Annotation 32 страница

Янь-ді мав родове прізвище Цзян… А родове прізвище Цзян було однією з гілок племені цян, що входило в групу племен західних жунів. З тих пір, як цей рід перекочував із заходу в центральну частину країни…^[171] Фань Веньлань. «Коротка історія Китаю». Розділ І Західні цяни… Для них загинути на війні було щастям, а померти від хвороби — невдачею. Вони витримували холод нарівні з дикими тваринами й птаством, навіть вагітні жінки не ховались від вітру й снігу. Вони мали твердий характер і шалену сміливість, відповідно до клімату західних земель, що перебувають під знаком металу. ^[172] «Історія Пізньої Хань. Родовід західних цянів»
Перший сніг на початку цьогорічної зими дуже швидко перетворився на вологу в повітрі, у степу стало холодно й свіжо. Коли скотарі виїхали з нового літнього пасовища, галасливий табір залишився в минулому — тепер окремі загони були розташовані за десятки лі один від одного, навіть собачого гавкоту не було чутно. Дикий степ, буйно зарослий зимовою травою, увесь пожовк і справляв враження такого запустіння, ніби тут була високогірна пустеля без жодної травинки. І тільки небо над степом залишалось усе таким же глибоким і синім, як було восени. Це високе небо з поодинокими хмарами на ньому було чистим, мов озеро, а степові орли літали в ньому так високо, що здавалися ще меншими за цяточки іржі на поверхні дзеркала. Вони вже не могли впіймати ні байбака, ні щура, оскільки ті зарились у свої нори на зиму, тож орлам залишалось тільки злітати під самі хмари, щоб збільшити коло огляду й розшукувати звідти зайців. Однак монгольські зайці, які вміють змінювати колір, поховались у високій зимовій траві так, що навіть лисицям було важко їх помітити. Старий Біліґ колись сказав, що щороку взимку гине від голоду багато степових орлів. На постачальному пункті військового корпусу Чень Чжень купив оберемок товстого сталевого дроту й полагодив плетений корпус воза, який Вовчик розідрав своїми зубами й пазурями. Потім він ще витратив цілий день на те, щоб із внутрішнього боку корпусу, щільно до його стінок, сплести ще й сталеву сітку, а також — сітчастий дах. Дріт був доволі товстим, не набагато відрізняючись від палички для їжі, його можна було перекусити тільки обома руками, з силою стиснувши лещата. Чень розраховував, що навіть якщо Вовчик зламає ще одне ікло, він не зможе прокусити своєї нової клітки. Крім того, перевагою товстого сталевого дроту було те, що його відразу ж можна було залатати там, де його пошкодять. Узимку сніг укривав більшу половину пасовищ, тож кількість трави, до якої могла дістатись худоба, суттєво зменшувалась. Тому взимку скотарі змушені були переїжджати раз на місяць: коли корови й вівці виїдали траву на одному з пасовищ так, що воно ставало білим, слід було їхати на інше пасовище й переганяти худобу до жовтої засніженої рівнини, а траву, яка залишалась на старому пасовищі під снігом, лишати на з’їдання табунам, адже коні могли вирити її з-під снігу своїми великими копитами. Узимку скотарі щоразу переїжджають на недалеку відстань, головне — виїхати за межі пасовища, на якому вівці виїли траву. Зазвичай шлях на нове пасовище триває не більше півдня. Тож як би не пручався Вовчик, але він ніяк не зміг би перегризти клітку за такий час. Чень Чжень зітхнув із полегшенням, адже він нарешті вигадав спосіб, як перевозити Вовчика під час переїздів узимку. Скотарство дійсно може «вичавити» з людини мудрість, тож Чень Чжень і Ян Ке вигадали, як заманити Вовчика в клітку: спочатку вони накривали Вовчика кліткою на землі, потім піднімали голоблю воза й підставляли задній край його кузова під одну зі сторін клітки й просували її разом із Вовчиком нагору по дну кузова, потім вирівнювали віз і міцно прив’язували до нього клітку. І Вовчика можна було безпечно завантажити на віз, при цьому він не міг поранити ні людей, ні себе. А коли вони приїжджали на нове місце стоянки й вивантажували його, описана вище процедура повторювалась у зворотному порядку. Хлопці сподівались, що зможуть дотримувати цього способу, аж поки не влаштуються на постійне поселення, а тоді збудують для нього кам’яний загін і раз і назавжди розв’яжуть проблему взаємної охорони. Потім можна буде пустити до нього ту маленьку сучку, з якою вони від початку жили разом і були нерозлучними компаньйонами, щоб через деякий час отримати «плід» їхніх почуттів — виводок за виводком цуценят-вівчарок, які стануть справжніми нащадками диких степових вовків. Чень Чжень і Ян Ке часто сиділи поряд із Вовчиком і розмовляли, погладжуючи його голову. У такий час Вовчик міг витягнути свою шию й покласти голову на ноги котрогось із хлопців, настовбурчити свої вуха й з цікавістю дослухатись до їхньої розмови. А коли він стомлювався слухати, то починав крутити головою й тертися об їхні ноги. Або піднімав морду до неба чи закидав назад голову, вимагаючи від них, щоб вони почухали йому за вушками чи за щічками. Так, мріючи про їхнє й Вовчика майбутнє, Ян Ке обійняв малого, повільно розправив йому хутро й сказав: — Якщо згодом у Вовчика будуть свої цуценята, то він уже не зможе втекти, адже вовки найбільше з усіх тварин піклуються про свою родину, усі самці у вовків — зразкові «чоловіки», не гультяї. Тож якщо дикі вовки не прийдуть «зваблювати» його, ми навіть зможемо не прив’язувати його більше на ланцюг, а дозволимо йому вільно бавитись у степу, і він буде сам повертатись до свого «лігва». Чень Чжень, похитавши головою, сказав: — Якщо так, то Вовчик уже не буде справжнім вовком. Я не хотів би залишати його тут назавжди… Я весь час мріяв мати справжнього друга серед диких вовків. Уяви, що я поїду верхи на північний захід до високого схилу біля прикордонного шосе й гукну в глибину гір до дороги: «Вовчику! Вовчику! Їсти! », і він, випромінюючи радість, побіжить до мене, ведучи за собою всю свою родину, цілий рід справжніх степових вовків, і на їхніх шиях не буде ланцюгів, а їхні ікла будуть гострими. Вони будуть здорові й веселі, будуть качатись зі мною разом по степу, лизати мене в підборіддя, брати в зуби мою руку й кусати мене, але не сильно… Однак з тих пір, як у Вовчика не стало гострих ікол, ця моя мрія перетворилася на сон… Чень Чжень злегка зітхнув і сказав: — Я дійсно ніяк не можу заспокоїтись. Останніми днями я знову почав мріяти ось про що: ніби я став зубним лікарем і поставив Вовчику чотири нових гострих сталевих ікла, а навесні наступного року, після того як Вовчик виріс на справжнього вовка, потайки узяв його до прикордонного шосе і випустив його у великі гори, що в Зовнішній Монголії, адже там є вовча зграя, ватажок якої, його батько Білий князь, напевне, проклав своїми зубами криваву дорогу до нового місця проживання. Розумний Вовчик неодмінно зможе знайти свого батька-ватажка. Щойно він наблизиться, Білий князь почує в ньому запах крові свого роду й прийме назад нашого Вовчика. Причому Вовчик, у якого тепер є зброя у вигляді чотирьох сталевих ікол, певно, зможе стати грозою всього степу. І хто знає, може, за декілька років Білий князь поступиться своїм місцем нашому Вовчику. Адже наш Вовчик неодмінно є найкращим представником виду орхонських вовків, він має вперту вдачу й найвищу мудрість, тож йому на роду написано бути представником наступного покоління вовчих князів. Якщо Вовчик зможе відвоювати питомі монгольські землі, то вовки будуть жити на широких просторах, де майже немає людей, адже населення там становить всього 2 млн осіб, і де справжній рай для поклоніння вовку-тотему. Там немає селян, які ненавидять і винищують вовків, тож ті обширні степові землі є справжнім місцем, де наш Вовчик може виявити свій героїзм… На мені справді лежить жахлива провина за те, що зруйнував такі блискучі й видатні перспективи Вовчикового життєвого шляху. Ян Ке з дурнуватим виглядом дивився на далекі гори з північного боку кордону, і його погляд поступово згасав. Зітхнувши, він сказав: — Твоя перша мрія ще могла б здійснитися, якби ти потрапив у степ на десять років раніше, але твоя остання мрія, схоже, не здійсниться. Адже звідки ти привезеш дорогоцінне стоматологічне обладнання? Навіть у лікарні хошуна такого немає! Старі скотарі, щоб уставити собі зуби, вимушені їхати за 800 лі до лікарні аймаку. У тебе стане сміливості понести вовка в лікарню аймаку? Не потрібно далі мріяти, інакше ти перетворишся на тітоньку Сянлінь, ^[173] тільки з монгольського степу, а причиною твоїх теревенів завжди будуть вовки, однак твоя позиція буде завжди на їхньому боці… Ех, давай краще дивитись в обличчя реальності. А повернувшись до реальності, Чень Чжень і Ян Ке найбільше переймались ранами Вовчика: його стерті чотири лапи вже загоїлись, однак чорний зіпсований зуб хитався все сильніше, а десна біля його кореня червоніла й напухала. Вовчик уже не наважувався так, як раніше, відчайдушно розривати їжу, а коли він за своєю жадобою забував про зубний біль та скажено кидався шматувати їжу, зуб нагадував про себе таким болем, що малий змушений був розкривати пащу й хапати ротом прохолодне повітря, а також постійно облизувати хворий зуб, аж поки біль трохи минеться, тільки після цього він наважувався знову повільно кусати їжу іншим боком щелепи. Але Ченя ще більше турбувала рана Вовчика в середині горла — вона ніяк не загоювалась. Він постійно намазував на його їжу юньнаньські ліки й змушував Вовчика їх ковтати, тож рана припинила кровоточити, однак малому все ще важко було ковтати їжу і він часто кашляв. Чень Чжень не наважувався запрошувати ветеринара, тож йому залишалось тільки позичити декілька книжок з ветеринарії й самотужки потроху в усьому розбиратись.
Корови й вівці, м’ясо яких було харчем на зиму, були вже забиті, а м’ясо їх — заморожене. Усі четверо мешканців Ченевої юрти згідно з кочовими правилами отримали на весь зимовий сезон кожний по шість великих баранів, усього 24, і одну на всіх велику корову. Встановлена для молодої інтелігенції кількість зерна не зменшилась — по 30 цзінів щомісяця на людину. Кількість м’яса для скотарів була такою ж, але зерна їм видавали лише по 19 цзінів. Таким чином, м’яса в Ченевій юрті було достатньо, щоб наїлись усі її мешканці — люди, собаки й вовк. Крім того, взимку в отарах час від часу гинуть від морозу чи хвороб вівці, люди таке м’ясо не їдять, тож його можна все згодовувати собакам чи вовкові. Тепер Чень міг не хвилюватись за те, як прогодувати Вовчика. Більшу частину замороженого м’яса вони з Ґао Цзяньчжуном зберігали на складі їхнього загону. Склад — це три земляних будиночки, зведені на весняному пасовищі загону, повз які пролягав шлях до Комітету корпусу. У юрті залишався тільки один віз м’яса, а коли його з’їдали, то їхали до складу по нове. Узимку в степу дні короткі, тож вівці могли пастися лише шість-сім годин — трохи більше половини часу, який у них був улітку. Таким чином, за винятком тих днів, коли випадала завірюха, чабанам і чередникам узимку жилося вільно й добре. Чень Чжень планував у компанії Вовчика почитати книжок та впорядкувати свої записи. Він із насолодою очікував від малого нових яскравих вистав, тепер уже — на снігу. Він був переконаний, що вовча впертість, мудрість і таємничість були бурхливим джерелом походження степових п’єс. Вовчик просто не міг у цьому розчарувати його, фаната вовчих вистав. Протягом довгої й холодної зими ті дикі вовки, які втекли за кордон, повинні були мати справу з набагато жорстокішим середовищем, однак його Вовчик мешкав поряд зі стоянкою кочовиків, де йому вволю постачалось м’яса. Вовчик уже злиняв і відростив собі довге зимове хутро, тож здавалось, ніби він раптом знову виріс і тепер уже зовсім став схожим на великого вовка. Коли Чень занурював свою долоню в товсте й щільне його хутро, він не бачив своїх пальців, а також міг відчути жар його тіла, мов від маленької пічки, так йому було навіть тепліше, ніж у рукавичках. Вовчик ніяк не хотів переходити на прізвисько «Вовк», і коли його так називали, він удавав, що не чує, однак варто було покликати його «Вовчиком», як він підбігав із роззявленою від радості пащею й починав тертись об ваші ноги чи коліна. Маленька сучка часто забігала до вовчого кола, щоб погратись із Вовчиком, а Вовчик уже більше не кусав до болі свою «наречену» з дитинства. Навпаки, він часто піднімався на неї й тренував «необхідні рухи» — ніжно, але водночас і брутально. Ян Ке у таких випадках хихотів і казав: — Схоже, наступного року є надія… Третій великий снігопад нарешті припинився. Орхонський степ у сонячному світлі мінився білим і жовтим кольорами, і якщо дивитись на нього з висоти зросту, то він здавався засніженою біло-жовтою рівниною, а якщо присісти й подивитись на нього знизу, то — золотим пасовищем. Загін скотарів, яким керувала Ґасмаа, ставав схожим на первісне степове плем’я, яке поступово пересувалось у глиб широкої й безлюдної рівнини. Ченю знову випадало переїжджати разом із Вовчиком — їхати до іншого загубленого в степу зимового пасовища, де ніхто сторонній не міг їх потурбувати.
Чень Чжень і Ґао Цзяньчжун узяли по лопаті, якими зазвичай розчищають сніг, і накидали повний віз сухих коров’ячих кізяків, а також завантажили ще два вози розбірними штахетами для огорожі овечого загону та повстю, яка на них накидалась, і спочатку погнали ці вози до місця нової стоянки, щоб попередньо облаштуватись там і викопати основу для овечого загону. На місці вони вдвох витратили ледь не цілий день, поки накидали сніг на чотири великі купи, розкопавши майданчики під овечий загін, коров’ячий загін, вовче коло і свою юрту. Потім розвантажили вози. По обіді, коли вони гнали три порожніх вози додому, Чень Чжень у душі радів, адже таким чином звільнився віз для перевезення Вовчика. На другий день уранці хлопці втрьох розібрали юрту, завантажили всі речі на вози й прив’язали їх, а насамкінець успішно зачинили Вовчика в клітці й підсунули її на воза та міцно прив’язали. Розлючений Вовчик кинувся було кусати залізний дріт, але в нього так заболіли зуби, що він швидко припинив це. Коли віз рушив, Вовчик знову злякано опустив голову, увібрав шию й напівприсів на задню частину тіла, підібгавши хвіст і так нерухомо простояв на возі всю дорогу до нового місця стоянки. Влаштувавши Вовчика, Чень Чжень гарненько нагодував його — відварив йому цілий овечий курдюк, щоб у його тілі накопичилось трохи більше жиру, що був необхідний, аби перезимувати. Чень Чжень навіть порізав на смужки овечий хвіст, щоб Вовчику було легше його ковтати. Прив’язаний на ланцюг Вовчик уперто дотримував двох принципів вовчої природи: по-перше, не дозволяти наближатись до своєї їжі нікому — ані людині, ані тварині; по-друге, не дозволяти вести себе на повідку під час прогулянки й в іншому випадку опиратись до смерті. Чень Чжень з усією можливою повагою ставився до цих двох принципів. Узимку, коли все навколо було скуте кригою й заметене снігом, прагнення Вовчика до їжі й поціновування її були набагато більшими, ніж в інші сезони. Щоразу, коли йому приносили їжу, Вовчик шкірив зуби й гарчав, ніби випускаючи з очей «отруйні голки», неодмінно змушував Ченя відступити аж на крок за вовче коло, й тільки після цього, трохи заспокоївшись, повертався до своєї їжі, але й тоді, як справжній дикий вовк, час від часу загрозливо гарчав на Ченя. Хоча Вовчика й поранили, однак він був, як і раніше, сильним, адже протистояв утраті крові з рани додатковою кількістю їжі. Ікла Вовчика та його рана на горлі все-таки дещо вплинули на його вовчий характер. Тож овечий курдюк, який раніше міг бути з’їдений за два-три ковтки, тепер опинявся в шлунку Вовчика аж за сім-вісім ковтків. У глибині душі Ченя постійно ховалася тривога, чи загоїться остаточно Вовчикова рана. Зимовий степ біля кордону, куди рідко ступає нога людини, випромінював набагато важчий сум, ніж то було глибокої осені. Верхівки кожної травинки, що гойдались на вітрі, виступаючи над поверхнею снігу, виглядали жухлими й неживими. Короткий зелений сезон минув, і ті перелітні птахи, яким удалось уціліти під дулами рушниць, уже відлетіли, а вовчі зграї, які раніше так відважно здіймали ґвалт і дивним чином з’являлись нізвідки та зникали в нікуди, подались кудись, звідки так і не повернулись, тож тепер тихий і одноманітний степ ще більш видавався позбавленим життя. Серце Ченя раз по раз охоплювала безмежна туга, він думав про те, як же, зрештою, вдалося Су У в свій час пережити ті довгі місяці на Бейхайській рівнині. ^[174] Він не знав, чи не збожеволів би тут, чи не втратив би розум і не заціпенів би, якби не було Вовчика й книжок, привезених з Пекіна. Ян Ке колись казав, що його батько в молоді роки, коли вчився в Англії, помітив, що поміж європейців, які мешкають ближче до Північного полюса, достатньо високий коефіцієнт самогубств. А з безмежними снігами та довгою зимовою темрявою на Російській рівнині^[175] та в Сибіру пов’язане поширення протягом багатьох століть «слов’янської меланхолії». Однак чому ж монгольські степовики, яких так мало, зберігають здоровий дух протягом тисяч років життя на монгольській рівнині серед засніжених пасовищ із їхніми довгими чорними ночами? Вони, напевне, з покоління в покоління набували здорові душу й тіло завдяки напруженій, хвилюючій та жорстокій боротьбі з вовками в степу. Степові вовки в матеріальному світі були напівворогами степовиків, але в духовному світі — обожнюваними вчителями. Якщо їх раптом знищити, то навіть вранішнє сонце не забарвить степ, а спокій, схожий на мертву воду, принесе тільки ще страшніших духовних ворогів — сум, пригнічення, занепад та безмежну нудьгу. Дух же степових народів, тисячоліттями сповнений доблесті, остаточно зникне. Після того, як зникли вовки, споживання горілки в Орхонському степу, схоже, збільшилось удвічі… Чень Чжень почав себе вмовляти: колись Су У, напевне, спираючись на боротьбу з лютими монгольськими вовками бейхайського степу, переміг сумні й одинокі місяці. Він цілими днями жив в оточенні вовчих зграй, тож ніяк не міг сумувати, і йому ніяк не дозволено було занепадати духом. Крім того, та монгольська дівчина-чабан, яку князь гунів підібрав для Су У, мала бути такою ж сміливою й відважною, як Ґасмаа, чудовою степовою дівчиною. А дитина, яка народилась у цього подружжя протягом їхнього скрутного життя, — це був Баяр, який наважувався лазити у вовчі нори. І ця тепла та міцна родина неодмінно надавала Су У духовну підтримку. На жаль, згодом китайські посли в степ урятували тільки подружжя Су У, а той Баяр так і залишився назавжди в монгольському степу. Чень Чжень дедалі більше переконувався, навіть категорично стверджував, що саме степові вовки й вовчий дух, врешті-решт, створили великого Су У, який не зганьбив своєї місії ханьського посла. Якщо таким був тільки один Су У, то що можна сказати про всю степову націю? Вовк-тотем — душа степу, джерело свободи й незламності степової нації. Безбарвні ж місяці молодої інтелігенції, на щастя для Ченя, оживив Вовчик, який увесь час перебував поряд із ним. Вовчик продовжував рости й ставав дедалі більшим, а його ланцюг усе відчутніше видавався коротким. Дуже чутливий до обману Вовчик, як тільки починав відчувати, що залізний ланцюг «утрачає відповідність» із його довгим тілом, починав скажено протестувати, мов якийсь вибуховий за характером в'язень, що зазнав жорстокого ставлення: він починав з усіх сил смикати ланцюг та пакіл, вимагаючи подовжити йому «прив'язь». Не досягаючи мети, він не припиняв своїх дій, навіть хоча б і задушився. Рана на горлі Вовчика ще не загоїлась, тож Чень знову вимушений був доточити до його ланцюга нову ланку завдовжки 20 см. Однак він також вимушений був визнати: Вовчику, який виріс уже на здорового вовка, навіть щойно збільшений ланцюг видавався коротким. Проте робити його іще більшим він не наважувався, адже чим довшим буде ланцюг, тим більшою буде й відстань для розбігу в Вовчика, а відтак зміцниться й сила, з якою він натягуватиме ланцюг. Чень переживав, що одного дня Вовчику таки вдасться перетерти й перервати ланцюг. Вовчик, який почав удаватись до «тюремної боротьби», надзвичайно цінував кожний сантиметр залізного ланцюга, який йому вдалося вибороти в ледь не смертельній боротьбі. Щойно ланцюг хоча б трохи подовжувався, він починав скажено бігати по своєму колу, шалено радіючи кожному сантиметру нововибореної свободи. Коли Вовчикові лапи торкались нової засніженої території поза зарослим пожовклою травою вовчим колом, він почувався так, ніби відвоював собі нову територію й шаленів навіть більше, ніж якби вполював жирного жеребця. Він навіть не чекав, поки Чень Чжень допоможе йому розчистити сніг із розширеного кола, а відразу ж починав бігати в новому колі з такою швидкістю, мов був рулеткою. Фу-фу-фу, фу-фу-фу, коло, ще коло — ніби з десяток вовків, які вервечкою наздоганяють один одного, або ж ніби газонокосарка чи млин, залізний ланцюг скажено волочиться по землі, пожовкла трава виривається й розлітається навколо друзками. Вовчик крутиться, мов скажений, ніби якесь чортеня з жовтого вітру, здіймаючи з рівної землі клуби жовтого піску, жовтої трави й жовтих вовків, ніби йде смерч. У Ченя, який стояв поряд і спостерігав за цим, серце заходилось від страху — він боявся, що під час бігу по колу на такій високій швидкості, Вовчика викине потужною відцентровою силою, мов молот при метанні, і він побіжить у глибокі гори та втече за кордон. Щоразу, коли Чень Чжень сідав поряд із вовчим колом, сум у його серці відразу ж розсіювався, і його серце ніби заповнювала якась потужна дикість, а в його жили починала вливатися гаряча вовча кров, при цьому життєві сили в його тілі починали рости. Якийсь «моторчик» Ченевого настрою заводився від швидкості Вовчикового обертання й починав сам із гуркотом обертатись, від чого Чень почувався сповненим енергії й сил. Чень Чжень знову почав веселитись, спостерігаючи за Вовчиковими виставами. Однак за деякий час він помітив, що Вовчик не тільки виражає таким чином свою бурхливу радість, але й нібито має якісь інші наміри, адже він продовжував бігати щодуху, навіть коли його радість минала. Чень відчував, що Вовчик, схоже, інстинктивно тренує свою швидкість, загартовуючи вміння тікати з ув’язнення, при цьому його сила, з якою він намагався зірватись із ланцюга, тепер була набагато більшою, ніж восени та влітку. Вовчик, який усе міцнішав та дозрівав, нетерпляче дивився в безмежний і вільний степ, і ця свобода, що лежала прямо в нього перед очима, цілком у межах досяжності для його пазурів, так збуджувала й приваблювала його, що він не витримував більше ярма на своїй шиї. Чень Чжень дуже добре розумів настрій і прагнення Вовчика, адже для вовка й вільної від природи тварини, яка понад усе любить волю, перебувати серед вільного степу й мати змогу тільки дивитись на свободу, що лежить ось тут, на відстані витягнутої руки, але не мати змоги отримати її — це, можливо, найжорстокіша кара в світі. Однак Чень вимушений був наполягати, щоб Вовчик і далі терпів її, адже якщо він утече з цього вовчого кола на порозі довгої й суворої зими в засніженому степу, де навіть дорослим вовкам важко вижити. Ця дорога для нього буде смертельною. Вовчик невпинно смикав ланцюг, чим уповільнював процес заживлення рани на горлі. Коли Чень дивився на Вовчика, його серце часто стискалось і боліло. Однак він міг тільки збільшити кількість разів перевірки залізного ланцюга, ошийника та пакола, щоб той не вислизнув нишком з-під його нагляду і не втік з «в’язниці» нібито до свободи, але насправді — до смертельно небезпечного місця. Вовчик з напівприкритою пащею продовжував невтомно бігати, іноді навіть якось насмішкувато скошуючи на Ченя очі: в них то з’являлись, то зникали іскорки, мов з-під якогось кресала. У такі моменти Чень у душі раптом відчував безмежне тепло й зворушення. Зіштовхнувшись тепер із дикою натурою Вовчика і його життєрадісністю, він присоромлено запитував себе: невже його власні життєві сили вже вичерпались? невже його волі і його мрії на цьому настав кінець? Він помітив, що Вовчикові бурхливі життєві сили наразі дуже швидко висушують мокре поліно його життєвих сил, що тліло в нього всередині. Ну що ж, нехай тоді Вовчик уволю вихлюпує свої почуття, горить на своє задоволення. І він дозволяв Вовчику бігати досхочу. Вовчик ще пробіг скажено декілька кіл і почав накульгувати, раптом він рвучко загальмував, зупинився й почав хапати ротом повітря, потім двічі похитнувся й, гепнувшись, розтягнувся на землі. Чень Чжень, не знаючи, що трапилось, швидко забіг у вовче коло з наміром підняти Вовчика. Тут він помітив, що очі малого очевидно спрямовані на нього, але його погляд — розсіяний, він не може сфокусуватись на його очах. Вовчик із зусиллям підвівся сам, однак знову двічі похитнувся й важко впав на землю, ніби п’яний вовк. Чень Чжень аж скрикнув від радості, що все обійшлося, він зрозумів, що Вовчику, вочевидь, запаморочилось у голові від обертання на такій високій швидкості. Вовки ніколи не бігають так скажено по траєкторії, по якій ходять, скажімо, віслюки, коли тягнуть жорно. Та навіть у віслючка після намотування кіл із жорном затуманюється погляд, а що вже говорити про вовка?! Чень Чжень уперше бачив вовка, якому запаморочилось у голові, очевидно, перед очами йому все крутилося й було так важко, що хотілося тут же відкрити пащу й виблювати. Чень Чжень поспішив принести Вовчику півмиски теплої води, Вовчик, похитуючись, підвівся, але, нахиляючи голову, вдарився переніссям у край миски. Нелегко йому далося міцно стати на ноги, тільки тоді він більш-менш нормально опустив голову й попив води. Після цього він ліг на землю на бік, розставивши чотири лапи, й довго відсапувався, аж поки знову підвівся. Як не дивно, але, тільки-но відновивши сили, він знову почав скажено крутитись, мов кулька в рулетці. У Ченя на мить затерпло серце і раптом напало потужне почуття відповідальности. У цьому безлюдному місці вигнання тільки завдяки компанії Вовчика, який постійно заряджав його енергією, мов «моторчик життя» у вовчому колі, у Ченя стає сил пережити цей зимовий сезон, якому, здається, не видно кінця. Він на все життя зобов’язаний цій плідній, але зарослій колючками землі, яка сповнена зіткненнями характерів і доль двох націй. Однак невже його шана до вовків і схиляння перед ними, його дослідження й старання подолати незнання й упередження ханьців відносно вовків можуть здійснитись і реалізуватись тільки за умови ув’язнення й утримання під арештом Вовчика, ціною втрати Вовчиком радості й волі. Ченя охопили глибокі сумніви з приводу своєї поведінки й тривога. Настав час читати книжку, однак Чень уповільнив свої кроки в сумнівах, він відчував, що захворів на «залежність» від Вовчика і в душевному плані, і в плані почуттів. Він полишив малого, тричі обертаючись на кожний крок, адже не знав, що ще може для нього зробити. Характер Вовчика, зрештою, визначив його долю. Чень Чжень завжди вважав, що те, що він утратив Вовчика тієї холодної зими, було задумано Тенґером. Це було довічне покарання, яке наслав на його совість Тенґер, щоб він до кінця життя почувався «злочинцем совісті», якому ніколи не буде пробачення. Та ніч, коли рана Вовчика раптом загострилась, була темною, без вітру, без місяця, без зірок і без собачого виття. Давній Орхонський степ був таким тихим, мов якась закам’яніла рослина. У ньому не було жодного подиху життя. Після опівночі Чень раптом прокинувся від скаженого брязкоту залізного ланцюга. Через потужній страх у голові в нього було надзвичайно ясно, а слух надзвичайно загострився. Напруживши слух, він почув у проміжках між брязкотом ланцюга слабкий звук вовчого виття, який лунав з великих гір на кордоні. Виття було протяжним, мов звуки флейти, але безсилим і сумним, схвильованим і пригніченим. Можливо, бідолашну вовчу зграю, яку вигнали з її рідного двору й країни, атакували «військові підрозділи» ще більш лихих «закордонних» вовків, і від неї залишилися лише білий князь та декілька поранених найхитріших вовків, які повернулись до безлюдного місця на південь від кордону, між прикордонним шосе та протипожежною смугою вздовж прикордонних стовпів. Однак вони не могли остаточно повернутись на свою закривавлену батьківщину. Тож ватажок зграї саме стурбовано вив, ніби наполегливо розшукував і намагався зібрати своїх розпорошених і переможених воїнів, готуючись іще раз повести їх в атаку, в бій не на життя, а на смерть. Чень уже більше місяця не чув виття вільних орхонських вовків. Однак тепер цей слабкий, тремтливий і схвильований звук містив усю інформацію про те, що турбувало Ченя. Він думав, що батько Біліґ зараз напевне плаче, адже це сумне виття набагато більше розчаровує, ніж його цілковита відсутність. Більша частина найбільш лихих, відважних та мудрих вовків Орхонського степу, які стояли на чолі зграї, були винищені мисливцями-професіоналами в першу чергу. Після того, як великий сніг укрив Орхонський степ, джипи припинили тут їздити, однак ті мисливці особливого розряду, які вийшли з воїнів-кіннотників, давно вже пересіли на швидких коней і продовжували добивати рештки вовків. Вовки Орхонського степу, здавалось, уже не мали сил іклами прокладати собі ще одну криваву дорогу до життя і відвойовувати собі нову територію, яка б належала їм. Подія, якої найдужче боявся Чень, нарешті сталася. Вовче виття, якого так давно не було чути, раптом розбудило всі Вовчикові надії, хвилювання, а також відчуття протесту й прагнення в бій. Він був схожий на степового князя-сироту, замкненого у в’язницю, який почув заклик свого старого батька, з яким вони давно розлучились, а також почув це сумне прохання про допомогу. Його миттю охопили буйство й шал, він так розхвилювався, що хотів гарматним ядром полетіти туди, звідки долинало те виття, а також хотів видати у відповідь таке ж гучне виття, немовби гуркіт гармати. Однак горло Вовчика було поранене, і в нього не виходило видати у відповідь батькові-ватажку та іншим членам зграї звук, хоч трохи схожий на вовче виття. Через це він розхвилювався до сказу й почав щодуху рватись із ланцюга, стрибаючи й смикаючи ланцюг та кілок, не боячись навіть зламати при цьому шию, аби тільки розірвати залізний ланцюг, розірвати ошийник і вирвати пакіл. Чень тілом відчував, як потужно труситься замерзла земля, а з боку вовчого кола долітають розлючені звуки. Він міг уявити, як Вовчик саме розганяється. Ще ривок! І знову кров горлом! Вовчик смикав ланцюг дедалі сильніше й шаленіше. Чень так злякався, що скинув ковдру, притьмом натягнув шкіряні штани й куртку та кинувся з юрти. У світлі електричного ліхтарика він побачив на снігу плями крові — у Вовчика дійсно з пащі бризкала кров, але він продовжував смикати ланцюг, тож ошийник так стиснув йому шию, що випав його закривавлений язик; ланцюг був натягнутий тятивою, що ось-ось порветься. На грудях Вовчика застигли доріжки крові. Над вовчим колом кружляли криваві бульбашки й піднімався запах крові, там тхнуло смертю. Чень Чжень, не думаючи більше ні про що, кинувся до Вовчика, намагаючись обійняти його за шию, однак щойно він простягнув руку, як Вовчик клацнув зубами й відірвав шмат рукава від Ченевого халата. Ян Ке також прибіг, мов божевільний, однак ніхто з них двох не міг наблизитись до Вовчика, адже так довго стримуваний шал робив його тепер схожим на якогось монстра з налитими кров’ю очима, а також, більш безпосередньо, він був схожий на вовка, який жорстоко вбиває себе. У паніці хлопці схопили великий шмат грубої та брудної повсті, якою накривали коров’ячі кізяки, й накинули її на Вовчика, намертво притиснувши його до землі. Вовчик у цій кривавій битві остаточно оскаженів, він кусав землю, кусав повсть, кусав усі речі, що були в межах його досяжності, а також з усіх сил крутив головою, намагаючись звільнитись від ланцюга. Чень Чжень відчував, що й сам скоро втратить розум, однак він мусив стримати свій характер і раз по раз лагідно кликати Вовчика на ім’я… Чень не знав, скільки минуло часу, поки Вовчик, нарешті, затих і поступово ослаб. Хлопці почувалися так, ніби щойно голіруч провели бій із диким вовком. Вони так стомились, що сіли на землю й відсапувались на повні груди, видихаючи в морозне повітря пар. Поступово розвиднювалось. Хлопці підняли повсть і побачили важкі наслідки Вовчикового скаженого протесту, боротьби за волю та прагнення до батька: його хворий зуб криво стирчав з пащі — очевидно, його корінь зламався тоді, коли кусав брудну повсть, з десни в нього невпинно йшла кров і, цілком можливо, в рану потрапили мікроби з брудної повсті. Вовчик був знесилений, з його горла йшла кров, навіть сильніше, ніж той раз, коли вони переїжджали. Очевидно було, що відкрились усі його старі рани, й ще до них додались нові. Вовчик із застиглими й налитими кров’ю очима ковтав у живіт кров із горла; на куртках хлопців, на повсті, у вовчому колі — скрізь були сліди крові, здавалось, що її навіть більше, ніж коли ріжуть жеребця. Уся кров уже загусла й взялася кіркою на морозі. Чень так злякався, що в нього підкосились ноги й тремтячим голосом, затинаючись, він промовив: — Кінець, цього разу вже по всьому… Ян Ке сказав: — З Вовчика витікло більше половини крові, якщо так усе полишити, то кров витече вся… Хлопці заметушились, однак не розуміли, як зупинити Вовчикові кровотечу. Тож Чень Чжень поспіхом сів на коня й поїхав запросити Старого Біліґа. Старий, побачивши всього закривавленого Ченя, теж злякався й поспішив за ним. Побачивши, що Вовчик усе ще стікає кров’ю, він поспішив запитати: — У вас є якісь ліки для зупинки крові? Чень похапцем витяг усі пляшечки з «білими» юньнаньськими ліками — всього чотири. Тоді Старий увійшов до юрти і вийняв із миски з м’ясом уже зварені овечі легені й поклав їх у гарячу воду з чайника, щоб розморозити й розм’якшити їх. Потім він обрізав усі дихальні трубки та інші тверді речі, а також відділив праву та ліву легені, після чого обмазав їх юньнаньськими ліками й поніс їх до Вовчикового кола, щоб Чень погодував Вовчика. Щойно Чень заніс миску з їжею до вовчого кола, як Вовчик відразу ж схопив у зуби одну легеню й проковтнув її. Овеча легеня, пройшовши по стравоходу, увібрала кров і розбухла, тож Вовчик ледь нею не вдавився. Обмазана юньнаньськими ліками овеча легеня на короткий час застрягла в нього в горлі, після чого з певними труднощами пройшла по горлу вниз. Розбухла, вона затисла кров’яні судини, а ліки таким чином потрапили на рану в стравоході. Тільки коли Вовчик із силою проковтнув обидві легені, кров у його пащі почала поступово зменшуватись. Старий похитав головою: — Він не виживе — утратив багато крові, та ще й рана в нього на такому життєво важливому місці, як горло, тож хоча цього разу все припинилось, однак чи зможеш ти припинити це ще раз, коли він наступного разу почує вовче виття? Бідолаха цей вовк, я ж казав тобі, що не слід утримувати вовка, але ти не послухав. Мені так важко дивитись на це, ніби хтось мені ріже горло… Хіба так повинен жити вовк? Ще гірше за собаку, гірше за монгольських рабів у давнину. Монгольські вовки помруть, але не будуть так жити… Чень Чжень почав жалісно просити: — Батьку, я його буду до смерті доглядати, тільки подивіться, чи можна його ще врятувати? Навчіть мене ваших засобів лікувати хвороби… Старий із розширеними від подиву очима запитав: — Ти хочеш і далі його утримувати? Швидше вбий його, поки він ще схожий на вовка і має ще трохи вовчої злості, щоб він помер у бою, як справжній дикий вовк! А не так безславно, як хворий собака! Допоможи його душі! У Ченя затремтіли обидві руки, адже він ніколи не думав про те, щоб власними руками вбити Вовчика — він же ж виростив його з таким ризиком і труднощами! З усіх сил стримуючи сльози, він ще раз почав прохати: — Батьку, послухайте мене, хіба ж я зможу підняти на таке руку… Якщо буде хоч крихітка надії, я все одно хочу врятувати його… Обличчя Старого відразу спохмурніло, він сердито прокашлявся, потім смачно плюнув на сніг і прокричав: — Ви, ханьці, ніколи не зрозумієте монгольських вовків! Сказавши це, Старий сердито сів на коня, люто стьобнув його батогом і, не обертаючись, помчав до своєї юрти. Душу Ченя пронизав такий гострий біль, ніби це його душу так люто стьобнули батогом. Обидва хлопці стояли, ніби їх прибили паколом до засніженої землі, ніби вони втратили свої душі. Ян Ке копнув сніг носком чобота й, понуривши голову, сказав: — Батько ще ніколи так на нас не сердився… Вовчик уже не цуценя, він виріс і може з нами боротись за свою свободу, адже вовки — справжні представники тих істот, які «без свободи воліють умерти». Тож так, як зараз, Вовчик, либонь, не житиме. Гадаю, нам краще послухатись Батька й виявити пошану до Вовчика, останній раз як до справжнього вовка. Сльози Ченя замерзли на його щоках вервечкою крижаних намистинок. Він зітхнув і сказав: — Думаєш, я не розумію, що мав на увазі Батько? Однак, зважаючи на свої почуття, хіба я зможу підняти руку? Я навіть свого сина, якщо він буде в мене в майбутньому, не любитиму так безтямно, як Вовчика… Мені потрібно ще подумати… Вовчик, який втратив багато крові, похитуючись, підвівся й пішов до краю вовчого кола, де лапою вирив декілька великих грудок снігу з-поза меж кола й розкрив пащу з наміром їх проковтнути. Чень Чжень поспішив обійняти його й запитав у Яна: — Вовчик, напевне, хоче снігом зупинити біль, чи можна дозволити йому це? — Я думаю, що він хоче пити, — сказав Ян Ке. — Адже хіба можна не відчувати спрагу, коли втратив так багато крові? Я думаю, що зараз слід дати йому можливість робити, що хоче, нехай сам вирішує свою долю. Чень розтиснув руки і Вовчик відразу ж почав у всю пащу ковтати грудки снігу. Зовсім ослабленого Вовчика мучили ще й біль та холод, тож він усім тілом страшенно тремтів, ніби в давнину степовий раб, якого на покарання кинули на мороз без куртки. Насамкінець Вовчик уже не міг стояти, тож ліг на землю, мов його розбив параліч, і з великим зусиллям скрутився калачиком, закривши хвостом ніс і морду. Він усе ще тремтів — з кожним ковтком морозного повітря його тіло стискалось, мов у конвульсіях, а під час видиху тремтіння трохи спадало, і так ці напади тремтіння продовжувались у ритмі його дихання, яке довго не могло припинитись остаточно. У Ченя починало терпнути серце, адже він ще ніколи не бачив Вовчика таким безсилим і безпомічним. Він пішов і знайшов якесь товсте повстяне покривало й підстелив її під Вовчика, при цьому він невиразно відчував, як Вовчикова душа по краплині відділяється від його тіла, тож він уже не був схожим на те вовченя, якого Чень колись виховував. В обід Чень зварив Вовчику цілу каструлю каші з м’ясом і жирним овечим курдюком, потім домішав у неї кілька грудок снігу, щоб трохи остудити, й приніс Вовчику. Вовчик зібрав усі свої сили, щоб набути колишнього вигляду голодного вовка, який жадібно їсть, однак у нього це вже не виходило. Він їв із тривалими зупинками, під час їжі стікав кров’ю й кашляв. З його рани в глибині горла продовжувала йти кров, тож горщик каші, який зазвичай зникав за один раз, тепер розтягнувся на два дні й три харчування. Протягом цих двох днів Чень Чжень та Ян Ке день і ніч по черзі дуже уважно стерегли Вовчика й доглядали за ним. Однак Вовчик раз за разом їв дедалі менше, а в останній присіст майже нічого не проковтнув, окрім власної крові. Тоді Чень Чжень поспішив сісти на коня, прихопив із собою три пляшки степової горілки й запросив ветеринара з бригади. Той побачивши, що скрізь на землі кров, сказав: — Не витрачайте зусиль. Якби це був собака, а не вовк, то він би давно вже здох. Ветеринар не дав їм навіть однієї пігулки, скочив на коня й помчав до інших юрт.
Ранком третього дня Чень Чжень, щойно вийшовши з юрти, побачив, що Вовчик сам сповз із повсті й лежить на землі, закинувши голову, та швидко дихає. Коли вони з Яном Ке підбігли подивитись, у них обох трусились від страху руки й ноги. Шия Вовчика так набрякла, що мала ось-ось луснути, здавлена ошийником, тож він міг вдихнути хоча б півковтка повітря, тільки закинувши назад голову. Чень Чжень поспішив ослабити Вовчику ошийник на дві дірки, і той почав дихати на повні груди, але ніяк не міг відсапатись, проте, доклавши всіх зусиль, підвівся. Хлопці розкрили йому пащу й побачили, що половина його десни й усе горло сильно набрякли, причому шкіра на набряку почала вже гноїтись. Чень розчаровано сів на землю. Вовчик, борсаючись, випрямив дві передні лапи й вимушено сів на землі прямо перед ним, напіввідкривши пащу й наполовину висунувши язик, з якого капала слина наполовину з кров’ю, і почав дивитись на Ченя так, мов на старого вовка, мов хотів йому щось сказати, однак не міг видати ані звуку, бо йому заважало швидке дихання. По обличчю Ченя покотились рясні сльози, він обійняв Вовчика за шию і в останній раз міцно притиснувся до нього чолом і носом. Вовчик ледь-ледь утримався, й обидві його передні лапи, на які припадала його вага, різко затремтіли. Чень Чжень рвучко підвівся, побіг до юрти й нишком схопив бур, потім обернувся й, сховавши бур позаду себе, швидкими кроками побіг до Вовчика. Той все ще сидів, швидко дихаючи, а його передні лапи тремтіли ще дужче, здавалось, що він ось-ось упаде. Чень Чжень швидко зайшов Вовчику за спину, підняв бур і з усіх сил опустив його Вовчику на голову. Той без жодного звуку м’яко впав на землю, як справжній степовий монгольський вовк — не зламавшись до останньої хвилини… У ту мить Чень Чжень відчув, що його душу теж вибило ударом з тіла, він майже знову почув її дзвінкі удари об тім’я. Однак цього разу душа, яка вилетіла, більше не поверталась. Чень застиг у вовчому колі, мов обледеніла колона… Прибігли всі їхні собаки, не розуміючи, що відбувається. Побачивши вже мертвого Вовчика, підійшли до нього й почали обнюхувати, однак, налякані, розбіглись. Тільки Ерлан сердито й люто гарчав без упину на обох господарів. Ян Ке, стримуючи сльози, промовив: — Решту теж слід зробити, як казав Батько Біліґ. Я оббілую його на опудало, а ти йди до юрти відпочинь. Чень Чжень, мов задерев’янілий, відповів: — Ми разом витягли з лігва цих вовченят, тож давай тепер і разом білувати, відправимо його до Тенґера. Хлопці, стримуючи тремтіння рук, обережно оббілували вовка, причому хутро залишалось так само щільним і блискучим, однак на тілі в нього був лише тоненький шар лою. Ян Ке розтягнув шкуру на даху юрти, а Чень приніс чистий лантух, поклав у нього рештки Вовчика й прив’язав до сідла. Хлопці сіли на коней і поїхали в гори. Там вони знайшли одну верхівку, на якій було декілька великих каменів, білих від посліду орлів, стерли з них рукавами сніг і обережно та рівно поклали там тіло Вовчика. Місце поховання, яке вони обрали нашвидкуруч, було холодним і дуже тихим, а Вовчик без свого «бойового плаща» виглядав зовсім інакше, Чень Чжень тепер зовсім не впізнавав свого Вовчика, тільки відчував, що він абсолютно схожий на всіх великих степових вовків, які загинули на полі бою і яких люди оббілували. На подив, Чень Чжень і Ян Ке перед цим оббілованим тілом свого улюбленця не зронили ані сльозинки. У монгольському степу майже кожен вовк приходить у шубі, а відходить — голим, залишаючи людям сміливість, відвагу й мудрість, а також — чарівний степ. Вовчик цієї миті не тільки скинув свій «бойовий плащ», але й звільнився від ланцюга. Нарешті, він був таким самим, як інші степові вовки — члени його зграї і всі ті, хто загинув у бою. Він тепер опинився перед широким степом без пут і ярма, остаточно вільним. Відтоді Вовчик офіційно повернувся до зграї, повернувся в ряди степових воїнів, тож Тенґер у жодному разі не зможе відмовити Вовчиковій душі. Хлопці, не змовляючись, підвели голови й подивились на небо — там над ними вже кружляли два тетерев’ятники. Потім вони опустили голови й подивились на Вовчика — його тіло змерзлося й затверділо на тонкий шар. Хлопці сіли на коней і поспішили вниз. Коли вони під’їхали до луки й підняли вгору голови, ті птахи вже, кружляючи, спустились майже до самих каменів на верхівці гори. Вовчик ще не змерзся остаточно, тож він дуже швидко потрапить на небо, степові орли віднесуть його до Тенґера. Коли вони повернулися додому, то побачили, що Ґао Цзяньчжун, вибрав палицю з березового стовбура завдовжки шість-сім метрів і поставив її перед дверима до юрти та притрусив вовче опудало жовтою сухою травою. Чень Чжень протягнув крізь ніздрі Вовчика й зав’язав там один кінець тонкої шкіряної мотузки, а інший кінець — зав’язав на верхівці березового стовбура. Усі втрьох хлопці дуже шанобливо встромили прямий стовбур у великий сніговий намет перед юртою. Лютий північно-західний вітер піднімав довге хутро Вовчикового опудала аж вертикально до неба, розчісуючи охайно його «бойовий плащ», ніби обладунки для урочистого бенкету на небі. Над Вовчиком плив білий дим, що піднімався з димоходу в юрті, і здавалось, що Вовчик стрибає між хмарами, вільно й радісно перекидається й танцює на стовпчику диму. Тепер на його шиї більше ніколи не буде ані залізного ланцюга, ані ярма, а під його ногами — ніколи не буде маленького клаптика тюремної землі. Чень Чжень і Ян Ке довго дивились, позакидавши голови, на Вовчика в небі, дивились на Тенґера. Чень про себе бурмотів: — Вовчику, Вовчику, Тенґер розкаже тобі всю правду. Тоді прийди до мене уві сні і вкуси мене, люто-люто вкуси мене… Затуманеним поглядом Чень стежив за зворушливими й пустотливими рухами Вовчика — то була його зовнішня оболонка, яку він залишив цьому світові. Здавалось, що всередині тієї прекрасної й войовничої оболонки все ще перебуває вільна й незламна душа Вовчика. Раптом довга оболонка Вовчикового тіла і його довгий настовбурчений угору хвіст вигнулись декілька разів, мов пустотливий дракон, і Чень у душі злякався — адже він ніби дійсно побачив дракона з головою вовка, що летів по небу крізь хмари й сніг. Потім довга оболонка почала підніматись і опускатись у повітрі, мов дельфін стрибав по воді, пришвидшуючи свої рухи… Свистів вітер, навколо в повітрі метушились сніжинки, а Вовчик, мов золотий дракон у небі, стрибав по хмарах, загнуздуючи сніг і вітер, радісно кружляючи в небі у польоті до Тенґера, у польоті до Сиріуса, у польоті до вільного космічного простору, у польоті до місця, де збираються душі всіх давніх монгольських степових вовків, які за тисячі років загинули в бою… У ту мить Чень Чжень вірив, що бачить того вовка-тотема, який насправді належить його особистому внутрішньому світу. Післямова

⇐ Предыдущая 25 26 27 28 29 30 31 323334 Следующая ⇒