Annotation 15 страница

Знищивши Товариство гігантських рослин, пан Спрутс одразу відчув велику полегкість. Тепер він уже був певен, що бідняки не вийдуть з покори у багачів, бо не зможуть використати гігантське насіння, яке назавжди лишиться на поверхні Місяця в ракеті. Однак він дуже скоро зрозумів, що коли жителі далекої планети Землі послали на Місяць один космічний корабель, то вони можуть послати і другий. Поклявшись, що не допустить на Місяць ніяких земних прибульців з їхнім проклятим, як він висловився, насінням, пан Спрутс покликав до себе найкращих місячних астрономів і запитав, чи можуть вони за допомогою своїх астрономічних приладів виявити наближення до Місяця космічного корабля. Астрономи сказали, що кожне, навіть невеличке космічне тіло, як-от метеор чи міжпланетний корабель, можна виявити за допомогою гравітонного телескопа. За допомогою іншого приладу, який називається гравітонним локатором, астрономи можуть вимірювати відстань до космічного корабля, а також швидкість і напрям його руху. Цього цілком досить, щоб заздалегідь передбачити, коли й навіть де, в якому місці місячної поверхні, сяде корабель. Пообіцявши місячним астрономам значну суму грошей, пан Спрутс наказав їм безперервно стежити за планетою Земля і, коли в міжпланетному просторі появиться якесь підозріле тіло, як, наприклад, космічний корабель, одразу ж доповісти йому. Відтоді найдосконаліший гравітонний телескоп давилонської обсерваторії був спрямований до найближчої до Місяця планети, тобто, просто кажучи, до Землі. Слід сказати, що гравітонний телескоп зовсім не схожий на звичайний оптичний телескоп, у який ми можемо роздивлятися зорі чи планети своїми очима. Гравітонний телескоп — це складний пристрій, схожий на телевізор, він має велику, розширену в кінці трубу, яка легко обертається і може бути спрямована в будь-яку частину місячного неба. Ця труба, або рупор, сплетена з тонесеньких металевих проводів, є антеною, що вловлює хвилі тяжіння, або так звані гравітони, які розсіюються в усі боки від будь-якого космічного тіла. Тільки-но ця трубчаста, або, як її інакше називають, рупорна, антена вловить хвилі тяжіння, телевізійний екран освітлюється, і на ньому виникає зображення кривої лінії. З кривизни цієї лінії і з того, як вона розміститься на екрані, можна судити про величину космічного тіла, за яким стежать. Увімкнувши гравітонний локатор, можна одразу ж дістати відомості про точну відстань до цього тіла, а також про швидкість його руху. З того часу як головний гравітонний телескоп давилонської обсерваторії спрямували на Землю, астрономам вдалося виявити кілька дрібних космічних тіл. Не тільки розміри, а й швидкість і напрям їхнього руху свідчили про те, що це були звичайні метеори. Однак невдовзі по сусідству з планетою Земля астрономи помітили космічне тіло, яке, здавалося їм, поводилося трохи дивно. Тіло це віддалялось од Землі, але швидкість його чомусь не зменшувалась, а зростала. Це суперечило законам небесної механіки, за якими швидкість тіла, що рухається поблизу планети, могла збільшуватись тільки в тому разі, коли б тіло наближалося до планети. Оскільки ж тіло не наближалось, а віддалялося від Землі, швидкість його мала зменшуватись. Таке прискорення руху могло пояснюватись притяганням якоїсь іншої великої планети, але поблизу Землі ніякої іншої планети не було, тож лишалося припустити, що виявлене тіло набирало прискорення під впливом якоїсь внутрішньої сили, що була в ньому самому. Джерелом такої сили міг бути діючий реактивний двигун, і коли це так, то виявлене космічне тіло було не що інше, як космічна ракета. Провадячи свої спостереження далі, давилонські астрономи впевнилися, що космічний предмет, який полонив їхню увагу, поступово набрав швидкість, достатню для того, щоб з часом вийти із сфери земного притягання. Розрахувавши траєкторію, тобто лінію польоту тіла, яке рухалося в міжпланетному просторі, астрономи дійшли висновку, що воно летить до Місяця. Про це негайно доповіли панові Спрутсу. Пан Спрутс велів провадити астрономічні спостереження далі, а тоді подзвонив по телефону головному поліцейському комісарові Ржиглю і повідомив, що має прибути космічний корабель в коротульками на борту, і з ними треба якнайшвидше розправитись, бо вони мають намір сіяти скрізь гігантське насіння і підбурювати бідняків до непокори багачам. Головний поліцейський комісар Ржигль запевнив, що всі потрібні заходи будуть вжиті, але просив повідомити про час, коли може прибути космічний корабель на Місяць, про місце, де можуть висадитись космонавти і про те, скільки приблизно їх може бути. Всі ці відомості конче потрібні, — сказав він, — щоб як слід підготуватися до зустрічі космічних гостей і вдарити по них так, щоб вони не встигли отямитись. — Я звелю, щоб усі потрібні відомості були своєчасно вам доставлені, — відповів пан Спрутс. Тим часові місячні астрономи вели свої спостереження далі й невдовзі помітили, що космічне тіло вийшло із сфери притягання Землі. Однак політ його був не зовсім точний, і якийсь час навіть здавалося, що воно пролетить повз Місяць, але скоро було помічено, що воно трохи уповільнило свій політ і зробило невеличкий поворот, унаслідок чого курс його став точніший. Такий маневр у космосі могло здійснити тільки кероване тіло, і в давилонських астрономів не лишалося більше сумнівів у тому, що перед ними космічна ракета, а не якась випадкова комета чи метеор. Тепер космічна ракета була вже зовсім близько від Місяця, і за показаннями гравітонних приладів можна було досить точно визначити її вагу та об'єм. Порівнявши здобуті цифрові матеріали і зробивши деякі розрахунки, давилонські астрономи дійшли висновку, що в ракеті могло вміщатися від десяти до двадцяти, а може, й до тридцяти пасажирів. Поки що неможливо було визначити хоч приблизно місце посадки космічного корабля, бо підлетівши на достатню відстань, він не пішов на посадку, а почав облітати довкола Місяця. Астрономи одразу догадалися, що прибулі космонавти вирішили вибрати найзручніше місце для посадки й тому перейшли на орбітальний, тобто круговий, політ. Місячні астрономи не помилилися в своєму здогаді. Знайко, Фуксія і Рибка заздалегідь домовилися, що не робитимуть посадку доти, поки не знайдуть на місячній поверхні космічного корабля, на якому прилетіли Незнайко та Пончик. Вони знали, що корабель цей треба шукати в районі місячного моря Ясності, але їм довелося не менш як два десятки разів облетіти Місяць, перш ніж вони знайшли ракету, що самітно стояла на березі скам'янілого моря. Пролетівши ще кілька разів по тій же орбіті і встановивши точно, де стоїть ракета на місячній поверхні, космонавти зробили необхідні розрахунки, а тоді запустили електронну саморегулюючу машину, яка в потрібний час увімкнула гальмовий механізм. Посадку здійснили надзвичайно точно, завдяки чому нова ракета опустилась на поверхню Місяця недалеко від старої. Окрім Знайка, Фуксії та Рибки, в екіпажі корабля були механіки Гвинтик і Шпунтик, професор Зірочка, астроном Скелко, інженер Клепка, архітектор Кубик, художник Тюбик, музикант Гусля й лікар Пілюлька. Тільки-но корабель сів, Знайко, який був командиром, звелів чотирьом космонавтам, а саме: Гвинтикові, Шпунтикові, Фуксії і Рибці надіти космічні скафандри й вирушити на розвідку. Перше, що треба було зробити розвідувальному загону, — це обстежити ракету НІП (так домовилися скорочено називати ракету, якою прилетіли Незнайко й Пончик, на відміну від другої ракети, яку вирішили скорочено називати по імені головних її конструкторів Фуксії і Рибки ракетою ФІР). Надягнувши скафандри, космонавти, призначені в розвідувальний загін, попрямували на чолі із Знайком до ракети НІП і проникли в неї. Ретельно обшукавши всі каюти, кабіни, відсіки та інші допоміжні приміщення, розвідники впевнилися, що Незнайка та Пончика в ракеті нема. Разом з тим вони побачили, що в кораблі не стало двох скафандрів. Від уваги розвідувального загону не уникло й те, що всі продукти, які були в харчовому відсіці, геть з'їдено. Це змусило Знайка та його супутників зробити висновок, що Незнайко й Пончик лишалися в ракеті, поки не прикінчили всіх запасів продовольства, після чого вирішили покинути своє сховище й подалися на пошуки їжі. Наказавши Фуксії і Рибці, а також Гвинтикові й Шпунтикові ретельно перевірити роботу всіх механізмів і скласти докладний опис усіх пошкоджень, Знайко покинув ракету. Опинившись на поверхні Місяця, він почав оглядатися довкола, намагаючись догадатися, в якому напрямку могли піти Незнайко та Пончик. Прямо перед ним лежала рівнина, схожа на нерухомо застигле море, а вдалині видніли вогненно-червоні гори. По праву руку були такі самі гори, по ліву руку до горизонту тяглися скам'янілі хвилі. Обернувшись назад, Знайко побачив гори, що нагадали йому мильну піну або розстелені на землі хмари. На верхів'ях гір сяяли гігантські брили гірського кришталю. Недалеко від скупчення цих хмарних гір видніла гігантська пірамідальна чи конусоподібна гора. Від її підніжжя до пригорка, на якому стояв Знайко, тяглася світла й пряма, мов сонячний промінь, доріжка. «Якщо вони й пішли кудись, покинувши ракету, то, безперечно, цією доріжкою», — подумав Знайко. Дійшовши такої думки, він одразу по радіотелефону дав Кубикові, Тюбикові, Зірочці, Скелку й інженерові Клепці наказ узяти з собою пристосування, щоб лазити по горах, і йти слідом за ним до пірамідальної гори. Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко і Клепка миттю надягли скафандри. Кожен узяв альпеншток, причепив до пояса льодоруб і моток міцного капронового шнура, а Скелко, крім того, підвісив на спину свій телескоп, з яким звичайно не розлучався. Вибравшись із ракети, Кубик, Тюбик, Зірочка і Скелко рушили по місячній доріжці, стараючись якнайскоріше догнати Знайка, який пішов уперед. Що ж до Клепки, то цей тип, вискочивши з шлюзової камери, зробив кілька неорганізованих стрибків біля ракети, ніби хотів перестрибнути через неї, а тоді пострибав доріжкою, та так швидко, що кількома стрибками обігнав Знайка. Він чудово знав, що на Місяці треба стримувати свої сили й розмірювати рухи, бо вага його тут ушестеро менша, ніж на Землі. Проте Клепка був такий коротулька, який і на Землі не міг посидіти спокійно. А опинившись на Місяці, він одразу відчув нестримне бажання бігати, стрибати, перекидатися, літати і взагалі чинити різні безглуздя. Можливо, це якраз був один з проявів впливу зменшення ваги на психіку коротульки. Побачивши ці карколомні стрибки, Знайко зрозумів, що припустився помилки, взявши Клепку на Місяць. Він зараз же велів йому вернутися в ракету, але Клепка зовсім не зважив на цей наказ і все перекидався. — Таке порушення дисципліни неприпустиме в космосі! — роздратовано пробурчав Знайко. — Ну, постривай, я тебе засаджу в ракету, тоді поскачеш! Саме в цей час Знайко побачив обіч доріжки космічний чобіт, що його Пончик скинув з ноги, коли біг з печери в ракету. Знайко навіть не одразу зрозумів, що то за річ, але, піднявши його, впевнився, що то просто чобіток від скафандра. Помітивши, як Знайко щось підняв, Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко й Клепка миттю підбігли до нього. — Друзі, ми на правильному шляху! — вигукнув Знайко, показуючи їм чобіт. Наша знахідка доводить, що Незнайко й Пончик проходили тут. Не міг же чобіт сам потрапити сюди. Шукаймо далі. Клепка вихопив у Знайка чобіт, почепив його на вістря альпенштока, підніс угору й побіг з ним уперед, розмахуючи наче прапором. Знайко тільки головою похитав, дивлячись на ці пустощі. Скоро мандрівники були в печері, на схилі пірамідальної гори. Заглибившись у печеру, вони досягли бурульчастого грота й вирішили ретельно його обшукати. Всі розбрелися серед велетенських крижаних бурульок, що звисали із стелі грота, й незабаром Тюбикові вдалося знайти другий космічний чобіток Пончика. — Другий чобіт! — закричав Тюбик, розмахуючи знайденим чоботом. Знайко і всі інші швиденько підбігли до Тюбика. — Обидві наші знахідки свідчать про те, що скоро ми знайдемо і самого хазяїна цих чобіт, — сказав Знайко. — Вперед, друзі! Всі пішли далі й невдовзі опинилися в тунелі з крижаним дном. Помітивши, що крижане дно тунеля косо йде вниз. Знайко велів мандрівникам зв'язатися вірьовкою, як це роблять альпіністи, переходячи через льодовики. Це було зроблено своєчасно. Не встигли вони прикріпити до поясів вірьовку і рушити в путь, як Клепка, що йшов попереду, посковзнувся на кризі й, упавши па спину, покотився вниз. Вірьовка в ту ж мить напнулася і потягла за собою інших мандрівників. — Ні з місця! Стійте! — закричав Знайко. — Впирайтеся альпенштоками в кригу! Всі почали впиратися стальними вістрями альпенштоків у кригу. Це затримало падіння. Підтягнувш до себе на вірьовці Клепку, Знайко розпорядився, щоб його прив'язали позаду всіх і не дозволяли вилазити наперед. Невдовзі нахил тунелю став такий крутий, що Знайко побоявся спускатися далі. — Далі не можна всім опускатися, — мовив вік. — Треба когось одного опустити на вірьовці. — Спустіть мене, — запропонував Скелко. — Можливо, я побачу щось у телескоп. Наказавши супутникам вирубати в кризі сходинки, Знайко зв'язав між собою мотки капронового шнура, так що вийшла довга вірьовка. Кінець цієї вірьовки він прив'язав до пояса Скелка і звелів йому обережно спускатися вниз. Всі інші космонавти стояли на крижаних сходинках і повільно відпускали вірьовку, пильнуючи, щоб вона не вислизнула з рук. Про свої враження Скелко повідомляв нагору по радіотелефону. — Нахил тунелю дедалі більший! — кричав він. — Стіни розширились… Спуск стає майже прямовисний… Бачу попереду світло… Спуск став прямовисним. Вишу над безоднею. Внизу туман. Хмари… Бачу щось у розривах хмар… — Що бачиш? — закричав, згоряючи від нетерпіння, Знайко. — Щось бачу, тільки не бачу що, — відповів Скелко. — Якась каламуть. Зараз спробую роздивитись у телескоп. Він довго не подавав ознак життя. Нарешті закричав: — Земля! Ура! Бачу землю!.. Бачу річку! Бачу зелене поле! Бачу дерева!.. Ліс! Він замовк, але за кілька хвилин знову почувся його голос: — Ура! Бачу будинки!.. Якийсь населений пункт бачу! Ура! — Ура-а-а! — закричали Знайко та Зірочка, а за ними й усі інші коротульки. Від радості вони ладні були кинутись один одному в обійми, але не могли випустити з рук вірьовку. А Скелко вже кричав: — Знову густі хмари!.. Нічого більше не видно? Якась імла! Тут стає дуже жарко! Піднімайте мене! Знайко і його друзі потягли Скелка вгору. Тепер мандрівники знову були всі разом і рушили у зворотну путь. Як тільки вони повернулися в ракету, Знайко провів екстрену нараду. Скелко розповів, що він бачив унизу якусь невідому землю з населеним пунктом. Можливо, то було велике місячне місто, але можливо, що й невеличке село. Цього Скелко не міг точно сказати, бо бачив у розривах хмар лише частину населеного пункту. Місто чи селище — це не має значення, — сказав Знайко. — Якщо там є населений пункт, то є й населення, а якщо це так, то ми повинні негайно летіти туди. Летіти ж можна на ракеті ФІР. Думаю, що вона вільно пройде через тунель. — Пройти вона пройде, — погодився професор Зірочка, — але як ми доставимо ракету до тунелю? Хоча сила тяжіння тут у шість раз менша, ніж на Землі, але ми не зрушимо з місця ракету, навіть якщо всі впряжемося в неї. — Ви забули про невагомість, дорогий друже, — усміхнувся Знайко. — Адже тепер у нас є прилад невагомості, який був установлений на ракеті НІП. — І правда! — вигукнув професор Зірочка. Фуксія розповіла, що ракета НІП цілком справна й зовсім не постраждала при посадці на Місяць, усі її механізми діють безвідмовно. Що стосується приладу невагомості, то він теж цілком справний. Знайко велів принести прилад невагомості і сказав: — Досить тільки ввімкнути цей прилад, і навколо ракети в радіусі приблизно тридцяти кроків виникне зона невагомості. Якщо ми прив'яжемо до ракети шнур завдовжки хоча б кроків сорок, то можна буде спокійно тягти за шнур, і ракета полетить за нами, ніби повітряна кулька на ниточці. — Це все ж таки треба перевірити, — сказала Рибка. — Зона невагомості на Місяці може бути значно більшою, ніж на Землі. Адже тут сила тяжіння менша. — Правильно! — вигукнув Зірочка. Він одразу ж заходився робити математичні обчислення, які показали, що шнур має бути утричі довший, тобто близько ста двадцяти кроків. Коли ж почали перевіряти на практиці, то виявилося, що цю цифру треба збільшити ще вдвоє. Коли вмикали прилад невагомості, то силу ваги можна було відчувати, лише перебуваючи приблизно за двісті сорок кроків від ракети. Нарешті практичну перевірку закінчили. До ракети прив'язали довгий капроновий шнур, і Знайко захотів особисто відбуксирувати її до печери. Взявши в руки кінець шнура й відійшовши від ракети на двісті сорок кроків, він подав по радіотелефону команду ввімкнути прилад невагомості. Фуксія одразу ввімкнула прилад. Втративши вагу, ракета повільно відокремилась від поверхні Місяця і піднялася вгору. Як відомо, всі речі, втрачаючи вагу, завжди піднімаються вгору (якщо вони, звісно, не закріплені). Адже, перебуваючи під впливом ваги, кожна річ ніби стискається або сплющується, хоча б і зовсім-зовсім трошечки. Але як тільки річ утратить вагу, вона ширшає, випростовується і тому відштовхується, як пружина, від поверхні, на якій стояла. Помітивши, що ракета піднялася на достатню висоту, Знайко тихесенько потягнув за шнур і, не поспішаючи, рушив по місячній доріжці. Ракета повернулась горизонтально і слухняно попливла над поверхнею Місяця. Правда, часом вона опускалась, але торкнувшись поверхні Місяця, відштовхувалась від неї і знову піднімалася вгору. Коротульки, що сиділи в ракеті, дивилися в ілюмінатори. Всі раділи, бачивши, як Знайко зовсім без будь-яких зусиль тягне величезну ракету на прив'язі. А проте їхня радість була передчасна. Знайко вже був недалеко від печери і вважав, що завдання виконано, але в цей час ракета знову опустилася вниз. Цього разу Знайко побачив, що вона не відштовхнулася від поверхні Місяця, і відчув, що йому стало важко її тягти, а ще за кілька кроків він і зовсім не міг зрушити її з місця. Впевнившись, що зусилля його марні, Знайко вирішив, що коротульки, які лишилися в ракеті, задумали з ним пожартувати, і закричав сердито: — Гей! Що там за жарти! Ви навіщо вимкнули прилад невагомості? — Прилад увімкнуто. Ніхто й не думав жартувати, — відповіла по радіотелефону Фуксія. — Ось я зараз подивлюся сам. Знайко швидко вернувся в ракету і заходився перевіряти прилад невагомості, але хоч скільки вмикав його, скільки вимикав, невагомість не виникала. — Що ж трапилось? — розгублено бурмотів Знайко. — Одне з двох: або вичерпалась енергія, випромінювана місячним каменем… — Або що? — нетерпляче запитав Зірочка. — Або що? Або що? — загомоніли коротульки, що з'юрмилися навкруг. Замість відповіді Знайко схопив прилад і, вибравшись з ракети, побіг назад, тобто в тому напрямку, де стояла ракета колись. — Держіть його! Він з досади, певно, збожеволів! — закричала Рибка. Інженер Клепка, а за ним і Зірочка вискочили з ракети й кинулися за Знайком. Відбігши від ракети кроків на сто, Знайко зупинився і ввімкнув прилад невагомості. Він одразу відчув, що виникла невагомість, і в ту ж мить помітив, як Клепка та Зірочка, що бігли за ним, відокремились від поверхні Місяця і полетіли вгору. Побачивши цей фантастичний стрибок, Знайко зараз же вимкнув невагомість, від чого Клепка та Зірочка знову поважчали, полетіли вниз і гепнулися на поверхню Місяця. Якби це трапилось на Землі, вони неодмінно покалічилися б, але тут сила тяжіння була менша, тож вони, як кажуть, відбулися тільки легким переляком.

Побачивши, що Клепка та Зірочка, мовби нічого й не сталося, схопились на ноги, Знайко побіг до ракети. Всі коротульки вилізли з ракети й чекали, що він їм скаже. Але Знайко нічого не сказав. Промчавши повз ракету, він підбіг до пірамідальної гори і ввімкнув прилад невагомості. Цього разу невагомості не було. — Ну що, Знайко? — питали коротульки, підбігаючи до нього. — Як ти поясниш це? — Що ж тут пояснювати? — розвів Знайко руками. — Ви самі бачили, що он там, вдалині, невагомість виникла. Отже, енергія місячного каменя не вичерпалась. А тут, біля гори, невагомість не виникає. Чи не означає це, що десь поблизу є речовина, яка поглинає енергію, яку виділяє місячний камінь, і не допускає виникнення невагомості. Не дослухавши до кінця Знайка, професор Зірочка підбіг до нього й почав обнімати. — Це без сумніву так і є, мій дорогий друже! — вигукнув він. — Ви, мій друже, великий учений! Вам належить честь відкриття не тільки місячного каменю, але й антикаменю: так я пропоную назвати цю нову речовину. — Але речовина ця ще не відкрита, — заперечив Знайко. — Відкрита, мій дорогий, відкрита! — закричав Зірочка. — Ви відкрили антикамінь, так би мовити, теоретично. Нам залишається тільки практично довести, що він є. Адже саме так багато чого відкривалося в науці. Теорія завжди освітлює шлях практиці. Без цього вона була б нічого не варта! — Де ж може бути цей антикамінь? — спитав Кубик. — Де нам шукати його? — Він може залягати десь під нами, в надрах Місяця або в надрах цієї гори. Недарма невагомість зникає поблизу гори, — сказав Знайко. — То його треба шукати! — гукнув Клепка. — Треба мерщій брати лопати й починати копати. Чого ж ми тут стоїмо? — На жаль, я мушу охолодити ваш запал, — сказали Рибка. — Що за гарячка, скажіть, будь ласка? Чого це вам припекло раптом копати? — Ну, щоб знайти антикамінь, звісно, — відповів Клепка. — А навіщо антикамінь? — Як навіщо? Щоб знищувати невагомість. — Нам, дорогий, треба не знищувати невагомість, а навпаки, створювати її, — сказала Рибка. — Без невагомості ми не зможемо зрушити з місця ракету, отже, не зможемо й полетіти на розшуки Незнайка та Пончика. — З Незнайком і Пончикові доведеться підождати, — відповів професор Зірочка. — Хоча ми зараз і не знаємо, яка від антикаменю буде для всіх нас користь, але повинні знайти цю дивовижну речовину. Ми повинні діяти насамперед в інтересах науки. Наука потребує жертв. — Яких жертв? — встряла в розмову Фуксія. — По-вашому, ми повинні принести Незнайка в жертву науці? Не буде цього! Ми спочатку вирушимо на розшуки наших бідолашних друзів, а потім можете шукати ваш антикамінь. — Погляньте на неї! — вигукнув Зірочка, показуюча пальцем на Фуксію. — Антикамінь такий же наш, як і ваш. Так говорити некультурно! — Некультурно показувати на інших пальцем! — сказала Рибка. Невідомо, чим би кінчилася ця суперечка, якби в неї не втрутився лікар Пілюлька. — Друзі! — сказав він. — Час обіду минув, коли не брати до уваги, що ми пропустили вечерю. Я заявляю категоричний протест проти такого порушення правил. На Місяці, як і на Землі, конче треба дотримуватися суворого режиму, бо нерегулярне харчування і несвоєчасний відпочинок призводять до всіляких захворювань, що особливо небажано в умовах космосу. Пора кінчати з безладдям, благодушністю, розхлябаністю і безтурботністю. Зараз же всі без розмов підуть вечеряти, а потім спати. Це сказав вам я, лікар Пілюлька, а коли сказав я, значить, так і буде, як я сказав! — Правильно! — підхопив Знайко. — Припинити зараз же різні розмови! На Місяці дисципліна насамперед! Прошу всіх вишикуватися в одну шеренгу. Ану, швиденько! Швиденько! І ти, Пілюлька, теж ставай… Так! Усі на місці? А тепер кроком руш у ракету приймати їжу!
Розділ тридцятий
БОРОТЬБА ПОЧИНАЄТЬСЯ

Так закінчився перший день, який Знайко і його друзі провели на Місяці. Кожен читач, мабуть, догадується, що під словом «день» треба розуміти зовсім не місячний день, що, як встановила наука, триває на поверхні Місяця близько чотирнадцяти земних діб, а звичайний земний день, що триває приблизно півдоби. Повечерявши, космонавти залишили ракету ФІР і організовано перейшли в ракету НІП. Лікар Пілюлька сказав, що в ракеті НІП умови для проживання кращі, там кожен може лягти спати в окремій каюті, в той час як у ракеті ФІР усі змушені тулитися в одній дванадцятимісній кабіні. Правда, самому лікареві Пілюльці було зручніше пильнувати за дотриманням режиму, коли всі розміщувалися в одній кабіні, але заради загального добра він вирішив поступитися особистими вигодами. — Однак майте на увазі, — пригрозив він, — я все одно час від часу прокидатимусь і робитиму нічний обхід. Ніякі порушення режиму не залишаться поза моєю увагою, так і знайте! Це сказав вам я, лікар Пілюлька, а лікар Пілюлька, як уже всім відомо, кидати слів на вітер не любить! Зробивши таке попередження, лікар Пілюлька забрався у свою каюту й заснув так міцно, що за всі вісім годин, відведені для сну, не прокинувся ні разу. Почувши богатирське хропіння, яке долинало з каюти Пілюльки, всі коротульки вилізли із своїх постель, і кожен узявся до якогось діла. Тюбик заходився малювати місячні пейзажі. Йому вже давно кортіло скинути скафандр і скоріше відобразити у фарбах все, що пощастило побачити на Місяці. Гусля узяв флейту й насвистував якісь дивні мелодії, що роїлись у нього в голові. Відчуваючи, що ці мелодії наче тікають від нього й не даються в руки, він схопив аркуш паперу, написав угорі «Космічна симфонія» і почав писати нотні знаки. Посвище, посвище на флейті і пише, потім знову посвище — і знову пише. Добряче йому дісталося б, якби Пілюлька прокинувся і почув усі ці мелодії. Кубик, не довго думаючи, почав створювати архітектурний проект обладнання під житло місячної печери. За цим проектом вхід у печеру закладався повітронепроникною стіною з герметичними дверима і шлюзовим пристосуванням, після чого печера наповнювалась повітрям. Стіни й стеля печери облицьовувались гранітом чи якимсь іншим красивим каменем. Недалеко від печери на місячній поверхні встановлювались сонячні батареї, що виробляли електроенергію, потрібну для освітлення та опалення приміщення. Всередині печера поступово переобладнувалась: з'явилися кімнати, коридори, зали, підвали, ліфти, телефонні будки, засіки, склади, фотолабораторії, науково-дослідні інститути й навіть підмісячна залізниця для зв'язку з іншими печерами. Проект швидко обростав новими й новими деталями. Гвинтик і Шпунтик думали, як доставити в печеру ракету й запустити її усередину Місяця. Довго думали й нарешті додумались приробити до ракети хвіст і колеса, щоб вони могли вільно котитися по Місяцю на зразок реактивного роликового трубольота. Єдине, до чого вони не могли додуматись, — це де взяти на Місяці колеса. Інженер Клепка, який вибився з останніх сил, стрибаючи по Місяцю у скафандрі, ніяких проектів не створював, а замість того вирішив з'ясувати, які вигоди дістає звичайний земний коротулька, потрапивши на Місяць, і яких зазнає незручностей. Продумавши все як слід і зробивши точний підрахунок, Клепка дійшов висновку, що, потрапивши на Місяць, космонавт має двадцять чотири вигоди, зате зазнає двісті п'ятдесят шість найрізноманітніших незручностей. Знайко і професор Зірочка билися, в цей час над іншим завданням, а саме — вирішували, які властивості повинен мати заново відкритий антикамінь. Виходячи з того, що ця речовина, очевидно, має властивості, протилежні тим, які має місячий камінь, вони дійшли висновку, що антикамінь скоріше прозорий, ніж непрозорий, скоріше фіолетовий чи синюватий, ніж жовтий, зеленуватий чи сіро-буро-малиновий; теплопровідність його скоріше погана, ніж добра, електропровідність же скоріше добра, ніж погана. Питома вага його скоріше невелика, ніж велика, температура плавлення скоріше низька, ніж висока, залягає він у надрах Місяця скоріше неглибоко, ніж глибоко. З мінералів, які можуть бути супутниками антикаменю, скоріше всього можна назвати місячний камінь, бо ж поклади чистого місячного каменю, взаємодіючи з космічними магнітними силами, могли б створювати стан невагомості, а це порушувало б стабільність верхніх шарів Місяця, що насправді скоріше не спостерігається, ніж спостерігається. Як Фуксію, так і Рибку найбільше цікавило питання, що треба зробити, щоб прилад невагомості почав діяти в нових умовах. Обміркувавши всебічно це питання, вони зробили висновок, що подолати сили протидії антикаменю можна лише збільшенням розмірів приладу невагомості, а для цього необхідно знайти досить великий кристал місячною каменю і взяти досить сильний магніт. Другого дня Знайкові та його друзям вдалося розкопати в глибині місячної печери потужні залягання місячного каменю. Умови залягання, як і передбачав професор Зірочка, свідчили про те, що у верхніх шарах Місяця цей мінерал зовсім не дивина. Вибравши найбільший кристал місячного каменю і взявши один з найсильніших магнітів, доставлених на Місяць ракетою, коротульки спробували сконструювати новий прилад невагомості, не виходячи з печери. Як і сподівалися Фуксія та Рибка, невагомість виникла, тільки-но кристал і магніт були зближені на достатню відстань. Коротульки, які були при цьому досліді, зараз же відокремились від дна печери й піднялися вгору. Плаваючи під стелею печери в найрізноманітніших позах, вони всіляко намагались опуститися вниз, але спроби їхні були марні. Одягнуті у важкі скафандри, вони не могли точно розрахувати рухи свого тіла й використати реактивні сили для переміщення в просторі. Загальний подив викликало те, що сам Знайко, а також професор Зірочка хтозна з яких причин не зазнали дії невагомості і мовби нічого й не сталося, працювали собі внизу. Вони переносили прилад невагомості з місця на місце, відходили від нього в далекі закутки печери, перевіряли за допомогою пружинних терезів, як змінюється сила тяжіння в різних місцях. Усі питали Знайка й Зірочку, чому на них не діє невагомість, але Знайко та Зірочка тільки посміювались тихенько і вдавали, ніби не чують запитань. Навтішавшись досхочу, вони призналися, що знайшли антикамінь, який і дає можливість їм зберігати вагу. Вимкнувши прилад невагомості, від чого всі коротульки одразу опустилися вниз, Знайко витрусив із свого рюкзака кілька дрібних камінців. Усі зацікавлено розглядали їх. Камінці були тверді, зовні схожі на кремінь, але, на відміну від кременю, не темно-сірого, а яскраво-фіолетового кольору, до того ж вони мали якусь енергію і тому притягались один до одного, як притягаються наелектризовані предмети або шматочки намагніченого заліза. Знайко сказав, що вони з великими труднощами відкололи ці камінчики від величезної брили, знайденої у глибині печери, бо антикамінь надзвичайно тверда речовина. — Чим же пояснюється дія антикаменю? Чому він дає можливість зберігати вагу? — розпитували коротульки. — Певно, енергія, що її виділяє антикамінь, створює в умовах невагомості зону, на яку дія невагомості не поширюється, — сказав Знайко. — Досить вам мати при собі невеличкий шматочок антикаменю, щоб навкруги утворилася така зона, й невагомість для вас уже буде не страшна. Ось дивіться. Зараз ми з вами зробимо дослід. Знайко роздав коротулькам шматочки антикаменю і ввімкнув прилад невагомості. Всі коротульки лишилися на місці, бо ніхто не відчув дії невагомості, й тільки Знайко, у якого не було жодного камінця, безпорадно повис у безповітряному просторі печери. — От бачите! — вигукнув Знайко. — Кожного з вас захищає від дії невагомості антикамінь. Але якщо я наближусь до когось із вас, то теж, напевно, опинюся в зоні вагомості й відчуватиму вагу. Точно розрахувавши рухи, Знайко махнув руками й підлетів до Пілюльки, який стояв поблизу. Опинившись поруч, він одразу відчув, як сила ваги ніби потягла його за ноги донизу. — Дивіться! — закричав він. — Тепер я, як і всі ви, твердо стою на ногах. Але якщо я спробую відійти від Пілюльки… Знайко ступив крок убік і, вийшовши з зони вагомості, яка оточувала Пілюльку, одразу ж полетів під стелю печери. Решту дня Знайко і його друзі використали на те, щоб забезпечити себе запасами місячного каменю і антикаменю. Частину цих запасів вони залишили в печері, другу частину повантажили в ракету ФІР. В ракету ФІР перенесли і насіння рослин, що зберігалося в ракеті НІП. На другий ранок призначили запуск ФІР усередину Місяця. Тепер це неважко було зробити. Встановивши ка борту ракети прилад невагомості й захистивши себе від дії невагомості антикаменем, космонавти легко перетягли ракету в бурульчастий грот, а звідти у крижаний тунель, що вів у глиб Місяця. Там ракету встановили на похилій крижаній підлозі тунелю. Кожен зайняв своє місце в ракеті і спуск почався. Спочатку Знайко ввімкнув основний прожектор у головній частині ракети, потім вимкнув прилад невагомості. Під впливом власної ваги ракета посунула вниз по крижаній підлозі тунелю, освітлюючи попереду собі дорогу. Не чекаючи, коли ракета розженеться надто сильно, Знайко знов увімкнув невагомість. Ракета, втративши вагу, рухалася вперед за інерцією. Стикаючись із крижаними стінами тунелю, від тертя з ними, вона поступово уповільнювала рух, і тоді Знайко знову вимкнув невагомість. Одразу почала діяти сила тяжіння, ракета прискорювала свій хід. Поступово нахил тунелю ставав крутіший і крутіший. Незабаром ракета вже не ковзала, а мовби летіла в провалля, далі й далі в глибину оболонки Місяця. Нарешті місячна оболонка закінчилась. Ракета вийшла з провалля і опинилася на просторі. Знайко глянув на годинник і з точністю до секунди записав у бортовий журнал час виходу з тунелю, після чого вимкнув прожектор. Навколо й без того стало ясно. Внизу все закривали густі хмари, проскочивши які, космонавти побачили землю, вкриту зеленими рівнинами й пагорбами, перетятими в різних напрямках рівними дорогами й звивистою стрічкою річки, що тяглася від краю і до краю. Скелко, який одразу ж припав оком до свого телескопа, оголосив, що бачить на обрії місто. Але то був не Давилон, куди попав Незнайко, а інше місячне місто — Фантомас. Хоча Знайко з друзями проник усередину Місяця крізь той самий отвір, що й Незнайко з Пончиком, але завдяки тому, що внутрішнє ядро Місяця безперервно оберталося, всі вони опинились над його поверхнею в різних місцях. Увімкнувши механізм повороту, Знайко перевів ракету в горизонтальне положення, потім увімкнув основний двигун і взяв курс на місто, що видніло вдалині. За кілька хвилин ракета вже кружляла над Фантомасом. Знайко, який ні на мить не відходив від пульта керування, час від часу дивився у великий призматичний бінокль, у який бачив не тільки будинки, але й автомобілі, трамваї, автобуси і навіть окремих пішоходів. Правда всі вони видавалися надзвичайно крихітними: кожен коротулька — з макове зернятко. Проте у Знайка був дуже гострий зір, і він розгледів з висоти, як ці крихітки вибігали з будинків, задирали вгору свої голівки й привітно махали ручками. — Вони бачать ракету! — радісно скрикнув Знайко. — Вони вітають нас! Невдовзі коротульки, що висипали з будинків, заповнили всі тротуари й бруківку. Тепер уже важко було щось роздивитися в загальній масі, і Знайкові здавалося, ніби вся вулиця хвилюється, вирує, клекоче. — Я не можу розгледіти, що вони там роблять! — закричав він, не одриваючись від бінокля. — Схоже, що б'ються! — відповів Скелко. У свій телескоп, який давав значно дужче збільшення, Скелко бачив, як на вулицях з'явилися загони поліцейських у блискучих металевих касках. Вони відтісняли коротульок, які юрмилися на бруківці, лупцювали їх кийками, заганяючи назад у будинки. — Так, так! — підтвердив Скелко схвильовано. — Схоже, що одні з них лупцюють інших! Знайко повів корабель на зниження, і Скелко побачив на дахах будинків поліцейських, озброєних гвинтівками. Спершу він подумав, що в руках у них просто палиці, але незабаром помітив, що з тих «палиць» ніби вилітають вогники спалахів з білими хмарками диму. — Це у них рушниці! — догадався він. — Вони в когось стріляють! — У «когось»! — іронічно посміхнувся Знайко. — Та вони в нас гатять! У цей час одному поліцейському вдалося влучити в ракету. Почувся дзвінкий удар. Ракета здригнулась і, втративши керування, почала перевертатись у повітрі. Куля не змогла пробити міцну стальну оболонку, але ж ракета була в стані невагомості, і тому поштовх від кулі став для неї особливо відчутним. Від раптової зміни курсу космонавти попадали із своїх місць. Всі розгубилися. Знайко отямився першим і, підскочивши до пульта керування, ввімкнув механізм повороту. Йому швидко вдалося припинити обертальний рух ракети й стабілізувати її політ. Упевнившись, що стрілянина внизу все ще триває, вій негайно збільшив швидкість і вивів ракету з-під обстрілу. Для місячних астрономів поява космічного корабля над містом Фантомасом не була несподіванкою. Свого часу вони точно визначили місце, де сіла ракета. Відтоді кілька десятків гравітонних телескопів, розкиданих у різних місячних містах, стежили за цією точкою місячного небосхилу. Дізнавшись, що космічний корабель зробив посадку, пан Спрутс одразу дав наказ посилити загони поліції у тих містах, поблизу яких можна було сподіватися появи космонавтів. Вжиті заходи допомогли: фантомаська поліція, як кажуть, не вдарила лицем в болото і в той момент, коли космічний корабель з'явився над Фантомасом, була вже на ногах. Залишивши позаду місто, Знайко почав шукати зручне для посадки місце. Згори йому було видно невеличкі квадратики оброблених ланів, крихітні хатинки сільських жителів. Хатки потопали в зелені садів. Далі космічний корабель полетів над лісом. Невдовзі ліс кінчився, Знайко побачив на узліссі, серед пагорбів, дуже добру для посадки галявину. — Ось зручне для посадки місце, — сказав він. — Тут ніхто не живе, й ми нікому не заподіємо шкоди. Облетівши кругом галявину і погасивши за допомогою гальмового двигуна швидкість. Знайко повернув ракету хвостом униз і почав спуск. Як тільки космічний корабель торкнувся твердого грунту, Знайко вимкнув прилад невагомості. Ракета обперлась хвостовою частиною об грунт і зупинилася у вертикальному положенні. Посадка була проведена вдало. Космонавти один за одним вийшли з кабіни і взявшись за руки, тричі прокричали «ура». Так приємно було після довгої перерви знову опинитися на свіжому повітрі, без скафандрів. Ноги мандрівників тонули в зеленій травичці, серед якої цвіли квіточки. Мандрівників вразило, що й трава й квіточки були напрочуд маленькі, низенькі, зовсім не такі, як ті, звичні на далекій Землі. Щоб роздивитися квіточку, треба було нагнутись або присісти. Це дуже смішило всіх. Огледівшись довкола, коротульки помітили, що й дерева в лісі були дуже дрібні. Кожне дерево не більше за віник. Крім своїх малесеньких розмірів, ці дерева нічим не відрізнялися від наших земних, але це і було найдивовижніше. Уявіть собі місячний дуб. Він такий же крислатий, як і наш, з таким же потрісканим, зморшкуватим стовбуром, з такими ж вузлуватими гілочками, з такими ж за формою листочками, але дуже крихітними; такі ж крихітні жолуді ростуть на ньому. Уявіть, що такий дубочок росте у вас на вікні, у вазоні, замість кімнатної квітки і ви зрозумієте, що являє собою найпростісінький місячний дуб. Такі ж мініатюрні були в місячному лісі берези і сосни, й плакучі верби, й інші дерева. Звичайно, для коротульок, які самі були завбільшки з палець, і такі дерева, певно, видавалися великими, але вони у себе на Землі звикли до справжніх великих дерев і тому ці місячні деревця, здалося їм, були хоч і дуже гарні, проте смішні. Бігаючи лісом, усі гучно реготали й вигукували: — Дивіться, дивіться, береза! — А ось сосна! Дивіться, сосна! А голки на ній! Сміхота! Ха-ха-ха! Гвинтик знайшов під місячною осичкою крихітний грибочок-красноголовець. Він довго дивився на свою знахідку, не розуміючи, що у нього в руках, нарешті догадався й почав реготати. — Братики, гриб! — закричав він. — Оце-то гриб! Не заздрю я цим місячним жителям, якщо тут у них такі гриби. Знайко сказав: — Знаєте, братики, якщо всі рослини на Місяці отакі дрібні, то насіння, яке ми привезли з Землі, буде для них дуже цінним надбанням. — Ще б пак! — підхопив лікар Пілюлька. — Вони повинні сказати нам за нього спасибі. — Поки що вони не кажуть нам спасибі, а гатять по нас з рушниць! — пробурмотів Шпунтик. — Нічого, ми пояснимо їм, і вони не стрілятимуть, — сказала Рибка. Після обіду Знайко велів забити навколо ракети кілька кілків і прив'язати до них ракету. Місцевість для нас зовсім незнайома, — сказав він. — Можливо, тут бувають сильні вітри. Вони можуть повалити ракету. Тут, певно, не може бути сильних вітрів, — заперечив Клепка. — 3 усіх боків нас захищають од вітру пагорби. Ми серед цих пагорбів — наче в западині. Обережність усе-таки не завадить, — відповів Знайко. — Може, тут бувають землетруси, або, точніше сказати, місяцетруси. Як тільки його розпорядження виконали, він звелів поставити недалеко від ракети сейсмограф для реєстрування місяцетрусів, гравітометр для вимірювання сили тяжіння, магнітометр для вимірювання магнітних сил, термогігрометр, що рееструє температуру й вологість повітря, крильчастий анемометр для вимірювання швидкості й напряму вітру, а також фотометр, барометр, дощомір та інші метеорологічні прилади. Зрубавши кілька дерев, коротульки зробили підставки для всіх приладів, а для крильчастого анемометра спорудили вишку. Роботи були в розпалі, і лікар Пілюлька вже збирався витягти свій мікроскоп, щоб почати вивчення мікросвіту Місяця з метою виявлення хвороботворних мікробів, але раптом Тюбик помітив на вершині одного з пагорбів загін коротульок у синіх мундирах і мідних блискучих касках на головах. Позаду загону їхав відкритий автомобіль з установленою на ньому величезною телевізійною камерою, біля якої стояв телеоператор. — Ого — місячні коротульки! — закричав Тюбик, показуючи рукою на поліцейських. — Дивіться, місячні коротульки вже винюхали, де ми! — здивувався Знайко. — Ну що ж, це навіть краще. Тепер ми можемо поговорити з ними і спробувати узнати щось про Незнайка та Пончика. У цей час командир поліцейського загону Ригль приклав до рота руки рупором і закричав здалеку: — Гей! Якого чорта вам тут потрібно? Забирайтеся під три чорти, й ніяких балачок! — Нам треба знайти Незнайка й Пончика! — відповів Знайко. — Нема у нас ваших дурних Незнайка й Пончика! — загорлав Ригль. — Допоможіть нам розшукати Незнайка й Пончика, а ми вам дамо насіння наших земних рослин, — запропонував Знайко. — Летіть ви з вашим дурним насінням геть відціля! — горлав Ригль. — Без Незнайка й Пончика ми нікуди не полетимо! — стояв на своєму Знайко. — Якщо ви зараз же не заберетеся з вашою дурною ракетою, я накажу стріляти! — заверещав, не тямлячи себе, Ригль. — Ану, лічу до трьох! Забирайтесь геть відціля — раз! Забирайтесь геть відціля — два! Побачивши, що поліцейські приготувалися стріляти, Знайко скомандував коротулькам: — Усі швидко в ракету! Фуксія і Рибка вперед! Пропустивши вперед Фуксію і Рибку, коротульки один за одним полізли в ракету. — …Забирайтесь геть відціля — три! — крикнув тим часом Ригль і махнув кийком. Пролунали постріли. Навкруги засвистіли кулі. Клепка, який звичайно опинявся попереду всіх, але цього разу був позаду, відчув раптом, як щось обпекло йому руку трошки вище від ліктя. Знайко, що мав сісти в ракету останнім, побачив, як обличчя Клепки спотворилось від болю, а на білому рукаві сорочки з'явилась і почала розпливатися червона пляма крові. Узявши Клепку на оберемок, Знайко втягнув його в кабіну й не гаючи ні секунди, зачинив за собою двері. Лікар Пілюлька побачив, що Клепку поранено, і кинувся до нього із своєю похідною аптечкою. Оглянувши рану і встановивши, що куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку, Пілюлька швидко зупинив кровотечу й наклав на рану пов'язку. Клепка терпляче переносив біль. Почувши, що кулі так і барабанять по стальній оболонці ракети, Знайко виглянув у ілюмінатор. Поліцейські і далі безладно стріляли. Впевнившись, що кулі не завдають ракеті шкоди, Ригль знову махнув кийком і закричав: — Уперед! Не припиняючи стрілянини з рушниць, поліцейські побігли вперед. Підбігши до ракети, вони люто кинулись на встановлені довкола прилади, і почали трощити їх. Вони розбили барометр, поламали сейсмограф, зрешетили кулями дощомір і нарешті полізли на вишку, щоб розбити анемометр. — Це що за варварство таке! — спалахнув від обурення Знайко. — Ну, стривайте, я вам покажу! З цими словами вій увімкнув прилад невагомості. Поліцейські, які не чекали ніякої каверзи, ту ж мить відчули, що грунт вислизнув у них з-під ніг. Не в силах збагнути, що діється, вони безпорадно перевертались у повітрі, безладно розмахуючи руками, дригаючи ногами й вихляючи всім тілом. Ніякого пуття від цих рухів, звичайно, не було. Наскакуючи один на одного, вони розліталися в різні боки, підлітали вгору, падали вниз, але, відштовхнувшись від землі одразу ж підстрибували, мов гумові м'ячі, вгору. Автомобіль, на якому приїхав телеоператор, теж здійнявся вгору. Телеоператор вилетів з нього й перевертався в повітрі, вчепившись руками за свою телекамеру. Саме в цю мить на допомогу першому загонові прибув другий загін поліцейських. Вони мчали чотирма вантажними автомашинами, в кожній машині по двадцять п'ять поліцейських. Як тільки машини опинились в зоні невагомості, вони відокремились од землі й попливли в повітрі, повертаючись догори колесами. Поліцейські, репетуючи від страху, чіплялися за борти машин. Одні боялися, як би не випасти з перевернутої догори колесами машини, інші, навпаки, самі квапилися вискочити й безпомічно борсалися у повітрі. Ніхто не розумів, що діється. Всіх охопив жах. — Тепер ці погані місячні коротульки добре налякані, і, я думаю, можна вимкнути невагомість, — сказала Рибка. — Думаю, що це небезпечно, — відповів Знайко. — Якщо вимкнути невагомість, то місячні коротульки опустяться вниз, а згори на них упадуть автомашини, ще кого-небудь приб'ють. Краще підождемо. Поступово всі вони вилетять із зони невагомості й так чи інакше опустяться вниз. Все вийшло, як сказав Знайко. Здійнявся вітер, поступово женучи поліцейських, які все переверталися в повітрі, і незабаром усі вони разом із своїми автомашинами зникли за лісом.
Розділ тридцять перший
КОЛОСОК ОДЕРЖУЄ НАСІННЯ ГІГАНТСЬКИХ РОСЛИН

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒