Annotation 2 страница

— Гей, Пістрявенький, здрастуй! — гукнув Незнайко, коли Бруднуля підійшов зовсім близько. — Поглянь-но, а в нас уже автомобіль є! — Пхе, диво яке! У Гвинтика й Шпунтика автомобіль кращий, ніж ваш, — відповів Бруднуля. Він зупинився, засунув руки в кишені своїх сірих штанів і заходився оглядати переднє колесо автомобіля. — А от і неправда, — сказала Кнопочка. — Цей автомобіль такий же, як у Гвинтика й Шпунтика. І, крім того, в Незнайка чарівна паличка є. — Подумаєш, дивина! — знову відповів Пістрявенький. — Я, коли захочу, в мене буде сто чарівних паличок. — Чому ж у тебе їх нема? — запитав Незнайко. — А тому, що я не хочу. Незнайко побачив, що його нічим не здивуєш, і сказав: — Ми збираємось мандрувати. Хочеш поїхати з нами? — Гаразд, — погодився Пістрявенький. — Умовили. Він одчинив дверці, заліз в автомобіль і гордовито вмостився на задньому сидінні. — Ну, можна рушати? — спитав Незнайко. — Рушай, рушай! — сказала Кнопочка. — Та ти рушай, тільки не вбивай до смерті, — додав Пістрявенький. Незнайко повернув ключик на щитку приладів автомобіля і натиснув ногою на педаль стартера. Стартер скреготнув, наче заскріб по залізу, й мотор загурчав, працюючи на холостому ходу. Давши мотору прогрітися, Незнайко витиснув зчеплення, ввімкнув коробку передач і, відпустивши зчеплення, дав газ. Машина рушила. Незнайко спокійно крутив колесо керма, вмикаючи то першу швидкість, то другу, додавав і збавляв газ, примушуючи машину їхати то швидше, то повільніше. Хоча він і сам не розумів, для чого переводить той чи інший важіль, натискуючи ту чи іншу педаль, але робив щоразу те, що треба було, й ні разу не помилився. Це пояснювалося, звичайно, тим, що, завдяки чарівній паличці, він одразу навчився правити автомобілем і правив, як досвідчений шофер, котрий навіть не думає, що треба перемикати й на що натискувати, а робить усе за звичкою, машинально. Проїжджаючи по вулицях, Незнайко навмисне натискував кнопку сигналу й гучно трубив, щоб привернути до себе увагу мешканців. Йому хотілося, щоб усі бачили, як він хоробро сидить за кермом і нічого не боїться. Проте мешканці Квіткового міста думали, що це їздять Гвинтик та Шпунтик, і ніхто не звертав на Незнайка уваги. Поки автомобіль кружляв по місту, Кнопочка розпочала розмову з Бруднулею: — Ти, Пістрявенький, як видно, ще не вмивався сьогодні? — Ого, ще як умивався! — Чому ж ти такий брудний? — Значить, знову замурзався. — Доведеться тобі ще раз умитися, тому що такого брудного не можемо взяти в подорож. — А як це так «не можемо»? Самі умовили їхати, а тепер раптом «не можемо»! — обурився Пістрявенький. Незнайко тим часом виїхав з міста і, під'їхавши до Огіркової річки, звернув на міст. У кінці мосту Кнопочка сказала: — Ану зупини машину. Зараз Пістрявенький буде вмиватися в річці. Незнайко під'їхав до берега й зупинив машину. — Я протестую! — обурювався Пістрявенький. — Нема такого правила, щоб двічі на день умиватися! — Ну, якщо не хочеш, то доведеться тобі тут залишитися. Ми без тебе поїдемо, — суворо сказав Незнайко. — Це ж як — без мене? Що ж я, по-вашому, повинен назад пішки плентатись? У такому випадку везіть мене напад, туди, де взяли. Інакше я не згодний. — Ну гаразд, дідько з ним, нехай їде брудний, — сказав Незнайко. — Не повертатися ж нам через нього назад. — А якщо ми приїдемо до якогось чужого міста і всі побачать, що ми привезли з собою такого бруднульку? Нам же самим доведеться за нього червоніти, — сказала Кнопочка. — Правильно, — погодився Незнайко. — Треба таки вмитися, Пістрявенький. Давайте, друзі, всі троє вмиємось, гаразд? Почувши, що вмиватися треба буде не одному, Пістрявенький заспокоївся і сказав: — Як же тут умиватися? Ні мила, ні рушника нема. — Не хвилюйся, — сказав Незнайко, — все буде. Він махнув чарівною паличкою — з'явилося три брусочки мила й три рушники. Пістрявенький хотів здивуватися, але згадав про своє правило нічому не дивуватись, і мовчки пішов до річки. За кілька хвилин усі троє вже були вмиті й мчали на автомобілі до лісу. Кнопочка, як і раніше, сиділа спереду, поруч з Незнайком, а Пістрявенький ззаду, поряд з голубим ящиком. Дорога була звивиста й не зовсім гладенька. В деяких місцях з-під землі стирчало товсте коріння дерев, іноді траплялися рівчаки й вибої. У таких місцях Незнайко заздалегідь зменшував швидкість, щоб не дуже трясло. Кнопочка весь час оглядалась назад і з усмішкою позирала на Пістрявенького. Їй подобалося, що він став таким чистеньким і рум'яним. — От бачиш, як гарно, — говорила вона. — Самому ж приємно, коли вмиєшся. Пістрявенький сердито відвертався і навіть дивитися не хотів на Кнопочку. — Ну, досить дутися, це нечемно, — сказала Кнопочка. — Там у тебе поряд морозиво в голубому ящику. — А, то це морозиво! — зрадів Пістрявенький. — А я дивувався, що то за ящик? Він дістав з ящика три порції морозива. Всі почали їсти. Незнайкові довелося виконувати одразу дві роботи: їсти морозиво й правити машиною. Однією рукою він тримав кермове колесо, а в другій у нього було морозиво, яке він старанно лизав язиком. Захопившись морозивом, Незнайко не побачив попереду вибоїни й не встиг своєчасно зменшити швидкість. Машину трясонуло так сильно, що Пістрявенький підскочив догори й ненароком проковтнув усю порцію морозива зразу. В руках у нього залишилася тільки паличка. — Ти, братику, тихше! — сказав він Незнайкові. — Через тебе я проковтнув усе морозиво. — Не біда, — відповів Незнайко. — Можеш узяти собі другу порцію. — Гаразд, — заспокоївся Пістрявенький і дістав з ящика морозиво. Кнопочка сказала: — А ти, Незнайку, краще не їж морозива. Це відволікає увагу, і ми можемо потрапити в аварію. — А ти теж не їж, — відповів Незнайко, — тому що мене це теж відволікає. — Гаразд, я не буду, — погодилася Кнопочка. — А я буду, тому що сиджу ззаду й нікого не відволікаю, — сказав Пістрявенький. Незабаром вони виїхали з лісу, й машина помчала полем. Дорога йшла вгору, й нашим мандрівникам здавалося, що вони вже дісталися до самого краю землі, бо за горою, окрім неба, нічого не було видно. — Треба було нам їхати в інший бік, тому що з цього боку земля, як бачите, вже кінчається, — сказав Незнайко. — Так, — підтвердив Пістрявенький. — Трошки не розрахували. Ти на всяк випадок збав швидкість, а то не встигнеш загальмувати, й ми полетимо догори ногами. А найкраще повертай та поїдемо назад подалі од гріха. — Ні, — відповів Незнайко. — Я давно вже хотів подивитися, що починається там, де кінчається земля. Поки вони розмовляли, підйом закінчився, і перед очима мандрівників знову відкрився широкий краєвид. Унизу розстилалася широка долина, праворуч височіли пагорби, порослі зеленою травою і густими чагарниками. Удалині темнів ліс. Уся долина рясніла золотими кульбабами та синіми волошками. Особливо багато було білих квітів, котрі в коротульок звались «березовою кашею». Цієї «каші» було так багато, що земля місцями здавалась укритою снігом. Коли наші подорожні побачили перед собою стільки краси, в них аж дух перехопило від радості. — Виявляється, земля тут ще не кінчається, — сказав Незнайко. — Так, — підхопив Пістрявенький. — Земля виявилась більшою, ніж ми гадали. Таким чином, нами зроблено важливе наукове відкриття, і з цієї нагоди можна з'їсти ще одну порцію морозива. З цими словами він засунув руку в голубий ящик, витяг з нього нову порцію морозива й заходився їсти. Дорога пішла згори, й машина побігла швидше. Та скоро почався новий підйом, і мандрівникам знову стало здаватися, що вони опинилися на краю землі, але, як тільки підйом закінчився, перед ними розстелилась нова широчінь. Так повторювалось кілька разів. — Кажуть, що земля безконечна і в який бік не поїдеш, кінця не буде, — сказала Кнопочка. — Я гадаю, що це неправильно, — відповів Незнайко. — Ми, коротульки, дуже маленькі і не можем охопити своїм маленьким зором великих речей, тому вони й здаються нам безконечними. — Я теж так гадаю, — підхопив Пістрявенький. — По-моєму, у всього є кінець. От, наприклад, у цьому ящику багато морозива, але в мене є підозра, що і йому скоро настане кінець. Розмовляючи таким чином, Незнайко і його супутники мчали все далі й не помітили, як домчали до перехрестя доріг. Тут Незнайко зупинив машину, щоб вияснити, куди їхати далі: прямо, праворуч чи ліворуч. Біля перехрестя стояв стовп, а на ньому було три стрілки з написами. На стрілці, яка показувала прямо, було написано: «Кам'яне місто». На стрілці, яка показувала ліворуч, було написано: «Земляне місто». Й, нарешті, на стрілці, яка показувала праворуч, — «Сонячне місто». — Ясна річ, — сказав Незнайко, — Кам'яне місто — це місто, збудоване з каменю. Земляне місто — це місто з землі, там усі будинки земляні. — А Сонячне місто, виходить, по-твоєму, зроблене з сонця — так, чи що? — з насмішкою запитав Пістрявенький. — Може бути, — відповів Незнайко. — Цього не може бути, тому що сонце дуже гаряче і з нього не можна будувати будинки, — розсудливо сказала Кнопочка. — А от ми поїдемо туди й побачимо, — сказав Незнайко. — Краще поїдьмо спочатку до Кам'яного міста, — запропонувала Кнопочка. — Дуже цікаво подивитись на кам'яні будинки. — А мені от хочеться глянути на земляні будинки. Цікаво, як у них коротульки живуть, — сказав Пістрявенький. — Нічого цікавого нема. Поїдемо до Сонячного міста — і все, — одрубав Незнайко. — Як — усе? Ти чого тут розпоряджаєшся? — обурився Пістрявенький. — Разом поїхали, значить, разом і вирішувати повинні. Вони стали вирішувати разом, але однаково не могли ні до чого домовитись. — Краще не будемо сперечатися, а підождемо. Хай який-небудь випадок підкаже нам, в який бік їхати, — запропонувала Кнопочка. Незнайко й Пістрявенький перестали сперечатись. У цей час ліворуч на дорозі з'явився автомобіль. Він промайнув перед очима мандрівників і зник у тому напрямку, який показувала стріла з написом «Сонячне місто». — От бачите, — сказав Незнайко, — цей випадок показує, що нам теж треба їхати до Сонячного міста. Але ви не журіться. Спочатку ми побуваємо в Сонячному місті, а потім можемо завернути до Кам'яного і до Земляного. Сказавши це, він знову завів мотор, повернув кермо праворуч, і машина помчала далі.
Розділ шостий
Пригоди починаються

Після повороту дорога пішла значно рівніша й ширша. Було помітно, що автомашини тут їздили частіше. Скоро назустріч нашим мандрівникам трапився автомобіль. Він промчав так швидко, що ніхто не встиг як слід розгледіти його. Через деякий час їх наздогнав другий автомобіль, і Незнайко побачив, що він був якоїсь незнайомої конструкції: низенький, довгий, з блискучими фарами, пофарбований у яскраво-зелений колір. Водій висунувся з машини, з цікавістю глянув на Незнайків автомобіль, після чого збільшив швидкість і зник удалині. Дорога петляла між пагорбами, йшла то лісом, то полем. Несподівано мандрівники опинились біля ріки. Попереду заблищала вода, а над водою з одного берега на другий перекинувся міст. Посеред ріки, розтинаючи носом хвилі, ішов пароплав. У нього була велика труба, а з труби валили хмари диму. — Дивіться, пароплав! — закричала Кнопочка і заплескала в долоні від радості. Вона ні разу не бачила справжнього пароплава, тому що не бувала ніде, окрім Квіткового міста, а по Огірковій річці пароплави не ходили. Проте Кнопочка відразу догадалася, що це пароплав, бо часто бачила його на картинках у книжках. — Давайте зупинимось і подивимось, — сказав Незнайко. Виїхавши на середину мосту, Незнайко зупинив машину. Всі вилізли й, спершись на поручні моста, стали дивитись. На палубі пароплава було багато пасажирів-коротульок. Одні з них сиділи на лавочках уздовж бортів і милувалися красивими берегами, другі розмовляли між собою і навіть про щось сперечалися, треті прогулювалися. Були ще й такі, котрі тихо дрімали, влаштувавшись у м'яких кріслах з відкидними спинками. У цих кріслах дуже зручно було сидіти, задравши вгору ноги. Коли пароплав проходив під мостом, Незнайкові, Кнопочці й Пістрявенькому було дуже добре видно всіх пасажирів на палубі. Несподівано міст окутався клубами диму, що валив з труби пароплава. Незнайко закашлявся, задихаючись від диму, але все-таки побіг на другий бік мосту, щоб подивитись услід пароплаву. Кнопочка й Пістрявенький побігли за ним. Коли дим розвіявся, пароплав уже був далеко. За хвилину наші подорожні знову сиділи в автомобілі і їхали далі. Незнайко весь час згадував про пароплав і не > переставав дивуватися. — Оце-то пароплав! Ніколи не повірив би, що таке здоровидло може по воді плавати.
Кнопочка теж дивувалась. А Пістрявенький спочатку хотів здивуватися, але потім згадав своє правило нічому не дивуватись і сказав: — Теж мені диво — пароплав! Просто великий човен. — Ти ще сказав би: просто велике корито! — відповів Незнайко. — Чому — корито? Якби було корито, я і сказав би — корито, а я кажу — човен. — Слухай, Пістрявенький, ти краще мене не сердь! Водія, не можна нервувати, коли він за кермом сидить, бо станеться аварія. — Виходить, я маю казати неправду, якщо ти сидиш за кермом? — Яку неправду? Ніби я вчу тебе казати неправду! — спалахнув Незнайко. — Слухай, Кнопочко, скажи йому, а то я за себе не відповідаю! — Замовкни, Пістрявенький, — сказала Кнопочка. — Охота тобі за дрібниці сперечатися! — Добрі мені дрібниці: назвав пароплав коритом! — гарячкував Незнайко. — Я сказав — човен, а не корито, — відповів Пістрявенький. — Ну я прошу тебе, Пістрявенький, перестань. Краще їж морозиво, — вмовляла його Кнопочка. Пістрявенький знову взявся за морозиво й на часинку замовк. Машина, як і раніше, мчала серед ланів та лугів. Перед очима подорожніх відкривались усе нові далі. Через деякий час попереду показалася залізниця, уздовж якої стояли телеграфні стовпи з напнутими між ними електричними дротами. Вдалині пихкотів паровоз і тягнув за собою цілу валку вагонів. Труба в цього паровоза стирчала не вгору, а була загнута назад. Тому-то, коли з труби виривалася пара, вона вилітала назад, і реактивна сила штовхала паровоз вперед. Так він і рухався. — Дивіться, поїзд! Поїзд! — захоплено закричала Кнопочка. Вона вперше бачила поїзд, але впізнала його по картинці, так як і пароплав. — Диви, справді-таки поїзд! — здивувався Незнайко. Пістрявенький, який і цього разу вирішив не дивуватися, сказав: — Пхи, дивина — поїзд! Поставили будиночки на колеса, самі залізли в них і раденькі, а паровоз тягне. — Слухай, Кнопочко, що це таке? Знову він мені нерви псує! — вигукнув Незнайко. Пістрявенький презирливо пирхнув: — Подумаєш, який ніжний: «нерви»! — Я ось як дам тобі! — розсердився Незнайко. — Тихше, тихше! Що це за слово «дам»? — обурилась Кнопочка. — А чого він на мене каже — ніжний? — Ти, Пістрявенький, не повинен обзивати його ніжним, — сказала Кнопочка. — Це негарно. — Що ж тут негарного? — заперечив Пістрявенький. — Ось як дам, то знатимеш, що негарного! — бурчав Незнайко. — Я за себе не відповідаю! Дорога, по якій мчав автомобіль, перетинала залізницю, і Незнайко, засперечавшись з Пістрявеньким, надто пізно втямив, що, переїжджаючи через рейки, він може попасти прямо під паровоз. Він вирішив їхати швидше, щоб устигнути перетнути залізничне полотно раніше, ніж до цього місця підійде поїзд, але чим ближче під'їжджав до залізничної колії, тим ясніше бачив, що опиниться на переїзді одночасно з паровозом. Побачивши, що паровоз зовсім близько й що машина летить прямо під його колеса, Незнайко судорожно вчепився в кермо й сказав: — Ну от! Я ж казав, що буде аварія! Бачачи, що паровоз мчить прямо на них, Кнопочка від жаху стиснулась і затулила очі руками. Пістрявенький скочив на ноги і, не знаючи, що йому робити, стукнув Незнайка кулаком по маківці і закричав: — Стій, телепню! Що ти робиш? Розуміючи, що гальмувати однаково пізно, й побачивши, що проскочити перед паровозом уже не пощастить, Незнайко став діяти кермом. У ту мить, коли здавалося, що зіткнення зовсім неминуче, він повернув праворуч і вискочив із своєю машиною на залізничне полотно перед паровозом. Автомобіль застрибав по шпалах, а за ним слідом, важко пихкаючи, як величезне зле чудовисько, гнався паровоз. Сидячи ззаду, Пістрявенький відчував, як його обдає теплом від паровоза. Поряд з ним підскакував на сидінні ящик л морозивом. Пістрявенький боявся, щоб морозиво не вискочило з машини, тому однією рукою тримав ящик, а другою держався за спинку сидіння. — Незнайку, любий, натисни! — тремтячим од страху голосом просив Пістрявенький. — Слово честі, більше ніколи з тобою не сперечатимусь.

Незнайко натискав на всі педалі, але не міг збільшити швидкості. Звернути вбік він теж не міг, тому що залізнична колія йшла по крутому насипу і з'їхати вниз було неможливо. Відчувши, що зіткнення не сталося, Кнопочка розплющила очі й, обернувшись назад, побачила паровоз, який переслідував їх по п'ятах. На паровозі теж лише в цю мить помітили автомобіль. Кнопочка бачила, як з вікна паровозної будки виглянув машиніст-коротулька й навіть роззявив од подиву рота, коли побачив, що попереду мчить автомашина. Отетерівши з переляку, він смикнув за підйом і став давати тривожні свистки, потім відкрив клапан, і з-під коліс паровоза виклубочилася на_всі боки_пара. Боячись, щоб його не ошпарило, Пістрявенький сховався під сидіння. Скинувши пару, машиніст увімкнув гальма, і поїзд почав повільно стишувати хід. Автомобіль, їдучи з попередньою швидкістю, став вириватися вперед. Відстань між ним і паровозом збільшилась, але Незнайко не помічав цього. Побачивши, що попереду залізничний насип був не такий крутий, як раніше, він звернув убік, і машина полетіла вниз. Наткнувшись на купину, вона раптово зупинилася, так що Кнопочка й Незнайко замалим не порозбивали лоби, а Пістрявенький за інерцією вилетів з-під сидіння разом з голубим ящиком. Пролетівши над машиною догори ногами, він вдарився об землю й лишився лежати нерухомо. Поїзд у цей час теж зупинився. Пасажири повискакували з вагонів, стали розпитувати одне в одного, що трапилось, але ніхто нічого не знав. Деякі з них спустилися з насипу й підбігли до Незнайка та його супутників. Побачивши, що Пістрявенький лежить нерухомо, всі обступили його. Хтось сказав, що треба скропити йому обличчя холодною водою, — тоді він отямиться. Та Пістрявенький, тільки-но почув про холодну воду, одразу схопився на ноги, очманіло подивився навколо і запитав заїкаючись: — А де мо-мо-морозиво? — Мо-мо-морозиво тут, — відповіла Кнопочка, також заїкаючись від пережитих хвилювань. — То-то-тоді я спокійний, — відповів Пістрявенький. Він підбадьорився, підняв із землі ящик і поставив його назад у машину. В цей час од паровоза прибіг помічник машиніста. — Чи всі цілі? — закричав він здалека. — Ніхто не поранений? — Ніхто, — відповів Незнайко. — Все благополучно. — От і добре, бо машиніст до смерті перелякався, коли побачив, що ви попереду скачете. Досі не може до тями прийти, — сказав помічник. — А ви куди їдете? — поцікавився Незнайко. — Поїзд іде до Сонячного міста, — відповів помічник. — Ми теж до Сонячного міста, — зрадів Незнайко. — У такому випадку вам треба їхати по шосе, — сердито сказав помічник. — Хто ж їздить на автомобілі по залізниці. — Та ми і їхали по шосе, а Пістрявенький сказав… Тобто спершу ми дивилися на пароплав… такий, знаєте, великий пароплав… Незнайко почав докладно розповідати про пароплав і про те, як він засперечався з Пістрявеньким, але в цей час пролунав паровозний свисток. — Прошу вибачення, — перебив Незнайка помічник, — нам пора йти, бо поїзд не повинен запізнюватися. Іншим разом ми охоче послухаємо вашу розповідь. По цій мові він побіг до паровоза, який уже розводив пари. Пасажири кинулися до своїх вагонів. — Стривайте, яким іншим разом? — кричав Незнайко. — Іншим разом ми ще, може, й не зустрінемось! Але ніхто не слухав його. Поїзд рушив, і деяким коротулькам довелося вскакувати у свій вагон на ходу. — Ну от! — ображено вигукнув Незнайко. — Не могли зачекати трошки. Адже найцікавішого я так і не розповів.
Розділ сьомий
Мандрівка триває

Повернувшись на шосе, Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький мандрували собі далі. Пістрявенький, як і раніше, сидів ззаду й залюбки ласував морозивом. Він говорив, що дуже перехвилювався, коли вилетів з машини, а морозиво заспокійливо діє на нього. Кнопочка згадувала, як вона злякалась паровоза, а Незнайко захоплено розповідав, як він догадався в найостаннішу мить повернути машину, щоб уникнути зіткнення. — Дивлюся, — сказав він, — прямо під паровоз летимо! Збільшити швидкість не можна, гальмувати пізно… Ну, думаю, зараз усім каюк!.. І раптом мені в голову щось ударило: повернути треба… — Це я тебе по голові вдарив, — обізвався Пістрявенький. — Я злякався, розумієш… — Розумієш, ти мене знову починаєш сердити! — зауважив Незнайко. — Ну мовчу, мовчу! Тепер я знаю, що не можна сердити водія, коли він сидить за кермом. У цей час наших мандрівників знову наздогнав автомобіль. Він був яскраво-жовтого кольору. В ньому їхали двоє коротульок. Той, який сидів за кермом, навмисне збавив швидкість, щоб оглянути Незнайкову машину. Коротулька, який сидів з ним поруч, уважно подивився на Пістрявенького й сказав з посмішкою: — А тобі, голубчику, не завадило б трошки вмитися. Вони обидва зареготали, після чого водій збільшив швидкість, і машина пішла вперед. Незнайко й Кнопочка оглянулись назад і побачили, що на щоках, на лобі, на носі й навіть на вухах у Пістрявенького з'явилися брудні плями й смужки. — Що з тобою? — здивувався Незнайко. — Ти ж умивався недавно. — Як недавно? Зовсім давно, — відповів Пістрявенький. — Але ж ми разом з тобою вмивалися. То чому ж ми чисті? — запитала Кнопочка. — Сказала! — усміхнувся Пістрявенький. — Ви спереду сидите, а я ззаду. От на мене вся пилюка й летить. — Якщо ми спереду, то на нас іще більше пилюки має попадати, — сказав Незнайко. — Ну, я не знаю, як це у вас там виходить, — махнув рукою Пістрявенький. Насправді, звичайно, в усьому була винувата пилюка. Вона не дуже пристає до обличчя, коли воно не липке, але в Пістрявенького обличчя було липке, тому що він безперестанку їв морозиво, яке розставало в нього в руках і розмазувалось по щоках, по носі, навіть по вухах, залишаючи повсюди мокрі смуги. До цих смуг добре прилипала дорожна пилюка. Смуги поступово підсихали разом з прилиплою до них пилюкою, і таким чином на обличчі збиралася грязюка. — Доведеться тобі, Пістрявенький, знову вмитися, як тільки трапиться по дорозі ставок або річка, — сказала Кнопочка. — Зовсім не цікаво, щоб з нас кожен сміявся! — А хто дав їм право з нас сміятися? — обурився Пістрявенький. — Якби ми їх наздогнали, то я показав би їм, як сміятися! Шкода тільки, що ми повземо, як черепахи! — Хто черепахи? Ми черепахи? — образився Незнайко. — Звичайно, — відповів Пістрявенький. — Спробуй-но дожени цю жовту машину! Бачиш, як вона далеко втекла. Жовтий автомобіль і справді виднівся вдалині маленькою цяткою. — Дурниці! — відповів Незнайко. — Зараз доженемо. Він заходився переводити важелі, натискувати на кнопки, педалі. Машина поїхала швидше, але не могла наздогнати жовтий автомобіль, що мчав попереду. — Ну, де нам тягатися з ними! — підбурював Незнайка Пістрявенький. — Не та система! — Нічого, — відповідав Незнайко. — От побачиш! Зараз я підогрію більше… — Облиш краще, Незнайку, бо знову в аварію попадемо, — сказала Кнопочка. — Заспокойся, нікуди ми не попадемо, — безтурботно сказав Незнайко. Незнайко підігрів більше. Це теж не допомогло. Скоро, проте, дорога пішла вниз. Водій жовтої машини став трохи пригальмовувати, щоб машина не дуже розганялася на спуску. Незнайко, навпаки, відпустив гальма, і його машина покотилася дедалі швидше й швидше. Попереду, під горою, протікала ріка. Через неї вів дерев'яний міст. Він був вузенький, так що могли розминутися тільки дві машини. До того ж посеред мосту, невідомо з якої причини, зупинилася вантажна машина. Але Незнайко не звернув на неї уваги і хвалькувато сказав Пістрявенькому: — Зараз дожену! — Дожени, дожени! Я йому скажу, кому з нас треба вмитися! — відповів Пістрявенький. Водій жовтої машини спустився на гальмах з гори, в'їхав на міст і зупинився поряд з вантажною машиною, щоб запитати водія, чому він зупинився й чи не потрібна допомога. Скотившись на великій швидкості з гори й вискочивши на міст, Незнайко несподівано побачив, що обидві машини загородили проїзд, і тепер уже не можна було звернути вбік, бо перешкоджали поручні мосту. З переляку в Незнайка похолола спина. Тисяча речей пригадалася йому за одну мить, і справа кінчилася б, напевно, сумно, якби він не згадав про чарівну паличку. В ту хвилину, коли вони вже були біля вантажної машини й Кнопочка, очікуючи страшного удару, знову затулила руками очі, Незнайко схопив чарівну паличку й, махнувши нею, швидко сказав: — Хочу, щоб ми перестрибнули через ці машини! Одразу ж автомобіль підстрибнув угору, та так високо, що в Незнайка перехопило віддих. Він глянув униз і подумав: «Що, як бухнемося з такої висоти! Мабуть, і кісток не позбираєм! » І знову, махнувши паличкою, він сказав: — Хочу, щоб ми летіли, як на літаку! Й одразу ж в автомобіля з'явилися маленькі крила, і він полетів над землею все вище й вище. В той же час ззаду почувся крик. Незнайко озирнувся і побачив, що Пістрявенький випав з машини й теліпався позаду в повітрі, вчепившись руками за бампер. Узявши в зуби чарівну паличку, Незнайко переліз через спинку переднього сидіння і, вхопивши Пістрявенького за курточку, намагався втягнути його назад у машину. Але це виявилось йому не по силі, бо тягнути можна було однією рукою, а другою доводилося триматися за кузов машини. Побачивши, що Пістрявенький геть знемагає, Незнайко хотів сказати Кнопочці: «Візьми в мене з рота паличку й скажи, щоб машина спустилася вниз». Але тому, що в нього в зубах була паличка, то замість цих слів вийшло: — Фіжми в жене ж вота хахичку й фи-фи-фи… Звичайно, Кнопочка не могла нічого второпати й запитала: — Що? — Фофофи, аф фи, фафочка! Незнайко так сердито блиснув очима, що Кнопочка одразу зрозуміла, що ці слова мали означати: «Поможи, ах ти, мавпочка! » Вона швидко перелізла на заднє сидіння й допомогла Незнайкові втягти Пістрявенького в машину. Пістрявенький сів на своєму місці. Він так перелякався, що на деякий час йому відібрало язик. Незнайко знову сів за кермо й, глянувши вниз, побачив, що вони забралися на страшенну височінь. Унизу вузенькою стрічкою петляла дорога, по якій вони щойно їхали. Відчувши, що в нього починає перехоплювати віддих од сильного зустрічного вітру, Незнайко махнув паличкою і сказав: — Хочу, щоб ми спустилися знову на землю… Егей! Тільки не так швидко! — закричав він, відчуваючи, що машина рухнула вниз, ніби провалилась у повітряну яму. Машина стала знижуватися плавно. Деякий час вона летіла над дорогою, спускаючись усе нижче; нарешті колеса торкнулися землі, але так м'яко, що не відчулося навіть поштовху. Крила з машини зникли. Пістрявенький потроху оговтався і знову взявся за морозиво. Невдовзі наших мандрівників наздогнав інший автомобіль. Шофер повів свою машину поряд з Незнайковою і затіяв розмову. — Що це за автомашина, якої конструкції? — запитав він. — Це конструкція Гвинтика й Шпунтика, — відповів Незнайко. — А на чому працює — на дьогті чи на мазуті? — На газованій воді з сиропом. З води, розумієш, виділяється газ, попадає в циліндр і штовхає поршень, який через передачу крутить колеса. А сироп — для змазки, — пояснив Незнайко. — Отож я їду ззаду й чую, неначе сиропом пахне, — сказав шофер. — А твоя машина теж на газованій воді? — запитав Незнайко. — Ні, моя на спирті. В циліндр, розумієш, усмоктуються випари спирту і спалахують від електричної іскри. Пари, згоряючи, розширюються і штовхають поршень, а поршень крутить колеса. Щоб потужність була більшою, у машині роблять кілька циліндрів. У мене, наприклад, чотири циліндри, але бувають і восьмициліндрові. Машина може працювати й на бензині, але від бензину в повітрі лишається не дуже приємний запах. Од спирту ж ніякого запаху не залишається. А то є машини, котрі працюють на мазуті, так ті — фе-е! Шофер навіть поморщив носа й покрутив головою. — А Сонячне місто ще далеко? — запитала Кнопочка. — Сонячне? Ні, тепер уже недалеко. — А чому воно зветься Сонячним? Там будинки, чи що, із сонця? — спитав Незнайко. — Ні, — засміявся шофер. — Його назвали Сонячним тому, що там завжди гарна погода й завжди світить сонце. — Невже ніколи-ніколи хмар не буває? — здивувався Незнайко. — Чому не буває? Бувають, — відповів шофер. — Але наші вчені придумали такий порошок: як тільки з'являться хмари, їх посиплять цим порошком, і вони одразу зникнуть. Це все, братику, хімія! — Як же хмари посипати порошком? — Ну, піднімуться вгору на літаку й посиплять. — Але ж без хмар і дощу не буде, — сказала Кнопочка. — А для дощу є інший порошок, — відповів шофер. — Посиплють трошки цього порошку, й одразу почнеться дощ. Тільки дощ ми робимо там, де треба — в садах, на городах. У місті теж робимо дощ, тільки не вдень, а вночі, щоб нікому не заважав. А коли треба квіти полити на вулиці, то просто поливаємо з гумової кишки. — Видно, в Сонячному місті розумні коротульки живуть? — сказав Незнайко. — О, в Сонячному місті всі мешканці такі розумні, що ніяк і не збагнути! — А ви теж у Сонячному місті живете? — запитала Кнопочка. — Еге, я теж, — сказав шофер. Відповівши так, він став обдумувати свої слова і, обдумавши як слід, зрозумів, що, розхваливши мешканців Сонячного міста, він розхвалив і себе. Знітившись од своїх хвастощів, він почервонів, як редиска, й сказав, щоб приховати збентеженість: — Ну, мені час. До побачення! — І, натиснувши на педаль, швидко поїхав уперед. — Може, він і хороший коротулька, а може, й просто хвалько, — сказав Незнайко. — Не дуже віриться в те, що він тут про порошок молов. Кнопочка сказала: — Він почервонів наприкінці, а це означає, що в нього совість ще не зовсім пропала. А якщо совість є, то він може виправитись.
Розділ восьмий
Циркулина й Планетарка

Дорога знову пішла вгору, а коли підйом закінчився, перед очима мандрівників відкрилась картина, якої нікому з них раніше не доводилось бачити. Можна було подумати, що хтось велетенський забрався на текстильну фабрику й розкатав по землі тисячі сувоїв яскравих полотен. Найдальші пагорби були ніби застелені смужками ситцю у дрібну цяточку: чорну, білу, жовту, зелену, червону. Ближче лежали смужки в горошину. Вони лежали так щільно одна до одної, що закривали всю землю. Ще ближче земля була покрита великими різнокольоровими смугами. Особливо яскраво виділялися жовті й червоні круги, що так і виблискували серед зелених полів. — Наче хтось нарочито розкреслив землю циркулем і пофарбував, — сказала Кнопочка. — Кому ж це заманулося розкреслювати землю циркулем? — відповів Незнайко. — Ось під'їдемо ближче — дізнаємось. Що нижче спускався автомобіль згори, то гірше було видно круги, а потім вони й зовсім зникли. Дорога, по якій мчала машина, стала рівною, мов лісова просіка. Обабіч її тягнулися зарості маку. Це було схоже на те, як би ми з вами їхали лісом, тільки тут замість стовбурів дерев стояли довгі зелені стебла, а вгорі спалахували на сонечку червоні квіти маку. Потім машина поїхала серед заростів моркви, полуниць, жовтої кульбаби. Потім знову почалися зарості маку. — Тут, мабуть, якісь макоїди живуть, — сказав Пістрявенький. — Це які ще макоїди? — запитав Незнайко.. — Ну, котрі мак люблять. Це вони, напевно, посіяли тут усе: — і мак, і моркву. — Хто ж це стане так багатенно сіяти? Цього й за вік не з'їсти. Скоро автомобіль виїхав із макових заростей, і наші мандрівники побачили недалеко від дороги якусь дивовижну машину, що скидалася чи то на механічну снігочистку, чи на трактор. Ця снігочистка повільно ходила по колу й косила траву. Незнайко навіть зупинив автомобіль, щоб подивитися, як вона працює. Підійшовши ближче, наші подорожні побачили, що в передній частині був механізм, схожий на машинку, яка стриже волосся. Ця машина безперервно стригла траву, яка одразу потрапляла під ніж. Цей ніж безперервно сік траву на шматочки, після чого вона попадала на рухому стрічку, пливла вгору й опинялася між двома зубчастими барабанами, які швидко оберталися й ніби жували її зубами. Пережована трава зникала всередині механізму. Земля позаду машини виявлялася зораною, тому можна було подумати, що всередині механізму є плуг, але зверху його не було видно. Ззаду були прироблені механічні граблі, які розпушували зорану землю, неначе борона. Збоку на машині був напис: «Циркулина». Але найдивніше було те, що машиною ніхто не керував… Місце за кермом було порожнє. Незнайко і його товариші старанно оглянули машину з усіх боків, але не виявили ніяких ознак живої істоти. — Оце так штука! — сказав Пістрявенький. Він уже хотів був здивуватися, але вчасно схаменувся й замовк. Кнопочка, яка не дуже цікавилась машинами, сказала, що вже пора їхати далі. Та Незнайко будь-що хотів таки дізнатись, у чому тут річ. Придивившись уважніше, він помітив, що серед поля стояв стовп, на який було намотано металевий трос. Кінець цього троса було прив'язано збоку до машини, яка ходила, таким чином, по колу, мов на прив'язі. Трос поступово розмотувався і довшав, завдяки чому машина описувала дедалі більші кола. — Ах, он в чому тут річ! — зрадів Незнайко. — Ану подивимося, що буде, коли весь трос розмотається. Чекати довелось не дуже довго. Машина описала останнє, найбільше коло, сама зупинилась і загула: «Ту-у! Ту-у! Ту-у! » Наче у відповідь на ці гудки, звідкись здалеку пролунав свист. Гудки припинилися. За хвилину почулося стрекотання, і наші мандрівники побачили коротульку, котрий їхав на якомусь кумедному мотоциклі на гусеничному ходу. Зіскочивши з мотоцикла, коротулька привітно поздоровкався з мандрівниками й запитав: — Ви, мабуть, зацікавились роботою Циркулини? — Це — сінокосилка, чи що? — спитав Незнайко. — Ні, це так званий універсальний круговий самохідний посадочний комбайн, — сказав коротулька. — Цей комбайн скошує траву, потім зорює землю плугом, саджає зерна за допомогою механічної саджалки, що є всередині, і, нарешті, боронує. Але це ще не все. Ви вже, напевно, помітили, що скошена трава надходить усередину комбайна. Там вона подрібнюється, розтирається, змішується з хімічним добривом і зразу ж загортається в землю, завдяки чому створюється так зване комбіноване добриво, дуже корисне для рослин. Разом з добривом у землю при оранці вноситься активоване підживлення, яке сприяє швидшому проростанню посівів, завдяки чому нам вдається збирати два, три й навіть чотири врожаї за літо. Я забув сказати, що в передній частині машини, якраз за ріжучим пристроєм є ще пилосос. Його призначення — всмоктувати насіння бур'янів, яке може бути на землі разом з пилом. Насіння бур'янів розтирається жорнами й також іде на удобрення. В розтертому вигляді воно прорости не може й тому для посівів уже не страшне. Таким чином, комбайн не тільки оре, сіє і боронує — він ще удобрює землю, вносить підживлення і бореться з бур'янами. Тому він і називається універсальним. — А для чого машина прив'язана до стовпа? — спитав Незнайко. — Для того, щоб вона могла працювати без машиніста, — сказав коротулька. — Трос, яким її прив'язано до стовпа, приєднаний до кермового управління. Залежно від натягу троса кермо встановлюється таким чином, що машина робить більші й менші кола. Як тільки трос розмотається повністю, машина автоматично зупиняється і починає подавати гудки. Зачувши гудки, машиніст під'їжджає до комбайна й переводить його на іншу ділянку. З цими словами машиніст-коротулька відчепив троса, сів за кермо ті під'їхав на комбайні до іншого стовпа. Тут він прив'язав комбайн до троса, зліз на землю і свиснув двічі в свисток. Комбайн загудів і закружляв навколо стовпа, розорюючи землю. — От цікаво! — вигукнув Незнайко. — Невже машина може розуміти свистки? Звідкіля вона знає, що треба їхати, коли ви свиснете? — Машина, звичайно, нічого розуміти не може, — сказав машиніст. — Але, якщо ви вивчали фізику, то повинні знати, що звук передається за допомогою коливання повітря. У механізмі комбайна є такий прилад, який перетворює повітряні звукові коливання в електричну енергію, а з допомогою електричної енергії уже можна вмикати той чи інший механізм комбайна. Так, наприклад, за допомогою одного свистка вмикається гальмо, за допомогою двох свистків заводиться мотор. Три свистки вмикають механізм лівого повороту, чотири — правого. В цей час звідкись здалека долинули гудки: «Ту-у! Ту-у! Ту-у! » — О, — сказав машиніст, — Планетарка закінчила роботу. Треба поспішати. Хочете побачити Планетарку? Це недалеко, за хвилину домчимо. Усі погодились і вже хотіли сідати в машину, та коротулька сказав, що краще їхати всім на його мотоциклі. Здивовані мандрівники побачили, що в мотоциклі таке довге сидіння, на якому можуть уміститися всі четверо. Першим сів машиніст, за ним — Незнайко, потім Кнопочка, останнім — Пістрявенький. Коротулька завів мотор, і мотоцикл заюзував по землі з такою швидкістю, що в усіх перехопило дихання. Справді, за хвилину чи півтори вони були біля другого комбайна, котрий зупинився, закінчивши обробіток круглого поля. Орудуючи свистком, машиніст перегнав машину до другого стовпа й пустив у хід. Збоку на машині було написано гарними літерами: «Планетарка».

⇐ Предыдущая 28 29 30 31 323334 35 36 37 Следующая ⇒