Annotation 18 страница

Пароплав тим часом пролетів по дузі над пристанню й плавно опустився на воду. Незнайко й Козлик, узявшись за руки, побігли на пристань. Не встигли вони піднятися по драбині, як побачили, що з корабля сходять по трапу Знайко, лікар Пілюлька, Гвинтик, Шпунтик, Пончик і кілька незнайомих місячних коротульок. Від хвилювання серце шаленно закалатало у Незнайка в грудях, і він зупинився, не наважуючись ступити й кроку далі, тільки пробурмотів: — Здається, мені зараз розпіканція буде! Знайко в супроводі інших коротульок підійшов до Незнайка. — Ну, здрастуй, — сказав він, подаючи руку. — А ви що ж, голубчики, не могли прилетіти раніше? — сказав Незнайко, навіть не відповівши на привітання Знайка. — Ми тут їх ждали, ждали, мало не перевернулися на баранів, а їм хоч би що! Теж рятівники називається! — Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів Знайко. — Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. — Як ти себе почуваєш? — Добре. — Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не можна бути довго. — Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало. — Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька. — Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості? — Навіщо тобі? — спитав Гвинтик. — Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості. Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на його місце з усіх боків надходитиме свіже морське повітря. Таким чином атмосфера на острові очиститься, і ніхто вже не буде перекидатися на баранів. — Ти диви, — сказав захоплено Шпунтик, — наш Незнайко теж винахідником став. — А що ти думаєш? Останнім часом я просто жах як порозумнішав. А свій метод очистки повітря я придумав, ще коли сюди на пароплаві їхав. У трюмі, розумієш, нічого було робити, от я й почав придумувати різні штучки. — Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — Прилад невагомості у нас для тебе знайдеться. Крім того, я бачу, тобі й черевики потрібні. Ну, це на пароплаві одержиш, а зараз веди нас і показуй, де коротульки, поки хто з них і справді не став бараном.
Розділ тридцять п'ятий
ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН

Після того як скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю і прогнали із своєї фабрики Скуперфільда, всі тільки й говорили про це. Робітники інших фабрик теж приїжджали до космонавтів, а повернувшись, улаштовували на своїх фабриках невагомість. На деяких фабриках робітники так осміліли, що навіть без усякої невагомості брали владу до своїх рук і проганяли хазяїв. Поліція так була налякана цими подіями, що вже не виступала проти робітників. Багато поліцейських викидали свої гвинтівки й пістолети, закопували свої поліцейські мундири та каски і, одягнувшись як звичайні коротульки, наймалися працювати на фабрики й заводи. Вони казали, що це набагато приємніше, ніж літати догори ногами в повітрі, дістаючи опіки, поранення й каліцтва. Робітники за свою працю тепер одержували значно більше, бо їм уже не треба було віддавати багачам частину свого заробітку; а всі товари стали набагато дешевші. Тому кожен і харчуватися став краще, й купував більше товарів. Різних товарів потрібно було чимраз більше, тому всі фабрики почали збільшувати випуск продукції, а для цього їм треба було більше робітників. Безробітних скоро зовсім не стало, бо всі, хто хотів працювати, діставали роботу. В лакеях у багачів тепер ніхто не хотів служити. Від них повтікали і служниці, й покоївки, й прачки, й швейцари, й підлогонатирачі, а насамперед кухарі. Всі кухарі й кухарки тепер воліли працювати в їдальнях і ресторанах, де вони були самі собі господарі. А їдалень і ресторанів з кожним днем ставало більше, тому що багатьом тепер не хотілося готувати їжу вдома. У кожного вистачало грошей, щоб пообідати в ресторані чи принести обід з їдальні. Бідолаха Скуперфільд, який втратив усі свої капітали ще до того, як у нього відібрали фабрику, не знав, як йому тепер бути. Спочатку він ходив обідати до своїх знайомих, але скоро побачив, що знайомі не мають особливого задоволення від цього, і закінчив тим, що пішов працювати на свою колишню макаронну фабрику. Ніхто не перешкоджав йому. Всі знали, що макаронну справу він любить, і сподівалися, що працюватиме він сумлінно. Кілька днів Скуперфільд був підручним на тістомішалці, а потім йому доручили роботу на макаронному пресі. Тут Скуперфільд мав стежити, як з макаронного преса нескінченним пучком лізли макаронні трубочки, й регулювати їхню щільність і товщину. Якщо тісто ставало надто рідким, — а це одразу ж позначалося на товщині трубочок, — він давав сигнал тістомішальникам, щоб добавили борошна; якщо ж тісто робилося надто густе, він давав сигнал, щоб добавили водички. Як тільки трубочки досягали належної довжини, Скуперфільд натискував кнопку, й електричний ніж розрізав трубочки, які падали в паровий казан, а там їх обдавало гарячою парою, після чого вони потрапляли на конвейєр, який тяг їх в сушарку. Попрацювавши біля макаронного преса з тиждень, Скуперфільд надумав приладнати до преса невеличке коліщатко з виступом. Коліщатко, обертаючись, час від часу натискувало виступом кнопку, автоматично вмикаючи електричний ніж. Завдяки цій раціоналізації Скуперфільдові вже не треба було натискувати кнопку щоразу, коли макаронина досягала необхідної довжини, й він зміг працювати вже не на одному, а зразу на двох пресах. Він казав, що на цьому не зупиниться і доб'ється того, щоб машина автоматично регулювала густоту макаронного тіста й сама додавала, скільки треба води й борошна. Тепер, коли працювати доводилось йому самому, Скуперфільд добре зрозумів, як важливо полегшувати працю робітника. Взагалі працювати йому сподобалось, тим більше, що кругом завжди були коротульки, з якими можна поговорити, перекинутися жартом, порадитись. Тепер, закінчивши свій трудовий день, він часто купував велику булку й, засунувши її під пахву, йшов гуляти в зоопарк. Він дуже любив дивитися па тварин, особливо на водоплавних птахів. Побачивши посеред ставу качок, він сміявся від радості й кричав: — Дивіться, качки! Качки! І кидав шматочки булки на берег. Качки зараз же підпливали до берега й дзьобали частування. Згодом вони так звикли до цього, що вже пізнавали Скуперфільда і, побачивши здалеку його чорний циліндр, поспішали до берега, що дуже розчулювало Скуперфільда. Віддавши качкам півбулки, він завжди казав: — Тепер ідіть, любенькі, поплавайте, а завтра я вам ще принесу. І йшов на майданчик молодняка. Там він оддавав решту булки маленьким ведмежатам і, якщо поблизу публіки було мало, просив у сторожа дозволу погладити когось із звірят. Сторож іноді дозволяв. Тоді Скуперфільд перелазив через огорожу, гладив усіх звіряток по черзі й, поцілувавши на прощання якого-небудь гарного ведмедика, дуже щасливий ішов додому. У дні відпочинку він виїжджав з кимось із своїх нових знайомих за місто: в ліс або на річку. Там він дихав свіжим повітрям, слухав співи пташок, милувався квіточками. Згодом він запам'ятав назви багатьох квітів, і для нього вони були тепер не просто синенькі, червоненькі чи жовтенькі квіточки, а незабудки, ромашки, латаття, конвалії, дзвіночки, нагідки, кульбабки, фіалочки, волошки чи братки. Відтоді, як Скуперфільд почав називати квіти на імена, вони стали для нього наче близькими та рідними, й він ще більше радів, коли бачив їх. — Який прекрасний світ! — казав Скуперфільд. — Яка гарна природа! Колись я нічого цього не бачив: ні квіточок, ні травички, ні любих пташат, ні гарної річки з її чудовими берегами. Мені завжди було ніколи. Я тільки й думав, як би то нажити більше грошей, а на все інше у мене не лишалося часу, щоб я провалився на цьому самому місці, коли брешу! Зате тепер я знаю, що справжні цінності — це не гроші, а вся оця краса, вона круг нас, а проте її в кишеню не сховаєш, не з'їси і в скриню не замкнеш! Чимало багачів, які разом з фабриками втратили свої прибутки, змушені були піти на роботу й, зрештою, зрозуміли, що це навіть краще, ніж цілими днями й ночами тремтіти над своїми капіталами, втрачаючи сон і апетит і думаючи лише про те, як би обдурити когось і не дати іншим обдурити себе. Проте були й такі багачі, які хоч і втратили заводи та фабрики, зате зберегли свої капітали. Робітники вважали, що ці гроші по праву належать народові, адже багачі нажили їх обманним шляхом, змушуючи працювати на себе інших. Тому робітники видали наказ усі ці несправедливо нажиті гроші здати в загальну касу й побудувати на них великі театри, музеї, картинні галереї, стадіони, плавальні басейни, лікарні й пароплави для прогулянок. Довелося багачам здавати свої капітали в загальну касу. Але деякі з них схитрували й частину своїх грошей приховали для себе. Серед таких хитрунів опинився і всесвітньо відомий мануфактурник Спрутс. Ніхто не знав точно, скільки у нього грошей. Тому половину свого капіталу він здав, а другу половину залишив собі. Він сподівався, що, маючи гроші, зможе жити, як і колись, не працюючи. Однак жити не працюючи й бути чесною людиною взагалі неможливо. Кожен коротулька потребує послуг інших — отже, і сам повинен щось робити для інших. А Спрутс захотів влаштуватися так, щоб нічого для інших не робити, щоб тільки інші робили для нього. Йому в першу чергу треба було, щоб хтось варив для нього обід, але ж усі слуги від нього повтікали, отож він почав ходити обідати в їдальню. Спершу його там годували, але одного прекрасного дня до нього підійшов головний кухар і сказав: — Слухайте, Спрутсе, ми от працюємо на вас, готуємо для вас різні страви, а ви для нас нічого не робите, ніде не працюєте, тільки їсте. — Але ж я плачу за їжу гроші, — заперечив Спрутс. — Звідки ж у вас гроші, якщо ви ніде не працюєте? Виходить, ви не всі награбовані в народу гроші здали? Спрутс, звісно, не міг признатися, що приховав частину грошей, і сказав: — Ні, я все здав. У мене зосталося лише кілька фертингів, але я їх уже проїв і тепер працюватиму. Відтоді він вирішив не ходити більше в їдальню, а накупив у магазині яєць, картоплі та інших різних продуктів і поніс усе це додому. Половину яєць він розбив по дорозі, а з другої половини надумав приготувати яєчню, але загавився, і яєчня у нього згоріла на сковороді. Тоді він заходився варити в казанку картоплю, але картопля розварилась і перетворилась на якийсь неїстівний слиз, схожий на клейстер для наклеювання шпалер. Словом, до чого б він не брався, у нього все виходило не те, що треба, а те, що треба, чогось не виходило. Все, що він варив, йому доводилось їсти або недоварене, або переварене. А все, що смажив, він з'їдав недосмаженим, а то й зовсім сирим або горілим. Від таких харчів у нього часто болів живіт, і від цього він був злий, мов пес. У домі в нього був, як кажуть, свинарник, бо дбати про чистоту тепер було нікому, а самому Спрутсові було ліньки махати щіткою і шваброю. До того ж він не любив мити посуд. Поснідавши, пообідавши або повечерявши, він ставив немитий посуд кудись на підлогу в куток, а на другий день брав із шафи чистий посуд. Посуду в нього було багато, отже, усі кутки скоро були завалені брудними чашками, блюдечками і склянками, ложками, виделками, ножами, тарілками, мисками, соусницями, чайниками, кавниками, молочниками, салатницями, графинами, старими консервними бляшанками і пляшками різних форм і розмірів. На столах, на підвіконнях і навіть на стільцях стояли вкриті сажею горщики, банячки, каструлі, судки, казанки, дека, сковороди з залишками зіпсованих страв. На підлозі скрізь валялися лимонні й апельсинові шкірки, бананове лушпиння, яєчні й горіхові шкаралупи, шматки паперу, порожні пакети, засохлі й вкриті зеленуватою пліснявою хлібні шкуринки, яблучні недогризки, курячі кістки, риб'ячі хвости й голови. Треба сказати, що ці хвости й голови і навіть цілі риб'ячі кістяки можна було побачити не тільки на підлозі, а й на стільцях, столах, шафах, підвіконнях, книжкових полицях, а також на спинках диванів і крісел. Купи цих харчових покидьків смерділи й приваблювали полчища мух. Пан Спрутс сидів серед усієї цієї гидоти, сподіваючись, що нові порядки не протримаються довго, що поступово все повернеться до колишнього, що в нього знову будуть слуги, які наведуть у домі чистоту й лад. Проте час минав, змін не було, а пан Спрутс усе ще на щось сподівався, не помічаючи, що сидить уже по самі вуха в грязюці. Але біда, як іноді кажуть, не приходить одна. Незабаром у Спрутса закінчилися запаси вугілля, а топити чимось треба було, от він і почав палити меблі. Тепер на підлозі, окрім куп усякої видоти, валялась оббивка, зідрана з диванів та крісел, а також вирвані з них пружини й повсть, уламки кушеток, дзеркальних шаф і стільців. Словом, вигляд кругом був такий, наче в будинку вибухнула фугасна бомба чи відбулось побоїсько. А Спрутс, здавалося, й не помічав улаштованого ним же самим розгрому. Час від часу він виходив з дому, щоб поповнити запаси харчів. Але робити це було не дуже легко, бо він був особа відома: як-не-як — колишній мільярдер, голова великого бредламу, власник багатьох цукрових заводів і знаменитої спрутсівської мануфактури. До недавнього часу його фотографії друкувалися мало не щодня в газетах, і тому всі його добре знали. Тільки-но він з'являвся у якомусь магазині, продавці й продавщиці зразу починали кепкувати з нього, кидати на його адресу різні жарти; дехто навіть просто казав, що пора б йому вже перестати комизитись і, замість жити на крадені гроші, піти кудись на роботу й стати чесним коротулькою. — Дивіться, пане Спрутс, — казали йому, — постарайтеся, голубе, виправитись, а як будете й далі дармоїдом, то ми перестанемо відпускати вам продукти. У відповідь на це Спрутс звичайно мовчав і тільки сердито сопів або ж казав, що він зовсім не Спрутс, а якийсь інший коротулька, що викликало у продавців нові дотепи. Все це страшенно сердило Спрутса, а тому що насмішки не вщухали і з кожним днем ставали зліші, він вирішив як можна рідше потикатися на вулицю і вилазив з дому тільки тоді, коли була крайня потреба. Одного вечора, коли Спрутс сидів дома, у двері хтось постукав. Зійшовши по сходах і відчинивши двері, Спрутс побачив у світлі вуличного ліхтаря коротульку із смуглявим, вилицюватим обличчям, прикрашеним невеличкими чорними, акуратно зачесаними вусиками, такою ж невеличкого гострою борідкою і вузенькими чорними очима, які неспокійно зиркали по боках. Це обличчя видалося Спрутсові зовсім незнайомим, та, коли прибулець сказав, що його звуть Жуліо, Спрутс почав пригадувати, що вже десь чув його ім'я. Запросивши Жуліо до кімнати, Спрутс сказав: — Ваше ім'я, здається, мені знайоме. Чи не можете ви нагадати, де ми з вами зустрічалися? — Зустрічалися? Ні, — відповів Жуліо, здивовано розглядаючи накидані кругом купи сміття, уламки меблів і риб'ячі кістяки. — Я тільки мав можливість зробити вам послугу, коли ви захотіли розправитись з Товариством гігантських рослин. — Ах, справді, — вигукнув Спрутс. — Однак, пригадується, ви тоді чимало здерли з мене за цю послугу: три мільйончики фертингів, якщо не помиляюся. — Не три, — спокійно відповів Жуліо. — Йшлося про два мільйони. А втім, мені від цих мільйонів нічого не дісталося, бо ця скотина Скуперфільд тріснув мене палицею по голові, а ті дві тварюки Мига й Крабс кинули мене самого в лісі й зникли з усіма грошима. З того часу я тиняюся по світу, стараючись знайти цю тварюку Мигу, а тепер ось надумав звернутися до вас, щоб дізнатися, де можна побачити цю скотину Крабса. На жаль, я не можу вдовольнити вашу цікавість, бо скотина Крабс давно втік від мене, прихопивши з собою близько мільйона моїх власних грошей, — відповів Спрутс. — У такому разі, чи не можете ви дати мені повечеряти, бо якщо я не вгамую голоду, то можу вчинити злочин. Я з самого ранку ще нічого не їв, — пояснив Жуліо. — Можу пригостити вас тільки яєчнею, — сухо пробурчав Спрутс. Вийшовши з гостем на кухню, Спрутс розламав кілька стільців і затопив піч, потім розбив яйце, але замість вилити його на сковороду, вилив на свої штани. Вирішивши, що коли діло піде так і далі, то йому зовсім не випаде повечеряти, Жуліо взявся до діла сам. Вибравши найбільшу сковороду, він приготував гігантську яєчню з двох десятків яєць, і вони зі Спрутсом сіли вечеряти. Спрутс їв і тільки похвалював, бо йому вже давно не доводилось їсти так смачно приготовленої яєчні. Подумавши, що Жуліо може бути для нього корисним, бо він міг би ходити по продукти й допомагати готувати обід, Спрутс запропонував йому поселитися разом. Жуліо погодився, і відтоді життя Спрутса набрало організованішого характеру. Доставку продуктів з магазинів Жуліо цілком узяв на себе, а сніданки, обіди та вечері вони готували разом, причому Спрутс виконував грубішу роботу, тобто «робив» дрова з меблів, розпалював вогонь у плиті, чистив картоплю, цибулю, ріпу, місив тісто; Жуліо ж здійснював загальне керівництво і стежив за приготуванням страв. Окрім харчів, Жуліо дбав ще й про чистоту. У вас, голубе, в цій кімнаті зібралося надто багато гидоти, — сказав він одного разу Спрутсові. — Але прибирати тут не варто. Ми просто перейдемо в другу кімнату, а коли насвинячимо там, перейдемо в третю, потім у четверту, й так, поки запаскудимо весь дім, а там видно буде. Топити зайвий раз у печі їм було ліньки, а ночі стояли вже прохолодні, тому Жуліо придумав спати не на ліжках, а в скринях. Забравшись разом з периною в скриню і накрившись віком, можна було нагріти диханням повітря й спати, не відчуваючи холоду. У ті часи як для пана Жуліо, так і для пана Спрутса найбільшим задоволенням було вмоститись увечері, після денних турбот, біля телевізора і проклинати нові порядки. По телебаченню тоді часто показували робітників, які самостійно, без панів керували своїми фабриками та заводами. Особливо цікаво було, що багато виробничих процесів здійснювалось тепер у стані невагомості. Пан Спрутс і пан Жуліо мимоволі підраховували, які вигоди могли б мати багачі, якби невагомість дісталася їм, а не робітникам, і це просто казило їх. Але найдужче казили їх розмови про гігантські рослини, які й справді росли не щодня, а щогодини. Не минало й дня, щоб по телебаченню тепер не показували, як дозрівають гігантські огірки, помідори, капуста, буряки, кавуни, дині, посаджені до того ж на грунті, відібраному в багачів. І Спрутс, і Жуліо зеленіли від злості, коли бачили, як наливається здоровенне колосся земної пшениці. — Ось вона! Ось вона де, погибель наша, росте! — сичав, бризкаючи слиною, Спрутс і сварився кулаком на екран телевізора. — Все пропало! — сумно махав рукою Жуліо. — Тепер уже нема ніякої надії на повернення старого! Одного разу диктор оголосив, що скоро буде передача з Космічного містечка, яке збудували прибулі космонавти. Спрутс і Жуліо ледве всиділи на стільцях, так їм кортіло якнайскоріше побачити своїх ворогів. Нарешті на екрані з'явився Знайко. Він представив телеглядачам своїх друзів-космонавтів, з якими прилетів на Місяць, показав кілька маленьких затишних будиночків, що їх космонавти збудували для себе самі. Глядачі навіть побачили один такий будиночок усередині. Потім показали різні наукові прилади, і Фуксія розповіла про ту наукову роботу, яку провадили космонавти на Місяці. Тюбик показав глядачам кілька земних пейзажів, які він тут же намалював, і розповів, чим відрізняється життя на Великій Землі від життя на Місяці. Після нього виступив Гусля, який заграв на флейті кілька мелодій, щоб ознайомити місячних коротульок з музикою, яку люблять земні коротульки. Після музичного антракту телеглядачам показали дослідний город, на ньому дозрівали овочі, серед яких особливо вирізнялися гігантські кавуни. Знайко сказав, що всі овочі виросли не менші, а навіть трохи більші, ніж звичайно виростають на Великій Землі, і це можна пояснити меншою силою тяжіння на Місяці. За городом було пшеничне поле, що його місячні коротульки сприйняли спочатку за якийсь фантастичний гігантський ліс. Нарешті телеглядачам показали космічну ракету, на якій був здійснений небувалий міжпланетний політ. Ракета вже не стояла, як колись, на відкритому місці, а була в спеціальному ангарі, збудованому позаду пшеничного поля. Як тільки Спрутс побачив ракету, він аж зблід від злості. — Все через цю трикляту ракету! — прошипів він. — Коли б у мене був динаміт, я б її негайно висадив у повітря без ніякого жалю! Коли б не ця ракета, у нас усе було б, як і колись, ми жили у розкоші, замість того щоб нидіти тут і з ранку до вечера возитися з цим противним куховарством! — У мене є динаміт, тобто я можу дістати, — сказав Жуліо. І він заходився розповідати Спрутсові, що колись у нього був магазин різнокаліберних товарів, у якому він торгував гвинтівками, пістолетами, порохом, піроксиліном, динамітом та іншими вибуховими речовинами. — Потім я продав свій магазин, — сказав Жуліо, — але мені треба було спішно виїхати з Давилона, тому я не встиг вивезти всіх товарів, і в тайнику на складі в мене лишилося кілька бочок пороху та два ящики з чудовим динамітом. Я певен, що про цей тайник ніхто нічого досі не знає, і ми з вами можемо пробратися в нього, але для цього доведеться з'їздити в Давилон. — Завтра ж поїдемо! — вигукнув Спрутс, схоплюючись від нетерпіння з крісла. — Я їм покажу! Я цього більше терпіти не буду! Я їх усіх підніму в повітря! В цей час телепередача з Космічного містечка закінчилася, і по телебаченню почали показувати нову кінокомедію про якогось колишнього багача, який не хотів працювати, а в їдальні відмовились годувати його, отож він вирішив готувати для себе сам, тільки з того старання нічого не виходило. Куплені яйця він поклав на стілець, а потім сів на них, пакет з маслом упустив на підлогу, одразу ж наступив на нього ногою, посковзнувся і впав, зачепивши рукою чайник з гарячою водою, яка хлюпнула йому просто на лисину. Цілий вечір він бився на кухні, нарешті впав у порожню скриню і заснув у ній, а вранці побіг улаштовуватись на роботу. — Це що? — кричав обурено Спрутс. — Це ж про мене! Та як вони сміли? Хіба вони забули, хто я? Я ж їм не якийсь там нікчема! Я Спрутс! Нехай би вони попались мені раніше. Я б їх скрутив! А тепер я хто! Хто, я вас питаю! Тепер я для них ніхто, бо все полетіло до чорта. Колись мене і годували, і одягали, і купали, і спати вкладали, й катали, й порошинки з мене здували, весь бруд за мною прибирали, всіляко піклувалися про мене, о! А тепер я сам мушу про себе дбати, сам мушу все робити! Чому, я вас питаю? З якої речі? Колись всі мене шанували й поважали за моє багатство, підлещувались до мене, низенько кланялись мені, а тепер усі з мене сміються та ще й кінокомедії про мене знімають! Це ж образа! Я не потерплю цього! Я їм покажу! Я їх за це на шмаття! На друзки! Де динаміт? Дайте мені динаміт! Завтра ж їдьмо по динаміт! Він ще довго так шаленів. Жуліо ледве заспокоїв його і, пообіцявши завтра зранку вирушити по динаміт, уклав спати в скриню.
Розділ тридцять шостий
НА ЗЕМЛЮ

Минуло кілька днів відтоді, як Незнайко приїхав із своїми друзями в Космічне містечко. Тут йому все дуже сподобалось. Прокинувшись уранці, він одразу ж подався на город і гуляв там серед заростів буряків, моркви, огірків, помідорів, кавунів чи тинявся серед височенних стебел гігантської земної пшениці, жита, проса, гречки, сочевиці, а також вівса, з якого робиться чудова крупа для дуже смачної вівсяної кашки. Тут усе майже як у нас у Квітковому місті, — казав Незнайко. — Тільки у Квітковому місті було трошки краще. Тут ніби чогось усе-таки бракує. Одного разу Незнайко прокинувся вранці й відчув, що трохи нездужає. Йому нічого не боліло, але було таке відчуття, ніби він дуже-дуже стомився і не мав сили встати з постелі. Але незабаром мав бути сніданок, тому він усе-таки встав, одягнувся, вмився, проте, коли сів снідати, відчув, що зовсім не хоче їсти. — От бачите, які ще тут на Місяці штучки бувають! — пробурмотів Незнайко. — Коли хочеться їсти, то їсти нема чого, а коли є що їсти, то не хочеться їсти! Сяк-так упоравшись із своєю порцією, він поклав ложку на стіл і вийшов у двір. За хвилину всі побачили, що він вертається назад. Обличчя його було злякане. — Братики, а де ж сонечко? — спитав він, здивовано озираючись навколо. — Ти, Незнайку, якийсь осел! — насмішкувато відповів Знайко. — Ну яке тут сонечко, коли ми на Місяці, точніше сказати, в Місяці. — У, а я й забув! — махнув рукою Незнайко. Після цього випадку він цілий день згадував про сонечко, за обідом їв мало й тільки надвечір заспокоївся. А другого ранку все почалося знову. — Де ж сонечко? — пхикав він. — Хочу, щоб було сонечко! У нас у Квітковому місті завжди було сонечко. — Ти краще ось що, голубчику, не каверзуй! — сказав йому Знайко. — А може, він у нас хворий, — сказав лікар Пілюлька. — Мабуть, я огляну його. Затягнувши Незнайка у свій кабінет, лікар Пілюлька почав ретельно обстежувати його. Оглянувши вуха, горло, ніс і язик, Пілюлька здивовано похитав головою, потім велів Незнайкові скинути сорочку й почав стукати його по спині, по плечах, по грудях і по животу гумовим молоточком, дослухаючись при цьому, який виходить звук. Видно, звук виходив не такий, як треба, тому Пілюлька кривився, знизував плечима й тряс головою. Потім він звелів Незнайкові лягти на спину й почав натискувати йому долонями на живіт у різних місцях, приказуючи: — Так боляче? Не боляче?.. А так?.. І знову щоразу скрушно хитав головою. Нарешті він зміряв Незнайкові температуру, а також пульс і кров'яний тиск, а тоді, велівши йому лишатись у постелі, пішов до коротульок і сказав тихенько: — Біда, голубчики. Незнайко наш хворий. — А що в нього болить? — спитала Рибка. — У тому-то й річ, що нічого не болить, а проте він серйозно хворий. Хвороба в нього дуже рідкісна. На неї хворіють коротульки, які надто довго пробули далеко від своїх рідних місць. — Ти ба! — здивувався Знайко. — То його треба лікувати. — Як же його лікувати? — відповів лікар Пілюлька. — Від цієї хвороби ніяких ліків нема. Він повинен якнайскоріше повернутися на Землю. Тільки повітря рідних ланів може помогти йому. Такі хворі завжди дуже тужать далеко від батьківщини, й це може для них погано скінчитися. — Виходить, нам треба вирушати додому? Ти це хочеш сказати? — спитав Знайко. — Так, і притому якомога скоріше, — підтвердив лікар Пілюлька. — Думаю, що коли ми сьогодні ж вирушимо в дорогу, то встигнемо долетіти до Землі з Незнайком. — Отже, треба вирушати сьогодні ж. І нічого тут більше думати, — сказала Фуксія. — А як же бути з Пончиком? — спитав Знайко. — Він же лишився у Лос-Поганосі із своїми крутильниками. Не можемо ж ми покинути його тут. — Ми з Шпунтиком зараз же поїдемо по нього на всюдиході, — сказав Гвинтик. — До вечора туди приїдемо, завтра вранці назад. Опівдні будемо тут. — Доведеться призначити відліт на завтра, — сказав Знайко. — Раніше ніяк не впораємось. — Ну що ж, до завтра, я думаю, Незнайко витримає, — сказав лікар Пілюлька. — Тільки ви, братики, не зволікайте. Гвинтик і Шпунтик одразу ж викотили з гаража всюдихід, узяли з собою Козлика, якого вчили керувати всюдиходом, і всі троє поїхали в Лос-Поганос. Лікар Пілюлька поспішив повідомити Незнайка, що прийнято рішення вирушати на Землю. Ця звістка дуже втішила Незнайка. Він навіть схопився з постелі, почав казати, що, як тільки повернеться додому, одразу ж напише листа Синьоочці, бо колись він обіцяв написати їй і тепер його мучить сумління, що не виконав своєї обіцянки. Надумавши виправити свою помилку, він значно повеселішав і почав наспівувати пісні. — Не журіться, братики, — казав він. — Скоро побачимо сонечко! Лікар Пілюлька сказав, щоб він поводився спокійніше, бо його організм ослаблений хворобою і йому треба берегти сили. Невдовзі радість Незнайка потроху стихла й змінилася нетерплячкою. — Коли ж Гвинтик і Шпунтик повернуться? — весь час приставав він до Пілюльки. — Вони сьогодні не можуть приїхати, голубе. Вони завтра приїдуть. Ти вже якось потерпи, а зараз краще ляж і поспи, — вмовляв його лікар Пілюлька. Незнайко лягав у постіль, але, полежавши хвилиночку, схоплювався: — А що, як вони не приїдуть завтра? — Приїдуть, голубе, приїдуть, — заспокоював його Пілюлька. У ті дні в Космічному містечку гостювали астроном Альфа й місяцезнавець Мемега та два фізики, які прибули з ними, — Квантик і Кантик. Усі четверо приїхали навмисне, щоб ознайомитися з будовою космічної ракети і скафандрів, бо вони самі збиралися побудувати ракету й здійснити космічний політ на Землю. Тепер, коли розкрили таємницю невагомості, міжпланетні польоти стали доступні і для місячних коротульок. Знайко вирішив подарувати місячним ученим точні креслення ракет й звелів, щоб їм віддали рештки запасів місячного каменю й антикаменю. Альфа сказав, що місячні вчені збережуть Космічне містечко і влаштують тут космодром з майданчиком для посадки космічних кораблів, які прибуватимуть на Місяць, і для запуску ракет на інші планети. Коли космонавти постановили вернутися на Землю, Знайко, Фуксія і Рибка пішли в ангар, щоб ретельно перевірити роботу всіх вузлів і механізмів ракети. В перевірці брали участь і Альфа з Мемегою, а також Кантик і Квантик. Для них це було дуже корисно, бо вони дістали можливість практично ознайомитися з будовою ракети. До того ж було вирішено, що Альфа й Мемега здійснять політ на ракеті разом з космонавтами. Долетівши до поверхні Місяця, космонавти пересядуть у ракету НІП, а Альфа з Мемегою повернуться на ракеті ФІР назад у Космічне містечко. Перевірка механізмів ракети закінчилася тільки надвечір. Зробивши останні випробування, Знайко сказав: — Тепер ракета готова до польоту. Завтра вранці ввімкнемо невагомість і відбуксируємо космічний корабель на стартовий майданчик. А зараз — спати. Перед польотом треба добре відпочити. Вийшовши з ангара й замкнувши двері на ключ, космонавти пішли в Космічне містечко. Не встигли вони зникнути вдалині, як із-за паркана висунулись дві голови в чорних масках. Якийсь час вони мовчки стирчали над парканом і лише сопіли носами. Потім одна голова сказала голосом Жуліо: — Нарешті вшилися, щоб вони провалилися крізь землю! — Нічого. Хай краще злетять у повітря! — пробурчала голосом Спрутса друга голова. То й справді були Спрутс і Жуліо. Почекавши ще трохи і впевнившись, що поблизу нікого нема, Жуліо сказав: — Ану перелазь через паркан, я подам тобі ящик з динамітом. Спрутс, крекчучи, виліз на паркан і стрибнув на другий бік. Жуліо підняв із землі ящик і став подавати його Спрутсові через паркан. Спрутс потягнув руки вгору, стараючись підхопити ящик. Але ящик був дуже важкий. Спрутс не втримав його й полетів разом з ним на землю. — Що ж ти жбурляєш? — зашипів на нього Жуліо. — Там же динаміт, а не макарони! Так бабахне, що мокрого місця не залишиться! Він переліз через паркан слідом за Спрутсом і спробував відчинити двері ангара. — Замкнуті! — пробурмотів зі злістю. — Доведеться робити підкоп. Увімкнувши потайний ліхтар і присівши біля стіни, обидва зловмисники витягли з кишень ножі й почали рити ними землю. Коротульки в Космічному місті вже давно спали. Ніхто не ждав нічого лихого. Не спали тільки Знайко та професор Зірочка. Вони були зайняті математичними розрахунками: треба було обчислити траєкторію польоту космічного корабля, щоб, злетівши, він точно попав в отвір місячної сфери, крізь який можна було вибратися на поверхню Місяця. Вже було далеко за північ, коли Знайко й професор Зірочка закінчили всі розрахунки й почали вкладатися спати. Роздягнувшись, Знайко вимкнув електрику і, залізши в постіль, уже хотів був натягти на себе ковдру, але саме в цей час пролунав вибух. Стіни кімнати струснуло, із стелі з гуркотом посипалась штукатурка, шибки з вікон вилетіли, ліжко, на якому лежав Знайко, перевернулось, і він викотився з нього на підлогу. Професор Зірочка, який спав у цій же кімнаті, теж опинився на підлозі. Закутавшись у ковдру, Знайко миттю вискочив на подвір'я і побачив стовп полум'я та диму, що піднімався вгору. — Ракета! Там же ракета! — закричав він професорові Зірочці, який вибіг слідом за ним. Вони кинулися вперед, на звертаючи уваги на те, що зверху падали дерев'яні уламки, й, підбігши до місця, де колись стояв ангар, побачили в диму купу руїн. До місця пригоди вже бігли інші коротульки. — Тут стався вибух! Хтось знищив ракету! — закричав Назнайко, голос якого уривався від хвилювання. — Це не інакше, як поліцейські! — вигукнув Квантик. — Вони задумали відомстити нам! — Як же ми тепер полетимо назад? — питали коротульки. — Може, вдасться полагодити ракету? — сказав Мемега. — Як же лагодити? Може, тут уже й самої ракети не лишилося, — відповіла Фуксія. — Спокійно, братики! — сказав Знайко, який першим опанував себе. — Треба швиденько порозтягувати уламки і з'ясувати, що з космічним кораблем. Коротульки взялися до роботи. На ранок місце розчистили, і всі побачили, що силою вибуху ракету перекинуло на бік. У неї зовсім одірвало хвіст, пошкодило основний двигун і повибивало шибки ілюмінаторів. — Такі пошкодження не вдасться виправити й за два тижні, — заклопотано озвався Знайко. — Доведеться відкласти політ. — Що ти, що ти! — вигукнув лікар Пілюлька. — Про це й думати не смій! Незнайко не витримає два тижні. Його треба відіслати сьогодні ж. — Ти ж бачиш, — відповів Знайко, показуючи рукою на спотворену ракету. — А чи не можна підтягтися на поверхню Місяця просто в скафандрах? — сказала Рибка. — Адже наші скафандри пристосовані до польотів у стані невагомості. Піднявшись на поверхню Місяця, ми сядемо в ракету НІП і полетимо на Землю. — Правильно! — зрадів Знайко. — А чи цілі скафандри? Вони ж у ракеті. Фуксія і Рибка метнулись до кабіни ракети й почали натискувати кнопку електродвигуна, який відчиняв двері в шлюзову камеру. Але двигун не діяв. І двері не відчинялися. Тоді інженер Клепка, який на той час уже зовсім одужав після поранення, заліз усередину кабіни через розбитий ілюмінатор і відчинив двері скафандрового відсіку. — Братики, скафандри цілі! — вигукнув він, пересвідчившись, що скафандри не пошкоджено. — Ура! — закричали, зрадівши, коротульки. Інженерові Клепці вдалося полагодити електродвигун і відчинити двері шлюзової камери. Коротульки одразу ж почали виносити з ракети скафандри й ретельно перевіряти їх. Десь опівдні в Космічне містечко повернулися Гвинтик, Шпунтик і Козлик з Пончиком, і космонавти почали готуватися до відльоту. Звістка про те, що космонавти збираються відлітати, швидко поширилася серед неїлівців, і вони цілим селом прийшли прощатися із своїми друзями. Весь дослідний город і всі посадки навколо Космічного містечка ми даруємо вам, — сказав неїлівцям Знайко. — Тепер плоди вже скоро дозріють, і ви зберете їх. Самим вам це буде не під силу, покличте на допомогу коротульок з інших сіл. Разом вам легше буде. І надалі старайтеся вирощувати якнайбільше гігантських рослин. Нехай гігантсьісі рослини розійдуться по всій вашій планеті і тоді ніяких злиднів у вас більше не буде. Неїлівці плакали від радості. Вони цілували Знайка й усіх інших коротульок. А Козлик теж був радий, бо Гвинтик і Шпунтик подарували йому свій всюдихід. — Як жаль, — казав Козлик Незнайкові. — У нас тепер справжнє життя починається, а ти відлітаєш! — Нічого, — казав Незнайко. — Ми ще прилетимо до вас, і ви до нас прилітайте. А мені зараз уже не можна більше залишатися. Мені дуже хочеться побачити сонечко. Як тільки Незнайко згадав про сонечко, сльози зараз же закапали з його очей. Сили покинули його, і він опустився просто на землю. Лікар Пілюлька підбіг і, побачивши, що в Незнайка очі самі заплющились, мерщій дав йому понюхати нашатирного спирту. Незнайко отямився, але був дуже блідий. — Ну як нам летіти з тобою? — побивався лікар Пілюлька. — Тобі треба в постелі лежати, а не вирушати в космічний політ. Не знаю, як ти в такому стані до Землі доберешся! — Нічого, — сказав Гвинтик. — Ми з Шпунтиком візьмемо крісло-гойдалку і приладнаємо до нього коліщатка. Можна буде возити Незнайка в цьому кріслі, щоб він не витрачав зайвих сил. Так вони й зробили. Як тільки крісло було готове, Знайко дав команду надіти всім скафандри. Коротульки зараз же почали надягати скафандри, а Кантик і Квантик наділи скафандр на Незнайка. Треба сказати, що скафандри ці дещо відрізнялися від тих, якими користувалися Незнайко та Пончик. На маківці гермошолома такого скафандра був вмонтований невеличкий електродвигун з чотирилопатевим пропелером, як у вентилятора. Пропелер, обертаючись, підіймав космонавта в повітря. Надаючи своєму тілу те чи інше положення в просторі, космонавт міг скеровувати свій політ у будь-якому напрямку. Крім цього, пропелер міг правити й за парашут. При падінні з великої висоти космонавт міг увімкнути електродвигун, і швидке обертання пропелера одразу б загальмувало падіння. Тільки-но космонавти наділи скафандри, Знайко звелів усім прив'язатися до довгої капронової мотузки, яка була приготована заздалегідь. Усі одразу виконали наказ. У той же час Кантик і Квантик і Альфа з Мемегою посадили Незнайка в крісло-гойдалку, прикріпили його поясами до сидіння, щоб не випав у дорозі, а крісло теж прив'язали до капронової мотузки. Нарешті всі приготування були закінчені. Космонавти прикріпили до поясів альпенштоки, льодоруби та геологічні молотки й вишикувались один за одним. Знайко, який стояв попереду, ввімкнув прилад невагомості, припасований до скафандра у нього за плечима, і натиснув кнопку електродвигуна. Почулося рівномірне гудіння. Це завертівся пропелер. Знайко, втративши вагу, плавно піднявся в повітря й потягнув за собою всіх інших космонавтів. Місячні коротульки ахнули з подиву, побачивши, як космонавти довгою низкою знялись у повітря. Усі закричали, замахали руками, заплескали в долоні, почали підкидати в повітря шапки. Дехто навіть стрибав од збудження. У багатьох були сльози на очах. Космонавти тим часом швидше й швидше підіймалися вгору. Скоро вони перетворилися на ледь помітні цятки і нарешті зовсім зникли з очей. Але місячні коротульки не розходились, ніби сподівалися, що прибульці з далекої планети Землі ще повернуться й вони знову побачать їх. Минула ціла година, і дві години минуло, нарешті минуло три години. Місячні коротульки почали втрачати надію знову побачити своїх друзів. І справді, ждати більше було нічого. Космонавти в цей час уже пробиралися нахиленим крижаним тунелем в оболонці Місяця. Повітря тут було вкрай розріджене, тому пропелер створював надто слабеньку тягу. І все-таки за допомогою льодорубів, що ними озброїлись космонавти, їм вдалося подолати всі перешкоди й пробратись у бурульчастий грот, а звідти проникнути в печеру, з якої був вихід на поверхню Місяця. Тут Знайко вирішив розділити весь загін на дві групи. Першу групу треба було послати вперед, щоб, не втрачаючи ні хвилиии, перевірити ракету. Адже відтоді, як ракета НІП опустилася на поверхню Місяця, минуло багато часу, її могли пошкодити метеорити, не кажучи вже про те, що в космічний політ неможливо вирушати без ретельної перевірки роботи всіх приладів і механізмів. У першу групу Знайко призначив себе, професора Зірочку, а також Фуксію і Рибку. Решті велів поки що лишатись у печері й зайнятися видобутком кристалів місячного каменю й антикаменю, запас яких треба було доставити на Землю. Лікар Пілюлька сказав, що Незнайко почуває себе дуже кепсько, тому його треба негайно доставити в ракету, де можна буде зняти важкий скафандр. Але Знайко сказав: — Зараз настала місячна ніч. Сонце зайшло і на поверхні Місяця дуже холодно. Якщо ракета пошкоджена, то й у ній не можна бути без скафандра. Краще ви поки що побудьте з Незнайком у печері. Тут усе-таки тепліше. Коли ж з'ясується, що ракета справна, ми дамо вам знати, й ви одразу ж доставите Незнайка до нас. Наказавши нікому не виходити з печери, щоб не піддаватися зайвий раз дії космічних променів, Знайко подався назад у супроводі Фуксії, Рибки та професора Зірочки. Дехто думає, що коли на Місяці ніч, то там дуже темно й нічого не видно, та це неправда. Точно так, як місячної ночі нашу Землю освітлює Місяць, так і Місяць освітлює наша Земля, але ж земна куля значно більша від місячної, тому й світла від неї буває більше. Якщо Місяць із Землі видається нам таким завбільшки, як невеличка тарілка, то Землю з Місяця видно, як великий круглий піднос. Наука встановила, що світло Сонця, відбите нашою Землею, освітлює Місяць разів у дев'яносто сильніше, ніж те світло, яким Місяць освітлює Землю. Це означає, що в тій частині Місяця, з якої видно Землю, вночі можна вільно читати, і писати, й малювати, і займатися всілякими іншими роботами. Вийшовши з печери, Знайко та його супутники побачили над собою чорне, бездонне небо з міріадами сяючих зірок і велетенським світним диском яскраво-білого й навіть трохи голубуватого кольору. То й була наша Земля, яка цього разу скидалася не на серп чи півмісяць, а на повний круг, бо Сонце освітлювало її вже не бічним, а прямим промінням. Освітлені земним диском, поверхня Місяця і гори, що видніли вдалині, мали червонястий колір: від ясно-вишневого до пурпурного або темно-багряного, а все, що лишалося у тіні, все, куди не проникало світло, аж до дрібнесеньких тріщинок під ногами, світилося мерехтливим ізумрудно-зеленим кольором. Це пояснювалось тим, що поверхня місячних порід мала властивість світитися під впливом невидимих космічних променів. Куди б космонавти не глянули, вони скрізь бачили немов боротьбу двох кольорів: червоного й зеленого, і тільки ракета, що видніла вдалині, світилась яскраво-голубим кольором, ніби шматочок весняного ясно-голубого земного неба. Космонавти, які лишились у печері, вирішили не марнувати часу і захопилися видобувати кристали місячного каменю й антикаменю. Льодоруби й геологічні молотки дружно стукотіли об скелі. Проте ніякого стукоту не було чути, бо звук, як це тепер уже всім відомо, не поширюється в безповітряному середовищі. В напруженій роботі минуло близько години. Скоро від Знайка надійшло по радіотелефону розпорядження доставити Незнайка в ракету. Знайко повідомив, що метеорити не пошкодили ракети, герметизацію не порушено, але багато механізмів потребують регулювання, а в акумуляторах треба змінити електроліт і потім зарядити їх. На все це доведеться витратити щонайменше дванадцять годин, а тому весь час, який залишився, Знайко велів використати для видобутку й навантаження в ракету кристалів місячного каменю й антикаменю. Лікар Пілюлька, ні секунди не гаючись, вирушив у путь, везучи перед собою крісло-гойдалку, на якому лежав Незнайко у своєму скафандрі. Коли Пілюлька нарешті дошкандибав до ракети, Незнайко так ослаб, що не міг встати з крісла, і його довелося нести на руках. За допомогою Знайка, Фуксії і Рибки Пілюльці вдалося втягнути Незнайку в ракету. Тут з хворого стягли скафандр, зняли одяг і вклали його на койку в каюті. Звільнившись від важкого скафандра, Незнайко відчув деяку полегкість і навіть поривався встати з койки, але поступово сили знову покинули його. Охопила така слабість, що йому важко було поворушити рукою чи ногою. — Що це за хвороба така? — казав Незнайко. — Мені здається, ніби я весь свинцевий і моє тіло важить утроє більше, ніж треба. — Цього не може бути, — відповідав йому Знайко. — Ти ж на Місяці й повинен важити не втроє більше, а вшестеро менше. От якби був на планеті Юпітер, то справді важив би там утроє або, точніше кажучи, у два й шістдесят чотири сотих раза більше, ніж на Землі. Зате на Марсі ти важив би втроє менше. А от коли б ти опинився на Сонці… — Ну, гаразд, гаразд, — перебив його лікар Пілюлька. — Не утруднюй його цими цифрами. Подбай краще про те, щоб скоріше вилетіти. Знайко вийшов, і вони разом з Зірочкою почали перевіряти роботу електронної обчислювальної машини. За кілька годин усі механізми були перевірені, але ракета не могла вирушити в політ доти, доки не закінчиться зарядка акумуляторів, від яких залежала безперебійна робота всіх приладів, а також двигунів. Лікар Пілюлька не відходив ні на крок від Незнайка. Бачив, що сили Незнайка полишають, не знав, що робити, і дуже нервував. Правда, коли ввімкнули невагомість і ракета рушила, нарешті, в дорогу, самопочуття Незнайка поліпшилось. Але ненадовго. Скоро він знову почав скаржитися, що його душить вага, хоча, звісно, ніякої ваги не могло бути, бо ж він, як і всі інші в ракеті, перебував у стані невагомості. Лікар Пілюлька розумів, що ці хворобливі відчуття є наслідком пригніченого психічного стану хворого, і старався відвернути Незнайка від сумних думок, лагідно розмовляючи з ним і розповідаючи йому казки. Усі інші коротульки заглядали в каюту і згадували, які ще є казки, щоб розповісти Незнайкові. Всі тільки й думали, чим би допомогти хворому. Через якийсь час вони помітили, що Незнайко перестав виявляти інтерес до всього навколишнього і вже не слухає, що йому кажуть. Очі його повільно блукали по стелі каюти, пересохлі губи щось нечутно шепотіли. Лікар Пілюлька з усіх сил прислухався, але не міг добрати ні слова. Невдовзі очі у Незнайка заплющились, і він заснув. Груди його важко здіймалися. Дихання із свистом виривалося з рота. Щоки горіли хворобливим рум'янцем. Поступово дихання його заспокоїлось. Груди здіймалися все менше й рідше. Нарешті Пілюльці почало здаватися, що Незнайко вже й зовсім не дихає. Відчувши, що діло кепське, Пілюлька схопив Незнайка за руку. Пульс був ледве помітний і дуже повільний. — Незнайку! — злякано закричав Пілюлька. — Незнайку, прокинься! Але Незнайко не прокидався. Пілюлька мерщій підсунув йому під ніс пляшку з нашатирним спиртом. Незнайко повільно розплющив очі. — Мені важко дихати! — насилу прошепотів він. Побачивши, що Незнайко знову заплющив очі, лікар Пілюлька почав торсати його за плечі. — Незнайку, не спи! — загорлав він. — Ти повинен боротись за життя! Чуєш? Не піддавайся! Не спи! Ти повинен жити, Незнайку! Ти повинен жити! Помітивши, що обличчя Незнайка заливає якась дивна блідість, Пілюлька знову схопив його за руку. Пульсу не було. Пілюлька припав вухом до грудей Незнайка. Биття серця не чути було. Він знову дав понюхати Незнайкові нашатирного спирту, але це не вплинуло. — Кисень! — вигукнув Пілюлька, відкидаючи геть пляшку з нашатирним спиртом. Гвинтик і Шпунтик схопили гумову подушку і помчали в газовий відсік, де були балони з киснем, а Пілюлька, не гаючи й секунди, почав робити Незнайкові штучне дихання. Коротульки, зібравшись біля дверей каюти, з тривогою стежили, як лікар Пілюлька ритмічно піднімав руки Незнайка вгору й зараз же опускав їх униз, притискаючи до грудей. Час від часу він на хвилиночку зупинявся і, припавши вухом до грудей Незнайка, старався вловити биття серця, а потім знову робив штучне дихання. Ніхто не міг сказати, скільки минуло часу. Всім здавалося, що дуже багато. Нарешті Пілюльці почулося, ніби Незнайко зітхнув. Пілюлька насторожився, але все ще піднімав і опускав Незнайкові руки, поки впевнився, що дихання відновилося. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик принесли подушку з киснем, він звелів потрошку випускати кисень з трубочки біля рота хворого. Коротульки з полегкістю помітили, як страшна блідість почала зникати з Незнайкового обличчя. Нарешті він розплющив очі. — Дихай, дихай, Незнайку, — лагідно сказав лікар Пілюлька. — Тепер дихай, голубе, самостійно. Глибше дихай. І не спи, дорогенький, на спи! Потерпи трошки! Він звелів ще якийсь час давати хворому кисень, а сам почав витирати з лоба піт хустинкою. У цей час хтось із коротульок глянув в ілюмінатор і сказав: — Дивіться, братики, вже Земля близько. Незнайко хотів підвестися, щоб подивитись, але від слабості не міг навіть повернути голову. — Підніміть мене, — прошепотів він. — Я хочу ще раз побачити Землю! — Підніміть його, підніміть! — дозволив лікар Пілюлька. Фуксія і Рибка взяли Незнайка під руки й піднесли до ілюмінатора. Незнайко глянув у нього й побачив Землю. Тепер її було видно не так, як з Місяця, — вона була мов велетенська куля з ясними плямами материків і темними морями та океанами. Навколо земної кулі був світний ореол, який окутував усю Землю, наче тепла, м'яка пухова ковдра. Поки Незнайко дивився, Земля помітно наблизилась, і земну кулю вже не можна було охопити поглядом цілком. Побачивши, що Незнайко стомився і важко дихає, Фуксія і Рибка понесли його назад у постіль, але він сказав: — Одягніть мене! — Добре, добре, — сказав лікар Пілюлька. — Відпочинь трошки. Зараз ми вдягнемо тебе. Фуксія і Рибка уклали Незнайка в постіль, наділи ка нього жовтенькі, канаркові, штани й оранжеву сорочку, натягли на ніжки панчішки і взули черевички, нарешті пов'язали на шию зелену краватку і навіть наділи на голову його улюблений голубий капелюх. — А тепер несіть мене! Несіть! — зашепотів уриваним голосом Незнайко. — Куди ж тебе нести, голубе? — здивувався Пілюлька. — На Землю! Скоріше!.. На Землю треба! Побачивши, що Незнайко знову гарячково дихає і весь тремтить, Пілюлька сказав: — Добре, добре. Зараз, голубе! Несіть його в кабіну. Фуксія і Рибка винесли Незнайка з каюти. Лікар Пілюлька відчинив кабіну ліфта, і всі четверо спустились у хвостову частину ракети. Слідом за ними спустилися Гвинтик і Шпунтик, професор Зірочка та інші коротульки. Побачивши, що Фуксія і Рибка зупинились біля дверей, Незнайко занепокоївся: — Несіть, несіть! Що ж ви? Відчиніть двері! На Землю! — шепотів він, пожадливо ловлячи повітря губами. — Зараз, любий, підожди! Зараз відчинимо, — відповідав Пілюлька, стараючись заспокоїти Незнайка. — Зараз, голубе, запитаємо Знайка, чи можна відчинити двері. І зараз же, немов у відповідь на це, в гучномовці почувся голос Знайка, який усе ще був на своєму посту в кабіні керування: — Увага! Увага! Починаємо посадку. Приготуйтеся до вмикання вагомості. Усім приготуватися до тяжіння! Коротульки, які не встигли навіть збагнути, що має статися, несподівано відчули вагу, яка вплинула на них, ніби поштовх, що збив усіх з ніг. Гвинтик і Шпунтик перші зрозуміли, що сталось і, скочивши на ноги, підняли з підлоги хворого Незнайка, а Пілюлька й Зірочка помогли підвестися Фуксії і Рибці. Не встигли коротульки освоїтися з тяжінням, як стався другий поштовх, і всі знов опинилися на підлозі. — Земля!.. Приготуватись до висадки! — пролунав голос Знайка. — Відчинити двері шлюзу. Професор Зірочка, який був найближче до виходу, рішуче натиснув кнопку. Промінь світла блиснув у відчинених дверях. — Несіть мене! Несіть! — закричав Незнайко й потягнувся руками до світла. Гвинтик і Шпунтик винесли його з ракети й почали спускатися по металевій драбинці. Незнайкові перехопило подих, коли він побачив над головою яскраве голубе небо з білими хмарами і сонечко, що сяяло у високості. Свіже повітря сп'янило його. Все попливло в нього перед очима: і зелений луг, на якому серед ізумрудної трави рябіли жовтенькі кульбабки, біленькі ромашки й сині дзвіночки, і дерева, що тріпотіли на вітрі листочками, і сріблясто-синя гладінь далекої річки. Побачивши, що Гвинтик і Шпунтик уже ступили на Землю, Незнайко страшенно захвилювався. — І мене поставте! — гукнув він. — Поставте мене на землю! Гвинтик і Шпунтик обережно опустили Незнайка ногами на землю. — А тепер ведіть мене! Ведіть! — кричав Незнайко. Гвинтик і Шпунтик потихеньку повели його, бережно тримаючи попідруки. — А тепер пустіть мене! Пустіть! Я сам! Бачивши, що Гвинтик і Шпунтик бояться відпустити його, Незнайко почав вириватися з рук і навіть намагався вдарити Шпунтика. Гвинтик і Шпунтик відпустили його. Незнайко ступив кілька невпевнених кроків, але одразу ж повалився на коліна і, впавши обличчям униз, почав цілувати землю. Капелюх злетів у нього з голови. З очей покотилися сльози. І він прошепотів: — Земле моя, матінко! Ніколи не забуду тебе! Красне сонечко лагідно пригрівало його своїм промінням, свіжий вітерець ворушив його волосся, ніби гладив його по голівці. І Незнайкові здавалося, що якесь велике-превелике почуття сповнює його груди. Він не знав, як називається це почуття, але знав, що воно хороше і що кращого від нього на світі нема. Він тулився грудьми до землі, немов до рідної, близької істоти, й відчував, як сили знову повертаються до нього і хвороба його зникає сама по собі. Нарешті він виплакав усі сльози, які в нього були, і піднявся з землі. І весело засміявся, побачивши друзів-коротульок, які радісно вітали рідну Землю. — Ну от, братики, і все! — весело вигукнув він. — А тепер можна знову вирушати кудись у подорож! От який коротулька був цей Незнайко.
_{ЧАРІВНИК І ДРУГ ДІТЕЙ}

_{Чарівники, як відомо, бувають різні: добрі й злі. Микола Миколайович Носов був чарівником, тому що володів таємничим «золотим ключиком» до сердець мільйонів маленьких громадян нашої країни і всієї планети: його книжки перекладені на десятки мов світу, вони здійснили подорож по всіх континентах. І був він не просто добрим чарівником, а, я сказав би, найдобрішим. Та ще й веселим!} _{Деякі наївні люди думають, що «весело» і «несерйозно» — це одне і те ж. Як вони помиляються! Саме гумор, саме твори, що викликають цікавість, як уже не раз відзначалося, є найкоротша відстань між найсерйознішими проблемами і свідомістю юної людини. Під обкладинками книжок Миколи Носова, ніби під дахами гостинних будинків, поселилися невтомні фантазери.} _{До речі, саме так — «Фантазери» — називалась одна з прекрасних збірок письменника. Та й сам він, як усі справжні чарівники, був незвичайним фантазером: якраз його фантазія й подарувала всім нам знаменитого Незнайка з усіма захоплюючими його мандрами і серед друзів, і в Сонячному місті, і на Місяці. Мовби просто смішний, пригодницький твір… Однак ні! У цій веселій трилогії розказано про найважливіші проблеми, що непокоять не тільки юних, але й дорослих, у ній письменник виступає проти того, що чуже законам нашої держави, чуже серцям чесних людей. Пам'ятаєте мудрі пушкінські рядки:}
_{Сказка — ложь, да в ней намек,}
_{Добрым молодцам урок!}

_{Багатьом-багатьом добрим молодцям романи-казки Миколи Носова про Незнайка дали неоціненні уроки — моральні і навіть політичні! Вони прославляють силу людського розуму, прагнення до знань, справедливість, справжню свободу. От бачите, як багато корисного можуть принести дотепні книжки, якщо гумор в них живе не сам по собі, а є вірним засобом для досягнення благородної художньої та виховної мети!} _{Твори про Незнайка такі значні і повчальні (хоча в них немає і натяку на сумні повчання! ), що вони були відзначені Державною премією РРФСР імені Н. К. Крупської.} _{Але творчий шлях Миколи Миколайовича почався не з Незнайка… Він хотів бути «знайком» в глибокому розумінні цього слова — і тому випробував у житті не одну професію. Був він і кінорежисером… У роки минулої війни майбутній письменник створював кінофільми для Радянської Армії — і був нагороджений за це бойовим орденом Червоної Зірки.} _{Можна сказати, що світлом червоної зірки була осяяна вся його творчість, бо своїми творами він виховував людей, безмежно вірних соціалістичній Вітчизні.} _{Спочатку з'явилися оповідання для дітей. Одне з них називалося «Сходинки»… Пам'ятаю, Лев Кассіль сказав якось, що, почавши із «Сходинок», Микола Носов упевнено крокував по високих щаблях талановитої літератури. І досяг він принадних вершин великого, заслуженого успіху, завоював шану всіх читачів. Бо полюбили його не тільки діти, а й їхні мами і тата, бабусі і дідусі. Та й як було не полюбити: письменник-чарівник допомагав дорослим ростити дітей справжніми громадянами, патріотами нашої Радянської Вітчизни.} _{Згодом з'явилися повісті «Весела сімейка», «Щоденник Колі Синицина».} _{Весела «сімейка» творів М. Носова ставала дружною, чудовою сім'єю, відомою кожній дитині.} _{Державною премією СРСР була відзначена повість «Вітя Малєєв у школі і вдома». Хоча в ній не раз згадуються двійки та інші шкільні оцінки, та не про них твір видатного майстра дитячої літератури, а про те, що без знань не може бути повноцінної і, як ми кажемо, гармонійно розвиненої людини: ні на землі, ні на воді, ні в космосі нічого без них не доб'єшся! І ще повість про Вітю Малєєва стверджує, що в боротьбі за знання треба бути вольовим, сильним, наполегливим.} _{Після цього твору можна було впевнено сказати, що високоталановита творчість Миколи Носова дістала всенародне і міжнародне визнаня: я вже писав, що важко знайти країну, де б дитячі книжки видавались, а носовських книжок не було. Недаремно Валентин Катаєв писав: «Носов — розумний, вдумливий художник, певний невичерпного гумору, автор воістину класичних книжок: «Весела сімейка», «Щоденник Колі Синицина», «Вітя Малєєв у школі і вдома», «Пригоди Незнайка» і багатьох маленьких шедеврів на дві-три сторіночки, кожен з яких леліє, мов яскрава перлина, у великій шкатулці нашої дитячої літератури».} _{«Повість про мого друга Ігоря»… Так назвав письменник твір, присвячений рокам становлення характеру свого внука. Але книжка могла бути названа і повістю про «друга Ваню», або «друга Пелька», або «друга Сергійка», або «подругу Катю», бо кожен хлопчик і кожна дівчинка пізнають на її сторінках риси свого характеру, зустрінуться із своїми радощами й бідами, зі своїми мріями і сподіваннями. Твір, написаний ніби про одну юну людину, став твором про багатьох представників юного покоління.} _{Життя Миколи Носова, повне творчих пошуків і відкриттів, само по собі було дивовижною, хвилюючою повістю. Не раз на читацьких конференціях його просили: «Розкажіть, будь ласка, про себе! » І він відгукнувся на це прохання біографічною повістю «Таємниця на дні колодязя».} _{У Будинку дитячої книжки мені якось показали, скільки листів приходить на ім'я письменника-чарівника. Тисячі! А пишуть тільки тому, кому вірять, з ким хочуть поділитися найзаповітнішим, з ким хочуть порадитися. Відповісти всім своїм читачам поштою Микола Миколайович, звісно, не міг. І автобіографічна повість стала мовби його листом-відповіддю всім юним і дорослим читачам.} _{Майже сорок років віддав Микола Миколайович Носов найблагороднішій справі виховання дорогих наших хлопчиків і дівчаток. Це була невтомна праця… Недарма орден Трудового Червоного Прапора та інші високі урядові нагороди сяяли на його грудях поряд з бойовим орденом Червоної Зірки.} _{Мені пощастило дружити з Миколою Миколайовичем… Книжки з його автографами я бережу, мов святиню. Пам'ятаю розмови з ним, які завжди дарували мені глибокі роздуми про ранню пору людського життя, що визначає і шлях і майбутнє, про добро, що повинно торжествувати по всіх усюдах, і про зло, яке скрізь повинно бути переможене… В ім'я цього торжества і в ім'я цієї перемоги жив на землі Микола Миколайович Носов.} _{З часом хвороба перемогла його фізичні сили… Але письменник — це передусім його творчість. Розумні, веселі, майстерно написані книжки Миколи Носова продовжують путь по нашій землі і по всьому білому світу. Отже, й життя письменника-чарівника триває!} _{Кажуть, що грядуще юної людини, її майбутні «дорослі» роки багато в чому залежать від того, які книжки вона прочитала в дитинстві, з якими літературними героями здружилася. Той, хто здружився з книжками Миколи Миколайовича Носова, стане Людиною з великої літери — сміливою, життєрадісною, людиною, яка безмежно любить нашу Батьківщину. Спасибі за це видатному художникові слова, найдобрішому чарівникові і другові дітей!}
_{Анатолій АЛЕКСІН}

⇐ Предыдущая 25 26 27 28 293031 32 33 34 Следующая ⇒