ДЯЧЕНКИ Марина та Сергій. Ритуал: Роман. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010. - 304 с. 6 страница

Юта глянула вниз - і ледве стримала крик. Просто їй в очі дивилася ошкірена біла паща - на щастя, теж кам’яна. Голова фантастичного звіра виявилася основою ніжки-колони.

- Це що ж таке? - запитала Юта хрипко. - І в лусці, і з крильми... Вони сідали... Отак?

Арман похмуро всміхнувся. Невблаганний старий дракон, чорний з мідним відблиском, любив, угніздившись у кріслі, подовгу слухати хлопчика, котрий стояв перед ним - дрібного, майже карлика поруч із чудовиськом, вкритим дзвінкою лускою... Старий дуже цінував старанно та вчасно вивчені уроки.

Він у всьому мав рацію, подумалося Арманові. Він бачив далі. На його очах могутній, процвітаючий рід всох, а він нічим не міг цьому зарадити. Можливо, якби батько вчасно його послухався...

Його думки було перервано вигуком Юти.

Принцеса протиснулася в сховані за кріслом маленькі двері й тепер стояла посеред невеличкої світлої кімнатки, і кімнатка ця завалена була блискучим, іскристим мотлохом.

Юта по гомілки загрузла в розсипі з перлів. Поміж перлами виблискували діаманти, подекуди пересипані золотими монетами. Уздовж стін височіли скрині, поставлені одна на одну, причому нижні подекуди тріснули від ваги, і з тріщин цих дивилося на Юту коштовне каміння.

Ага, подумав Арман.

Йому чогось стало сумно. Скарбниця драконів - межа мрій навіть для принцеси. Він знав, що зараз станеться - людина, що натрапила на купу золота, відразу втрачає розум та в захваті починає качатися по дорогоцінних розсипах.

Принцеса нахилилася й зачерпнула перли в жменю. Ну, подумав Арман, тепер розглядання, дурнувата посмішка, пересипання в долонях і щасливий сміх...

Юта дурнувато посміхнулася... і висипала перли на підлогу. Не висипала навіть, а впустила. Озирнулася. Витерла ніс рукавом хламиди.

Арман подався вперед.

Але принцеса - дивна річ! - не поспішала радіти жаданій купі золота. Пирхнувши - і Армановому вуху почулася в цьому фирканні зневага - Юта заходилася досліджувати скарбницю так само діловито, як до цього досліджувала клинописну залу й Органну кімнату.

Безформні золоті самородки, як такі, що не представляють художньої цінності, недбало відкидалися в дальній кут; у монетах цікавими були герби й профілі володарів. Траплялися серед них і такі, яких не бачив навіть палацовий астролог, а він же був знавцем древньої історії та свого часу давав принцесам уроки... В Ютиних очах палахкотіла та сама невгамовна цікавість, яку Арман побачив уперше внизу, в підземеллі, коли принцеса вперше намагалася розібрати стародавні тексти.

Ось вона добралася до скрині, що стояла окремо, взялася за кришку...

Кришка була важка, але і Юта була вперта. Крекчучи, вона таки відкрила скриня - і відсахнулася.

Всередині скрині все сяяло - навіть вона, принцеса, що виросла при дворі, за життя не бачила таких скарбів. Не просто огранені камені, не просто золоті зливки - скриня була повна готових прикрас, з яких кожна коштувала стільки, що на неї можна було обміняти половину королівства Верхня Конта.

Юта занурила обидві руки в скриню та схопила два оберемки намист, ніби два оберемки соломи. Приклала до своєї хламиди - не сподобалося, кинула.

Витягла із загальної купи вінець - її голова проскочила крізь нього так легко і непомітно, що Юта дуже здивувалася, виявивши замість вінця - нашийник. Насилу його стягла, подряпавши вухо. Роздратовано пожбурила. Нахилилася вперед, перевалилася через стінку скрині так, що аж ногами задриґала в повітрі. Випросталася, потрясаючи цілим клубком чогось блискучого, неймовірно коштовного; а воно дзвеніло й плуталось в її руках...

І здригнулася. В клубку скарбів рука її натрапила на щось тепле. З несподіванки вона впустила коштовності, і всі вони разом з дзенькотом гримнули на купу золота.

Юта нахилилася. Ледь віддалік від іншої мішури лежала вервечка - нанизані на тонку золоту нитку кольорові кульки, причому кожна ніби світилася зсередини.

Принцеса простягла руку - так, вони були теплі, немов жива, зігріта кров’ю плоть. І вони точно світилися - Юта побачила відблиски на своїй долоні.

Чари. Горгулья, це чари!

Обережно, мов кошеня, вона взяла вервечку в руки. Вона була надзвичайно приємна на дотик, і Ютині пальці самі собою стали перебирати світні кульки.

Рожева... Лілова... Блакитна... Зеленувато-блакитна...

Ніжно-зелена...

Залунала музика.

Це не був придворний оркестр - хіба можуть мідні труби грати так зворушливо, так ласкаво? Теплий туман, м’який, мов найніжніша піна...

Яскраве жовтогаряче над зеленим... Сліпучо-біле над блакитним... Вона має крила, вона літає. Вона бачить землю згори, але це вже не земля, а морське дно... Коло неї снують золоті рибки з червоними хвостами, над головою зненацька спалахують зірки, і вона дотягується до них рукою...

...Арман мчав коридорами замка.

Надто пізно. Чому він не побачив одразу? Чому він дозволив... Тепер пізно.

Проте, упевнений, що спізниться, він все ж таки біг, вдаряючись об стіни й перестрибуючи через сходи.

...Вона бере зірку в руки. Зірка вкрита срібною шубкою, і ось розплющуються двоє вишневих очей, усміхаються принцесі Юті... Юта всміхається у відповідь, золоті рибки плескають червоними плавцями... Прекрасна звіринка-зірка відкриває ротика...

Ротик обертається на всесвітньою діру.

Юта не встигла навіть закричати, а її вже тягло в немислиму слиняву пащу, а з нею рибок і зірки... Вона чіплялася за небо, небо рвалося, як мішковина, Юта навіть чула тріск... Світ згортався сувоєм, але, принцеса, б’ючись у корчах, увесь час бачила бічним зором дівчинку, що спокійно сиділа на стільці. Дівчинка пришивала до весільної сукні чорні ґудзики.

- Юто!!

Її смикнуло вбік. Дівчинка на стільці здивовано підвела голову, але в цей момент Ютине обличчя обпік ляпас, голова її мотнулася назад, і все зникло.

- Юто!!

Ще удар. Юта скрикнула й спробувала відіпхнути того, хто міцно тримав її в обіймах, але не відпускав, а тряс її й смикав, і вона раз у раз вдарялася обличчям об його груди.

- Н-ні... - видихнула вона.

Той, хто тримав її, завмер. Юта зуміла вивільнитися й подивитися на нього - Арман. Їй здалося, що він розлючений - блідий і навіть, здається, здригається від гніву.

Вона не придумала нічого ліпшого, ніж розридатися. Арман потримав-потримав її, та й відпустив.

- Замкни мене, - вона схлипувала.

- Замкну, - обіцяв він утомлено.

- На три замки...

- На чотири.

- Можеш побити мене, якщо хочеш...

- Поб’ю...

- Ні, правда, я заслужила!

- Заслужила. Ну годі, не плач.

- Мені погано... Голова...

- Минеться.

Він обережно вклав її на солом’яний матрацик. Вона ще раз схлипнула й запитала пошепки:

- Що це було, Армане? Хто й навіщо зробив цю річ?

Арман знизав плечима:

- Ніхто не знає... Колись такі штучки дарували ворогам на великі свята. Та, що в скарбниці, згубила казна-скільки життів... Може, це рослина або тварина. Може, це посудина для когось ненаситного, хто прагне пожирати й пожирати... Я вже був розпрощався з тобою, Юто.

Очі її від жаху зробилися величезні, як у всіма визнаної красуні.

* * *

Якийсь час після історії з вервечкою Арман не відходив від Юти ні на крок.

Йому це було дивно й незвично, та й вона почувалася незатишно. І все ж таки Арман певно вирішив не зводити з неї очей - ану щось трапиться, а він же за неї відповідає.

Він за неї відповідає. Чи не безглузде сполучення слів? Він за життя ні за кого, крім себе, не відповідав. Але занадто страшним був шлях сходами й коридорами, коли він поспішав їй на допомогу - і боявся спізнитися...

Втім, якби принцеса стала жертвою нещасного випадку - хіба це не позбавило б Армана зайвих турбот? Хіба питання болісного вибору, якого ніхто не скасував, не вичерпалося б саме собою?

Він заніс чарівну вервечку далеко в море та втопив у глибокій западині.

Повертаючись, він терзався тривогою - в яку халепу втрапила принцеса цього разу? Але вона зустрічала його, стоячи на вежі, і темний балахон її майорів, як піратський прапор.

Більше він нікуди надовго не вилітав.

У коморі знайшлися голки з нитками. Голки довелося довго драїти піском, але Арман був радий - все ж якась справа для Юти.

Потім вона сіла шити. Він сидів навпроти й ревниво спостерігав за цим непростим процесом. Принцеса раз у раз впускала голку, пирскала зі сміху й врешті-решт примудрилася пришити край полотна до низу хламиди.

- Чого тебе вчили в палаці? Чим ти збираєшся втішити майбутнього чоловіка?

Вона роздерла полотно ножем - тільки в центрі залишила цілий клаптик, решта - кошлата бахрома. Скрутила бахрому в мальовничі джгути, припасувала в центрі мотузяний бантик і, спритно орудуючи каменем замість молотка й залізною шпилькою замість цвяха, прикріпила витвір над каміном. Шпилька міцно увійшла в щілину між камінням; збоку все разом виглядало, як екзотична квітка.

Арман здивувався. Юта зітхнула насмішкувато:

- Навряд чи якийсь схоче цьому зрадіти. Як ти гадаєш?

- Як на мене, чудово, - зізнався Арман.

За кілька днів вона запитала, крутячи голкою:

- Пам’ятаєш, ти зізнався, що написав ті рядки, про тінь?

- Так? - Арман, здається, думав про своє.

- “Моя тінь лежить у скелях, маленька, мов зіниця мишеняти...”

- А-а, це...

- Хіба ти бачив, яка в мишеняти зіниця?

- Ні. Спробуй спіймати мишенятко, так ще подивися йому в очі!

Вона продовжувала крутити голкою, не дивлячись на шиття. Погляд її затягся якоюсь пеленою - здавалася, що вона розчулена й здивована водночас.

- Армане... Ти не міг би мені пояснити... Ну, навіщо б тобі складати подібне... ну, вірші, чи що?

Арман підняв брови:

- Вірші?

Юта розвела руками:

- У нас у палаці був придворний поет, він писав вірші на свята й складав на замовлення любовні послання... Але то було інше. “Благодіяння, до світоча красного вельми подібні”...

Лишивши полотно, вона раптом подалася вперед:

- Армане, ти величезний, вогнедишний ящір... Ну що тобі до зіниці мишеняти?

Він знизав плечима:

- Тобі не подобається?

- Подобається, - відгукнулася вона тихо. - Дуже.

Помовчали.

- Як на тебе, вірші, це як? - запитав Арман тоном провокатора.

Юта піднеслася духом, натхненно зблиснувши очима:

- Це те, чого не можна побачити, можна тільки відчути...

- Добре, - сказав він серйозно. - От я кажу: “корж розчиняється у моєму животі”. Це вірші.

Юта, яка на цей час уже ширяла в ефірній височині, ледь не поперхнулася з обурення:

- Дурниці! До чого тут корж!

- Але ж я ніколи не бачив, як він розчиняється. Проте відчуваю це чудово!

Якийсь час Юта намагалася прислухатися до того, що відбувалося в її животі. У задумі вкололася голкою, сунула постраждалий палець до рота й попросила сумирно:

- Не прикидайся, будь ласка. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу. Якби ти сказав: “ось світанок лагідно торкнувся моря”, або “ось калідон ніжно поцілував подругу”...

Юта урвала фразу. Нова думка, несподівана й зухвала, змусила її завмерти з роззявленим ротом.

- Армане... - запитала вона пошепки. - А ти когось колись... цілував?

Вона дивилася йому просто у вічі, і очі її виявилися карими, з чорними обідками по краях. Ніби обручі, подумав Арман.

У дитинстві він любив забиватися в темний куточок і там тихенько мріяти про щось неясне, розпливчасте, однак безмежно добре й лагідне. Напевно, так він уявляв собі матір, яку не пам’ятав. Довівши себе до щасливих сліз, він ніжно гладив когось, кого було видно тільки його заплаканим очам, і відчував, як цей хтось пестить його й цілує... Слиняве дитинство без жіночої ласки! Правда, сентиментальні напади з віком швидко минули.

- Армане... Я щось не те сказала?

Несподівано він поклав їй руку на плече. Вона завмерла, не знаючи, як розцінити цей знак уваги.

- Чуєш... Там, у підземеллі, я хотів ще дещо викарбувати на камені. Тобі цікаво?

Вона кивнула, намагаючись не ворухнути плечем, накритим його долонею.

Арман покусав губу й сказав хрипко:

- “Небо самотнє сховало у хмари лице.

Напевно, що з горя -

Втомилось кривлятися в дзеркало моря.

Помовчали.

- “Чорна вовна ночей - узголів’я моє, - сказав Арман. - Ланка дальніх вогнів - то намисто моє... Буде з’їдене часом наймення моє”.

Принцесине рукоділля давно зісковзнуло додолу й тепер тужило там, забуте.

- І ти не викарбував це на камені? - запитала Юта пошепки.

Арман поморщився:

- Місця, знаєш, мало на тому камінні... Та й якось воно... Мізерно.

- Мізерно?

- Порівняно з історією моїх предків... На тлі всіх цих братовбивчих двобоїв, і війн, і битви з Юккою, морським чудовиськом... Якесь небо комусь кривляється та ланка вогнів...

Юта серйозно подивилася йому в очі:

- Знаєш... Я не вважаю, що вбивати братів або навіть битися з Юккою... Що це почесніше, ніж розповідати про самотнє небо.

Арман посміхнувся:

- “В небі грона летять посивілих хмарин,

Їхні тіні темніють на зелені трав...

Німий хоровод століть, луна забутих забав”.

- Це добре, - негайно визнала Юта. - Це... - і вона відразу повторила всі три рядки напам’ять - повільно, ніби смакуючи.

Арман спостерігав за нею з цікавістю, намотуючи на палець якусь випадково знайдену ниточку. Ніде правди діти, йому несподівано приємні виявилися й похвали її, і гаряча зацікавленість.

А Юта повторювала, насупивши чоло:

- “В небі грона летять посивілих хмарин”... - і раптом підняла на Армана азартні очі:

- Чуєш, ти не вважаєш... А що, якщо “клапті летять посивілих хмарин”, га?

Він не зрозумів одразу, і вона пояснила, соваючись з нетерпіння:

- Ну, “грона” - це щось важке, масивне, упевнене в собі... Грона, ягоди, врожай, статок... А “клапті”... “Клапті” - це щось рване, невлаштоване, поранене... Розумієш? І все міняється відразу, ти послухай...

Вона повторювала рядки так і сяк, міняла слова, а він мовчав і слухав. Її правота стала зрозуміла йому відразу ж - і тепер він просто дивився, як ворушаться її губи, і тихо дивувався. “Рване, невлаштоване, поранене”...

Вона замовкла, помітивши якусь зміну в його обличчі. Сказала непевно:

- Розумієш, це ж дуже цікаво... Одне тільки слово змінити... Правда?

- Правда, - відгукнувся він повільно.

Помовчали. Юта напружено думала про щось своє, зсуваючи брови й потираючи пальцем куточок рота.

- “Німий хоровод століть”, - прошепотіла вона нарешті, драматично розширивши зіниці. - Тобі, виходить, два століття й тридцять два роки?

Він ледве втримав сміх - такою побожністю був сповнений її голос.

- Це означає... - продовжувала Юта пошепки, - виходить, що найперший твій предок... А коли він живе, Армане? Може, він бачив сам початок світу?

Арман мовчав, і усмішка його ставала дедалі загадковішою в міру того, як розпалялася цікавість Юти.

- Ні, справді, Армане... Такий древній рід... Може, ти знаєш, звідки взялося море, і небо, і все... Що було раніше, попереду всього?

Він відкинувся на спинку крісла й продекламував, напівзаплющивши від натхнення очі:

- З часів, як постало склепіння небес,

Що зліше за зиму й палкіше за літо?

Ця річ невідкрита - цікавість принцес!

Вона пирхнула обурено. Затихла. Попросила раптом тихо й зворушливо:

- Армане... Ти дракон і нащадок драконів... “Я здіймаюсь до небес”... Ти бачиш усе це інакше... Мені так заздрісно, що ти літаєш, а я... Зроби мені подарунок, Армане!

Він відчув недобре.

- Покатай мене на спині! - видихнула принцеса.

Він вдивлявся в її обличчя, намагаючись зрозуміти: знахабніла? Чи жартує?

Юта витлумачила його мовчання по-своєму:

- Ні, звісно, на драконячій спині... На драконячій, Армане!

Їй довелося тікати дуже швидко. Він вирішив її відшмагати, аби не верзла дурниць.

* * *

Кілька днів потому Арман таки зважився вилетіти - на полювання. Юта пообіцяла йому поводитися сумирно, мов ягня.

На виконання своєї обіцянки, тільки-но провівши Армана, слухняна принцеса взялася за прибирання.

Незграбно розмахуючи мітлою, Юта згадала палацову покоївку, котра любила проголошувати із приводу й без приводу: “Ну що б тут діялося без моєї руки!”

- Ну що б отут діялося без моєї руки! - докірливо бурмотіла Юта, вигрібаючи віковий пил з кутків і з-під столу - такого знайомого столу в кімнаті з каміном.

Орудуючи своєю кошлатою мітлою, принцеса - от горгулья! - виявила прямо під столом дерев’яний круг, дуже схожий на накривку від діжки.

Досвідчена Юта відразу здогадалася, що це справді накривка - тільки не від діжки, звісно, а від потайного люка.

З потайними люками Юта досі не стикалася.

Авжеж, вона не така дурна, щоб поринути в невідомий люк, де напевно темно, брудно й повнісінько павутиння. Арман їй заборонив, та й хіба забулася вже історія з магічною вервечкою?

А коли вона однаково туди не полізе, то чому не спробувати відкрити кришку й просто зазирнути?

Стіл відсунути так і не вдалося - доводилося працювати навколішки. Озброївшись коцюбою, Юта, хоча й не відразу, але таки підчепила кришку люка, підняла її й відкинула.

Люк був, авжеж, зовсім темний. Униз вела залізна драбина з іржавими щаблями. Юта поміркувала, витягла з вічно тліючого каміна головешку, роздмухала на її кінці кволе полум’я й устромила в темну пащу люка.

Колодязь виявився не таким вже й глибоким - драбина налічувала якихось дванадцять сходинок, а далі впиралася в міцну кам’яну підлогу. Потайній хід не був аж надто брудним та аж надто лиховісним - так собі, господарська прибудова.

Юта подумала, чи не сходити по смолоскип. Вилаяла себе за легковажність і все ж пішла.

У світлі смолоскипа потайний хід видавався навіть ошатним - алея для прогулянок, а не потайний хід. І, зрештою, якщо вона просто спуститься вниз і пройде два кроки, це не буде порушенням даного Арманові слова.

Вона спустилася вниз і пройшла два кроки. Коридор був низький, нерівний, але не розгалужувався - тобто заблукати тут неможливо. Що ж, до повернення Армана вона встигне трохи його оглянути.

Вона пішла вперед, все ж трохи терзаючись докорами сумління та для самозаспокоєння бурмочучи собі під ніс: ну що б тут діялося без моєї руки!

Коридор різко завернув - ох! - обірвався, і Юта ледве встигла пригальмувати, щоб не впасти кудись униз.

Потайний хід, що його досліджувала цікава принцеса, у цьому місці вливався в іншій - але не хід навіть, а велетенську трубу, круглий тунель такий завширшки, що на середині його можна було б поставити триповерховий будинок, і ще залишилося б місце. Це був Драконячий Тунель - через нього залітали в замок і вилітали з нього двісті поколінь драконів.

Юта обережно втягла в себе повітря. Пахло згарищем, і ще пахло драконом - цей різкий незвичний запах вона добре пам’ятала з дня викрадення. Юта принюхалася - на що схоже? І згадала - такий запах буває після феєрверку, коли знесиліли всі вертушки й петарди...

А ось цікаво, в якому напрямку знаходиться Драконяча Брама?

Вона подивилася вниз і побачила біля своїх ніг залізну драбинку - таку саму, як та, по якій вона спустилася в потайний хід. Здоровий глузд відразу заявив, що треба варто повертатися, однак Юта резонно заперечила йому: чи варто було забиратися так далеко, аби знайти найцікавіше й відразу повернути назад! А через те що в тунелі було власне, хоча й слабке, світло, Юта прилаштувала смолоскип у стіні й почала спускатися, чіпляючись за щаблі обома руками.

Вона спускалася повільно й обережно, але на останньому щаблі нога її зісковзнула і Юта, повиснувши спочатку на руках, упала на дно тунелю, прямо в тисячолітню кіптяву.

Щастя, що вона не задихнулася. Закриваючи обличчя низом хламиди, вона затримала дух, наче ловець перлів, і одним стрибком вискочила з чорної хмари. Хмара рушила за нею - Юті доводилося, рятуючись, бігти щосили, а з-під її ніг, що грузли в купах сажі, піднімалися нові й нові хмари попелу.

І ось, коли вона захекалася й зневірилася, звідкілясь спереду повіяв свіжий вітер і відігнав хмару назад, глибоко в тунель. Юта пробігла ще кілька кроків і зупинилася. Назустріч їй било сонячне світло.

Драконяча Брама була розташована нижче західної вежі, на вершині якої Юта, бувало, гаяла час. Проте звідти, з вежі, не можна було побачити цю частину півострова - так людині важко роздивитися, що робиться в неї на потилиці. Принцеса несміливо наблизилася до краю отвору - і завмерла.

Внизу лежало море - гладеньке, мов клапоть блакитного атласу. Смугами чергувалися під його поверхнею темні й світлі плями - там виднілися з глибини підводні ліси й галявини. Юта бачила спини чайок, що ширяли над водою; підніжжя замку зрослося зі скелею, і скелею здавалася прямовисна стіна, що спадала вниз з-під Ютиних ніг. Нагромадження каміння, здіймаючись з води, здавалося руїнами казкового міста - принцеса розрізняла куполи й вежі, мости, флюгери... Повільний прибій то оголював їх, то знову занурював у безодню.

Юті смертельно закортіло стати драконом і кинутися в небо з Драконячої Брами. Розкинувши руки-крила, вона звелася навшпиньки й вивергла із грудей уявний стовп уявного полум’я:

- Х-ха!

Щаслива, вона вже вбачала себе в польоті - аж раптом на високе сонце набігла тінь, геть як тоді, на майдані.

Дракон повертався в замок. Юта побачила його знизу - лускате черево, перетинчасті крила, гнучкий витончений хвіст. Арман дихнув вогнем і спрямував свій політ в Драконячу Браму.

Юта стояла, паралізована жахом. Зараз і вона, і дракон опиняться в одному тунелі. Ящір розпашілий, дихає вогнем і димом; принцеса або засмажиться, або задихнеться, або він її попросту розчавить на млинець.

Арман наближався - Юту вдарила хвиля гарячого повітря, насиченого драконячим духом.

Скинувши заціпеніння, вона здійняла над головою руки, закричала, намагаючись перекрити драконяче дихання й посвист крил:

- Арма-а-а...

Дракон летів на неї зі швидкістю випущеного з гармати ядра. Вона ясно побачила покрите ороговілими лусочками обличчя, тобто морду, і палаючі очі під нависаючими надбрівними виступами. Юта знову закричала - і очі ці раптом розширилися, мов столові блюдця.

Дракон, не в змозі зупинитись, різко закинувся назад, начебто ставав дибки. Перетинчасті крила забилися, щосили намагаючись відіпхнутися від замку потоками повітря. Юті здалося, що наразі Арман налетить на стіну сторч, усім тілом, і розіб’ється на смерть. Проте в останню мить дракон таки вповільнив свій рух, але не зміг зовсім уникнути зіткнення й важко вдарився об стіну лускатим хвостом.

Від удару здригнулася скеля.

Тиждень Юта ховалася.

Арман майже не ходив - лежав у своїй кімнаті на скрині, і навіть у кріслі перед каміном не міг сидіти - так болів поперек. Юта приносила йому їжу, але непомітно - вийшовши ненадовго з кімнати, він після повернення знаходив на скрині мисочки та глечики, тарілочки й пляшечки, а поряд - неодмінний знак уваги: то серветка з невміло насмиканою бахромою, то вигадливий мотузяний бантик, то кривобоке сердечко, вирізане з недогарка свічки.

Арман не подавав знаку, що помічає ці німі вибачення. Він з’їдав та випивав все й після того нітрохи не цікавився, де дівається пропадає порожній посуд.

За кілька днів йому стало легше, і, вийшовши одного разу з кімнати, він причаївся поблизу.

Принцеса не забарилася. На саморобній таці вона тягла миску розігрітих коржів і пляшку охолодженого вина; на плечі в неї теліпався знов-таки саморобний вишиваний рушник.

Переконавшись, що Армана в кімнаті немає, принцеса шаснула всередину. Арман зачекав хвилину й увійшов услід за нею.

- Ох! - Юта ледь не впустила миску.

Арман стояв у дверях, притулившись до одвірка, і на незворушному обличчі його не було гніву, але не було й прощення.

- Ох! - повторила Юта і, як білий прапор, розгорнула перед собою рушник. Великими квапливими стібками на ньому був вишитий вогнедишний дракон.

Підступно принцесу було прощено. На знак своєї прихильності Арман приніс їй величезну скибу землі разом травою й квітами, що на ній росли.

Не тямлячись від захвату, Юта обладнала на вершині вежі “садок”, де з любов’ю поливала квіти й розчісувала траву, а коли серед зелених стеблинок виявився паросток справжнього клена, радості принцеси не було меж.

Якось увечері, коли Юта з Арманом перебували в “садку”, замок здригнувся. Гойднулися вежі, відкололася звідкілясь брила та впала в море, утворивши в ньому вир. Біля підніжжі замку народилася хвиля й покотилася до обрію. Другий поштовх - друга хвиля.

- Землетрус! - закричала Юта й вчепилася в Армана, вирішивши, що тут їй і кінець прийшов.

Арман засміявся й обійняв її за плечі. У цьому заступницькому жесті було стільки спокійної впевненості, що Юта припинила паніку й здивовано на нього поглянула.

- Це Той що спить, - сказав Арман недбало.

- А? - Юта вирішила, що не дочула.

- Той що спить, - повторив Арман. - Під фундаментом замку багато тисячоліть спить невідомо хто. Іншого імені йому поки не придумали - Той що спить та й годі... Іноді він ворушиться уві сні, і тоді замок здригається.

Юта мала буйну фантазію й відразу уявила замуроване в скелях чудовисько, від одного руху якого тремтить земля.

- І ти так спокійно про це говориш? - прошепотіла вона, немов боячись потривожити спокій Того що спить. - А якщо він візьме та й прокинеться?

- Тоді я вас познайомлю, - серйозно пообіцяв Арман.

Магічне дзеркало чудувало й мудрувало, подовгу милувалося цівкою води в стічній канаві якогось міста, блимало райдужними плямами й час від часу насміхалося з Армана та Юти, демонструючи їхні викривлені віддзеркалення.

Юті страшенно хотілося побачити Остина. Остина не було; замість нього засідала Королівська Рада Акмалії, і принцеса довідалася б про безліч державних таємниць, якби дзеркало не приглушило звук - немов з обережності.

- Голова болить, - сказав Арман. - На погоду.

- Раніше тобі нічого ні на яку погоду не боліло, - зауважила Юта.

- Це на серйозну погоду, - пояснив Арман. - Тайфун або смерч.

- А-а-а... - промовила Юта без усякого інтересу. Але після паузи запитала:

- Ти що, вмієш передбачувати смерчі?

- Еге ж.

- А ту грозу чому не передбачив? Ну, ту жахливу грозу, пам’ятаєш?

Арман пам’ятав. Спершу його пересмикнуло при думці про блискавицю, а потім він вдячно торкнувся Ютиної руки, згадавши про маяк, цією рукою запалений:

- Я був п’яний тоді... Мені було... не до того.

Королівська Рада в дзеркалі тривала. На трибуну вийшов маленький, у сивих буклях, політик, досить зсохлий через піклування про державне благо. Відкрив рота, і дзеркало раптом донесло:

- Аша велич...

“Ваша величність”, - подумала Юта. Король, батько осоружної Олівії, сидів поруч, на підвищенні, вкритому потертим оксамитом.

- Панове! - вів далі оратор. - Хочу нагадати, що, кажучи про зовнішню політику сусідньої Контестарії, треба насамперед враховувати той факт, що король Контестар Тридцять Дев’ятий важко хворий, і, насправді, державою вже зараз керує принц Остин...

Юта напружилася. Сухий політик перевів дух:

- Орієнтуючись на особисті сма...

Дзеркало, ніби знущаючись, підморгнуло й показало двох хлопчаків, які намагалися за допомогою сачка вловити одну товсту жабу. Перший, веснянкуватий, оступився й звалився у твань, з якої ліниво здійнявся рій мошкари. Другий вправно накрив жабу сачком, але сачок виявився дірявим, і спритній рептилії вдалося сховатися.

- Голова болить, - сказав Арман. - Думаю, буде хвиля на морі... Остин - це, здається, той самий принц?

Юта похмуро мовчала.

Поверхня дзеркала затуманилася й одразу прояснилася. Плавно погойдувалося широке листя пальм, тремтіло нагріте повітря, і разом з ним тремтіли квітники, штучні водоспади, гроти, басейни. Потім в дзеркалі з’явився залитий сонцем золотий пляж. Його вилизували хвилі так ніжно й турботливо, як кішка вилизує новонароджене кошеня.

Посеред пляжу, під барвистим круглим куполом тенту, на широчезних килимах раділа життю галаслива компанія, душею якої була принцеса Олівія.

- Знову, - процідила Юта крізь зуби.

Олівія була вбрана в пишне пляжне вбрання, яке відкривало лікті й коліна. Шкіра прекрасної принцеси була гладенькою, як алебастр, і ледь золотавою, хоча про вульгарну засмагу, звичайно ж, не могло бути й мови.

Показуючи пещеною ручкою кудись у море, принцеса щось весело розповідала кавалерам, від чого ті заливалися щасливим сміхом.

- Оце... життя, - тихо сказала Юта.

Арман здивувався:

- Ти їй заздриш?

Юта зітхнула. Посміхнулася смутно:

- А ти подивись на неї - і подивись на мене. Заздрю, звісно.

Тим часом з парку на пляж викотилася фігурка дуеньї. Озирнулася, махнула принцесі рукою й знову зникла серед пальм. Олівія підвелася, сміючись і щось пояснюючи, розкрила над головою ажурну парасольку й поспішила туди, де в затінку величезного листя заховалася її повірниця.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒