову побачила землю - хтозна, вгорі або внизу - земля була вже набагато ближче. Розчепірившись і завмерши, як зимова жаба в товщі озерної криги, забувши від жаху навіть замружитись, Юта летіла, падала, провалювалася в повітряну яму; у наступні кілька миттєвостей земля стрімко втратила подібність до ковдри з клаптиків та кинулася їй в обличчя. На якийсь час її свідомість потьмарилася. Відчувши поштовх і раптовий біль, вона вирішила було, що вже розбилася на смерть і лежить, закривавлена, десь у полі; але вітер так само тріпав її сукню й волосся, і, відкривши очі, вона побачила, як земля віддаляється. В останню секунду дракон підхопив жертву, яка вислизнула, і тепер його пазурі стискали Юту ще міцніше, ще болючіше впивалися в ребра й не давали продихнути. Втім, принцеса вже не мала сил боротися - вона тільки слабко вовтузилась, марно намагаючись розтиснути жахливі пазурі. Це заподіювало більше незручностей їй самій, ніж драконові, але Юта не здавалася, смикала ногами й, зігнувшись, намагалася вкусити вкриту дрібною лускою лапу. Крізь туман, що став у неї перед очима, вона бачила все ж таки, як поля внизу змінилися густими лісами, де вже не було ні доріг, ні просік; часом вона впадала в безпам’ятство, а тим часом ліси заступила кам’яниста рівнина, потім постали сірі з прозеленню скелі, об які розбивався прибій - дракон заніс Юту на морський берег. Юта бачила скелястий гребінь, що випинався в море вузькою косою й закінчувався величезною, дивовижної форми горою; дракон різко завернув, і Юта усвідомила з жахом, що насправді це замок - напівзруйнований замок, який угніздився в скелях. Нерівні вежі стирчали, мов гнилі зуби; дракон став знижуватися колами, начебто даючи Юті можливість розгледіти похилий підйомний міст, сліпі вікна-бійниці й круглу чорну діру - вхід у тунель, браму для дракона. При вигляді тунелю сили Юти миттю подесятерилися - вона виривалася й пручалася, мов дика кішка; дракон засичав і шугонув у чорну діру. Рот і ніс Юти миттю сповнилися попелом і кіптявою, позбавивши її змоги кричати. Затримайся дракон на мить у тунелі - і вона напевно задихнулася б, але ящір, блискавично проминувши абсолютно чорний коридор, увірвався в яскраво освітлене приміщення. Тут страшні пазурі нарешті розтиснулись, і Юта відчула босими ступнями холод кам’яних плит. Не втримавшись на ногах, вона сіла на підлогу й озирнулася, як уві сні. Кругла зала розмірами й оздобленням пасувала драконові; крізь неправильної форми отвір у стелі падав широкий сонячний промінь. У центрі зали привиділася Юті громіздка споруда - стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. У центрі його випирав загострений залізний шип, а біля підніжжя - Юта похолола - горою лежали небачені, огидні інструменти, що викликали в сплутаній свідомості бранки образ чи то крамниці різника, чи то камери тортур. Затуманений Ютин погляд не міг уже розрізнити, що там іще купами звалено у віддаленому темному кінці зали; за її спиною задоволено засичав ящір. Кінець принцеси Юти виявився страшнішим за найстрашніші казки. Коротко скрикнувши, жертва дракона знепритомніла.
Перед її очима танцювали жовті вогники. Вона напівлежала на чомусь м’якому, її оточували тепло й тиша. Горгулья, який огидний сон! Вона потягнулася, не розплющуючи очей. Де вона? Не схоже, щоб у своєму звичному ліжку. Може, вона знову задрімала над книжкою в улюбленому маминому кріслі? Мама вишивала шовком сюжет стародавньої легенди про дівчину, викрадену... Драконом?! Вона розплющила очі й сіла. У просторій залі було досить світло; догоряли поліна в каміні, і Юта дійсно сиділа в кріслі - але геть незнайомому, неабияк протертому й такому великому, що в ньому могло вміститися ще півдесятка принцес. Просто перед собою вона побачила стіл, до країв заставлений тьмяними винними пляшками, а по той бік столу - горгулья! - в такому самому кріслі сидів зовсім незнайомий чоловік, темноволосий, сухорлявий, зі страдницькою складкою між насупленими бровами. Схиливши голову на плече, він чи то розмірковував про щось, чи то дрімав. Украй спантеличена, Юта якийсь час сиділа тихо, намагаючись згадати, що відбулося, як вона сюди потрапила, і, головне, хто цей незнайомець, що має зухвалість перебувати наодинці зі сплячою принцесою? Може, вона занедужала, і це - лікар? Думки її плуталися; вона не могла довести до кінця жодного ланцюжка міркувань, і, зневірившись, нарешті зважилася розліпити губи й тихенько покликати: - Агов... Незнайомець підняв голову. У нього були вкрай трагічні, втомлені очі - як здалося Юті, темно-зелені. Побачивши, що принцеса прокинулася, він не виявив ні радості, ні хоча б зацікавлення. Якийсь час вони дивилися один на одного - незнайомець з тугою, Юта - з дедалі більшим сум’яттям. Нарешті, незнайомець, зітхнувши, подався вперед і поставив на стіл порожню склянку, яку весь цей час тримав у руці. Юта запитала пошепки: - Ви - лікар? Незнайомець криво посміхнувся, і Юта зрозуміла - ні, він не лікар. Роздратована власною нерішучістю, вона запитала голосніше й вимогливіше: - Так хто ж ви, горгулья, такий і що ви тут робите? Незнайомець уп’явся на неї спантеличено, потім простягнув руку до найближчої пузатої пляшки й наповнив з неї свою склянку. Відпив, поморщився, знову втомлено глянув на Юту. Підняв брови: - Гарне запитання... Ви що ж, геть нічого не пам’ятаєте, принцесо? Голос його був ледь хриплуватий - Юта могла заприсягнутись, що ніколи не чула його раніше. Незнайомець тим часом піднявся, причому з видимим зусиллям - либонь, він уже чимало випив. - Дозвольте вам нагадати, принцесо, - він дивно посміхнувся, - дозвольте вам нагадати, що вас викрав дракон. Юта похолоділа. - Ні, - пробурмотіла вона непевним голосом, - мені тільки наснилося, що мене викрав дракон. Незнайомець підняв очі до стелі: - Добре. А до цього вам наснилося, що ви були на карнавалі... В синьому капелюшку із човником, адже так? - і він уп’явся в Юту очима. Спина Юти, ніс і долоні миттю вкрилися потом. Вона згадала різкий драконячий запах, строкату землю, що пливе далеко внизу, вітер піднебесся, замок на скелястому півострові, що видається в море... Було або привиділося? Під глузливим поглядом незнайомця вона збагнула раптом, що сидить боса, що її ребра ниють, а кулаки, що ними вона гамселила по твердій лусці, вкриті синцями. - Горгулья... - пробелькотіла вона вражено. Незнайомець пирхнув. Стривайте, подумала Юта, а страшна зала з огидними знаряддями, зала, куди притяг її ящір - вона теж була? Або це вже було марення? Але якщо дракон дійсно приніс її в замок, щоб з’їсти, і якщо він не з’їв її, а оце вона сидить живісінька, чи не означає це... Вона геть іншими очима подивилася на незнайомця, що стояв перед нею, погойдуючись і схопившись для певності рукою за спинку крісла. Страшно подумати, яким небезпечним для людини є двобій з драконом. Не дивно, що лицар, який здолав ящера, стільки п’є. - Я не забуду, - сказала Юта тремтячим голосом. - Ви побачите, що я можу бути вдячною. Ви вже знаєте, я принцеса... Ви, напевно, бачили мене на карнавалі в цьому злощасному капелюшку... Так, звичайно, ви були там і бачили, як огидний ящір... смердючий дракон, як він викрав мене... Незнайомець дивився на неї, витріщивши очі. - Ви найшляхетніший та найвідважніший лицар, - продовжувала Юта, все більше надихаючись. - Я віддячу вам по-королівському... Мій батько, король Верхньої Конти, виконає будь-яке бажання людини, котра врятувала його дочку з лап... із бридких лап... - вона ладна була заплакати або зааплодувати. - Про що ви? - запитав незнайомець глухо. - Але це ж ви врятували мене? - Юта широко посміхнулася, від чого її великий рот розтягнувся до вух. Незнайомець відвернувся. - Але ж ви? - повторила Юта розгублено й трохи ображено. Незнайомець позирнув на неї з-під лоба, і в погляді його вона прочитала роздратування: - Я - врятував? Юта потакнула: - З лап чудовиська... Вибачте, якщо я щось не те сказала, але ж хтось мене звільнив! Незнайомець обережно поставив на стіл спорожнілу склянку. Тієї ж миті важке крісло, в якому він щойно сидів, відлетіло вбік, як пір’їнка. Незнайомець раптом виріс аж під склепіння стелі, вигнувся дугою, підняв руки, з яких відразу виросли величезні перетинчасті крила. Замість голови на його плечах уже сиділа увінчана костистим гребенем, озброєна зубастою пащею довбня, а по плитах підлоги постукував лускатий хвіст, що взявся казна-звідки. Однак раніше, ніж старий Ютин знайомець, дракон, закінчив свою метаморфозу, нещасна принцеса глибоко й надовго поринула в забуття.
* * *
Він звик називати себе Арманом, хоч ім’я його було Арм-Анн, і в звучанні цього імені луною озивалися всі двісті поколінь його предків - могутніх драконів-перевертнів, чиї імена зберігав кам’яний літопис підземної зали. Самотність його, що тривала два сторіччя, наповнена була їхньою присутністю - щоразу, спускаючись зі смолоскипом у надра замка, він відчував на собі погляди незліченних палаючих очей. Хіба найостанніший листочок на дереві не є посланцем коріння? Безмежно вільні в небі й на землі, неприборкані й майже невразливі - предки його були проте рабами Закону, і несли своє рабство з радістю, і вважали його привілеєм. Тисячоліттями вони гордо виконували ритуал, що давав їм право безтрепетно дивитися в очі одноплемінникам. Вони жили й умирали у згоді з собою, в мирі зі своїми родичами й шановані нащадками. Не раз, мружачись від факельного диму, проводячи рукою по кам’яних письменах, Арман читав, насилу розбираючи знаки й слова: “Юна істота, діва... вінценосний здобич... окраса твого промислу... Нехай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, і молодістю... Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал, і здіймися до зірок, і жар гортані твоєї зрівняється із сонячним полум’ям...” Тисячоліттями дракони викрадали юних бранок з людських поселень - принцес, дочок воєвод і вождів, великих і малих володарів. У ритуальній кімнаті - круглій залі з отвором у стелі - вогнедишні ящери врочисто споживали здобич. Безліч разів Арман брався читати опис цієї трапези, але так жодного разу й не дістався до кінця. А стіна вкрилася таким товстим шаром факельної кіптяви, що знаки неможливо стало розрізнити. Один раз, як оповідає літопис, бранці вдалося врятуватися - її визволив богатир-чаклун, який став до бою з ящером та здолав його. Відтоді ритуал змінився - трохи збентежені дракони вже не розправлялися із бранками негайно, але замикали їх у вежу, ніби викликаючи на герць імовірних визволителів. Довідавшись про викрадення принцеси, навколишні лицарі вирушали її рятувати; безліч їх трагічно гинуло, однак історія зберегла імена кількох щасливчиків, що насправді зуміли домогтися свого. Ймовірно, їм траплялися геть старі, або хворі, або немічні дракони. Або?.. Багато років Армана мучило це питання. Невже та відмінність, та хвороблива вада, що він ненавидів у собі й оберігав, ховав, заганяючи в найпотаємніші куточки свідомості - невже вада ця проявлялась інколи в комусь зі славетних його предків? Сповнений надії та сумнівів, він знову й знову спускався з факелом у підземну залу й вчитувався в кам’яний літопис; знову й знову він отримував відповідь: ні. Ті божевільні юнаки, яким вдавалося відвоювати замкнену в замку принцесу, були просто щасливчиками - жоден дракон не віддав бранку добровільно. Він викрадав її, щоб зжерти: “Досягни успіху в промислі й виконай Ритуал”... Неприборкані й могутні, вони діяли так, як велів Закон. Вони були щасливі, вступаючи у двобій, і шкодували, коли супротивника вистачало на один-єдиний язичок вогню. Виконавши ритуал, вони, натхненні, влаштовували ігрища, які часто закінчувалися смертовбивством, тому що викарбувано на древньому камені: “...Пращурів вшановуй, і теплий вітер підніме крила твої, і твої нащадки вшанують тебе... Але брат твій, чия молодість припадає на твою - лихо твоє... Бийся, доки не висохне вогонь у горлянці його...” Тепер всохнув і сам рід. Останній нащадок ширяє над замком, останній нащадок бродить зі смолоскипом у підземеллі. “Промисел твій - честь і сила твоя. Досягни успіху в промислі, і не згасне твоє благодатне полум’я”... Арм-Анн, що звик називати себе Арманом, не досягнув успіху в промислі. Бували дні, коли він зовсім про це не думав - небо й море в такі дні мали свій звичайний колір. Якби таких днів було більше, він зміг би спокійно дожити до старості. Але в інші дні - сірі, сухі, оповиті каламутною завісою, коли приходили каяття, застаріле почуття провини, туга й безвихідь - в такі дні він відчував свою неповноцінність так гостро, що не хотілося жити. Він був вилупком, самотнім виродком, відступником - і він був останнім листям на древі, хирлявим посланцем могутнього коріння. Двісті поколінь його пращурів дивилися на нього з покарбованих клинописом стін. Іноді йому здавалося, що він божеволіє. Будь-що він повинен був виконати вимогу древнього Закону, однак сама думка про ритуальну кімнату була йому страшна й огидна. Двісті перший нащадок був страждав від нічних кошмарів. Просипаючись в холодному поту, він міг згадати лише солодкуватий запах квітів, від якого слабшали коліна й підступала нудота. Стуливши зуби, він намагався розворушити свою пам’ять - і заходив в глухий кут, тому що пригадувалося завжди одне й те саме - круглі грудки глини, що котяться слизьким схилом, дерев’яні ґудзики, що котяться похилою дошкою, і голос - можливо, батька, якого він погано пам’ятав, або материн, якої він не пам’ятав зовсім. Щоразу, вилітаючи із замку в подобі дракону й повертаючись назад, він змушений був здригатися, потрапляючи в ритуальну кімнату - а обминути її ніяк не можна було, тому що драконячий тунель починався саме там. Змучений внутрішньою боротьбою, яка весь час посилювалася, Арман тисячу разів приймав рішення й на тисячу перший зрозумів, що відступати нікуди. Того дня він нескінченно довго кружляв над морем, а море було таке спокійне й прозоре, що, ширяючи над сонячними відблисками, які вкривали морську поверхню, він міг бачити далеке дно. Потім, свічкою злетівши до сонця, він раптом відчув усередині безмірну легкість і настільки ж безмірну порожнечу. Він зважився. План його був простий, з його допомогою хитромудрий Арман розраховував примиритися з родом, уникнувши при цьому Ритуалу. Викрадена принцеса повинна якийсь час знемагати у вежі, міркував Арман. Досить, щоб хоч один лицар побажав відбити її в чесному двобої; Арман же подбає, щоб цьому сміливцю пощастило. Нинішнє покоління лицарів було, щоправда, боягузливе та дрібненьке у порівнянні з колишнім, зате мало досить слабке уявлення про драконів та могло не знати, що насправді навіть великий воїн приречений, вступаючи в боротьбу зі здоровим і сильним ящером. Арман вирішив зіграти на цій непоінформованості. Єдиний витязь, єдиного досить! Одного дурненького, наївного, хороброго, розважливого, доблесного, хитрого - аби тільки приїхав і підняв списа, викликаючи дракона на битву. Тут таївся ще один секрет, на який Арман розраховував найбільше. Справа в тому, що за неписаним, але свято дотримуваним людським законом визволитель повинен був оженитися на звільненій. Принада, думав Арман, ледь не торкаючись води перетинчастим крилом. Хто не хоче одружитися з прекрасною принцесою? А потрібен усього лиш один хоробрий чоловік, і викрадення закінчиться не в ритуальній кімнаті, а за весільним столом... При думці, що тяжке почуття власної провини й неповноцінності буде незабаром забуте, він відчув майже переляк. Принада. Викрадена має бути бажана, і не тільки завдяки королівському походженню. Це дуже важливо - не помилитися. Та, кому доведеться бути замкненою у вежі, повинна з’являтися лицарям у мріях, позбавляти їх сну... З магічної спадщини предків Арману дісталися тільки двійко заклинань так дзеркало - каламутне, вкрите мереживом тріщин; воно мало здатність показувати у своїй темній рамі події, які відбуваються далеко за стінами замку. Взаємини дзеркала і його власника складалися непросто - причиною того була кепська вдача самого дзеркала; часом воно відмовлялося служити, і Арман багато разів ледве втримувався, щоб не розколоти його остаточно. Втім, у день капелюшного карнавалу магічне дзеркало було досить прихильне; зі строкатої передсвяткової суєти погляд Армана безпомилково вихопив юну принцесу Май. Чарівне, веселе, граціозне створіння, народжене, щоб полонити серця. Прекрасна принцеса. Та, заради якої лицар може наважитися на смертельну сутичку. Дорогоцінний приз у небезпечній грі. Арман ретельно запам’ятав капелюшок із човником - такий капелюшок неможливо пропустити або переплутати з іншим. Висока хвиля повинна була послужити йому прикметою, видимою з повітря, дороговказом і маяком. Велике скупчення народу, карнавал, суєта й галас були вельми доречні - що швидше рознесеться чутка про викрадення, то неспокійніше заб’ються серця лицарів, воїнів і витязів, які прагнуть здобути геройську славу та отримати за дружину прекрасну принцесу... Він зробив усе, як хотів. Святкова площа здавалася з висоти розцяцькованим мурашником. Він бачив, як заціпенілі було люди кинулися врозтіч, і злякався було, що не знайде у вирі кольорових капелюшків той один, єдиний; однак потім, опустившись нижче, побачив його на королівському помості, геть нерухомого - принцесу, схоже, паралізувало страхом. Він уже витягнув пазуристі лапи, але принцеса отямилася й побігла. Він мчав над нею, приміряючись, щоб схопити жертву якомога обережніше. В останню мить вона ледь не вислизнула, проте він рвонувся - і відчув у лапах дорогоцінну здобич. Він ніс її обережно, як міг. Замість овечки в пазурах його виявилася дика кішка, розпачлива й підступна - один раз він упустив її й потім ледь упіймав. Насправді, він не очікував від юної тендітної істоти такого скаженого опору. Він втяг її в замок через Драконячу Браму. В ненависній йому ритуальній кімнаті стовпом стояло сонячне світло. Він поставив її на підлогу. Можливо, вона знепритомніє - це так природно для принцеси. Він уперше глянув на неї - і сам ледь не зомлів.
- Звідкіля в вас цей капелюшок? Юта мовчала, забившись у куток біля каміна. - Звідкіля в вас цей капелюшок? Хто ви така? Юта голосно втягнула повітря. Видихнула з усією гордістю, на яку в цей момент була здатна: - Я принцеса! Арман пирхнув. Коли він пирхав у драконячій подобі, з ніздрів його виривалися снопи іскор. Зараз він був у подобі людини, але Юта однаково не могла дивитися на нього, не здригаючись. Арман, дивлячись на неї, здригався не менше. Так, лицар має бути сліпий, як кріт, аби побажати цю дівку за дружину! А щодо двобою з драконом... Перед внутрішнім зором Армана знову виникли безформні грудки, що котяться слизькою поверхнею. Зусиллям волі він відігнав видіння. - Я принцеса, - сказала Юта тихо й твердо. Нічого, бадьоро подумав Арман. Нічого... Можливо, не все ще втрачено і, скажімо, завтра вдасться що-небудь придумати. Або післязавтра... Але не зараз, не тепер. І, ретельно вигнавши з голови всі думки, він зробив суворе, належне випадку обличчя й сказав: - Повідомляю вам, принцесо, що відтепер ви моя бранка. Зараз я посаджу вас у вежу, де ви будете замкнені доти, доки... - він проковтнув застряглу у горлі грудку, - доки не знайдеться сміливець, який зважиться вас звільнити... Якщо він взагалі знайдеться, - додав він тихіше. Юта глянула на нього розширеними очима. Схлипнула. Прошепотіла в розпачі: - Ви... Ви - мерзенне чудовисько... Арман знову пирхнув.
У західній вежі, найменш зруйнованій, струменіло з-під каменю джерельце. Глиняна чаша була повна сухих коржів, а поруч із солом’яним матрацом по-сирітському стояли величезні дерев’яні черевики. - Тут? - запитала Юта ламким голосом. Арман на мить пожалів її, але жалість відразу поступилася місцем роздратуванню - він знову згадав, у яку втрапив історію. Підштовхнувши принцесу - вона гидливо відсторонилася - він з грюкотом зачинив за нею ковані двері. Постояв у раптовій тиші, голосно вимовив замовляння-замикання: - Хорра-харр! Юта, що стояла із протилежної сторони дверей, почула, як віддаляються його кроки. Вона закусила кісточки пальців, переступаючи з ноги на ногу й не відчуваючи холоду онімілими босими стопами. Весь жах її становища доходив до неї поступово, поштовхами, і з кожним поштовхом вона усе болючіше кусала пальці, сподіваючись прокинутися нарешті й сказати з полегшенням: який надзвичайний кошмар! Мелодійно дзюрчала вода, стікаючи по замшілих каменях. Юта втрапила у в’язницю - глуху в’язницю дракона.
Полуденний вітер тремтить, І море у скелях зітхає. Туго, привіт. Арм-Анн
Він марнував години перед тьмяним надтріснутим дзеркалом, і в запилюженій рамі безладно чергувалися картини з життя трьох королівств. У Верхній Конті панувала розгубленість і було оголошено жалобу; чухаючи підборіддя, Арман дивився, як бліда й постаріла королева прикладає хусточку до очей, як король суворо віддає якісь розпорядження, як гірко плаче маленька Май і супиться інша принцеса - Вертрана. Потім, подавшись уперед, він спробував почути, про що там повідомляють на майдані глашатаї, але капосне дзеркало доносило лише уривки: “Наважиться... закон... її високість... під вінець...” Глашатаї повторювали одне й те саме на всіх майданах, як і вчора, як і позавчора, і так уже багато днів. Але знатні юнаки відверталися й проходили повз них; лише раз у дзеркалі виявилася людина, готова на подвиг - якийсь замурзаний вугляр, у якого не було ні зброї, ні бойового коня, а тільки непомірні претензії й дурна мрія оженитися на принцесі. Арман подумав про бранку майже з ненавистю. Зараз він готовий був повірити, що дівка спеціально натягнула чужий капелюшок і підло чекала його посеред майдану, щоб зруйнувати так ретельно продуманий і гірко вистражданий план. Ще трохи - і він повірив би, що вона сама полізе йому в рота, аби тільки завдати йому прикрості. Він застогнав. Нехай посидить у вежі, сама винна.
Спочатку все йшло зовсім непогано. Вона зуміла протиснути в щілину голову, плечі й половину тулуба. Під вікном вежі проходив кам’яний карниз, досить широкий, але в багатьох місцях він обвалився. Перед очима Юти виявився кущик бурої трави, що прижилася на поїденому часом камені; далеко внизу ліниво переверталося море. Сходинка над безоднею. Яка з неї користь для людини, що зовсім не вміє літати? Але Юта завзято лізла й пробиралася, розсудивши, що, вибравшись із темниці, щось придумає. Придумувати їй не довелося, тому що якраз на півдорозі щастя покинуло найяснішу бранку. Чи то щілина під ґратами була занадто вузька, чи то принцеса виявилася не такою вже й худенькою - але Юта застрягла, причому голова її залишилася на волі, а ноги - в ув’язненні. З кущика тьмяної трави перед Ютиним обличчям вибрався припорошений пилом сіренький жучок. Йому, напевно, дивно було бачити принцесу, яка намагається підлізти попід ґрати вузького вікна башти. Юта сіпнулася - жучок розправив тьмяні крильця й полетів. На волю. Зневірившись, що зможе просунутися вперед, смілива принцеса видихнула все повітря з легенів і спробувала відступити назад. Та ба! Ґрати не давали їй зрушитися й на волосинку, і похололій Юті уявився зотлілий кістяк, застряглий під залізним пруттям... Картина ця була така жахлива, що, рвонувшись із останніх сил, обдерши боки й подряпавши спину, вона звалилася нарешті на кам’яну підлогу своєї в’язниці. Віддихавшись трохи, бранка сіла на солом’яний матрацик, сумно підперла щоки кулаками та вкотре поринула в роздуми. Спроба втечі знову зірвалася, і ув’язненню не видно було кінця-краю. Авжеж, їй поки що вистачало й коржів, і води, а у віконце кожного ранку заглядав сонячний промінь, але, зрештою, хіба це життя для людини? Особливо якщо ця людина - молода дівчина, ба більше - принцеса! До того ж - горгулья! - у будь-яку хвилину може з’явитися дракон, і якщо він жодного разу не показувався із самого дня викрадення, то це ж не означає, що він забув про жертву! Ні, тікати. Тікати негайно! Юта рішуче підвелася - і знову сіла. Всі шляхи до втечі були вже випробувані - і марне. Крізь ґрати не протиснешся, під ґрати не пролізеш, а двері окуті залізом і замкнені заклинанням. Заклинанням... Юта виявила, що повторює бездумно останні слова свого жахливого тюремника: хорра-харр... Дуже грубе, некрасиве слово, і схоже на лайку. Хорра-харр. Сунувши ноги в дерев’яні башмаки, Юта прошкандибала до дверей. Постояла, дослухаючись. Ні звуку. Десь на околицях Ютиної свідомості блукала якась проста думка. З вологої стінки витріщалася мокриця. Пробіг волохатий павук, огидно перебираючи довгими суглобистими лапами. Проста думка крутилася зовсім поруч, і Юта ніяк не могла її вхопити. Розлютившись, вона зібралася вже й зневіритись, як раптом у пам’яті її сплив товстий лакей з палацу, що навчав премудростям юну покоївку: “Ключик праворуч - замкнули скриню... Ключик ліворуч - відімкнули скриню...” І перш ніж Юта зметикувала, до чого тут “ключик ліворуч”, губи її самі собою вимовили: - Рраха-ррох! Довгий скрип пролунав у в’язниці. Окуті залізом двері повагалися й гойднулися, і між іржавим їхнім краєм та стіною, на якій сиділа мокриця, виникла щілинка. Із щілинки потягнуло вогкістю, двері прочинилися далі, і обімліла Юта побачила в прорізі коридор і сходи. Коридор і сходи! Вихід! Воля! Драконове заклинання виявилося схожим на ключик старого лакея - вимовиш задом наперед, і двері відкриються. Приголомшена своїм щастям, Юта нерішуче підштовхнула важкі двері й визирнула назовні. Коридорів виявилося відразу два - праворуч та ліворуч, і були ще кручені сходи, що вели донизу. Юта замислилася було, потім скинула дерев’яні черевики - у них вона гуркотіла б, як порожній візок по бруківці - і, боса, діловито зашльопала сходами.
Замок вріс у скелі й був, мабуть, древнішим за скелі. Арман не знав напевне, хто його будував - чи то предки його предків, чи то невідомі істоти, що жили на землі о тій порі, коли на ній не було ще ні людей, ні драконів... Однак уже під час життя легендарного Сам-Ара замок являв собою чималу руїну. Арман пирхнув. З ніздрів його вирвалися снопи іскор, тому що Арман, розмірено змахуючи шкірястими крильми, кружляв над морем. До замку, що вгніздився на скелястому півострові, вела одна-єдина дорога - вузька, звивиста, доволі лиховісна. Майже добравшись до його підніжжя, дорога ця роздавалась, утворюючи круглий рівний майданчик - традиційне місце двобоїв. Спустившись нижче, Арман розгледів би акуратно складену в його центрі купку кісток - пам’ятник усім колишнім та майбутнім визволителям. Арман не став спускатися. Він злетів так високо, що земля внизу затягнулася ніби туманом, і крізь туман цей до болю в очах вдивлявся в дорогу, в дороги, в усі шляхи й стежки ближньої й далекої округи... Але вони були пустельні, порожні й покинуті, і ніде не здіймалася хмара куряви під копитами баского коня, і не зблискувала на сонці зброя, і жоден лицар не поспішав на допомогу полоненій принцесі... І тоді він заревів, могутньо, страшно, зі стовпом полум’я з глотки й димом з ніздрів, і ревіння його прокотилося над морем, і в далеких прибережних селах люди, бліднучи, шепотіли заговори й заклинання.
Драконяче ревіння повалило Юту навколішки. В першу секунду вона уявила, що ящір виявив її втечу й розлютився надміру; в наступний момент здоровий глузд узяв гору над страхом, і принцеса розсудила, що звір кричить над морем, а втеча відбулася в замку, і виходить, жахливий крик її, Юти, безпосередньо не стосується. Упевнившись у цьому, вона зважилася встати й продовжила свій шлях. Вона шукала вихід із замку - і раз у раз поверталася до порога своєї спустілої в’язниці. Прийшов час зневіритись, одначе вона мужньо жувала сухий корж, сьорбала воду із джерела й знову вирушала плутати в темних коридорах.
|
|||
|