Ернест Хемінгуей 4 страница

— О боже, — мовив я, — вирятуй мене звідси.

Проте я знав, що десь мають бути ще троє. Водіїв було четверо. Пассіні помер. Лишилося троє. Раптом хтось підхопив мене під руки, а ще хтось узяв за ноги.

— Десь тут іще троє, — сказав я. — А четвертого вбило.

— Це я, Маньєра. Ми ходили по ноші, але ніде не знайшли. Як вам, лейтенанте?

— А де Гордіні й Гавуцці?

— Гордіні на перев'язці. А Гавуцці держить ваші ноги. Тримайтесь мені за шию, лейтенанте. Тяжко вас поранило?

— В ногу. А що з Гордіні?

— Та пусте. То була велика міна.

— А Пассіні мертвий.

— Еге ж, мертвий.

Неподалік вибухнув снаряд, і обидва вони кинулись додолу й упустили мене.

— Пробачте, лейтенанте, — сказав Маньєра. — Хапайтесь мені за шию.

— Щоб ви мене знов упустили?

— То з переляку.

— Вас не поранило?

— Трохи зачепило обох.

— Гордіні зможе сісти за кермо?

— Навряд.

Поки ми дісталися до перев'язного пункту, вони впустили мене ще раз.

— Сучі діти, — лайнувсь я,

— Пробачте, лейтенанте, — сказав Майьєра. — Більше не впустимо.

На землі перед входом до пункту нас таких, лежало в темряві багато. Поранених заносили й виносили. Коли відхиляли заслону, щоб пронести ноші, я бачив усередині світло. Мертвих складали осторонь. Лікарі працювали, закасавши рукава до плечей, і були червоні, мов різники. Не вистачало нош. Дехто з поранених стогнав, та більшість лежала тихо. Вітер ворушив листя в галузяному піддашку над входом, і на ніч дедалі холодніло. Раз по раз надходили санітари з ношами, ставили їх долі, знімали поранених і знов ішли. Коли мене принесли до перев'язного пункту, Маньера відразу ж привів сержанта-фельдшера, і той оббинтував мені ноги. Він сказав, що рану забило землею і через те крові витекло небагато. Як тільки буде змога, мене візьмуть на перев'язку. Фельдшер пішов назад до пункту. Маньєра сказав, що Гордіні вести машину не зможе. Йому розбило плече й зачепило голову. Почуває він себе непогано, але плече не рухається. Тепер він сидить під однією з отих цегляних стін.

Маньєра і Гавуцці прийняли в машини поранених і поїхали. Вони цілком могли сидіти за кермом. Потім приїхали англійці трьома санітарними машинами, по двоє в кожній машині. Один з їхніх водіїв підійшов до мене; його привів Гордіні, блідий і кволий з вигляду. Англієць нахилився наді мною.

— Вас тяжко поранило? — запитав він. То був високий на зріст чоловік, в окулярах із сталевою оправою.

— В ноги.

— Дасть бог, минеться. Хочете сигарету?

— Дякую.

— Кажуть, ви втратили двох водіїв.

— Так. Одного вбило, а оцей, що вас привів, поранений.

— Не пощастило вам. Хочете, ми візьмем їхні машини?

— Я й сам думав попросити вас про це.

— Ми будемо з ними обережні, а потім повернемо на вашу віллу. Номер двісті шостий, так?

— Так.

— Гарно там у вас. Я був колись, то й вас бачив. Кажуть, ви американець.

— Так.

— А я англієць.

— Та невже?

— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині.

— Добре, що ви візьмете наші машини, — сказав я.

— Ми будемо з ними дуже обережні. — Він випростався. — Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав. — I він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися. — I раптом повернув на інше: — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою.

Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини.

— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні.

— А як ви себе почуваєте, Франко?

— Добре. — Він сів на землю поруч мене.

Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене.

— Оце він, американський лейтенант, — сказав по-італійському.

— Та я б почекав, — мовив я. — Є куди тяжчі поранені. Мені не так погано.

— Ну, ну, — сказав він. — К бісу це геройство. — I додав по-італійському: — Обережніш піднімайте ноги. Вони в нього дуже болять. Він законний син президента Вільсона.

Мене підняли й занесли до перев'язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями.

— Ca va bien?

— Ca va18.

— Це я його приніс, — сказав по-італійському високий англієць. — Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. — Він нахилився до мене. — Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше.

Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев'язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу.

— Давайте мені американського лейтенанта, — сказав один з лікарів-капітанів.

Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові.

З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові:

— Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: «Так боляче? » — «О-ой, боляче! »), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов'язків... Це — щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, — пояснив він мені. — Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев'яжем. Кров у вас скипається чудово.

Фельдшер (підводячи голову від паперів):

— Що завдало поранень?

Капітан:

— Чим вас поранило?

Я (не розплющуючи очей):

— Міною.

Капітан (роблячи щось дуже болюче й розтинаючи рану):

— Ви певні?

Я (намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається в мене шлунок, коли він ріже по живому):

— Та начебто.

Капітан (зацікавлений чимось знайденим у рані):

— О, осколки ворожої міни. Коли хочете, я позондую ще, але це не обов'язково. А тепер помастимо і... Пече? Е, ще не таке буде. Справжній біль ще не починався.. Принесіть йому коньяку... Шок притуплює біль, а загалом усе гаразд, і вам нема чого турбуватись. Тільки б не було зараження, але тепер це трапляється рідко. Як голова?

— Страх божий! — сказав я.

— Тоді не пийте багато коньяку. Якщо там тріщина, вам ні до чого запалення. А отак боляче?

Мене аж піт пройняв.

— Страшенно! — сказав я.

— Мабуть, у вас таки тріщина. Зараз я накладу пов'язку, а ви не крутіть головою. — Він почав швидко бинтувати, так що аж руки мигтіли, і пов'язка виходила туга й міцна. — Ну, от і все, щасти вам і vive la France.

— Він же американець, — озвався другий капітан.

— А ви начебто казали, що француз. I говорить по-французькому, — сказав мій капітан. — Я й раніше знав його. Весь час думав, що він француз. — Він випив пів-мензурки коньяку. — Несіть когось тяжкого. Дістаньте ще протиправцевої сироватки.

Капітан помахав мені рукою. Мене підняли на ношах, і, коли виносили, край заслони при вході черкнув мені по обличчю. Надворі мене поклали долі, і сержант-фельдшер присів поруч.

— Прізвище? — тихо запитав він. — Ім'я? Звання? Звідки родом? Рід військ? Якого корпусу? — і таке інше. — Шкода, що зачепило голову, лейтенанте. Сподіваюсь, вам трохи полегшало. Зараз я здам вас англійцям.

— Мені добре, — сказав я. — Дякую вам за все.

Біль, про який казав лікар, уже почався, і все, що діялось навколо, не цікавило й не обходило мене. Трохи згодом під'їхала англійська санітарна машина, мене поклали на ноші, підняли їх до відчинених дверцят і засунули в кузов. З другого боку були ще одні ноші, і на них теж лежав поранений; обличчя його затуляли бинти, і я бачив тільки ніс, жовтий, наче восковий. Поранений тяжко дихав. Ще двоє нош підняли й просунули на ремінні підвіси над нами. Водій підійшов і зазирнув усередину.

— Я поїду якомога обережніш, — сказав він. — Думаю, вам буде зручно.

Я чув, як захурчав мотор, чув, як водій заліз на переднє сидіння, відпустив гальма й увімкнув швидкість; і ми поїхали. Я лежав тихо й навіть не намагався погамувати біль.

Коли машина почала братися на узвіз, швидкість зменшилась; часом ми приставали, часом подавали назад на поворотах, та врешті поїхали досить швидко. Я відчув, як згори щось тече. Спочатку капотіло помалу й розмірено, тоді потекло тоненькою цівкою. Я гукнув водієві. Він зупинив машину й озирнувся у віконце позад сидіння:

— Що там таке?

— В того, що на верхніх ношах, кровотеча.

— Скоро вже будемо нагорі. Та й однаково мені самому не витягти нош. — I він поїхав далі.

Цівка згори все текла. Я не бачив потемки, де саме вона точилася крізь брезентові ноші. Потім спробував відсунутись убік, щоб не текло на мене. Там, де набігло під сорочку, воно було тепле й липке. Я змерз, а нога боліла так, що мене аж млість брала. Через деякий час теча з верхніх нош поменшала, і звідти вже знову тільки капало, і я почув, як шурхотить брезент, неначе поранений на ношах умощувався зручніш.

— Як він там? — гукнув через плече англієць. — Ми майже нагорі.

— Здається, помер, — відказав я.

Тепер краплі падали дуже повільно, як ото з бурульки після заходу сонця. Була ніч, і що вище ми піднімались на узгір'я, то холодніше ставало в машині. На гірському посту ноші знад мене забрали, на їх місце засунули інші, і ми рушили далі.

Розділ X

У палаті польового госпіталю мені сказали, що пополудні до мене прийде гість. День був гарячий, і до палати налетіло багато мух. Приставлений до мене санітар нарізав із паперу довгих смужок, прив'язав їх до палички й відганяв мух тим віялом. Я дивився, як вони сідають на стелю. А коли він облишив махати й заснув, мухи знову злетілися до ліжка, і я дмухав на них, щоб одігнати, та зрештою затулив обличчя руками і теж заснув. Було дуже парко, і коли я прокинувся, ноги в мене свербіли. Я збудив доглядальника, і він змочив мені пов'язки мінеральною водою. Від цього й постіль стала вогка і прохолодна. Ті з нас, що не спали, перемовлялись через палату. Пополудні в госпіталі був найспокійніший час. Зранку три санітари й лікар підходили по черзі до кожного ліжка, піднімали тебе й несли на перев'язку, а тим часом тобі перестеляли постіль. Та подорож на перев'язку була аж ніяк не приємна, одначе я тоді ще не знав, що можна переслати постіль, і не знімаючи з неї людини. Мій доглядальник вилив усю воду, і тепер лежати було прохолодно й хороше, і я саме пояснював йому, де почухати мені підошви, щоб не свербіло, коли один з лікарів увів до палати Рінальді. Він швидко підійшов, нахилився над ліжком і поцілував мене. Я побачив, що він у рукавичках.

— Ну, як ви тут, малюк? Як себе почуваєте? Ось я вам приніс... — То була пляшка коньяку. Санітар присунув стільця, і Рінальді сів. — А ще добрі новини. Вас мають нагородити. Хочуть виклопотати срібну медаль та, можливо, вийде тільки бронзова.

— За що?

— Ви ж тяжко поранені. Кажуть, якби ви довели, що вчинили геройство, вам дали б срібну. А інакше буде тільки бронзова. Розкажіть мені до ладу, як усе було. Невже ви не вчинили нічого героїчного?

— Ні, — відказав я. — Мене торохнуло, коли ми їли сир.

— Облиште жарти. Ви ж напевне якось відзначилися або перед тим, або опісля. Пригадайте добре.

— Аж ніяк не відзначився.

— Хіба ви не винесли когось там на плечах? Гордіні каже, що ви перенесли на собі кількох поранених, але майор з першого поста твердить, що цього не може бути. Він теж має підписати подання на медаль.

— Нікого я не виносив. Я сам не міг рухатись.

— То байдуже, — сказав Рінальді. Він зняв рукавички. — Гадаю, ми все-таки виб'ємо вам срібну. Хіба ви не відмовлялись від медичної допомоги поза чергою?

— Не дуже рішуче.

— То байдуже. Зате он як вас поранило. Зате ви завжди доблесно поривалися на передову. До того ж і операція минула успішно.

— Вони таки форсували річку?

— Ще й як! Узяли щось із тисячу полонених. Про це написано в зведенні. Ви ще не бачили?

— Ні.

— Я вам принесу. То був щасливий coup de main19.

— Ну, а взагалі як справи?

— Чудово. Все чудово. Ми всі пишаємося вами. Розкажіть же нарешті, як воно було. Я певен, що вам дадуть срібну. Ну ж бо, розказуйте. Геть усе як було. — Він замовк, про щось міркуючи. — А може, вам дадуть і англійську медаль. Там же був англієць. Ось я піду до нього спитаю, чи не поклопотався б він за вас. Мабуть, він зможе якось посприяти. Вам дуже болить? Треба випити. Санітаре, роздобудьте десь штопор... А бачили б ви, як я видалив днями зо три метри тонкої кишки, ото штука! Треба буде написати в «Ланцет». Ви мені перекладете, і я пошлю в «Ланцет». У мене що день, то все виходить краще... Бідолашний малюк, то як же ви себе почуваєте? Де ж той клятий штопор? Ви так мужньо й тихо все зносите, що я забуваю, як вам боляче. — Він ляснув рукавичками по краю ліжка.

— Ось штопор, синьйоре лейтенанте, — сказав санітар.

— Відкоркуйте пляшку. Принесіть склянку. Випийте, малюк. Як голова? Я переглянув ваші папери. Ніякої тріщини у вас немає. Той лікар з першого поста — просто різник. Коли б ви потрапили до мене, вам не було б анітрішечки боляче. Я ніколи не роблю боляче. Я знаю, що для цього треба. Що день, то в мене все виходить легше й краще. Ви вже даруйте, що я розбазікався, малюк. Мені дуже прикро, що вас так тяжко поранило. Ось випийте. Це добрий коньяк. П'ятнадцять лір коштує. То має бути добрий. П'ять зірочок. А просто звідси я піду до того англійця, і він виклопоче вам англійську медаль.

— Мабуть, не так просто їх дають.

— Ви надто скромні. Я пошлю офіцера-зв'язківця. Він їх укоськає, тих англійців.

— Ви бачилися з міс Барклі?

— Я приведу її сюди. Ось зараз же піду й приведу.

— Не треба, — мовив я. — Розкажіть краще, що діється в Горіції. Як там дівчатка?

— Нема більш дівчаток. Ось уже два тижні їх не змінюють. Я перестав туди ходити. Це ж просто казна-що. Вони вже не дівчатка, а давні фронтові товариші.

— Зовсім не ходите?

— Тільки вряди-годи навідуюсь дізнатися, чи нема яких новин. Заглядаю дорогою. I всі розпитують про вас. Просто неподобство, що їх так довго держать на одному місці й починаєш з ними приятелювати.

— Може, нема вже дівчат, що хочуть на фронт?

— Та де там нема. Дівчат не бракує. В усьому винне начальство. Держать їх на втіху тим, що окопалися в тилу.

— Бідолашний Рінальді, — сказав я. — Сам-один на війні, і нема йому нових дівчаток.

Рінальді налив собі ще коньяку.

— Думаю, що й вам воно не зашкодить. Пийте, малюк. Я вихилив коньяк і відчув, як він теплою хвилею пішов униз по тілу. Рінальді знов налив у склянку. Тепер він був спокійніший. Він підніс склянку.

— За ваші доблесні рани. За срібну медаль. А скажіть, малюк, вас не дратує, що ви мусите цілими днями, та ще й у спеку, отак лежати?

— Часом дратує.

— Не уявляю собі, як би я оце влежав. Певно, схибнувся б.

— Ви й так схибнутий.

— Повертайтеся скоріш. А то ніхто не приходить опівночі з побачення. Нема з кого позбиткуватися. Нема в кого позичити грошей. Нема побратима й найближчого сусіда. I на біса вам ті рани?

— Можете збиткуватися із священика.

— А, священик. Ні, з нього збиткуюсь не я. То капітан. А мені він подобається. Якщо вам схочеться висповідатись, кличте його. Та він і сам має намір вас навідати. Так уже там готується...

— Мені він теж подобається.

— Та знаю, знаю. Часом навіть думаю, чи ви з ним не теє... Ну, ви розумієте.

— Нічого ви не думаєте.

— Ні, часом думаю. Трохи теє... як ото було в першому полку Анконської бригади.

— Ет, ідіть ви к бісу.

Він підвівся й натягнув рукавички.

— Люблю я подрочити вас, малюк. Та нехай там і священик, і ота ваша англійка, а душею ви однак такий самий, як я.

— Неправда.

— Правда. Ви достоту італієць. Багато вогню та диму, а всередині — пшик. Ви лише вдаєте з себе американця. Ми з вами брати й любимо один одного.

— Шануйтеся там без мене, — сказав я.

— Я пришлю до вас міс Барклі. З нею ви стаєте кращий. Цнотливіший і ніжніший.

— Ідіть ви к бісу.

— Я пришлю її. Вашу прекрасну холодну богиню. Англійську богиню. Та й справді-бо, що ж робити з такою жінкою, як не молитися на неї? На що вони ще придатні, ті англійки?

— Ви дурний чорноротий циган.

— Хто-то?

— Дурний макаронник.

— Макаронник? Самі ви макаронник... з мороженою пикою.

— Ви дурень. Тупак. — Я помітив, що це слово вкололо його, і провадив далі: — Темний, безмозкий. Безмозкий тупак.

— Он як? То я скажу вам дещо про ваших доброчесних дівчат. Про ваших богинь. У ліжку між доброчесною, цнотливою дівчиною і першою-ліпшою жінкою одна різниця. Дівчині боляче. Ото й тільки. — Він ляснув рукавичкою по ліжку. — Та ще ніколи не знаєш, чи воно їй справді до вподоби.

— А ви не зліться.

— Я не злюся. Я просто кажу вам, малюк, для вашого ж добра. Щоб позбавити вас зайвого клопоту.

— I оце єдина різниця?

— Так. Але мільйони таких, як ви, дурнів цього не знають.

— Добре, що ви мені сказали.

— Не треба сваритися, малюк. Я надто люблю вас. Але не будьте дурнем.

— Ні. Я буду мудрий, як ви.

— Не зліться, малюк. Засмійтеся. Випийте. Ну, мені вже треба йти.

— Хороший ви хлопець, друже.

— От бачите, душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання.

— Ви слинько.

— Ні. Просто я сердечніший. — Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще. — Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте.

I він пішов.

Розділ XI

Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. I те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері.

Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.

— Добре, отче.

Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене.

— Я тільки на хвилину, — сказав він. — Уже пізно.

— Не пізно. Як там у нашій їдальні?

Він усміхнувся.

— Так само беруть мене на глузи. — Голос у нього теж був стомлений. — Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить?

Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого.

— Ні, вже не болить.

— Мені бракує вас за столом,

— I я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами.

— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки. — Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети.

— Розгорніть, будь ласка.

Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була

«Ньюс оф уорлд».

— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик.

— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали?

— Мені привезли з Местре. Я ще дістану.

Я дуже радий, що ви прийшли, отче. Вип'єте склянку вермуту?

Дякую, не треба. Це для вас.

Ні, випийте скляночку.

Гаразд. Тоді я принесу вам ще.

Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав:

— Дарма. То пусте.

— За ваше здоров'я, отче.

— За те, щоб ви швидше одужали.

Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко.

— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд.

— Я таки стомився, хоча й не маю на це права.

— То спека винна.

— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом.

— Вам обридла війна.

— Ні. Хоч війну я ненавиджу.

— Та й я не бачу в ній нічого доброго, — сказав я.

Він похитав головою і поглянув у вікно.

— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.

— Це просто нещасливий випадок.

— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю.

— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив.

Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.

— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він.

— Ні, ви на них не схожі.

— А насправді такий самий, як вони.

Офіцери нічого не бачать.

Є й такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам.

Здебільшого вони не такі.

Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші —

вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би.

— Ви ж маєте офіцерський чин. I я офіцер.

— Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів.

— А яка різниця?

— Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати.

— Але перші примушують їх?

— Так.

— А я їм допомагаю.

— Ви іноземець. До того ж патріот.

— А ті, що не хочуть воювати? Хіба вони не можуть спинити війну?

— Не знаю.

Він знов поглянув у вікно. Я дивився на його обличчя.

— А чи могли вони хоч коли-небудь її спинити?

— Щоб спинити щось, їм бракує згуртованості, а коли вони, буває, й згуртуються, їхні ватажки зраджують їх.

— Отже, нема ніякої надії?

— Надія завжди є. Та часом вона залишає мене. Хоч як силкуюся її вдержати, але часом не можу.

— Можливо, війна сама скінчиться.

— Дай боже.

— Куди ж ви тоді?

— Мабуть, повернуся в Абруцці.

На його смаглявому обличчі сяйнула радісна усмішка.

Ви любите Абруцці?

Так, дуже люблю.

Тоді вам слід поїхати туди.

Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому.

— I бути шанованим, — докинув я.

— Так, і бути шанованим. А чом ні?

— Ніяких «ні». Вас неодмінно шануватимуть.

— Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи.

— Я розумію.

Він глянув на мене й усміхнувся.

— Розумієте, а самі бога не любите.

— Ні.

— Зовсім не любите? — запитав він.

— Іноді боюсь його, вночі.

— Вам треба б його полюбити.

— Я скупий на любов.

— Ні, — сказав він. — Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі — то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити.

— Я не люблю.

— Ви полюбите. Я певен, що ви полюбите. I тоді будете щасливі.

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий.

— То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте.

— Ну що ж, — мовив я, — якщо колись звідаю, то розкажу вам.

— Я надто засидівся й забагато говорю. — Він справді занепокоївся тим.

— Ні. Не йдіть. А що ви скажете про любов до жінки? Якби я щиро полюбив якусь жінку, таке теж було б?

— Того я не знаю. Я ніколи не любив жінки.

— А свою матір?

— Так, матір, звісно, любив.

— А бога ви завжди любили?

— Ще змалку.

— Он як, — мовив я. I не знав, що казати далі, — Ви славний юнак.

— Еге ж, юнак, — сказав він. — А проте ви називаєте мене отцем.

— Так велить чемність.

Він усміхнувся.

— Мені таки вже час іти. Чи не треба щось для вас зробити? — запитав він з надією в голосі.

— Ні. Досить того, що ми поговорили.

— Я передам од вас вітання всім у їдальні.

— Дякую за гарні дарунки.

— Пусте.

— Приходьте ще.

— Прийду. До побачення. — Він легенько поплескав мене по руці.

— Прощавайте, — мовив я місцевою говіркою.

— Ciao, — і собі сказав він.

У палаті було вже темно, і доглядальник, що весь час сидів у ногах на ліжку, встав і пішов провести його. Священик подобався мені, і я хотів, щоб він колись таки повернувся в свою Абруцці. У тій нашій їдальні йому просто життя не було, але він тримався з гідністю; одначе я думав тепер про те, як він житиме в рідних краях. У Капракотті, розповідав він мені, біля самого міста є річечка, де ловиться форель. А поночі там заборонено грати на флейті. I коли юнаки співають коханим серенади, вони можуть грати на чому завгодно, тільки не на флейті. Я спитав чому. Виявляється, тамтешнім дівчатам шкідливо слухати флейту проти ночі. Селяни величають тебе хазяїном і, зустрічаючи на вулиці, скидають шапки. Його батько щодня вирушає на полювання й заходить підживитися в селянські хати. Господарі вважають це за честь. Іноземцям там дозволяють полювати лише тоді, як вони подадуть свідоцтво, що ніколи не були під арештом. А на Gran Sasso D’Italia20 є ведмеді, але то вже далеко звідти. Гарне містечко Акуїла. Літніми вечорами скрізь прохолода, та й весна в Абруцці найпрекрасніша в Італії. А яка втіха полювати восени в каштанових гаях! Будь-яка птиця добра, бо годується на виноградниках. I підобідку з собою брати не треба, бо селяни вважають за честь, коли ти завітаєш до їхньої хати й попоїси разом з ними...

⇐ Предыдущая 1 2 3 456 7 8 9 10 Следующая ⇒