ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 8 страница

- Ти, чудовисько, кровожерний змій! Краще вмерти, ніж прийняти допомогу з твоїх рук... Із твоїх брудних пазурів! Ти... - і не найшлася, яку б іще образу додати.

Він відчув смертельну втому. Навіщось сунув руку в глибоку кишеню, витяг звідти уламок іржавої пряжки. Впустив на підлогу:

- Чуєш?

Принцеса замовкла, здивована. Арман підняв сталевий уламок та знову впустив. Залізо тьмяно дзенькнуло об камінь.

- Чуєш, принцесо Юто? Дзеннь... Мої слова для тебе означають стільки ж, скільки оцей звук.

Юта мовчала. Арман знову підняв залізний уламок і раптом щосили жбурнув ним об підлогу. Тоненько вискнувши, шматочок металу бризнув убік і врізався в стіну.

Арман не вимовив ні слова. Юта зіщулилась. Якийсь час вони просто дивилися одне на одного - Арман холодно, непроникно, Юта - збентежено.

- Я розповім тобі казку, - повільно запропонував Арман. - Хочеш?

І, не чекаючи принцесиної згоди, вона видерся просто на стіл. Навіщось витер долоні об одяг.

- Жила собі принцеса, - заговорив він тихо й глухо. - Давно вже, років сто п’ятдесят тому. Струнка, як тополя, і весела, як жайворон... Утім, пам’ять може мене зрадити. Можливо, це була похмура товстуха... Річ не в цьому. Річ у тому, якось уранці... Або вдень, не має значення... її викрав дракон.

Юта переривчасто зітхнула.

- Це був молодий дракон, - крізь зуби продовжував Арман. - Можна сказати, юний. Саме того дня він досяг свого повноліття. Ти слухаєш, Юто?

Принцеса сиділа у своєму кутку, підтягши коліна до підборіддя - заціпеніла, вкрита дрижаками.

- Він був сам-один, - Арман повільно, ніби ліниво, сповз зі столу й став безцільно кружляти кімнатою. - Він залишився один у своєму замку, але старші, вмираючи, висловили віру в його майбутню доблесть... І він, сповнений доблесті, поцупив у сусідній державі королівську дочку, теж юну...

Зупинившись перед ґратами каміна, Арман навіщось кілька разів тицьнув їх ногою. Камін мовчав - чорний, порожній, холодний.

- Вона стояла близько, як ти, - Арман обернувся й направив Юті в обличчя довгого звинувачувального пальця. - Вона була...

Нахилившись уперед, Юта раптом збагнула, що вона стоїть колінах та благально простягає руки:

- Не розповідай... Не треба ніяких страхіть, я тебе... Армане, будь ласка... не розповідай, я збожеволію, будь ласка...

Арман слухав її бурмотіння, механічно накручуючи на палець вирваний волосок. Потім бездумно простягнув руку й взяв з коминкової полиці коцюбу. Юта замовкла на півслові.

- Дракон є дракон, - сказав Арман занудним менторським тоном. - Принцес слід їсти, пожирати... Він поставив її посеред ритуального столу, спиною до залізної спиці... У неї були блакитні очі й рудувате волосся. Одна брова рідка, видно, вискубувала невміло... На підборідді - родимка, і ще одна на шиї. Він...

Арман раптом сильно розмахнувся та вдарив коцюбою об стіну. З каміння посипалися іскри, а сталевий прут відразу зігнувся дугою. Юта запізно затулила вуха. Арман з прикрістю подивився на понівечену коцюбу, на вибоїну в камені, повагався та вдарив ще раз, і коцюба зламалася з надривним звуком, неначе лопнула вісь од воза. Він озирнувся - і Юта з жахом побачила, що очі його виказують глибоку істерику.

- Я не пам’ятаю, що там було, - сказав Арман спокійно. - Але зуби мої ніколи не знали людського м’яса. Ніколи, - впустивши уламок коцюби, він раптом вдарив об стіну кулаком.

Юта скрикнула. Арман стояв мовчки, на стіні темніла кривава пляма, а він розглядав свою нову, неначе чужу, надзвичайно велику й неповоротку руку.

- Відтоді, - він звертався до розбитого в кров кулака, - відтоді...

Арман здригнувся.

...І знову цей сон.

Над верхньою губою дівчини намистинками виступили крапельки поту. Вона стоїть, притискаючись спиною до потворного сталевого шипа, білошкіра, і тому блідість надає її обличчю відтінок синього... Синяво-бліде обличчя посеред рудого, кучериками злиплого волосся. Очі розплющені так, що світлі вії впираються в шкіру вигнутими вістрями. Розпухлі, покусані, напіврозтулені губи, і подих жертви досягає ніздрів Армана, його величезних драконячих ніздрів... І запах. Різкий запах квітів, наче численна похоронна процесія кидає букети на свіжу могилу... Він повинен виконати ритуал, це неминуче, як наближення ночі, як настання зими...

І тоді, потрапивши в лещата невідворотності ритуалу й цілковитої неспроможності його виконання, свідомість Армана болісно спотворилася. Страх. Нудота. Слизькі камені котяться вологим схилом.

Він провалявся в гарячці три дні. Юта сиділа над ним, немов безсонний вартовий. Його розбита рука лежала на плащі, який служив за ковдру, і Юта раз у раз дбайливо торкалася її, зручніше влаштовуючи в грубих складках темної матерії.

Він марив. Удень і вночі до нього приходила та фатальна Ютина попередниця, руда принцеса півторавікової давнини, зустріч з якою привела Армана до остаточного усвідомлення своєї нікчемності.

- Іди геть... - шепотів Арман, не розплющуючи очей. - Я нічого тобі не... Ні волосинки твоєї рудої... Не буду... Не бажа...

Юта зітхала й обтирала його розпашіле обличчя вологою ганчіркою.

На четвертий день він отямився. Опам’ятавшись від короткого чутливого напівсну, Юта побачила його ще збуджені, але вже цілком осмислені очі.

- Вибач, будь ласка, - сказала вона, щойно зустрівшись із ним поглядом. - Я страшенно перед тобою завинила, від мене одні неприємності, і я завжди плачу тобі злом за добро.

Арман ледь помітно всміхнувся. Промимрив самими губами:

- Так... Авжеж. Хіба буває більше добро... за викрадення з дому.

* * *

Наступного дня вона збігала на вежу, де на брилі землі, що її колись приніс Арман-дракон, відцвітав “садок”. Принцеса безжально повисмикувала всі вісім квіток, які іще цвіли, і, спорудивши з них кокетливий букет, потягла вниз, маючи намір прикрасити ним Арманову кімнату.

Він сидів на своїй скрині й меланхолійно розглядав розбиту об стіну руку. Посміхнувся назустріч Юті - й одразу ж насторожився. Спохмурнів чомусь. Відвернувся.

Принцеса збентежилась. Чим вона знову зуміла викликати його невдоволення?

Губи Армана страдницьки скривилися, і Юта вирішила, що йому знов погано. Із усіх ліків їй була знана лиш вода, тому вона одразу піднесла Арманові кухлик, палко бажаючи, щоб зілля допомогло.

Але випиті кілька ковтків не принесли, вочевидь, полегшення. Арман поперхнувся, і вода пролилася:

- Запах... Прокляття... Юто, вийди.

Ненависний запах квітів, густий, як патока, силоміць втискався в його ніздрі. Йому дуже не хотілося, щоб Юта була свідком його нудоти.

Принцеса нерішуче переступала з ноги на ногу, бгаючи в руках випадковий букет.

Арман став дихати ротом, і йому стало набагато легше. Юта подивилася на свої руки - і виявила раптом, що крутить у пальцях три тонкі стеблинки, а ще п’ять квіток - колишні ромашки - валяються на підлозі серед пелюсток, з них же й обірваних.

Дві із трьох вцілілих квіток були дзвіночки - добряче пожмакані. Третя виявилася непоказним, блідим бузкового кольору п’ятилисником. Скоряючись раптовому натхненню, Юта піднесла його до носа.

О так! Міський парфумер, який так часто догоджав і фрейлінам, і принцесам, і навіть самій королеві, дуже пишався парфумами під гучною назвою “Знемога”, котрі сам же й виготовляв з пелюсток...

- Знеможник, - сказала Юта голосно. - Ця квітка називається знеможник. Вважають, що запах його викликає солодку знемогу, тому сільські дівчата носять його за пазухою, а шляхетні дами замовляють з нього парфуми...

Арман киснуло глянув на неї скоса, прогугнявив із затиснутим пальцями носом:

- Що ди кажеш? Звідки ти здаєш?

Юта тримала квітку знеможника за кінчик стеблинки - двома пальцями, униз голівкою, наче мертву пташину.

- Твоя жертва мала парфуми із знеможника. Тобі не ввижається, Армане. Ти не мариш, а дійсно відчуваєш...

- Дічого я де відчуваю!

Він хотів підхопитися, проте натомість ледве встав, зачепивши ушкодженою рукою ребро скрині й засичавши від болю.

- Знаєш, - сказала Юта пошепки, - моїй сестрі Май в дитинстві часто снився вовк. Знаєш, такий страшний вовк із дитячих казок. Вона схоплювалася ночами, кричала... Мені тоді було років дванадцять, я була шибайголова, моя рогатка була завбільшки з маршальський жезл... Я сказала Май: не тікай від свого вовка. Давай разом його зустрінемо - віч-на-віч! Тобто обличчя на морду... Це було ввечері, Май заснула, а я сіла поруч з рогаткою напоготові... І ось, коли Май підхопилася й застогнала...

Арман слухав її, зупинившись посеред кімнати і, як і раніше, затискуючи пальцями ніс. Коли Юта натягнула уявну рогатку, він мимоволі послабив хватку й одразу закашлявся.

- Я закричала: Май, цілься межи очі!.. І як стрельну горіхом, свічник - на підлогу... Нянька прокинулася... А Май - нічого. Спала... Аж уранці прийшла до мене, щаслива, здох, каже, вовчисько... Розумієш?

Арман переводив погляд із серйозного Ютиного обличчя на обвислу квітку в її в руці.

- Хдо тебе давчив цьобу?

- Чому? А, в несправжнього вовка стріляти із справжньої рогатки? Ніхто. Само вийшло.

- Спали квідку, - зажадав Арман.

- Ні, - сказала Юта тихо, але твердо. - У тебе свій вовк, але ти ж не маленька дівчинка. Ти все повторюєш цій древній принцесі: іди, я тебе не чіпав... А ти не проганяй її, згадай усе ж таки, що там трапилося, і тоді...

Арман у два стрибки вискочив з кімнати. Опинившись на сходах, куди не дістався ще задушливий запах знеможника, він вигукнув:

- Перестань розмовляти із мною, наче з дитиною! Твій прадід ще ходив на горщик, коли я викрав її! Я повинен був її з’їсти, а не зумів! Мені двісті тридцять два роки, я можу за годину вщент спалить п’ять великих сіл... Я можу спустошити столиці трьох королівств, але що з того?

- Каміння, - тихо сказала Юта.

За дверима стало тихо.

- Що - каміння?

- Яке котиться.

- Звідки...

- Ти ж марив три дні.

- А ти підслуховувала?

- А хто б тебе водичкою напував?

- Водичкою?

Чути було, як Арман пирхнув. Продовження бесіди не сталося - через п’ять хвилин над руїнами веж важко здійнявся дракон, трохи припадаючи на одне крило.

Було тихо й темно, потроху спливала свічка, приліплена до стіни. Світла від неї було, ніби від гнилиці в темному лісі.

- Ти спи, - вже вкотре сказала Юта. На колінах у неї лежала пляшка із закупореною в ній квіткою знеможника.

Арман бачив у темряві тільки її силует - силует дівчини з розпущеним по плечах волоссям. Волосся в неї гарне - так м’яко струменіє, так велично спадає... А обличчя не видно. Ні, обличчя її буває навіть симпатичне, веселе і замріяне... Але зараз його не видно. Тільки очі виблискують і зуби.

- Ти спи, Армане. І згадуй той день.

Той день... Хіба ж легко - все життя гнати від себе спогади, щоб тепер намагатися викликати їх...

- Що ти робив зранку?

Ранок був сіренький, дощило, і він вирішив, що не чекатиме на лицаря-визволителя. Це його перша принцеса, і він з’їсть її відразу. Ось чому вранці він з таким нетерпінням очікував вечора.

Він ще не звик бути сам. Батько його спочивав на дні моря, та й дід теж - відчувши наближення смерті, старий устиг залетіти так далеко від берега, як тільки зміг... Арман спустився в підземелля й знову, хвилюючись, прочитав напучування роду: досягни успіху в промислі.

- Як ти її викрав, пам’ятаєш?

Просто, швидко й цілком буденно. Вона прогулювалася в саду в супроводі служниці; він схопив був служницю, та вчасно помітив маленьку декоративну корону, що увінчувала зачіску її супутниці. Відпущена на травичку, служниця моторно залізла під кущ і звідти кричала: “Ось, ось принцеса! Не я, не я! Ось її високість!”

Принцеса не пручалася. Вона висіла в пазурах, немов ганчірочка, проте він все одно нервував - боявся впустити або придушити надто сильно.

Корона її загубилася в піднебессі, руде волосся розтріпалося; він поставив її на ритуальний стіл, як навчав колись дід.

- ...Ти спиш, Армане?

- Ні, - відгукнувся він глухо. - Давай... квітку.

- Зараз?

- Так.

Юта завовтузилася, намагаючись витягнути корок з порожньої пляшки; корок не піддавався, і Юта вдалася до зубів. Нарешті корок вискочив, тихенько пихкнувши, і цівка запаху, запаху квітки, званої “знеможник”, змійкою заструменіла з вузької шийки.

Арману здавалося, що він бачить цю цівку в темряві. Ось вона досягла його обличчя; він на мить затамував подих, щоб наступної миті глибоко вдихнути.

Нудоти не було. Картини з його пам’яті раптом ожили, наблизилися, набули кольору, звуку й плоті.

Він бачив свої пазуристі лапи біля її обличчя. Обличчя було білісіньке, завмерле, проте губи ворушилися, і він навіть міг розібрати напівзникле слово...

Він добре знав, що треба робити далі. Його вигнуті пазурі - це лише ідеальної форми ножі. Його передні зуби гострі, як кістяні голки.

Від неї пахло знеможником. Парфуми “Знемога”, а може, тоді це називалося інакше. І ще - вона була тепла. Він відчував це, навіть не торкаючись її шкіри.

Вона схлипнула - довго, переривчасто. Одна пазуриста лапа простяглася до її грудей...

“Юна істота... діва... вінценосний видобуток... Нехай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, і молодістю”...

...Арман відіпхнув квітку знеможника і Ютину руку. Його трясло; опустивши очі, він з подивом розгледів у напівтемряві власні коліна, що підскакували, неначе кришка на киплячому казані - такі їх били дрижаки. П’яти його вибивали по скрині ритм танцю, і він ніяк не міг цьому зарадити.

- Армане? - запитала Юта злякано.

Він хотів відповісти, та ледь не прикусив язика - так люто клацали зуби.

- Ти згадав? - Юта намагалася не видавати свого страху. Він похитав головою в темряві.

Мокрий, як миша, з голови до ніг вкритий холодним потом, він чув, як серце його, перемістившись чомусь до горла, вистукує безладний дріб.

- Що ж робити? - Юта ледь не плакала. - Тобі погано? Ну згадай, постарайся!

Він міцно взяв за зап’ястя її руку, яка стискала квітку. Підніс до свого обличчя, знову вдихнув і змусив себе заплющити очі.

Чорно. Чорно. Червоні плями. Темрява.

...И пазурі його зімкнулися! Зімкнулися, стисли жертву й поволокли геть...

Він ніс її - яка ганьба! - ніс далі від замку, а вона виривалася, чомусь тільки зараз надумавши пручатися. Він приніс її в покинутий піщаний кар’єр на околиці якогось селища, і опустив у розмиту дощем глину. А схилом рудої ями, липким, брудним схилом котилися безформні грудки. Грудки глини, всього-на-всього...

- ...Армане!

Юта стискала свічку в кулаці, не помічаючи патьоків гарячого воску на пальцях.

- Я злякалася... У тебе була таке обличчя...

Зісковзнула додолу м’яка зів’яла квітка.

Арману було легко, так легко, як у дитинстві, як у хмільному щасливому сні. Всі добре, усе ще може бути дуже непогано... Кошмар забудеться. Грудки глини? Скотилися, впали на дно, зрівнялися з землею... В свідомості більше не стирчить скалка, і страшний тягар упав з грудей, придавивши мимохідь страх перед Ритуальною кімнатою.

Арман дурнувато розсміявся, обійняв Юту за плечі й по-братньому поцілував її в щоку, біля самого куточка губ.

Вона дивилася на нього круглими захопленими очами, але в темряві він розрізняв тільки дві світлі іскорки.

* * *

На Юту зійшло прозріння.

Її робота в клинописній залі, дні й ночі при світлі димного смолоскипа, запалені очі й змерзлі ноги, радість відкриттів і розпач невдач, і навіть той товстий пацюк, що якось вискочив був з незнаної нори та перелякав принцесу на смерть - все це дивовижним чином проросло в Розуміння. Глянувши на текст Пророцтва, Юта з побожним острахом усвідомила раптом, що чужі символи зрозумілі їй і вона може читати.

Вона розхвилювалася так, що ледь не впустила смолоскип. Потім, начебто злякавшись, повернулася й кинулася бігти - геть з клинописної зали, на поверхню.

Арман не повірив.

Він звик уже до її фантазій і не бажав нічого слухати. Прочитала? Розшифрувала? Витри спочатку кіптяву з-під носа, бо заялозилася, наче миша в камінному димарі...

В неї вже з люті ледь не почалася істерика, коли він таки виліз із зручного крісла й кинув з усмішкою:

- Що ж, показуй...

Набравши смолоскипів, вони разом вирушили донизу, і по дорозі Юта ставала дедалі спокійніша та впевненіша, а Арман, навпаки, чомусь розхвилювався і, лаючи себе за пересохле горло й змокрілі долоні, нервувався дедалі більше.

Прийшли.

Плаский, вертикально встановлений камінь із написаним на ньому Пророцтвом відкидав дві тіні - від Ютиного смолоскипа й від смолоскипа Армана. Написані на ньому знаки злилися в гарну, але нерозбірливу в’язь - так, принаймні, могло здатися недосвідченому окові.

Арманові так і ввижалося. Він покосився на принцесу глузливо й підозріливо.

- Тут не про всіх, - сказала Юта пошепки. Спочатку - “слава доблесному Сам-Ару”.

- Це зрозуміло, - сказав Арман якомога недбаліше, намагаючись, щоб голос його не тремтів. - Це і я можу “розшифрувати”.

- А потім, - Юта перевела подих, - потім - за номерами... Сорок третій нащадок Хар-Анн.

Розіграш, подумав Арман. Жарт. Нехай навіть Хар-Анн і був сорок третім нащадком - що з того?

- Тут, - Юта кусала губи, - ніби передбачення... застереження... ти знаєш, що трапилося із цим... Хар-Анном?

- Знаю. Але тобі не скажу. Прочитай пророкування.

- Зараз... Піднеси смолоскип ближче... Значить так... Удача... І ще, здається, доблесть. Старість, життя... А, доживе до старості, якщо...

Вона затнулася. Арман мовчав. Потріскували смолоскипи.

- І це все, провіснице? - посміхнувся він нарешті. Юта обернулася, і він побачив дві складочки між її бровами, що надавали принцесі незвичайно серйозного вигляду:

- Тут... Я читаю, але не можу зрозуміти. “Предок драконів.” Хар-Анн доживе до старості, якщо не захоче відвідати цього... Предка.

Вона замовкла, стурбована й трохи винувата. Арман дивився на неї, на камінь за її спиною, на танець тіней - і відчував побожний жах.

Невже?

- Предок драконів, - почув він власний хрипкий голос, - це легендарний Прадракон. Відвідати Прадракона - означає здійснити прощу за море, у країну, звідки, за переказом, прибули прабатьки. Хар-Анн, сорок третій у роді, не повернувся з такої прощі, і взагалі мало хто повернувся з неї... - він перевів подих. - А тепер скажи, як ти про це знаєш? Я розповідав чи прочитала десь?

- Прочитала, - сказала Юта тихо. - Отут.

Арман оглянув укритий письменами камінь довгим недовірливим поглядом. Коротко зажадав:

- Читай далі.

Юта прокашлялася. Нахилилася вперед, ворушачи губами. Пробурмотіла нарешті:

- Отже, Хар-Анн доживе до старості, якщо не... вирушить у прощу. Далі - сорок дев’ятий нащадок, Лір-Ир. Цьому... судилося нещастя.

Стало тихо.

- Все? - запитав Арман після паузи.

- Все, - кивнула Юта. - Що з ним сталося?

- Загинув замолоду, ледь устигши перемогти в двобої меншого брата. Розбився об скелю. Молодець був і забіяка.

- Ясно... Армане, а ти знаєш усе про кожного з двохсот своїх предків?

Він стояв, опустивши смолоскип, і очі його дивилися повз Юту, через її плече, на вигадливо прикрашений камінь.

Отже, це правда. Він усвідомив це зненацька та запізно, і весь його досвід обурено пручався проти такого усвідомлення, але Пророцтво - ось воно. А ось дівчина з радісно палаючими очима, але ж він сміявся з неї, коли на стіну біля каміна вугіллям наносилися знаки “небо”, “нещастя”, “радість”, “смерть”...

- Ти дійсно прочитала це? - запитав він пошепки.

- А я тобі що кажу! - вигукнула вона нетерпляче, явно не розуміючи неймовірності власного відкриття. - Дивімося далі: п’ятдесят восьмий нащадок... Сан-Ир. Тут знак смерті... Рано... А, напевно, рано помре, завчасно, якщо... буде нешанобливий з... батьком батька... прадідом, чи що?

Вона запитально втупилася в Армана, очікуючи розповіді про долю Сан-Ира, проте Арман мовчав, водячи рукою по письменах і повторюючи пальцем їхні обриси. Нарешті Юта почула приглушене:

- Не вірю. Покажи, як ти це робиш.

Вона струснула головою - трохи роздратовано. Вказала на низку складних знаків енергійним жестом шкільної вчительки:

- Палички - це цифра. Я навчилася розбирати цифри відразу ж, там в глибині залу є колона, де числа написано й по-нашому, і по-древньому... Тут - п’ятдесят п’ятий нащадок... Імена пишуться схоже, придивися, і сам розбереш: Зар-Ар... Потрійна пташка - “буде”. Оці петельки - “смерть”.

Обличчя Армана здавалося байдужим, проте принцеса, що встигла досить добре його вивчити, легко вгадала приховувану за цією байдужістю бурю Армановых почуттів.

- Цікаво, правда? - запитала вона недбало. За всі глузи та кпини було тепер узято блискучий реванш, і Юта переживала перемогу, коли Арман похопився раптом:

- Смерть? Зар-Арові - смерть? Та ж він правнуків пережив і вмер у старості й достатку!

Юта поперхнулася, нахилилася ближче до каменя, швидко заворушила губами, обернулася. Круглі очі її світилися захватом першовідкриття:

- Тут є умова! Зар-Ар умре, якщо... Бачиш, риска вгорі - це “якщо”. Якщо... на крило його сяде... птах... білий... Я цього знака не знаю, чайка, чи що? Біла чайка... А чайка й не сіла, ось він і дожив до старості!

- Читай далі! - знову зажадав Арман. Юта часто закліпала, ближче піднесла смолоскип, ляснула по камені долонькою, наче струшуючи невидимий пил... І раптом завмерла. Він побачив, як опустилися раптом її вузькі плечі.

- Армане, - сказала вона, не обертаючись, і в голосі її не було вже ні радості, ні веселого натиску. - Це можна читати багато днів підряд. Але останні рядки...

Вона нерішуче замовкла. Він зрозумів.

- Про двісті першого нащадка? - у роті в нього пересохло.

Вона потакнула головою, так само на нього не дивлячись.

- Ти хочеш прочитати зараз? - запитав він пошепки.

Вона повільно обернулася. Ні, вона не хотіла - бо інакше звідки ця геть зимна блідість, помітна, либонь, і в цілковитій чорнильній темряві?

- Вирішуй сам... Твій замок, твоє підземелля... Твої предки... Доля, між іншим, теж твоя...

- Раніше ти казала, що там сказано і про тебе.

Вона облизала губи. Кивнула:

- Якщо тут є навіть про чайок... Жити драконові або вмерти - залежить від нерозумного птаха, який чи сяде йому на крило, чи, може, й не сяде. А я не чайка. Я - людина.

- Людина, - відгукнувся він безтямно, мов луна.

Принцеса раптом видихнула:

- Знаєш, давай-но повернемось із цієї вогкості нагору... Повечеряємо... Я, вже наче їсти хочу... Ну й вирішимо... Треба нам це читати чи ні... Можемо повернутися завтра, можемо взагалі не прийти... Тисячоліття цей камінь чекав на нас - почекає іще. Га?

Він відчужено кивнув.

Повернувшись до пласкої брили спиною, вони рушили геть. Важкі, помережані текстами колони зринали з темряви, наче закам’янілі чудовиська, щоб відразу знову провалитися в морок. Їхні чорні тіні танцювали, ховалися за їхніми важкими кам’яними тілами, як, за переказом, лісові мавки ховаються за стовбурами дерев.

Обоє мовчали. З невидимого коридору попереду ледь відчутно повіяв протяг.

Арман призупинився, немов вагаючись:

- Нащо потрібні пророцтва, Юто?

- Як мені знати? - відгукнулася вона глухо. - Нам не так вже й багато відомо... Але в людей, я знаю, пророків не люблять.

Над їхніми головами ковзнув кажан.

- Розумієш, - сказала Юта тихо, - пророцтва ж такі різні... Одне наказує: таке й таке трапиться неодмінно, хоч із шкіри пнися... Інше... Інше каже: трапиться, якщо... І тоді від тебе теж щось залежить. Розумієш?

- Чого ж тут незрозумілого, - Арман хитнув смолоскипом, метнулися тіні.

Юта помовчала. Посміхнулася раптом:

- А то в нас королівством тинявся один... Ніби прочанин, якийсь пустельник із нори... Усе пророкував: мор, пожежа й землетрус, королівський палац у п’ятницю під землю зійде... І ні-чо-го! Врожай, сонечко й хороша погода.

Він кружляв над морем і день, і вечір, і Юта, занепокоївшись, піднялася на вежу зі смолоскипом... Вранці він промовив, ледве всміхнувшись:

- Я визначив це, коли приніс у замок віщунку.

Помовчали.

- Усе? - запитала Юта.

- Усе, - Арман зітхнув. - Драконові не личить ховати голову під крило, нчае півневі...

- Курці.

- Курці. Тим паче. Драконові не личить. Драконові й... чоловікові. Ходімо, подивімось, що там надряпано.

Торкаючись одне одного ліктями, але намагаючись не зустрічатися поглядами, вони побрели в підземелля - туди, де здіймався дибки плаский камінь, вкритий письменами.

Текст уривався всього за палець від кам’яної підлоги - Юті довелося стати навколішки, майже лягти. Арман тримав над її головою обидва смолоскипи.

- Твій дід... - почала Юта згаслим голосом, - Ард-Ир... Слава замолоду, потім випробування... Його нащадки... схоже, принесуть йому горе. Умре в старості, але буде нещасний.

- Все правильно, - пошепки підтвердив Арман.

Юта завовтузилася на кам’яній підлозі, і Арман побачив, що вона затуляє останні рядки долонькою, ховає від себе, намагається дивитися убік:

- Далі твій батько, Акр-Анн... Лиха доля... Горе за життя... Смерть від небесного вогню.

- Все правильно, - голос Армана схожий був на дерев’яний стукіт. - Читай далі.

Юта переривчасто зітхнула, різко відняла руку від каменю.

- Двісті перший нащадок, Арм-Анн... - вона говорила навіть рішучіше, ніж сама від себе могла очікувати. - Двісті перший... - і замовкла. Низько нахилилась над підлогою, підмітаючи холодні плити пишним волоссям, ледь не торкаючись пророцтва кінчиком носа.

- Ну? - запитав Арман хрипко.

Вона підняла на нього круглі, божевільні, геть щасливі очі:

- Радість і щастя! Негіднику ти драконячий, довбне тупорила, зміюко з крильми, каміне літаючий! Довгі роки життя... В ранній юності - метання й тривоги, але тільки в ранній! Потім - кохання... Я навіть знак цей розібрала не відразу, перелякалася, тут так рідко це кохання трапляється... Кохання, талан, спокій, радість, добробут... Помреш геть стареньким, якщо... - вона набрала більше повітря, і Арман, що встиг похолонути, вставив у цю паузу:

- Якщо?!

Юта зневажливо махнула рукою:

- Авжеж, є умова... Тут скрізь умови... Чайка сяде - не сяде...

- Ну?!

- Умова - не водитися з породженнями моря. Стривай, зараз скажу точно... - Вона знову нахилилася, розбираючи текст. - Не зв’язуватися. Не дружити. Не сваритися. Нічого не ділити... Породження моря - це хто?

Арман сміявся. Він сміявся так щасливо, як ніколи в житті, навіть в дитинстві, і кам’яна зала ухала йому у відповідь здивованою луною.

- Так це ж... Юто, дурненька... Це ж для всіх драконів заповідь... Остерігатися нащадків Юкки... Теж мені, умова...

Він заходився й захлинався, і принцеса вперше бачила, як він сміється. Вона дивилася на нього знизу, з холодної підлоги, і він, освітлений двома смолоскипами з двох боків, раптом здався їй так само вічним і нездоланним, як море чи сонце. Що люди? Народяться-помруть, а що за істота несе свою долю крізь тисячоліття, і чиєму народженню передує нескінченна низка предків, так само дужих і могутніх? Що для світу вона, Юта, і що - Арм-Анн... З ним не зрівняється жоден король і жоден чаклун, а він приносить з полювання диких кіз і пише вірші, і ось тепер...

Думки її було перервано несподіваним чином. Арман відкинув один смолоскип і вивільненою рукою підняв її з підлоги, схопив за поперек і закинув собі на плече:

- Ну ж бо... Я твій боржник, принцесо. Виконую бажання. Чого хочеш?

Він уже тягнув її до виходу, смолоскип стрибав і метелявся, і Юта стрибала й метелялася на його плечі, чіплялася за одяг, била кулачком у тверду від м’язів спину:

- Відпусти!

- Це твоє бажання?

- Ні!

- Виконую лиш одне! Думай!

Присадкуваті колони миготіли праворуч і ліворуч, Арман крокував легко, наче й не людину ніс, а білку чи кошеня. Юта потроху затихла, умостившись зручненько, тицьнувшись щокою в Арманову шию...

Коли вийшли на поверхню, прошепотіла йому прямо у вухо:

- Покатай мене на спині. Будь ласка, Армане! Ти обіцяв.

* * *

Вага її була невідчутна, проте костистий гребінь уздовж спини, скам’янілий і майже позбавлений чутливості, здригався від незвичного дотику. Принцеса сиділа на холці дракона, прив’язавшись трьома міцними мотузками.

Він піднімався поволі поспішаючи, колами; день був тихий, безвітряний, однак у піднебессі холодно - він змусив Юту натягнути на себе все ганчір’я, яке знайшлося в замку. Тепер, в небі, він постійно перебував у напруженні - чи не занадто різко змахують шкірясті крила, чи не ранить принцесу ороговіла луска, чи не запаморочиться її голова? Підсвідомо він щосекунди готовий був кинутися вниз услід за вершницею, якщо вона впаде.

Принцеса спершу була принишкла; може, їй неприємний був спогад про подорож у драконячих пазурах? Як не дослухався Арман, переборюючи шум вітру у вухах - ні звуку. Стурбований, він раз у раз повертав ікласту голову на довгій шиї - але принцесу вдавалося побачити лише мигцем, бічним зором. Вона ніби застигла, притулившись до ороговілих пластин на його шкурі.

Потім він спиною відчув якусь метушню, ворушіння, і, нарешті, крізь ревіння вітру пробився довгий захоплений вигук.

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒