Annotation 11 страница

ЛЮТИЙ

— Що таке? Він прокинувся хвилину тому. Ірина лежала без сну, підперши щоку долонею. — Нічого. — Вона посміхнулася, не розмикаючи губів. — Я хропів, так? — Ні. Він глянув на годинника. Пів на сьому. Зарано, але ж сьогодні ранковий етер… Аспірин сів на постелі. Спустив ноги на підлогу. Останнім часом у їхніх спільних пробудженнях намітився легкий дискомфорт. Ледь чутна фальшива нота. — Спати хочу, — поскаржився він. — А ніколи. Ти поспи ще, ага? Вона мовчала. Аспірин намацав халат на спинці стільця. М’який, зручний халат. І все так добре, спокійно, природно. .. Якби не цей погляд і не це мовчання. — Якщо я накажу своєму генералу перетворитися на морську чайку, і він не виконає наказу, хто буде в цьому винен — він чи я? — запитав він зненацька. — Це з «Маленького принца»? — перепитала Ірина після паузи. — Так… Відповідь: «Ви, ваша величність. Бо ви запрагли неможливого». — Я запрагла неможливого? Аспірин внутрішньо напружився. Ранок — не час для таких розмов. — Ти взагалі нічого не запрагла. — Він примирливо погладив її по руці. — Я пішов, ага? — Йди. — Вона підтягла вище ковдру. — Щасливого етеру, Олексію. — І тобі щасливо. Її двері зачинилися в нього за спиною. Як був, у халаті, закурюючи на ходу, він піднявся нагору, до себе. Сусідка зі сміттєвим відром (повним, на щастя, повним! ) зміряла його багатозначним поглядом. Він сів під кватиркою на кухні. Затягнувся. Заплющив очі. От уже що, а проникливість Ірині притаманна. Вона має рацію. Вона запрагла неможливого. Її завищені вимоги точать ідилію, як хробак, і ніхто не знає, скільки ще триватиме цей сусідський роман: тиждень? Місяць? Йому тридцять чотири роки. Йому подобається його статус. І стосунки з жінкою цінні для нього самі по собі, без додаткових скріпок. Або вона це зрозуміє, або… шкода. І справді, дуже шкода. Таких, як Ірина, дуже мало на світі жінок. Олена спала. Він залишив їй розморожений фарш у мікрохвилівці. Нехай посмажить котлети.
* * *

На виході з клубу якась дівчинка, свіженька, мила, попросила автограф на листку блокнота. Він намалював їй чоловічка за пультом, підписав «Аспірин», і дівчинка ледь не розтала від щастя. З авта він зателефонував хлопчині, який постачав йому диски, дізнався, що є новенького, і по дорозі додому заїхав у магазин. У тісній підсобці його почастували кавою, і ще одне дівчисько, касирка, попросила його розписатися на флаєрі якоїсь вечірки. Він купив вінілу і дисків на всю готівку, обережно прилаштував сумку в багажнику і поїхав додому. Олена мила підлогу. Люто орудувала шваброю, під футболкою виступали гострі лопатки. Аспірина знову вразило, яка вона худа. — Черевики зніми, — сказала Олена, не вітаючись. — Хіба я даремно стараюся? — А ти не старайся. Хто тебе просить? Олена випросталася. Відкинула волосся з чола. — Не люблю свинарника, — відчеканила, дивлячись Аспірину в очі. Подумавши, мовила вже м’якше: — Ти чого сяєш? Гарні новини? — Хіба я сяю? Аспірин глянув на себе в дзеркало. Видовище було звичайне — хіба лише очі, якщо придивитись уважно, блищали яскравіше, ніж зазвичай. — Нічого особливого, — сказав, роззуваючись. — Візьму, певно, третю ніч у «Куклабаку». Навантаження, звичайно, нівроку, особливо якщо зважати на суботній ранковий етер… Але який кайф, коли тобі платять за улюблену справу! Олена усміхнулася — поблажливо й сумно. Підхопила відро, потягла в туалет, брудна вода загуркотіла водостоком. — Знаєш, я б звалив із «Лапа-Радіо»… може, й звалю згодом, переїду назовсім у клуб. — Яка різниця? — запитала Олена з туалету. — Величезна. Клубний ді-джей, — Аспірин сунув ноги в тапочки, — виконавець і творець. А на радіо — так, килимовий клоун, масовик-витівник. — Не розумію. — Олена вимила руки, старанно витерла рушником. — Що ти там твориш? — Настрій. — Аспірин посміхнувся. — Розумієш. .. Ось танцювальний майданчик. — Він поставив посеред столу порожню тарілку. — У нього свій настрій, своя мета, свій склад: за віком, соціальним станом, інтересами… Аспірин узяв із вазочки печиво, з хлібниці — півбулки, із холодильника — варену морквину. Поклав на тарілку; у пориві натхнення додав кілька зубочисток. — Це мій об’єкт, він складний. А я — маніпулятор. Не злий, не маніячило, не політтехнолог: мені від них нічого не треба, я хочу їм добра. Я хочу, щоб їм було добре і вони стали кращими, розумієш? Олена всілася за стіл. Очікувально дивилася на тарілку. — Кожна композиція — це настрій, — продовжував натхненний Аспірин. — Коли ми слухаємо музику, ми його підхоплюємо… або не підхоплюємо, якщо вона нам чужа. От я й починаю підгодовувати їх композиціями — і при цьому опрацьовую. — Людей? — І людей, і музику теж. Ритм іде по висхідній — отже, впорскую адреналіну. І ще багато фішок і примочок, до ранку не розповіси, але головне — я підхоплюю їхній настрій і плавно, власною волею, навіюю їм інший. Від спокою — до екстазу, від екстазу— до ейфорії, від ейфорії — до нірвани… Розумієш? Я ді-джей. Я професійно відчуваю, в який стан занурює музика. Аспірин говорив, варена морквина слухняно танцювала на тарілці, печиво підстрибувало, а на булку й зубочистки вже не вистачало рук. — Отже, ти — фаховий маніпулятор? — Я музикант. — Аспірин, опам’ятавшись, поклав булку назад у хлібницю. — Кожен музикант — трохи маніпулятор. Ти не можеш цього не знати. — Ні, —тихо сказала Олена. — Музикант… особливо якщо він композитор. Він бере шматок себе, причому кривавий шматок… зі смаком життя, любов’ю і страхом смерті. І він консервує… ні, не так, він переводить кращі — або страшні — моменти свого життя в іншу… знакову систему. Інший код. І посилає в простір. Або записує значками на папері. І йому при цьому байдуже, чи розкуповують у барі спиртне, чи підстрибують ноги у тих, хто сидить, і чи вібрує танцювальний майданчик… — Вона двома пальцями взяла варену морквину і викинула в сміттєве відро. Аспірин сидів і не знав, що їй відповісти. Крижаний спокій, крижаний погляд, — вона вже забула, як ридала у нього на плечі, забула, як він витягнув її з несусвітньої діри, як купив їй нову скрипку — вже третю, між іншим, як займався психотерапією днями й ночами… — Нехай, — сказав він байдуже, як лише міг. — Я врахую твою думку про мою персону. Підвівся і вийшов.
* * *

— Полаявся я зі своїм директором, — сказав Костя. — Геть розсобачився. У боргах сиджу, диски не можу розпродати… Усі кажуть, круто. А доходить до справи — привіт. — Я ж найманий робітник, — обережно завважив Аспірин. — Сам нічого не вирішую. — Олексію, але ж ти шановна людина. Може, поговорив би з ким-небудь? Аспірин знизав плечима: — Ну, спробую… Тільки обіцяти нічого не можу, ти розумієш. — То й не обіцяй, — тужливо сказав Костя. Витяг диск із напівголою індіанкою на обкладинці. Розкрив, розгонисто розписався на вкладиші, дав Аспірину: — Ось. Скільки крові він мені попив… Нікому на фіґ не треба, виходить. — Тримайся… — Аспірин покрутив диск у руках, сховати його було нікуди. Народ підтягувався. Була субота, перша субота після звільнення з клубу Хоми-суперника; Аспірин трохи нервував. — То я пішов. — Хай щастить, — пробурмотів Костя. Офіціантка поставила перед ним нову чарку горілки. Аспірин подумав: ось талановита людина, життя присвятив творчості. І що з ним буде? Що його чекає? Він привітав чужу публіку, як командир екіпажу пасажирів перед зльотом. Одразу збагнув, що легкого хліба не буде. Різнокаліберні клерки, які втомилися після робочого тижня, чекали банальних попсових розваг, просунута молодь — екстриму, солідніша публіка воліла провести вечір красиво й стильно, а ще крутилися під ногами підлітки, які переплутали «Куклабак» із кислотною дискотекою. Аспірин усівся за пульт, почуваючись майже Гагаріним на зльоті. Поїхали! Він купив їх не відразу — але купив. Зміг. Від простого — до складного; атмосфера вечора, повикаблучувавшись для годиться, підкорилася вмілим рукам і чуйному вуху. Юрби мігрували — від стійки до танцювального майданчика, із танцювального майданчика за столики і звідти знову на танцювальний майданчик, ноги сидячих посмикувалися в такт, бармен працював, як маслобійка. Аспірин уже заспокоївся й розслабився, коли в ді-джейську будку ввалився пітний товстун у краватці, що з’їхала набік. — Ану, постав «Владімірскій централ»! Аспірин у цю мить зводив два непростих треки. Мікс виходив чудовий, довгий, вісім квадратів; Аспірин перевів кросвейдер, відключив трек, що відіграв, і тоді тільки глянув на візитера. — «Владімірскій централ»! — поважно повторив товстун. — Чуєш? — Вибачте, але тут не приймають замовлень, — чемно сказав Аспірин. — Ах ти сука! Рука з розчепіреними пальцями метнулася до коміра Аспірина. У ту ж мить за спиною замовника з’явився один із хлопців Віскаса, ще секунда — і будка була порожня, лише завис у повітрі запах перегару. — Вибач, — сказав Віскас, з’являючись нізвідки, як привид. — Не встигли його взяти на підході. — Нічого. — Аспірин машинально поправив комір. — Так і повіяло старими часами, — ностальгійно зітхнув Віскас. — Пальці віялом, ланцюги, малинові піджаки… Тоді ми з хлопцями… ех. Ти тоді був малий, не пам’ятаєш. Аспірин мимоволі посміхнувся: — Вітю, як ти гадаєш, скільки мені років? Віскас захитав головою: — Молоде-зелене, шмаркач ти ще… Радієш, що Хому поперли? — Чого б це? — здивувався Аспірин. — Ми з ним були… ну, загалом, по-людськи. Я його підміняв, він мене, ти ж знаєш. — Знаю. — Віскас неуважно кивнув. — Як дочка? — Нормально. Аспірин напружився, чекаючи на продовження розмови, але Віскас розуміюче кивнув, ляснув Аспірина по плечу і рушив до барної стійки. Далі вечір пішов, як то кажуть, чікі-пікі. Виставляючи трек за треком, зводячи їх і накладаючи один на одного, граючи ефектами, як жонглер тарілками, Аспірин пригадав слова Олени про те, що справжній композитор консервує обрані моменти свого життя й посилає їх у простір. Творча особистість — як консервний завод, з усмішкою подумав Аспірин, дивлячись на охоплений ейфорією танцювальний майданчик. А я, значить, стою з консервним ножем і годую вас усім цим «віскасом». Цікаво, якби я міг зараз рушити кудись разом із апаратурою — чи зійшли б ви з майданчика й потягнулися за мною? Низкою? Смикаючись у такт? Він одразу перестав про це думати, бо двійко дівчаток, близнючки, одночасно застрибнули на невисоку сцену й однаковими рухами зірвали топики із засмаглих грудей. Юрба заревіла, залунали оплески, дівчатка танцювали, щасливі, Аспірин мигцем глянув на годинника: ще не час ставити щось повільне. Нехай ще поковбасяться. Йому раптом стало зле. Іринине мовчання, розмова з Оленою, тямущий погляд Віскаса — всі ці дрібні причіпки склалися, зліпилися в отруйний млинець, стали Аспірину поперек горла, і він тільки зараз збагнув, як утомився від життя. Нестерпно втомився. Смертельно. Рухаючись, як муха в сиропі, він поставив повільну музику. Дожити б до ранку. І не треба ніякої гусарської рулетки, вистачить самої лише втоми, упасти на пульт і завмерти. І нехай хтось інший вирішує усі його проблеми… — Аспірине? Він повернув голову. Дівчині було років двадцять, яскраво-зелені очі, веснянки, костюмчик, стилізований під матроску. Хуліганська посмішка. Аспірин міг заприсягнутися, що ніколи її не бачив: таких не забувають. — А ти хто? — запитав він, безцеремонно її роздивляючись. Вона випнула груди, навмисно підставляючись під його погляд: — А я Касторка! — Не наговорюй на себе, — сказав він, почуваючи перший проблиск інтересу. Вона засміялася. — Слухай, — сказав Аспірин, — до тебе в сумку мій диск улізе? Бо Костя, розумієш, подарував… — Ого! — Дівчина повертіла диск у руках, ніби справді на цьому розумілася. — Давай, улізе, тільки я й собі такий хочу. Де Костя? — Он сидить… Потім до нього підійдеш, а то повільний танець пропустимо! І обняв її тут же, на порозі ді-джейської будки.
* * *

Ніч пройшла легко і весело. Аспірин прокинувся в чужому ліжку, цмокнув Надійну у веснянкувате плече і, загорнувшись у простирадло, пішов у ванну. Надійчині батьки каталися на лижах десь у Швейцарії, вдома було просторо й чисто, і, ніжачись під гарячими струменями душу, Аспірин посміхався, ніби гора в нього з плечей звалилася. — Що в тебе є поїсти? — Не знаю, глянь у холодильнику… Цю сесію вона завалила і хотіла перевестися на вечірнє, але, за її власним висловом, «жопчин конкурс не пройшов». Батько став дибки і построїв не лише викладачів, але й саму Надійку. — Слухай, ременем грозився. Тричі бігала перездавати! Вони вже мене шугалися! — Він тебе тримає в лещатах? — запитав Аспірин. — Він мені місце тримає у своїй конторі. У них знаєш, скільки юрист одержує? Разом приготували легкий сніданок, Надя зварила каву. — Я в «Куклабак» щодня ходитиму. — То ходи… — А я ще «Лапа-Радіо» слухаю. — І даремно. Нічого псувати смак. Надя образилася: — А ти сноб? Вас усіх ця попса годує, а ви від неї носи вернете! — Кому попса, а кому мати рідна. — Аспірин посміхнувся. — Де мій диск, який Костя подарував? — А ти хіба вже йдеш? — здивувалась Надійка. — У мене етер о дванадцятій. Надійка підвелася, щоб віднести посуд у раковину. Аспірин не стримався і легенько плеснув її по задку. — Гей! — Надя відскочила. — Комарик сидів, — сказав Аспірин. — Комарик?! Вона витерла руки рушником. Підійшла до Аспірина, присіла поруч на ослінчик: — Слухай, а ти навчиш мене треки зводити? Я теж хочу бути ді-джеєм! — Запросто, — сказав Аспірин.
* * *

Він мав півгодини, щоб заскочити додому й переодягтися. Тала вода за ніч підмерзла, і біля під’їзду Аспірин ледь не брьохнувся. Відчинив двері; у квартирі було незвично тихо. Мабуть, Олена спала. Перемінивши сорочку, він у самих шкарпетках пішов на кухню і витяг із холодильника пляшку пива. Мигцем подумав, як добре було б, якби Олени взагалі не було, якби вся ця довга й важка історія йому наснилася. Якраз усе налагоджується: з роботою чудово, з особистим життям — прекрасно, гроші є, пиво холодне, і чому б не жити й не радіти? І саме в цю мить подзвонили в двері. Лаючись упівголоса, Аспірин побрів у передпокій. Заглянув у вічко: перед дверима стояла Ірина. — Привіт, — сказав він бадьоро. — Вибач, я вже вискакую на етер. — Але ж сьогодні неділя, — здивувалася Ірина. — Правильно… Попросили підмінити зранку, розумієш… о дванадцятій. Ні хвилинки вільної. Ірина стояла, ніби не чуючи його слів. Світло-каштанове волосся було зачесане назад, і на лобі виразно виднілися дві вертикальні зморщечки. Аспірин раптом завважив, що вона схудла. — Я все намагалася тебе застати… Вчора дзвонила, і позавчора, а сьогодні побачила, як ти під’їхав… — Іро, ну пробач. Я повернуся з етеру й зателефоную, добре? Вона не зводила з нього очей. Аспірин під її поглядом навіть глянув у дзеркало: що не так? Помада на комірі? Але ж сорочка свіжа! Її ніздрі роздувалися. Він готовий був заприсяг-тися, що зараз вона чує, наче вовчиця, запах чужої жінки. При тому, що Аспірин вимився в душі, переодягся і взагалі думав про інше. — Іро, що таке, ну справді, ні хвилинки… Він раптом побачив, як розширюються її зіниці. Вибух — дві новонароджені чорні діри; він аж відступив: — Що сталося? Вона розімкнула губи, але нічого не сказала. Повернулася і пішла униз сходами. Ляснули двері на четвертому поверсі. Тиша. Аспірин крізь зуби вилаявся. До етеру справді залишалося дуже мало часу, і ще дороги слизькі… Заспана Олена стояла у дверях вітальні. Дивилася з цікавістю.
* * *

— Ось і лютий, мої дорогі, настав найкоротший місяць у році, Новий рік і Різдво вже забулися, зате на носі день святого Валентина, про це всі пам’ятають! Знижки для закоханих, тури для закоханих, пральні машини, Париж, Байкал, нові компи — усе позначене сердечком, усе для закоханих, і «Лапа-Радіо» теж для них… Сьогодні ми слухаємо пісні про кохання. Ви запитаєте, коли ж ми слухаємо інші пісні? Ніколи! А тепер, якщо маєте вільну хвилинку, якщо шеф відлучився з офісу, а вірні співробітники йому не закладуть… швиденько набираємо номер «Лапа-Радіо», відгадуємо пісню про кохання, одержуємо флаєр на вечірку в клуб «Діґґер» і слухаємо пісню! Ого, хтось спритний уже телефонує… Як вас звуть? — Ігор. — Увага, Ігоре, ви маєте відгадати хоча б одну з трьох пісень: де забирають, де відпускають і де грають! Час пішов… забирають-відпускають-грають, це три пісні, які ви називаєте? — Е-е-е… — Думаємо всі. Пісня про кохання: де забирають. .. є ідеї? О, короткі гудки, наш Ігор чогось злякався, але ось у нас є інший дзвіночок… хто це? — Рита! — Рита… Маргарита, вікно відкрите, як приємно вас чути. Отже… — Де забирають — це «Вісімнадцять вже мені»! — Браво! Браво, Рито, залишайтеся на лінії, флаєр у клуб «Діґґер» тепер ваш. А ми всі слухаємо «Руки вгору» — «Забирай мене скоріш, повези за сто морів, і цілуй, щоб аж здурів — вісімнадцять вже мені»! Аспірин зняв навушники. У студії було душно. — Юлю, скажи, нехай увімкнуть кондиціонер. — Та ну? Ми тут мерзнемо… — А я тут задихаюся, як бабка в барокамері… Чого ти іржеш? — Ти все-таки прикольний, Аспірине. Розпишешся мені на фотці для племінниці? — А фотка є? Він забував — і не міг забути — широкі Іринині зіниці. Ну не жінка, а просто шпик якийсь. Як вона здогадалася, що він був з іншою? Ось одружися з таким детективним талантом, потім усе життя будеш виправдовуватися за кожен погляд… Ні, зрозуміло було, що їхні стосунки не можуть тривати вічно. Але ж хіба не можна розійтися по-людськи? Тим паче, вони ж сусіди… Він, і сам того не бажаючи, пригадав ту січневу ніч. Ніч, коли пропала Олена. Коли вони з Іриною були дорожчі одне одному, ніж… Ніж хто? Аспірин знав: Іра намагалася викликати Олену на відвертість. Її турбували і школа, у яку Олена не ходить, і скрипка, яку довелося купувати наново, і, ясна річ, її турбувало головне: що трапилося в той день, коли Олена пішла? Чому вона це зробила? Адже вона знає, що тато місця собі не знаходив, майже дві доби божеволів? Тато — так вона називала Аспірина в розмовах з Оленою. І він не міг збагнути, дратує його це чи ні. Після історії з підозрілою лікаркою Олена ніколи не називала його татом, і слушно: виходило 6 фальшиво. Але тато… батько сімейства, завантажений, задовбаний проблемами по горло… Краще б Ірині не пхатися в чужі справи, слово честі. Він сподівався, що Олена, за своїм звичаєм, гляне на Ірину абсолютним холодом блакитних очей, вкаже нахабі її місце, як це трапилося з консьєржем Васею, як це бувало не раз із самим Аспірином. Але дівчисько, на його великий подив, щадило сусідку. Терпляче пояснювало: у школу вона піде наступного року, зараз все одно нема сенсу смикатися. А чому втекла… та даремно, звісно. Не треба було. Більше вона так робити не буде, вибач, будь ласка! Ірина купувала їй вітаміни, рукавички, рейтузи. Ірина телефонувала їй щодня, і Олена — Аспірин знав — іноді теж їй телефонувала. Ірина носила дівчинці диски, хоча у Аспірина вдома фонотека була у сто крат багатшою. «Вона потенційно суперова мати, просто ідеальна», — згадував він Оленині слова. Все це чудово і дуже мило, але ж Аспірин тут до чого?! — «Лапа-Радіо» з вами, і ми продовжуємо нашу гру! Тепер ви маєте відгадати ще три пісні про кохання: в одній обманюють, в другій цілують, у третій, на жаль, кривдять… а що ж — кохання справа небезпечна, любов зла! Отже… Ось, уже є дзвіночок! До кінця етеру залишалося дві години. Аспірин попросив кави.
* * *

Він прокинувся від звуків фортеп’яно. Спросоння здалося, ніби він сидить у концертному залі і всі глядачі стоячи аплодують комусь невидимому на сцені. За мить він погладив ковдру поруч із собою: — Іро… І одразу ж підхопився, як ошпарений: що може бути жахливіше, ніж назвати жінку в ліжку чужим іменем?! Але й Надійки поруч не було. Аспірин остаточно прокинувся і зрозумів, що лежить у ліжку сам, у себе вдома, і що за стінкою гримить піаніно — саме гримить, як цілий патетичний оркестр. — Блін… — пробурмотів він крізь зуби і підвівся. Олена сяяла. Всівшись на краєчок стільця, закинувши голову, як піаніст-віртуоз, вона змушувала інструмент волати від щастя — це було не завжди гармонійно, але дуже, дуже емоційно. — Ти що робиш? Люди ж сплять! — Друга по обіді. — Олена не відірвалася від свого заняття. — Доброго дня, Олексію. — Чого ти радієш? — запитав він спокійніше. Вона затримала руки над клавіатурою — і красиво, по-концертному, зняла їх з інструмента. — Я радію? — запитала безневинним тоном. — Я тяжко працюю, доки ти швендяєш по клубах і лапаєш кобіт! І вона знову гримнула по клавішах, а Аспірин, проковтнувши язика, поплівся на кухню. …Надійка не прийшла в клуб — зателефонувала і мляво поскаржилася на батьків, на погоду, на ломоту в коліні і на те, що Аспірин порося. Аспірин передав їй привіт в етері і поставив солодкаву композицію з присвятою дівчинці Наді.
* * *

У вівторок він повернувся з етеру голодний і злий. Олена грала на скрипці — не гаму, не вправу; звучала хоч і доволі пристойна, але дивнувата мелодія. Аспірин прислухався. Через передпокій біг, переставляючи колінчаті лапи, чималий павук. Хата занедбана, понуро подумав Аспірин. Ось уже й павутиння у всіх закутках. Здавалося б, зима надворі… і чим вони харчуються, скажіть, будь ласка, якщо в хаті жодної мухи? Павук, кваплячись щодуху, перетнув нарешті передпокій і пірнув під двері вітальні. Аспірин повернувся, щоб іти на кухню, але тут згори, з антресолів, спустився на павутинці ще один павук, зачепився за дверну ручку, перебрався на стіну й швиденько подріботів туди ж — у вітальню. — Завітайте, таргани, я вас чаєм почастую, — пробурмотів Аспірин. — Нині Муха-Цокотуха іменинниця? Він відчинив двері й зазирнув до Олени. Вона стояла обличчям до вікна, до Аспірина спиною, грала, похитуючись усім корпусом, а на підлозі біля її ніг зібралося штук двадцять павуків, великих і маленьких, вони оточили її майже колом і мляво ворушилися, ніби в трансі. Аспірин придивився, не вірячи своїм очам. Тоді відсахнувся. — Ти чого?! Мелодія обірвалася. Минула довга секунда, тоді павуки, ніби отямившись, рвонули куди прийдеться і поховалися в щілини. У Аспірина неприємно смоктало під ложечкою. — Це ще що?! — Що? — поцікавилася Олена, кліпнувши безневинними віями. — А ти хіба не знаєш? — Аспірин проковтнув слину. Його нудило. — Ні. — Вона потерла підборіддя, те місце, де криваве садно від скрипки перетворилося згодом на жорсткий мозоль. Аспірин загарчав крізь зуби. Зрозуміло, тепер можна сказати — здалось, і що тут такого, подумаєш, павучка побачив… Але ж не здалось, він був у цьому певен! — Сядь! — Він кивнув на диван. Олена, слухняна дівчинка, сіла, мимохідь поплескавши по лапі Мишка, що сидів поруч. Аспірин пройшовся по кімнаті. Павуків, ясна річ, і близько не було. — Що ти грала? — Сен-Санс, — нахабно збрехала Олена. — «Лебідь». — Ти гадаєш, я «Лебедя» ніколи не чув?! — А що? Аспірин сплів пальці: — Слухай, я ж можу психонути. — Налякав їжака голою дупою. Ти тільки те й робиш, що психуєш. Він знову описав по кімнаті повне коло. Згадав Віскаса: «Спробуй не дратувати її. Частіше погоджуйся». — Добре, — сказав так лагідно, як лише міг. — Яєчню будеш? — Буду. — Олена підвелася, притиснула скрипку до плеча. — Сядеш за стіл — мене, будь ласка, поклич. БЕРЕЗЕНЬ

Як прийшла весна, в Олену ніби вселився біс. Вона гриміла на піаніно, слухала музику без навушників, танцювала й стрибала, і при цьому так тупотіла, що Аспірин питався себе: а як там в Ірини, унизу, не сиплеться вапно зі стелі? Іноді йому хотілося, щоб Ірина зателефонувала і щось таке сказала. Мовляв, перестаньте тупотіти, у мене люстра падає. Але Ірина не дзвонила, навіть коли Олена стрибала з дивана о пів на дванадцяту ночі. Ірина вдавала, що сусіда зверху взагалі не існує. Олена могла годинами сидіти у ванній. Вона грала на скрипці, коли Аспірин спав, зникала не-відь-куди і казна-звідки з’являлася — він мовчав, самоусунувшись. Якось, зазирнувши під ліжко в пошуках дискети, що закотилася, і зустрівши там непоказного павучка, він здригнувся так, що мало потилицю не розбив об ліжкову раму. Щоразу, коли Олена заводила незнайому дивну мелодію, Аспірин напружувався й роззирався: хто повзе? Ніхто не повз. Надійка й далі кайфувала від нього, але почуття давно втратили гостроту. Її батьки поїхали цього разу в Єгипет, уся величезна квартира знову була в розпорядженні «молоді», як Надійка називала себе з Аспірином, але він, на лихо, все менше й менше почувався молодим. Поруч із Надійчиною матроскою (а в неї всі прикиди виявилися більш-менш інфантильні й навіть лялькові) він почувався ледь не вихователем дитячого садка. Або й гірше — старою розвалюхою. І ще — він утомлювався. Колись у нього вистачало енергії і на клуб, і на «Лапа-Радіо», і на тусовку, і на халтурку. Тепер три ночі в «Куклабаку» вимотували його, як ганчірку: боліла голова, нили й свербіли вуха, а лікуватися випадало коньяком. Проспавши півдня, Аспірин дивився на себе в дзеркало й сахався, побачивши опухле, нездорове й немолоде чудовисько. — Авітаміноз, — серйозно казала Надійка. — Аскорбінки пожуй. Якось, повертаючись удень від гаража, Аспірин побачив Олену. Вона гуляла й раніше — блукала сама навколо будинку, копаючи шматочки льоду, іноді зупиняючись і довго розглядаючи барвисті бензинові плями на мокрому асфальті, який-небудь мотлох біля дороги чи калюжу талої води. Ніколи Аспірин не бачив її в товаристві інших дітей. І ніколи Олена не виносила у двір скрипку. Світило сонце. Олена йшла, не розбираючи дороги, зі скрипкою біля підборіддя, і щось ледь чутно награвала — щипком. Здавалося, вона вся занурена у свої думки. Аспірин зупинився: картинка була щонайменше дивна. А за Оленою йшов хлопчина. Слід у слід, відставши кроків на двадцять. Хлопчині було років чотирнадцять-п’ятнадцять, і Аспірину здалося, ніби він його вже десь бачив. Міг хлопчина йти просто так, у своїх справах? Запросто; проте Аспірин не мав сумніву, що хлопець іде за Оленою, і саме за нею. А за мить, глянувши уважніше на його обличчя, Аспірин пригадав: це був один із тих покидьків-недолітків, які півроку тому застукали Олену в під’їзді. Один із тих, кого він, Аспірин, марно намагався виховувати за гаражами. Він напружився, хотів побігти вслід, упіймати й розібратися, але чомусь не побіг Може, тому, що хлопчина виглядав доволі дивно: він був наляканий. Спантеличений, розгублений, але наляканий — дужче, і з кожним кроком його широке обличчя з носом-картоплиною ставало все блідішим і блідішим, а рот відкривався, ніби хлопець готувався крикнути. Але не кричав. Відкривав рота, як рибина, і йшов, крокував за Оленою — слід у слід. А вона вийшла на вулицю і рушила до перехрестя; Аспірин приєднався до дивної процесії. Він ще не знав, чого чекати, але передчуття були не найкращі. Перехожі дивилися на Олену з подивом. Дехто обертався. Дехто посміхався. Аспірин лавірував, не випускаючи дівчисько з очей. Вона дійшла до перехрестя, коли зелене світло для пішоходів уже почало мигати. Перейшла дорогу — Аспірин міг заприсягтися, що водії дивляться на неї й дивуються. Загорілося червоне для пішоходів, зелене для машин, які лавиною заповнили перехрестя. Хлопчина затримався край тротуару. Олена зупинилася й опустила скрипку. Вона стояла й дивилася на хлопчину, їх розділяла пожвавлена вулиця. Аспірин не міг бачити обличчя хлопчини, але він прекрасно бачив Оленине обличчя. Вона посміхалася. Красивим концертним жестом вона приклала скрипку до плеча, і, як за помахом фокусника, у руці в неї з’явився смичок. І тоді Аспірин кинувся вперед і заволав, перекрикуючи шум вулиці: — Не смій!!!
* * *

— А якби його збили на смерть? Що ж… Нехай убивство для тебе справа добра й правильна… убивство негідника. А той чоловік, водій, який би його збив — він як? Він що тобі зробив? Олена старанно протерла скрипку сухою ганчіркою. Посміхнулася: — Олексію, до чого тут я? Яке вбивство? — Та я ж бачив на власні очі… — Що ти бачив? Я грала, а хлопчина йшов за мною? — Покажи скрипку, — зажадав Аспірин. — Навіщо? Ти ж все одно не розрізняєш, де звичайні струни, а де… — Ага! Отже, ти взяла його струни? — Тільки дві, — призналася Олена. — Соль і ля. — Соль і ля, — пробурмотів Аспірин. Тоді піднявся, пройшов у передпокій і відчинив вхідні двері. — Йди. — Куди? — здивувалася Олена. — У перехід. На майдан. Куди хочеш. Грай свою пісеньку, зустрічай брата і забирайтеся звідси обоє, щоб я вас тут не бачив. Олена зручніше всілася на дивані. — Я не можу. Я ще не готова. — Готова! — гримнув Аспірин. — Я бачив, що ти робиш! Ти вела його, як на ниточці, наче пацюка, я бачив! — Ти не розумієш, про що говориш, — спохмурнівши, сказала Олена. — А слова «пацюк» я щоб від тебе взагалі не чула. — Ти не підеш? — Не піду! — Олена закинула ногу на ногу. — Я тобі, звичайно, багато чим зобов’язана, Олексію… Але не забувайся.
* * *

На четвертому поверсі блідо світилося вікно за зеленою фіранкою. Аспірин сидів у машині, курив і дивився на темний силует, що іноді зринав на зеленому тлі. Як у кінотеатрі. Як у театрі тіней. Як у напівтемному акваріумі. Зате на п’ятому, у його квартирі, яскраво світилися всі вікна, і крізь відчинену кватирку гриміла «Карміна Бурана». Аспірин не хотів виходити. На сміттєвому баку репетували коти, скуйовджені, щасливі, березневі. Немає нічого, що зв’язувало б його з цією жінкою. Декілька зимових тижнів, лапатий сніг, запах її подушки. Частина життя, просто частина життя, пройдений етап. Усе, що має старт, повинно мати й фініш, інакше навіть найвитриваліший бігун здохне на маршруті, так і не порвавши стрічки… Він змусив себе вийти з авта. Зайшов у під’їзд, натиснув кнопку ліфта. Консьєржка тьотя Світлана хитро примружила очі: — Олексію, а ти знаєш, що Іра з четвертого квартиру продає. Терміново, каже. Сьогодні маклер приходив, і вже покупців водили. Тепер знаєш які ціни? Навіть якщо терміново… — Що? — Аспірин насупився. — 3 якого… Іра?! — Іра. Квартиру їй батьки розміняли, трикімнатну, ще в ті часи: на дві двійки з доплатою. Батьків уже нема, а в їхній квартирі брат живе з сім’єю. А Іра, каже, теж хоче з доплатою. Зарплата в неї яка? Це колись інженер добре заробляв… — Ніколи інженер добре не заробляв, — сказав Аспірин, тупо дивлячись у розчинені двері ліфта. — Навіть пісня така є. Ліфт почекав, але поблажок робити не став і зачинив двері, демонстративно погасивши після цього кнопку. Аспірин люто вдавив її пальцем, ліфт ображено буркнув і відчинився знову, і в цю мить у під’їзд зайшли міліціонер у зимовій шинелі й жінка в старому пальті. Лише опинившись із ним у ліфті — ніс до носа, — Аспірин упізнав дільничного. Вони вже бачилися колись, але того разу дільничний був у цивільному. А жінка була та сама інспекторка у справах неповнолітніх, якій Аспірин колись намагався сплавити Олену.
* * *

⇐ Предыдущая 26 27 28 29 30 31 323334 35 Следующая ⇒