Annotation 5 страница

Він не знав, спала Олена цієї ночі чи ні. О пів на четверту ранку, коли він вирішив випити кави, на кухні не було нікого — і це геть доречно, бо перебувати в одному приміщенні з двома украй неприємними тварюками Аспірин не бажав. Він наповнив термос і відніс до себе в спальню-кабінет — щоб куштувати без відриву від виробництва. Він наливав у горня кави і розбавляв коньяком, надпивав — і розбавляв знову, надпивав ще — доливав коньяку, і так доти, доки в горняті майже не залишалося кави. Тоді Аспірин доливав із термоса, надпивав і доливав, доки відсотковий уміст коньяку не зменшувався катастрофічно й Аспірину ставало холодно. Він тремтів — від кави, чи від стресу, а може, з натхнення. До шостої години текст був готовий — величезна, майже на авторський аркуш, сповідь такого собі Олексія Г., якого переслідують інфернальна дівчинка та ведмідь-убивця. Доведений до відчаю, він здогадувався, що йому ніхто не повірить, і тому не повідомляв редакції своє справжнє ім’я — боявся, що сусіди дізнаються й назвуть божевільним… Аспірин перечитав статтю, виправив декілька слів і залишився дуже задоволений собою: професіоналізм, трах-тарарах, не проп’єш. Допив рештки кави з термоса; його нудило. Ліг у ліжко, вкрився з головою і на хвилинку закрив очі. Коли він підвів голову, годинник показував одинадцяту ранку. На кухні брязкали посудом. Аспірин пам’ятав усе й ні на мить не покладав надії на «А раптом приснилося? ». Вухо боліло навіть дужче, ніж учора. Голова здавалася значно тяжчою від тулуба й переважувала. Аспірин потягнувся за телефоном і подзвонив у редакцію «Забороненої правди». Авторитет, сякий-такий, у «Доктора Аспірина» був — його одразу з’єднали з шефом. — Принось, — мовив шеф. — За годину, — сказав Аспірин. — Раніше не вийде. Попрощавшись із редактором, він із третьої спроби підвівся. Глянув у дзеркало. Зітхнув. Їсти не хотілося. Тільки пити. Води, а не кави. І ще хотілося курити, але пачка була порожня, і нудотно смерділа попільниця. Він послав «листа» на друк і вийшов із кімнати, як космонавт на чужу планету. Олена була на кухні — він чув кроки, тихий шелест газети, брязкіт виделки об тарілку. Клацнувши, вимкнувся електрочайник. Пахло яєчнею. Аспірин зирнув у вітальню. На дивані лежав акуратно складений плед, довкола на підлозі стопки дисків — як стовпчики монет на конторці міняйла. Аудіоцентр працював — отже, Олена в навушниках… Мишка ніде не було. Тягає із собою, зрозумів Аспірин. Тепер вона не буде такою дурепою, не залишить свого охоронця, не випустить із рук. Ну й нехай. Він поголився, морщачись від болю. Одягся, сунув у кишеню дискету й у кейс — роздруківку. Звично намацав ключі від авта — і відразу ледве не заплакав уголос, згадавши, на що схожа тепер його «Шкода»… Цікаво, страховку виплатять? У будь-якого механіка, коли він придивиться, лисина дибки стане: що за дивний характер ушкодження? — Ти куди? — запитала Олена. Запитання наздогнало Аспірина, коли він уже переступав поріг. — На роботу, — повідомив похмуро. — В редакцію. Гадаєш, той хліб, що ти жереш, просто з неба падає? Вона нічого не сказала, і він зачинив двері.
* * *

— Годиться, — сказав редактор. — Ще й як. Ти фантастичні романи не пробував писати? — Пробував, — відповів Аспірин. — У дитинстві. Про космонавтів. — Про космонавтів тепер не проканає, — сказав редактор. — Залежно яких, — резонно заперечив Аспірин. — А що це в тебе з пикою? — усміхнувся редактор. — Баби за «Мачо» побили? Аж пазури помітно… — У стовп врізався, — сказав Аспірин. — Коли учора вночі гриби збирав. Редактор розреготався. За п’ятнадцять хвилин Аспірин вийшов на вулицю, приємно обтяжений пачечкою грошей. На носі в нього сиділи темні окуляри, опухле око майже не розплющувалося й вухо боліло, проте Аспірин почувався значно краще. Його історія розійдеться мільйонним накладом. Нехай читають, дивуються або сміються — нехай; наступного разу задумаються, побачивши на вулиці босого чоловіка в камуфляжних штанах і зі шкіряним футляром на шиї. Сучасний світ — божевільний, тут правда видається маренням, марення може виявитися правдою, і всі це — бодай на інтуїтивному рівні — відчувають… Правда — це те, у що вірять. На цій тезі тримаються стовпи чудових книг, але йому, Аспірину, начхати на високе мистецтво. Він журналіст, а отже, — частина всесвітньої машини, що створює правду з порожнечі. Біля його машини у дворі стояли хлопчаки. — Дядьку Олексію, — запитав тринадцятилітній сусід із сьомого поверху, — а чим це ви, га? — Це я плюшевого ведмедика посадив у багажник, — сказав Аспірин. — А він розлютився й виліз. Хлопчиська зареготали, переглядаючись. — Як приємно казати правду, — пробурмотів Аспірин і пройшов повз авто в під’їзд.
* * *

У квартирі не виявилося ні Олени, ні її ведмедя. На дивані валялися навушники й диски. Посуд на кухні був вимитий, стіл витертий до блиску. Може, вона пішла назавжди, спитав себе Аспірин. І сам собі відповів із гіркою посмішкою: аякже! Спеціальний вираз є для таких випадків: «Агавжеблін»… Він подумав, що дівчисько занадто самовпевнене. Що зсередини можна засунути засув. Нехай тоді скаржиться консьєржу, нехай піднімає на ноги сусідів — він господар у своєму домі. Має право посилати гостей подалі. З іншого боку, не сидіти ж вічно під замком? Колись доведеться вийти… Він не хотів їсти, але спрага мучила ще від ранку. Він випив пляшку мінералки і саме заварював чай, коли відчинилися вхідні двері. Звідки в неї другий ключ? Зле. Дуже зле… Олена увійшла. Попри сонячну й майже спекотну погоду, на ній була куртка, застебнута аж під горло, і насунутий на вуха берет. — Була в музичній школі, — сказала, щойно побачивши Аспірина. — Принесла тобі бланк заяви. Конкурс проходити не треба — у клас скрипки всіх беруть, бо недобір… Це платно. Але недорого. Ти не розоришся. Вона закашлялася, прикриваючи рота рукою. Аспірин завважив, яка вона бліда — навіть блідіша, ніж тоді, коли побачила свого «гуру» в камуфляжних штанах. Роздягаючись, вона посадила ведмедика на низенький стільчик при вході. — І ще — треба купити скрипку. Для мого зросту потрібна половинка. Я там домовилася з однією мамою. Її дочка переходить на тричвертну. Скрипка погана. Просто дерев’яна скринька із грифом. Але для навчання згодиться. Ти мене чуєш? — Чую, — після паузи озвався Аспірин. — Ще чого тобі треба? — Нічого. Ось, бланк заяви заповни… Аспірин двома пальцями взяв листок, який вона поклала посеред кухонного столу. «Я… прошу зарахувати мою дитину…» Його пересмикнуло. — Сама заповни, — сказав глухо. — Я підпишуся. Вона не сперечалася.
* * *

У клуб він приповз, як напіврозчавлена муха, і всерйоз замислювався про долю вечора; його обличчя ховали темні окуляри й, наче штукатурка, товстий шар гриму. Плече боліло і пульсувала шия — але хлинув адреналін, прийшов кураж, і світ майже повернувся до норми. — Мужик, ти був в ударі, — з повагою сказав Віскас. І напівголосно додав: — Є проблеми? Допомога не потрібна? Аспірин поправив окуляри: — Вітю, знаєш… Віскас чекав. Аспірин перевів подих: — Вітю… виклич мені таксі. Віскас був людиною залізної витримки, тому нічого на це не сказав. За п’ять хвилин Аспірин із полегшенням опустився на шкіряне сидіння, ще за півгодини входив у квартиру— насторожено, як розвідник на чужу територію. Світло горіло лише в передпокої і в кухні. Аспірин стягнув взуття; у вітальні увімкнулася настільна лампа. — У тебе немає чогось… щоб збити температуру? — запитала Олена дивним, деренчливим голосом. — На кухні в аптечці, — озвався він, вішаючи куртку в шафу. — Я дивилася. Там тільки зеленка й кондоми. «Ну то візьми собі кондом», — хотів сказати Аспірин, але стримався. Він зачинив за собою двері спальні й одразу ж, не роздягаючись, повалився на ліжко. Біль і втома повернулися, помножені на звичайну розслабуху після сету. Треба було прийняти душ, треба було переодягтися — але Аспірин лежав і дивився в темну стелю. Найдужче йому хотілося зараз просто зникнути з цього світу. Закрити очі — й адью. У сусідній кімнаті закашлялася Олена. Аспірин крізь стіни, крізь зачинені двері почув, як усередині в неї щось клекоче, аж ніби рветься. Він підвів голову: може, вона навмисно це робить, щоб привернути увагу? Кашель. Пауза. Новий напад кашлю. Моторошного, слід визнати, кашлю. Може, в неї туберкульоз?! Стогнучи від болю, він підвівся. Зазирнув у вітальню. Горіла настільна лампа; Олена напівсиділа на канапі, скорчившись, загорнувшись у тонкий плед, кашляла й трусилася. — Тільки не бреши, що тяжко занедужала. Ти взагалі не повинна хворіти, гостя з майбутнього, блін. Вона нічого не відповіла. Навіть не глянула в його бік. Лице в неї було жовтувато-бліде, із занадто яскравими плямами рум’янцю. Ніс загострився. А якщо вона помре, подумав Аспірин, що мені робити? Погляд його впав на Мишка, що сидів поруч, під рукою в Олени. Плюшевий ведмідь здавався геть байдужим. Аспірин повернувся до себе. Приліг, задивився в стелю. Олена за стінкою кашляла — глухо, в подушку. А може, в Мишка. Цокав годинник. Надворі загавкав собака, увімкнулася й вимкнулася чиясь сигналізація. Аспірин згадав про своє понівечене авто — сьогодні він відвів його в гараж, але сил на спілкування з механіками вже не було… Олена кашляла. Чортихаючись, він підвівся, пройшов на кухню й заглянув до аптечки. Попри купу шкідливих навичок, Аспірин був навдивовижу здоровою людиною — в аптечці, крім згаданих Оленою кондомів, лежала упаковка «Антиполіцая», пачка пластирів і непочата коробочка снодійного. Снодійне Аспірин про всяк випадок сховав. Сам не знаючи чому Інтуїтивно. Початок третьої ночі. Аспірин і гадки не мав, де нічна аптека. Згадав: сьогодні чергує консьєржка тьотя Світлана, вона живе в сусідньому під’їзді, у неї, напевно, є ліки. Будинок спав. Шум ліфта здався дуже голосним, Аспірин навіть здригнувся. А якщо він застрягне зараз — невже так і сидітиме в пастці до ранку?! Він зійшов східцями. Тьоті Світлани не виявилося на місці. На зачиненому віконці будки красувалася записочка: «Зараз буду». Аспірин роззирнувся. Гарний заголовок: «Доктор Аспірин у пошуках жарознижувального». Хоча ні, довге слово не вкладається в ритм. Треба б так: «Доктор Аспірин у пошуках проносного»… Ляснули вхідні двері. Вірніше, ледь стукнули, але в тиші нічного будинку кожен звук здавався подією. Аспірин обернувся; увійшла жінка з парасолем під пахвою, сусідка. Вони віталися вже років зо п’ять, але він не знав її імені й навіть не пам’ятав, із третього вона поверху чи з четвертого. Побачивши Аспірина, жінка на мить напружилася. Потім заспокоїлася — впізнала. — Доброго вечора. — Доброї ночі, — пробурмотів Аспірин і побачив себе її очима: пом’ятий, побитий, не цілком адекватний суб’єкт. — Ви не знаєте, де нічна аптека? — На розі в метро, — сказала жінка. — Але там сьогодні зачинено… — І після паузи додала: — А що? — Мені потрібне жарознижувальне. Яке-небудь. Збити температуру. — Ви хворі? — Не я. — «Фервекс» вас влаштує? — Так. Звісно. Його можна давати дітям? В жінчиних очах щось змінилося. — Скільки років? — Приблизно одинадцять, — сказав Аспірин і відразу пошкодував. — Ну, тобто одинадцять, я мав на увазі. — Можна, — сказала жінка. — Ви в якій квартирі? Я вам занесу. — У п’ятдесят четвертій. — Аспірин відчув полегшення.
* * *

Вона подзвонила в двері за п’ять хвилин. — Вибачте… Аспі… Аспірин? — Олексій, — сказав він. — Вибачте. Ось «Фервекс», його треба всипати у склянку з теплою водою, і ще я знайшла в себе «Колдрекс». У вітальні моторошно закашлялася Олена. — Нічого собі, — сказала сусідка. — Лікаря викликали? — Ні, — відповів Аспірин. Сусідка насупилася. На чолі в неї проступили дві вертикальні зморшки, які не змогло прикрити навіть пишне волосся. — Відхаркувальне даєте? — Що? Сусідка зазирнула в кімнату. Олена ніяк не відреагувала — вона й далі сиділа, скорчившись, заплющивши очі. — Як можна було довести дитину до такого стану! — різко сказала сусідка. — Яка в неї температура? Аспірин не відповів. Сусідка зміряла його обуреним поглядом і без запрошення пройшла в кімнату. На ногах у неї були домашні капці. — Привіт. — Вона сіла на диван поруч з Оленою. Та нарешті повернула голову. — Як ти почуваєшся? — Зле, — сказала Олена, і голос у неї звучав відповідно. — Це минеться. Це застуда. Дрібниці. — Звісно, минеться, — запевнила сусідка. — Але треба збити температуру… І я зараз принесу відхаркувальне. У мене є «Доктор Мом», він ще й смачний… А це твій ведмедик, так? Аспірин із жахом дивився, як вона бере чудовисько на руки. — Симпатичний, — сказала сусідка. — Як його звуть? — Мишко. — Тримай його міцно, він тобі допоможе видужати. .. І сусідка обернулася до Аспірина: — Швидко дайте їй «Фервекс». Зміряйте температуру! Коли що — викликайте швидку, це ж не жарти… Двері за нею зачинилися. Аспірин глянув на пакетик у руці. Перевернув. Прочитав інструкцію. Нічого не зрозумів, хоча написано було — простіше нікуди. — І навіщо це? — запитав у простір. — От не збагну. Нехай прийде твій гуру, помахом руки зцілить. .. Він же твою метрику сфабрикував іще в сумочці, не дивлячись, помахом руки… То навіщо ця комедія з кашлем? Що мені, тебе жаліти? Олена закашлялася знову. Розплющила каламутні очі: — Жаліти? За кого ти себе маєш, Аспірине? — Ну звичайно! — Він уже не мав сил дратуватися. — Ти у мене в домі, жереш, спиш, цькуєш ведмедем, але я не вартий твоєї уваги… Я — твоє знаряддя… Чого ти тремтиш? Він підійшов ближче, скоса поглядаючи на Мишка. Той лежав поверх пледа, розкинувши м’які лапи. Дивився повз Аспірина. — Я ніколи не розповім йому про цю ніч, — сказала дівчинка. — Я все розповім… крім цього. Я стану на перехресті. Зіграю пісню. Брат почує й озветься. Тоді я піду і знайду його… навіть якщо він мертвий… я зроблю його знову живим. І ми підемо разом. Нам відчинять ворота. Я бачу, як вони відчиняються, і там — сонце… А смерті нема. Ми довго житимемо, і життя буде всюди. У них очі світяться як зірки, вони сміються… літають. І немає страху, хоча вони знають, що таке страх. І немає болю, хоча вони знають, що таке біль. Але я ніколи не скажу йому про цю ніч. Ніколи… Вона лежала, дивилася крізь Аспірина, притискала ведмедя до грудей, і марила. Долаючи кашель, говорила й говорила, часом зриваючись на незрозумілу Аспіринові мову. Легенько постукали в незамкнені двері. — Тихо, — велів Аспірин. — Тихо… Вона здогадається! Двері скрипнули, відчиняючись. — Це я, — сказала сусідка. — Я принесла «Доктор Мом», грудний збір — трави… Ви приготували «Фервекс»? — Ви лікар? — запитав її Аспірин. — Ні, я інженер. — Вона відгорнула волосся з чола, помітнішими стали дві вертикальні зморшки. — А ви ді-джей, я знаю. Я іноді вас слухаю. Знаєте, у маршрутці або в таксі, у них же постійно грає радіо… — Я зараз, — сказав Аспірин. — Зараз. — Це ваша дочка? — упівголоса запитала сусідка, коли під її керівництвом він готував на кухні ліки. Аспірин зітхнув: — Чесно кажучи… вона приїхала зненацька. З Первомайська. Від матері. Каже, що дочка. А я її ніколи раніше не бачив, навіть не думав… — Мелодрама, — сказала сусідка. — Таке буває? — Не знаю, — признався Аспірин. — Зі мною — певно, буває… Ви бачили, що сталося з моєю машиною? — Так. — Сусідка помовчала. — Дуже дивно. Ніби у вас у багажнику граната вибухнула. — Ви ніколи не бачили гранат. — Аспірин помішував ложечкою теплий, із запахом лимона, напій. — Від них зовсім інші… ушкодження. — Так що ж із нею трапилося? З машиною? Тепер помовчав Аспірин. — Аварія, — сказав він нарешті, — Знаєте… у широкому розумінні аварія. Діра у Всесвіті. У світоустрої. У вузькому розумінні — у моєму власному… — Ви погано виглядаєте, — сказала вона і раптом поклала долоню йому на чоло. Прохолодний доторк, благодатний, спокійний; Аспірину захотілося, щоб вона довше не прибирала руку. Але вона прибрала. — А що трапилося з вами? Він відвів очі. Вона розглядала чотири зарубки на його щоці: — Що… серйозні неприємності? — Буває, певно, й гірше, — пробурмотів Аспірин. І додав, подумавши: — Але рідко. — Машина — це всього лише річ, — обережно завважила сусідка. — Звісно. — У вас немає контакту з дівчинкою? — А уявіть, що до вас приїжджає дитина і каже, що це ваш син? — Так. — Сусідка глянула на горня в руках Аспірина — розмовляючи, він механічно помішував ложечкою вистигаючий напій. — Віднесіть їй, нехай вип’є… Аспірин увійшов у вітальню. Завагався, перш ніж наблизитися до дивана, де лежав Мишко. Нарешті простягнув руку: — На. Олена взяла. Ковтала жадібно, захлинаючись. — Ти що, пити хочеш? — здивувався Аспірин. — їй потрібно пити багато теплого — постійно, — сказала сусідка з передпокою. — І добре було б — молоко із содою… Я піду. На добраніч. Уранці викличте лікаря. За нею зачинилися двері. — Дякую, — сказала Олена, повертаючи порожнє горня. — На ось, мікстура. — Він простягнув їй зелену пляшечку і ложечку. — Дякую. — Ти можеш померти? — запитав він, дивлячись їй у вічі. — Ні, — сказала вона, але не дуже впевнено. — Щоб мені звідси піти, треба зіграти спеціальну музику… Щоб він зіграв. Більше ніхто не зуміє. — То чого ми хвилюємося? — здивувався Аспірин. — Ти ж мені стільки разів говорила, що не боїшся смерті! — Не боюся, — підтвердила Олена пошепки. — Я іншого боюся… Я боюся людей, які спочатку здаються живими… а потім виявляється, що вони не просто мерці — вони вже згнили. — Блін-н, — сказав Аспірин люто. — Я про тебе піклуюся… А ти мене своїми гидотними натяками діймаєш, так? Олена знову закашлялася. — Узагалі, є молоко, — крізь зуби повідомив Аспірин. — І сода. — Принеси, — попросила Олена. — І дай ковдру. А то мені зимно.
* * *

За півгодини подіяли ліки. На блідому Олениному чолі виступив піт. Вона розслабилася, лягла рівно, підмостивши Мишка під бік. — Коли я тебе побачила вперше, — вона заплющила очі, судорожно потягнулася, ніби в неї ломило суглоби, — то була абсолютно певна, що ти мертвий. Такий же, як усі тут. Страшний. Пішов собі далі, й добре… Але ти повернувся. І виявилося, що ти живий… Здалося. — Ти мариш, — байдуже сказав Аспірин. — Так. — Олена слабко посміхнулася. — Ти граєш на піаніно? — Давно. У дитинстві. — А чий інструмент? — Батьків… Ну і я на ньому вчився. «Ой у лузі калина…» Вона відкинула ковдру. Цівки поту блищали на її скронях, на чолі, на шиї, і злощасна футболка, в якій вона ходила записуватися в музичну школу, була геть мокра. — Тобі треба перевдягтися, — сказав Аспірин. — Нема в що. — Вона не розплющувала очей. — Дай мені поспати… У стопці свіжої, з пральні, білизни в шафі він відшукав свою стару білу футболку. — Перевдягнися. Вона заледве розліпила очі. — Дякую… Відвернися.
* * *

Олена заснула, обіймаючи свого ведмедя. Аспірин пішов на кухню й заварив чаю. Другий тиждень він жив у звихнутому світі — і нічого: ходив, розмовляв, навіть грошей устиг заробити… Він утомився. І тому зараз думав, дивлячись у горня: а може, так і слід. Може, їй справді небагато треба, поживе… добре, куплю їй скрипку… нехай ходить у свою музичну школу. І якось зникне так само раптово, як і з’явилася. Прийде босоногий у камуфляжних штанах, зіграє пісню… до речі, на чому зіграє? І Олена піде, звідки прийшла. Де немає смерті і взагалі всі задоволені. Людина пристосовується, інакше б не вижила. Подряпини затягнуться, крадії закосять від статті й загримлять на який час у дурку. Аспірин переживе: головне, не чіпати цю маленьку гидоту, ніяк не погрожувати їй і не торкатися ведмедя руками. А потім він що-небудь придумає. Зрештою, начхає на все і змотається в Лондон. А дівчинці з ведмедиком не дадуть візи, ой, не дадуть… У вікні стояла ніч, найчорніша, найглухіша, вже осіння. Стрілка повзла до пів на четверту. Аспірин сидів на кухні сам, і йому хотілося вити — від ниючого болю в надірваному вусі, від безвиході, від страху: а раптом він збожеволів? Раптом він уже збожеволів?! Телефонна слухавка — мертвий чорний тюлень на білому столі — раптом вибухнула дзвінком. Аспірин підстрибнув на табуретці. — Вибачте, — сказав жіночий голос. — Ви ще не спите? — Ні, — мовив Аспірин, отетеріло блимаючи очима. — їй краще? — Так… вона заснула. — Дуже добре… Я забула вам сказати про оцтові обтирання. Якщо температура довго не падає, розбавляйте оцет водою… — Так, я знаю, — сказав Аспірин. У його пам’яті на секунду проявилися бляклі картинки дитинства — запах оцту й гидотної ганчірки на чолі. — Дуже добре, — повторила сусідка й замовкла. Ніби чекала від нього якихось слів. Ніби немає нічого природнішого, ніж телефонувати напівзнайомій людині о пів на четверту ночі. Аспірин мовчав теж. — То занести вам оцет? — запитала сусідка. Він налив їй вірменського коньяку. Вона не відмовлялася, але й пила мало — більше гріла келих у долонях, вивчала коньячні ніжки на склі. — У вас є діти? — запитав Аспірин. Вона заперечливо похитала головою: — Лише племінники. — Ви, мабуть, дуже добра людина? — Чому ви так вирішили? — Ну, — Аспірин посміхнувся, — прийшли мені на допомогу… з оцтом. .. із цим, як його… вночі… Хоча й не мусили. — Нічого страшного. — Вона посміхнулася. — Я все одно не сплю після чергування. — Я теж не сплю. — Він хлюпнув їй ще коньяку, хоча келих був майже повний. — Другу ніч уже. А завтра в мене ще ранковий етер. Із дев’ятої ранку. — Я десь читала, — жінка торкнулася губами бурштинової коньячної поверхні, — що іноді… у деяких випадках… дефіцит сну і напружена робота мають терапевтичний ефект. За душевних травм, я маю на увазі. — Ви психолог? — Ні, я інженер. Технар. Працюю на ТЕЦ. Сьогодні було чергування. — Вам, певно, не подобається «Лапа-Радіо», — припустив Аспірин. — Чому? — Мені так здається. — Я людина широких поглядів. — Вона говорила так само спокійно, але в очах тепер ясно читався сарказм. — Якщо таке хтось слухає — отже, це комусь потрібно… — Потрібно, — сказав Аспірин. — І петеушникам, і водіям, і офісним пацюкам. І ви дарма ними нехтуєте. Вона ледь похитала головою: — Олексію… я ж не запитую, в чому ваша біда. Але, може, вам варто поспати хоча б кілька годин, і тоді ви зможете вирішити… — Неможливо вирішити, — швидко сказав Аспірин. — Або вирішиться саме, або… не вирішиться. Усе, що я роблю… виходить тільки гірше. Вона розглядала його обличчя; вона тактовно не запитувала, чим треба вдарити людину, щоб утворився такий от відбиток чотирьох пазурів. — Ви не пробували звертатися в міліцію? Аспірин застогнав. — Тоді візьміть тайм-аут, — сказала жінка, знову торкаючись губами коньяку. — Просто лягайте спати. Уже проводжаючи її, він раптом спохватився: — Вибачте… а як вас звуть? СУБОТА

— Дорогі мої, сьогодні свято для всього людства, яке вміє твердо мислити. Закінчилась робота, і знов прийшла субота, і нам тепер охота, усім охота, всім хочеться, але не всі мають змогу… Суботній ранок на «Лапа-Радіо», останній вікенд літа, що минає, за віконцем сонечко, таке прикольне світило, воно зранку встає, а увечері сідає, і так завжди, от якби було навпаки! Ну що ж, ми даремно розмріялися, режисер дає мені знати, що в нас є дзвінок… Є дзвіночок… Алло, ми вас слухаємо! Говоріть, хто ви і чого бажаєте в цьому житті! Ой, здається, дівчина злякалась і повісила слухавку. Ну нічого: зате ми тепер можемо спокійно послухати Ладу Денс, і вона нам заспіває… Аспірин говорив, не розплющуючи очей. Хвилина, ще хвилина. Реклама. Прогноз погоди. Хвилина, ще хвилина, і так хвилина за хвилиною. Рівне, бадьоре, часом навіть стильне бурмотіння Аспірина заповнювало салони авт і квартири, шаруділо в навушниках і виривалося з динаміків; якщо я божевільний, думав Аспірин, на секунду розплющуючи очі, то й ви — ненормальні. Задурюю вам голови, забалакую, заколисую, верзу нісенітниці, можу зараз, не змінюючи інтонації, розповісти всю свою історію, і нічого не зміниться. Зателефонує якийсь дурень і попросить Смердючку… Уранці лікарка з поліклініки послухала Олену і виявила в неї бронхіт. Довго писала рецепти, нудно пояснювала Аспірину, як правильно ставити гірчичники і чому банки — це варварство і кам’яний вік. Пригрозила пневмонією, в яку неодмінно все це переросте, якщо негайно не вжити рішучих заходів, і розповіла кілька випадків із практики, коли дітей довелося госпіталізувати, хоча починалося із застуди… Аспірин викликав лікарку на кухню. — Може, госпіталізувати дівчинку вже зараз? — запитав довірчо. — Бо я, знаєте, дуже зайнята людина, і, може, їй було б краще… Лікарка глянула на нього, як на людожера: — Знаєте, вперше у моїй практиці така пропозиція, зазвичай батьки, навпаки, заперечують… до кумедного доходить! Аспірин відчув полегшення, коли за лікаркою зачинилися двері. Олена так само кашляла й так само горіла, але вже вступив у бій антибіотик, і, за прогнозом лікарки, завтра слід чекати покращення — зранку або принаймні до вечора. Йдучи, Аспірин залишив поруч із диваном термос гарячого чаю. На ведмедя, що лежав біля Олени на подушці, намагався не дивитися. Таксі застрягло в пробці; Аспірин опинився на робочому місці в останню секунду. Вдягнув навушники — косо, щоб не торкалися пораненого вуха (усі, хто був у студії, з цікавістю втупилися на нього крізь скляне віконце). Заплющив очі, щоб не бачити їх, не бачити нічого. Забурмотів, як шаман молитву: — Ще недавно всі ми дружно співали про те, що літо надворі, всі турботи будуть у вересні. І ось приходить вересень, він уже майже прийшов, але нам нема до цього діла — наші турботи будуть в іншому вересні, наступного року, а може, вони були того вересня, і тепер про них можна надійно забути. .. Дітям незабаром у школу, але не переймайтеся — все минає, і шкільні роки чудові ви незабаром будете згадувати, як страшний сон… Починається нова година, і з нею починається наша улюблена гра — кінчаємо з «Лапа-Радіо»! Зрозуміло, кінчаємо фразу, тобто, даруйте за це слово, закінчуємо… Дарма він уночі розкиснув. Дарма напував сусідку коньяком. Тепер вона, чого доброго, захоче продовжувати знайомство. З іншого боку, вона справді допомогла. І з ліками для Олени. І з цими нічними розмовами, хай їм грець. Він ледь не розколовся, ледь не виповів усю історію: цікаво, що б вона зробила? Не швидку ж викликати в таких випадках… «Мій сусіда став жертвою психозу… Або жертвою гіпнозу, що не набагато краще…» А чудовий заголовок: «Ді-джей Аспірин у лапах банди гіпнотизерів». Можна було б підсунути — у рамках скромного особистого піару… — Алла? Доброго дня, Аллочко, ось вам завдання… Ви слухаєте уважно? Отже, вам треба закінчити фразу, тільки дуже швидко, не роздумуючи: «У лісі якось бачить довелось, як гриз кору могутній…» Ну? Алло, швидко! «Могутній…» — Кріт, — припустили навушники. Аспірин розплющив очі. Кліпнув. — Оцінив. Так, Аллочко, я оцінив ваш гумор… І що ж: п’ятивідсоткова знижка на товари фірми «Кракс» у магазині «Техностанція»— ваша… Залишайтеся на лінії, не вішайте слухавку… Десь там, у неприбраній вітальні, лежала на дивані Олена, сьорбала чай із термоса. Усе минає, сказав собі Аспірин. Отже, і це мине. ЧАСТИНА ДРУГА

ВЕРЕСЕНЬ

Другого вересня Олена, усе ще бліда й слабка, пішла на перше заняття в музичну школу. Повернулася за півтори години; мала невеличку скрипку в облізлому чорному футлярі й картонну папку для нот. Із ранця за спиною визирала голова Мишка. — Потрібно ще грошей, — сказала вона Аспірину. — Заплатити за подушку, купити нотних зошитів і олівців. — За яку подушку? — сварливо запитав Аспірин. — Із ким ти там спати збираєшся? Олена витягла з футляра чорну подушечку зі шлейками, які скрипалі кладуть під підборіддя. Посміхнулася: — Я розумію, тобі нелегко, стільки грошей викинули, а тут ще зошити, олівці знову ж… Витрати… Вона знущалася геть по-дорослому, без смішків. Аспірин вигріб гроші з кишені куртки: — На. Купуй, що хочеш. Вона пішла у вітальню. Аспірин боявся почути противне пиляння струн — та його побоювання не справдилися. Хвилин за двадцять Олена зайшла на кухню, затиснувши скрипку підборіддям, але не притримуючи її руками. Пройшлася туди-сюди, думаючи про своє, і виглядала при цьому так дивно, що нагадала Аспірину статую з відбитою рукою. Він стримався й нічого не запитав. — А дочка в тебе прижилася, — сказав консьєрж Вася. — Я, чесно кажучи, гадав, що ти її швиденько назад до матусі випреш. А вона, бачу, вже зі скрипочкою ходить… Вона у тебе в якому класі? — У п’ятому. — Так? А я думав, у четвертому… Ліфт, як на зло, барився. — І помічниця, мабуть, — продовжував Вася. — З базару торби носить… Мою внучку спробуй випхати. — Я її не змушую, — сказав Аспірин. — Вона сама. — Тільки, слухай, чого вона цього свого ведмедя постійно тягає? У школу йде— у ранці ведмідь… Я їй кажу: велика вже дівчинка, в інших книжки в ранцях, а в тебе іграшки… Нарешті прийшов ліфт. — Добраніч, — сказав Аспірин із полегшенням. Його цілком влаштовувало, що, йдучи, Олена забирає ведмедя з собою. Він ні за що в світі не погодився б залишатися з цією іграшкою наодинці. Ліфт, покрякуючи на кожному поверсі, заледве доповз до п’ятого. Аспірин вийшов; коридорчик перед квартирою був заметений, килимок під дверима вичищений. Як на одинадцять років, Олена справді була дуже хазяйновита. Вона завжди мила посуд — але тільки за собою, не торкаючись того, що покинув у раковині Аспірин. Якось він заради експерименту свинячив кілька днів поспіль: усі тарілки й горнята перемістилися в раковину і стояли там ілюстрацією до «Федориного горя». І тільки тоді, коли Олені не було вже з чого їсти вівсянку, вона взяла двома пальцями брудну тарілку — одну, — помила й витерла. І відтоді зберігала у себе в кімнаті, на полиці з дисками. Поїсть, вимиє, витре, віднесе. Аспірина це страшенно дратувало. Так, вона ходила в магазин і на базар, розбиралася в товарах і в цінах, уміла непогано смажити котлети й варити супи. Але ніколи навіть не вдавала, що хоче порадувати їжею Аспірина. Усе, що вона робила вдома — у коло цих обов’язків входили також «Доброго ранку» і «На добраніч» на адресу господаря, — вона робила ощадливо й методично, не допускаючи халтури, але не витрачаючи й краплини зайвих сил. Сили потрібні були їй для занять музикою — із найпершого уроку. І кожну мить, не зайняту щоденною рутиною, Олена присвячувала саме цьому. Вона могла годинами водити смичком по напівзігнутому ліктю лівої руки. Вона читала, відпочивала, слухала музику стоячи, затиснувши підборіддям скрипку. Вона увесь час нащипувала одні й ті ж послідовності звуків — на щастя, хоч неголосно. За тиждень занять на підборідді в неї був мозоль — справжній, заледве не кривавий. Олена безтрепетно обробляла його йодом. Аспірину від такого фанатизму ставало не по собі. Він намагався рідше бувати вдома. Тусувався, багато пив, знімав якихось дівчаток, геть дурненьких і юних. Привозив додому (в авті нарешті замінили кришку й замок багажника). Олена в такі ночі не виходила зі своєї кімнати — ніби її й не було; дівчатка розгулювали по квартирі голяка. Часом він зловтішався, ущемляючи права квартирантки і поводячись так, ніби його дім і досі безроздільно належить йому. Він звалював брудну білизну на пральній машині, вмикав телевізор, заважаючи їй займатися, скрізь розкидав свої речі, барабанив у двері, якщо вона сиділа у ванній довше, ніж п’ять хвилин. Олена терпіла його хамство стоїчно, і це лише дужче його сердило. Він серйозно подумував про те, щоб винайняти квартиру. Або переїхати жити до друзів. Він і сьогодні пішов би у клуб одразу зі студії — але в кав’ярні, куди забіг перекусити, посадив пляму на сорочку. Розмастив серветкою; розлютився, причому лють була спрямована на Олену. Якого дідька він не може спокійно заїхати додому, прийняти душ і переодягтися? Повернувся ключ у замку. Двері беззвучно відчинилися. Аспірин чомусь притримав їх рукою — на мить завмер, прислухаючись. Олена грала на піаніно. У його присутності вона ніколи не насмілювалася (чи не хотіла? ) підняти кришку. Повторювалася одна і та ж музична фраза. Повторювалася вправно. Поєднання й чергування звуків, безумовно музика, безперечно гармонія. Аспірин не міг збагнути, як таке можна зіграти на старому фабричному піаніно, та ще й у межах двох октав. Фраза зазвучала знову, і Аспірин раптом зрозумів, що це прохання. Прохання невідомо про що й невідь до кого звернене, повторюється знову й знову, змінюється інтонація, але суть залишається та сама… Він стукнув дверима. Фраза обірвалася. Майже одразу ж опустилася кришка піаніно. Олена стояла до інструмента спиною, ніби це не вона щойно грала. Начебто їй ні до чого не було діла. — Хто тебе просив торкатися чужої речі? Вона всілася на свій диван, закинула ногу на ногу. Глянула на Аспірина, як на докучливу комашку. Поруч на дивані сидів, закинувши лапу на лапу, до всього байдужий Мишко. Аспірин плюнув, пішов до себе. Заварив чаю. Прийняв душ, переодягся; до «Куклабака» залишалося ще кілька годин, можна було провести їх де-небудь у затишному шиночку. Хоча Аспірин, чесно кажучи, просто поспав би годинку. Або повалявся в ліжку із книжкою. За зачиненими дверима вітальні почулися спочатку неголосні щипкові звуки, а тоді скрипка раптом зазвучала на повну силу. Аспірин ще ні разу не чув, як Олена грає смичком. Мабуть, вона вправлялася, поки його не було вдома. Звук, по-учнівськи скрипливий, місцями ставав раптом ясним і виразним, аж на подив упевненим, дзвінким. Олена грала етюд. Обірвала гру, побачивши його у дверях кімнати: — Чого? Секунду тому він хотів заговорити до неї. Але зараз, під цим презирливим поглядом, лише пробурмотів крізь зуби: — Хліба немає. Олія закінчується. Ні слова не кажучи, вона відв’язала подушечку і поклала скрипку у футляр. Аспірин, злий як собака, вийшов. Зачинилися вхідні двері. Тоді він одягся і вийшов теж — потай сподіваючись, що мерзотниця забула ключі. Він зійшов східцями; Олена й не думала нікуди йти. Вона стояла біля входу в під’їзд, притискаючи до себе Мишка. — У чому справа? — Вони там, — Олена дивилася вниз. — Хто? — Вони. Аспірин простежив за її поглядом. Біля гаражів стояли, курили, спльовували двоє пацанів років чотирнадцяти. Він спочатку не зрозумів, у чому проблема, і тільки за хвилину до нього дійшло: «У мене спочатку голос пропав… А потім вони мені рота затиснули… рукою…» Ну приніс же їх дідько саме зараз! Олена притискала до грудей свого ведмедя. Цікаво, подумав Аспірин, чи може вона його нацькувати? Коли відвертої загрози господині немає, а є тільки її наказ — взяти? — Ти їх боїшся, чи що? — недбало запитав Аспірин. — Разом з оцим — боїшся? Олена мовчала. — А може, ти помилилася? І це зовсім інші? Олена мовчала. Аспірин спробував заглянути їй в лице; вона відвернулася. Натруджені пальці, усі в задирках, вп’ялися в шоколадне ведмеже хутро. Їй було страшно й гидко. Вона намагалася перебороти себе, і — на очах Аспірина — не могла. Він знову глянув на пацанів, що курили. Перевів погляд на Олену. Внутрішньо поморщився. Рушив через подвір’я. Хлопчиська завважили його. Спантеличено перезирнулися, але не встигли втекти. А може, не захотіли. Чого їм утікати? На ходу він так нічого й не придумав. Ніяких слів. Просто підійшов і взяв обох за шкірку. Один рвонувся й вирвався, але другого Аспірин перехопив уже двома руками, міцніше. — Ти чого? Ти чо? — Я тобі зараз поясню, чо! — Слова зринали самі собою. Бридливе заціпеніння змінилося азартом відплати. — Зараз у міліцію підемо. Пограбування й спроба зґвалтування. Тобі чотирнадцять є? Сядеш… — Та ти чо! Той, що звільнився, відскочив убік. Той, кого тримав Аспірин, засмикався вже не на жарт; Аспірин ухитрився закрутити йому руку за спину. Скрутити мерзотника виявилося несподівано приємно: мабуть, так дичіє від запаху жертви і милий одомашнений хижак. — Дядьку, ти чо! Яке погра… яке зґва… — А в під’їзді, місяць тому! Тебе одна дівчинка впізнала. А може, і ще хтось упізнає, сволото ти мала! Той, що був вільний, відскочив ще далі й підняв із землі камінь: — Ану відпусти його! — Ти теж сядеш, — пообіцяв Аспірин. — Повісткою викличуть із батьками. Кидай, мерзотнику, кидай, набавляй собі термін… Хлопець упустив камінь і щезнув з очей. Аспірин заштовхав бранця у щілину між гаражами; спалах мисливського азарту сходив на пси. Тягнути шмаркача в міліцію? Через два квартали? — Кажи, як звуть і де живеш, а то яйця повикручую. — Та за що?! — Очі бранця забігали. — А ти знаєш, за що… Не втечеш. Вирахую. І дружка твого. Кажи! Він стукнув хлопця лобом об стінку гаража. Начебто несильно; гараж глухо ухнув. — Бери свої гроші! — заверещав хлопець. — Може, мені жерти нічого! Бери, вдавися… І він раптом заревів, болісно, слиняво й шмаркато, і Аспірин усвідомив свою повну владу над цим жалюгідним, бридким, боягузливим і жорстоким створінням, яке буде жити й псувати усе, до чого доторкнеться, ламати й топтатися, плювати й паскудити, а якщо насмілиться, то, можливо, і вбивати. Захотілося ще раз його вдарити. Кинути об землю й бити ногами. Раз і назавжди показати черв’яку його місце. Змішати з лайном. Пацан ревів, розмазуючи шмарклі. Аспірин побачив себе збоку: дорослий дядько, що викручує руки підлітку. Він плюнув. Відштовхнув хлопчиська до стінки гаража. Не обертаючись, пішов до будинку. На ходу бридливо витирав руки об штани. У роті танув залізний присмак. Олена стояла там само, де він її залишив. Так само притискала до грудей Мишка. Аспірину забаглося зірвати злість на ній; він підійшов і став поруч. Вона мовчала, звично опустивши плечі. Маленька. Худа, аж прозора. Бліда. Нещасна. Він ковтнув слину: — Ходімо… Вона увійшла за ним у ліфт. І так само мовчки — у квартиру. Аспірин одразу ж пішов у ванну; йому пригадався вечір, коли він ударив її — і довго потім не міг відмитися. — Не вбивати ж його, — пробурмотів він, виправдовуючись. — А в міліцію тягнути — марно. Що ж… ніхто не буде панькатися… доки не виросте і не попадеться по-справжньому… Притискаючи до грудей Мишка, Олена пішла до себе у вітальню. Відкрила піаніно. Аспірин прислухався, і недарма: пролунала нова музична фраза, вона теж містила прихований зміст, Аспірин почув це, але не міг зрозуміти. — Ти… говориш? — Він зупинився на порозі кімнати. Вона відірвала погляд від клавіатури. — А ти розумієш? — Ні, — після довгої паузи признався Аспірин. Олена закрила піаніно. — А ти й не можеш розуміти. — Куди вже мені, — погодився Аспірин. — Послухай… Вони не розмовляли багато тижнів. Не вважати ж розмовами чергування службових слів: піди-принеси-добрий ранок. Аспірин запнувся. Олена дивилася вниз, і це було добре: якби вона кинула зараз свій звичний презирливий погляд — він пішов би, ні про що більше не питаючи. — Аз ким ти говориш, якщо я все одно не можу зрозуміти? Вона помовчала. — Сама з собою, — призналася нарешті. — Знаєш… мені просто треба було йти, ніби я їх не бачу. Треба було йти… Аспірин перевів погляд на Мишка. — Ну чого ти дивишся на нього, як на різника? — Тепер в очах Олени була колишня злість. — Він не вбивця… якщо його не змусити. — Добре, — сказав він примирливо. — Я просто не можу збагнути, як ти з таким захисником можеш їх, дрібну худобину, боятися. — Ти нічого не можеш збагнути, — сказала вона гірко. — Один із них, якщо хочеш знати… може бути моїм братом. Будь-хто. Може, він себе не пам’ятає. Може, він збожеволів від усього цього… світу, став його частиною… навіть найгіршою частиною… Я постійно про це думаю, думаю… Він потонув у ненависті, як у лайні, сам став шматком ненависті… і страху. Він ось так… перетворився на таке… а ці кляті пальці не хочуть слухатися! І вона щосили вдарила правою рукою по пальцях лівої. Замахнулася ще раз, але Аспірин схопив її за руки: — Тихо! Істеричка… Вона зашарпалася. Аспірин був дужчий. Вона піддалася, зітхнула, несильно відштовхнула його: — Усе… Відпусти. Він випустив її руки. Вона пішла в протилежний кінець кімнати, всілася на диван поруч із Мишком. Аспірин по всьому злякався: а що, якби ця тварюка сприйняла його вчинок як агресію? — Нічого не буває одразу, — сказав він, відступаючи до дверей. — Не можна вивчитися грати за один день. Навіть на тріскачці. — Мені треба займатися, — сказала Олена глухо. Аспірин пригадав, що і йому час у «Куклабак». Коли він повернувся — о пів на третю ночі, — Олена все ще грала. Неголосно. Щипком. — Олексію, — сказав консьєрж Вася, — можна тебе на хвилину? Аспірин підійшов до скляного віконечка, обрамленого оголошеннями, зіперся на дощечку-підвіконня: — Що? Консьєрж Вася був не в гуморі. — Дочка твоя… таке мені сьогодні видала… Я до неї по-доброму: що там у школі в тебе? Якщо перша зміна, чого зранку швендяєш? А якщо друга — так ти увечері зі скрипкою ходиш… Батько, мовляв, знає, що ти прогулюєш? А вона мені… от їй-богу, якби моя онучка комусь так виповіла, зняв би ременя і так всипав. — Матом, чи що? — запитав здивований Аспірин. Вася насупився: — Якби матом… А так — слова такі… гірше, ніж матом, їй-богу. І дивиться… ніби я бруд! Гірше, ніж бруд! — Розберуся, — пообіцяв Аспірин. Олени не було вдома. У холодильнику він знайшов тушковану курятину, взяв собі порцію, розігрів у мікрохвилівці. Цікаво, а консьєрж Вася гіпотетично може бути Олениним братом? Пропащим, умовно кажучи, ангелом, який не пам’ятає себе? «Дивиться, ніби я гірше, ніж бруд». Аспірин прекрасно знав, який цей Оленин погляд. Не раз випробував на собі. Він дожовував останній шматок м’яса, коли задзвонив телефон. — Алло? — Доброго дня, — незнайомий жіночий голос. — Можна Олексія Ігоровича? — Так. Це я. — Здрастуйте. Я Оленина вчителька з музичної школи, Світлана Миколаївна мене звуть. Я хотіла б із вами поговорити. Краще при зустрічі, але якщо ви зайняті… — Я дуже зайнятий. — Тоді можна по телефону, — погодилася трубка. — Я педагог із п’ятнадцятирічним стажем, і жодного разу — жодного разу! — у мене не було таких учнів, як ваша дочка. Вона пізно почала, звичайно, пізненько. Але вона дуже талановита. А що найголовніше — вона одержима музикою. У неї безсумнівно велике майбутнє, дуже велике… — Чим я можу вам допомогти? — грубувато обірвав Аспірин. Трубка не зніяковіла: — Я от що хочу сказати. Вам, звичайно, будуть робити різні пропозиції. — Тобто? — У десятирічку, звісно. Можливо, вам будуть обіцяти різне… щоб ви змінили педагога. Вирішувати, звісно, вам, але я б порадила не поспішати. У мене четверо випускників блискуче закінчили училище. .. Одна дівчинка вступає до консерваторії… А в десятирічці дуже часто калічать дітей, морально ламають їх, розумієте, мені б не хотілося, щоб такий дар, як в Олени… Щоб він задовольняв чиїсь амбіції… — Зрозуміло, — із легким серцем сказав Аспірин. — Але не я вирішую. Вона сама пішла в школу, вона сама вибирає, де їй учитися. Розмовляйте з нею. — Проте подумайте, — не здавалася трубка. — Подумаю. До побачення. Повернувся ключ у замку. Олена стояла на порозі, насуплена і червона. — Знову полаялася з Васею? — вирвалося в Аспірина. — А чого він, — Олена струснула головою, — чого він причепився? Немає таких законів, щоб змусити мене ходити в цю безглузду школу… Адже немає? — Не знаю, — чесно признався Аспірин. — Закони, швидше за все, є, от лише їх виконання… — Начхати. — Олена поморщилася по-доросло-му, з огидою. Стягла розтоптані кросівки (смугасті шкарпеточки вже не були такими чистими), босоніж пішла до себе в кімнату. — Мені твоя вчителька телефонувала, — сказав Аспірин. Олена обернулася в дверях: — Навіщо? — Боїться, щоб тебе не вихопили в неї з-під носа. Скарб… — Аспірин засміявся. Олена зміряла його презирливим поглядом. Двері за нею зачинилися.
* * *

⇐ Предыдущая 22 23 24 25 262728 29 30 31 Следующая ⇒