Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Annotation 11 страница



 
 Читачі, досить напрактиковані у читанні книжок і тому звиклі схоплювати все, так би мовити, на льоту, вже догадалися, певно, що цей худенький пасажир у чорному циліндрі був не хто інший, як пан Скуперфільд. Відтоді, як йому вдалося врятуватись від своїх «визволителів», минуло не більше доби, але за цей порівняно невеличкий час Скуперфільд встиг зазнати дуже багато пригод. Спочатку він біг лісом, не переводячи подиху, стараючись якнайдалі втекти від Миги, який гнався за ним. Обернувшись назад і впевнившись, що за ним ніхто не женеться, він значно зменшив швидкість, тобто, просто кажучи, пішов не кваплячись. Усередині в нього все співало, все тріумфувало. Він був щасливий від того, що здобув довгождану свободу й при тому не витратив жодного сантика. Абсолютно не уявляючи собі, в який бік треба йти, щоб вийти на дорогу, де його могла підібрати попутна машина, Скуперфільд вирішив іти, не звертаючи, прямо й прямо, сподіваючись, що ліс десь та кінчиться і він вийде до якогось житла. Внаслідок пережитих хвилювань почуття голоду зовсім зникло, тобто у нього пропав апетит. Треба сказати, що так буває дуже часто. Кожний по собі знає, що різні почуття не можуть володіти нами всі разом. Звичайно якесь сильніше почуття витісняє всі інші, дрібніші почуття, і тоді ми забуваємо про речі, які доти здавалися нам надзвичайно важливими. На цей бік справи якраз і звернув увагу Скуперфільд. Він помітив, що йому зовсім розхотілося їсти, і тоді зрозумів, що почуття голоду пропало у нього від хвилювання. Це відкриття навело Скуперфільда на думку, що можна чимало зекономити на їжі, якщо, приміром, добре похвилюватися перед сніданком або обідом. Для цього досить було затіяти якусь неприємну розмову або просто посваритися з ким-небудь. Захопившись цими оригінальними думками, Скуперфільд не помітив, як почуття голоду знову почало підкрадатися до нього. Опам'ятався він тільки тоді, коли у нього в животі боляче засмоктало. Скуперфільд знав, що звичайно ті, хто заблукав у лісі, тамують голод ягодами, лісовими горіхами або грибами. От він і почав старанно нишпорити очима навкруги, проте ніде не побачив ні горіхів, ні ягід, ні навіть грибів. Втративши надію знайти щось їстівне, Скуперфільд спробував жувати траву, однак трава була гірка, і він зараз же з огидою виплюнув її. Розглядаючись на всі боки, він ненароком забрів у болото. Відчувши під ногами трясовину, вирішив обійти небезпечне місце, але земля заходила в нього під ногами ходором. Скуперфільд злякався, побіг назад, та ступив лише кілька кроків і вскочив прямо в калюжу. Побачивши, що круг нього рідка болотна грязь, Скуперфільд почав стрибати з купини на купину. Ледве-ледве вдалося йому вилізти на твердий грунт, але при цьому він попав у зарості реп'яхів. Подряпавши обличчя і руки, він продерся через колючки й усівся на траву, щоб хоч трохи перепочити.  

 Однак довго сидіти він не зміг, бо на нього напали руді болотні мурахи, укуси яких дуже болючі. Скуперфільд, сам того не підозріваючи, вмостився на мурашину купу. Спершу він топтав мурах ногами й лупив своєю палицею, але, побачивши, що їх не стає від цього менше, вирішив залишити поле бою і відступити. У ту ж мить він помітив, що навколо стало темніше. Зрозумівши, що схиляється надвечір, Скуперфільд наддав ходу. Думка про те, що йому доведеться заночувати в лісі, викликала у нього жах. Часом йому здавалося, що ліс рідшає і він ось-ось вийде на узлісся, але то було оманливе враження. Ліс не кінчався, а морок ставав густіший і густіший. Скуперфільд розумів, що за кілька хвилин настане цілковита темрява, й почав шукати, де б заночувати. В одному дереві він помітив на висоті свого зросту велике дупло. Вирішивши, що зручнішого місця для ночівлі тепер уже не знайти, Скуперфільд заліз у це дупло й заходився влаштовуватись на ніч. Дупло виявилось досить просторим. У ньому можна було сидіти, задерши ноги догори й притулившися до стінки спиною. Скуперфільдові здалося, що це дуже зручно, тим паче, що знизу дупло було заслане сухим торішнім листям. Знявши з голови циліндр і поклавши його на дно дупла поряд з палицею, Скуперфільд вирішив якнайскоріше заснути, але гострий голод геть проганяв сон. До того ж у нього почали боліти ноги. Скуперфільд подумав, що ноги болять з незвички спати взутим, і зняв черевики. Ноги, однак, не перестали боліти. До того ж боліли вже не тільки ноги, а й спина і все тіло. Скуперфільд розумів, що коли б йому вдалося простягтися на весь зріст, то біль минув би, але в дуплі ніяк не можна було простягтися. Там можна було сидіти, тільки скоцюрбившись. Стало зовсім темно, температура знизилась, і Скуперфільда почав діймати холод. Почуваючи, що він мерзне дужче й дужче, Скуперфільд знову взувся, надів на голову циліндр, звів комір піджака, а зверху поклав на себе свою палицю і чекову книжку, проте від того йому не стало тепліше. Досі Скуперфільд сліпо вірив, що його чекова книжка, з якою він не розставався все життя, здатна виручити його з найбільшої біди. Але цього разу на своєму особистому досвіді він пересвідчився, що все-таки бувають випадки, коли ні банківський чек, ні наявні гроші не становлять ніякої цінності. Відчувши, що він уже геть задубів, Скуперфільд вискочив з дупла й почав стрибати навколо дерева, а потім виконав кілька гімнастичних вправ у швидкому темпі. Це йому допомогло. Але ненадовго. Тільки-но Скуперфільд заліз у дупло, його знову почав діймати холод. Кілька разів протягом ночі він вилазив із свого сховища, стрибав, наче коник, щоб хоч трошки зігрітися, і гриз кору дерева, намагаючись утамувати голод. За ніч він ні на хвилинку не заплющив очей і втомився так, ніби ним возили воду. Ніч видалася йому нескінченно довгою, і, щойно зажеврів світанок, він покинув своє негостинне сховище, дивуючись, що взагалі лишився живим. Проте на цьому пригоди Скуперфільда не закінчились. Після безсонної ночі він майже нічого не тямив і брів куди очі дивляться. До того ж у лісі ще було не зовсім видно. Він зосліпу наражався на дерева й мало не роз'юшив собі носа. Нарешті він все-таки вибрався з лісу. Перед ним простягалася зелена долина, подекуди вкрита сірувато-білими плямами, і Скуперфільд подумав, що то сніг. Спустившись у долину, він побачив, що то був зовсім не сніг, а туман, який згущався над охололою за ніч землею. Шар туману стелився так низько і був такий густий, що Скуперфільд брів у ньому, неначе по горло в воді. Збоку могло видатись, ніби то по морю, яке залило всю долину, пливе голова Скуперфільда в чорному циліндрі. Скуперфільдові й самому здавалося, наче і руки, й ноги, і навіть тулуб у нього зникли, а лишилася тільки голова, яка невідомо на чому трималася. Поглядаючи вниз, він бачив лише невиразні обриси своїх плечей. Коли ж дивився вгору, то бачив сріблясту поверхню місячного неба, що подекуди спалахувала рожевими й голубуватими відблисками. Це нагадувало йому нагромадження велетенських металевих скель, що якимось чудом повисли в повітрі. Нічого, звісно, й казати, що Скуперфільд і колись міг скільки завгодно милуватися красою ранкового неба, але колись йому не доводилося прокидатися так рано. Занурений по горло в туман, який тягнувся навколо до самого обрію, Скуперфільд зоставався ніби віч-на-віч з ранковим небом, яке займалося чистими, ніжними і яскравими барвами, і це видовище сповнювало його якимсь урочистим і високим почуттям. Здавалося, він відкрив у природі якусь нову, незвідану, ніким не бачену красу, і шкодував, що ніколи не вчився малювати й не може зобразити фарбами цю величну картину, щоб забрати її з собою і вже ніколи з нею не розлучатися. Відчуваючи, як щось ніби розпирає його зсередини, Скуперфільд мав якесь незбагненне бажання обняти розпростерте над ним небо. І він почував, що може зробити це, коли тільки простягне руки. І він простягнув руки, але якраз у цю мить втратив під ногами грунт і покотився в яр. Перекинувшись кілька разів через голову, він скотився на дно яру й зостався лежати долілиць, розкинувши руки. Дрібні камінці й грудки сухої землі, що котилися слідом за ним, деякий час били його по спині. Невдовзі цей рух припинився. Обмацавши себе з усіх боків, Скуперфільд упевнився, що не поламав ребер, почав шарити руками кругом себе, сподіваючись знайти циліндр, що злетів з голови. На щастя, циліндр лежав недалеко. Витрусивши камінці, що попали в нього, Скуперфільд натягнув свій головний убір на належне йому місце і почав озиратися на всі боки. А втім, це не мало ніякого сенсу, бо в тумані зовсім нічого не було видно. Обмацуючи перед собою землю палицею, Скуперфільд дістався до протилежного схилу яру й почав дертися по ньому вгору. Кілька разів він зривався і скочувався назад, але, зрештою, йому вдалося вибратись на поверхню. Відхекавшись трохи й побачивши, що туман став прозорішим, Скуперфільд подався далі. Скоро туман розвіявся, і Скуперфільд побачив, що бреде пухкою землею, засадженою якимись темно-зеленими ламкими кущиками, що діставали йому до колін. Вирвавши з землі один кущик, він помітив на корінні кілька бульб. Роздивившись бульби уважно, Скуперфільд почав догадуватись, що то звичайнісінька картопля. А втім, він зовсім не був певен, що це так, бо досі бачив картоплю тільки смажену або варену та ще й чомусь уявляв, що картопля росте на деревах. Очистивши від землі одну картоплину, Скуперфільд відкусив трохи і спробував її розжувати. Сира картопля здалася йому страшенно несмачною, навіть гидкою. Зрозумівши, однак, що ніхто не став би вирощувати зовсім непридатні плоди, він запхнув вирвані з землі півдесятка картоплин у кишеню піджака й рушив далі. Іти пухкою землею, безперервно плутаючись ногами в картоплинні, було дуже важко. Скуперфільд на всі заставки проклинав коротульок, які наче йому на зло, розпушили кругом землю і посадили на його дорозі всі ці кущики. Як і слід було сподіватися, йому все-таки вдалося, зрештою, дістатися до краю картопляного поля. Вибравшись на тверду землю, Скуперфільд полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув запах диму. Від цього запаху на нього ніби повіяло теплом і хатнім затишком. «Коли є дим — значить, є і вогонь, а коли є вогонь — значить, десь тут готується їжа», — подумав Скуперфільд. Оглянувшись довкола, він помітив удалині зарості лози і цівку диму, що піднімалася над нею. Припустивши щодуху, Скуперфільд продерся крізь гущавину і опинився на березі річки. Виглянув із-за кущів і побачив, що річка в цьому місці робила закрут, утворивши невеличкий півострів. Плакучі верби з вигнутими стовбурами схилилися над річкою, звішуючи у воду свої довгі віти з сріблясто-зеленими листочками, що безперервно тремтіли. Прозорі струмочки води тихо плескалися в корінні дерев. Двоє коротульок плавали недалеко від берега і, здавалося, щось шукали в річці. То один, то другий зникали під корчами, а виринувши, старанно пирхали. Ще двоє сиділи на березі біля вогнища й підкладали сухий хмиз у вогонь. Біля самої води під великою, старою вербою стояв будинок не будинок, хижа не хижа, а скоріше якась казкова хатинка. Всі стіни були заклеєні якимись незрозумілими малюнками. На одному малюнку був зображений коротулька в картатому плащі і з люлькою в зубах. На другому — точно такий же коротулька, і теж із люлькою, але чомусь перевернутий догори ногами. Над цим перевернутим коротулькою стирчала чиясь величезна нога в до блиску начищеному черевику. Поряд були банка з чорницею, зелені стручки гороху, чиясь голова з волоссям, покритим білою пухнастою піною, чийсь рот з червоними губами, що розтяглися в усмішці, і величезними сліпучо-білими зубами. Далі знову чиясь намилена голова, що лежала чомусь боком, чашка з кавою, що аж парувала, ще банка з чорницею, здоровенна муха, знову нога… Все це — без ніякого смислу і зв'язку, наче якийсь божевільний художник, побачивши будівлю, надумав прикрасити її своїм несамовитим пензлем. І все-таки не це приголомшило Скуперфільда. У нього перехопило подих, коли над входом у цю чудернацьку хатину він побачив вивіску, на якій величезними друкованими літерами написано:
 «МАКАРОННЕ ПІДПРИЄМСТВО СКУПЕРФІЛЬДА».
 — Що за нісенітниця! — здивовано пробурмотів Скуперфільд. — Що це за макаронне підприємство, щоб воно провалилось тут же на місці! І хто дав їм право писати на цій блазенській халупі моє ім'я? Чи все це мені тільки сниться? Він заходився протирати кулаками очі, але ні річка, ні дерева, ні коротульки, ні хатина з написом не зникали. — А якщо це не сон, тоді що ж? Насмішка? — скипів Скуперфільд, і його кулаки самі по собі стиснулися від злості. Йому вже здавалося, ніби все це кимсь навмисне підстроєно, ніби хтось підкорив його своїй волі і примусив тинятися по лісах та болотах, стрибати по купинах, скочуватися в яр, і все для того, щоб заманити його сюди й показати оцю безглузду вивіску. — Якась нісенітниця! Хуліганство! Образа особи! Щось зовсім дике й безглузде! — бурмотів Скуперфільд, удвадцяте прочитавши напис, який так вразив його. Але поволі Скуперфільд почав пригадувати, що вже десь бачив такий напис, що він, власне, йому дуже й дуже знайомий. — А! — мало не закричав Скуперфільд раптом. — Згадав! Я ж бачив його на ящиках з макаронами, які випускає моя власна макаронна фабрика, щоб я провалився тут же на місці. Придивившись, він упевнився, що напис і справді був зроблений на довгому фанерному ящику з-під макаронів, що вся хижа була споруджена з усяких таких ящиків. Тут були ящики з-під тютюну, з зображенням коротульки з люлькою в зубах, і з-під мила, з зображенням намиленої голови, і з-під зубного порошку, в зображенням сліпучо-білих зубів. У цей час коротульки, яні пірнали в воді, вилізли на берег і пристали до тих, що грілись біля вогнища. Скуперфільд хотів підійти до них, але його стримувало те, що коротульки були не зовсім одягнуті. На одному були тільки штани й черевики, другий був у піджаку, але без штанів, у третього не було на ногах черевиків, у четвертого — капелюха. Побачивши, що коротульки поставили на вогонь велику бляшанку з-під томатів і почали щось кип'ятити в ній, наважився знехтувати правила пристойності і підійшов до них. — Здрастуйте, дорогі друзі, чи не знайдеться у вас чогось поїсти? — спитав він жалібним голосом. — Чесне слово, цілу ніч нічого не їв. Його слова викликали у коротульок бурю сміху. Той, що був без сорочки, зо сміху впав на спину й почав дригати в повітрі ногами. А той, котрий був без штанів, ляпав себе долонями по голих колінах і кричав: — Що? Як ти сказав? Цілу ніч не їв? Ха-ха-ха! Вибач, братику, — мовив нарешті він. — Ми живемо за правилом: п'ять хвилин сміху заміняють буханець хліба. Тому якщо вже нам випадає посміятися, то ми сміємося не менше, як п'ять хвилин. — Хіба те, що я сказав, таке смішне? — заперечив Скуперфільд. — Авжеж, братику! Хто ж уночі їсть? Ми думали, з тобою хтозна-що трапилось, а ти кажеш: цілу ніч не їв! Вони знову зареготались, а Скуперфільд сказав: — Коли б же я тільки вночі не їв! Але вчора я навіть не пообідав! Проклятий Крабс обіцяв почастувати обідом, а замість того завіз мене в ліс і прив'язав до дерева. Ці слова викликали у коротульок новий напад сміху. — Що? — кричали вони. — Прив'язав до дерева? Почастував, нічого не скажеш! Цей Крабс, видно, великий жартівник! І цього разу вони сміялися не менше як п'ять хвилин. Нарешті той, що був у піджаку, сказав: — Вибач, братику, ти, я бачу, хороший хлопець. З тобою не занудьгуєш. От тільки шкода, нагодувати тебе нічим. Хотіли наловити раків на сніданок, та сьогодні ловля невдала вийшла. Мерзотники ховаються на такій глибині, що не дістанеш, а вода зранку така холодна, що терпіти не можна. От, якщо хочеш, попий з нами чайку. — Гей, Мізинчику, — звернувся він до босого коротульки. — Неси-но сюди ще один кухоль і починай розливати чай. Сьогодні твоя черга. Мізинчик скоренько приніс півдесятка консервних бляшанок, поставив їх на стіл, збитий з двох великих ящиків, потім зняв з вогню бляшанку з-під томатів і почав наливати з неї окріп у консервні бляшанки. — Прошу до столу, — запросив він, покінчивши з цим ділом. Усі посідали на ящики, які правили тут за стільці. Скуперфільд теж сів. Побачивши, що всі взяли консервні бляшанки й почали сьорбати з них, Скуперфільд теж узяв бляшанку і, сьорбнувши з неї, зрозумів, що там був не чай, а простий окріп. — Де ж чай? — здивовано запитав він. — Це ж і є чай, — пояснив Мізинчик. — Він, правда, без чаю, але це такий чай без чаю. Тепер така мода. — Гм! — буркнув Скуперфільд. — Ну, чай, — це справді забобон! Дідько з ним! Від нього організму все одно нема ніякої користі. Але де ж цукор? Це запитання викликало новий вибух сміху. Безштанько пирснув прямо в свою бляшанку, так що окріп вихлюпнувся йому на голі коліна. А Мізинчик сказав: — Вибач, братику, цукру у нас теж нема. І купити ні на що. Ми вже давно п'ємо чай без цукру. — Яка ж користь просту воду хлебтати? — похмуро буркнув Скуперфільд. — Е, не кажи так, братику, є користь, — мовив той, що був без сорочки. — Ось ти за ніч, приміром, промерз, організм твій охолонув. Треба йому зігрітися. А як? От ти гарячої водички попий, гаряча водичка розтечеться по всіх твоїх жилочках, організму одразу стане тепліше. Та й у шлунку буде не порожньо. Вода теж корисна. — Відро води заміняє склянку сметани, — вставив Мізинчик. — Наука це давно вже знає. Усі знову засміялися. — А хто ви, братики? І що робите? — спитав Скуперфільд, починаючи сьорбати окріп. — Ми, братику, так звані безштаньки-безробітні. Чув, може, є такий фах? — відповів той, що був без сорочки. — Колись і ми були не гірші за інших, а втратили роботу — опустилися, як кажуть, на дно. Вся наша біда в тому, що у кожного з нас чогось бракує. Ось бачиш, у мене на тілі нема навіть сорочки, у цього нема черевиків, цей ходить без шапки. А спробуй появитися в місті без черевиків чи хоча б без шапки, тебе одразу схоплять фараончики й відпровадять на острів Дурнів. — Що ж, це природно, — підтвердив Скуперфільд. — Отож у місті нам, як бачиш, не життя, але й без міста неможливо. Зараз я ось візьму у Мізинчика сорочку й піду в місто. Може, де пощастить підробити. А завтра він, Мізинчик, взує мої черевики, й теж піде на заробітки. Так ми й перебиваємося з дня на день: двоє вдома сидять, двоє на промисел ходять. Словом, біда! Бачу, що тепер уже нам не вибитися із злиднів. Насьорбавшись окропу, Скуперфільд відчув, що йому й справді стало тепліше. Правда, особливої ситості він все-таки не відчував. Діставши з кишені картоплини, він сказав: — Я, братики, знайшов тут якісь штучки. Може, їх можна їсти? Побачивши картоплини, коротульки засміялися: — Так це ж картопля! — сказали вони. — Її можна спекти. — А ви вмієте? — Як же не вміти! — вигукнув Мізинчик. Він схопив картоплини й побіг до вогнища. — То ви, братики, печіть, а я принесу ще. По цих словах Скуперфільд виліз із-за столу й попрямував до лозняка. — Куди ж ви? — закричали коротульки. — Я зараз, братики! Я миттю! — крикнув Скуперфільд, зникаючи в кущах. Він швидко пробрався крізь зарості і, опинившись на картопляному полі, почав виривати з землі кущі разом з картоплинами. Позривавши з коренів картоплини, наповнив ними свій циліндр доверху й уже хотів був іти назад, як раптом відчув, що хтось його схопив ззаду за комір. Зрозумівши, що він попав до рук сторожа, Скуперфільд рвонувся і кинувся тікати. — Ось я тобі! — кричав сторож, з усіх сил розмахуючи сучкуватим дрючком. Кілька разів він дуже боляче уперіщив Скуперфільда по спині палицею і перестав гнатися лише тоді, як загнав його в яр. Опинившись знову на дні яру й розгубивши по дорозі всю картоплю, Скуперфільд почав думати, куди йому краще податися: вниз яром чи вгору. Вилазити з яру він боявся, щоб знову не попасти на очі сторожеві. Однак, подумавши як слід, вирішив, що краще все ж іти вгору, бо в такому разі було більше надії утекти звідси. Скуперфільд правильно розрахував. Помандрувавши з півгодини, він вибрався з яру й побачив вдалині дорогу, по якій то в той, то в той бік мчали автомашини. Сподіваючись, що хтось змилостивиться над ним і довезе до міста, Скуперфільд підійшов до краю дороги. Як тільки здалеку показувалась автомашина, він починав махати циліндром. Невдовзі йому пощастило. Якийсь коротулька зупинив машину і, відчинивши дверцята, запросив його сісти. — Вам куди треба? — спитав він, запускаючи двигун. — Мені в Брехенвіль, — мовив Скуперфільд. — Думаю, що тепер мені вже найкраще буде повернутися додому. — В такому разі вам треба в протилежний бік, — сказав коротулька. — Я ж їду в Давилон. — Ну, та байдуже! — махнув рукою Скуперфільд. — Поїду спершу в Давилон, а звідти поїздом у Брехенвіль. До речі, зайду до цього мерзотника Крабса й розквитаюся з ним за те, що він прив'язав мене до дерева. І ще мені треба забрати речі, залишені в його номері. Скуперфільд почав докладно розповідати новому знайомому про свої пригоди і про підлий вчинок Крабса, замовчавши лише про те, з якою метою вони вирушили у спільну поїздку. Все, що стосувалося грошових справ, Скуперфільд старався зберігати в таємниці й ніколи не порушував цього правила. Коротулька голосно сміявся, слухаючи цю розповідь, і був дуже радий, що доля послала йому такого кумедного супутника. А втім, скоро вони розпрощалися, бо приїхали в Давилон. Подякувавши власникові автомобіля за його люб'язність, Скуперфільд пішов прямо в готель. Там його повідомили, що Крабс ще вчора поїхав у Грабунберг. Але Скуперфільд сказав, що йому треба забрати залишені в номері речі. Поскладавши знову в циліндр мило, рушник, носовички, а також гвіздки і шматок дроту, Скуперфільд пішов у ресторан, звелів подати чотири обіди й почав їсти, як кажуть, за чотирьох. Пообідавши й випивши для доброго травлення їжі пляшечку мінеральної води, він рішив, що тепер уже ніщо не перешкоджає йому повернутись у свій рідний Брехенвіль. Як ми вже знаємо, волею випадку він потрапив на той же поїзд і навіть у той же вагон, у якому Незнайко та Козлик їхали в Сан-Комарик. Відомо, що Брехенвіль стоїть по дорозі в Сан-Комарик.
  Розділ двадцять другий
 ЯК НЕЗНАЙКО ТА КОЗЛИК ПРИБУЛИ В САН-КОМАРИК
 

 
 Поклавши витягнуті з циліндра речі на невеличкий столик біля вікна вагона, Скуперфільд уважно оглянув свій головний убір і, побачивши на ньому брудну пляму, заходився зчищати її рукавом. Розмазавши бруд рівномірно по всьому циліндру, він заспокоївся і склав свої речі назад у циліндр, а потім сховав циліндр під лавку. В цю мить Скуперфільд побачив провідника, який проходив по вагону, і, довідавшись від нього, що поїзд прибуває у Брехенвіль о третій годині ранку, попросив розбудити його. — Добре, добре, — сказав провідник. — Не «добре, добре», а неодмінно розбудіть! — пробурчав Скуперфільд. — Прошу зважити, що я сплю дуже міцно й проситиму дати мені ще поспати, але ви не слухайте мене: хапайте прямо за комір і випихайте з вагона. Побачивши, що товстенький пасажир, який сидів навпроти, читає газети, Скуперфільд попросив дати йому почитати «Давилонські гуморески». Взявши газету, він прочитав у ній повідомлення про різні крадіжки, пограбування, убивства, підпали та отруєння, що сталися за день, а тоді почав читати анекдотики, які його добре розвеселили й спричинили йому добрий настрій. Покінчивши з анекдотиками, він хотів узятися до художніх оповідань, але його увагу привернула вже відома нам статейка, в якій писалося про гігантські акції. Прочитавши цю статейку, Скуперфільд глибоко задумався. Він добре знав, що газета «Давилонські гуморески» належала мільярдерові Спрутсу, тому в ній друкувалося тільки те, що могло дати вигоду цьому багачеві. «Отже, Спрутсу вигідно, щоб перестали купувати гігантські акції, — сказав сам собі Скуперфільд. — Може, йому навіть хочеться, щоб ціни на них упали?.. Так, так! Який же я телепень, що не додумався до цього зразу. Недарма Спрутс так старався, щоб Мига й Жуліо зникли з грішми. Адже як тільки вони зникнуть, ціни на акції неодмінно впадуть. Тоді пан Спрутс дешево скупить їх, а коли ціна знову підскоче, продасть і розбагатіє ще більше. Що ж, треба перебігти Спрутсові дорогу й скупити гігантські акції раніше за нього. Це буде вигідне дільце! » Зрадівши, що він придумав діло, на якому зможе нажити величезні бариші, Скуперфільд потирав від задоволення руки й навіть щось потихеньку заспівав. Помітивши, однак, що вже настала ніч і багато пасажирів сплять, він вирішив, що і йому пора спати, тим більше, що минулу ніч він зовсім не спав. Розстеливши залишену провідником постіль, Скуперфільд простягнувся на повен зріст на лавці, сказавши подумки: — «Ну, братику, в поїзді спати — це не те, що в дуплі! » Він уже готовий був заснути, але надумав перевірити, чи не поцупив хто з-під лавки циліндр. Засунувши руку під лавку, він упевнився, що циліндр був на місці. Це заспокоїло Скуперфільда, але якраз у цю мить він чомусь згадав про свою палицю. Пошаривши рукою по підлозі й не знайшовши палиці, він почав шукати її у себе на лавці, потім на лавці у товстуна, який у цей час уже хропів, накрившись газетою; зазирнув навіть на верхні полиці, де спали Незнайко з Козликом. Палиці ніде не було. «А може, я прийшов у вагон уже без палиці? — майнула в Скуперфільда думка. — Може, я десь забув її? » Він почав пригадувати, що справді давно не бачив своєї палиці, й поступово йому стало ясно, що він забув її або в готелі, куди заходив, щоб забрати свої речі, або в машині у коротульки, який підвіз його, або у тих коротульок, які частували його окропом. «А може, вона зосталася в дуплі? » — мало не закричав Скуперфільд. Він уже хотів зажадати, щоб зупинили поїзд, бо вирішив їхати назад шукати палицю, але зрозумів, що це обійдеться йому набагато дорожче, ніж купити нову палицю. Тому він знову поклав голову на подушку й спробував заснути. Але думка про те, що доведеться потратити гроші на нову палицю, не давала йому спокою. Він з усіх сил намагався пригадати, де залишив палицю, однак міг згадати лише те, що тримав палицю в руках, коли стукнув нею по голові Жуліо. «А добряче я його уперіщив тоді», — подумав він. І все-таки ця думка не дала йому полегкості. Його гризла досада. Згадав, скільки грошей заплатив за палицю, і проклинав себе за те, що купив палицю з кістяним набалдашником, а не з залізним, та обійшлася б йому значно дешевше. Невідомо, доки тривали б його муки, якби не несподівана пригода. Перед тим, як лягти спати, Незнайко і Козлик вирішили попити газованої водички з сиропом. Відкупоривши пляшку, вони половину води випили, а половину лишили на ніч. Щоб пляшка часом не перекинулася вночі, Козлик поставив її на своїй полиці біля стіни вагона й підпер збоку подушкою, на якій спав. Уночі від тряски вагона подушка потроху зсунулася вбік, пляшка від цього нахилилась, і газована вода почала капати з шийки. Скуперфільд, місце якого було під Козликом, ураз помітив, що зверху щось капає. Підставивши долоню, він зібрав у ній кілька краплин і, лизнувши їх язиком, встановив, що капала газована вода з сиропом. Вважаючи нерозумним допускати, щоб цей корисний напій пропадав даром, він підставив під краплини рота, стараючись роззявити його якомога ширше. Пляшка тим часом нахилилася від тряски дужче, й вода потекла з неї тоненькою цівкою. Зі смаком ковтаючи цю солодку, пахучу рідину, що приємно пощипувала за язик, Скуперфільд прикидав подумки, скільки б коштувала йому газована вода, коли б довелося заплатити за неї. Цю суму він віднімав від суми, витраченої на загублену палицю, й відчував задоволення, що сума пропажі ніби ставала меншою. Пляшка тим часом нахилялася більше, і газована вода текла не перестаючи. Відповідно до цього текли й думки в голові Скуперфільда. Поступово захопившись, він уже мріяв про те, як було б добре, коли б у кожній залізничній поїздці йому вдавалося випити хоча б пляшку газованої води безплатно. Поділивши ціну загубленої палиці на ціну пляшки газованої води з сиропом, він підрахував, скільки разів йому довелося б проїхати залізницею, щоб повернути гроші, витрачені на купівлю палиці. Захопившись цими приємними розрахунками, Скуперфільд поступово забув про свої прикрощі й у нього знову з'явився гарний настрій. Якраз у цю мить пляшка зовсім перекинулась і полетівши вниз, стукнула Скуперфільда по лобі. — От, завжди так! — пробурмотів Скуперфільд, схопившись за лоба руками. — Не встигнеш відчути задоволення, як доводиться за це розплачуватися! Прокляте життя, щоб воно провалилося на місці! Помацавши лоб, він пересвідчився, що цього разу відбувся гулею. Почуваючи, що біль від удару потроху минає, він заспокоївся і нарешті заснув. А поїзд мчав і мчав уперед. Колеса ритмічно постукували. Час теж не стояв на місці. Коли Скуперфільд заснув, було далеко за північ. Не минуло й двох годин, як попереду засвітилися вогні Брехенвіля. Колеса застукотіли на стрілках. Поїзд уповільнив хід і невдовзі зупинився. Але Скуперфільд спав собі й далі. Провідник забув його розбудити й згадав про це, коли поїзд уже відійшов від станції. — От так штука! — вигукнув провідник, зупиняючись біля Скуперфільда. — Здається, цей дивак хотів вийти в Брехенвілі… Так, справді! Ну що ж, висаджу його на наступній станції, а в Брехенвіль він зможе вернутися приміським поїздом. Тепер уже все одно нічого не вдієш. Щоб уникнути неприємних розмов, він вирішив поки що не будити Скуперфільда, а почав термосити його, як тільки поїзд зупинився на наступній станції, що мала якусь дивну назву — «Паноптикум». — Вставайте скоріше, вам пора виходити! — кричав провідник і смикав Скуперфільда за плече. У відповідь на це Скуперфільд тільки відмахувався рукою і хропів собі, наче зверталися не до нього. Побачивши, що поїзд скоро відійде й від цієї станції, провідник розсердився не на жарт і закричав Скуперфільдові прямо у вухо: — Слухайте, мій добродію, перестаньте дурня клеїти, а то вам доведеться заплатити штраф за проїзд без квитка. Ваш квиток кінчився ще в Брехенвілі. Почувши, що йому доведеться за щось там платити, але не второпавши за що, Скуперфільд на хвилинку прокинувся, зіскочив з лави й осовіло втупився в провідника. Скориставшись з цього, провідник схопив його за комір, притягнув до виходу й випхнув на перон. Вернувшись назад, він підняв газету, що валялася на підлозі, дістав з-під лавки циліндр, напханий всякою всячиною, і, підійшовши до дверей, тицьнув усе це в руки ошелешеному Скуперфільдові. Скуперфільд хотів щось запитати й уже роззявив був рота, але поїзд саме в цю мить рушив, і він так і стояв на пероні, роззявивши рота. Незнайко та Козлик навіть не чули, що сталося вночі. Вони спали досить міцно, бо минулої ночі їм не вдалося як слід виспатися через кінокошмари. Вже давно розвидніло, а вони все спали і, напевно, проїхали б Сан-Комарик, якби провідник не розбудив їх. — Гей! — закричав він. — Вам, певно, хочеться теж проспати свою станцію! Ану, вставайте! Побачивши, що Незнайко та Козлик навіть не ворухнулися, він почав стукати по їхніх полицях стальними щипцями, якими пробивав квитки. Почувши стукіт, Незнайко та Козлик прокинулись. І саме вчасно! Поїзд уже підходив до станції. Багато пасажирів, схопивши свої валізи та клунки з речами, товпилися біля дверей вагона. Незнайко і Козлик зіскочили з своїх полиць і теж почали пробиратися до виходу. Сан-Комарик було велике місто, тому тут виходило багато пасажирів. Як тільки поїзд зупинився, широкий перон одразу заповнився приїжджими, які одразу змішалися з тими, що зустрічали, від'їжджали і проводжали. Вийшовши з вагона, Незнайко та Козлик стали озиратися навсебіч, сподіваючись побачити в цьому строкатому натовпі Мигу та Жуліо. Перед ними мелькнуло багато облич, але жодного, схожого на Мигу та Жуліо, не було. А може, вони зустрічають нас біля іншого вагона, — висловив припущення Незнайко, ставши навшпиньки й стараючись над головами роздивитись, що робилося біля інших вагонів. — Підождемо, — сказав Козлик. — Нам нікуди поспішати. Скоро перон очиститься, і вони побачать нас. — Або ми їх, — сказав Незнайко. — Авжеж — або ми їх, — підтвердив Козлик. Скоро натовп тих, що приїхали, і тих, що зустрічали, схлинув, а після відходу поїзда розійшлися і ті, що проводжали. Перон спорожнів, і на ньому не лишилося нікого, крім Незнайка та Козлика. — Що ж це? — дивувався Козлик. — Правду сказати, у мене ці Мига та Жуліо ніколи не викликали довір'я. Я вже чекав, що вони встругнуть з нами якийсь кепський жарт. А може, вони помилились і прийдуть зустрічати нас до наступного поїзда? До них підійшов залізничний службовець у форменому кашкеті і спитав, що вони тут роблять. — Нас, розумієте, повинні були зустріти, але не зустріли, — пояснив Козлик. Ну, не зустріли, так іншим разом зустрінуть, а стовбичити тут нічого. Це заборонено правилами, — сказав службовець. — А коли прибуде наступний поїзд з Давилона? — спитав Козлик. — Завтра в цей же час, — відповів службовець і подався далі. — Що ж, прийдемо сюди завтра. Може, вони переплутали дні, — сказав Козлик. Вони пройшли через вокзал і попрямували вулицею. — Що ж нам тепер робити? — спитав Незнайко. — Треба десь роздобути грошей, — відповів Козлик. — У нас же з тобою навіть на обід нема. Та й на нічліг дістати треба. — А де ж ми роздобуватимем гроші? — Ну, доведеться шукати роботу. Ти коли-небудь служив у ресторані? — Ніколи в житті, — признався Незнайко. — Найкраще, — сказав Козлик, — це десь у ресторані офіціантом улаштуватися або кухарем. Ближче до їжі, — пояснив він. — Я колись уже служив у ресторані швейцаром. Бачив, як офіціанти працюють. Нічого складного. Тільки влаштуватися важко. Завжди всі місця зайняті. Побачивши по дорозі ресторан, Козлик сміливо відчинив двері, й вони з Незнайком зайшли. Для сніданку час уже був пізній, а для обіду ранній, тому в ресторані відвідувачів не було. За буфетним прилавком стояв хазяїн ресторану. Він заклопотано цокав на рахівниці, підраховуючи чи то прибутки, чи то видатки, і Козлик, побачивши його, спитав: — Вам кухарі або офіціанти не потрібні? Хазяїн перестав цокати на рахівниці і, зиркнувши на Незнайка та Козлика, спитав: — А хто з вас кухар? — Я кухар, — відповів Козлик. — А ось він офіціант. — Який же з тебе кухар? — усміхнувся хазяїн. — Кухарі завжди бувають товстенькі, а ти он який худий. — Ви тільки візьміть мене, я обов'язково потовстію, — відповів Козлик. — От ти спочатку потовстій, а тоді я тебе візьму, — сердито буркнув хазяїн. — А чи не можна в такому разі ось йому кухарем? — показав Козлик на Незнайка. — Він, здається, товстіший за мене. — Але ж ти сказав, що він офіціант, а не кухар, — заперечив хазяїн. — Це нічого. Він може й кухарем. — Ти справді вмієш готувати їжу? — звернувся хазяїн до Незнайка. — Точно не скажу, бо ні разу не пробував, — відповів Незнайко. — Треба спробувати. — Ні, — відповів хазяїн. — Мені такий кухар не потрібен. І взагалі мені кухар не потрібен. У мене вже є кухар. — Тоді візьміть його за помічника, — запропонував Козлик. — І помічник не потрібен. — Тоді візьміть нас за офіціантів. — І офіціанти не потрібні. Мені й своїх офіціантів доведеться звільняти. Бачиш, відвідувачів зовсім нема. — Ну візьміть нас хоч посуд мити, — не вгавав Козлик. — У мене є кому мити посуд, — махнув хазяїн рукою. — Якийсь осел! — вилаяв Козлик хазяїна, коли вони з Незнайком вийшли на вулицю. — Ну скажи, будь ласка, яка йому різниця, хто з нас кухар, ти чи я, якщо йому взагалі кухарі не потрібні? Тільки час на розмови змарнували! В другому ресторані розмова була приблизно така ж. Довідавшись, що Незнайко та Козлик згодні працювати в його ресторані, бути кухарями, офіціантами, буфетниками, пекарями, касирами, перемивальниками посуду, натирачами підлоги, директорами, нічними сторожами, швейцарами, хазяїн запитав: — І ви все це можете? — Все можемо, — запевнив Козлик. — А пророкувати майбутнє не можете? — Чого ні, того ні, — розвів Козлик руками. — Пророкувати майбутнє, на жаль, не можемо. — А я от вам напророчу ваше майбутнє, — сказав хазяїн. — Зараз ви вилетите за двері й ніколи більше сюди не повернетесь. — Чому ж? — спитав Козлик. — Тому що я так напророчив. — Цей теж осел! — виніс свій присуд Козлик, опинившись за дверима. — На його місці я б не гірше пророкував. У наступному ресторані розмова була ще коротша. Не встиг Козлик роззявити рота, як хазяїн грюкнув кулаком по столу і гаркнув: — Геть! І щоб я тебе більше не бачив! — Коротко, але не зовсім чемно! — мовив Козлик. Цілком зрозуміло, що ці слова теж були сказані вже на вулиці. Перші невдачі не збентежили Козлика. Вони з Незнайком ще довго ходили по ресторанах, але всюди їм відмовляли, насміхалися з них. Після цього вони почали ходити по магазинах, бажаючи найнятися продавцями. З таким же успіхом. Власники магазинів цікавилися більше покупцями, ніж продавцями. Скоро настав вечір. Повсюди спалахнули яскраві вогні реклам. Центральні вулиці міста, куди забрели в цей час Незнайко з Козликом, засяяли електричним світлом, задзвеніли веселощами й музикою. Кругом гуляли й танцювали коротульки, скрипіли гойдалки, оберталися каруселі, чортові колеса та інші пристосування для веселого дозвілля. У цьому відношенні Сан-Комарик нічим не відрізнявся від інших великих місячних міст. Незнайко та Козлик заздро поглядали на коротульок, які сиділи біля ресторанів за столиками і їли різні смачні страви. Дивитися на все це й не мати можливості втамувати голод було дуже тяжко. — Найкращий спосіб заглушити апетит — це дивитись у криві дзеркала, — сказав Козлик. — Я особисто завжди так роблю. Коли смієшся, голод не так сильно відчувається. Вони почали бродити вздовж кривих дзеркал, виставлених край тротуару, і роздивлятися свої відображення. Одно з дзеркал так спотворило їхні фізіономії, що Незнайко й Козлик, незважаючи на кепський настрій, не змогли втриматись од сміху. Посміявшись, Незнайко помітив, що їсти справді хочеться менше. В цей час вони побачили коротульок, які стовпилися перед невеличким дерев'яним помостом, над яким красувалася вивіска: «Веселий балаганчик». На помості за завісою, зробленою із звичайного простирадла, стояв якийсь кумедний коротулька. Він просунув голову в круглий отвір посеред простирадла, а глядачі, які стояли біля помосту, шпурляли в нього гумовими м'ячами, цілячись просто в обличчя. Коротулька кумедно кривлявся й безглуздо шарпався то в один бік, то в другий, стараючись уберегти обличчя від ударів, і це дуже звеселяло глядачів. Почувши сміх, Незнайко та Козлик підійшли ближче й теж почали реготати, дивлячись кумедні гримаси цього потішного коротульки. — Навіщо ж він так? — спитав, задихаючись від сміху Незнайко. — Це ж, мабуть, боляче, коли по обличчю м'ячем? — Звісно, боляче, — відповів Козлик. — Але ж треба якось заробляти на життя. Йому хазяїн платить за це. І Незнайко побачив хазяїна балаганчика. Він стояв біля великої білої корзини, доверху наповненої гумовими м'ячами. Кожен, хто хотів шпурнути м'яча в коротульку, платив господареві сактик. Якраз у цю мить якийсь глядач, бажаючи потішити себе й інших, заплатив одразу за п'ять м'ячів і почав шпурляти їх в обличчя коротульки. Від чотирьох м'ячів коротульці вдалося ухилитися, зате п'ятий влучив йому просто в око, та з такою силою, що повіка вмить розпухла. Око в бідолахи заплющилось і перестало бачити. Зляканий коротулька сказав, що сьогодні він уже не зможе працювати, й пішов додому. Хазяїн балаганчика, однак, не розгубився і, вилізши на поміст, закричав: — Ану, друзі, хто хоче заробити три фертинги? Плачу цілих три фертинги тому, хто протримається до закриття. — Ставай сам! — закричав хтось із глядачів. — Ану підставляй свою товсту пику! В цей час Козлик швидко пробрався крізь натовп і, вискочивши на поміст, сказав: — Давай я спробую. — Спробуй, спробуй! Тільки не пищи, коли дістанеш м'ячиком по носі, — почулося з натовпу. Усі навкруг засміялися. Стараючись не звертати уваги на насмішки коротульок, Козлик сховався за завісу й просунув у отвір голову. Він одразу ж побачив, що завіса не давала можливості сильно відхиляти голову й діяти тут треба якнайспритніше. Не встиг він оглянутися довкола, як «гра» почалась і досить влучно кинутий м'яч стукнув його по лобі. Це на секунду приголомшило Козлика й нагадало, що ловити гав тут не можна. Після першого удару по лобі було кілька сильних ударів по щоках, а один м'яч влучив йому навіть у ніс. Але найдужчий удар припав йому в вухо. Біль був такий, що у Козлика мимоволі виступили на очах сльози. Щоб якось ухилитись від м'ячів, він шарпався з одного боку в другий, кріпко зажмурився, стараючись уберегти очі, і від цього виходили дуже смішні гримаси. Глядачі веселилися від душі. Почувши сміх, до натовпу приставали нові перехожі. Торгівля м'ячами йшла дуже жваво. Хазяїн ледве встигав брати гроші. Але Незнайкові цього разу було не до сміху. Він стежив за рухами свого друга, серце йому завмирало, і Незнайко переживав таке почуття, ніби удари сипалися не на Козлика, а на нього самого. Він ладен був благати коротульок, щоб вони не кривдили бідного Козлика, ладен був лупцювати всіх, хто кидав у нього м'ячі, а заодно й хазяїна балаганчика, який придумав цю безглузду розвагу заради власної вигоди. А час минав. У повітрі ставало холодніше. Невдовзі натовп почав потроху рідшати, а потім і зовсім розійшовся. Хазяїн дав Козликові три фертинги найдрібнішими монетками й закрив свій «веселий балаганчик» на ніч. За п'ять хвилин Незнайко й Козлик сиділи в теплому приміщенні їдальні й апетитно вминали смачний перловий суп з пирогами та гречану кашу з маслом. Козлик аж кректав од задоволення, цмокав губами й жмурився, мов голодне котеня, яке принесли з морозу й почастували сметанкою. Незнайко теж на всі заставки розхвалював і суп, і кашу, й пироги. Після пережитих хвилювань їжа видавалася йому особливо смачною.
  Розділ двадцять третій
 У «ТУПИЧКУ»
 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.