ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 4 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 14Следующая ⇒

- Що?

Юта запекло засопіла, не наважуючись запитати.

- Ну, чого тобі, принцесо?

- У вас... ну, взагалі, у драконів бувають імена, як і в людей?

- У людей, - сухо поправив він, - у людей, як і у драконів.

- Можна взнати, як вас звуть?

Він задумався. Вимовив насилу:

- Арм-Анн.

З двома смолоскипами було зручніше, ніж з одним.

- Отут незрозуміло... - бурмотала Юта. - Це драконяча мова?

- Древній діалект.

- А ви розумієте його?

- Почасти.

Залі не було видно кінця-краю, і все нові й нові колони, вкриті письменами, зринали з темряви.

- А що тут написано? - Юта водила пальцем по вологому камені. Арман раз у раз притримував її:

- Не руками, принцесо!

Юта сахалася, щоб одразу наблизитись знову:

- Отут є й знайомі букви, й не зовсім знайомі... Що це?

Арман поблажливо пояснював. Чергувалися більш чи менш давні описи вдач, звичаїв, літопис найважливіших подій, якими, як правило, були битви, сутички й двобої: “...і зустрів Дон-Ар брата свого старшого Дав-Анна, і була їхня сутичка подібна до вогняного вузла... І стягся вузол, і загинув Дав-Анн, і Дон-Ар заволав переможно - але рани його були глибокі, як море, і пролив він море крові своєї та в море ж і впав...

Загинули обоє, і осиротів рід...”

- “Осиротів рід”, - пошепки повторила Юта. - Війна між братами?

Та сама історія повторюється й повторюється... Тільки той, про якого я читала раніше, “змужнів” та “дожив до глибокої старості”, а тут, бачте, “осиротів рід”... Навіщо ж було битися?

- Це звичай, - сказав Арман сухо. - Рід продовжує тільки найсильніший з братів. Тобі не збагнути.

- Не збагнути, - пробурмотіла Юта.

А після хвилинного мовчання раптом заговорила швидко й переконано:

- А пам’ятаєте ті рядки про тінь, що зустрічає, як брат? Пам’ятаєте? Той, хто їх писав, ХОТІВ зустрітися із цим своїм братом, і не для того, щоб його вбити. Як ви це поясните?

- Ніяк, - глухо відгукнувся Арман. Юта, підбадьорена, продовжувала:

- Я думаю, що вбивати братів не так уже й добре. Рано чи пізно залишаєшся сам-самісінький, і тоді вже доведеться зі своєю тінню розмовляти... Ось ви, - вона докірливо подивилася на Армана крізь полум’я свого смолоскипа, - ви теж убили свого брата?

Арман мовчав так довго, що вона злякалася.

- У мене, - повільно сказав він нарешті, - в мене ніколи не було братів.

“...Загибель роду!”

Його дід був горевісником. Малого до нестями лякали звинувачувальні вигуки та лиховісні пророцтва.

“Загибель роду, розпад, кінець! Кого ти виплодив, сину?! Де дужі онуки, де носії мого полум’я, готові до боротьби на славу роду? Чи цей вилупок, Арм-Анн, уціліє?”

Батько мовчав. Арман тремтів, забившись у куток.

“Наші предки не вибачать нам, сину. Родові потрібна нова кров, потрібні свіжі крила. Арм-Анн - квола гілка. Де його брати, народжені для двобою?!”

Потім була блискавка, що осиротила Арм-Анна.

Він трусонув головою. Смолоскип Юти мерехтів далеко попереду - принцеса стояла, роззявивши рота, перед чорною брилою плаского, здибленого каменю:

- Горгулья, це що таке?

Арман наблизився, думаючи про своє. Кивнув відчужено:

- Тут вміщено пророцтво.

- Пророцтво?

- Так... Про долю роду та всіх його колін.

- Вам відоме ваше майбутнє?!

Він посміхнувся:

- Ні. Ти ж бачиш, пророцтво зашифроване. Не знаю, чи намагався хтось його зрозуміти... Якщо й намагався, то марно.

Юта стояла, зачарована. Хитросплетіння ліній полонило її, гіпнотизувало, обіцяло нечувану таємницю іншого, невідомого світу...

- А я зможу зрозуміти? Ну, прочитати, збагнути?

В Армана опустилися руки. Смолоскип його засичав.

- Слухай, - сказав він проникливо. - Цьому каменю багато тисяч років. Ти - дівчисько, плюгавка, піщинка, лусочка... - він забарився, підбираючи слово, і Юті довелося допомогти йому:

- Шкаралупка.

- Шкаралупка, - погодився Арман. - Зухвала, нахабна шкаралупка з нездоланним потягом до неприємностей.

Юта часто закліпала:

- Знаєте... Як на дракона ви дуже пишномовні.

Він онімів, а принцеса, скориставшись цим, поспішила додати:

- Ні, я нічого такого не хотіла сказати... Будь ласка, дозвольте мені ходити сюди самій. Будь ласка. Ну, будь ласка.

Сонце - пастир на небі.

Ввечері - мідь, золото - зрання.

Думаю, що і не треба

Ні згадки, ні побажання.

Арм-Анн

Тепер вона цілісінькі дні проводила в підземеллі. Арман дивувався, але й був задоволений - так він, принаймні, знав, що принцеса поглинута справою й не замишляє чергової каверзи.

Він спостерігав за нею, як за дивовижною звіринкою, що втрапила до нього в клітку. Іноді він спускався вслід за нею в підземелля - без смолоскипа, невидимий - і подовгу дивився, як вона водить замурзаним пальцем по древніх замшілих відмітинах.

З людьми - з тими, хто живе в сільських будинках під солом’яними стріхами, в міських кварталах під черепицею або в королівських палацах - Арман мав довгі й складні взаємини.

У найніжнішому дитинстві він мав лихо призвичаїтися до пороку - а те, що це порок, так ще й жахливий, йому згодом пояснив озброєний різкою дід. Причиною всього було чарівне дзеркало.

Родичі Армана користувалися ним за потреби або з нудьги, але ніколи - з цікавості. Арман витяг його з мотлоху, почистив та встановив у своїй кімнаті; тоді воно ще було ясне й ціле та слухалося волі глядача, і годинами показувало хлопчикові картини чужого життя.

Він був єдиною дитиною у величезному замку; батька він палко любив, але той завжди був пригноблений і пригнічений, діда ж маленький Арм-Анн намагався уникати.

Батько іноді клав важку долоню йому на потилицю, змушуючи завмирати від радості, і дарував дрібні непотрібні речі - камінці, пряжки. Дід виховував онука - навчав його й карав.

Стоячи у величезній холодній залі, Арм-Анн до хрипоти повторював напам’ять епізоди з історії роду. Кожен урок починався й закінчувався з перерахування численних імен - пращури тяглися перед очима хлопчика похмурою нескінченною низкою.

Напевно, кожен із предків мав матір - у цьому щасті останньому нащадкові було відмовлено. Предки мали братів - тих, з ким належало стати до бою, змужнівши. Арман був самотній з колиски, і вся дитяча потреба спілкування дісталася бездушному предмету - магічному дзеркалу.

Дзеркало не можна було любити, але й карати воно не сміло. Зовні байдуже, воно, розважаючи, підсовувало маляті зовсім неймовірні відомості.

Він бачив, як ватага хлопчаків - а він не міг уявити собі, що стільки хлопчаків може існувати на світі - чомусь дражнить зграйку інших дітей: він спочатку сприйняв їх за дивних хлопчиків, і тільки потім почув їхню справжню назву - дівчатка...

Він дивився, як роблять сир з овечого молока, як статечно вечеряє велика родина, як сповивають дітей, як споряджають мерців, як перегортають багатошарові брили - книги... Ті, у дзеркалі, були в чомусь дріб’язкові й метушливі, але й різноманітні напрочуд - Арман не переставав з них дивуватися.

Так він дивувався і в той день, коли дід вирішив, нарешті, поцікавитись, за якою справою проводить так багато часу його єдиний онук. Масивний свічник розколов дзеркало, що покрилося з того часу павутиною тріщин, а Арман довго пам’ятав покарання, якого він зазнав.

Значно пізніше він зрозумів, чим прогнівав діда. Можливо, саме дзеркало колись скалічило його драконячу сутність... Або ні? Може, нещасне скло безневинно постраждало?

І от тепер Юта дивувалася й лякалася, дивлячись, як цікавість в очах її тюремника коли-не-коли затягується завісою давніх спогадів.

Дуже скоро він витяг Юту з її закутка й посадив за довгий стіл у кімнаті з каміном - щоб була перед очима. Спочатку принцеса нітилася; потім звикла й щосили намагалася триматися шляхетно.

Втім, після дня, проведеного за роботою в клинописному залі, шляхетні манери самі собою забувалися. Вона мовчки наминала коржа - руки чорні від пилу й кіптяви, щоки палають, очі азартно виблискують - наче й не принцеса зовсім, а задоволений життям рудокоп. Наївшись, дослідниця відкидалася в крісло й відтіля, з лискучої глибини, дивилася на Армана довгим інтригуючим поглядом.

Витримавши необхідну паузу, він запитував удавано байдуже:

- І що ж?

Юта зусиллям волі опускала куточки губ, уже готові радісно розповзтися до вух, і повідомляла ніби неохоче:

- Я спіймала символ, що означає “вогонь”.

Арманові було відомо, що символи “небо”, “нещастя” й “відважний” уже “спіймано”, вивчено й ретельно перемальовано Ютою на стіну біля каміна.

- Вітаю, - говорив Арман серйозно, насилу прожовуючи в’ялене м’ясо, - ти вичерпала з моря вже три жмені води! Працюй, і відкриєш дно.

Юта дивилася на нього зухвало й глузливо, погляд її красномовно стверджував: побачимо!

Правда, бували дні, коли Юта втрачала упевненість; очі її вже не сяяли натхненно, і до символів, уже намальованих на стіні біля каміна, не додавалося ні єдиної риски. Повечерявши, вона відразу йшла на вежу - виглядати визволителя в дедалі густішій темряві.

Арман знав, що нічні пильнування її марні. Давно охрипли глашатаї на міських майданах; давно повернулося у звичне русло життя в королівському палаці Верхньої Конти, а в суміжних країнах розмірений плин буднів і зовсім не порушувався. Схоже, три королівства зі спокійною совістю залишили Юту драконові.

Дослідження Юти зайшли в тупик, потім вирвалися з нього - було знайдено символи “море” й “жахливий” - і знову застопорилися, загрузли в нескінченних хитросплетіннях незнайомих знаків. Трохи остигнувши, вона знову проводила дні на вежі, присвятивши довгі години розгляданню порожньої дороги.

І - дивна річ! - незабаром вона помітила, що й Арман переймається тим самим.

Вилітаючи з замку в драконячій подобі, він часом нехтував полюванням та далекими польотами, щоб покружляти над дорогами, наче когось виглядаючи... Схоже, появи визволителя він чекав з не меншим, а радше навіть із більшим нетерпінням, ніж полонянка... А навіщо, власне?

Юта замислилася.

Досі сам процес звільнення представлявся їй досить туманно - з’явиться, мол, лицар, переможе дракона в битві... А що означає - переможе, і як це буде виглядати?

Арман кружляв понад берегом - освітлений західним сонцем броньований велет. Юта подивилась на дорогу й уявила озброєного вершника, що викликає дракона на двобій.

У лицаря спис, гартований меч, і навіть палиця з шипами... Чи зможе він пошкодити луску? Хоч більш-менш значно пошкодити, не кажучи вже про знесення голови, як про це запевняють стародавні легенди? Чи вдасться взагалі завдати разючого удару перш ніж витязя зіб’є з ніг вогняний смерч?

Стривайте, подумала Юта в паніці, але не може ж ящір бути невразливим? Скільки існує переказів про переможців драконів, які приносили додому хто язика, а хто цілую відрубану голову!

Відрубану голову... Юта глитнула.

Арман кружляв, ніжачись у висхідних потоках теплого повітря; був він схожий на геральдичне чудовисько, що зійшло із гравюри; силует його на тлі рожевого неба був грізний і водночас граціозний.

Може бути, він чекає лицаря, щоб зжерти його, як дику козу? Може, вона, Юта, коли подумки закликає Остина, несвідомо бажає принцові загибелі?

Вона відразу відкинула цю думку, як нестерпну. Визволителі існують, щоб перемагати, а як же інакше?

Але думка, відсунута в найдальший закуток свідомості, все ж не бажала зникали. Уночі Юті привиділося небо, всуціль закрите перетинчастими крильми, й потоки полум’я, холодного і липкого, немов кисіль...

Арман-дракон шкірив зубасту пащу, і вивалювався меч із чиєїсь ослаблої руки.

У Юти пропав апетит, вона блукала по замку похнюплена, пригнічена, спустошена. Арман поглядав на неї стурбовано.

Через кілька днів він приніс когось у пазурах. Юта, що саме чатувала на вежі, перелякалася до смерті - їй здалося, що дракон тягне ще одну викрадену принцесу. Але, придивившись, вона помітила, що нова жертва крилатого ящера покрита білою вовною, а чотири ноги її, оздоблені маленькими чорними ратицями, безпорадно смикаються в повітрі.

Кинувшись униз, у кімнату з каміном, Юта застала там Армана-чоловіка і при ньому очманілу, налякану, однак цілу й неушкоджену дику козу.

- Це молоко, - недбало пояснив Арман у відповідь на мовчазне Ютине здивування. - Хочеш молока? То здій її.

Юта й коза пильно одна на одну подивилися. Принцеса озирнулася, шукаючи якоїсь дійниці - і виявила на столі дуже зручний для цієї мети глечик. Коза відступила на крок, не зводячи з Юти настороженого погляду.

- Може, її прив’язати? - обережно припустила Юта.

- Я потримаю, - запропонував Арман так само недбало.

Тепер коза переводила стривожений погляд з одного на іншого та все задкувала, задкувала, аж доки наткнулася на крісло.

Арман рішуче ступив уперед - коза, що знала його як жахливого дракона, мекнула в тихій паніці. Арман схопив її за мініатюрні ріжки, а Юта накинулася ззаду, грюкнула глечик на підлогу й обома руками вчепилася в худе козяче вим’я.

Коза замекала щосили. Вим’я вислизнуло з Ютиних пальців, а глечик з брязкотом покотився по підлозі, вдарився об стіну й розсипався на купу черепків.

- Що ж ти... - пробурмотів Арман. Коза, вирвавшись, забилася в кут і відтіля виблискувала круглими від жаху очима.

- Вельмишановний добродію, - сказала Юта гордовито. - Невже ви вважаєте, що принцеси в палаці більш нічого не роблять, тільки кіз доять, еге ж?

Арман не найшовся, що відповісти.

Після ще декількох невдалих спроб подоїти козу Арман запропонував забити її й з’їсти. Втім, добросерда принцеса переконала його - тварину було випущено на свободу. Юта ж залишилася в полоні.

* * *

Велетенські птахи - калідони - вивели пташенят. Мружачись од вітру, Юта дивилася, як піднімаються над краєм гнізда бузкові голівки, вкриті зваляним пушком, як роззявляються жовті роти і як діловиті батьки закидають в них дрібну рибку. Дорослі калідони були білі, мов хмари, і граціозні, хоч і вкрай скандальні створіння.

Одного разу Арман спустився в підземелля, у клинописний зал, і заборонив Юті турбувати його.

Юта й не турбувала. Останнім часом вона трохи охолола до таємниць клинопису, то й усамітнення Армана було їй дуже до речі: тепер вона мала змогу відвідати місце, яке давно її цікавило. Місцем цим була кімната, яку, і не без підстав, вона вважала Армановим житлом.

Важко сказати, чому їй так туди кортіло. Вона прекрасно розуміла певну нетактовність такої витівки й мучилася сумлінням; ясно було також, що Арману не сподобається її візит, якщо він про нього довідається. Але цікавість її, не вгамована загадками клинописного залу, виявилася сильніша й за страх, і за делікатність.

Важкі двері не було замкнено; злодійкувато озирнувшись, Юта майнула всередину, залишивши їх відкритими.

Кімната виявилася несподівано великою, пустельною, запилюженою; одне вузьке віконце під стелею ледь пропускало денне світло.

Юта озирнулася; уздовж стіни тяглася вузька дерев’яна лава, навпроти, важко вдавившись у кам’яну підлогу, здіймалася скриня - відшліфована до блиску, але тьмяна від часу. А у віддаленому, затягнутому павутиною кутку...

Юта стрепенулася. Там, у кутку, стояло велике дзеркало, тьмяне, надтріснуте.

Горгулья, хто б міг подумати, що в цьому замку може виявитися дзеркало! Навіть таке запилюжене... Невже Арман має звичай дивитися в нього, чепуритися?! По ньому не скажеш, однак дзеркало - ось воно!

Юта ступила вперед і віч-на-віч зустрілася зі своїм віддзеркаленням.

Вона не бачила себе вже бозна-скільки часу; темна безформна хламида, недбало стягнуте в пучок волосся, та й обвітрені губи - не прикраса... Міркуючи, вона провела рукою по запилюженій поверхні, і в ту ж мить дзеркало освітилося зсередини.

Юта відсахнулася, а в овальній рамі замиготіли зненацька обличчя, і стріхи сільських будинків, і висока трава, і знову обличчя... Щось сердито запитав жіночий голос - він лунав просто із дзеркала, Юта навіть вщипнула себе за руку! Але побачене не було марою й не зникло від цього щипка, і чоловічий голос, теж сердитий, голосно відповів:

- Звідки мені знати?! В коморі дивися!

Гавкіт собаки. Мукання череди корів, й одразу, без переходу - бій годинника на вежі.

Магічне дзеркало! Ось і нагорода принцесі за страх і незручності!

Вона чула про подібні дива ще з колиски - няньки охоче розповідають дітлахам казки про Ложку, що годує всіх потрошку, Дрючок-всіх-б’ючок, Хлопчика-з-морквинку та Балакуче Дзеркало; втім, вважалося, що чарівні предмети зберігаються далеко за морем. Але дзеркало - ось воно!

Юта посунулася вперед, жадібно вдивляючись у звичайне, буденне, але таке далеке й недосяжне для неї життя. Картини перемінялися непослідовно й плутано - деякі з них, відверто інтимні, змушували принцесу червоніти й відвертатися. Звуки лунали то ясно, то приглушено, то взагалі невиразно, і Юта вже трохи очманіла від миготіння фарб та розмаїття голосів, коли раптом стало тихо, і в рамі з’явився вишуканий інтер’єр, який негайно виявився кімнатою в палаці короля Акмалії.

Кімната сповнена була народу, схоже, у ній відбувався пишний прийом.

Король і королева чемно розмовляли з двома туго накрохмаленими послів - Юта відразу впізнала їх, це були посли Верхньої Конти! Лакеї розносили вино в високих келихах, погойдувалися напудрені зачіски дам, хтось невимушено сміявся, але Юта не чула ні звуку - дзеркало загадково мовчало... Рюші, бантики, брошки й підвіски - як вона ненавиділа їх раніше, і якими милими здавалися вони тепер! Потім у сумовиту порожню кімнату занедбаного замку увірвалися й сміх, і голоси, і дзенькіт келихів, і весь простір усередині рами заповнило сяюче личко прекрасної принцеси Олівії.

Юта закусила губу.

Олівія, оточена кавалерами, ласкаво приймала знаки уваги.

Ось поруч із нею майнула в юрбі світловолоса голова - і Юту пройняв холодний піт, але ні, це був не Остин. Контестарського принца не було на прийомі.

- А для чого ж існують літні резиденції? - тонко всміхаючись, говорила Олівія. - Авжеж, для пікніків та вечірніх прогулянок... Для романтичних зустрічей, і не смійся, Вертрано!

Олівія повернулася - і Юта побачила сестру. Верта стримувала сміх; на її сукні, на плечику, теліпалася тоненька жалобна стрічечка.

Юта застигла.

Як же це так. Як же це так, послухайте! Адже вона ще жива... Вони поховали її, але як же це так! Як вони можуть сміятися, пити вино... Вони ж НАВІТЬ НЕ СПРОБУВАЛИ врятувати її!

Олівія в дзеркалі встала - заметушилися численні залицяльники.

Акмалійка рушила до дверей, за якими видно було пишний екзотичний сад, але зупинилася. Запитала впівоберта:

- До речі, Верто... Що чутно про бідолашну Юту?

Вертрана винувато знизала плечима:

- Ти знаєш, герольди викликали лицарів разів двісті... Жоден не з’явився. І чому так?

- Чому? - посміхнулася Олівія. - Свята наївність... Бо за законом визволителя змусили б на ній оженитися, от чому. Ти собі уявляєш, оженитися на Юті! - і, розвернувшись, рушила геть у супроводі залицяльників.

Юта сиділа застигла, заціпеніла; дзеркало згасло, і в мутній його поверхні вона побачила себе - некрасиву, незграбну, з великими краплями сліз на впалих щоках... А потім за своєю спиною вона побачила Армана.

- Ніхто не прийде, - сказала Юта тихо.

Арман мовчав.

- Ніхто не приїде! - повторила вона голосніше. - Навіщо ви викрали мене, за мною ж ніхто не приїде!

- Це не твоє діло, - сказав Арман похмуро.

- Не моє? - пальці Юти бгали й рвали пелену балахона. - Не моє? Треба було відразу мене зжерти, а не мучитися самому й мене... морочити.

Арман дивився у вкриту павутинням стіну.

- Навіщо... - Ютин голос тремтів. - Якби ви викрали гарну дівчину... По неї з’явилися б, щоб битися, сотні лицарів... Ви ж цього хочете? Я знаю, я давно зрозуміла... Так навіщо ж ви викрали... мене?

Арман запитав повільно:

- Отже, тебе звуть Юта?

Юта осіклась, і Арман відвернувся.

Яка недоречна була вся ця розмова, особливо тепер, після довгих годин, проведених у підземеллі, наодинці із предками, з родом, із Законом...

Він запитував у мертвого каменю поради, і одержував одну й ту саму відповідь:

“Досягни успіху в промислі...”

Отже, доведеться відвести Юту в ритуальну кімнату. Вона має рацію - визволителя чекати немає сенсу. Може, це... на краще? Чому він, Арм-Анн, дотепер залишається негідним предків, наймерзеннішим, найнікчемнішим з роду? Він, чистокровний нащадок Сам-Ара! Чим ця принцеса краща чи гірша за сотні інших таких самих принцес, що зустріли в ритуальній кімнаті свою жахливу, але таку урочисту смерть?

Щось змінилося в його обличчі. Юта помітила це відразу і вмить перестала плакати. Новий страх, не схожий на попередні, повзучий та паралізуючий страх виник раптом невідь-звідки та в короткі декілька секунд охопив принцесу. Арман звів на неї очі - і в людських його рисах його вона побачила й кістяний гребінь, і криві вишкірені зуби, і відблиск полум’я з-під важких надбрівних дуг. Дракон.

- Юто, - сказав Арман. Голос його, зазвичай хрипкуватий, зараз пролунав, мов скрегіт. - Юто.

Вона не могла промовити ні слова. Арман підвівся.

Зараз? Просто зараз?

- Ходімо, - сказав він, і слова його впали, як занесена сокира.

Вона підвелася, покірна, заціпеніла під його поглядом. Так дивився батько його, і дід його, і двісті поколінь...

Але зір йому затуманився.

Перед ним стояла дівчина, жалюгідна й безпорадна. Обличчя її наче затягнулося серпанком, але він ясно, ясніше ніж годилося, побачив її вії, що стрілочками злиплися від сліз.

Прокляття.

Юта хитнулася, заколивалася, розчинилася в напливі каламуті, і жирним слизьким схилом покотилися безформні грудки.

Різко, нестерпно запахло квітами; грудки котилися й котилися, великі, маленькі, пульсуючі; кожна залишала в рідкій грязюці на схилі нерівну доріжку, і доріжки ці перетиналися, сходилися й розходилися, і Арман не міг уже на це дивитись.

Двома руками тримаючи себе за горло, він осів на кам’яну підлогу; Юта, отямившись, стояла над ним - розгублена, злякана, тремтяча.

Двісті перший нащадок ніколи не зможе виконати визначене.

Рід закінчився безславно, призвівши на світ безсумнівного й мерзенного виродка.

І родиться місяць - покривлений пазур

Першого в світі дракона.

Ніч ненаситна. Небо бездонне.

Арм-Анн

Насувався шторм.

Цілу днину море гатило об скелі, а надвечір стало тихо й задушливо, і навіть на верхівці вежі не відчувалося ані найменшого подуву. Затишок був негарним, промовистим.

Арман божеволів.

Блідий, аж синій, охлялий, сповнений їдкою іронією, він сидів у кріслі перед каміном, закинувши ноги в чоботях на захаращений стіл, цідив вино та вголос розмовляв сам з собою. Юту, що причаїлася за дверима, кидало в жар від цієї розмови.

- І з’явився на світ двісті перший нащадок! - проголошував Арман, стримуючи дикий сміх. - І залишився в живи... І не подавився вином, ось... - він підніс пляшку до губ і зробив великий ковток, - і не впав у море... І не ґиґнувся ненароком, як це буває з ви... виродками... І досягнув… досягнув успіху в... у промислі, та в якому! Він перейнявся... сповнився... покохав... блакитний капелюшок. Капелюшок, так! Він задумав сам себе перехитрити... З’явиться, мовляв, дурень... недоумок, так... І звільнить нащадка від... від... Прокля-аття!

Скоцюрбившись, Арман загамселив по столу кулаками. Юта, яка підглядала в щілинку дверей, тремтіла, але ось уже годину не наважувалася піти. Все, все давно стало їй зрозуміло. Історія Ютиного викрадення, позбувшись недомовок та прикрас, виявилася всього лише дурною помилкою.

- Він перехитрив себе! - горлав Арман злісно. - Але долі... Не обдуриш, ти... двісті перший нащадку!

Розпач Армана лякав Юту, щось у неї всередині стискалося болісно, наче передчуваючи лихо. Принцеса досить швидко догадалася, що Арманове нещастя пов’язане з якимсь “промислом”, але що це значить, дракони ж бо не займаються ремеслом?

Юта згадала той моторошний погляд, що так налякав її перед тим, як з Арманом стався дивний припадок. Чомусь їй стало здаватися, що “промисел” і цей погляд таємничим чином пов’язані, і по спині її забігали найнеприємніші мурашки.

Слово “промисел” траплялося в клинописних текстах, що прикрашали собою підземелля. Що воно означало? Як це пов’язане з її, Ютиною, долею?

- Нащадок Сам-Ара! - викрикував Арман, захлинаючись вином. - Чого ти не здох немовлям? Чого ти дожив до цього дня, і до цього капелюшка, і до цієї принцеси?

Юта гризла пальці.

- Ти думав... - голос Армана ослаб, - думав сховатися за спину дурненького визволителя з мечем... Сховатися від обов’язку.. Від честі... Від слави... Думав відкупитися, покидьок...

На хвилину він затих, затуливши обличчя долонями - Юта обережно переступила з ноги на ногу. Ніби відчувши її присутність, Арман обернувся до дверей. У жовтому світлі близької грози Юта побачила його обличчя.

Це було обличчя людини, змученої глибоким стражданням.

Юта розчулилась. Розчулившись, втратила пильність, занадто налягла на двері - ті рипнули й відчинилися. Юта не встигла відскочити.

- А-а, - промимрив Арман, нітрохи не здивувавшись. - Ось вона, жертва.

Він спробував підвестись. Відступаючи, Юта виставила вперед руку, ніби захищаючись, і пробурмотіла:

- Арм-Анн...

Він ошкірився:

- Як? Що ти сказала, принцесо?

І перш ніж Юта встигла відповісти, він дмухнув на неї.

Не дмухнув навіть - дихнув, так дракони дихають вогнем.

Арман забув, що він перебуває в людській подобі. А може, від вина й переживань обидві його подоби цілком злилися в його свідомості.

Та хоч би й як, але Арман дихнув. Вкрай перелякана Юта кинулася бігти. Арман, петляючи, спотикаючись і тримаючись за стіни, рушив геть.

Він був п’яний, як ніколи.

З третьої спроби перекинувшись-таки на дракона, він пішки пробрався через тунель і, тільки діставшись виходу, здійнявся на крило.

Вечір був збуджений, криваво-червоний, абсолютно безвітряний. Море глухо шуміло; Армана кинуло вбік, він торкнувся крилом води й ледь не звалився у хвилі, але в останній момент вирівнявся, хоч і насилу.

Швидко сутеніло. Німіли крила, голова йшла обертом від випитого, він ніяк не міг здійнятися вище - тягло вниз обважніле черево. Море, якому годилося бути внизу, норовило то стати дибки, то перекинутись набік. Замок раз у раз ліз в очі, хоч Арман старанно повертався до нього хвостом.

Я тверезий, важко перевертало в його голові. Я цілком спроможний... Прокляття!

Він знову зачерпнув води й розлютився, й ця злість допомогла йому опанувати себе. Зневажаючи себе й увесь світ, він рушив геть від берега й від замку, гнаний ненавистю й розпачем.

Безвітряне затишшя затягувалося. Від обрію наповзало темне безформне громаддя, більше схоже на купи чорнозему, аніж просто на хмари. Армана нудило. Метушливо змахуючи враз знесиленими крильми, він летів і летів, наче намагаючись утекти від себе.

Стояче повітря над морем здригнулося. Потім здригнулося ще, й відразу, без попередження, налетів крижаний вихор. Запала темрява, тільки край обрію раптом яскраво спалахнув, щоб тієї ж миті й згаснути.

Гроза.

Арманові стало весело. Що ж, нехай. Це кумедно. Це пригода.

Аби тільки геть від замку, від принцеси, від ритуальної кімнати, від клинописного залу, від такого життя. Геть.

Обрій спалахнув знов, і знов, і знов, і ось уже чутливе вухо Армана вловило в ритмічному гуркоті моря далеке відлуння: угу-гу...

Арман хотів посміхнутися, але зубаста паща не була для цього пристосована. Вихор, зненацька геть озвірівши, вдарив його по крилах, закрутив, обсипав солоними бризками; тієї ж миті по лусці рясно забарабанили великі краплі. Арман відчував, як вони стікають у підчерев’я, огинаючи луску, скрапуючи зі стиснутих пазурів.

Треба повертатися, подумав Арман. Йому ще й досі було весело, та надто вже він утомився.

Отут усе й почалося.

Гроза налетіла раптово, люто й нещадно.

Арман шугав поміж блискавок; небо над його головою щомиті вкривалося мережею блакитних вен. Небо, катоване, ревіло, нестямно кричало від обрію до обрію, і в цій каші із хвиль і хмар не було вже ні верху, ні низу, і ні якогось певного напрямку.

Він, здається, протверезів, але це вже не мало значення. Найпалкіше прагнення повернутися не могло допомогти в каламутній пітьмі, і Арман остаточно заблукав. Хмари обліпили його чорною ватою, праве крило зсудомило, і воно відмовилося коритися. Кілька довгих секунд він просто падав, як підстрелена лисуха; тоді крило раптом заплескало з шаленою силою, і він вислизнув з-під велетенської хвилі, що вже готова була злизати його, як жаба злизує прямо з повітря необережну мошку.

Але блискавка - блискавка не бажала випускати здобич. Хтось безмірно древніший, ніж усі Арманові предки, хтось, озброєний палаючим колінчатим списом, нещадно цілив у темну спину з кістяним гребенем. Він промахнувся вперше і вдруге, а третій раз ледь не став для Армана останнім, і неминучу загибель вдалося відтягти тільки рвучким, карколомним маневром.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒