Annotation 13 страница

На таких параболоїдах, яких було безліч на узбережжі затоки, любили розважатися, приїжджаючи в Лос-Поганос, багачі, бо відцентрова сила, польоти в повітрі і пірнання в воду так впливали на організм, що у них поліпшувався апетит. А вони це дуже цінували, бо ж страшенно любили поїсти. Цим, можливо, пояснювалось і те, що й Пончик більше любив обертатися на параболоїді, ніж на простому водяному колесі. Однак таке безтурботне життя Пончика тривало недовго. Багатьом місячним коротулькам вдалося незабаром дізнатися, де він бере кристали солі для свого заводу. Це призвело до того, що недалеко від берега один за одним почали виникати невеличкі соляні заводики. Кожний, кому пощастило зберегти достатню суму грошей, витрачав її на спорудження такого заводика і починав примножувати своє багатство. Тому солі з кожним днем добували чимраз більше, а продавали її щораз дешевше. І вона вже не давала таких баришів, як напочатку. Якщо колись Пончик, витративши на оплату робітника фертинг, одержував натомість двадцять фертингів прибутку, то тепер ніхто не міг витиснути а робітника більше, ніж один фертинг. Проте й це було дуже вигідно, отож соляний промисел і далі розвивався. Становище значно погіршало, коли в Лос-Поганос повернувся з поїздки найбільший землевласник Дракула, якому належало все морське узбережжя від Лос-Поганоса аж до самого Лос-Свиноса. Дізнавшись, що якісь невідомі особи розтягують з узбережжя кристали для переробки їх на соляних заводах, він наказав обгородити узбережжя парканом, а кристали давати лише тим, хто за них платитиме. Отож половина прибутку, який одержували власники соляних заводів, тепер попадала в кишені землевласника Дракули. І це було б ще нічого, коли б сам Дракула та власники інших морських узбереж, де були запаси солі, не почали будувати на своїх землях величезних соляних заводів. На цих заводах сіль мололи вже не вручну, а застосовуючи удосконалені машини. Солі почали виробляти так багато, що ціни на неї надзвичайно впали. Прибутки власників соляних заводів стали ще меншими, а це їм, звичайно, не дуже подобалось. Власники великих заводів вважали, що надмір солі з'явився через те, що розвелося дуже багато дрібних заводів. А дрібні солепромисловці бачили причину всього цього невдоволення в тому, що з'явилися великі заводи, які виробляли страшенно велику кількість солі. Кінчилося все це тим, що власники великих заводів, яким легше було домовитись, бо їх було менше, об'єдналися в бредлам. На першому ж засіданні цього заново спеченого бредламу власники великих заводів дійшли висновку, що з власниками дрібних заводів треба якнайскоріше покінчити. Пан Дракула, якого обрали на голову соляного бредламу, сказав: — Найкращий вихід з такого становища — це продавати сіль іще дешевше. Власники дрібних заводів змушені будуть продавати сіль по надто низькій ціні, їхні заводики почнуть давати збитки, і їх доведеться закрити. А от тоді ми знову підвищимо ціну на сіль, і ніхто не перешкоджатиме нам наживати капітали. Так вони й зробили. Сіль почали продавати по такій низькій ціні, що Пончикові й іншим дрібним хазяйчикам доводилось витрачати на придбання соляних кристалів і оплату робітників значно більше грошей, ніж вони виручали від продажу своєї продукції. Дрібні соляні заводики почали закриватися один за одним. Пончик тримався найдовше. Щоб якось зводити кінці з кінцями, він продав свій будинок, продав нове приміщення для заводу, яке щойно побудував, але все ж і для нього настав день, коли в кишені не лишилося ні сантика. Не стало грошей навіть, щоб розплатитися з робітниками. Ще добре, що власник приморських розважальних закладів узяв Пончика працювати біля чортового колеса. Якби не це, Пончик зовсім лишився б без засобів до існування.
Розділ двадцять п'ятий
ПАНІКА НА ДАВИЛОНСЬКІЙ БАРЖІ

Ми залишили пана Скуперфільда якраз у той час, коли провідник висадив його з вагона в місті Паноптикумі. Скуперфільд стояв на пероні й осовіло дивився вслід поїзду. Як тільки поїзд зник удалині, Скуперфільд підійшов до лавочки, що стояла край платформи, й простягся на ній, поклавши під голову циліндр і накрившись газетою. Час був ранній. Ще було зовсім темно, й ніхто не заважав Скуперфільдові трохи поспати. Невдовзі розвидніло. На пероні з'явився якийсь залізничний начальник і, розбудивши Скуперфільда, сказав, що спати тут не дозволяється. В цю мить до станції підійшов поїзд. Перон швидко заповнили пасажири, що вийшли з поїзда. Вставши з лавочки й насунувши на голову циліндр, Скуперфільд постояв у задумі й пішов слідом за іншими пасажирами в місто. Звернувши увагу на газету, яку він усе ще тримав у руках, Скуперфільд згадав, що збирався скупити гігантські акції, тільки-но впаде на них ціна, й почав прикидати, скільки можна було б заробити на цьому ділі. Подумавши, він зрозумів, що для проведення такої важливої грошової операції мав би бути не в своєму Брехенвілі, а в Давилоні, Грабунберзі чи хоча б у Сан-Комарику, бо тільки в цих містах були спеціальні ринки, на яких продавалися різні акції. Треба сказати, що ринок, на якому торгують акціями, дуже відрізняється від звичайного ринку, де торгують яблуками, помідорами, картоплею або капустою. Річ у тім, що продавцеві фруктів чи овочів досить розкласти свій товар на прилавку, щоб усі бачили, чим він торгує. Продавець акцій носить свій товар у кишені, і єдине, що може робити, це викрикувати назву своїх акцій і ціну, по якій він хоче їх продати. Покупцеві теж лишається тільки викрикувати назву тих акцій, які він хоче купити. З того часу, як з'явились акціонерні ринки, деякі місячні коротульки почали купувати акції не тільки для того, щоб мати частку в баришах якогось підприємства, а для того, щоб продавати їх по більшій ціні. З'явилися торговці, що купували й продавали дуже багато акцій і мали на цьому великі прибутки. Такі торговці вже не ходили самі на ринок, а наймали для цього спеціальних крикунів — так званих горлодериків. Багато горлодериків працювали здебільшого не на одного, а одразу на кількох господарів. Для одного господаря такий горлодерик купував одні акції, для другого — інші, для третього не купував, а, навпаки, продавав. Неважко уявити, що творилося, коли такий горлодерик, опинившись на ринку, починав кричати на все горло: — Беру вугільні скнарингські по сімдесят п'ять! Беру цукрові давилонські по дев'яносто, даю нафтові по сорок три!.. Але неможливо навіть уявити собі, який оглушливий гамір зчинявся, коли всі горлодерики, зібравшись разом, починали викрикувати такі фрази, намагаючись перекричати один одного. В давні часи, коли з'явилися перші продавці акцій, у місті Давилоні для них відвели цілу площу. Проте жителі прилеглих кварталів почали скаржитись міським властям, що від цих крикунів їм життя не стачо. А тому що міські власті ніяких заходів не вживали, жителі самі пробували розганяти крикунів, озброївшись дрючками й камінням. Крикуни не хотіли давати себе скривдити і, в свою чергу, нападали на жителів. Мало не кожного дня відбувалися побоїща! Не знаючи, що робити, міські власті перевели цей крикливий ринок на іншу площу, але й там виникали кровопролитні сутички. Втративши терпець, міські власті повантажили всіх крикунів на величезну баржу й вивезли їх на середину давилонського озера. Там цю баржу укріпили навічно на якорях. Крикуни дістали можливість кричати хоч до непритомності, тепер це нікому не заважало. Щоранку вони приїжджали на баржу човнами, а згодом між баржею та берегом навіть почав курсувати невеличкий пароплав. І всі були задоволені. Незабаром таку саму баржу встановили і в місті Грабунберзі, а потім у Сан-Комарику. Коли винайшли телефон, усі три баржі з'єднали телефонними проводами і крикуни з давилоиської баржі в будь-який час могли довідатись про стан справ на грабунберзькій і сан-комаринській баржах. Як і кожен мільйонер, Скуперфільд на кожній з цих барж мав своїх горлодериків, яким завжди міг дати по телефону наказ купувати ті чи інші акції. Однак завжди треба було знати, коли купувати акції, бо інакше можна було заплатити зайве. Щоб бути в курсі справ і не промахнутися, Скуперфільд вирішив поїхати на давилонську баржу й рознюхати, по якій ціні продаються гігантські акції. Звичайно, він не міг одразу ж вирушити на вокзал, хотів спочатку зайти додому й побувати на своїй макаронній фабриці. Згадавши, що йому треба додому, він оглянувся навкруги й помітив, що йде по якійсь незнайомій вулиці. — Мабуть, я помилково не туди, куди треба, звернув, коли зійшов з поїзда, — досадливо пробурмотів Скуперфільд. А все-таки він вирішив іти по цій вулиці далі, сподіваючись, що натрапить на якесь знайоме місце й догадається, куди йому треба звернути. Вулиця, одначе, скоро скінчилася. Скуперфільд побачив, що вийшов з міста й опинився в чистому полі. — Що за нісенітниця? Зовсім на край світу забрів! — мимрив Скуперфільд. — Замріявся, дурень, про ці акції так, що й голову втратив! Повернувшись, він рушив назад, пробрався на другий кінець вулиці, потім звернув на якийсь незнайомий бульвар, а пройшовши його, опинився на якійсь новій, незнайомій йому вулиці. — Дивина! — сказав собі під ніс Скуперфільд. — Виявляється, у нас в Брехенвілі є такі місця, де я зроду не був. А я гадав, що знаю Брехенвіль як свої п'ять пальців. Поблукавши цілу годину по якихось невідомих йому завулках, Скуперфільд побачив, що геть заблукав, і став розпитувати перехожих, де Крива вулиця, тобто та вулиця, на якій він жив. Один з перехожих сказав, що Крива вулиця зовсім в іншому кінці міста. Сівши в автобус і проїхавши в іншу частину міста, Скуперфільд розшукав нарешті Криву вулицю, але його здивувало, що будинки тут були якісь не такі, як колись. Усе, здавалося, змінилось до невпізнання відтоді, як він був тут востаннє. Коли ж Скуперфільд підійшов до будинку № 14 (а він жив у будинку № 14), то від подиву навіть роззявив рота. Замість невеличкого одноповерхового будиночка із залізними гратами на вікнах, перед ним стояв великий двоповерховий будинок з красивим балконом і фігурами двох кам'яних левів при вході. — Що за дивина! — вигукнув Скуперфільд, протираючи очі й почуваючи, що у нього починає заходити ум за розум. — Може, тут чаклунство яке? Побачивши на балконі господиню, він закричав: — Скажіть, хазяєчко, це будинок Скуперфільда? — Якого ще Скуперфільда? — сердито відповіла господиня. — Це мій будинок. — А… а… — заакав Скуперфільд, роззявляючи рота, ніби йому бракувало повітря. — А… а куди ж ви мій будинок поділи? Господиня повернулась до нього спиною і, грюкнувши дверима, пішла з балкона. Нерішуче потупцявши на місці, Скуперфільд поплентав вулицею далі. — Що ж… — бурмотів він, не помічаючи, що розмовляє сам з собою. — Що ж, якщо будинок загубився, то треба знайти хоча б мою макаронну фабрику. Не могла ж загубитися ціла макаронна фабрика з дванадцятьма величезними корпусами і п'ятьма тисячами коротульок, які там працювали. Зустрівши перехожого, Скуперфільд спитав, чи не знає він, де міститься макаронна фабрика Скуперфільда. — Овва! — засміявся перехожий. — Та хіба вона тут? Макаронна фабрика Скуперфільда міститься у Брехенвілі. Це на кожній макаронній коробці написано. — А хіба ми з вами не в Брехенвілі? — спантеличено запитав Скуперфільд. — Як же в Брехенвілі? — здивувався перехожий. — Ми в Паноптикумі. — В якому ще Паноптикумі? — Ну, є таке місто — Паноптикум. Не чули хіба? — А, Паноптикум! — крикнув Скуперфільд, зрозумівши, нарешті, в чому річ. — Отже, я просто не на своїй станції вийшов. Тож-бо я дивлюся, що тут усе якось не так, як у нас у Брехенвілі. Повернувшись мерщій на вокзал, Скуперфільд узнав, що до вечора поїздів у Давилон більше не буде й він зможе потрапити туди не раніше, ніж завтра вранці. Це дуже схвилювало Скуперфільда, він знав, що ціни на акції швидко мінялися. І справді, того дня, коли в газеті «Давилонські гуморески» з'явилась уже відома нам статейка, всі, в кого були гігантські акції, кинулись продавати їх. На давилонській баржі ці акції пропонували спочатку по 80 сантиків штука, потім по 60, по 50, по 30, по 20, по 10, але ніхто не хотів купувати їх. Наступного дня, тобто в той день, коли Скуперфільд блукав по місту Паноптикуму, ціна на акції впала до п'яти сантиків, але все одно ніхто не купував їх. Власники гігантських акцій були у відчаї. Всі бачили, що витратили свої гроші даремно й тепер не зможуть вернути їх. Однак троє багачів — Жмурик, Тефтель і Ханаконда, — які закупили з метою наживи велику кількість гігантських акцій, швидко зметикували, що треба робити. Вони заплатили чималу суму грошей власникові кількох давилонських газет панові Гадкинзу, і той пообіцяв надрукувати у своїх газетах ряд статей, які мали швидко поправити діло. І справді, того ж дня у вечірній газеті «Давилонські побрехеньки», яка належала панові Гадкинзу, з'явилася невеличка статейка: «ПАНІКА НА ДАВИЛОНСЬКІЙ БАРЖІ» Від учорашнього дня на давилонській баржі панує нечувана паніка. Власники гігантських акцій поспішають збути з рук свій товар. Як завжди, коли продавців багато, а покупців мало, ціни на акції значно впали. В чому причина паніки, що охопила давилонську баржу? Причина ця — мерзенна статейка, надрукована на паскудних сторінках паршивенької газетки «Давилонські гуморески». Власникам гігантських акцій невтямки, що ця брудненька, нікчемна газетка видається на кошти багача Спрутса і друкує лише те, що вигідно для нього. Нема ніякого сумніву, що щупальці ненажерливого Спрутса тягнуться до гігантських акцій. Як тільки ціни достатньо впадуть, акції опиняться у щупальцях Спрутса й він стане єдиним власником цього дуже вигідного діла. Хочеться сказати всім довірливим дивакам: не піддавайтеся паніці. Вже хто-хто, а пан Спрутс своєї вигоди не прогавить». На другий ранок у «Газеті для любителів почитати лежачи», яка теж належала Гадкинзові, з'явилася стаття «Пильнуйте свої кишені. ». В ній було сказано, що кишені треба пильнувати від пана Спрутса, який хоче обдурити власників гігантських акцій і вже почав простягати до них свої щупальці. Обидві ці статті, звичайно, не лишилися непоміченими і тому гігантські акції одразу підскочили в ціні й до відкриття давилонської баржі продавалися вже не по п'ять, а по п'ятдесят сантиків. Але панові Скуперфільду, який того ж ранку прибув на давилонську баржу, здалося, що така ціна дуже висока, і він вирішив підождати деньок, сподіваючись, що невдовзі вона впаде. Другого дня у газеті, що теж належала панові Гадкинзу, з'явилася стаття під назвою «Куди тягнуться щупальці Спрутса? » В ній писалося, що щупальці Спрутса тягнуться до кишень власників гігантських акцій з метою спустошити їх. Ця стаття теж вплинула. Акції почали продавати по шістдесят сантиків. Злякавшись, що незабаром ціна стане ще вище, Скуперфільд наказав своїм крикунам купувати акції по такій ціні. Горлодерики почали скуповувати акції на всіх трьох баржах у величезній кількості. Продавці акцій швидко впевнилися, що товар їх охоче купують, і почали піднімати ціну. Наступного дня гігантські акції продавали вже по сімдесят сантиків, а ще через день — по вісімдесят. Багачі Жмурик, Тефтель і Ханаконда, не сподіваючись, що ціна підскочить ще вище, й побоюючись, як би вона не почала падати, поспішили продати свої акції Скуперфільдові по вісімдесят сантиків. Правда, вони одразу ж пошкодували, що в них забракло терпцю підождати ще трохи. Річ у тому, що пан Гадкинз вів своє діло далі й того ж дня надрукував статтю, яка називалася: «Чому Спрутс мовчить? » У цій статті Гадкинз вказував на те, що Спрутс не відповів ні слова на висунуті проти нього звинувачення. Раз він мовчить, писав Гадкинз, значить, усе це правда, а якщо все це правда, то Спрутс і справді вирішив підірвати довір'я до Товариства гігантських рослин і прибрати акції до своїх рук. Кожний, хто читав що статтю, був певен, що наступного дня акції продаватимуться ще дорожче і вже в усякому разі відновляться в своїй попередній ціні. Скуперфільд був особливо радий, бо хоч і витратив майже всі свої капітали, але встиг накупити силу-силенну акцій, і тепер йому лишалося тільки продавати їх якнайвигідніше. Цілий вечір він сидів біля телефонного апарата і дзвонив своїм давилонським, грабунбурзьким і сан-комаринським горлодерикам, щоб вони зранку вирушали на баржу й продавали акції по фертингу штука. Цілу ніч він просидів, вираховуючи, який матиме прибуток, коли всі акції будуть продані по фертингу. Розрахунок виявився досить складним, бо ж не всі акції були куплені по однаковій ціні, частину з них він придбав, як відомо, по шістдесят сантиків, другу — по сімдесят, третю — по вісімдесят. Але всі надії Скуперфільда на величезні бариші скоро лопнули, ніби мильна булька. На ранок, ще до відкриття давилонської баржі, в газеті «Давилонські гуморески» з'явилася стаття, в якій пояснювались причини мовчанки Спрутса. В статті писалося, що Спрутс мовчав, бо смішно було відповідати на якісь безглузді звинувачення. Як міг пан Спрутс підривати довір'я до Товариства гігантських рослин, тоді коли ніякого такого товариства й на світі нема? — запитувалось у статті. Адже відтоді, як засновники цього товариства втекли з грішми, товариство само собою перестало існувати, бо чого ж воно варте без належного йому капіталу, яку ціну можуть мати акції, коли гроші, зібрані від продажу їх, безслідно зникли? Абсолютно ніякої цінності вони мати вже, звичайно, не можуть, і доводиться тільки дивуватися, що є диваки, які витрачають гроші на придбання акцій, годних лише на те, щоб обклеювати ними стіни в комірчинах. Неважко уявити собі, що робилося на баржі, коли Скуперфільдівські горлодерики почали пропонувати гігантські акції по цілому фертингу штука. Нічого, крім сміху, їхні наміри не могли викликати. Побачивши це, Скуперфільд звелів продавати акції по дев'яносто сантиків, потім по вісімдесят, по сімдесят… Він мріяв уже тільки про те, щоб хоч вернути свої гроші, але все даремно! Ніхто не хотів брати акцій, навіть коли він зменшив ціну до п'ятдесяти сантиків. Того ж дня Скуперфільд вирішив не зменшувати більше ціну й підождати наступного дня. Але наступного дня у всіх газетах були надруковані статті, що повідомляли про втечу Миги й Жуліо, й опубліковані фотографії, зняті в ту мить, коли розлютований натовп увірвався в контору по продажу гігантських акцій, щоб зажадати свої гроші назад. На окремих знімках можна було побачити порожні вогнетривкі скрині, порожню вогнетривку касу з навстіж розчиненими дверцятами, а також прив'язану до підвіконня вірьовку, по якій Незнайко й Козлик спустилися вниз. Ніхто, звичайно, не знав, що Спрутс підкупив власників газет, щоб вони не друкували до певного часу повідомлень про втечу Миги й Жуліо. Але тепер, коли газети повідомили про це, Скуперфільдові лишалося тільки викинути свої акції. Їх і даром ніхто не хотів брати. Витративши майже весь свій запас грошей на акції, Скуперфільд, як кажуть, сів на мілину. Йому треба було купувати для своєї макаронної фабрики борошно, треба було платити робітникам, а грошей на все не вистачало, і вій вирішив знизити робітникам платню: замість фертинга на день почав платити по півфертинга. Робітники обурилися, бо й на фертинг вони могли жити тільки надголодь. Сказали, що кинуть роботу, якщо Скуперфільд не збільшить платню. Скуперфільд подумав, що робітники хочуть його налякати й не став підвищувати платню. Тоді робітники покинули роботу. Фабрика стала, і Скуперфільд уже не мав ніяких прибутків. Але він все-таки не хотів задовольнити вимогу робітників, оскільки знав, що, не працюючи й зовсім не одержуючи ніякої платні, вони просто загинуть з голоду. Робітникам і справді доводилось важко, але їм допомагали робітники інших фабрик. Вони знали, що коли Скуперфільд здобуде в цій боротьбі перемогу, то й інші фабриканти почнуть зменшувати платню робітникам, і тоді з багачами вже нічого не вдієш. Скуперфільд хотів набрати для своєї фабрики інших робітників, але в Брехенвілі всі безробітні знали про боротьбу, яку вели з ним робітники, й ніхто не захотів найматися до цього скупердяги. Побачивши, що йому нічого не вдіяти, Скуперфільд надумав поїхати в якесь інше місто й навербувати там робітників для своєї фабрики. В якійсь газеті він вичитав, що менше, ніж будь-де, фабриканти платять робітникам у місті Сан-Комарику й що там нібито найбільше безробітних. Зрадівши, що йому вдалося знайти місто, в якому робітники зазнають таких страшних злигоднів, Скуперфільд залишив усі свої справи і терміново виїхав у Сан-Комарик.
Розділ двадцять шостий
НЕЗНАЙКО ПРАЦЮЄ

Становище, в якому опинилися Незнайко з Козликом, було надзвичайно кепське. Їм ніяк не вдавалося влаштуватись на роботу, й вони буквально пропадали без грошей. За прикладом інших безробітних, вони з ранку до ночі тинялись у тій частині міста, де були багаті магазини. Побачивши, що біля магазину зупинився автомобіль якогось багатого покупця, вони щодуху кидалися, щоб відчинити дверцята й помогти багачеві вилізти з машини, а коли багач повертався з магазину, помагали йому донести покупки й повантажити їх у багажник. За це багачі інколи давали їм дрібну монетку. Заробивши у такий спосіб трохи грошей, друзі відкладали десять сантиків на ночівлю, а на решту грошей вечеряли в якій-небудь дешевенькій їдальні. Обідати й снідати в ці дні їм вдавалося рідко. Козлик казав, що коли доводиться переходити на одноразове харчування, то найкраще харчуватися ввечері, перед сном, бо якщо проїси свої гроші вдень або вранці, то до вечора все одно знову зголоднієш і вночі не зможеш заснути. У дрянингському «Тупичку» вони жили вже не на мінус другому поверсі, а на мінус четвертому, бо за місце на полиці там брали не десять, а лише п'ять сантиків. Проте життя на мінус четвертому поверсі мало чим відрізнялося від життя на мінус другому. Просто там було більше бруду, більше галасу, більше смороду, більше тісняви й більше блощиць. Єдине, чого там було менше, — це свіжого повітря. Що ж до пацюків, то їх було стільки, що вночі неможливо було злізти з полиці, не наступивши якомусь пацюкові на хвіст. Козлик, як уже сказано, дуже боявся цих огидних тварюк. Ні про що, крім пацюків, він тепер уже й думати не міг і весь час говорив про них. Уночі йому часто снилося, ніби його кусає за шию пацюк, і він, пойнятий жахом, прокидався. І наяву йому весь час ввижалися пацюки, навіть у таких місцях, де їх і не було. Кінчилося тим, що його й справді вкусив уночі за шию пацюк. Прокинувшись від страшного болю, Козлик дико скрикнув і скинув з себе цю мерзотну тварюку. Шия в нього одразу розпухла так, що й головою не можна було поворушити. На ранок піднялася температура, і з цього дня він уже не міг встати з полиці. Тепер Незнайко сам ходив по магазинах, стараючись заробити якнайбільше грошей, щоб нагодувати свого хворого друга. Всі інші пожильці нічліжки теж старалися полегшити страждання Козлика. Деякі пригощали його печеною картоплею, а коли Незнайкові не щастило заробити достатньо грошей, платили за його місце на полиці. Кожний навперебій пропонував якісь ліки, щоб помогти хворому. Одні казали, що до розпухлої шиї треба прикласти холодний компрес із тертої сирої картоплі, другі радили прикласти компрес з тушкованої капусти, треті запевняли, що прикладати треба варений хрін, четверті пропонували обліпити хворе місце глиною та обв'язати ганчіркою. Перепробували всі ці засоби, а хворому ставало чимраз гірше. На жаль, ні в кого не було стільки грошей, щоб запросити лікаря, а ніякий лікар не став би лікувати хворого безплатно. Невдовзі Незнайкові все-таки пощастило влаштуватись на постійну роботу, і в нього з'явилася надія заробити таку суму грошей, якої вистачило б на оплату лікування. Якось він ішов вулицею і побачив на одному з будинків вивіску, де було написано: «Контора по найму собачих няньок». Набравшися сміливості, Незнайко ввійшов у будинок і опинився в кімнаті, де на довгій лавочці, що стояла біля стіни, сиділи кілька коротульок. У кінці кімнати, за дерев'яною перегородкою, сидів працівник контори і з кимось розмовляв по телефону. Сівши на краю лавочки, Незнайко спитав коротульку, який сидів поруч, хто такі собачі няньки і навіщо їх наймають. Коротулька сказав: — Є чимало багачів, які люблять собак, але доглядати самі собак не люблять, тому й наймають інших коротульок, щоб ті няньчилися з ними. Отакі фахівці з догляду за псами й називаються собачими няньками. Іноді таку собачу няньку запрошують погратися з якимось песиком, поки господарі його сходять у театр або в кіно. Така робота зветься роботою за викликом. Але часто собачих няньок запрошують у якийсь багатий дім на постійну роботу. Це значно вигідніше. — А важко бути собачою нянькою? — спитав Незнайко. — Це залежить від того, який попадеться собака. Добрий пес ніякого клопоту тобі не завдасть: ти його вчасно нагодуй та виведи погуляти — це й усе, що він од тебе вимагає. Але є такі розбещені тварюки, які звикли по п'ять разів на день приймати ванну. От ти зранку викупай його в теплій воді, бо холодної він терпіти не може, потім насухо витри, розчеши гребінцем, щоб шерсть не збивалася ковтунами, дай йому поснідати, після того причепури в жилетик або попоночку, щоб він не простудився після купання, і вже тільки тоді веди на прогулянку. На прогулянці теж не спи, а пильнуй, щоб ця тварюка не хапнула кого за ногу, а вона тільки й цілить, щоб перехожого вкусити або погризтися з чужим собакою. Після прогулянки веди його в перукарню. Там йому зроблять манікюр, шерсть пострижуть, накрутять кучерики, писок наодеколонять так, що від нього за кілометр духами несе, наче від якоїсь панії… — А хіба пускають собак у перукарню? — здивувався Незнайко. — Аякже! — підтвердив коротулька. — Є спеціальні собачі перукарні. Та й не тільки перукарні. Є спеціальні собачі магазини, що торгують усякими собачими делікатесами, собачі ресторани, закусочні й кондитерські, спеціальні собачі спортзали і спортмайданчики, басейни для плавання і стадіони. Є пси, які люблять бігати наввипередки на таких стадіонах. Їх за це нагороджують медалями. Є також любителі водного спорту, що беруть участь у запливах або грають у водне поло. Але є й такі пси, які самі займатися спортом не люблять, зате люблять дивитись на різні собачі змагання. Я чув, що в місті Давилоні навіть театр збудували для собак. — Правда, правда! — підхопив другий коротулька. — Одного разу я був у тому театрі. Дуже цікаве видовище! Кажуть, що собак найбільше цікавлять спектаклі за участю сищиків, які ловлять злочинців і розкривають різні злочини. Особливо їм подобаються п'єси, в яких поряд із сищиками участь беруть шукачі-собаки. Один мій знайомий розповідав, начебто медичні дослідження показали, що собаче самопочуття значно поліпшується після того, як пес побуває в собачому театрі або подивиться змагання у собачому спортзалі. Але в цьому ділі треба дотримувати поміркованості, бо надто часті відвідини собачих змагань можуть розладнати собачу нервову систему. Деякі пси так сильно хвилюються, дивлячись на якісь там собачі біга, що потім кепсько сплять, смикаються уві сні й навіть можуть втратити апетит. — Я теж колись доглядав за собакою, який жив у дуже багатому домі, — встряв у розмову третій коротулька. — До цього собаки був приставлений спеціальний лікар, який стежив за його здоров'ям і лікував від ожиріння. Псюга завів моду давати хропака цілими днями, а це було для нього шкідливо, от лікар наказав мені весь час його тривожити й не давати спати. Мені раз по раз доводилося стягати його з постелі, а він за це на мене злився й нещадно кусав. Лікар вважав, що для собаки це якраз корисно, бо примушувало його якось рухатися, а від цього він міг схуднути. А проте собака не худнув. Замість нього худнув я і до того ж ходив завжди покусаний. Зрештою він все-таки здох від ожиріння, незважаючи на повсякденну лікарську допомогу. В цей час двері відчинились, і в контору ввійшов великий білий пудель із заплетеною в кіски гривою і пухнастою китичкою на хвості. Він утягнув за собою на ланцюжку хазяйку в пишному газовому платті й великому модному капелюшку, схожому на корзину з квітами. Слідом за хазяйкою в контору ввійшла служниця, на руках у якої сидів невеличкий кирпатий цуцик, з голови до хвоста вкритий руденькими кучериками. — Мені потрібна хороша няня для двох моїх чарівних крихіток, — сказала хазяйка працівникові контори, який, побачивши багату відвідувачку, вискочив із-за своєї загородки. — Будь ласка, пані! — вигукнув він, розпливаючись в усмішці. — В нашій конторі завжди є дуже багатий вибір обслуговуючого персоналу для собак найрізноманітніших і найблагородніших порід. Ви їх усіх бачите перед собою. Кожного з них можна назвати найщирішим другом звірів, фахівцем свого собачого діла, ентузіастом, так би мовити, кімнатного й декоративного собаківництва. Всі вони обізнані з правилами хорошої поведінки, мають вишукані манери й прекрасно виховані… Встать, охламони! — прошипів він, повернувшись до коротульок, які сиділи на лавочці. Всі слухняно встали. — Кланяйтеся пані! Всі вклонилися. І Незнайко теж. — Вам залишається, пані, вибрати того, хто більше сподобається. — Справа тут не в мені, — сказала хазяйка. — Я хотіла б, щоб няня сподобалась моїм чарівним крихіткам… Ну-бо, Роландику, — звернулася вона до пуделя, — покажи, любенький, хто тобі більше подобається. З цими словами вона зняла повідок з нашийника пуделя. Звільнившись від прив'язі, пудель спроквола пішов до коротульок і почав обнюхувати кожного. Підійшовши до Незнайка, він чомусь дуже зацікавився його черевиками: довго обнюхував їх, після чого задер голову, лизнув Незнайка прямо в щоку й сів перед ним на підлогу. — Ти не помилився, Роландику? — спитала хазяйка. — Тобі й справді подобається цей?.. Ану, подивимось, що скаже Мімі. Служниця нагнулась і спустила на підлогу маленького собачку. Собачка покотився на своїх коротеньких ніжках прямо до Незнайка й теж сів біля його ніг. — Дивіться, і Мімі вибрала цього! — усміхнулася служниця. Незнайко присів і почав гладити обох собак. — Скажіть, голубе, — спитала хазяйка, — ви й справді любите тварин? — Душі в них не чую! — признався Незнайко. — В такому разі я беру вас. Працівник контори записав Незнайкове ім'я, а також ім'я й адресу хазяйки, яку, до речі, звали пані Мінога, після чого сказав, що Незнайко повинен заплатити за послуги контори фертинг, коли ж у нього немає грошей, то щоб приніс, тільки-но одержить платню. На цьому формальності були закінчені, й Незнайко пішов з контори в супроводі обох собак, а також пані Міноги та служниці. В домі, де тепер Незнайко мав жити, його поселили у світлій, просторій кімнаті, стіни якої були прикрашені портретами Роланда, Мімішки і якихось інших собак. Посеред кімнати стояло троє ліжок. Двоє були більші — на них спали Роланд і Незнайко. Третє ліжко було менше — на ньому спала Мімішка. Біля стіни була дзеркальна шафа, в якій зберігались собачі фуфайки, шубки, попонки, жилетки, нічні піжамки, а також вечірні панталончики для Мімі. Найвідповідальнішим ділом, яке доручили Незнайкові, було купання собак. Для цього в домі була спеціальна кімната з двома ваннами. Одна ванна, більша, — для Роланда, друга, менша — для Мімі. Мімішку доводилося купати тричі на день: уранці, опівдні і ввечері. А Роланд купався лише вранці, бо перед купанням йому неодмінно треба було розпускати косички, а це забирало багато часу. Якщо ж коси не розпускати, то, намокнувши у воді, вони збилися б, і собака не мав би такого шикарного вигляду. Після ранкового купання собак одразу доводилося вести в собачу перукарню, де Роландові знову заплітали кіски, підстригали морду й хвіст, відновлюючи порушену красу. Мімішці в цей же час підвивали щипцями кучерики, змащували шерсть бриоліном, щоб вона красиво блищала, підфарбовували чорною фарбою вії, підмальовували синькою очі, щоб вони здавалися більшими й виразнішими. З перукарні собаки повертались у супроводі Незнайка додому, потім він вів їх прямо в спальню до пані Міноги, яка на цей час вставала з постелі. Побажавши собакам доброго ранку й поцілувавши їх у морди, хазяйка розпитувала Незнайка, як вони провели ніч, тоді відпускала їх снідати, наказавши Незнайкові краще дивитися за ними. Після сніданку Незнайко з Мімішкою і Роландом ішли заведеним порядком у собачий парк, де в цей час гуляли й інші собаки із своїми няньками. Після прогулянки наставала пора вдруге купати Мімішку, а Роланд розважався тим, що ловив у саду цвіркунів і коників. Потім усі троє ішли в собачий ресторан обідати. Пообідавши, собаки відпочивали годинки півтори, а Незнайко в цей час пильнував, щоб їх не кусали мухи. Після відпочинку всі троє гуляли по місту. Мімішка і особливо Роланд були великими любителями бродити вулицями, а надто в центрі міста, де вони могли досхочу розглядати стрічних пішоходів. Гомін натовпу, шум автомобілів, а також найрізноманітніші запахи від перехожих, які вловлював тонкий нюх собак, — все це давало їм незбагненне, тільки собакам доступне задоволення. Вернувшися з прогулянки, собаки робили фіззарядку, тобто бігали за Незнайком по саду, стрибали через кущі й квіткові клумби. Такі вправи вважалися дуже корисними для собачого самопочуття, хоч і не дуже подобались садівникові, в обов'язки якого входило стежити за садом. Після фіззарядки був відпочинок, під час якого Незнайко заповняв так званий собачий журнал. У цей журнал записувались усі більш-менш значні і навіть незначні події з життя Роланда та Мімішки. Нарешті наставала пора вечеряти, після чого час проводили по-різному. Коли у пані Міноги була звана вечеря, то Незнайко приводив Мімі й Роланда в кімнати, щоб гості могли помилуватися собаками. Коли Мінога їхала в театр, то неодмінно брала з собою і Мімішку, бо в той час була мода тягати по театрах своїх кімнатних цуциків. Усіх, хто з'являвся в театр або на концерт без собаки, вважали нещасними злиднями і сміялися з них. У такі вечори Незнайко опікувався тільки Роландом, і вони вдвох ішли в спортивний собачий зал або в плавальний басейн, де дивилися якесь собаче змагання, або вирушали в дрянингський «Тупичок» і провідували хворого Козлика. Треба сказати, що Незнайко ніколи не забував про свого хворого друга. Не минало й дня, щоб він не заскочив до нього хоча б на хвилинку. Як завжди, це вдавалося зробити в час післяобідньої прогулянки. Щоразу, обідаючи з собаками, Незнайко не з'їдав свою порцію до кінця, а ховав у кишеню то пиріжок, то котлетку, то окрайчик хліба і ніс усе це голодному Козликові. Першого ж дня він звернувся до пані Міноги з проханням заплатити йому хоча б за тиждень наперед, бо йому треба помогти хворому приятелеві, який перебував у дрянингській нічліжці. Пані Мінога сказала, що тепер він живе в багатому домі, у товаристві пристойних собак, і йому не личить водити компанію із злидарем Козликом, який навіть свого житла не має, а спить у чужій нічліжці. — Ні про яких таких Козликів я не хочу й чути! — сказала вона. — Якщо ж ви при мені або при Мімішці з Роландом вимовите якесь непристойне слово на взірець «нічліжки», я вас звільню. Що ж до платні, то ви одержуватимете її раз на тиждень, тільки не наперед, а як мине тиждень. Справді, як тільки минув тиждень, хазяйка заплатила Незнайкові п'ять фертингів. Для нього це була велика радість. Другого дня, під час післяобідньої прогулянки з собаками, він зайшов у лікарню і запросив до Козлика лікаря. Лікар уважно оглянув хворого й сказав, що його найкраще було б покласти в лікарню, бо хвороба дуже запущена. Довідавшись, що за лікування в лікарні доведеться заплатити двадцять фертингів Незнайко страшенно засмутився і сказав, що він одержує всього лиш п'ять фертингів на тиждень і йому потрібен буде цілий місяць, щоб зібрати таку суму. Коли протягти ще місяць, то хворому вже не допоможе ніяка медицина, — мовив лікар. — Щоб врятувати його, потрібне негайне лікування. Він дістав олівець і клаптик паперу й почав робити якісь розрахунки. — Ось, — сказав нарешті він. — Я приходитиму двічі на тиждень і робитиму хворому уколи. За кожний візит будете платити мені по півтора фертинга. Решта грошей піде на ліки. Думаю, тижнів за три ми зможемо поставити хворого на ноги. Він одразу ж виписав багато рецептів. Тут були різні медикаменти як для прийому всередину, так і зовнішні: вітаміни різних сортів, антибіотики, синтоміцинова емульсія для прикладання до розпухлої шиї, а також стрептоцид, пірамідон і новокаїн. Лікування справді пройшло успішно, і за два тижні лікар дозволив Козликові вставати, а ще за тиждень сказав, що тепер йому приходити нема потреби, бо хворий зовсім видужав; йому конче треба тільки добре харчуватися, щоб відновити сили. Це був радісний день як для самого Козлика, так і для Незнайка. Вони сиділи на полиці в дрянингському «Тупичку» і мріяли. Тепер нам не треба буде витрачати гроші па оплату лікаря і ліків, — казав Незнайко. — Ти будеш краще харчуватися, а коли сили твої відновляться, теж знайдеш якусь хорошу постійну роботу. — О, це було б чудово! — щасливо усміхаючись, мовив Козлик. На підлозі біля них лежали Роланд з Мімішкою і, здавалося, прислухались до їхньої розмови. Насправді ж вони ні до чого не прислухались, а підстерігали пацюка, який ховався від них під полицею. Роланд з природи був чудовим ловцем пацюків, тому він з величезним задоволенням ходив з Незнайком у дрянингську нічліжку, де саме повітря, здавалося, було просякнуте пацючим смородом. Опинившись з Незнайком у нічліжці і спіймавши пацюка, Роланд звичайно не загризав його, а, лише придушивши трохи, віддавав погратися Мімішці. Мімішка вищала й бігала, тримаючи пацюка в зубах, потім на хвилиночку відпускала його і вдавала, ніби дивиться вбік, а коли пацюк намагався втекти, знову ловила його. Все це страшенно розважало мешканців нічліжки, які тепер щодня з нетерпінням чекали, коли прийде Незнайко із своїми собаками. Радість Незнайка й Козлика була недовгою. Пані Мінога вже давно звернула увагу на те, що від її улюбленої Мімішки почало чомусь тхнути пацюками. Запідозривши недобре, вона подзвонила по телефону в контору розшуку й дала завдання простежити, де буває Незнайко, гуляючи з собаками. Власник контори доручив що справу досвідченому сищику панові Біглю, який невідступно слідкував за Незнайком три дні, після чого подав докладний звіт про його дії. Вивчивши звіт, власник контори розшуку повідомив Міногу про точну адресу дрянингського готелю і час, коли Незнайко буває там із довіреними йому собаками. Діставши цю звістку, пані Мінога мало не зомліла. Дізнавшись від покоївки, що Незнайко недавно пішов на прогулянку, вона негайно викликала з розшукної контори сищика Бігля і звеліла йому відвезти її разом з покоївкою туди, де він бачив Незнайка з її улюбленцями. І ось саме в ту мить, коли Незнайко й Козлик мріяли, а Мімішка гралася з пацюком, якого щойно спіймав для неї Роланд, двері відчинились, і в нічліжці з'явилась пані Мінога в супроводі покоївки й сищика Бігля. Побачивши Роланда, який розлігся на брудній підлозі біля ніг Незнайка, і свою улюблену Мімішку з огидним пацюком у зубах, пані Мінога заверещала і, закотивши очі, впала на підлогу. Сищик перелякався і, взявши Міногу за талію, почав щосили трясти її, а покоївка тим часом бризкала їй на обличчя одеколоном. Нарешті пані Мінога опритомніла і, побачивши, що Мімішка все ще бавиться пацюком, закричала: — Ах, заберіть же від неї цього мерзотного, цього гидкого пацюка! Дайте мені сюди! Дайте зараз же! Сищик Бігль миттю підскочив до Мімішки і, відібравши у неї напівдохлого пацюка, шанобливо подав хазяйці. — Що це? Ідіть геть! — завищала Мінога, відпихаючи від себе пацюка і тіпаючись усім тілом. — Навіщо ви тицяєте мені цю огидну, мерзотну тварюку? Ідіть геть, кажуть вам! — Ви ж самі сказали «дайте»! Я думав, вам хочеться пацюка, — розгублено промимрив Бігль. — Нащо мені пацюк? Я сказала, дайте Мімішку, дурна ви тварина! Сищик шпурнув пацюка на підлогу і, впіймавши Мімішку, подав хазяйці. — Ах ти бідна моя лапочка! Мімочка моя! Моя красунечка! — заголосила господипя, притискаючи Мімішку до грудей і цілуючи її прямо в ніс. — Хто дав тобі цього огидного пацюка? Це він? — закричала вона, показуючи на Незнайка. — Це він привів тебе в це жахливе звіряче лігво? Роланде! Ти чого лежиш на брудній підлозі? Хіба ти не бачиш, скільки там бруду, паскудна ти тварино! Марш зараз же до мене! Покоївка схопила Роланда за нашийник і потягла до хазяйки. — Ходімо зараз же звідси! — кричала Мінога. — Тут бруд! Тут мікроби! Собаки захворіти можуть! А ви, мерзенна тварино, ви звільнені! — закричала вона, звернувшись до Незнайка. — Не смійте з'являтися до мене! Я не потерплю, щоб ви водили собак по різних розбійницьких кублах! Я вас до суду віддам, недолюдок, мерзотна ви істота! Вона галасувала доти, доки зникла за дверима із своїми собаками. Незнайко не міг навіть слова сказати на свій захист. Та й що він міг сказати?
Розділ двадцять сьомий
ПІД МОСТОМ

⇐ Предыдущая 20 21 22 23 242526 27 28 29 Следующая ⇒