ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 10 страница

Юрба завовтузилася, може, від ніяковості, може, й од гніву. Остин скам’янів за батьковим кріслом, а Контестар із самого початку промови сидів, похиливши голову, і обличчя його ніхто не бачив. Варта обступила промовця кільцем і раз по раз поглядала на короля, очікуючи наказу - схопити, скрутити, вивести. Наказу не було.

- Так кажуть! - підвищив голос незнайомець. - Та хіба хтось із нас слухатиме цю маячню! У давнину, щоправда, дійсно було заведено визволяти принцес, а не лишати їх чудовиську на поталу. Однак у давнину ж і лицарі були - ого-го! Визволяли, ще й драконячі голови на списах приносили... Але ж то в давнину! А хто посміє сьогодні ганити принцові, який не побажав стати з драконом до бою? Ніхто, шановне панство, бо битися з драконом насправді страшно!

У юрбі засвистіли й затюкали, одначе й свист, і тюкання негайно стихли, поглинені загальним гробовим мовчанням.

- Може, хтось із вас, панове, й не знає, що принцесу Юту з Верхньої Конти було викрадено півроку тому? Розумію, кожен має своїх турбот достоту, а нещасна дівчина, може, вже й не чекає на визволителя - загинула, замучена, вмерла з горя й сорому... Тож тепер, панове, і поготів не варто звинувачувати принца - не саме нашого, а просто принца взагалі - що він, мовляв, злякався... Це не боягузтво, а розумна обережність. А хіба його високість не довів свою неабияку мудрість у справах воістину державних?

- Геть звідси, самозванцю! - істерично закричала якась жінка з юрби. - Геть звідси! Закрий рота! Замовкни!

На неї цитьнули.

Остин стояв рівно, наче встромлена в землю паля. Обличчя його, нерухоме, як маска, вкрилося червоними й білими плямами. І обличчя, і шия, і навіть пальці, якими він, не помічаючи цього, смикав край накидки на королівському кріслі.

Незнайомець скорботно розвів руками:

- Але, панове, ваша величносте й ваша високосте, я взяв слово, щоб дякувати... Дякувати та й годі! Подякуємо ж принцу Остину за те, що він живий, цілий і з нами, а якась юна принцеса... Невелика втрата, зрештою. Та ще й з сусідньої країни.

Люди на майдані ховали очі. Найдурніші дурники, переважно й підлітки, голосно запитували сусідів, що цей нахаба верзе. Дехто потроху вибирався з юрби й квапливо ішов геть. Юрба порідішала; вартові на помості похмуро переглядалися.

Остин чув шепіт і шушукання; крива усмішка, що промайнула в юрбі, вдарила його, мов ляпасу, у кожному кинутому на принца погляді ввижалися глузи. Люди, що хвилину тому його обожнювали, тепер, здавалося, мовчки питали одне одного - а й справді, чи не боягуз наш принц?

Плями на обличчі Остина змінилися густою фарбою чи то гніву, чи то сорому. Йому захотілося вбити промовця. Прямо зараз підійти й убити.

- Співгромадяни! - незнайомець перекрив голосом безладний гамір розгубленої юрби. - У нашого короля гідний спадкоємець! Я пропоную нарешті покласти край старому дурному звичаю, коли кожен принц, готуючи себе до сходження на трон, здійснював так званий подвиг... Не треба подвигів, наш принц гарний і так! Гідний, шляхетний принц!..

На площі реготнули - Остина немов торкнулося розпечене залізо. Там, звідки долинув смішок, затіялася й одразу вщухла бійка. Принц оглянув натовп зацькованим поглядом - хтось дивився співчутливо, хтось - глузливо, однак більшість очей мовчки питала: що ж ти?

Король підняв голову. Остин з жахом побачив, як батько постарів за останні кілька хвилин. Майдан теж помітив це - і затих.

- Мій син... - насилу вимовив Контестар. Це були його перші слова за весь ранок. - Мій син... - і знову нахилив голову.

У голосі батька Остину почулися гіркота й сором. Не чекаючи, доки народ на майдані остаточно розійдеться, він зробив крок уперед. Кров нарешті відлинула від його обличчя, і воно стало біле, неначе прапор над фортецею, котра здається завойовнику.

Із пристрасною насолодою Остин схопив незнайомця за поворозки плаща, зав’язані під горлом. Схопив, із тріском рвонув, відчуваючи, як огидна слабкість покидає груди, а замість неї приходить звична впевненість та азарт. Труснув балакуна ще раз - юрба заплескала. Штовхнув незнайомця в груди - той відлетів на кілька кроків і ледь втримався на краю помосту.

- Твій чорний рот нехай лишається при тобі, блазню, - Остин став руки в боки.

- Свої байки розповіси жебракам на базарі. А я завтра ж вирушаю на бій з драконом, визволю принцесу й виставлю на ринковому майдані голову проклятого ящера, насаджену на спис. А тебе, базіко, примушу зжерти його язика!

Юрба радісно загорлала. Люди обіймалися, кожен повторював сусідові: ось бачиш! Остин стояв над бурхливим людським морем, неначе переможець - ніби голова дракона вже красувалася на списі.

Старий король, змарнілий, слабкий, сидів у своєму кріслі, ні на кого не дивлячись.

Незнайомець, вочевидь, осоромлений, тихенько зліз з помосту й рушив геть. Люди цуралися його, виказуючи зневагу; якась молодиця плюнула в нього й влучила в рукав. Недбало витираючи її плювок, він вибрався на безлюдну околицю й важко здійнявся в дедалі темніше небо.

* * *

Ютині очі були сухі й червоні. Цілу довгу ніч вона провела на вежі, спалюючи смолоскип за смолоскипом та вдивляючись в осінню темряву.

- Тебе не було два дні... Я... я думала...

Він уникав її погляду. Збентежена, розгублена, вона непевно тримала його за рукав:

- Щось трапилось? Може, знову твої видіння?

- Ні... - видавив він із себе.

- Тоді що? Може, я щось знову зробила не так?

- Ні...

Він нічого не зможе їй пояснити. Він чинить правильно; нехай тоскно зараз - адже потім буде все добре. Юта буде щаслива.

- Усе буде добре, Юто, - сказав він хрипко.

- А тепер, - запитала вона злякано, - тепер усе погано, так?

Він відвернувся.

- Чуєш, я втомився... Мені б поїсти й відпочити... А потім, коли хочеш, ми поговоримо.

- Поговоримо... - відгукнулася вона, як луна. І притулила долоні до щік.

Він лежав на скрині, закинувши руки за голову, і дивився в стелю.

Лишилося кілька годин. Можливо, рано-вранці...

Який же гарний був капелюшок з човником. Шкода, що його зірвав вітер... Давним-давно. Принцеса в пазурах, мов ошаліле кошеня...

Повільно гасло денне світло в ґратчастому вікні. Кімната поринала в темряву, і безсонним Армановим очам з’являлися нескінченні калідонові гнізда, майорів у місячному сяйві пух, очі, пальці, волосся... Він підвівся й підійшов до магічного дзеркала, затягнутого павутинням.

Павук спізнився забратися вчасно, за що й був зметений додолу разом з клаптями своїх тенет. Дзеркало неохоче засвітилося зсередини, показало пастуха, що заснув біля догорілого багаття, потім безсоромну парочку, що діловито борсається в копі сіна...

Арман криво всміхнувся.

Ніч застала його над морем.

Важко змахували перетинчасті крила. Час від часу з широкої горлянки бив стовп полум’я, і тоді виблискували низькі хмари й здригалися від жаху морські мешканці. А в ікластій голові переверталися казна-звідки знані слова:

- Я спрагу волів вгамувати піском… І море спалити хотів… І море… спалити…

Дракон ревів, і торговельне суденце, що проходило неподалік, ледь не зазнало катастрофи - так злякався вахтовий матрос.

Увійшовши на світанку в свою кімнату, він застав там Юту. Принцеса дрімала, схиливши голову на груди. Дзеркало перед нею світилося. Нечутно ступаючи, він підійшов та опустився поруч - на підлогу.

Поверхня дзеркала рябіла барвистими плямами, і дивовижні тіні лягали на схилене Ютине обличчя.

Арман простяг руку - і забрав, так і не наважившись торкнутися її волосся. Але вона, відчувши уві сні його рух, потяглася й розплющила очі.

Якийсь час вони мовчали, дивлячись одне на одного. Нарешті принцеса запитала:

- Ти... відпочив?

- Що?

- Ну, ти сказав, що ми поговоримо, коли ти відпочинеш...

Принцесині слова доходили до нього ніби з запізненням. Якщо принц виїхав, як і збирався, вчора на світанку...

- А про що ти хотіла б говорити?

Її, здається, образили ці слова, але вона поборола образу. Помовчала. Тихо почала:

- Минулої ночі, коли тебе не було... Я уявила, що ти не повернешся.

Принц, певно, набрав з собою цілий стос смертоносного заліза, його коневі важко... Але якщо він виїхав рано...

- Уявила... що я не повернуся? - повторив він тупо.

Вона терпляче продовжувала:

- У мене було багато часу на роздуми, Армане... Мені здалося, що всі ночі на світі зліпилися в одну... Я запалила тобі маяк на вежі, але ти був далеко й не бачив.

- Не бачив, - луною повторив Арман.

- І я вирішила, що коли ти повернешся... Якщо ти повернешся, то я обов’язково тобі скажу...

Вона затнулася. Він дивився додолу й не бачив того, що побачила вона. Магічне дзеркало раптом прояснилося, і лицарський кінь, вкритий кольчужною попоною, заповнив усю його раму. Глухо застукали копита по забутій дорозі, кінь відсунувся вглиб, і видно стало вершника - воїна в шоломі та залізних наплічниках, в руках довгий спис, на боці величезна важка сокира, і ратище ще якоїсь зброї виглядає через плече... Лицар їхав по звивистій дорозі, і дзеркало відразу показало цю дорогу цілком - таку знайому, до грудочки вивчену Ютою під час її пильнувань на Західній вежі.

На якийсь час принцесі відібрало мову. До замку мчав визволитель, і картинка в дзеркалі була напрочуд ясна та яскрава, аж можна було розрізнити дрібні камінці, що розлітаються з-під копит, коштовну вуздечку й візерунчастий, майстерно виготовлений шолом, що закривав воїнові обличчя.

- Армане... - прошепотіла Юта.

Він неохоче підняв голову. Тієї ж миті лицар, притримавши коня й маючи намір роздивитися довкола, підняв забороло.

Обличчя його було молоде й суворе. До чола прилипло пасмо світлого волосся.

Очі звузилися у дві блакитні щілинки. Ця людина їхала битися, і битися на смерть.

- Остин... - видихнула принцеса. - Остин! Армане, це ж Остин!

Усе відбувалося, як у давньому сні. Точнісінько, як у Ютиних мріях, принц Остин опустив забрало й рішуче рушив уперед.

Він був героєм її дитинства. Він був мрією її юності. Скільки разів вона молила долю, щоб за святковим столом їх посадили поруч! Скільки разів вона солодко завмирала, торкаючись його рукава! Скільки разів уявляла - ось їх викинуло штормом на пустельний острів... Ось вони разом заблукали в лісі... Скільки разів, забувшись, виводила чорнилом і грифелем, крейдою й паличкою на піску - Остин... Остин...

І ось мрія здійснилася, а їй досі не вірилось. Він їде сюди? Він хоче визволити її й узяти за дружину?!

Юту мов жаром обсипало, миттю спалахнули щоки й вуха. Взяти за дружину? Остин? Її?

Арман стояв поруч. Від добре бачив і сум’яття, і збентеженість, і радість Юти. Подолавши перший приступ гіркоти, він відчув навіть деяке слабке полегшення - він усе правильно передбачив.

- Це Остин... - вже вкотре благоговійно прошепотіла Юта. Лицарський кінь тим часом піднявся на узвишшя, і фігура вершника карбовано красувалася на тлі ранкового неба.

Арман насилу струснув заціпеніння. Взяв Юту за плечі, і йому здалося, що принцеса, чию теплу шкіру він відчуває під грубою тканиною балахона, враз відсунулася від нього за гори й моря, за сто лісів і сто озер...

- Ходімо, принцесо. Треба йти.

- Іти? - вона дивилася на нього не розуміючи, і раптом її щасливі очі сповнилися жахом. Вона смертельно злякалася за Остина, вона уявила, що Арман хоче вбити принца!

І знову Арман здолав хвилю гострого болю. Сказав якомога м’якше:

- Усе буде добре... Я ж говорив тобі, Юто... Все буде... Ну ходімо, будь ласка.

Вона рушила за ним, усе ще напружена, нашорошена. Він привів її до сходів, що ведуть на вежу. Легенько підштовхнув:

- Ну ж бо, піднімайся... Не бійся нічого...

Спотикаючись, вона полізла нагору, а він поспішив до драконячого тунелю, обернувся ящером і вилетів із замку.

Принц на своїй конячці був уже зовсім близько; лицарський кінь присів, коли Арман з’явився в небі. На вежі застигла Юта, вітер красиво розвівав поли її балахону. Добре було б щось біленьке, мимохідь подумав Арман. Хустка чи шарф... Біле щоб розвівалося - так іще мальовничіше...

Лицар на дорозі боровся з конем, котрий бачив дракона, нехай навіть у небі й доволі далеко, уперше в житті. Хоч би не втік, подумав Арман. Насамперед треба зняти його із сідла...

Юта підняла назустріч Арманові біле обличчя. Він покружляв над вежею, витягуючи лапи вниз, намагаючись пояснити їй, чого хоче. Потім знизився й звично схопив принцесу в пазурі.

Не дивлячись на принца, він ніс її межи скелі, і відчував вагу, і ніжність, і тепло її тіла. Він торкався її востаннє в житті, і, наче на посміх, не руками, а страшними лускатими лапами...

У блакитному небі висів блідий ранковий місяць.

Він поставив її на вершину невисокої скелі. Звідси вона все побачить, потім легко зуміє злізти... А принц їй допоможе.

Востаннє він подивився на неї згори й гірко пошкодував, що так і не обійняв її на прощання.

Неподалік нестямно заіржав лицарський кінь. Арман насилу відірвав очі від Юти й обернувся до Остина.

Принцові вдалося приборкати коня, і, тремтячи, як у пропасниці, але слухаючись поводу, бойова тварина тягла лицаря назустріч битві.

Арман поспішив до того місця, де дорога ширшала, де його предки трощили хребти предкам Остина. Посеред рівного майданчика гіркою звалено були кістки й черепи - Арман дихнув, страшні останки розмело на всі боки, і сліду не лишилося. Не варто лякати принца завчасно.

Потім він сів на хвіст і став чекати.

Поволі, поволі, шпортаючись і перечіпаючись, лицарський кінь вичвалав з-за скель - і зупинився, не в змозі перебороти страх.

Арман сидів нерухомо, склавши крила, прибравши найсумирнішого та найдобропоряднішого вигляду. Спис принца проте помітно здригався - навіть забороло шолома, що закривав його обличчя, здавалося блідим, мов крейда.

Сокира Остина, втім, мала вкрай страхітливий вигляд, а те, що висіло за спиною, виявилося величезною шипастою палицею. До сідла було приторочено ще й арбалет; добре, подумав Арман, що принц не захопив з собою сотню лучників і гармату на лафеті. Все ж таки поважає правила гри.

Нарешті, Остин зважився на якусь подобу атаки.

- Ну, ти, - почувся з-під шолома несподівано високий, майже дитячий голос, - мерзенне чудовисько... Хочеш скуштувати гартованої криці?

Красиво говорить, - подумав Арман, однак не рушив з місця.

- Зараз одержиш, - пообіцяв Остин і примірився списом Арманові в око.

Арман не ворухнувся.

Принц дзявкнув щось жалісно-хвацьке й метнув списа - його все ж таки вважали добрим метальником. Арман ухилився й упіймав списа броньованим плечем. Сумно дзенькнувши, відпав наконечник.

Принц позадкував. Арман пошкодував, що не може заглянути йому під забороло.

- Ти! - крикнув Остин надривно. - Ти! Ропуха з хвостом! Зараз отримаєш в мене!

Кінь під принцом обгадився.

- Зараз побачиш... Я ж-бо кишки з тебе повипускаю! Я ж-бо довбню твою поганську соломою наб’ю! Я твоєю шкірою...

Принцові не стало фантазії, він замовк на півслові.

Юта хвилюється, мигцем подумав Арман. Час закінчувати.

Він розгорнув крила - кінь дико заіржав, точніше, закричав не своїм голосом, і став дибки, погрожуючи скинути незграбного у своєму залізі вершника.

Легкий, як метелик, Арман злетів над головою переляканого принца і, ледь зачепивши його пазурами, скинув з сідла. Зачувши волю, відважний лицарський кінь чкурнув, аж копита замиготіли. Він тікав, гримаючи кольчужною попоною й дедалі дужче лякаючись - йому здавалося, що крилате чудовисько переслідує його.

Принц же підхопився, стискаючи в руках величезну сокиру. Можливо, отримуючи її з рук зброярів, він насправді вірив, що принесе додому відрубану драконячу голову. Зараз широке блискуче лезо здавалося йому таким самим грізним, як кишеньковий ножик в руках школяра, і, щоб порятувати свою вмираючу хоробрість, він знову викрикнув:

- Ящір, смердючий ящір! Ану підходь!

Арман виконав його прохання й трохи присунувся. Сокира зі свистом розітнула повітря... і до половини загрузла в кам’яне кришиво. Принц заточився, але втримався на ногах і відразу вихопив з-за спини бойову палицю, шипасту, наче стеблина троянди.

Він хоробрий, подумав Арман майже з жалем. Він дійсно хоробрий і доблесний. Дев’ятеро принців з десяти давно втекли б геть не озираючись.

Остин тим часом вовтузився з шоломом - при ударі той з’їхав на бік та, вочевидь, принцові було страх як незручно. Забороло зсунулось до вуха, а на місці обличчя виявилася суцільна залізна стінка - ні дихнути, ні глянути на супротивника. Принц схожий був зараз на хлопчика, який жартома натягнув на голову казан, не зумів його зняти й страшенно перелякався.

Арман терпляче чекав.

Нарешті Остин перехопив палицю в ліву руку, а правою таки відстібнув ремінець. Стяг шолом з голови, полегшено зітхнувши, впустив на каміння.

Світле волосся, мокре від поту, пасмами обліпило голову. Люті блакитні очі. Він однаково був гарний - навіть іще гарніший, ніж тоді на площі, перед захопленою юрбою.

Будь щаслива, Юто.

Арман нахилив голову й ступив уперед. Остин стрімко розмахнувся і вдарив Армана прямо по голові - в того іскри з очей посипалися.

Захитавшись, Арман повалився додолу. Остин розмахнувся ще раз і знову вдарив по кістяному гребені. Жалісно застогнавши, дракон відкотився убік - тільки каміння хрустіло під лускою. Остин поспішив за ним - але ящір ухилився, важко звівся, знову застогнав - уже в повітрі. Прикинувся, що падає - і в останню мить втримався в повітрі. Нерівно, зиґзаґами, полетів геть.

Остин викрикував йому навздогін щось азартне, войовниче; він стрибав на місці й потрясав палицею, дотепер не вірячи, що подолав чудовисько. Він закликав Армана повернутися, голосно шкодуючи, що не встиг зрубати огидну голову... А через каміння й розколини до переможця бігла Юта.

Увесь двобій вона простояла на вершині скелі. Вона бачила, як Арман скинув Остина з сідла, і прокусила до крові руку, злякавшись за життя принца. Кілька хвилин потому вона просто сиділа навпочіпки, замруживши очі й затиснувши долонями вуха, а коли зважилася, нарешті, подивитися, то побачила принца, що опускає шипасту палицю на голову розпростертого дракона... І тоді вона роздряпала щоку від страху за Армана.

Коли Арман злетів, у Юти трохи полегшало на серці, проте вона одразу знову злякалася за принца. Арман каменем звалилася вниз - принцеса закричала зі страху, що він розіб’ється. Дракон втримався - і Юта знесилено видихнула.

Тепер Арман летів геть. Юта не зовсім розуміла, що відбулося, але Остин живий, розмахує своєю зброєю, і вітер доносить його войовничий лемент... І дракон живий, літає. Хто кого переміг?

Вона мчала через каміння, раз у раз гублячи Остина з очей, а віддалік махав крильми Арман...

Величезним зусиллям волі Арман стримав себе й не знизився, щоб востаннє поглянути на неї. Він зробив те, що мав зробити, тепер треба було швидше зникнути, відлетіти, сховатися... Цим двом не можна заважати, не можна підглядати, не можна...

Їм треба ще дістатися до людей, а кінь утік, а Юта, мабуть, зголодніла. Вона майже боса, а там гостре каміння. І не втрапили б у кам’яну трясовину, звідки він колись її визволяв... Але вони вже зустрілися, і ні допомогти, ні перешкодити - він неспроможний.

Розвернувшись назустріч блідому місяцю, змарнілому на блакитному небі, він полетів геть.

Крізь безодні ночей до останнього ранку тягнусь.

Ти не клич мене. Я і без цього

З’явлюсь.

Арм-Анн

Через місяць контестарською столицею їхав весільний кортеж.

Головну вулицю ще за тиждень до свята було вистелено плетеними килимками із золотої соломи; мешканці навколишніх будинків поставили на парадні підвіконня квіти в вазонах - всі, які лишень зуміли роздобути, і вулиця нагадувала тепер крамницю зеленщика. На високо напнутих шворках розвішано було прапори - контестарський з коричневим богомолом і Верхньої Конти з котячою мордою. Подекуди, щоправда, між прапорами колихалися на вітрі простирадла й сорочки - адже зазвичай шворки використовувалися для просушки білизни...

Про наближення кортежу сповістив несамовитий лемент хлопчаків, які осідлали навколишні дахи.

Відкривали ходу двадцять три вчені білі миші - запряжені й загнуздані, вони врочисто тягли іграшковий візок, на якому традиційно містилися троянда з затупленими шипами, баночка меду й жменя насіння - в такий спосіб молодим провіщували любов без чвар, солодке життя й дітей без ліку.

- Слава! Слава! - кричали люди, гронами звисаючи з вікон, з дахів та ліхтарних стовпів. - Слава! Пошана й любов!

Далі врочистим маршем крокував зведений загін шарманщиків - їхні шарманки, ретельно настроєні й начищені, грали одну й ту саму мелодію - весільний марш. Щасливі й горді своєю місією, шарманщики завзято вертіли головами - чи бачать їх друзі й знайомі?

За шарманщиками котилася двуколка, на якій юнак, вбраний коричневим богомолом, і дівчина, вбрана кішкою, танцювали танець братання королівств. Обоє вже добряче захекалися - бо танцювати довелося всю довгу дорогу! Проте їм було виявлено таку велику честь, що, забувши про втому, вони танцювали дедалі завзятіше.

Далі, люто задерши підборіддя, карбували крок гвардійці - контестарські в яскраво-зелених, верхньоконтійські в червоно-білих мундирах.

Виблискували на сонці звільнені з піхв шаблі - криві контестарські й вузькі контійські. На верхівках вигадливих шоломів курилися пахощі, і здавалося, що гвардія рухається в сизій запашній хмаринці.

І в цій же хмаринці не їхала - пливла над землею відкрита карета молодих.

Принц і принцеса сиділи на оксамитових подушках; Остин був напрочуд гарний у військовому мундирі - адже він, традиційно, з народження був полковником гвардії. У правій руці він мав довгий спис із насадженою на нього маленькою головою дракона - з пап’є-маше.

- Переможець чудовиська! Переможець дракона! - кричали люди. - Слава! Слава!

Принцесу Юту такою ще не бачили.

Вона була надзвичайно жвава; її очі сяяли й не здавалися такими вже й маленькими, а з обличчя зник похмурий жовчний вираз, до якого звикли всі, хто її знав. Вона посміхалася, вона сміялася, вона реготала; весільна сукня, яку дванадцять найкращих кравчинь створювали цілий місяць, приховувала вади фігури, а щастя, яке розпирало Юту зсередини, згладило й пом’якшило некрасивість обличчя.

На дахах перешіптувалися: ти ба!.. у полоні в дракона... от пощастило... в пазурах поцупив... жахіття яке... ти диви, диви!

Рука принца Остина лежала на Ютиній, у мереживну рукавичку затягнутій руці. Їх тільки-но поєднали шлюбом.

- Слава! Слава! Пошана й любов!

Далі котилася ціла низка королівських екіпажів. Під державними гербами заплакана від щастя Ютина мати обіймала двох молодших дочок - веселу Май і задумливу Вертрану; Ютин батько дбайливо підтримував під лікоть старого Контестара - тому пощастило дожити до цього дня. Галасливі придворні та вельможне панство двох країн ледь не перекидали переповнені карети; від Акмалії був тільки офіційний посол - король і принцеса Олівія перебували в горах на відпочинку.

У хвості процесії хмарою сунули городяни, підкидаючи й гублячи в штовханині капелюхи й хустки. Якийсь хлопчисько звалився з гребеня даху й зависнув, зачепившись штаньми за залізний штир.

Процесія прямувала до королівського палацу; брама була прочинена навстіж, стражники застигли, піднявши смугасті піки. Вже на просторому подвір’ї мишей випрягли й зібрали в ящик з дірочками - там чекав їх ласий жовтий цукор. Пара танцюристів, остаточно виснажена, зістрибнула, нарешті, з двуколки; шарманщики й гвардійці утворили живий коридор, і цим-таки коридором Остин та Юта рушили до вкритих килимом сходів.

Спираючись на руку принца, Юта не йшла - виступала. Четверо пажів несли її довгий шлейф; гордовито піднявши голову, принцеса входила в будинок свого чоловіка - входила в супроводі тисячі поглядів.

І ще один свідок цієї сцени спостерігав за Ютою, закам’янівши перед магічним дзеркалом.

Він бачив, як готували весільну церемонію й накривали столи, як споряджали наречених, як у присутності городян і знаті оголосили їх чоловіком і дружиною, як прокотився вулицями весільний кортеж, як Юта піднялася по сходах палацу... Ціла юрба лакеїв розводила гостей по святково прибраних залах, саджала за столи, і серед миготіння мережива та бантиків Арман загубив Юту.

Дзеркало заморгало, вкрилося мовби мережкою зморщок... Згасло. Спалахнуло знову, і Арман побачив, як Остин допомагає Юті влаштуватися в королівському кріслі, а вона чи то вдячно, чи то просто неуважно гладить рукав його мундира...

Арманові руки стиснули дерев’яні підлокітники, різко випнуті кісточки пальців побіліли.

Зранку він намагався пити - але вино не лізло йому в горлянку, як учора, як і тиждень тому, як от уже майже місяць. Влитий до рота насильно, шляхетний напій не приносив ні відпочинку, ні забуття - нудоту, і тільки.

Протягом тижнів він намагався зацікавити себе розшифровкою клинопису, гострим ножем вирізав на темній стільниці знаки, колись перемальовані Ютою на стіну біля каміна; він помилявся й починав знову, але справа ця, важка й кропітка, не приносила полегшення. Змучившись, отупівши, він плутав знак “море” зі знаком “смерть”.

Тоді він став відлітати з замку далеко й надовго; одного разу, спіймавши на обід дику козу, він уявив раптом, що несе в пазурах дівчину. Коза так і зосталася жива.

Раз або двічі він літав у гніздо калідонів. Але перші осінні дощі вже просочили пух вологою, він потемнів, зібгався й замість білої перини був схожий на брудну ганчірку...

І увесь цей час він годинами просиджував перед дзеркалом у надії побачити Юту.

Вона з’явилася йому всього двічі, мигцем - одного разу з матір’ю й одного разу - сама, бліда, відчужена, але, поза сумнівом, щаслива. І він радів її щастю - але радість виходила квола, силувана якась, нещира.

Але в день весілля дзеркало розщедрилося, як ніколи.

Втомлено погойдуючись взад-вперед, Арман дивився, як молодим підносять традиційні страви - крила чайки та пиріг з язиком ховрашка. Як замість короля Контестара, якому важко говорити, свято починає мер - той самий мер, промову якого не дуже давно було перервано нахабним втручанням самого Армана... Як сурмачі здіймають мідні труби, як від їхнього звуку здригаються язички свічок, як у юрбу, що зібралася біля входу, сиплються квіти навпіл з золотими монетами... Як Остин ніжно кладе руку на Ютині пальці, з яких уже стягнуто рукавичку... Як Юта...

Остин накрив долонею принцесину руку. Юта спалахнула, як факел; гарячі зашпори помчали до щік і вух, і так уже червоних від випитого вина.

Наближалася перша шлюбна ніч.

Минулий місяць життя здавався Юті казковою й хвилюючою марою. Вона віддавна звикла ховатися в тінь - і раптом виявилася героїнею, врятованою жертвою, центром загальної уваги. Сам день звільнення пам’ятався їй погано, уривками; як вона зустріла Остина, як Остин зустрів її, що сталося за час, поки вони пішки брели до найближчого від драконового замку села, що було потім - усе це плавало в густому тумані. Миготіли в пам’яті обличчя батьків і сестер, руки пам’ятали судомні, до болю, обійми; Остин був поруч, Остин увесь час був поруч, до нього можна було доторкнутися, перевіряючи - чи не сон?

Потім її зустрічало рідне королівство, і люди плакали від розчулення, а перед Остином схилялися, мов перед ожилим божеством... Ніхто не помічав уже, що Юта негарна - дивлячись на неї, бачили не незграбні плечі й довгий ніс, а драконову темницю, нещасну ув’язнену дівчину й лицаря, який стирає ящера на порох.

Родичі, зрозуміло, раз у раз розпитували нишком - а що дракон? Але ніби печать сковувала Ютин язик, і сам король звелів припинити розпитування: натерпілася, видно, бідолашна.

Тим часом спогади про дні, проведені у замку, відступили під натиском стрімких подій: з Контестарії прибула делегація, щоб, за древньою непорушною традицією, просити Ютиної руки для принца Остина.

Король, Ютин батько, не зміг навіть для годиться вдати безпристрасність - квапливо і радісно погодився, але нікому і в голову не прийшло засуджувати його. Юта стала нареченою, і наступні дні злилися в довгу строкату низку.

Олівія не знайшла в собі сил, щоб привітати Юту хоча б офіційно. Тим гірше - при дворі тепер вважалося хорошим тоном запустити на адресу гордячки малесеньку шпильку.

Весь місяць був для Юти довгим, безупинним святом. Принцеса була п’яна без вина; іноді, просинаючись у розкішній спальні батьківського палацу, вона не могла збагнути, де перебуває, іноді починала щипати себе й колоти до крові, не вірячи - це дійсно відбувається? Не здається, не сниться, не мариться?

Якийсь час вона ще почувалася не в своїй тарілці, але до хорошого звикнути легше, ніж до поганого, і незабаром вона здивувалася б, згадавши, що колись жила й без загальної любові, і без весільних приготувань.

Королева-мати, сяючи, повторювала фрейлінам: як вона змінилася! яка весела й лагідна!

Слуги шепотілися: а принцеса-ж... нівроку! погарнішала навіть, хоча й не надто...

Май танцювала від щастя, та й Вертрана раділа - по-своєму, стримано.

І ось цей день настав...

Відчувши руку Остина на своїй долоні, Юта затріпотіла, як метелик в тенетах сачка. Промови й побажання долинали до неї безладним гамором, обличчя за столами злилися в строкату суміш, і, коли ненадовго вдавалося заплющити очі, перед ними в червоній темряві блукали чорні плями... Остин бурмотів щось підбадьорливе, і чиїсь руки в накрохмалених манжетах наливали в келих вино й клали на золоту тарілку вишукані страви, однак Юта не з’їла ні шматочка.

⇐ Предыдущая 5 6 7 8 91011 12 13 14 Следующая ⇒