ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 9 страница

У тому, що це був вигук саме захоплення, сумніву бути не могло. Арманові попустило на серці; вже не так дбаючи про обережність, він став колами набирати висоту.

Берег ішов удалину ламаною зубцюватою лінією; прибій здавався кокетливою мереживною облямівкою на прузі моря, а саме море, вигнуте на обрії дугою, було подібне сумирному, розслаблено розпростертому звірові; вдалині біліло вітрило.

Арман повернув - і перед очима виявився довгий серп скелястого півострова з руїнами замку на самому краю. Ще поворот - замок показався іншим боком, запекло тяглися в небо вцілілі вежі, чорніла діра - Драконяча Брама. Снову берег, і далі, серед гострого каміння, скелет загиблого судна - оголені щогли стирчать, наче голки дохлого їжака.

Земля хитнулася. Арман відвернув од берега й рушив у море, назустріч низькому вечірньому сонцю, просто по доріжці іскристого сяйва на невидимих згори хвилях. Вигуки захвату стали голоснішими.

Але ж він ніколи не замислювався, що може відчувати той, хто здійнявся в небо вперше. Саме вперше, бо навряд чи варто брати до уваги ту божевільну подорож у судомно стиснених пазурах... Сам він не пам’ятав своїх перших польотів - вони сприймалися, як щось цілком природне, навіть обтяжливе. І зараз, скоряючись раптовому натхненню, він несподівано побачив небо й землю очима принцеси Юти. Він побачив, і радісне зворушення замалим не вивергнуло з його горлянки стовп полум’я.

В небо - свічкою. Юту вдавило в панцир, вітер здибився тугою й холодною стінкою, так, що перехопило дух. Пальці її щосили чіплялися за драконячий гребінь, три мотузки натягнулися, утримуючи принцесу у кістяному сідлі... Море перекинулося, як таця, і ухнуло вниз; у голові, перемішані з дзенькотом, заворушилися колись знані рядки: “Наче раптово упущений кубок… земля утікає...”

На секунду все зникло, затяглося туманом, Юта закашлялася, проте наступної миті туман уже залишився внизу - хмаркою, маленькою круглою хмаринкою. Згори вона здавалася грудочкою туго збитої піни в чашці цирульника. Поворот - і дракон знову пірнув у неї, як у вату, прошив від верху до низу, і Юта встигла здивуватися - чому ж хмаринка не м’яка й не тепла на дотик...

Дракон розпластався, розкинувши крила. Завмерши, став ковзати похилою лінією, і Юта знову побачила спереду землю, цього разу - коричневу, кам’янисту, що подекуди поросла бурими кущами. Серед каміння та кущів панічно металися білі спини диких кіз.

Дракон ковзав і ковзав, і крила його ледь здригалися, ловлячи потоки теплого повітря; Юта відчула раптом, як тіло її губить вагу, як, невагоме, злітає над головою волосся, і ось уже не принцеса - нова крилата істота ширяє в дракона за спиною...

Арман знижувався, кущі й ріденько порослі деревця пригиналися від вітру, який можна було порівняти хіба що з диким ураганом; здіймалися вгору цілі груди землі, летіло обірване листя, кози розбігалися по рівнині, наче паперові кульки, гнані протягом. Юту наздоганяли хвилі різкого драконячого запаху - запаху могутнього, розпашілого ящера. Майже торкнувшись крильми трави, Арман знову злетів у небо.

Сонце хилилося до обрію; туди, куди воно збиралося сісти, стяглися в очікуванні тонкі, прозорі вечірні хмари. Опускаючись, остиглий диск закутався в рожеву тканину; небо, золоте над західним обрієм, залишалося холодним, фіолетовим на сході - за Ютиною спиною. Зі зміною освітлення змінився світ.

Сонце сіло, через зубцюватий гребінь скель раптом вдарив останній промінь - тугий та зелений, мов стеблина весняної травички. “Ось і вечір”, - подумала Юта відчужено.

Вона не пам’ятала, скільки часу минуло. Вона майже забула своє ім’я. Думка про те, що можна жити, не піднімаючись у небо, була дикою та блюзнірською, а сама вона - дівчинка, яка виросла в палаці, дівчина, викрадена драконом, Юта-до-польоту - здавалася тепер Юті-після-польоту іншою, майже незнайомою людиною.

Арман кудись летів - принцеса вже не розуміла, куди. Небо згасало, і згасало море, і над далекою дугою обрію сходив місяць, жовтогарячий, як апельсин. Від місяця по воді розбігалася доріжка - як від сонця, але м’якша, таємничіша.

Дракон описав коло над чимось, добре йому помітним, і знов-таки колами пішов знижуватися.

Юта побачила, що під ними не замок - замок маячив віддалік, маленький, але цілком виразний у сутінках. Арман спускався на скелі, але в принцеси не стало сил здивуватися - вона раптом відчула свою повну спустошеність.

Поштовх - пазуристі лапи заскреготіли на камінні. Дракон приземлився в улоговинці, влаштувався надійно, притис до боків шкірясті крила й скоса запитально поглянув на Юту, так і застиглу в нього на загривку.

Вона сиділа, бліда, вражена, не розтискаючи пальців і не затуляючи рота - йому довелося легенько струснутися, щоб пояснити принцесі своє бажання звільнитися від вершниці.

Це виявилося не так просто; пальці її заклякли, а вона й не помітила. Тепер, зігріваючи їх у роті, насилу згинаючи та розгинаючи зі стогоном, плутаючись у трьох мотузках і намагаючись послабити міцно затягнуті вузли, вона відчувала, як немилосердно палає обвітрене обличчя.

Арман покірно чекав, доки вона звільниться й спуститься. Нарешті, нога її сковзнула, шукаючи опори, по драконячому боці, намацала, де випинається край лусочки - і сама принцеса Юта з’їхала на животі просто під Арманове черево.

Обережно переступаючи, він відійшов убік та обернувся на людину - принцеса навіть “Ох” не встигла вимовити.

- Ну як тобі? - запитав він, по-хазяйськи змотуючи мотузки. Він не здавався втомленим або захеканим, і голос його хрипів не більше, ніж завжди.

Принцеса протяжно зітхнула. Спробувала здійнятися на ноги - і знову сіла серед каміння. Не знаходячи слів, розвела тремтячі руки:

- Арма... Як ти... Який ти...

Можливо, вона хотіла сказати, що по-справжньому з’явилася на світ щойно сьогодні. Може, їй хотілося довідатись, нащо крилаті істоти взагалі повертаються на землю. А може, вона спробувала повідомити, що стала геть іншою людиною - Арману лишалося тільки гадати, тому що замість усього цього з принцесиних уст злітали нерозбірливі, сповнені захвату звуки, а руки несвідомо обіймали повітря, нагадуючи рибалку, що вихваляється уловом.

Виливши, нарешті, свої почуття й трохи заспокоївшись, принцеса озирнулася, пробігши поглядом по зубцюватому краю скель, що оточували улоговинку:

- А де... ми? Навіщо?

Він без слів простяг їй руку. Звикла довіряти йому - а може, просто дуже втомлена - вона втрималася від запитань до тієї самої миті, коли вдвох вони видерлися на середньої висоти скелю й знову побачили замок, море та схід місяця.

- Дивись... - Арман показував кудись убік. Придивившись, вона побачила неосяжних розмірів кошик, повний чогось білого, ясно помітного в щомиті темніших сутінках.

- Гніздо калідонів, - посміхнувся Арман. - Вони відлетіли. Я згори побачив, гніздо тепер порожнє... До весни...

Юта стояла, не в змозі вже дивуватися. Їй було холодно, вона тремтіла, обіймаючи себе за плечі й намагаючись угамувати дрижаки.

Гніздо було завбільшки з невеличкий майдан, округле, з високими краями, складеними з цілих викорчуваних кущів. Дна гнізда не було видно під білим покривалом. Білі купи, немов величезні замети, тут і там розкидані були серед каміння.

Юта розліпила пошерхлі губи й слабко запитала:

- Що це... там? Послід?

Арман обурено пирхнув.

Вона ледве встигала за ним, перескакуючи з каменя на камінь. Він підсадив її на край гнізда; сухі гілки затріщали, однак витримали. Навряд пташеня калідона могло важити більше за принцесу Юту.

Ще крок - і вона по коліна занурилась в м’яке, тепле, сліпучо-біле.

Калідонячий пух!

Юта зробила ще крок - і впала. Пух обійняв її, обволік, миттю зігрів; вона перевернулася на спину - і побачила, як у темному небі кружляють пушинки, підняті в повітря її падінням.

- Панькають вони пташенят, - сказав десь поруч невидимий Арман. - Ті, щоправда, вилуплюються геть слабкі, голісінькі... Осіннє гніздо калідонів - що може бути краще? Потім дощі підуть, пух намокне, зібгається...

Юта згадала няньку принцеси Май. Та весь час запевняла, що слухняні дівчатка після смерті гулятимуть хмарами...

- Може, я вмерла, Армане? - запитала вона збентежено.

Той, явно спантеличений, перепитав після паузи:

- Що?

- Правда, я не дуже слухняна... - пробурмотіла Юта, заплющуючи очі.

Місяць сходив - Юта вже могла бачити його, лежачи на спині. Зірки вкрили небо; довгою хмарою сріблився Медовий шлях. Пух у повітрі все тримався, все не опадав, і місячне світло робило кожну пушинку схожою на зірку.

Юта давно перестала розрізняти, де сон, де дійсність. Білий пух глушив звуки, кожен порух викликав зоряну заметіль... Юта здійнялася на ліктях, потім підвелася.

Місяць світив яскраво, гніздо було розташоване на вершині скелястого гребеня, і всі ущелини навкруги були залиті матовим білим світлом. Тим чорніші були ламані тіні й далекий, ніби з картону вирізаний, замок, тим глибше було темне небо...

Юта повернула голову. За кілька кроків стояв Арман.

Він був частиною цього фантастичного нічного світу, силует його був подібний до силуету замку вдалині, і стояв він нерухомо, піднявши обличчя, наче заглядаючи небу в очі.

Юта зрушила крок - здійнялися в небо невагомі пушинки. Принцеса злякалася й зупинилася.

- Бачиш ген ті три зірочки? - запитав Арман у неба. - Це називається - Вінець Прадракона... Подивися, Юто, сьогодні дуже яскраво...

І він простяг руку вгору - вказав довгим тонким пальцем.

Юта дивилася на зірки - але бачила тільки його руку. Щоб подолати ніяковість, хрипкувато відповіла невлад:

- У нас і немає... Таких сузір’їв... У нас просто - Равлик... Бджола... Чубчик Одуда... Біла Кішка...

Арман, здається, здивувався. Обернувся до Юти - і вона побачила, як в очах у нього м’яко віддзеркалює місяць. Запитав недовірливо:

- Равлик? Бджола?

- Ще Качині Лапки... Сова...

Зблиснули білі зуби - Арман усміхнувся:

- Кумедно... - і знову обернувся до неба, підняв руку, наче призиваючи у свідки:

- Дивися... Ось Двобій Драконів... Ось Палаючий Гребінь... А там, над морем, піднімається Переможець Юкки... Тільки його ще не повністю видно. П’ять зірочок зійшли, а три поки що за обрієм...

- Ти будеш жити довго й щасливо, - сказала Юта ні з сього ні з того.

Арман зітхнув. Відірвався від неба. Без посмішки заглянув Юті в обличчя:

- Ти теж.

Вона спробувала пожартувати:

- Але ж про мене нічого не сказано... У пророцтві...

Він як і раніше дивився цілком серйозно:

- Сказано.

Пух, осідаючи, спускався їм на плечі. На тлі широкого місячного диска виник чорний силует кажана. Махнув крильми, пропав.

- Ми в хмарі, - сказала Юта. - Ми без дозволу забралися в хмари. Хоча ні, у хмарі холодно й геть не так затишно... Ти вважаєш, калідони не повернуться?

- У цьому житті, - відгукнувся Арман дещо глузливо, - ніщо просто так не повертається.

Її ноги ослабли, і вона знову опустилася в білу перину. На місяць набігла хмаринка, зірки спалахнули яскравіше. Ютині очі не бачили Армана, але щось інше, не зір, точно знало, що він стоїть за два кроки і дивиться на море.

- Армане... Тепер я розумію... Я помилково народилася серед людей... Я мала... Народитися серед драконів...

Він усміхнувся - глузливо й водночас сумно, Юта не бачила його усмішки, але знала, що він всміхається.

- Серед драконів, - сказав він повільно, - уже давно ніхто не народжується.

Місяць не поспішав виходити з-за хмарки. Довгий Медовий Шлях здавалася другим гніздом калідона - але на небі.

- У нас ця туманність називається Медовий Шлях, - прошепотіла Юта. - А в вас?

- У нас... - помовчавши, відгукнувся Арман, - вона називається Вогняний Подих.

Він опустився в піну пуху - Юта не бачила, але точно знала. Здійнялася майже невидима без місячного світла хмаринка.

Не відаючи, нащо, Юта занурила в пух свої руки - по плечі. Ліва рука, пробираючись крізь тепле і м’яке, раптом зустрілася з холодними й твердими пальцями.

Принцеса завмерла. Від цього дотику, очікуваного й несподіваного, сипонув по спині мороз, а серце, і без того неспокійне, раптом зірвалося з ланцюга й закалатало так, що нові пушинки здійнялися в повітря без видимої на те причини. Юті здалося чомусь, що цей дотик важливіший, ніж прогулянка на спині дракона, важливіший за всі калідонячі гнізда і всі сузір’я світу, але рука її затерпла й перестала слухатися.

Неспішно вийшов з-за хмари круглий місяць.

Бездумно дивлячись на нього широко розплющеними очима, Юта відчувала, як Арманові пальці обережно стискають її долоню.

Ледь-ледь. Дуже обережно. Дуже ніжно.

А потім відпускають.

Ютина рука ширяє в товщі пуху, загублена, мов заблукале дитя. І коли вона втрачає надію - прохолодні пальці зустрічають її знову. І дівчина завмирає, відчуваючи, якою вологою і гарячою стає раптом її долоня...

Юті хотілося, щоб гра ця тривала вічно. Але рука Армана, стиснувши її пальці дужче, ніж зазвичай, наче прощаючись, раптом пішла геть. Сам він, беззвучно виявившись поруч, прикрив її плечі теплим оберемком пуху:

- Спи... Незабаром ранок...

Наче струшуючи заплутані у волоссі пушинки, провів по ньому рукою.

Мигцем торкнувся щоки...

Забрав руку.

І, засинаючи в тривозі й надії, вона бачила його тінь, що завмерла на скелястій вершині. Арман дивився на зірки, наче прохаючи в них поради.

* * *

Вранці він приніс принцесу в замок. Нести довелося в пазурах - інакше як би вдалося висадити її на вершині вежі? Він обережно поставив її на оточений зубцями майданчик, і вона відразу присіла, втягши голову в плечі - такий ураган влаштували його крила.

Він здійнявся вище - принцеса випросталась і стояла непорушно, сторопіла, якась загублена. Закинувши голову, вона дивилася знизу на ящера в польоті. Очей її Арман не бачив.

Він кинувся до Драконячої Брами, і чорний коридор, що веде в замок, здався йому довгим як ніколи. Набувши людського вигляду, він поспішив нагору - але з кожним кроком ішов дедалі повільніше, аж доки, нарешті, не зупинився.

У вухах його й досі ревів вітер висоти, а перед очима сяяв небесний Вінець Прадракона, пальці його не забули ні гарячої долоньки в товщі пташиного пуху, ні густого розпатланого волосся, що прикриває тепле вухо, ні щоки - гладенької, мов вилизаний морем камінець. Він іще жив пам’яттю минулої ночі - але вже нили скроні, і глибоко всередині грудей народжувалося важке й холодне, наче камінь клинописної зали, передчуття.

Він змусив себе продовжити шлях. У залі з каміном його зустріла Юта.

До її чорного широкого балахона пристали пушинки, зробивши принцесу схожою на карту зоряного неба. Все ще сторопіла, розгублена, вона рушила було йому назустріч - і зупинилася, наче не наважуючись підійти.

Може, вона чекала від нього якихось слів. А може, їй було приємно просто мовчати, виплутуючи з волосся білі кульки й раз у раз опускаючи вії?

Він стояв і мовчки дивився, намагаючись зрозуміти - що змінилося? Але ж зміна сталася, і зараз, на його очах, ще тривала - замість розгубленості приходило нове, а він, збентежений, поки не розумів, що саме...

Він голосно зітхнув. Спробував усміхнутися:

- Ти... Тобі не холодно?

Вона заперечливо похитала головою. Арман не знав, що казати далі.

Тоді вона відгорнула з обличчя волосся й усміхнулася. Такої усмішки в неї Арман ще не бачив - вона зробила Ютине обличчя не просто привабливим - милим.

Йому раптом відкрилося, яка нова зміна сталася з Ютою на його очах. Просто принцеса спокійно прийняла все, що сталося - як дещо неминуче, природне, як єдино можливий розвиток подій.

- Ти, мабуть, хочеш відпочити? - запитала вона привітно. - Я зберу сніданок, а ти, певно, відпочинь... Я покличу тебе. Так?

Як просто, подумав Арман. Як просто ця дівчинка вирішує всі питання. Щиро й мудро, як... жінка.

- Так, - сказав він хрипко. - Поклич.

Вона посміхалася йому вслід.

Він брів коридорами, а у вухах лунало й лунало спокійне, доброзичливе: “Я зберу сніданок... А ти відпочинь”.

Вони житимуть довго - аж до самої Ютиної старості. Пророцтво в клинописному залі дозволило йому щастя, навіть наказало, помістивши поруч із його ім’ям слово “кохання”, слово, яке так рідко трапляється в древніх текстах... Він носитиме її над морем... Настане й промине зима, і знову настане, і, можливо - чим ґорґулья не жартує - у них знайдеться... страшно подумати, але - ану ж це таки можливо?.. знайдеться дитина...

Арман звернув, і новий коридор несподівано обернувся глухим кутом. Ач, куди занесло, це ж Північна вежа, руїна, і хід туди замуровано...

Він стояв віч-на-віч із вологою стіною, складеною з великих, грубо обтесаних валунів. Той камінь, що оселився вранці у його душі, був їм родичем - такий самий важкий та холодний.

Так завжди буває. Думки й мрії, ціла низка планів - доки не втикаєшся носом у глуху кам’яну стіну.

Він заплющив очі, щоб не бачити лакового відблиску брил. Немає такого закону, щоб дозволив людській дочці вступити в союз із драконом, нехай навіть перевертнем. Двісті поколінь його предків, з якими його примирили було слова Пророцтва, двісті поколінь лютих, непримиренних ящерів піднімуться з дна моря, щоб перешкодити такому союзові. Три королівства поєднаються військом проти такого союзу. Прокляття придавить замок, і він поховає під собою відступників, ослушників, вилупків...

Вилупків? Він здригнувся.

Добре, припустімо, що двісті поколінь уже не мають влади над останнім бунтівним нащадком. Могутнє коріння давно всохло, останній листок зірвався з дерева й летить з волі вітру, яку він полюбляє вважати власною волею... Нехай три королівства ніколи ні про що не довідаються, нехай Юта добровільно й назавжди відмовиться від рідних... Нехай так, але все життя, все людське життя провести в холодному й незатишному замку? Не побачити жодного обличчя, окрім давно й до найменшої рисочки знайомого обличчя Армана? Проводити нескінченні години перед мутним магічним дзеркалом, по крихті вимолюючи в нього те, що всі люди мають у надлишку й навіть не помічають цього? І, нарешті, постаріти біля вогнедишного ящера, який і через сто років навряд чи дуже зміниться... Не буде в них дитини, це самообман... Юті не буде кого колисати та вчити ходити. Вона усвідомить свою самотність...

Він повернувся й, немов сліпий, побрів назад.

Він дракон і чоловік. Він повинен вирішувати. Вирішувати зараз, або життя стане нестерпне...

- Арма-ане!

Вона ретельно зачесалася й пов’язала голову шнурком, підперезалася саморобним фартухом - господиня, та й годі:

- А я тебе скрізь шукаю...

Він відвернувся, аби не бачити її сяючих очей. Вирішувати - зараз. Якщо тягти далі, може не стати духу.

Сказав у стіну:

- Вибач. Мені треба полетіти. Напевно, надовго.

Я спрагу волів вгамувати піском

І море спалити хотів.

Я мріяв забути тебе.

Арм-Анн

Король Контестар Тридцять Дев’ятий, високий, але передчасно згорблений недугою старий, знайшов у собі сили бути присутнім на судовому засіданні. Важко спираючись на руку принца Остина - свого єдиного сина й спадкоємця, - він повільною ходою пройшов вистеленим килимами помостом та важко опустився в глибоке крісло.

З давніх-давен король Контестарії був іще й суддею; час від часу йому доводилося привселюдно розбирати позови й виносити вироки. Але ні для кого не було таємницею, що Контестар Тридцять Дев’ятий вже не в змозі правувати цей обов’язок і він хоче передати його синові.

Королю залишалося жити на землі лічені тижні. Хвороба гризла його зсередини, маючи намір покинути його тіло тільки разом з життям; розум же залишався, на щастя, так само світлий, як колись, і обличчя, спотворене стражданням, як і раніше носило відбиток шляхетності. Король відкинувся на спинку крісла й обвів поглядом притихлий майдан.

Народу зібралося сила-силенна - не стільки через майбутній судовий розгляд, скільки в надії побачити старого короля - можливо, востаннє. Батьки піднімали дітлахів угору, щоб ті колись могли сказати своїм дітям: “Я бачив короля Контестара перед його смертю!”

Остин, високий, сухорлявий, ураз змужнілий за останні місяці, став перед кріслом на одне коліно. Король простягнув тремтячу руку й поклав синові на плечі стрічку сухої зміїної шкіри - символ правосуддя. У такий спосіб він мовби благословляв його вести сьогоднішнє судове засідання.

Остин підвівся. Зміїна шкіра спадала йому на груди двома смарагдовими смугами. Наділений владою, він став за спинкою крісла, і тієї ж миті майдан вибухнув вітальними вигуками. Люди раділи, що на зміну старому й мудрому Контестару прийде гідний спадкоємець - молодий, сильний і гідний. Городянки, молоді й зрілі, заливалися до того ж кокетливим рум’янцем - бо який же гарний!

Вартові дзенькнули списами - судове слухання розпочалося.

Першими перед помостом постали шестеро поважних на вигляд селян. У юрбі здивувалися - що могли накоїти такі гідні діди? Виявилося, втім, що діди прийшли із проханням - просили полегшити непосильний тягар податків, що їх стягують з сільських громад. Нічого дивного в цьому не було - без прохань про зниження податків не минало зазвичай жодне судове засідання, хоч далеко не всі прохачі досягали успіху.

Варта, очікуючи команди, приготувалася відтіснити хліборобів убік - але тут заговорив принц Остин.

Він говорив, не підвищуючи голосу, однак увесь майдан прекрасно чув кожне його слово. Він нагадував, що нещодавно лісові дороги були практично непрохідні - стільки розбійників завелося в окрузі. Він перелічив назви всі торгових кораблів, які стали жертвами піратів позаторік. Він запитував - чому лісові дороги тепер безпечні? Чому пірати пішли геть від Контестарских берегів? Чи не тому, що збройні патрулі вдень і вночі пильнують спокійний сон співгромадян? Чи не тому, що берегова охорона піймала й повісила трьох найзапекліших піратських капітанів?

Він говорив просто й переконливо. Де взяти гроші на утримання патрулів і берегової охорони? Хіба гроші поважних хліборобів ідуть не на те, щоб дати їм же, хліборобам, безпеку? Може, вони воліють віддати податок розбійникові - тільки набагато більший і часом разом із життям?

Але ж десь у горах живуть іще дракони, а в морі, можливо, не перевелися морські чудовиська... І треба ж якось давати з ними раду!

З кожним словом принца поважні хлібороби знічувалися дедалі більше. Нарешті, остаточно усвідомивши себе шкурниками й скупердяями, вони вирішили за краще швидше змішатися з юрбою. Юрба радісно загула - принц говорив добре.

Остин торкнувся зміїної шкіри, що стрічкою звисала йому на груди, і мимоволі всміхнувся.

Наступною справою був позов. Позивалися два дрібні барончики, котрі ніяк не могли провести межу між своїми володіннями - кожен прагнув урвати клапоть у сусіда.

Позивальники притягли на засідання стародавню мапу, вишиту гладдю на величезному полотнищі шовку. Мапа неабияк вилиняла, а на згинах ще й протерлася, проте ще можна було розгледіти кокетливу рамку, рожевого голубка в її правому верхньому кутку, а також два маєтки, пагорб, річечку й лісочок. Кордону між землями двох хазяїв на карті не значилося - замість неї жмутами звисали вирвані нитки.

- Смію звернути увагу вашої високості на наступний факт... - в руках позивальників замиготіли пожовклі сувої паперу. - Племінник мого діда завірив своє право...

- Однак більш ранній документ, ваша високосте... Цитьте, ви, індику...

- Я індик?!

Барони надривали горлянки, тицяли пальцями в майстерну вишивку, усіляко паплюжили один одного й час від часу благаючи справедливості у короля.

Остин, здається, збентежився. Кожен барон по-своєму мав рацію. Вловивши його вагання, суперечники подвоїли зусилля. З мапи полетіли нитки. Юрба заулюлюкала.

Старий король болісно поморщився й ледь помітно кивнув головою. Остин нахилився до його обличчя, і губи Контестара ворухнулися. Він щось повільно й виразно говорив синові, і на час, поки принц Остин не відсунув своє вухо від його губів, на площі запанувала відносна тиша - навіть барони примовкли.

Остин випростався. Оглянув сутяжників довгим серйозним поглядом. Голосно наказав принести чорнило.

Чорнило знайшлося негайно - його вихопили з-під носа здивованого писаря. Остин кивнув - слуга поставив каламар на край помосту, просто перед баронами.

- Занурте палець у чорнило, - звелів Остин першому позивальникові.

Той здивувався, подивився на свою руку, на чорнильницю - і обережно просунув у вузьку шийку пещений рожевий мізинець.

- Так, - сказав Остин. - Тепер намалюйте на мапі межу володінь вашого сусіда.

Мстива посмішка розтягла баронові губи. Хижо ворушачи ніздрями, він рушив до мапи - четверо слуг тримали її розгорнуту, як прапор. Барон змахнув замазаним у чорнилі мізинцем - і на карті з’явилася межа, котра звужувала володіння суперника на третину.

- Дуже добре, - терпляче сказав Остин. І кивнув другому баронові, який вже трохи зажурився: - Тепер ви.

Той, зрадівши, підскочив до чорнильниці й ледь не перекинув її, сунувши в чорнило вказівний палець. Бігцем поспішивши до мапи, другий барон помстився першому, намалювавши таку межу, котра не залишала суперникові майже нічого.

- Дуже добре, - знову сказав Остин. - Слухайте рішення суду. Думки обох сторін взято до уваги, позов вирішено, - Остин обвів поглядом майдан, позивальники важко дихали. - Межі проходитимуть там, де ви їх зараз позначили, і кожен з вас буде володітиме тією територією, яку йому визначив суперник. Простір же, що залишився між межами, відходить державі. Рішення прийнято, і лиш посмійте його ослухатися!

Натовп завив від захвату, а осоромлені барони здивовано витріщалися один на одного, причому один з них механічно чухав носа замазаним в чорнилі пальцем...

Третьою, і найнеприємнішою справою був вирок грабіжникові, якого зловив у своєму будинку один небоязкий городянин. Грабіжника належало засудити на врочисте потоплення в стічній канаві, і люди, безсумнівно, вітали б такий вирок. Однак Остин барився, погладжуючи зміїну шкіру.

Підсудний був сухенький, нікчемний на вигляд чоловічком з ріденькою рудою борідкою, яка росла чомусь з одного боку густіше, ніж з другого. Закутий у кайдани, він трясся й присідав, так залізо видзвонювало - аж вуха затикай. З юрби на нього поглядали з презирством та цікавістю.

Остин зиркнув на батька - старий мовчав. Принц, очевидно, мав прийняти рішення самостійно. Майдан притих.

- Заслати на каторжні роботи, - зітхнув принц.

Юрба вибухнула радісними вигуками - принц виявив милосердя. Втім, навряд чи радість городян була б меншою, якби принц виявив, скажімо, суворість та рішучість. Остина, поза сумнівом, народ любив і шанував.

Нарешті, судове слухання було завершено, і на підвищення виліз міський голова. Судячи з напрочуд урочистого виразу його пухкого обличчя та паперового сувою в руці, батько міста збирався виголосити вдячну промову.

Старий король не любив промов, особливо вдячних. Навряд чи голова насмілився б постати перед зібранням зі своїм сувоєм, якби за спиною Контестара не стояв Остин - а який батько відмовиться вислухати слова подяки при синові? Особливо якщо батько - монарх на порозі смерті, а син - його молодий спадкоємець, готовий зійти на престол... Приблизно так міркував міський голова, кланяючись королю й окремо - принцові, розгортаючи свій сувій і стаючи в позу, яка пасує до такої видатної нагоди.

- Ваша величносте! - почав голова співучим голосом. - Ваша високосте! Панове добродії! Добрі городяни! Зараз на ваших очах здійснився справедливий суд. Тут лунали мудрі промови, ухвалювались мудрі рішення, тут зло зазнало заслуженої кари, а доброчесність... гм... перемогла. Дозвольте мені від імені нас усіх скласти подяку... - мер зустрівся очима зі старим королем, той ледь помітно насупився, - подяку його справедливій величності... - зморшки на обличчі короля стали жорсткіші, - і найдостойнішому, найрозумнішому, а також найшляхетнішому із принців - його високості Остинові!

Натовп, що занудьгував був та почав розбрідатися, знову захоплено заревів. Обличчя короля проясніло, він насилу обернувся, щоб помилуватися своїм сином, якій від похвал зашарівся й збентежився.

Міський голова знову втупився у свій сувій і тому не бачив, як варта коло підніжжя помосту раптом захвилювалася, дзенькаючи зброєю, як когось спробували відтіснити, закрутився людський вир - і з самісінької його гущини раптом вибрався на узвишшя смаглявий, вузьколиций незнайомець.

- Від імені городян, - сказав він хрипкуватим, але вельми сильним голосом. - Ще одна вдячна промова від імені городян. Дозвольте виголосити, ваша величносте.

Меру, який ще не договорив, заціпило від такого нахабства й самозванства; він тільки хапав ротом повітря, наче акваріумна рибка. Юрба ж, навпаки, дуже зраділа такому повороту, із задніх її рядів лунало підбадьорливе:

- Нехай говорить!

- Злазьте, голово, годі!

- Шпарте, пане-добродію!

Незнайомець, відштовхуючи руки стражників, зустрівся очима зі старим королем. Контестар насупився, глянув на мера, на площу, на Остина - і кивнув. Стражники неохоче забралися, мер стояв стовпом з непотрібним сувоєм в руках, а незнайомець, відтіснивши його плечем, підійшов до краю помосту.

- Ваша величносте! Ваша високосте! Панове городяни! - почав він неголосно, але, як до того принца Остина, його чув увесь майдан. - Від імені багатьох із вас я приніс сюди свою подяку... і насамперед його високості, шляхетному принцові... Кажуть правда, що в трьох королівствах давно не залишилося шляхетних принців. І знаєте, чому? Шляхетність, мовляв, давно штовхнула б їх назустріч небезпеці, на битву за свободу й життя нещасної, півроку тому викраденої драконом принцеси...

⇐ Предыдущая 4 5 6 7 8910 11 12 13 Следующая ⇒