Annotation 14 страница

Козлик був страшенно приголомшений тим, що скоїлося. — Це все через мене! — казав він. — Якби я не захворів, нічого не сталося б. — Не біда! — втішав кого Незнайко. — Я особисто зовсім не шкодую, що не зустрінуся більше з цією противною Міногою. А роботу якусь ми знайдемо. Не переживай! Козлик потроху заспокоївся, а надвечір по нічліжці поширилася чутка, що завтра має приїхати відомий багач Скуперфільд, який набиратиме робітників для своєї макаронної фабрики. Всі мешканці дрянингського «Тупичка» зраділи. Майже всі вони вже давно втратили надію дістати постійну роботу на фабриці. — Нарешті й нам усміхнулося щастя! — казали вони. — Кінчиться наша нужда, й ми розпрощаємося з цією паскудною нічліжкою. Нехай Дрянинг сам живе тут із своїми пацюками! Ходили чутки, що Скуперфільд вирішив збільшити випуск макаронних виробів, і тому йому потрібно більше робітників, а оскільки було відомо, що за кількістю безробітних Сан-Комарик посідає перше місце, то він і надумав приїхати сюди. Ніхто не знав, звідки в нічліжку проникли такі чутки, але відомо, що наступного дня Скуперфільд і справді з'явився у Сан-Комарику. Разом з ним прибуло сто двадцять сім великих автофургонів, якими перевозили макаронні вироби. Тепер ці автофургони мали перевезти завербованих Скуперфільдом робітників на макаронну фабрику в Брехенвіль. Весь Сміттєвий тупичок, а також прилегла до нього Глуха вулиця з провулками були забиті макаронними автофургонами. Два такі автофургони, пофарбовані яскравою оранжевою фарбою, заїхали на подвір'я готелю Дрянинга. Один із них був пересувним ларком для продажу макаронних виробів. Цього разу в ньому ніяких макаронних виробів не було, а весь він був заповнений гарячими сосисками та хлібом, їх мали роздати новоприйнятим на фабрику коротулькам. У другому фургоні приїхав сам Скуперфільд із своїм управителем. Як тільки Скуперфільд з управителем вилізли з кабіни, шофер витяг з фургона невеличкий дерев'яний стіл з двома стільцями і поставив їх посеред двору. Управитель дістав з портфеля грубий зошит з написом: «Макаронний журнал», поклав його на стіл поряд з портфелем, і почали вербувати робітників. Усі, хто хотів працювати ка макаронній фабриці, підходили по черзі до столу. Скуперфільд сам придивлявся до кожного, побоюючись, щоб не прийняти на роботу когось кривого, безногого, безрукого і взагалі слабосильного або хворого. — Я не хочу платити гроші різним калікам, — твердив він своїм гидким писклявим голосом. — На моїй фабриці всі повинні працювати як слід, а не бити байдики. Ви повинні розуміти, що їдете не на курорт, а на макаронну фабрику. Оглянувши коротульку з усіх боків, він так ляскав його рукою по спині, ніби старався збити з ніг, тряс йому руку з такою силою, наче задумав одірвати її, а потім казав: — Поздоровляю вас, дорогий друже, із вступом на роботу! Можете одержати сосиску. Продавщиця з пересувного ларка тут же давала коротульці бутерброд із сосискою, а управитель занотовував його ім'я у зошит і брав у нього розписку в тому, що він одержав сосиску. Всю цю комедію з сосисками Скуперфільд придумав для того, щоб нові робітники побачили, який він добренький, і краще працювали на нього. Нічого й казати, що роздавав він сосиски не даром, а мав намір вирахувати подвійну вартість їх, коли розплачуватиметься з робітниками, й таким чином облагодить побіжно ще одне вигідне дільце. Оглядаючи коротульок, Скуперфільд починав розмову з деякими з них, тому що хотів ознайомитися з їхніми думками й настроями. Побачивши Незнайка, він суворо запитав: — Бунтувати будеш? — Це як — бунтувати? — не зрозумів Незнайко. — А ти хто такий, що смієш задавати мені питання? — спалахнув Скуперфільд. Це моє діло запитувати, а твоє діло відповідати. Коли тебе запитують, ти повинен відповісти коротко: «Так пане. Ні, пане». І все. Зрозумів? — Так, пане, ні, пане, — слухняно відповів Незнайко. — Гм! — пробурмотів Скуперфільд. — Ти, може, дурник? — Так, пане, ні, пане. — Гм! Гм! Ну, це, зрештою, добре, що ти дурник. Принаймні не баламутитимеш робітників на фабриці, не підбурюватимеш їх, щоб кидали роботу. Правильно я кажу? — Так, пане, ні, пане. — Ну гаразд, — сказав Скуперфільд. — Одержуй сосиску. Коли вербовка закінчилась, усіх робітників посадили в автофургони й вивезли з Сан-Комарика. Вже була пізня ніч, коли автоколона із ста двадцяти семи фургонів з'явилася на вулицях Брехенвіля. Скуперфільд заздалегідь розробив план, за яким автофургони мали в'їхати на подвір'я макаронної фабрики, після чого всі новоприйняті робітники повинні були зайняти свої місця біля тістомішалок, пресів, котлів, печей, біля сушильних макаронних і вермішельних шаф, тобто одразу ж приступити до роботи. Але про цей план дізналися робітники, які працювали тут колись. Хтось із Сан-Комарика повідомив їх, що Скуперфільд набирає в нічліжці нових робітників. Колишні робітники, не бажаючи уступати свою роботу зайдам, одразу ж зайняли фабричне подвір'я, замкнули ворота й приготувалися до зустрічі. Як тільки фургони з'явилися біля воріт фабрики, коротульки, що засіли у дворі, стали кричати з-за огорожі: — Браття, вас обдурили! Не приступайте до роботи! Вас хочуть зробити зрадниками! Ця фабрика наша! Не віднімайте у нас роботи! Прибулі коротульки вилізли з фургонів і стояли розгублені. Скуперфільд теж вискочив з кабіни. — Не вірте їм! — закричав він. — Це ледарі! Вони не хочуть працювати. Вони хочуть, щоб їм дурно гроші платили! — Ми зовсім не ледарі! — кричали з-за огорожі. — Це Скупер хоче, щоб ми задаром працювали, а ми боремося за свої права. Він і вас обдере, якщо ви будете за нього працювати. — Ану, заткніть їм пельки! Що ви їх слухаєте? Відчиняйте ворота, або я всіх вас звільню! — закричав Скуперфільд і підбіг до воріт. Слідом за ним до воріт кинулися і деякі прибулі із Сан-Комарика. У відповідь на це з-за огорожі полетіли поліна й каміння. Злякавшись, сан-комаринці позадкували від воріт. Ворота зараз же відчинились, і робітники, які засіли на фабриці, вискочили й заходилися лупцювати прибулих палицями, качалками, чим попало. Прибулі, пойняті жахом, розбігалися. — Стійте! — кричав Скуперфільд. — Ви не маєте права тікати. Ви повинні працювати на фабриці! Що ж, я вас даремно годував сосисками? Зупиніться, нещасні! Ви повинні відробити хоча б сосиски! Але ніхто його не слухав. Прибулі сан-комаринці не знали вулиць у Брехенвілі, вони метушилися в темряві, мов поросята, що попали на чуже капустяне поле, а брехенвільці наскакували на них то з одного боку, то з другого. Кілька коротульок спіймали Незнайка та Козлика і, притягнувши їх до річки, кинули у воду. — Ось викупайтесь у холодній водичці. Знатимете, як помагати цьому жаднюзі Скуперфільду! — кричали вони. Незнайко й Козлик мало не захлинулись у воді, а коли вилізли на берег, то побачили, що в Незнайка потонули в річці черевики, а в Козлика зник капелюх. — Це найгірше, що могло з нами трапитися! — сказав Козлик, тремтячи від холоду. — Тепер нам лишилося тільки попасти до поліцейських у лапи й опинитися на острові Дурнів. Вони з Незнайком вирішили посидіти на березі до ранку, а коли розвидниться, пошукати в річці зниклі речі. Як тільки розвиднілось, Незнайко та Козлик роздяглись і полізли у воду. Вони пірнали доти, поки посиніли від холоду, але ні черевиків, ні капелюха так і не знайшли. Очевидно, їх віднесло течією. Місто незабаром прокинулось. На набережній з'явилися перехожі. Щоб не попасти на очі поліцейським, Незнайко та Козлик пішли вздовж берега і сховалися під мостом. У такому вигляді нам не можна йти в місто, — сказав Козлик. — Перший стрічний поліцейський схопить нас. Краще ми зробимо так: ти даси мені свій капелюх і посидиш тут, поки я роздобуду щось поїсти. — Краще ти дай мені свої черевики, а сам посидь тут, — сказав Незнайко. — Тобі після хвороби важко багато ходити. Козлик відповів, що йому не важко, але Незнайко наполягав на своєму. Але з його пропозиції, однак, нічого не вийшло, бо виявилося, що Козликові черевики на нього замалі. Добувати їжу довелося піти все-таки Козликові, а Незнайко лишився сидіти під мостом без капелюха й босоніж. Сидіти під мостом самому було нудно, тому Незнайко напружував усі свої розумові здібності, щоб придумати яку-небудь розвагу. Спершу він проспівав усі пісеньки, які знав, потім загадав сам собі всі відомі йому загадки й розгадав їх, потім почав згадувати прислів'я і приказки, як-от: «Кому пирога й млинці, а кому гулі та синці», «Голодній курці просо на думці» або «Голодному й вівсяник добрий». Усього цього, правда, йому вистачило ненадовго, й він заходився перебирати в пам'яті різні випадки із свого життя, згадував всіх своїх друзів та знайомих. Непомітно в голові його спливла згадка про Пончика. Незнайко уявляв, що Пончик досі сидить у ракеті, й страшенно журився, що нічим не може йому допомогти. Він згадав, що Пончик дуже любив поїсти. «Як би це не довело його до біди! — подумав Незнайко. — Хоч би він не прикінчив усіх запасів перш, ніж наспіє допомога». Скоро голод почав так мучити Незнайка, що він уже ні про що не міг думати. Тільки одна думка крутилася тепер у нього в голові: «Куда ж подівся Козлик? Чому він не повертається? » Щоб заглушити голод, Незнайко знову почав співати пісні, пригадувати приказки, загадувати й розгадувати загадки. До кінця дня його терпіння геть вичерпалося. Він уже вирішив вилізти із своєї схованки й піти шукати Козлика, але в цей час помітив, що під міст спускається згори якийсь коротулька. Спершу Незнайко подумав, що то Козлик, але, придивившись, побачив, що то не Козлик. Коротулька тим часом підійшов ближче і, побачивши Незнайка, спитав: — Ти що тут робиш? — Сиджу, — відповів Незпайко. — Щось я тебе тут перше не бачив. — Мабуть, тому, що я тут не сидів, — пояснив Незнайко. — Ти новачок, чи що? — Як це — новачок? — Ну, новенький: перший раз під мостом ночуєш. — Хіба я ночую? — здивувався Незнайко. — Чого ж ти сюди заліз? Хіба не ночувати? — Ні. Незнайко хотів розповісти, що з ним сталося, але знову почулися кроки, й під мостом з'явилося ще кілька коротульок. — Гей, Клюква, Пекар, Горішок! — закричав перший коротулька. — Дивіться, дивачок якийсь: заліз під міст, а каже, що не ночувати прийшов. Коротульки оточили Незнайка. — Якийсь підозрілий тип! — мовив той, кого звали Клюквою. — Мабуть, переодягнутий сищик, — пробурмотів Пекар. — Одлупцювати б його та в воду! — сказав Горішок. — Братики, я зовсім не сищик! — почав запевняти Незнайко. — Пустіть мене. Мені треба йти шукати Козлика. — Якого ще Козлика? — спитав підозріливо Пекар. — Не пускайте його, а то він піде і скаже поліцейським, що ми тут ночуємо. Незнайко заходився розповідати коротулькам про все, що сталося з ним і з Козликом. Коротульки зрозуміли, що це правда. — Ну гаразд, — сказав Клюква. — Тобі все одно нікуди не можна йти в такому вигляді. На тобі ж нема ні черевиків, ні капелюха. Поліцейські одразу схоплять тебе. Завтра ми роздобудемо тобі якесь обув'я та шапку, тоді й іди. А Козлик твій, напевно, просто обманув тебе. — Як — обманув? — здивувався Незнайко. — Ну, взяв твій капелюх і втік з ним. Адже без капелюха йому по місту гуляти не можна, — пояснив Горішок. — Ні, братики, Козлик не такий. Він мій друг! — Знаємо ми, які друзі бувають! — пробурчав Пекар. Тим часом настав вечір. На мосту і вздовж набережної засвітились ліхтарі. Їхнє світло, відбиваючись у воді, падало під міст, завдяки чому там було не зовсім темно. Коротульки лягали спати. Вгорі, під укосом, де чавунні арки мосту спиралися на кам'яні підпори, було дуже багато тайників. Кожен витягав з цих тайників якесь ганчір'я і робив з нього собі постіль. У одного коротульки, якого чомусь звали Мільйончиком, було навіть два старі матраци. На одному матраці він спав, другим укривався. Коротулька, якого звали Пузирем, мав гумову надувну подушку. Витягнувши цю подушку з якоїсь тріщини між камінням, він старанно її надув і, підклавши під голову, мовив: — Чудова річ! Для того, хто розуміє, звичайно. Коротулька, який першим побачив Незнайка (його звали Чижик), сказав: — Тобі теж треба придбати деякі речі. А поки що, на ось тобі. І він кинув Незнайкові оберемок якогось дрантя. Побачивши, як Незнайко невміло розстеляє на землі ганчір'я, Чижик сказав: — Учися, братику, учися! Я думаю, згодом ти звикнеш. А на свіжому повітрі навіть корисно спати. До того ж тут іще й те добре, що нема блощиць. Страх, як не люблю цієї гидоти! Загалом, усе було б добре, якби не фараончики, — зітхнув він. — Не дозволяють, кляті, під мостом спати! Усі нарешті вляглися, а Пузир навіть почав хропіти на своїй надувній подушці. — От що значить з комфортом спати! — сказав Клюква, усміхаючись. Несподівано осторонь почувся шерхіт. Хтось обережно спускався з укосу. — Тихше! — прошепотів Горішок, підвівшись із землі. — До нас хтось лізе. — А що, як фараончик? — припустив Клюква. Усі захвилювалися, крім Пузиря, який спав. — Може, ноги на плечі? — спитав Мільйончик, виповзаючи с-під свого матраца. — Схопимо його, а там видно буде, — відповів Клюква. Коротульки принишкли, припавши до землі. Якась чорна постать замаячила на тлі річки, що поблискувала в темряві, й стала пробиратися під міст. Тільки-но постать наблизилась, Пекар і Клюква схопились і, збивши її з ніг, накрили матрацом. — А тепер що робити? — спитав Мільйончик, навалюючись усім тілом на матрац. — Відлупцювати — і в воду! — виніс свій присуд Горішок. — Стривайте, може, це не фараончик, — сказав Клюква. Мільйончик стукнув кулаком по матрацу і спитав: — Признавайся, ти фараончик? З-під матраца почувся жалібний писк: — Я Козлик! — Братики, та це ж Козлик вернувся! — вигукнув Незнайко. Матрац умить стягли, й Незнайко кинувся обнімати свого друга. — Чому ж ти так довго не приходив, Козлику? — Та я, розумієш, усе біля магазинів вештався. Думав, хоч що-небудь зароблю. Та так і не заробив ні сантика. Бачиш, сам голодний і тобі нічого не приніс. — Диви, а ми думали, що Козлик утік! — раділи коротульки. А Пекар сказав: — Братики, може, у кого знайдеться шматочок хлібця? Треба ж дати їм переїсти. Пузир, який щойно прокинувся і здивовано поглядав навкруги, дістав з-за пазухи окраєць хліба. Розламавши хліб навпіл, він подав обидві половинки Незнайкові й Козликові. Двоє друзів почали з апетитом уминати хліб. Коротульки сиділи довкола і, всміхаючись, дивилися на них. — Дивіться, братики, — сказав Клюква, — виходить, є дружба на світі! І всім від цих слів стало так гарно, що ніхто навіть спати не хотів лягати. Тільки Пузир поклав голову на свою улюблену подушку і знову захропів. Нарешті, коли хліб з'їли, всі лягли й швидко заснули. Невдовзі погасли ліхтарі на набережній, і під мостом стало зовсім темно. Автомобілі все рідше мчали мостом. Нарешті рух припинився зовсім. А ще через півгодини до моста тихо підкотив чорний поліцейський фургон з грубими залізними гратами на малесеньких віконцях. З фургона вискочили десять поліцейських на чолі із старшим поліцейським Рвиглем. — П'ять душ туди, п'ять душ сюди! Всі марш під міст, і ніяких балачок! — прохрипів Рвигль, пригрозивши поліцейським удосконаленим електричним кийком. Поліцейські мовчки розділились на два загони. Перший загін почав спускатися під міст ліворуч від дороги, а другий — праворуч. Опинившись унизу, Рвигль увімкнув потайний електричний ліхтар і прошипів: — Уперед! Поліцейські теж увімкнули свої ліхтарі і, освітлюючи поперед себе шлях, рушили з обох боків під міст. — Стій! — прохрипів Рвигль, побачивши коротульок, які спали на землі. — Оточити їх!.. Приготувати електричні кийки!.. Тс-с-с! Хапайте їх, і ніяких балачок! Поліцейські з обох боків кинулись на сонних коротульок і почали хапати їх. Клюква перший прокинувся і, побачивши себе в руках поліцейських, загорлав: — Братики, рятуйтеся! Фараончики! В цю мить він дістав такий удар електричним кийком по лобі, що втратив свідомість. Інші коротульки почали вириватися з рук поліцейських, але електричні розряди миттю заспокоїли їх. Тільки Пузир не розгубився. Вирвавши з рук поліцейського Пнигля електричного кийка, Пузир тицьнув його під ніс противникові. Пролунав тріск. Між носом поліцейського і кийком промайнула зелена іскра. Пнигль упав, мов підкошений, а Пузир шпурнув електричного кийка в поліцейського Скригля, що кинувся до нього, а сам ухопив свою надувну подушку, одним стрибком підскочив до берега і скочив у воду. Розгублені поліцейські дивилися, як він плив, швидко віддаляючись од берега. — Ну й дідько з ним! — пробурчав Рвигль. — Іншим разом спіймаємо й цього. А тепер марш, і ніяких балачок! Поліцейські потягли вгору по укосу коротульок, які майже не опирались, а також поліцейського Пнигля, що досі не міг отямитися, після того як йому в ніс ударила зелена іскра. За п'ять хвилин усе було скінчено. Поліцейський фургон поїхав, а під мостом лишилася купа ганчір'я і два старезні матраци, з яких на всі боки стирчала солома.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Розділ двадцять восьмий
КОЛИ ЗНИКЛА РАКЕТА

Дуже здивувався Знайко, прокинувшись того ранку, коли був призначений відліт на Місяць. Він подивився у вікно і не побачив космічного корабля. Звичайно, коли Знайко дивився у вікно, він бачив ракету, що височіла над дахами будинків, бачив її верхівку, що стирчала на тлі пеба, наче гігантська сигара або поставлений сторч дирижабль. Кожного разу, дивлячись на ракету, Знайко милувався її красивими обрисами, в яких було щось стрімке, щось таке, що нестримно поривалось у височінь, у космос, у невідоме. Іноді Знайко навмисне прокидався рано-вранці, щоб ніхто не заважав йому натішитися цим прекрасним видовищем. Склавши на грудях руки і спрямувавши свій дерзновенний погляд у світовий простір, він стояв біля відчиненого вікна і мріяв. Ракета бовваніла перед ним, виблискуючи стальними боками, ніби купалась у перших золотих променях сходу сонця. Свіжий ранковий вітерець віяв прямо в обличчя, від чого у Знайка виникало відчуття сили й бадьорості. Йому здавалося, ніби все його тіло ставало легким і гнучким, а на спині виникали крила. В такі хвилини Знайкові хотілося заспівати, закричати, зробити якесь велике наукове відкриття або підстрибнути вгору й летіти на Місяць. Те, що цього разу Знайко не побачив у вікні ракети, справило на нього якесь дивне враження. Він мав таке почуття, ніби все, що діялося досі — і знахідка місячного каменя, і відкриття невагомості, й побудова міжпланетного корабля, — все це сталось у сні, а коли він прокинувся, все зникло, мовби нічого й не було. Звісно, це почуття виникло у Знайка лиш на мить, бо ж він не припускав і думки, що сновидіння могло бути таким довгим і яскравим. Пересвідчившись, що очі все ж не обманули його, він подумав, що ракета могла просто впасти на землю од вітру або від якогось коливання грунту. Миттю вискочивши з кімнати, він збіг сходами й помчав до хвіртки. — От яка біда! — бурмотів про себе Знайко. — А що, коли в ракеті під час падіння щось зламалось або зіпсувалося? Він вискочив із хвіртки й щодуху побіг вулицею. Через п'ять хвилин він уже підбігав до Космічного містечка, а ще за хвилину увірвався на круглу площу й зупинився мов укопаний. До найостаннішої миті Знайко сподівався, що побачить ракету, яка лежить поперек площі. Він виразно уявляв собі, як вона лежить, і те, що він побачив, збило його з пантелику. На площі ніякої ракети не було: ні стоячої, ні лежачої, ні цілої, ні поламаної. Почуваючи, що ноги його ніби задерев'яніли, Знайко пробрався до стартового майданчика і дуже ретельно оглянув усе. Стартовий майданчик був зовсім цілий. Все навколо теж було ціле. На землі не було ні подряпини, ні найменшої дірочки, в яку могла б провалитися ракета. Не знаючи, що й думати, Знайко стояв і розгублено озирався. В цей час він побачив, що через площу до нього біжать Фуксія та Рибка. Вони були страшенно схвильовані. Очі в обох були широко розплющені. Підбігши до Знайка, вони хотіли щось запитати, але тільки безпорадно роззявляли роти, бо від хвилювання нічого не могли сказати. Спочатку Знайко теж мовчки дивився на них, але він опам'ятався першим. — Де ракета? — закричав Знайко писклявим голосом. Не дочекавшись відповіді, він схопив за плечі Рибку й почав трясти її з усієї сили. — Де ракета, я вас питаю, гуль-тяї? — Ми не гуль-тяї! — пробелькотіла мало не плачучи Рибка. — Ну, гуль-тяйки! — виправився Знайко. Не в силах стерпіти таку грубість, Рибка мовчки відкинула Знайкові руки і, гордо підвівши голову, пішла геть. Фуксія теж з гідністю підвела голову, стиснула губки й подалася за Рибкою. Знайко зачудовано дивився, як вони зникли в своєму будиночку, що стояв край площі. Тільки тепер вій збагнув, яку дурницю вчинив, і побіг за ними. — Прошу пробачення! — закричав він, вскочивши у будинок. — Ви повинні вибачити мені. Я так розгубився, що втратив розум! Будьте ласкаві, скажіть, куди поділася ракета? — Ми знаємо про це не більше, ніж ви, — відповіла Фуксія. — Ми самі хотіли дізнатись у вас. — Але ж я нічого не знаю, — розвів Знайко руками. — Знаю тільки те, що більше не бачу її. Раніше бачив, а тепер бачу, що більше не бачу, мовби хто поцупив її у нас з-під носа! — Схаменіться! Як це можна поцупити ракету? — мовила Фуксія. — Ракета важка! — Помиляєтесь, — сказав Знайко. — Ви забули про невагомість. Якщо ввімкнути прилад невагомості, то ракета втратить вагу і її можна взяти без ніяких зусиль. — Але якщо ви це зробите, то теж попадете в зону невагомості й теж втратите вагу. Як же ви будете нести ракету в стані невагомості? — Але ви забуваєте, що поряд із зоною невагомості є зона вагомості, — заперечив Знайко. — Перебуваючи в зоні вагомості й причепивши трос до ракети, ви легко можете відбуксирувати її в будь-яке місце. Це не викликає сумнівів. Гадаю, нам треба провести опит населення і розвідати, чи не чув хто вночі підозрілого шуму й чи не бачив хто, як викрадали ракету. Поки точилася ця розмова, до Космічного містечка почали сходитись жителі, які бажали подивитись на відліт космічного корабля. Побачивши, що ракети на місці нема, всі подумали, що запуск уже відбувся і Знайко та його друзі полетіли на Місяць. Усі були страшенно невдоволені, що не були присутні при старті ракети. Дехто навіть розсердився. Особливо лютував професор Зірочка, який навмисне приїхав задля цього із Сонячного міста. — Це неподобство! — кричав він. — Запуск був призначений на восьму годину ранку, а ще нема й сьомої. Мабуть, Знайко навмисне змінив час відльоту, щоб полетіти без перешкод. Підходили інші коротульки. — Знайко, гадина така, полетів передчасно! Шкода йому було, щоб ми подивилися! — кричав Зірочка. — Ну, хай він попадеться мені, цей Знайко, я з нього котлету зроблю! — Що ж це таке? — казали коротульки. — Це ж негарно! Хто міг подумати, що цей Знайко така жадина, така гадина! І саме в цей час усі побачили Знайка, який виходив з будинку разом з Фуксією та Рибкою. — Дивіться, Знайко! — вигукнув хтось. Усі побігли до нього. Побачивши натовп, який мчав назустріч, Знайко зупинився, а Фуксія та Рибка навіть кинулися тікати з переляку. Проте вже було пізно. Натовп оточив їх. — Чому ви не полетіли? Де ракета? Ми думали, що ви полетіли! — вигукували навкруги. — Хто сказав, що ми полетіли? — суворо запитав Знайко. — Хто міг таку дурницю сказати? — Ну, хто?.. Це ми самі сказали, бо ракета… де ж вона?.. її нема! — розводили коротульки руками. — Якщо ракети нема, то це ще не означає, що ми полетіли, — розважливо сказав Знайко. — Це або якийсь дурний жарт, або чийсь зухвалий вибрик, вчинений з незрозумілою для мене метою. Всі ви повинні подати нам допомогу і включитися в розшуки ракети. Ми пропонуємо кожному з вас розпитати у населення, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого й чи не має хто якихось відомостей про те, де тепер ракета. Про наслідки опиту прошу повідомити негайно в штаб розшуку, який міститься в будинку Фуксії та Рибки. Весь ранок коротульки тільки те й робили, що ходили по місту й розпитували один одного, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого. Але вночі всі спали, отож ніхто нічого не бачив і не чув. Так усі ці розпити ні до чого й не привели. Десь опівдні, одначе, надійшла інша новина: зник Незнайко. Скільки шукали, його ніде не було. А згодом стало відомо, що зник і Пончик. Як тільки Знайкові сказали про це, він одразу догадався, що сталося. — Все ясно! — закричав він, хапаючись за голову. — Без сумніву, ці два шалапути залізли вночі в ракету й самовільно вирушили в політ! У цей час у штаб розшуків прийшов астроном Скелко й розповів, що вночі він, як звичайно, заліз на дах свого будинку спостерігати в телескоп зорі й несподівано помітив на небі якесь космічне тіло, що швидко зникло за горизонтом. Одначе він устиг роздивитися, що то була ракета. Спершу він думав, що то була якась чужа ракета, й тому нікому нічого не сказав, але тепер він усе ретельно обдумав і дійшов висновку, що то була наша ракета, тобто та ракета, на якій Знайко і його друзі збиралися летіти на Місяць. Слідом за Скелком у штаб прийшов коротулька Рогалик. Він теж сказав, що прокинувся вночі й випадково бачив у вікно, як ці два суб'єкти (тобто Незнайко з Пончиком) пробирались вулицею в напрямку Космічного містечка. Тепер уже ніхто не сумнівався, що Незнайко й Пончик вирушили на Місяць. Знайко ладен був рвати на собі волосся з досади. — І хто міг подумати, що таке трапиться! — побивався він. — Правда, від Незнайка можна було сподіватися всякої капості, але від Пончика я нічого такого не ждав. — Але вони, можливо, зробили це ненароком? — сказала Рибка. — Як же, «ненароком»! — в'їдливо усміхнувся Знайко. — По-вашому, встали вночі, так, щоб ніхто не бачив, і ненароком залізли в ракету? — Ні, в ракету вони, безперечно, залізли навмисне, — погодилась Рибка. — А кнопку, певно, натиснули ненароком або жартома. Досить було натиснути кнопку, щоб ракета почала свій політ до Місяця. — Тепер важко сказати, як це там у них вийшло, тільки за такі жарти я не знаю що зробив би! — гарячкував Знайко. — Що ж тепер буде з Незнайком і Пончиком? — питали коротульки. — Відомо що! — сердито бурчав Знайко. — Полетять на Місяць. Чи ви думаєте, що ракета поверне заради них назад? Де ж пак! — А що вони робитимуть на Місяці? Там же нема повітря, — турбувалися коротульки. — А нехай роблять, що хочуть! — роздратовано відповідав Знайко. — Самі винні! Не треба було лізти, куди не просять! — Хіба це гарно так казати? — з докором мовила Фуксія. — Вони зробили помилку й потрапили в біду. Не можна ж залишати їх у біді! Ми повинні допомогти їм. — Що ж ми можемо зробити? — спитав Знайко. — Летіти їм навздогін? А на чому, дозвольте спитати? — Ну, треба зробити другу ракету, — сказала Рибка. — Це не так просто, — відповів Знайко. — Адже приладу невагомості у нас тепер нема. Доведеться будувати багатоступінчасту ракету, яка могла б подолати силу земного тяжіння. Знайко мав рацію. Щоб подолати силу земного тяжіння, ракета мала б набути початкову швидкість близько дванадцяти кілометрів на секунду, а щоб розвинути таку величезну швидкість, потрібна була така кількість реактивного пального, яка в багато разів перевищувала б вагу самої ракети. У зв'язку з цим космічний корабель доводилось робити багатоступінчастим, тобто з кількох з'єднаних між собою ракет. Перша, найбільша ракета, була вщерть заповнена пальним. До неї приєднувалась друга ракета, яка теж була заповнена пальним. До другої приєднувалась третя така ж ракета. Нарешті йшла ракета, в якій, крім запасів пального, містились різна апаратура, прилади керування, запаси харчів і самі мандрівники. При запуску такого багатоступінчастого космічного корабля в роботу спочатку включалася перша ракета, але як тільки все пальне в ній вигоряло, вона відокремлювалась од корабля і працювати починала друга ракета. Тепер вага корабля була менша, і швидкість його зростала. Тільки-но кінчалось пальне у другій ракеті, вона теж відокремлювалась од корабля і падала вниз. Корабель ставав іще легшим. У роботу включалася третя ракета. Таким чином поступово досягалася швидкість, достатня для того, щоб останній ступінь корабля долетів до Місяця за інерцією, тобто з вимкнутим реактивним двигуном. А досить значний запас пального в останньому ступені був потрібен для маневрування та гальмування корабля при посадці на Місяць, і для повернення на Землю. Хоч яке важке було б завдання, Знайко, Фуксія і Рибка, а також професор Зірочка одразу ж заходилися проектувати міжпланетний корабель. Вони не спали цілу ніч, і на ранок космічний корабель був спроектований, але, звісно, тільки в чорновому варіанті, тобто у формі начерка чи ескіза олівцем. За пропозицією Зірочки корабель був розрахований на дванадцять мандрівників. Розраховувати його на більшу кількість космонавтів не можна було — адже це збільшило б вагу останнього ступеня, бо всередині його мало лишитись місце не тільки для пасажирів, а й для місячного каменя, запаси якого конче треба було доставити на Землю при поверненні з Місяця. За пропозицією Знайка останній ступінь ракети повинен був мати подвійне керування, а саме: керування для польотів в умовах вагомості й керування для польотів у стані невагомості. Знайко сподівався, що, прибувши на Місяць, вони знайдуть десь у печері поклади місячного каменю. А маючи хоч невеличкий шматочок цього каменя, неважко буде зробити прилад невагомості, що дуже полегшить польоти ракети навколо Місяця і пошуки Незнайка та Пончика. Закінчивши роботу над ескізом, Фуксія і Рибка одразу ж пішли в Наукове містечко. Там до роботи взялася ціла група інженерів-конструкторів, які почали виконувати докладні креслення окремих вузлів ракети. Креслення ці одразу відсилали на різні заводи для виготовлення окремих відливок, поковок, штамповок, а також різної апаратури для керування космічним кораблем. Загальний нагляд за виконанням усіх деталей Фуксія і Рибка доручили інженерові Клепці. На своєму швидкохідному автомобілі, що стрибав, плавав і пірнав, він гасав по всьому Сонячному місті як навіжений, і встигав скрізь, де потрібна була його присутність. У цьому відношенні Клепка був, як кажуть, коротулька незамінний. Незважаючи на всі вжиті заходи, робота йшла все ж не так швидко, як хотілося, і Знайко буквально знемагав від нетерплячки. Розробляти окремі вузли йому було нецікаво, до того ж цю роботу фахівці-конструктори могли виконати значно краще й швидше, ніж він. Знічев'я Знайко почав думати про відкрите ним явище невагомості, стараючись знайти теоретичне обгрунтування процесів, що відбувалися при взаємодії енергії, яку виділяв місячний камінь, із звичайною магнітною енергією. Своїми думками Знайко звичайно ділився з професором Зірочкою, з яким він за останній час дуже подружив. З коротульками так часто буває: спершу вони посваряться, часом навіть поб'ються, а після цього подружать так, що й водою не роззіллєш. Так сталося і цього разу. Цілими днями обидва вчені не розлучалися один з одним і все обмірковували різні наукові проблеми. Траплялося, звісно, що й тепер вони гостро сперечалися, але при цьому не втрачали поваги один до одного, розуміючи, що без суперечок у науці ніяк не обійтися. Істина, як любив казати професор Зірочка, народжується в суперечках. Професор Зірочка дуже цікавився Місяцем і всім, що було з ним зв'язане, в тому числі й місячним каменем, відкриття властивостей якого дало можливість Знайкові перемогти абсолютно непереборну (як це здавалося спочатку) силу тяжіння. Оскільки єдиний зразок місячного каменя, яким можна було користуватися під час дослідів, полетів з необережності Незнайка назад на Місяць, професор Зірочка був позбавлений можливості вивчати властивості місячного каменю, так би мовити безпосередньо й тому розпитував Знайка про всі проведені ним спостереження над цією дивовижною речовиною. Діставши деякі відомості про цей мінерал, а також про умови, в яких його знайшли на Місяці, професор Зірочка порівняв цілу низку фактів, відомих йому з геології, мінералогії і кристалографії, зробив потрібні обчислення і дійшов висновку, що цей камінь — дуже поширена на Місяці речовина й запаси його, напевне, досить значні. Це повідомлення дуже втішило Знайка, який сподівався, що поклади місячного каменю можна буде використати для багатьох потреб як на Землі, так і на самому Місяці. Нічого, звісно, й казати, яке велике було нетерпіння Знайка та Зірочки, як хотілося їм скоріше вирушити на Місяць і перевірити свої гіпотези, тобто свої наукові припущення, не кажучи вже про те, що треба було надати допомогу Незнайкові й Пончикові. Минуло, однак, цілих два місяці, поки перші деталі ракети почали надходити в Космічне містечко. Ще два місяці потрібно було для того, щоб усі ці деталі зібрати, припасувати одну до одної, пригвинтити, спаяти чи зварити між собою, встановити на ракеті різні прилади і перевірити їх. Обидва ці останні місяці промайнули для Знайка та професора Зірочки значно швидше, бо вони брали безпосередньо участь у складанні ракети й перевірці всіх її вузлів. Кожен знає, що коли ти чимось зайнятий, то час минає швидше. Невдовзі Знайко знову міг милуватися з вікна своєї кімнати ракетою, яка, виблискуючи на сонці, гордо височіла над стартовим майданчиком посеред Космічного містечка. Перший і другий ступені ракети були схожі на видовжені стальні циліндри, вставлені один в один. Третій ступінь являв собою такий же циліндр з закругленою верхівкою і довгою, мов у пляшки, шийкою. Те, що здавалося здалеку шийкою пляшки, й було четвертим, тобто останнім ступенем ракети, в якому містилися кабіна для космонавтів, запаси продовольства і прилади керування. Кожному, хто дивився на ракету збоку, було ясно, що тепер уже недалеко той час, коли вона нарешті здійметься вгору і, подолавши силу тяжіння земної кулі, помчить у космічний простір.
Розділ двадцять дев'ятий
ЗНАЙКО ПОСПІШАЄ НА ДОПОМОГУ

⇐ Предыдущая 21 22 23 24 252627 28 29 30 Следующая ⇒