Annotation 9 страница

Читачеві корисно буде знати таке: від'їжджаючи з Грабунберга, пан Крабс домовився із Спрутсом, що у своїх донесеннях він називатиме Мигу й Жуліо не просто по імені, а якось інакше, наприклад: мерзотниками, шахраями або ослами. Це було конче потрібно для конспірації, щоб його дії лишились у таємниці. Справа в тому, що грабунберзькі багачі (як, зрештою, багачі і в усіх інших містах) стежили один за одним, підслуховували телефонні розмови, підкуповували поштових службовців, щоб ті узнавали зміст чужих листів і телеграм. Усе це їм потрібно було, щоб успішніше влаштовувати свої дільця і обдурювати один одного. Пан Спрутс розумів, що коли інші багачі пронюхають про його переговори з Мигою і Жуліо, то хтось може подумати, ніби він зацікавлений у гігантських акціях. Тоді всі кинуться, щоб купити якнайбільше акцій, а вигода від того може бути тільки для Жуліо з Мигою. Пам'ятаючи про свою домовленість з Крабсом, пан Спрутс ніскілечки не здивувався, коли одержав телеграму, в якій було написано: — «Два осли зажадали два мільйони. Що робити? Крабс». Прочитавши ці слова, пан Спрутс зрозумів, що йдеться зовсім не про справжніх, усім відомих чотириногих, довговухих тварин, а про Мигу та Жуліо, яких Крабс назвав ослами лише для того, щоб збити з пантелику любителів пхати свого носа в чуже просо. Всебічно обдумавши зміст одержаної телеграми, пан Спрутс викликав свою секретарку й звелів їй відповісти Крабсові такою телеграмою: — «Зволікайте. Водіть за носа. Збираю великий бредлам. Спрутс». Що означають фрази «зволікайте» і «водіть за носа», можна сподіватися, зрозуміло кожному, а слова «збираю великий бредлам» означали, що пан Спрутс вирішив обговорити пропозицію Миги й Жуліо на раді капіталістів. Треба сказати, що всі багачі, які жили в місячних містах, об'єдналися в товариства, котрі називалися бредламами. Так, наприклад, був сирний бредлам, до якого входили власники сироварних фабрик; цукровий бредлам, що об'єднував усіх цукрозаводчиків; вугільний бредлам, що об'єднував власників вугільних шахт і так далі. Такі бредлами потрібні були багачам для того, щоб тримати в покорі робітників і витягувати з них якнайбільше прибутків. Зібравшись разом, капіталісти домовлялися між собою, яку заробітну платню платити робітникам. Завдяки цій змові ніхто не платив робітникам більше від тієї суми, котру капіталісти встановили спільно, і робітники ніяк не могли добитися поліпшення умов життя. Крім того, бредлам встановлював ціни на продукцію, яка виробляється: наприклад, на цукор, на хліб, на сир, на тканини, на вугілля. Ніхто не мав права продавати товари дешевше від установленої бредламом ціни, і тому ціни весь час були високі, що знову-таки дуже вигідно для фабрикантів. Крім окремих так званих малих бредламів, був один так званий великий бредлам, до якого входили представники всіх інших бредламів. Головою великого бредламу був пан Спрутс. Через день після того, як секретарка сповістила всіх членів великого бредламу про те, що їм треба прибути на нараду, великий бредлам зібрався в кабінеті пана Спрутса за великим круглим столом, і пан Спрутс зробив повідомлення про причини такого негайного засідання. Довідавшись, яка біда їм загрожує у зв'язку з появою гігантських рослин, члени бредламу розхвилювалися і всі, мов один, пристали на пропозицію пана Спрутса, який сказав, що все діло з гігантськими рослинами неодмінно треба вбити в зародку, тобто ще до того, як воно розвинеться на повну силу.

Після пана Спрутса виступив меблевий фабрикант і власник лісопильних заводів Дубс, який прославився тим, що в нього була важка, наче витесана з дубової колоди, голова, яка важко поверталася то в один бік, то в другий і ледве нахилялася, коли йому треба було подивитися вниз. Коротульок з такими головами серед місячних жителів називали дуботолками. Пан Дубс сказав, що у нього є дві дуже здібні й навіть талановиті, у своєму роді, особи (саме так пан Дубс і висловився), які можуть узятися до цього діла і миттю приберуть з дороги Мигу й Жуліо, а заразом і Незнайка з Козликом. Вони тобто кокнуть їх, не кажучи лихого слова, десь у темному кутку за невелику винагороду, або, якщо сказати простіше, уб'ють, — пояснив свою думку пан Дубс. Пан Спрутс сказав, що пан Дубс, мабуть, його не зрозумів, бо, говорячи про те, що діло треба вбити в зародку, він зовсім не думав, що когось треба вбити в буквальному розумінні цього слова. — Такі методи в даному разі не годяться, — сказав пан Спрутс. — Оскільки діло вже набрало широкого розголосу, то інтерес до гігантських рослин лише зросте, якщо хто розправиться з Мигою і Жуліо у такий енергійний спосіб. Це може примусити власників гігантських акцій добиватися прискорення доставки насіння з поверхні Місяця, і з усіх наших зусиль не буде ніякого пуття. Вбити треба саму думку про гігантські рослини, тобто зробити так, щоб ніхто більше не вірив, що є таке фантастичне насіння, а цього можна домогтися, якщо Мига й Жуліо втечуть з вирученими від продажу акцій грішми. — Чому ж вони досі не втекли? Хіба їм самим цікаво, щоб у нас появилося це дурацьке насіння? — запитав капіталіст Тупс. Капіталіста Тупса ніяк не можна причислити до тих коротульок, яких називають дуботолками, бо голова у нього була цілком благовидна й вільно поверталася в усі боки, проте думав він, напевне, так само туго, як і пан Дубс. — Думаю, що ці Мига й Жуліо — два дуже великі хитруни, — відповів пан Спрутс. — Вони розуміють, що всім нам було б надзвичайно вигідно, якби вони забралися звідси кудись подалі зі своїм насінням, і тому вимагають від нас три мільйони. — Три мільйони чого? — спитав, схопившись із свого місця, консервний фабрикант Скнаринс. Цей Скнаринс був дуже худий і дуже жовтий коротулька, що всім своїм виглядом скидався на суху тараню. Очі у нього були такі самі тьмяні й згаслі, як у дохлої риби, і оживали лише тоді, коли мова заходила про гроші. Ось і тепер, як тільки Скнаринс почув слова «три мільйони», в очах його спалахнули неспокійні вогники, й він підскочив так жваво, мовби його хто зненацька штрикнув ззаду шилом. — Ну, чого три мільйони! — нетерпляче відповів Спрутс. — Звісно, не три мільйони старих калош, а три мільйони фертингів. — Ах, так! — вигукнув пан Скнаринс, наче тільки тепер зрозумів, про що йшла мова. — Виходить, три мільйони фертингів повинні дати ми їм? — Саме так, — підтвердив пан Спрутс. — Ми їм. — А не вони нам? — Ні, ні. Не вони нам, а ми їм. — Тоді це для нас невигідно, — заявив Скнаринс. — Якби три мільйони дали вони нам, оце було б вигідно, а якщо ми їм, — це невигідно. — За що ж вони давали б нам три мільйони? — заперечив пан Спрутс. — Це правда, що ні за що. Очі Скнаринса знову потухли. Він сів на своє місце, але одразу ж знову підскочив, енергійно затряс головою і сказав: — Однак… це… це страшенно невигідно! Слідом за Скнаринсом виступив житель місячного міста Брехенвіля мільйонер Жадинг. Він сказав: — Пан Скнаринс має рацію. Важко віддавати гроші, коли їх можна не віддавати, але коли треба віддати, то легше їх вийняти все-таки не з своєї кишені, а з чужої… Правильно я кажу? Косо зиркнувши з-під брів на багачів, які сиділи круг столу, пан Жадинг голосно зареготав, після чого повів далі: — Три мільйони — сума, безперечно, велика, тут і говорити нічого, але якщо її розкласти на всіх багачів, у тому числі й на дрібних, а дрібних багачів, як ми знаємо, більше, ніж великих (відомо, що всякої дрібноти значно більше на світі, ніж речей порядних… Правильно я кажу? Ха-ха-ха! ), то кожному доведеться заплатити не так уже й багато… Таким чином, можна зібрати й не три, а цілих чотири мільйони і навіть більше. Три мільйони віддамо цим авантюристам Мизі й Жуліо, хай котяться звідси, а решту грошей візьмемо собі за труди. Правильно я кажу? — Неправильно! — перебив його Спрутс. — Як тільки ми почнемо збирати з різної дрібноти гроші, всім стане відомо, навіщо це нам потрібно. Всі розуміють, що багатим не хочеться, щоб з'явилися ці фантастичні рослини. Ось тоді спробуй доведи, що на світі нема ніяких гігантських рослин. Ні, панове, гроші на це діло повинні дати тільки ми з вами: тільки ті, хто зараз перебуває у цій кімнаті. І ніхто — розумієте, ніхто, — жодна жива душа не повинна знати, про що у нас тут була розмова. А вам, пане Жадинг, має бути соромно! Тут стоїть питання про збереження всіх наших багатств, а ви і в цю мить думаєте тільки про те, щоб погріти руки, хочете привласнити зайву сотню фертингів. Соромтеся! — Ну що ж, — замахав руками пан Жадинг, — сотня фертингів, вона, що ж… Сотня фертингів — завжди сотня фертингів. Правильно я кажу?.. Сотня фертингів на дорозі не валяється. Хіба вам самому не потрібна сотня фертингів? А не потрібна, то дайте мені її. Правильно я кажу? Мільйонер Жадинг довго ще бурмотів щось про сотню фертингів, але нарешті він вгомонився. Пан Спрутс вирішив, що з усією цією справою вже покінчено, але раптом слова попросив пан Скуперфільд — власник величезної макаронної і вермішельної фабрики, відомої під назвою «Макаронне підприємство Скуперфільда». Пан Скуперфільд, як і пан Жадинг, був жителем місячного міста Брехенвіля. Треба сказати, що серед брехенвільців ніхто не прославився більше, ніж оці Жадинг і Скуперфільд. Справедливість, однак, вимагає згадати, що прославились вони обоє не якимись добрими ділами, а тільки своєю скупістю. Жителі Брехенвіля ніяк не могли дійти остаточної думки, хто ж із цих двох скупердяг скупіший, і через це між ними весь час виникали суперечки. Якщо хтось твердив, що скупіший — Скуперфільд, то одразу ж знаходився інший коротулька, який починав доводити, що скупіший — Жадинг. Ті, що сперечалися, наводили сотні прикладів на підтвердження своєї правоти, кожен закликав на допомогу свідків і очевидців, що так чи інакше постраждали від скупості того чи того жаднюги, в суперечку поступово встрявали нові й нові коротульки, і діло частенько кінчалося бійкою. Читачеві цікаво буде дізнатися, що, незважаючи на цілковиту схожість характерів, Жадинг і Скуперфільд на вигляд були повною протилежністю один одному. Жадинг своєю зовнішністю був дуже схожий на пана Спрутса. Різниця була в тому, що обличчя у нього було трохи ширше, ніж у пана Спрутса, а ніс трішечки вужчий. У той час, як у пана Спрутса були дуже акуратні вуха, в Жадинга вуха були великі й недоладно стирчали в сторони, від чого обличчя ставало ще ширше. Що стосується Скуперфільда, то він, навпаки, зовні більше скидався на пана Скнаринса: таке ж пісне, як у тарані, обличчя, але ще більше, якщо так можна сказати, жилаве й висохле; такі ж порожні, риб'ячі очі, хоч наче трошки живіші. На відміну від Скнаринса, пан Скуперфільд був зовсім лисий, у нього на голові не було жодної волосини; худа шкіра так туго облягала його череп, що здавалося, ніби голова його була костяна. Губи у нього були тоненькі, зовсім безкровні. До того ж голос у нього був дуже немилозвучний: якийсь різкий, деренчливий. Коли він говорив, то здавалося, наче хтось заліз на дах будинку й шкребе там по іржавому залізу тупим ножем. Незважаючи на те, що вуха у пана Скуперфільда були такі ж великі, як у пана Скнаринса, чув він надзвичайно погано. Йому раз у раз вчувалося, ніби його хтось про щось питає, тому він щохвилини крутив на всі боки головою, прикладав до вуха долоню і препротивно пищав: «Га? Що?.. Ви щось сказали? Я трохи недочув…» — хоча ніхто й не думав ні про що питати його. Кожен, хто вперше бачив пана Скуперфільда, нізащо не повірив би, що перед ним мільйонер, такий він був худий і, коли так можна висловитись, вузлуватий. Треба, однак, сказати, що худнув пан Скуперфільд зовсім не від того, що йому не було чого їсти, а від своєї жадності. Кожного разу, коли йому доводилось потратити фертинг, він так нервував, так терзався від жадності, що втрачав на вазі. Щоб відшкодувати ці втрати, він з'їдав щоденно по чотири сніданки, по чотири обіди й чотири вечері, але все одно не міг потовстіти, бо йому не давала спокою думка, що він витратив на харчі надто вже велику суму грошей. Пан Скуперфільд прекрасно знав, що ця жадність шкодить його здоров'ю, але із своєю собачою натурою (так він казав сам) нічого вдіяти не міг. Він чомусь узяв собі в голову, що його й без того колосальне багатство безперервно має зростати, й коли йому вдавалося збільшити свій капітал хоча б на один фертинг, він мало не стрибав од радості. Коли ж треба було витратити фертинг, він впадав у відчай, йому здавалося, ніби настає кінець світу, ніби скоро всі фертинги, наче під впливом якоїсь лихої сили, зникнуть з його скринь і він з багача перетвориться на злидаря. Якщо інші багачі цілком володіли своїми грішми, користувалися ними для своїх примх і забаганок, то про Скуперфільда можна було сказати, що гроші повністю володіли ним. Він цілковито перебував під їхньою владою, був покірним слугою своїх грошей. Він старанно плекав, беріг і ростив свої капітали, не маючи від них ніякої, хоча б найменшої користі для себе. А втім, ніхто не вбачав у поведінці Скуперфільда нічого особливо ненормального, бо в суспільстві, де найбільшою цінністю були гроші, така поведінка видавалася природною, і нікому не спадало на думку, що пана Скуперфільда давно треба було відвести до лікаря і лікувати його з тією дбайливістю, з якою лікують кожного, хто з'їхав з глузду. Попросивши слова, пан Скуперфільд устав, начепив на ніс окуляри й почав терти долонею свою облізлу голову, наче старався розігріти застиглі в мозку думки. Якраз у цю мить йому здалося, ніби хтось щось сказав, тому він приклав, за своєю звичкою, до вуха руку, почав крутитися в різні боки і заскрипів своїм заіржавілим голосом: — Га?.. Що?.. Ви, здається, щось сказали?.. Я трохи недочув… Га? Упевнившись, однак, що всі сидять мовчки, він заспокоївся і сказав: — Панове, прошу слухати мене уважно, бо для глухих повторювати свої слова я по два рази не буду. Га?.. І прошу не перебивати мене… Так-от, що ж я хотів сказати? Гм! Так! Тьху! Забув!.. Ніхто, панове, не знає, що я хотів сказати? — Він почав крутитися і бурмотіти про себе: — Гм! Так! Тьху! Стільки ослів довкола, і ніхто не знає, що я хотів сказати! Ага! — вигукнув він раптом і стукнув по підлозі палицею з кістяним набалдашником, яку завжди тримав у руках. — Ось про що: про гроші! Про що ж іще? Звісно, про гроші. Тьху! Про ці трикляті три мільйони, щоб вони провалилися крізь землю!.. Хто сказав, що три мільйони треба платити? Га? Крабс сказав? А хто він, ваш Крабс? Він шахрай, ваш Крабс! Що я, Крабса не знаю? Га?.. Я всіх знаю чудово! Всі шахраї! Прошу не перебивати!.. А якби Крабс сказав, що чотири мільйони треба платити, ви б чотири виклали? Га?.. А може, зовсім не три мільйони треба платити, а тільки два чи один? А може, жодного? Га?.. Прошу не перебивати! Я вас не перебивав! А може, Крабс усе це затіяв, щоб покласти три мільйони в кишеню? Ви не знаєте? А я знаю!.. Прошу не перебивати! Я ось поїду в Давилон і побалакаю сам з цими Мигою і Жуліо. Хай вони забираються безплатно під три чорти! Мало їм того, що заробили на продажу акцій, вони ще в кишеню нам залізти намагаються! Це розбій! Я доведу їм! Я дам їм палицею в морду! Сказавши це, пан Скуперфільд заходився розмахувати своєю палицею з кістяним набалдашником і стукати нею по столу, водночас вилазячи з-за столу, щоб одразу їхати в Давилон до Миги та Жуліо. Капіталісти, які сиділи поруч, посхоплювалися й почали заспокоювати його, але він не хотів заспокоюватись і з такою силою розмахував палицею, що деяким капіталістам добряче перепало. Зрештою його все-таки посадили на стілець, поклали на голову холодний компрес, і тільки тоді він трохи втихомирився. Коли стало тихо, пан Спрутс вирішив засідання вести далі і сказав: — Я думаю, всі ви розумієте, панове, що діло це надзвичайно тонке. Його треба вирішити одразу, одним ударом. Якщо кожен з нас почне їздити в Давилон і торгуватися з Мигою та Жуліо, це може тільки зашкодити нам. Як тільки Мига й Жуліо зрозуміють, що нам дуже хочеться позбутися їх, вони вимагатимуть від нас ще більше. Відверто скажу, що ці Мига й Жуліо просто два дурні, бо зажадали від нас дуже мало. Нам треба якнайскоріше скористатися з цього, поки вони не передумали. Я пропоную не торгуватися із-за дрібниць і вирішити негайно. Тут нас тридцять один член великого бредламу. Якщо три мільйони поділити на тридцять один, то вийде менше, ніж по сто тисяч фертингів. Для кожного з нас ця сума просто мізерна. — Панове! — закричав, схоплюючись, Скуперфільд. — Панове, навіщо вам ділити три мільйони на тридцять один? Це ж важко! Значно легше поділити три мільйони на тридцять. Не рахуйте мене. Вас залишиться рівно тридцять. Три мільйони поділіть на тридцять, вийде рівно по сто тисяч з кожного Отже, вам не доведеться витрачати час на розрахунки, а час, як відомо, дорожчий від грошей, бо гроші можна вернути, а втрачений час не вернеш нізащо на світі… Кажучи це, Скуперфільд виліз із-за столу й почав пробиратися до дверей — як був, з компресом на голові. Побачивши цей маневр, Спрутс закричав: — Держіть його! Не дайте йому втекти! Кілька капіталістів кинулися ловити Скуперфільда, але той проявив незвичайну спритність: палицею звалив власника численних нічліжок пана Дрянинга, який кинувся навперейми, ногою розчинив двері й загуркотів униз по сходах. Помітивши, що капіталісти Скнаринс і Жадинг теж вилізли з-за столу з явним наміром накивати п'ятами, пан Спрутс велів секретарці замкнути двері на ключ і сказав: — Панове, насамперед ми повинні засудити цей негідний вчинок і виключити Скуперфільда з членів нашого товариства. Віднині ніхто не повинен мати з ним ніякого діла. Наш бредлам усіляко переслідуватиме його. Скоро він зрозуміє, що, порушивши наші правила й вибувши з членів бредламу, він утратив значно більше, ніж йому здається… А тепер, панове, може, ще комусь хочеться вирушити слідом за Скуперфільдом?.. Пан Спрутс обвів поглядом збори і, побачивши, що більше ніхто не виявляє наміру вийти, закінчив: — Якщо ні, то не гаймо марно час і заплатімо гроші. Усі багачі почали діставати з кишень свої чекові книжки й авторучки. Відомо, що капіталісти ніколи не платять гроші готівкою, а виписують чеки, по яких завжди можна одержати гроші в банку.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ вісімнадцятий
ЯК СКУПЕРФІЛЬД ПОПАВ У ПАСТКУ

Сховавши одержані чеки у вогнетривку шафу, пан Спрутс розпрощався з капіталістами і звелів секретарці послати Крабсу таку телеграму: «Бредлам відбувся. Двом ослам один на двох. Телеграфуйте згоду. Спрутс». Одержавши цю телеграму, Крабс зрозумів, що Спрутс надумав дати Мизі й Жуліо не два, а лише один мільйон. Це зовсім не здивувало Крабса, бо він добре знав, що пан Спрутс діє завжди обачливо й на вітер грошей кидати не буде. Крабса задовольняло те, що Спрутс не відмовився заплатити гроші, й тепер можна було сподіватися, що, погодившись розпрощатися з одним мільйоном, він, зрештою, розстанеться і з двома. Всебічно обміркувавши таке становище, пан Крабс вирішив нічого не казати про одержану телеграму Мизі та Жуліо, бо ж, дізнавшись про її зміст, вони теж дійшли б думки, що справи складаються, загалом, успішно, й могли б ще більше підвищити ціну за те, що зникнуть. Зустрівшись з ними, пан Крабс сказав, що ніяких вістей від пана Спрутса нема, але надії на успішне завершення справи втрачати не слід. Його заява все ж засмутила пана Жуліо, якому кортіло скоріше втекти з усіма грішми. — Дуже шкода, що пан Спрутс не поспішає, — сказав Жуліо. — Наша торгівля акціями закінчується, і тепер саме час накивати п'ятами, тобто, просто кажучи, вшитися. — Гаразд, — мовив Крабс. — Я пошлю телеграму Спрутсу і спробую прискорити діло. Насправді ж Крабс нікому в той день не телеграфував. Натомість він пішов у ресторан і добряче пообідав. Повернувшись до себе в готель, поспав годинку, а тоді, покупавшись у плавальному басейні, знову зустрівся з Мигою та Жуліо. Зібравшись утрьох, друзі спочатку повечеряли, а потім пішли в нічний театр, де за невелику плату дозволялося жбурляти в акторів гнилими яблуками, і як слід повеселилися. Прокинувшись другого дня, пан Крабс нікому не сказав ні слова і послав Спрутсу таку телеграму: «Два осли вимагають два. На один не згодні. Що робити? Крабс». У відповідь він того ж дня одержав від Спрутса телеграму, в якій стояло лише одне слово: — «Умовляйте». Одержавши цю телеграму, Крабс виждав ще деньок, і нічого не сказавши ні Мизі, ні Жуліо, відповів Спрутсу: — «Умовляв. Упираються». Невідомо, до чого довів би цей обмін телеграмами, якби наступного ранку в готелі, де зупинився пан Крабс, не з'явився раптом Скуперфільд із своєю палицею в руках і в звичайному своєму вбранні — у чорному довгополому піджаку з двома розрізами на спині, чорних штанях і чорному високому капелюсі, відомому під назвою циліндра. Зіткнувшись з Крабсом, який саме в цей час виходив з готелю, Скуперфільд широко розставив руки й завищав своїм огидним голосом: — А, здрастуйте, пане Крабсик! Дуже радий бачити вас! — Здрастуйте, — сказав Крабс, намагаючись розтягнути свої губи в усмішці, хоча видно було, що зустріч з цим всесвітньовідомим скнарою не давала йому ніякої радості. — Як поживаєте? Як ваше здоров'я? — явно стараючись зав'язати розмову, спитав Скуперфільд. — Здоров'я моє добре, — сказав Крабс. — Я теж себе паршиво почуваю, — підхопив Скуперфільд, не розчувши відповіді Крабса, і вів далі: — Яке щастя зустріти знайоме обличчя в цьому чортовому Давилоні. Наш Брехенвіль у тисячу разів кращий. Як ви вважаєте? — Брехенвіль — місто прекрасне, але в Давилоні теж непогано, запевняю вас. — Цілком з вами згоден, — закивав головою Скуперфільд, — такого поганого містечка я ще ніде не бачив, щоб воно провалилося на цьому місці! У мене до вас запитання. Ви, я бачу, живете в цьому готелі. Як він, по-вашому, хороший? — Дуже хороший готель, — підтвердив Крабс. — Але дорогий, мабуть. Га? — Так, трохи дорогуватий. — От бачте, щоб він провалився на цьому місці! У мене є пропозиція. Якщо хочете, я не братиму для себе номер, а поселюся в одному номері з вами. Отже, кожен з нас платитиме вдвоє менше. Га? Панові Крабсу не дуже усміхалася перспектива мати такого сусіда, проте, поки точилася ця розмова, він устиг зметикувати, що Скуперфільд неспроста прибув у Давилон. Подумавши про це, він вирішив потіснитися і, користуючись тим, що Скуперфільд буде під боком, постаратися вивідати його плани. Вернувшись з паном Скуперфільдом у свій номер, пан Крабс сказав: — Улаштовуйтесь, будь ласка. Місця, як бачите, на двох вистачить. Окинувши поглядом приміщення і видавивши на обличчі подобу усмішки, яку з таким же успіхом можна було сприйняти за гримасу огиди, пан Скуперфільд подякував Крабсові й подався прямо у ванну. Там він стягнув з голови циліндр, дістав з нього зубну щітку й зубний порошок, рушник, півдюжини носовичків, запасні шкарпетки, два старі гвіздки й шматок мідного дроту, підібрані ним десь на вулиці. Очевидно, циліндр у пана Скуперфільда був не тільки головним убором, а й правив за дорожню валізу, а також склад для утильсировини. Сховавши всі ці речі в шафу, пан Скуперфільд дістав із свого циліндра ще брусок суничного мила, але в що мить побачив на поличці біля вмивальника другий, точнісінько такий же брусок мила, що належав Крабсу. Поклавши своє мило поряд, пан Скуперфільд якийсь час дивився на обидва ці бруски, після чого почав старанно намилювати руки й щоки; проте не своїм милом, а тим, що лежало поряд. При цьому він щиро радів, що йому вдалося таким чином зекономити. Умившись як слід, пан Скуперфільд вирішив також почистити зуби, причому совав зубну щітку не в ту коробочку, де був його порошок, а в ту, що належала Крабсові. Почистивши зуби, пан Скуперфільд ще довго відкривав то одну коробочку, то другу, намагаючись визначити, який порошок краще пахне: його чи Крабсів. Кінчилися ці експерименти тим, що він чхнув якраз у ту мить, коли совав свій ніс у коробочку, й весь порошок злетів угору, наче хмара. Побачивши, як багато зубного порошку втрачено з його власної необережності, пан Скуперфільд засумував. Але помітивши, що в руках він тримав не свою коробку, а Крабсову, Скуперфільд одразу заспокоївся. А коли до того ж упевнився, що в коробочці лишилося ще трохи зубного порошку, він пересипав частину його в свою власну коробочку і вже в зовсім доброму настрої вернувся в кімнату. — Як добре, що я зустрівся з вами, — сказав він Крабсу, який чекав на нього. — Я, правда, хотів поговорити спершу з цими двома недоумкуватими Мигою та Жуліо, але думаю, що великої різниці не буде, коли поговорю з вами. Я навіть думаю, що так буде краще. Об'єднавшись разом, ми можемо облагодити вигідне дільце. Ви мене розумієте? — В чому ж полягає ваше дільце? — зацікавився Крабс. — Як вам, напевне, відомо, великий бредлам погодився виплатити цим двом аферистам три мільйони фертингів… — почав пан Скуперфільд. Панові Крабсу якраз нічого про ці три мільйони фертингів не було відомо, оскільки він знав, що вимога Миги й Жуліо обмежувалася двома мільйонами. А проте він зразу ж зметикував, що пан Спрутс вирішив нажитися на цьому ділі й збільшити суму, щоб мільйон фертингів покласти у свою кишеню. Не подавши виду, що він узнав від Скуперфільда важливу таємницю, пан Крабс сказав: — Так, так, мені це, звісно, відомо. — Ну так-от, — вів далі Скуперфільд. — Можу вас запевнити, що великий бредлам погодиться дати не три, а чотири й навіть п'ять мільйонів. Ми з вами можемо порадити Мизі й Жуліо, що вимагати треба п'ять мільйонів, і поставимо умову, щоб, одержавши гроші, вони віддали мільйон нам. Адже нам з вами непогано буде одержати по півмільйончика, га? Гроші немаленькі! Га? Слухаючи Скуперфільда, Крабс перебирав у думці всі вигідні й невигідні сторони пропонованого Скуперфільдом дільця. Він, звичайно, одразу зрозумів, що для нього самого це діло невигідне, бо ж, виступивши проти великого бредламу, він ризикував накликати на себе гнів всесильних капіталістів, які не простили б йому, коли б він обдурив їх. Разом з тим Крабс бачив, що Скуперфільд затіяв небезпечну гру. Спантеличені Мига й Жуліо могли б не зупинитися на п'ятьох мільйонах, і тоді невідомо, чим би все це кінчилося. Вивідавши в розмові, що Скуперфільд відмовився внести свою частку грошей і втік із засідання великого бредламу, Крабс вирішив не розкривати йому своїх планів і сказав: — Охоче допоможу вам, пане Скуперфільд. Якщо бажаєте, ми хоч зараз вирушимо до Миги та Жуліо. Вони живуть на дачі за містом. Ми вмить домчимо на моїй машині. Заодно можна буде й пообідати у них. — Пообідати, що ж, це можна, — зрадів Скуперфільд. — Добре б і пообідати, а то тут у ресторанах такі ціни деруть з відвідувачів, щоб їм провалитися на місці, просто ніяких капіталів не вистачить. Можна й пообідати. — От і добре, — сказав Крабс. — 3 вашого дозволу я тільки на хвилинку вийду, і ми поїдемо. Вийшовши з номера, пан Крабс підкликав посильного і звелів йому віднести на пошту таку телеграму Спрутсу: — «З ослами пора кінчати. В місті з'явився брехенвільський скупій Скуперфільд. За наслідки не відповідаю. Крабс». — От і все, — сказав він, повернувшись в номер. — Тепер можна й вирушати. Пан Скуперфільд надів свій циліндр, і через п'ять хвилин вони вже мчали містом у шикарній восьмициліндровій автомашині Крабса. Настрій у Скуперфільда був чудовий. Він щиро радів, що безплатно прокатається в шикарній машині та ще й до того пообідає на дурняка, не кажучи вже, що створювалась можливість облагодити, як він висловлювався, вигідне дільце. Зробивши кілька поворотів і промчавши по вулицях, машина виїхала з міста й помчала по рівному і прямому, як стріла, асфальтованому шосе. Праворуч і ліворуч від дороги тяглися поля то з квітучим місячним соняшником, то з гречкою, від якої в повітрі ширилися приємні, солодкуваті медові пахощі, то з місячною пшеницею, що колосилась і хвилювалася, наче море. Машина мчала повз села із садами й городами. Скуперфільд жваво крутив на всі боки головою. Види природи захоплювали його. Побачивши на лузі отару овець чи козу на прив'язі, він штовхав Крабса під лікоть і, хвилюючись, кричав: — Дивіться, дивіться, овечки! Чесне слово, овечки, щоб мені провалитися на місці! Які симпатичненькі! А оно коза! Дивіться, коза! Та що ж ви не дивитесь? Крабс, який сидів за кермом, тільки посміхався тихенько. Несподівано дорога описала велику дугу, і за поворотом відкрився зелений луг з величезним ставом, посередині якого плавали білі гуси. Вигляд спокійної води з квітучими лілеями й лататтям, з білосніжними птахами, що легко й граціозно трималися на дзеркальній гладіні ставка, так вплинули на пана Скуперфільда, що він завмер від захоплення й не міг вимовити й слова. Вчепившись у рукав пана Крабса, він деякий час мовчки тряс його руку, а потім закричав прямо в вухо: — Гуси! Гуси! — Та що ви, гусей ніколи в житті не бачили? — здивувався Крабс. — Не бачив, щоб мені провалитися на місці, чесне слово! Тобто, точніше сказати, не пам'ятаю вже, коли бачив. Адже я, чесно сказати, ніколи не буваю за містом. — Це ви серйозно? — недовірливо спитав Крабс. — Чесне слово, пане Крабсе. Коли ж мені? Я все життя добував гроші й ні разу навіть у зоопарку не був. Та й чого я туди піду? Адже за вхід треба гроші платити. Так і зовсім розоритися можна! Скажіть, отаке вигадали! Я ж не з'їм цих звірів, якщо подивлюся на них. За що ж тут гроші платити? — Але ж звірів теж чимось треба годувати, от гроші й потрібні на корм, — сказав Крабс. — От іще! — пробурчав Скуперфільд. — Ну й нехай дурні звірам на корм гроші дають, а мені це не по кишені. Думаю, звірі як-небудь і без мене проживуть. — Але ви, я бачу, все-таки дуже любите тварин, — сказав пан Крабс. — Люблю, щоб мені провалитися, це ви точно підмітили. Буває, побачиш якесь звірятко, так і хочеться його приласкати або погладити, слово якесь гарне сказати, навіть поцілувати… От, не вірите? Чесне слово! Одного разу зустрів я на вулиці собача. Такий гарненький був цуцик, що я одразу вирішив зайти в магазин і купити йому ліверної ковбаси, та, на щастя, не було при собі дрібних грошей, а розмінювати десять фертингів не захотілося. Гроші, знаєте, така річ: поки десятка ціленька — це десятка, а витрать з неї хоч п'ять сантиків — це вже не десятка. Гм! — Ось приїдемо до Миги та Жуліо, у них ви побачите різних тварин, — сказав пан Крабс. — У них на дачі ставок, а на тому ставку й гуси, й качки, й селезні, навіть лебеді є. — Невже й лебеді? — Так, а в саду просто на волі живуть кролі, цесарки, фазани. Крім того, у них маленьке ручне ведмежа є. Таке симпатичне! — Та що ви? І не кусається? — Навіщо ж? Лагідне, мов ягнятко. — І його можна погладити? — Звичайно. Ось приїдемо, і можете гладити скільки завгодно. Пан Скуперфільд навіть засовався на місці від нетерплячки. Йому хотілося скоріше побачити ведмежа й прилащити його. Пан Крабс тим часом уже давно звернув з шосе й вивів машину на лісову дорогу, обабіч якої височіли місячні кедри, дуби, каштани, а також зарості місячного бамбука. Всі ці дерева були не такі великі, як наші земні, а карликові, як і всі інші рослини на Місяці. Вибравши місце, де дерева росли не дуже густо, пан Крабс зменшив швидкість, повернув кермо, й машина поїхала лісом, уже зовсім без дороги. Відчувши тряску й огледівшись, пан Скуперфільд виявив, що вони їдуть по лісовій цілині, і спитав: — Чого це ми звернули з дороги? — А це ми навпростець, — сказав Крабс. — Так буде скоріше. Заглибившись далеченько в ліс, Крабс несподівано зупинив машину. Вийшовши з автомобіля, він відкрив капот і заходився копирсатись у двигуні. Вимкнувши непомітно систему запалювання, він заліз знову в машину й почав натискувати ногою на педаль стартера. Стартер скреготів, наче бив по залізу канчуком, але двигун не хотів заводитись. — Заїло? — співчутливо спитав Скуперфільд. — Заїло! — стурбовано підтвердив Крабс. Він знову виліз із машини, покопирсався в двигуні, пробуючи завести його. Нарешті сказав: — Мабуть, двигун перегрівся. Доведеться, нам з вами пройтися пішечки. А втім, тут недалеко. Довелося й Скуперфільдові залишити автомашину. Пан Крабс відкрив багажник, вийняв з нього звиту джгутом вірьовку й непомітно засунув її в кишеню, після чого зачинив дверцята кабіни й пішов прямо в лісову гущавину. Пан Скуперфільд плентався за ним, спотикаючись об купини й чортихаючись про себе на кожному кроці. Незабаром пан Крабс побачив, що місце, куди вони зайшли, було досить глухе, і, зупинившись, сказав: — Здається, ми не туди заблукали. Що ви на це скажете? — Що ж я можу сказати, голубе? Адже не я вас веду, а ви мене, — резонно зауважив Скуперфільд. — Це справді так! — пробурмотів Крабс. — Ну нічого, зараз я вилізу на дерево й подивлюся зверху, куди нам іти. Поможіть-но мені видертись ось хоча б на цей кедр. Вони разом підійшли до кедра, трохи вищого за інші дерева. Глянувши вгору й побачивши, що гілки, за які можна було б ухопитися руками, досить високо, пан Крабс притулив Скуперфільда спиною до стовбура і сказав: — Стійте тут, зараз я вилізу вам на плечі й тоді зможу дотягнутися руками до гілок. Підождіть тільки трішечки, я спочатку скину черевики. Крабс нахилився, але не знімав черевиків, а непомітно витяг з кишені вірьовку і вмить прив'язав Скуперфільда до стовбура поперек живота. — Гей! Гей! — закричав Скуперфільд. — Навіщо ви це робите? — Ну, мені ж треба прив'язати вас до дерева, а то ви ще впадете, коли я почну вилазити вам на плечі, — пояснив Крабс. Сказавши так, Крабс почав бігати навколо кедра, не випускаючи вірьовки, і незабаром руки й ноги пана Скуперфільда були міцно прив'язані до дерева, та йсам він був обмотаний вірьовкою, наче булонська ковбаса. — Гей, перестаньте жартувати! — кричав Скуперфільд, відчуваючи, що не може поворухнути ні рукою, ні ногою. — Звільніть мене зараз же, а то я покличу на допомогу. — Навіщо ж кликати на допомогу? — заперечив Крабс. — Я і сам допоможу, коли вам щось треба. Кажучи це, Крабс підняв циліндр, що впав з голови Скуперфільда, й надів знову йому на голову, а впущену палицю поставив поряд, притуливши до дерева. — От бачите, як добре, — сказав він. — Розв'яжіть мене, а то я плюватимусь! — заверещав Скуперфільд. — Навіщо ж плюватися? Це нечемно, — відповів Крабс. Скуперфільд усе-таки плюнув, але не влучив у Крабса. — От бачите, як негарно, — спокійно сказав Крабс. — Тепер я змушений буду заткнути вам рот. Він витягнув з кишені брудну ганчірку, якою витирав автомашину, згорнув її і всунув у рот Скуперфільду, а щоб той не міг виплюнути цей кляп, зав'язав йому ще рот носовичком. Тепер Скуперфільд міг тільки тихенько мугикати і трясти головою. — Ну що ж, — сказав Крабс, уважно оглянувши Скуперфільда з усіх боків. — Здається, все зроблено правильно. Дихайте тут повітрям, милуйтеся природою. Думаю, що до кінця дня я встигну вернутись і звільнити вас. А зараз поки раджу вам не тратити даремно сили й не намагатися вирватись. Однако це нічого не дасть. Помахавши Скуперфільду на прощання ручкою, пан Крабс повернувся до своєї машини, сів у неї і поїхав назад у місто.
Розділ дев'ятнадцятий
ВТЕЧА

⇐ Предыдущая 16 17 18 19 202122 23 24 25 Следующая ⇒