Annotation 7 страница

Виходило так, що її брат утік із раю. Олена заперечувала проти такого формулювання, при слові «рай» починала кричати й соромити Аспірина, посилаючись на те, що він нічого не розуміє. Аспірин не пручався; йому було важливо з’ясувати, бодай приблизно, картину подій, які привели Олену з ведмедем у його дім. Вони з братом (і ще купою народу) жили в прекрасному місці, де їм було добре й привільно, де не було смерті й не було зла. Брат знав напам’ять усі старі мелодії (який зміст Олена вкладала в слово «мелодія», Аспірин так до кінця й не збагнув: зміст цей був достатньо широкий). Але братові хотілося більшого — він хотів нових пісень. І втік у недосконалий світ, де, за Олениними словами, тільки й можлива творчість. Дурненький недоліток (Аспірин уявляв Олениного брата її ровесником чи принаймні на кілька років старшим) не врахував одного: недосконалий світ — не зелена галявина, де можна вигравати на сопілочці під ласкавими променями непалючого сонця. Виходило так, ніби хлопчина, бажаючи навчитися плавати, у жорстокий шторм кинувся за борт корабля. І потонув, ясна річ, одразу. Дорослі (а в Олениному світі були, здається, й дорослі) вважали, що свобода самореалізації хлопця вища від дріб’язкової опіки. Тобто залишили все, як є. І тільки Олена з цим не погодилася. І втекла слідом за братом. Вона теж не уявляла до кінця, що її чекає. Щоправда, в останній момент подумала, що без Мишка їй буде самотньо. — Хто тобі знову розквасив пику? — запитав Віскас. — Мишка бігла, — Аспірин поправив темні окуляри, — хвостиком махнула… Віскас не посміхнувся. Слухаючи, як пульсує ритм, дивлячись, як стрибають тіні в плямах фіолетового, синього, яскраво-жовтого світла, Аспірин раптом відчув себе заклиначем змій. Вони підвладні йому зараз. Він піддасть драйву, розкочегарить їм пульс, нехай кожен відчує себе переможцем усесвітніх перегонів: тисяча сперматозоїдів загинули по дорозі, а один-єдиний дістався і вижив — лідер! Обраний! Я! А коли вони втомляться, Аспірин додасть еротики: знемагаючи в обіймах одне одного, вони розм’якнуть і розслабляться, і забажають продовжити перегони по задоволення, і тоді він знову додасть їм драйву, і настане — коли-не-коли — загальне щастя. Вони ніколи не здобудуть «Оскара», не підведуться після сходження на вершину Ельбруса, вони, найімовірніше, навіть не стрибнуть жодного разу з парашутом. Але почуття, яких вони спізнають з волі Аспірина, не поступаються екстазу дебютанта під шквалом оплесків. Він творить їм — конструює, тут і зараз — не просто розвагу, не просто вечір, але інше, яскраве життя. Він шаман великого племені — це почесна місія. Нічні танці сакральні. І він творець, чорт забирай, тому що світ недосконалий! Його охопив кураж — незвичайний, професійний, як перед виходом на сцену. Ні: подібне відчували, напевно, гладіатори, коли піднімалися дверцята клітки, і перший лев вибирався, мружачись, на білий пісок арени. Піт висихав на скронях, стягуючи шкіру. Пульсував синець, замазаний гримом. На танцювальному майданчику верещали й обнімалися. З темного кутка на Аспірина дивився уважний, як кобра, Віскас.
* * *

Наступного дня, годині о дванадцятій, коли Аспірин валявся в ліжку, а Олена пиляла скрипку, задзвонив телефон. — Привіт, — сказав Віскас. — Можна до тебе зайти? — Та я тут, — Аспірину не подобався такий поворот подій, — без фрака, так би мовити. Сплю. — А дочка твоя? — Займається… До чого тут дочка? — Олексію, — сказав Віскас, — давай десь перетнемося. Де ти гуляєш сьогодні ввечері? — Я сьогодні не гуляю. Пика набита не дозволяє. — Тоді я зайду. — Вибач, — сказав Аспірин. — Мені справді… сьогодні не до гостей. — Що, зовсім? — У голосі Віскаса почулися неприємні жорсткі нотки. — Так, — зніяковів Аспірин, — а що?
* * *

— Олексію, я з тобою, так би мовити, по-дружньому раджуся… Спочатку ці крадії, яких у тебе в квартирі пошаткували. Які потім потрапили в дурку. Тепер… у тебе всі вікна в машині цілі? — Вітю, я тебе не розумію. А якщо цілі? Віскас поморщився. Якось по-собачому почухав за вухом. — Та мені ти можеш сказати… Я до тебе сам знаєш як ставлюся. Добре. Ти — хороший мужик, і талант до того ж. І якщо я бачу, що в тебе неприємності… не можу просто так дивитися й чекати. — А чому в мене неприємності? — Тому що двічі вже… Один раз — ну, склалося так, випадок, два мужики одразу здуріли. А вже другим разом… Добре, поласилися хлопці на твою тачку. Вони не праві, звісно. Але ж мужика підкинуло, як м’ячика, зламало шию. Як? Хто? Ніхто не знає… Тіні, мовляв, чудовиська… демони… Добре, що я вчасно прочитав оце, — Віскас жбурнув на столик перед Аспірином «Заборонену правду» півторамісячної давності. «Дорога редакціє! Пише вам Олексій Г. Знаю, що ніхто мені не повірить. Радше назвуть божевільним. Тому я не зважуюся написати тут своє прізвище…» У Аспірина заклало вуха. — Зачекай, Вітю, — почав він повільно. — А ти звідки знаєш хлопців, які поласилися на мою тачку? Кого підкинуло, як м’ячика? Хто тобі сказав? Віскас похитав головою, ніби хотів сказати: ну от, знову ти про дрібниці замість головного. — Олексію, я ж твої інтереси захищаю. Я майже переконав там когось… на тебе особисто не ображатися. Адже ти тут ні до чого. Правда? Він перевів погляд на газету. Якраз над листом була ілюстрація — кадр із третьосортного фільму жахів. — Вітю, я так гроші заробляю, — тихо сказав Аспірин. — Там далі про клонованих мавп, які бабусю зґвалтували… Ти ж не віриш? Віскас зітхнув. Крізь нещільно причинені двері до кімнати проникали розмірені, жорсткі гами. — Вона живе в тебе? Так і живе? — Так і… а що? — Нічого… Можна було б уявити, що це ти раптом під крутого косиш, рвеш людей голими руками. Але ж не ти. — Отже, ведмідь? — Аспірин засміявся. — Послухав би людини, яка тобі добра бажає, — сумно сказав Віскас. — Я питаюся — ти можеш віджартуватися. А коли тебе серйозні люди запитають — що це в тебе за фіґня? Аспірин розлютився і злякався одночасно. — Вітю! — Він говорив пошепки, намагаючись не коситися на двері. — Ведмедик-трансформер — це до психіатра. Тебе ж першого твої серйозні люди до нього направлять. А от якщо на мене ще хтось наїде — пробач. Подумай, як будеш виправдовуватися. Віскас насупився: — Не зрозумів? — Та зрозумів…— Аспірин відвернувся, уже шкодуючи про сказане. — Якби ті хлопці набили мені пику і відібрали машину — тоді нічого, молодець, Олексію. А якщо… одним словом, якщо хтось іще націлиться на мене або на Олену — я ні за що не відповідаю. Гама за дверми обірвалася. — Дурень ти, Олексію, — сумно сказав Віскас. — Від кого тебе твоє дівчисько захистить? Від шпани хіба. А якщо податкова наїде? А якщо наркоту знайдуть? А якщо посадять? Що тоді? Аспірин змусив себе глянути йому в очі. — Ти б бачив, який у цього дівчиська дах, — сказав пошепки. — «Податкова»… «Наркота»… Я б на твоєму місці поберігся. Віскас кліпнув, і в глибині його непроникних баньок щось на секунду змінилося.
* * *

— Він справді може заподіяти тобі зло? Віскас пішов. Аспірин довго сидів на кухні, вертів у руках спорожнілу склянку з-під кефіру і слухав Оленині вправи. Стороння людина, мабуть, не повірила б, що ці технічні пасажі видає дівчисько, яке лише кілька місяців тому вперше взяло до рук інструмент. Потім Олена перестала грати. Прийшла на кухню, всілася навпроти і сама, першою заговорила з Аспірином — нечувана справа! — Він може тобі нашкодити? Дуже? — Не знаю, — сказав Аспірин, подумавши. — Але, мабуть, може. Так. А тобі що з того? — Ти його боїшся? — Мабуть, так, — знехотя озвався Аспірин і подумав, що тепер у його житті є речі страшніші від Віті Сомова. — Це через нас із Мишком? Аспірин глянув здивовано. Олена не насміхалася. — Що він може? — запитала знову. — Напасти, вбити? Мишко прикриє. — Мене? — Аспірин хмикнув. — Тебе, — сказала Олена тихо. — Ти, звичайно, не дуже гарна людина. Але якщо в тебе прикрості через нас… — Я від’їжджаю, — сказав Аспірин стомлено. — А вам залишаю квартиру. Робіть, що хочете.
* * *

У четвер він здав документи в посольство. Йому наказали прийти по візу в понеділок. Він пообідав у кафе. У юрбі на вулицях — і взагалі у відкритих людних місцях — йому було спокійніше. Щоправда, дратував телефон: Аспірин здригався від кожного дзвінка, сердився на себе і все одно здригався. Зателефонувала Женця. Спробувала призначити побачення, але Аспірин її м’яко відвадив. Зателефонувала мама — вона останнім часом дзвонила щодня, не шкодуючи грошей. Ніби хоч комусь могло полегшати від нової серії стурбованих запитань: «Як ти? Що ти робиш? Що там узагалі в тебе відбувається? » Закінчилося тим, що Аспірин вимкнув телефон. Встигне він утекти в Англію — чи його притиснуть раніше? І що він буде робити в Лондоні? З тамтешніми цінами його заощаджень вистачить ненадовго… Як поведеться Віскас? Як поведуться «серйозні люди»? Може, спокійно дадуть йому поїхати, щоб не поспішаючи, без перешкод, зайнятися Оленою? Ото вже Мишко їм улаштує… Аспірин роздратовано відсунув переповнену попільницю. Офіціантка ніби не бачила — пурхала туди-сюди, оце сервіс, оце обслуговування, чорт забирай! Чи можна вбити Мишка? Аспірин стріляв у нього і поцілив. Вирвав жмут вати. А якщо пальнути з кількох стволів? А якщо з автомата? Лише тирса посиплеться. Що буде з Оленою, якщо Мишка вб’ють? Чорт забирай, він думає про нього як про живого. .. Він роздратовано підкликав офіціантку. Розплатився. Вийшов під жовтневий дощ. Зіщулився, накинув капюшон, розкрив парасольку. Біля бровки пригальмувало чорне авто. Аспірин відсахнувся. З авта вибрався чиновник середньої руки, проскочив під дощем у двері офісу. Кепські справи, подумав Аспірин. Якщо я від кожної тіні почну шарахатися… І якого дідька, поясніть мені? Якого дідька?! О четвертій починало смеркатися. Аспірин був на ногах від ранку, тепер слід було йти додому, але він боявся. А раптом подзвонять у двері й пред’являть корочки? Візьмуть тьотю Світлану в поняті, влаштують обшук, вивудять із диванної подушки пластиковий мішечок із невідомою гидотою, витягнуть ствол із-під взуттєвої полиці і виявлять, що з нього стріляли — десь місяць тому… І одразу знайдеться підхожий труп із діркою саме з цього пістолета. І опиниться Аспірин, який із дитинства мав власну кімнату, а з юності — власну квартиру, опиниться, розбещений, на довгі роки в тюрязі… За що? Чи зможуть вони завалити Мишка? Він, звичайно, чудовисько, але навіть панічні постріли Аспірина продірявили монстру шкіру Аспірин стріляв тричі. Скільки разів поцілив? Він знову увімкнув телефон і подзвонив додому. Довго ніхто не брав слухавку. — Алло? — Привіт, — сказав Аспірин, стримуючи полегшене зітхання. — Що ти робиш? — Займаюся. — Ніхто не дзвонив, не приходив? Пауза. Аспірину стало холодно. — Ніхто. — Якщо хтось подзвонить у двері, не відчиняй. Сиди, ніби нікого немає вдома. У мене ключ. — Добре. — Олена, може, й здивувалася, та взнаки не дала. Він відчинив двері нечутно. Чи майже нечутно — замок усе-таки клацнув, хоч і не дуже голосно. Олена грала на піаніно. Аспірин прокрався в кімнату, не знімаючи черевиків, залишаючи за собою мокрі сліди. Олена сиділа на кінчику стільця. Її ліва рука нависла над малою октавою, під пальцями глухо провертався важкий, потужний, недобрий механізм (так принаймні почулося Аспірину), а права рука хотіла жити й боролася за життя. Долаючи гул невидимих шестерень, випліталася тема, видряпувалася, ніби по слизьких стінках криниці. У якусь мить Аспірину примарився ля-мінорний концерт Ґріґа, та лише на секунду: Аспірин ніколи не чув такої музики, мало того, не був певен, що це музика, а не щось інше. Оленині руки, маленькі, з обгризеними нігтями, видобували з фабричного піаніно інформацію, якою дівчинка одинадцяти років не могла, не повинна була володіти. Аспірин слухав, по шкірі бігли мурашки, вода капала зі складеної парасольки на паркет. Олена грала про світ, яким вона його бачила, і від картини, яка відкривалася зараз Аспірину, перехоплювало подих і тріскалися губи. Чавунний механізм, провернувшись востаннє, затих. Права Оленина рука впала на клавіші, полежала й зіслизнула, ніби віддавши останні сили. Дівчинка, яка дотепер сиділа прямо, зітхнула і згорбилася, й далі дивлячись перед себе. Ні слова не кажучи, Аспірин пішов на кухню. Скип’ятив чайник, забув про нього і скип’ятив ще раз. Витяг із холодильника ковбасу, поклав назад. Заварив собі чаю і тільки тоді побачив, що й досі сидить у мокрому плащі й брудних вуличних черевиках. Прийшла з кімнати Олена. Зупинилася в дверях. — Що ж нам робити? — запитав Аспірин уголос. Вона хмикнула — глумливо, буденно, ніби нічого не сталося: — Одержав візу? Аспірин похитав головою. — У понеділок… Олено, скільки тобі років? Вона знизала плечима: — Одинадцять. На кухні знову стало тихо. Аспірин і хотів би заговорити, але слова, які зазвичай лилися з нього без напруги, зараз ніби всі пересохли, зашкарубли і стали поперек горла. — Плаща зніми, — сказала Олена. — Натоптав тут… Аспірин підвівся, щоб іти в передпокій, але раптом Олена запитала з дивним виразом: — Ти хочеш сказати… ти бачив, про що я грала? — Не бачив, — признався Аспірин. — Напевно… відчував. — Он воно що, — сказала Олена, і Аспірин знову не збагнув, яка інтонація прослизнула в її голосі. — Слухай, — почав він. — Цей… хто дав тобі струни. Він тебе захистить, коли що? — Коли що? — Ну… вороги нападуть. — Якщо нападуть вороги, мене захистить Мишко, — спокійно, як дитині, пояснила Олена.
* * *

— І як, любі мої, як нам не пощастило з погодою! Але з іншого боку, жовтень — це аж ніяк не травень, ні! Жовтень уже настав, уже гай струшує… буквально все струшує. Я сьогодні бачив гай, що взагалі все струсив, геть усе. І хочеться тепла, звичайного людського тепла, і ось м’яке й тепле «Лапа-Радіо» пропонує вам суперкомфортну, суперосінню музику! У п’ятницю він відпрацював у клубі без жодного задоволення, без куражу — витягнув сет, як витягають тачку з розкислої глини. У суботу був ранковий етер; час тягнувся, середньовічний курний час. Солодкавим льодяником тягнулася пісенька в етері. Назавжди відбивала в когось, молодого й дурного, спроможність розрізняти півтони й відтінки. Ну і нехай. Післязавтра йому дадуть візу. Не можуть не дати. І післязавтра — на крайній випадок, у вівторок — він полетить звідси. Надовго. Може, й назавжди. Кляте дівчисько зі своїм ведмедем усе-таки зламало йому життя. Він пригадав, як вона грала, й пропустив свій вступ. Пісня давно закінчилася, режисерка матірно лаялася за звуконепроникним склом, а Аспірин дивився перед себе осклянілими очима і намагався збагнути: де він? Що з ним відбувається? — Дорогі мої… сьогодні субота. «Лапа-Радіо» з вами. Нас чекає півгодини улюбленої народної гри в есемески. Перший із вас, хто надішле повідомлення на телефон… зачекайте-зачекайте, рано хапатися за телефони… ви ще не знаєте, що саме ми хочемо від вас почути. А ви маєте всього лише розкинути мізками й відповісти на запитання: що в акули всередині? Думаємо, надсилаємо повідомлення, переможець отримає… а, я забув, що отримає переможець. Зачекайте… два квитки в кінотеатр «Акула». Ось так. А доки ви відгадуєте загадку — «Плакала береза»! Він приїхав додому перевтомлений і сердитий. І, ясна річ, не звернув уваги на дивну блідість і зібраність Олени. По обіді хмари розійшлися, і захід сонця виявився доволі приємним. Коли останні промені заглянули в кухню, Олена взяла скрипку й пішла, на прощання сказавши Аспірину: — Я скоро. У суботу в неї не було занять. Він побачив із вікна, як вона йде подвір’ям — підкреслено рішуче, пружно, ніби долаючи затаєний страх. І, сам не знаючи навіщо, гарячково кинувся вдягатись.
* * *

Він наздогнав її на перехресті біля метро. Олена йшла, не обертаючись, і його не бачила. Вона спустилася в метро, і Аспірин за нею. Ситуація була безглуздою, і він не знав, що казати, якщо Олена його завважить, — але вона і гранати, певно, не завважила б, навіть якби та вибухнула під самим її носом. Аспірин давно вже не їздив у метро. Він забув, як тут задушливо, які похмурі й жорсткі обличчя в цих людей — його щоденних слухачів. І хто ще насмілиться дорікнути йому, Аспірину, що він, тупий базіка, робить їхнє життя трішечки різноманітнішим, ледь-ледь яскравішим? Олена стояла, притулившись до дверей спиною, хоча на склі ясно було написано «Не притулятися». У дитинстві Аспірин, убиваючи час у вагоні, полюбляв складати нове слово з цих білих літер, виходило і «теля», і «тир», і «турист», і багато чого виходило, усього й не пригадаєш. Олена не шукала розваг. Стояла, набурмосившись, притискаючи до грудей футляр зі скрипкою. Аспірин тепер тільки зміркував: а Мишка ж немає! Уперше за багато днів Олена вийшла з дому без плюшевого друга й охоронця! Він оглянувся. Всі обличчя у вагоні видалися йому підозрілими й недобрими. Куди вона їде? Міг Віскас призначити їй зустріч, виманити на побачення — без Мишка? Міг. Що завгодно міг. Доки Аспірин пасталакав ув етері… Від спеки й духоти він швидко втомився і спітнів. Ще не пізно було підійти до Олени, зізнатися в шпигунстві й витягнути з неї правду. Якщо вдасться, звісно. Не пустити, залякати, силоміць потягнути додому… А може, все-таки простежити й з’ясувати, хто й куди її намагається виманити? На наступній зупинці вагон заповнився людьми майже ущерть. Аспірину довелося стояти на пальчиках, щоб не випустити Олену з поля зору. Вона й далі стояла, зіщулившись, дивлячись перед себе — нервувала. Їй теж було не по собі. Двері вагона знову відчинилися, завертівся людський вир, і Аспірин ледь не проґавив її. Олена рвучко кинулася до виходу. Аспірин — за нею. Роздратовано, по-бабськи лайнулася дівиця на шпильках. Аспірин притримав двері, що вже з’їжджалися, й вистрибнув на перон — Олену відносило в юрбі. То вповільнюючи крок, то лавіруючи серед перехожих, Аспірин нагнав її й пішов назирці за десяток кроків за її спиною. Олені досить було озирнутися, щоб виявити стеження, але вона не озиралася. Так вони вийшли з метро й опинились у величезному підземному переході. Олена крокувала все менш рішуче. Аспірин був майже певен, що вона роздумає й поверне назад, але Олена струсила головою, ніби наказуючи собі забути про малодушність, і рушила далі підземною кишкою — повз аптечний кіоск, повз вхід у закусочну, повз щокатого хлопця, що торгував заводними іграшками (механічні котики-монстри надсадно пищали, блискаючи зеленими лампочками очей, а солдати в камуфляжі повзли й стріляли). Олена вийшла на перехрестя, де сходилися два підземні людські потоки, і зупинилася біля автомата з напоями. Аспірин теж зупинився. Отже, зустріч призначено тут? У переході, напівтемному людному місці, на протязі? Олена присіла навпочіпки і поклала скрипковий футляр перед собою на асфальт. Розстебнула куртку. Відкинула кришку футляра, витягла подушку на зав’язках і звичним рухом пов’язала на шию. Аспірин спостерігав за нею, вже здогадуючись, що вона буде далі робити, відчуваючи одночасно полегшення, роздратування і злість. Не було призначено жодної зустрічі, дівчисько просто жебракує в переході зі скрипкою! Олена витягла інструмент. Перехожі йшли, іноді повертаючи до дівчинки голову, Аспірин бачив лише потилиці. Олена підняла скрипку до підборіддя. Взяла смичок. Аспірин уперше завважив, як легко й красиво лежать на смичку її пальці. Вона постояла кілька секунд — і заграла. Аспірин сподівався почути все, що завгодно, але не відверто фальшивий, різкий звук, що вирвався з-під смичка. Перехожі йшли, ні на що не звертаючи уваги. Олена опустила руки й постояла так із хвилину, може, більше. Аспірин бачив — або радше відчував — як вона намагається вгамувати тремтіння в руках і як це в неї не одразу, але все-таки виходить. Вона глибоко вдихнула. Знову підняла скрипку, провела смичком. Чи пальці відмовлялися слугувати Олені, чи музичний матеріал, за який вона взялася, був занадто складний, але звуки, що залунали під вогкими підземними склепіннями, викликали здивування: здавалося, дитина уперше взяла до рук інструмент. Перехожі йшли. Аспірин відійшов убік і став за рогом кіоска. Неподалік нявкали фальшиві кошенята і тріскотіли автоматами солдати-роботи. Шелестіли, торкаючись асфальту, сотні підборів. Олена водила смичком по струнах, повторюючи й повторюючи все те ж поєднання звуків, і раптом із надсадного учнівського скрипу вирвалася мелодія. Це тривало секунд п’ять, а може, і всі десять. Дитяча скрипка заревіла потужно й страшно. Люди, які двома байдужими потоками йшли мимо Олени, разом збилися з кроку. Хтось зупинився, хтось обірвав розмову, хтось упустив на асфальт пляшку пива, і вона розбилася, здається, в цілковитій тиші. Всі обличчя повернулися до дівчинки зі скрипкою, а вона грала, підібравшись і примруживши очі, наче лижник-екстремал. А тоді жінка років сорока, добре одягнена, із довгою парасолькою в руках, метнулася до Олени та обрушила парасольку їй на голову. Мелодія обірвалась. Одразу відновився рух: хтось поспішив у справах, підкреслено метушливо й незалежно. Хтось, навпаки, метнувся ближче: подивитися. Чоловік у чорній куртці підхопив Олену — вона встояла на ногах і втримала скрипку, хоча по лобі в неї одразу ж побігла цівка крові. — Ви чого?! — гаркнув чоловік. — Ви що? Зараз у міліцію… Жінка з парасолькою скалилась, як персонаж із фільму жахів: — Я тобі покажу міліцію! Цю… сучку… цю… гидоту смердючу приберіть звідси! Розвелося тут… Аспірин підскочив до Олени. Вона стояла, дуже бліда, із розмазаною по лобі кров’ю, але не непритомніла і навіть, здається, злегка посміхалася. Аспірин спробував забрати в неї скрипку — простіше було б вирвати кролика з пащі крокодила. Жінка вигукнула ще щось, шиплячи і задихаючись від ненависті, а тоді раптом, ніби про щось згадавши, кинулася бігти й незабаром зникла в юрбі. Хтось із зацікавлених, тих, що зібралися біля місця події, спробував схопити її за рукав, але вона струсила із себе поборників справедливості, як досвідчений сікач собак, що вчепилися в шкіру, і зникла. Чоловік у чорній куртці вражено обернувся до Аспірина: — От блін! Аспірин підняв із землі скрипковий футляр. Простягнув Олені; вона без слів уклала на місце скрипку й смичок. Аспірин закрив засувки, і Олена одразу обняла футляр, як улюблену ляльку Аспірин підхопив дівчисько за комір і потягнув із переходу — нагору. Ні про що не випадало думати. Усе вийшло саме собою: в аптечному кіоску він купив бинтів, упіймав таксі (добре, хоч гаманець знайшовся в кишені плаща) і велів їхати в найближчий травмопункт. Черги не було. Хірург, дядечко середнього віку, оглянув Олену (чорна сатинова подушечка все ще висіла в неї на шиї), виявив, що струсу немає, просто розсічено шкіру голови. Під місцевою анестезією наклав один шов (косметично) і зробив укол від правця. Олена, здавалося, зовсім не звертала уваги на біль. — Ти як солдат, — із повагою сказав дядечко-хірург. — Якби ж то, — тихо відповіла йому Олена. Бліда й перев’язана, вона виглядала жалюгідно.
* * *

— Навіщо ти за мною йшов? Аспірин зітхнув. — Я гадав, тобі призначили зустріч. Віскас. — Хто? — Той чоловік, що обіцяв зіпсувати нам життя. — А… — Олена ледь посміхнулася. — Дурниці. Вони сиділи на кухні. Розкритий скрипковий футляр лежав між ними — на вільному стільці. Аспірин придивився: струни в скрипки були… На перший погляд, звичайні струни. Металеві. З тьмяним срібним блиском. — Так, — сказала Олена й заплющила очі. — Я поставила його струни. Я боялася… одним словом, у мене трішечки вийшло. — Вийшло? — перепитав Аспірин із гірким сарказмом. — Ти ж чув, — тихо відповіла Олена. Аспірина пересмикнуло. — Що це було? — Його пісня. Перші кілька тактів. — А ця божевільна тітка… — Вона не божевільна. Її пройняло. — По-моєму, там усіх пройняло, — помовчавши, припустив Аспірин. Олена кивнула. — Розумієш, ця пісня, якщо її правильно зіграти, вона… як світло для сліпого. І всі сліпі раптом розуміють, що ніколи не бачили світла — і не побачать, і найстрашніше, що ніхто в цьому не винен, а тільки вони самі. Це для них гидотно, бридко, вони ненавидять це — чуже, шкідливе… Та жінка, вона… їй це, може, фізично боляче й неприємно — розуміти, що могла б, могла, але не захотіла, або побоялася, або духу забракло… Розумієш? — Ні. — Ця пісня досконала, — тихо сказала Олена. — Звучить у світі, де досконалості немає. Цокав годинник. Було доволі пізно; десь у клубі нервувала й сердилася Женця, із якою Аспірин мав сьогодні зустрітися. Телефонувала йому додому і на мобільний — а він відключив усі телефони, «абонент недоступний», ось так. — За це вона тебе уперіщила по макітрі? За досконалість? — Вона хотіла, щоб я заткнулася. — Могла як-небудь інакше… — Не могла. Вона сама зараз не розуміє, що на неї найшло. Хвилюється. — Ага. Пожалій її. — А чого її жаліти? Вона вже завтра вирішить, що так і слід. Вона дуже втомлюється на роботі, аврал, нерви, екологія, слабке здоров’я, а тут ці, понаїхали тут, жебраки, голозаді, антисанітарія, вдають із себе… Олена говорила на одному подиху, ледь усміхалася, але Аспірину раптом стало страшно. — Звідки ти знаєш? Звідкіля ти — усе це — знаєш?! Вона посміхнулася ширше. Нічого не відповіла. Аспірин спробував пригадати почуття, що охопило його при звуках Олениної скрипки. Мабуть, це був усе-таки страх. Секундний… ніби приснилося провалля. Але огиди, як у тієї жінки, ненависті, що затьмарює розум, не було й близько. Цікаво, що було б, якби Олена грала далі? — Може, налити тобі коньяку? Олена заперечливо покрутила головою: — Мені не можна. Запропонуй Мишкові меду. Аспірин поморщився, хотів щось сказати — і раптом осікся. — А ти наперед знала, що тебе битимуть? — Чому ти так вирішив? — Ти не взяла Мишка! Олена зітхнула. — Ні, я не знала, чесно кажучи, що так буде. Я гадала, може, хтось лаятиме чи за руку схопить… А Мишко — йому ж не поясниш. Вона обережно торкнулася рукою забинтованої маківки. — Болить? — Відходить анестезія. Нічого. — Треба анальгіну. Або ще чогось. Як же ти будеш спати? — Мені треба ще багато займатися. — Вона ніби його не чула. — Руки… як дерев’яні. Але якщо бодай два такти зіграла правильно… — Зачекай. — Аспірин перестав копатися в порожній аптечці. — А якщо ти… тобто коли ти все зіграєш правильно, що буде? Усі, хто тебе почує, накинуться на тебе і битимуть ногами, парасолями, арматурою, чи як? Вона посміхнулася: — А ти майстер фантазувати. — Якщо від двох тактів на тебе накинулася ця тітка! — Не пощастило. — Олена потерла щоку. — Нічого, Олексію. Мені головне — навчитися добре грати. Мені головне — зіграти пісню від початку до кінця і жодного разу не збитися. Аспірин сів перед нею — і знову підвівся. — Послухай, а немає іншого способу знайти твого брата? Якщо людина береться з нізвідки, як… як ти, наприклад, — це ж помітно? Може, пошукати якісь хроніки, бодай хоч переглянути газети тих місяців — про надзвичайні випадки. Може, він у лікарню потрапив або… у божевільню, скажімо. Або в дитячий притулок. Ти ж говорила, що він може бути якого завгодно віку? Може, він узагалі немовля, може, знайда, і чому б не спробувати пошукати його іншим способом, без цих твоїх… струн? — Це не мої струни. — Добре. Це його струни. До речі, я не розумію, чому він так легко знайшов тут тебе — а брата знайти не може? Олена знову торкнулася рукою маківки. Від болю стиснула губи. — Я тобі все розповіла, Олексію. Все чесно. Просто ти не все розумієш. Мій брат… він, може, тут старенький уже, і не взявся він нізвідки, а прожив життя й пам’ятає. І діти в нього, онуки, дружина — все пам’ятають. Він пам’ятає ще війну… як у підвалі ховалися від бомб… усе пам’ятає, крім того, хто він насправді і навіщо потрапив у цей світ. Не допоможуть твої газетні хроніки. Невже це правда, подумав Аспірин. Невже я сиджу на власній кухні й ось так, запросто, розмовляю з Оленою про цей світ, про той світ, про переходи туди-сюди й часові парадокси, які при цьому виникають? — Я сходжу по анальгін, — сказав він приречено. — Він пригадає себе, коли почує пісню, — сказала Олена, думаючи про своє. — Почує? А якщо його не буде поруч? Якщо він за тисячі кілометрів? — Він тут. — Олена перестала посміхатися. — Я пішла тією ж дорогою. Він неодмінно тут, поруч. — Ти гадаєш, у тому переході все місто тусується? А якби й так… Тобі з ранку до ночі доведеться грати цю пісню, щоб він почув! — Ні. Якщо я зіграю — один раз, але тільки без помилок — він з’явиться, де б не був. Аспірин умився з кухонного крана. Раптом завмер, вражений. — А скільки триває ця пісня? Якщо її грати від початку до кінця? Олена мовчала. — Скільки? — запитав Аспірин і сам себе не почув. — Сто сімдесят три хвилини, якщо в швидкому темпі, — понуро сказала Олена. — Я ж кажу, Олексію, мені ще вчитися і вчитися, а ти… «Скільки можна пиляти свою скрипку…» — Вибач, — пробурмотів Аспірин.
* * *

— Доброго вечора, — сказала сусідка Ірина. Очевидно, вона щойно прийшла з вулиці: на ній був теплий спортивний костюм і тапочки. У кутку в передпокої стояли брудні мокрі кросівки. — Пробачте, — почав Аспірин. — Це вже стало доброю традицією… вірніше, поганою традицією, але Олені потрібен анальгін, а в мене знову немає. Ірина зітхнула. Хотіла сказати, певно, як це безвідповідально: виховувати дитину й не мати в аптечці елементарних ліків. Не сказала, спасибі їй, просто пройшла на кухню і за хвилину повернулася з аптечною упаковкою. — Спасибі, — сердечно подякував Аспірин. — Я поверну, слово честі. І в себе заведу. Просто так сталося зненацька… — А що з Оленою? — Голову розбили. — Як?! Аспірин зам’явся. — Ну, знаєте… діти, буває. Ми вже були в лікаря, струсу немає, так що… — Олена дуже своєрідна дитина, — пробурмотіла Ірина. — Ви теж завважили? Кілька секунд вони дивилися одне одному в очі. — А як ви? — ніяково запитав Аспірин. — Як… життя? — Так собі. Звичайно. Працюю. — Бігаєте? — Аспірин кивнув на кросівки. — Так, — відсторонено сказала Ірина. — Треба, знаєте, бути у формі. Бігаю. А ви йдіть до Олени, треба ж дати їй ліки. — Йду. — Аспірин відступив за двері. — Дякую. Ви, це… телефонуйте, коли що… — Коли що? — перепитала вона глумливо. — Просто так, — повторив Аспірин. — Телефонуйте.
* * *

Олена змотувала струни. Дві вже лежали в пакетику, третя звивалася в Олениних пальцях. Четверта, на оголеній скрипці, чекала своєї черги. — Ось. — Він простягнув таблетку і склянку води. Олена випила. — Як вона там? — запитала, згортаючи струну. — Ірина? Бігає. — Це погано. — Це добре, — непевно заперечив Аспірин. — Здоров’я, форма… — О десятій годині вечора? У темноті, в дощ? — А ти звідки знаєш, що в темноті і в дощ? — Аспірин більше не мав сил дивуватися. — Я бачила вчора. — Олена повернула кілочок, вивільняючи останню, четверту, струну. — І позавчора. Вона бігає по вечорах навколо будинку. — Може, в інший час їй ніколи… — Ні. Просто їй особливо зле по вечорах, — відрізала Олена. У понеділок йому дали візу. Він сунув паспорт у нагрудну кишеню і вийшов на вулицю, де падав із неба вже не дощ, а перший біленький мокрий сніг. Далі все було просто — встигнути на рейс. Чи принаймні взяти квиток на завтра. По дорозі додому він напружено роздумував: просити Ірину доглядати за Оленою? Чи не просити? Зрозуміло, сусідка зажадає пояснень: як він, батько, може залишати одинадцятирічну дочку саму?! Ні, мабуть, краще не зв’язуватися. Коли що — Олена сама зателефонує їй і попросить про допомогу. Ірина не відмовить. Від цієї думки йому полегшало: до певної міри Ірина для Олени навіть надійніша, ніж він, Аспірин. Його вічно не буває вдома, він зовсім не розуміється на дівочому одязі, звичках, у нього навіть елементарних ліків у домі немає. Він залишить їй грошей, вона дівчинка хазяйновита… А якщо загубить ключі? Раніше ж ніколи не губила… А якщо прорве кран? Ну, прорве то й прорве. Олена викличе слюсаря. А він, Аспірин, телефонуватиме іноді — запитуватиме, як справи. Зрештою, є Ірина, вона живе сама, чому б їй не подбати про таку ж самотню дівчинку? Рана на голові… Олена каже— дурниці, вона вперта, як осел, і горда, як гранітний пам’ятник. Але хіба Аспірин — фельдшер? Він і сам у такій ситуації не знав би, як лікуватися. Чим він може допомогти їй? От якби Ірина… Вітаючись із консьєржем Васею, Аспірин уже точно знав, що полетить не сьогодні, а завтра. Зранку відбарабанить етер. А від «Куклабаку» відмажеться. Нехай Віскас кусає лікті. Хоча — навіщо кусати лікті, якщо можна прийти в спорожнілий дім і взяти Олену з Мишком? Смішно навіть сказати, спецоперація: захоплення дівчинки і плюшевого ведмедя… Десяток пошматованих трупів — і все. Іграшкового звіра буде нейтралізовано. А хто стане шукати Олену, якщо вона раптом пропаде? Ніхто. Скажуть, поїхала до матері в Первомайськ. Що за маячня. Навіщо їм дитина? Що вони робитимуть з дитиною? Хто і заради чого візьме на совість такий гріх? Коли Мишко перетвориться на пошматовану грудку вати… Він струсив головою. Розвинута уява — для сучасної людини серйозна незручність. Удома нікого не було: у понеділок Олена ходила на заняття, і така дрібниця, як розсічена шкіра на маківці, не могла її, звичайно, зупинити. Не знімаючи плаща й черевиків, Аспірин усівся перед піаніно. Відкрив кришку. Він провчився в музикалці чотири роки: три класи плюс нулівка. Далі справа загальмувалася: як батьки не умовляли, Олексій кістьми лягав за право бути вільним. Іноді, коли мав охоту, сідав до інструмента і підбирав мелодії, а за рік його взяли в шкільний ансамбль, чомусь барабанщиком. І так усе почалося… Він узяв один по одному кілька акордів, неживих і бляклих. Якби в нього була така ж сила волі, як в Олени, — чи зміг би він стати музикантом? Можливо, що й зміг би. Тільки навіщо? Він спробував відновити п’єску, що з дитинства засіла у нього в голові: «У садку». Він не пам’ятав ні автора, ні нот. М’язова пам’ять видобула з інструмента декілька веселеньких тактів, Аспірин посоромився того, як вульгарно вони звучать, і прибрав руки з клавіатури. А може, він, Олексій Гримальський, і є Оленин загублений брат? Який забув себе і забив на творчість, такий от балуваний, несподіваний братик? Він не стримався й засміявся. Повернувся у шпарині ключ. Увійшла Олена — в руках футляр зі скрипкою й нотною папкою, за спиною ранець із ведмедем, з-під шапочки визирає край бинта, обличчя бліде, погляд упертий. Завважила Аспірина перед фортепіано. Здивувалася. — Ти чого? — Привіт, — сказав Аспірин. — Привіт… Дали тобі візу? — Ага. — Вітаю, — мовила Олена після коротенької паузи й почала роздягатися в передпокої. — Олено… — Він засміявся. — Що? — Вона зупинилася в дверях. — А я можу бути твоїм братом? — Міг би. Як і будь-хто інший. — Вона відповіла одразу ж, без паузи, без найменшого подиву. — Я про це думала. — То, може, це я і є? І ми з тобою, взявшись за руки, тепер підемо в прекрасну далечінь? — Навряд чи. — Олена повісила папку на ручку дверей. — Коли ти летиш? — Завтра. Почекай, ти сказала — міг би? А тепер не можу? — А тепер я дещо зіставила, — Олена говорила підкреслено сухо, по-дорослому, — і зрозуміла, що ні. Це не ти. — Я настільки не схожий на пропащого ангела? — Геть не схожий. — Олена взула капці. — І я тобі сто разів казала, що мій брат — не пропащий ангел. — Шкода, — сказав Аспірин. Олена увійшла до кімнати й очікувально всілася на дивані. Аспірин, зітхнувши, підвівся і поплентався на кухню. День, і без того короткий, губився в сірій імлі. Сніг не передбачався — дощ сіявся і сіявся з неба сірими павутинними ниточками. На розі загорівся ліхтар, і краплі на мить спалахнули, пролітаючи крізь перевернутий німб його розсіяного світла. Аспірин глянув униз. Повз ліхтар пробігла, розсікаючи калюжі кросівками, жінка в спортивній куртці з насунутим на лоба капюшоном. Розмірено ступаючи, не кваплячись і не збавляючи темпу, вона почалапала асфальтовою доріжкою й завернула за ріг будинку, тільки Аспірин її й бачив. Він пригадав Оленині слова: «Просто їй особливо зле по вечорах». Але зараз був іще день, година четверта, не далі. З кімнати доносилась упевнена, жорстка, немов механічна, гама.
* * *

⇐ Предыдущая 24 25 26 27 282930 31 32 33 Следующая ⇒