Ернест Хемінгуей 3 страница

— І тоді священика посадили у в'язницю, — розповідав Рокка, — бо при ньому знайшли ті трипроцентні облігації. Звісна річ, це було у Франції. У нас його ніколи б не заарештували. А про п'ятипроцентні він геть усе заперечував. Це сталося в Безьє. Я сам був там і, коли прочитав про цю справу в газетах, пішов до в'язниці й попрохав дозволу побачити того священика. Не було сумніву, що то він украв облігації.

— Не вірю жодному слову, — озвався Рінальді.

— Як знаєте, — сказав Рокка. — Та я розповідаю цю історію для нашого панотця. Вона дуже повчальна. А він сам священик, тож зможе її належно оцінити.

Священик, усміхнувся.

— Розповідайте далі, — мовив він. — Я слухаю.

— Звісно, всіх облігацій не знайшли, але трипроцентні були таки в священика, і ще з кількох місцевих позик. Не пригадую вже, яких саме. Отож я пішов до в’язниці, — зараз буде найцікавіше, — став біля дверей камери та й кажу, мов на сповіді: «Благословіть мене, отче, бо тепер і ви грішник».

Усі голосно зареготали.

— А він що сказав? — запитав священик.

Рокка пустив його запитання повз вуха й заходився пояснювати мені суть жарту.

— Ви розумієте, в чому тут річ?

Певно, то був таки кумедний; жарт, коли б зрозуміти його до ладу. Мені налили ще вина, і я розказав оповідку про англійського солдата, якого поставили під душ. Потім майор розказав оповідку про одинадцятьох чехословаків і про угорського капрала. Я випив ще і розказав про те, як один жокей знайшов пенні. А майор сказав, що є ще італійська оповідка про якусь там герцогиню, що не могла заснути вночі. Саме тоді священик пішов, і я розказав оповідку про комівояжера, що приїхав до Марселя о п'ятій годині ранку, коли там дув містраль. Тоді майор сказав, що чув, ніби я добрий пияк. Я відказав, що це неправда. Ні, правда, сказав майор і присягнувся Бахусом, що зараз перевірить, так воно чи ні. Не треба присягатися Бахусом, сказав я. Бахус тут ні до чого. Саме Бахусом, не вгавав він. Ось зараз я питиму кухоль за кухлем і склянку за склянкою разом з Бассі, з Філіппо-Вінченца. Бассі сказав: ні, такий іспит не годиться, бо він, мовляв, випив уже вдвічі більше за мене. А я сказав, що це підла брехня і нехай там Бахус чи не Бахус, а він, Філіппо-Вінченца Бассі, чи то пак БассіФіліппо Вінченца, за цілий вечір не випив ані краплі, і, до речі, як же все-таки його звуть? Тоді він запитав, а як звуть мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко? Коли так, сказав я, то нехай переможе дужчий, а Бахус тут ні до чого, і майор налив нам по першому кухлю червоного вина. Вихиливши півкухля, я сказав, що більше не хочу. Я згадав, куди мав іти.

— Бассі переміг, — сказав я. — Він дужчий за мене. А мені треба йти.

— Йому справді треба йти, — підтвердив Рінальді. — У нього побачення. Я знаю.

— Мені треба йти.

— Позмагаємось іншим разом, — сказав Бассі. — Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. — I поплескав мене по плечу.

На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені.

— На Добраніч, панове, — сказав я.

Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав:

— Вам краще б не йти туди п'яному.

— Я не п'яний, Ріні. Слово честі.

— Треба пожувати кавових зерен.

— Дурниці.

— Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. — Він повернувся з жменею смажених кавових зерен. — Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог.

— Бахус, — мовив я.

— Я трохи проведу вас.

— Та я ж чудово себе почуваю.

Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.

— На добраніч, — сказав я. — А ви чому не хочете зайти?

Він похитав головою:

— Ні. Мені потрібні простіші втіхи.

— Дякую за кавові зерна.

— Пусте, малюк. Пусте.

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.

— Здрастуйте, — мовила вона. — Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.

— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?

— Їй трохи нездужається.

— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився,

— Гаразд, скажу.

— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?

— А чого ж ні.

— Красно дякую, — сказав я. — На добраніч.

Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.

Розділ VIII

Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. I хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали.

Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі.

— Вона на чергуванні.

— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину?

Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін.

— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати.

— Зі мною все гаразд, — сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно.

— Мені треба їхати.

— Я вийду з вами на хвилину.

— Ви справді одужали? — запитав я надворі.

— Так, любий. Ви прийдете ввечері?

— Ні. Я зараз виїжджаю на Плаву — там буде розвага.

— Розвага?

— Навряд чи щось більше.

— Але ж ви повернетесь?

— Завтра.

Вона розстібала щось на шиї. А тоді вклала мені в руку.

— Це святий Антоній. Приходьте завтра ввечері.

— Хіба ви католичка?

— Ні. Але кажуть, що святий Антоній добре вберігає.

— Пильнуватиму його задля вас. Прощавайте.

— Ні, — сказала вона, — не «прощавайте».

— Гаразд.

— Будьте розумником і бережіться. Ні, тут не можна цілуватись. Не можна.

— Гаразд.

Я озирнувся й побачив, що вона стоїть на сходах. Вона помахала мені, і я послав їй цілунок рукою. Вона знов помахала, а я тим часом уже дійшов до кінця алеї, заліз на сидіння своєї санітарної машини, і ми поїхали. Святий Антоній був у білому металевому медальйончику. Я відкрив медальйончик і витрусив його на долоню.

— Святий Антоній? — запитав водій.

— Еге ж.

— Я теж маю такого. — Він забрав ліву руку з керма, розстебнув комір френча і витяг з-під сорочки образок. — Бачите?

Я поклав свого святого назад у медальйончик, згорнув золотий ланцюжок і сховав усе в нагрудну кишеню.

— Ви не будете його носити?

— Ні.

— Краще носити. На те ж він і зроблений.

— Гаразд, — сказав я.

Я розстебнув золотий ланцюжок, надів його на шию і заклацнув замочок. Святий повис у мене на френчі. Розстебнувши френч і комір сорочки, я спустив його під сорочку. Поки ми їхали, я весь час відчував той медальйончик із святим у себе на грудях. А потім геть забув про нього. Після поранення я його більше не бачив. Мабуть, забрав хтось на одному з перев'язних постів.

Поминувши міст, ми поїхали швидше і незабаром побачили спереду над дорогою куряву від решти машин. А тоді на завороті дороги побачили й ті три машини, що здаля видавалися зовсім маленькими; з-під коліс здіймалася курява й осідала між дерев. Ми наздогнали їх, випередили й повернули на дорогу, що вела до пагорбів. Коли сидиш у першій машині, їхати валкою не таке вже й марудне діло. Я зручно відхилився на сидінні й озирав довколишню місцевість. Ми їхали підгір'ями, що тяглися понад річкою, а коли дорога крутіше пішла вгору, на півночі показалися гірські вершини, ще вкриті снігом. Я озирнувся і побачив, як слідом за нашою беруться нагору три останні машини, відокремлені одна від одної хмарами куряви. Ми залишили позаду довгу вервечку нав'ючених мулів, яку супроводили погоничі в червоних фесках. То були берсальєри13.

Далі, за тим караваном мулів, дорога була безлюдна, і ми бралися все вище узгір'ями, а тоді, переваливши через відріг довгастого пагорба, почали спускатися в річкову долину. Обабіч дороги стояли ряди дерев, і за рядом праворуч я побачив річку — прозору, швидкоплинну й мілку. Вода струміла по дну річища вузькими потічками між смугами піску та каміння, а подекуди розтікалася ясним сяйвом у своєму кам'янистому ложі. Попід самим берегом я бачив глибокі затони, де вона голубіла, мов небо. Бачив і арки кам'яних містків над річкою, до яких вели стежки від дороги. Ми проїжджали повз кам'яні будинки селян, із схожими на канделябри грушевими деревами проти південних стін, повз кам'яні огорожі в полях. Дорога довго йшла долиною, а потім ми знов повернули нагору, між пагорби. Крутий узвіз вився й петляв каштановими гаями, та врешті дорога вирівнялась і пішла узгір'ям. Я подивився вниз і побачив крізь дерева ген у долині освітлену сонцем річку, що розділяла два війська. Ми їхали новою кам'янистою військовою дорогою, яка йшла гребенем узгір'я, і я бачив на півночі два гірських пасма, зелені й темні до засніжених вершин, а вище білі й яскраві проти сонця. Потім, коли дорога знов пішла на узвіз, я побачив і третє пасмо — ще вищі засніжені гори, білі, мов крейда, з якимись наче борознами на схилах, — а далеко за ними видніли й інші, і ти вже не знав напевне, чи справді бачиш їх, чи вони тобі тільки ввижаються. То все були австрійські гори, ми таких не мали. Попереду дорога, виписавши дугу, повертала праворуч, і я побачив, як далі вона круто спускається між дерев. Дорогою ішли солдати, і ваговози, і мули, що тягли гірські гармати, і коли ми теж почали спускатися, тулячись біля самого краю, я побачив унизу річку, понад берегом — рейки та шпали залізниці, далі — старий міст, що ним залізнична колія ішла на той бік, а там, за річкою, — поруйновані будинки містечка, яке ми мали взяти.

Розділ IX

На дорозі був чималий рух; обабіч стояли заслони з сухих кукурудзяних стебел і солом'яних мат; такі самі мати прикривали дорогу згори, і здавалося, ніби то вхід у цирк або ж селище дикого племені. Ми поволі їхали цим солом'яним тунелем, аж поки вибрались на розчищену відкриту місцину, де колись була залізнична станція. Тут дорогу приховувало берегове узвишшя; на його схилі, що тягнувся вздовж дороги, були окопи, а в окопах солдати. Сонце сідало, і, дивлячись понад тим узвишшям, я бачив над пагорбами за річкою спостережні аеростати австрійців, темні на тлі призахідного неба. Ми поставили машини за цегельнею. Випалювальні печі та кілька глибоких кар'єрних ям були пристосовані під перев'язні пости. Там я побачив трьох знайомих лікарів. З розмови із старшим, майором, я дізнався, що коли розпочнеться наступ і наші машини завантажать, ми поїдемо назад тією ж таки замаскованою дорогою, а тоді піднімемось на узгір'я, де є ще один пост, і там поранених перевантажать на інші машини. Майор побоювався, щоб на дорозі не виникла тиснява. Адже то була єдина дорога. Її замаскували, бо австрійці мали добрий огляд з того берега. Тут, у цегельні, нас захищало від рушничного й кулеметного вогню берегове узвишшя. Через річку вів один-єдиний потрощений міст. Коли почнеться артилерійський обстріл, сапери наведуть ще один міст, а частина війська переправиться по мілкому біля закруту річки. Майор був невеличкий на зріст, з підкрученими догори вусами. Він воював у Лівії і мав дві нашивки за поранення. Він сказав: якщо все буде добре, він подбає, щоб мене нагородили. Я висловив надію, що все буде добре, а за мене, мовляв, не варт турбуватися. Тоді спитав, чи немає в дворі якогось великого укриття, щоб примістити водіїв, і він послав солдата провести мене. Я пішов за солдатом, і він показав мені укриття, дуже надійне. Водіям воно теж сподобалось, і я залишив їх там. Майор запросив мене випити з ним і з двома іншими офіцерами. Ми випили рому, як добрі друзі. Надворі посутеніло. Я спитав, коли має розпочатись наступ, і мені сказали, що тільки-но споночіє. Я повернувся до водіїв. Вони сиділи й розмовляли, а побачивши мене, замовкли. Я дав їм по пачці «Македонії» — нещільно набитих сигарет, з яких висипaвся тютюн, і треба було закрутити кінчик, перше ніж припалити. Маньєра черкнув запальничкою і пустив її по колу. Формою запальничка була як радіатор «фіата». Я розповів їм про те, що почув сам.

— А чого ж ми не бачили того поста, як їхали сюди? — запитав Пассіні.

— Він трохи далі за поворотом.

— Буде колотнеча на тій дорозі, — сказав Маньєра.

— Змішають вони нас із г......

— Схоже на те.

— А як з харчем, лейтенанте? Коли розпочнеться веремія, буде вже не до того.

Піду спитаю, — відказав я.

— А нам сидіти тут чи можна погуляти?

— Краще сидіть туті

Я знов пішов до майорової землянки, і він сказав, що скоро над'їде польова кухня і водіїв нагодують. Якщо вони не мають казанків, він позичить їм. Певно, що мають, відповів я. Тоді повернувся і сказав водіям, що покличу їх, коли привезуть їжу. Хоч би встигли до обстрілу, зауважив Маньєра. Потім усі четверо мовчали, аж поки я пішов. Вони були робочі люди й ненавиділи війну.

Я вийшов поглянути на машини й побачити, що діється довкола, а тоді повернувся й сів в укритті разом з водіями. Ми сиділи просто на землі, прихилившися спинами до стіни, і курили. Надворі вже майже зовсім споночіло. Земля в укритті була тепла й суха, і я сперся плечима на стіну й напівлежав, розслабивши м'язи.

— Хто має наступати? — запитав Гавуцці.

— Берсальєри.

— Самі берсальєри?

— Здається, що так.

— Замало, як на справжній наступ.

— Мабуть, вони лише відвертатимуть увагу, а справжній наступ буде десь в іншому місці.

— А ті, що йдуть у наступ, знають про це?

— Навряд.

— Певно, що не знають, — сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б.

— Е, пішли б, — докинув Пассіні. — Берсальєри дурні.

— Вони хоробрі і дисципліновані солдати, — мовив я.

— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні.

— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра. То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.

— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?

— Ні.

— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли.

Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги. — Але ж і ті гренадери — всі понад

шість футів на зріст. А наступати не схотіли.

— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.

— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.

— Деякі офіцери пішли самі.

— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.

— Дехто з солдатів теж пішов.

— Тих і не шикували, коли відлічували десятих.

— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні. — Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.

— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.

— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів...

— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.

— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito14, — ущипливо мовив Пассіні.

— Знаю я ваші балачки, — відказав я. — Та поки ви справно водите машини й шануєтесь...

—... і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра.

— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я. — Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.

— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна.

— Поразка ще гірша.

— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні. — Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.

— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.

— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.

Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а

в піхоту.

— Всіх не перевішають.

— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них, — докинув Маньєра. — У першому ж бою всі накивають п'ятами.

— Як чехи.

— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.

— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна.

— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.

— Кінця не буде. Війна не має кінця.

— Ні, має.

Пассіні похитав головою.

— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!

— З вас добрячий промовець.

— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.

— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.

— А вони ще й наживають на ній гроші.

— Не всі, — сказав Пассіні. — Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.

— Ну, годі вже, — сказав Маньєра. — Ми занадто розбалакались, навіть як на нашого лейтенанта.

— Йому подобається, — сказав Пассіні. — Нам треба навернути його до нашої віри.

— А поки що нам треба припнути язики, — не вгавав Маньєра.

— Ну, а їсти нам усе-таки дадуть, лейтенанте? — запитав Гавуцці.

— Піду дізнаюся, — відказав я. Гордіні підвівся і вийшов разом зі мною.

— Може, треба щось зробити, лейтенанте! Чи не можу я чим допомогти? — Він був найсумирніший із чотирьох.

— Коли хочете, ходім зі мною, — сказав я. — Там побачимо.

Надворі було темно, і над горами блукали довгі промені прожекторів. На нашому фронті застосовували величезні прожектори, встановлені на вантажних машинах, і часом, проїжджаючи вночі поблизу передових позицій, можна було-побачити трохи осторонь дороги таку машину, офіцера, що наводив прожектор, і перелякану обслугу.

Ми перейшли двір цегельні й спинилися перед головним перев'язним пунктом. Над входом був припасований невеликий піддашок із зеленого гілля, і вечірній вітерець шелестів у темряві посохлим на сонці листям. Усередині світилося. Майор сидів на ящику і розмовляв по телефону. Один з лікарів сказав мені, що наступ відкладено на годину. Тоді запропонував чарку коньяку. Я обвів поглядом дощані столи, інструменти, що виблискували проти світла, тази, щільно заткнуті бутлі. Гордіні стояв позад мене.

Майор підвівся від телефону.

— Зараз почнеться, — сказав він. — Таки о тій годині, що призначено перше.

Я визирнув надвір; було темно, і австрійські прожектори освітлювали гори позаду нас. Ще якийсь час стояла тиша, а тоді всі гармати позад нас разом почали обстріл.

— «Савойя», — сказав майор.

— А як з харчем, майоре? — запитав я.

Він не почув мене. Я запитав знову.

— Ще не привезли.

У дворі цегельні вибухнув великий снаряд. Ще один вибух — і за його гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі.

— А чи нема тут у вас чогось попоїсти?

— Є трохи макаронів, — відказав майор.

— Дайте, що можете.

Майор щось сказав санітарові, і той зник у дальшому закутку, а тоді повернувся, несучи велику металеву миску з холодними вареними макаронами. Я передав її Гордіні.

— А сиру нема?

Майор нездоволено сказав ще щось санітарові, той знову пірнув у свій закуток і приніс чверть кружала білого сиру.

— Дякую, — мовив я.

— Ви б не витикалися зараз.

Надворі біля входу поклали на землю важке тіло. Один із двох санітарів, що принесли його, зазирнув досередини.

— Заносьте сюди, — сказав майор. — Що з вами таке? Чи ви думаєте, що ми самі вийдемо по нього?

Двоє носіїв взяли пораненого під руки й за ноги і занесли в перев'язний пункт.

— Розріжте френч, — звелів майор.

Він уже тримав у руці пінцет із затиснутим клаптем марлі. Обидва капітани поскидали шинелі.

— А ви йдіть собі, — сказав майор тим двом санітарам.

— Ходім і ми, — мовив я до Гордіні.

— Ви краще почекали б, доки скінчиться обстріл, кинув майор через плече.

— Люди хочуть їсти, — сказав я.

— Ну, як знаєте.

Ми вийшли й побігли через двір цегельні. Десь біля самої річки вибухнув снаряд. Як летів другий, ми не чули, аж раптом він гупнув зовсім поруч. Ми обидва розпластались долі й одразу ж за спалахом та гримким вибухом почули свистіння осколків і гуркіт обваленої цегли. Гордіні підхопився й помчав до укриття. Я подався за ним, стискаючи в руках сир, припорошений зверху цегляним пилом. Троє водіїв сиділи в укритті й курили.

— Ось вам, патріоти, — сказав я.

— Як там машини? — запитав Маньєра.

— Стоять собі.

— Нагнали на вас страху, лейтенанте?

— Ще б пак, — відказав я.

Я дістав свій ніж, розкрив його, обтер лезо й зчистив із сиру брудний верхній шар. Гавуцці подав мені миску з макаронами.

— Ви перший, лейтенанте.

— Ні, — сказав я. — Поставте долі. Будемо їсти всі разом.

— Нема виделок.

— Ну й біс із ними, — сказав я по-англійському.

Я покраяв сир на шматки й поклав їх на макарони.

— Присувайтесь ближче, — мовив до водіїв.

Вони присунулись і чекали. Я запустив пальці в миску й потяг до себе тугий жмуток макаронів.

— Піднімайте вище, лейтенанте.

Я підняв руку догори і жмуток нарешті відліпився. Я спустив кінці макаронів до рота, спіймав їх губами й почав жувати; тоді взяв шматок сиру, розжував і запив вином. Вино відгонило іржею. Я віддав флягу Пассіні.

— Погань, — сказав я. — Надто довго було у флязі. Я возив її з собою в машині.

Вони всі жували, тримаючи підборіддя над мискою, закидаючи голови назад і ловлячи губами кінці макаронів. Я знову напхав рот макаронами, відкусив сиру й ковтнув вина. Надворі щось гупнуло, аж земля задвигтіла.

— Чотиристадвадцятиміліметрівка або важкий німецький міномет, — сказав Гавуцці.

— В горах чотиристадвадцятиміліметрових гармат немає, — заперечив я.

— Є великі шкодівські. Я бачив вирви.

— То тристап'ятиміліметрові.

Ми знову взялися до їжі. Щось бухикнуло, зачмихало, наче паровоз, коли рушає, а тоді гримнув вибух, і земля знов задвигтіла.

— Мілкуватий у нас сховок, — мовив Пассіні.

— То таки важкий міномет.

— Так точно.

Я куснув свій шмат сиру й ковтнув вина. Тоді почув, як серед гуркоту бою знов бухикнуло, потім розляглось оте «чах-чах-чах-чах», а далі — сліпучий спалах, неначе то шугнуло полум'я з доменної печі, і ревисько, спершу біле, потім вогненно-червоне, та все дужче, дужче, мов навальний буревій. Я силкувався дихнути, але дух мені забило, і я відчув, що весь як є вивергаюсь із самого себе й, підхоплений тим буревієм, лечу все вище, вище й вище. Викинуло мене стрімко, геть усього, і я збагнув, що помер і що помиляються ті, хто гадає, ніби людина враз пускається духу — і ото вже й кінець. А тоді я полинув у повітрі, та чомусь не вгору, а назад до землі. Потім зітхнув і повернувся до буття. Земля довкола була зрита, а просто перед моєю головою стирчав розщеплений дерев'яний брус. Голову мені тіпало, проте я почув, що поруч хтось ніби плаче. Навіть не плаче, а кричить. Я спробував поворухнутись, але не зміг. Чути було, як за річкою та й по всьому березі б’ють кулемети й гвинтівки. Тоді розлігся лункий сплеск, і я побачив, як злетіли й вибухнули в небі освітлювальні снаряди, й розлили біле сяйво, і як шугнули вгору ракети, і почув вибух гранат, — усе те в одну мить, — і раптом поруч мене хтось застогнав: «Mamma mia! Oh, mamma mia! »15 Я напружився і, шарпаючись та вигинаючись у попереку, зрештою вивільнив ноги; тоді перевернувся й торкнувсь пораненого. То був Пассіні, і коли я доторкнувся до нього, він скрикнув. Він лежав ногами до мене, і в мигтінні світла й темряви я побачив, що обидві вони розтрощені над колінами. Одну геть відірвало, а друга трималась на сухожилках та подертій холоші, і той оцупок сіпався й згинався, неначе жив окремим життям. Пассіні кусав себе за руку й стогнав: «Oh, mamma mia, mamma mia. — А тоді: — Dio te salve, Maria. Dio te salve, Maria... 16 О боже, вбий мене... вбий мене, господи... mamma mia, mamma mia... О свята діво Маріє, вбий мене, спини цю муку, спини, спини... О свята діво Маріє, спини цю муку! Ой-ой-ой-ой! — І вже задихаючись: — Mamma, mamma mia... » А тоді замовк, кусаючи руку, тільки оцупок усе так само сіпався.

— Portaferiti17, — гукнув я, приставивши до рота долоні. — Portaferiti!

Я спробував присунутись до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг зрушити з місця. Тоді спробував, знову, і мої ноги трохи подались. Отже, я міг помалу підтягатися на ліктях. Тим часом Пассіні зовсім затих. Я сів поруч нього, розстебнув на собі френч і спробував одірвати поділ сорочки. Він ніяк не відривався, і я вчепивсь зубами, щоб роздерти край тканини. Аж раптом згадав, що на ногах у Пассіні обмотки. На мені були вовняні гетри, а Пассіні носив обмотки. Але ж тепер у нього була лиш одна нога. Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер. Я придивився ближче і впевнився, що він справді мертвий. Тепер треба було відшукати трьох інших. Я випростався й сів, і зараз же щось у моїй голові зрушилось, наче важки на очах великої ляльки, і вдарило зсередини в очні яблука. Я відчув, що ноги в мене гарячі й мокрі і в черевиках теж гаряче й мокро. Тоді я зрозумів, що мене поранило, і, нахилившись уперед, поклав руку на коліно. Та коліна на місці не було. Я шаснув рукою далі й намацав коліно аж на гомілці. Потім витер руку об сорочку, і знов поволі розпливлось ясне світло, і я подививсь на свою ногу й страшенно перелякався.

⇐ Предыдущая 1 2 345 6 7 8 9 10 Следующая ⇒