Annotation 4 страница

У понеділок зранку зателефонувала мама. Без жодної причини. Мабуть, і справді існує такий девайс, як мамине серце, і він безвідмовно спрацьовує, коли в чада проблеми. — Усе добре, — збрехав Аспірин, дивлячись, як Олена в навушниках розляглася на оновленому («Хімчистка вдома») дивані. — А у вас? Його батьки жили в Лондоні вже майже десять років. Обоє працювали на Бі-Бі-Сі. Свого часу активно прилаштовували й Аспірина, але він відмовився: саме тоді мав суперову коханку, дівицю сімнадцяти років, із сімнадцятьма кульчиками в різних частинах тіла. Вона харчувалась яйцями і сирою морквою, взимку і влітку ходила в хустці монашки, спати могла лише на голій підлозі й лише головою на схід, а тому замість годинника носила на зап’ясті маленький компас. Вони з Аспірином утьопалися одне в одного з першого погляду і віддавалися любові як коти: в парку на лавочці, на пляжі в піску, на капоті чужої машини, одним словом, були щасливі на всю голову, і про жоден переїзд Аспірин не бажав і слухати… — Усе добре, — повторив Аспірин, намагаючись, щоб голос звучав безпечно. — Ма… я от що подумав. Я тут затра… замотався зовсім, незле було би провітритися… Може, я до вас приїду? — А що в тебе з візою? — запитала мати після паузи. Аспірин не пам’ятав, що в нього з візою, але в нього були хороші знайомі в посольстві. — Вирішимо, — сказав він упевнено. — Ви запрошення вишліть про всяк випадок, ага? — Але в тебе все нормально? — запитала мати втретє. Олена лежала на спині, примруживши очі й похитуючи головою то праворуч, то ліворуч. У музичному центрі крутився Ваґнер: «Лоенґрін», прелюдія до третього акту. Аспірин всівся на бильце крісла. Дівчинка не розплющувала очей і взагалі, здається, не помічала його присутності. Лице її не виглядало розслабленим: Олена проробляла, очевидно, неабияку внутрішню роботу. Аспірин пригадав, як вона підібрала на піаніно мелодію, від якої в нього ледь дах не поїхав. І ці струни, які вона не наважувалася взяти, і тоді гість у камуфляжних штанах упустив їх на підлогу… Кутик пакета зі струнами визирав із кишені Олениної спортивної куртки. Аспірин підійшов навшпиньках, двома пальцями взявся за цей кутик… Олена розплющила очі. Її рука вже тримала Аспірина за зап’ястя: боляче й чіпко. — Відпусти, — сказав він різко. Вона випустила його руку. Накрила долонею струни, глибше заховала в кишеню. Зняла навушники: — Навіщо ти це робиш? — Що? — Навіщо ти поліз? — Хотів перевірити, чи ти геть вирубалася, чи ще щось сприймаєш. — Аспірин посміхнувся. — Розляглася, як зомбі в нірвані… Може, тобі Катю Лель поставити? — Не треба мені Катю Лель. — Олена знову насунула на голову навушники. — Будь ласка, не заважай мені. — Так?! Аспірин вимкнув музичний центр. Став перед диваном, уперши руки в боки: — Не заважати, так? Ще чого? Посуд не митий, вдома їсти нічого, хліб запліснявів… Ану біжи в магазин! Не кажучи ні слова, Олена встала й пішла в передпокій. Аспірин потягнувся слідом: — Три дні поспіль дупою диван протираєш, юний Моцарт, блін… Сподобалося, так? Зручно в тата на шиї? — Що купити? — безсторонньо поцікавилася Олена, взуваючи кросівки. — Ти господиня, тобі видніше! М’ясо якесь має бути в домі, овочі… ось тобі гроші, решту принесеш. Він замкнув за нею двері й перевів подих. Ось, виходить, як. І так можна. Побачимо… Він вийшов на кухню й одразу ж побачив Мишка, що розсівся на стільці. Пластмасові очі дивилися поверх Аспіринової голови. Аспірин вилаявся. Плюшевий ведмідь, як і слід було очікувати, залишився до лайки байдужим. Аспірин простягнув руку, бажаючи взяти іграшку й роздивитися уважніше, але в останній момент засумнівався. Він уже готовий був проявити легкодухість, коли задзвонив телефон і позбавив його вибору. Телефонував Віскас, і був він у чудовому настрої. — Кальченко Любов Віталіївна таки мешкає в місті Первомайську, і вона, між іншим, заміжня. Так що твоя крихітка змилася від вітчима, швидше за все, або просто захотіла легких канікул… Моя тобі порада: дай їй грошей, посади на потяг і — вперед. — А якщо вона не захоче? — Тобто як не захоче? Ременем по дупі, і не мороч мені більше голови! Аспірин мляво подякував Віскасу за допомогу. Вітя Сомов радше повірив би в плюшевого ведмедя-вбивцю, ніж у той банальний факт, що Аспірин ніколи не спав у Криму ні з якою Любою… Втім, тепер він і сам не був певен у цьому. Більше десяти років минуло — він тоді був молодий, легкий на підйом, міг змотатися в Крим просто так, на вихідні, жити в наметі, харчуватися рапанами й мідіями, а навколо ходили табунами веселі дівчата з довгими засмаглими ногами… Аспірин зітхнув, раптом відчувши себе старим. Юність давно минула; тепер його в намет і калачем не заманиш, подавай номер люкс із усіма зручностями. Може, Віскас і має рацію, може, й була Люба… Аспірин колись читав у якомусь журналі, що дітей, які народилися в результаті курортних романів, у лікарнях називають пролісками — вони з’являються на світ ранньою весною. Цікаво, коли в Олени день народження? Він поліз у ящик стола і витяг запаяне в ламінат посвідчення. П’ятнадцятого березня. Он воно що. У квартирі стемніло. Там, надворі, знову йшов заливний дощ. Аспірин сидів на дивані й посміхався: ну його все на фіґ, досить ребусів. Нехай буде Люба. Нехай буде Крим. Нехай у нього буде позашлюбна дочка, добре, переконали. Цей босоногий — її вітчим-албанець. Чому албанець? А фіґ його зна, не наша справа. Диктофон? Зламався або заглючив. Мишко? Аспірин нервово засміявся. Дуже любить мед Мишко, а чому — не зна ніхто… Ні-ні, нехай Віскас має рацію: вона його позашлюбна дочка, у неї в сім’ї проблеми, їй захотілося легких канікул. То що ж, новоявлений татусю? У Мак-Дональдз він її зводив, завтра поведе ще в зоопарк. Якщо зайде мова про аліменти, нічого страшного, він відрахує її матінці — від офіційної зарплати, звісно… Ну, буде надсилати подарунки на свята. Коли-небудь купить путівку в санаторій. Люба заміжня, отже, влаштована. Усе ще посміхаючись, він знову пішов на кухню: хотілося кави під цигарку. Він потягнувся до чайника — і завмер. Мишка на стільці не було. Аспірин нагнувся, сподіваючись — дуже сподіваючись — побачити ведмедика під стільцем на підлозі. Але й там не було нічого, крім хлібних крихт. Блін, сказав сам собі Аспірин. У квартиру ніхто не заходив. Чи заходив?.. Він швидко пройшовся по кімнатах, заглянув у ванну, в туалет, на балкон. Проклинаючи все на світі, поліз під ліжко, відчинив шафу-купе в передпокої. Ніде не було й сліду чужої присутності, але ведмедя також не було, от у чому заковика, таж Аспірин, сидячи у вітальні, ніяк не міг пропустити повернення Олени… У якої до того ж немає ключа. Дощ надворі все лив і лив. У домі стало так темно, що довелося увімкнути світло. Я ж його бачив, усоте казав собі Аспірин. Я ще хотів його взяти… І тут подзвонив Віскас… Він обнишпорив кухню, заглядаючи навіть у навісні шафи. Ведмедика не було. У спальні ляснула кватирка — Аспірин підстрибнув. — Хто тут? Йому причулися кроки у вітальні. Виявилося, що поривом вітру протягнуло по підлозі поліетиленовий пакет. Він став навшпиньки й сунув руку по пістолет. І одразу ж, скрикнувши, відсмикнув її — пальці наткнулися на м’яке, ворсисте. Ведмедик лежав на шафі, плюшевим тільцем перекриваючи доступ до пістолета, — але як, чорт забирай, він міг там опинитися?! Аспірин заледве опанував себе. Витяг із комори трубу від пилососа, піддів ведмедика і скинув на підлогу. Той упав легко й беззвучно, як і належиться м’якій іграшці. Не зводячи з нього очей, Аспірин пошукав рукою на шафі. Є! Принаймні ствол був на місці. Аспірин на мить побачив себе в дзеркалі — блідий неголений чолов’яга цілиться з «Макарова» у плюшеву іграшку… Він знову вилаявся. Не випускаючи зброї, пішов на кухню і все-таки зварив собі кави. Закурив. Дим не бажав витягатися в кватирку і сизою хмарою кружляв над столом. Тільки вернися мені додому, думав Аспірин. Ти мені за все відплатиш. Або ти вгамуєш свого ведмедя, — засмучений Аспірин думав у цей момент про Мишка, як дорослі зазвичай про іграшки не думають, — або забирайтеся обоє… До дідька, до диявола, у Первомайськ… Дощ послабшав. Олена не поверталася. Відтоді, як вона пішла, минуло вже хвилин п’ятдесят. Магазин і ринок поруч, черг ніяких немає, давно час їй повернутися. Перечікує дощ? Тоді все одно час: он по бляшаних дашках уже не так молотить, по калюжах розходяться поодинокі кола, ось-ось вигляне сонце… Де вона? Що вона собі дозволяє? За півгодини Аспірин накинув куртку і нервово глянув на ведмедика, який усе ще валявся на підлозі в передпокої. Привиділось: повертається він назад, відчиняє двері своїм ключем, а назустріч йому… Струсив головою. Захотілося футбольнути ведмедя так, щоб полетів у кімнату, під ліжко. Невже побоїться?! Аспірин удихнув глибше — і вдарив. Ведмідь перевернувся в повітрі, влетів у відчинені двері, вдарився об спинку ліжка і так і залишився лежати, уткнувшись мордою в підлогу.
* * *

Консьєрж дядя Вася бачив, як Олена виходила з дому — півтори години тому. Дощ припинився, але надворі було холодно й вогко. Аспірин поблукав по базару, зайшов у магазин, та Олени, звісно, не знайшов. А може, вона взяла ці гроші й пішла в кіно? Або в Луна-парк? Або в той же Мак-Дональдз, де їй у четвер так сподобалося? Ясна річ. Адже Аспірин її скривдив, не дав слухати, уявіть собі, «Лоенґріна». Відібрали в немовляти цукерочку… Тепер вона сердиться на нього і просто швендяє по місту. Аспірин зазирнув у під’їзд сусідньої дев’ятиповерхівки. Будинок був старий, із недоброю славою, кодовий замок на дверях давно зламався, і полагодити його було нікому. Перехняблені поштові скриньки безсило роззявляли залізні пащеки, навколо валялися барвистою купою рекламні листівки, було темно й смерділо сечею. Аспірина пересмикнуло. Віскас має рацію: район у нас поганий… Він вийшов, постояв, зітхнув і рушив додому. І, вже минаючи дев’ятиповерхівку, чомусь повернувся і перевірив другий під’їзд. Олена сиділа навпочіпки, притулившись спиною до стіни, низько опустивши голову. — Ти чого?! Вона стрибнула, ніби збираючись повиснути в нього на шиї, але в останню мить посоромилася, відсторонилася, взяла його за руку: — Вони… все забрали. Ти вибач. Я нічого не встигла купити. І розревілася.
* * *

Вона зайшла в під’їзд дев’ятиповерхівки, щоб перечекати дощ, і зустріла там трьох пацанів років по чотирнадцять. Пацани спочатку спитали закурити, потім зажадали грошей, а потім, захмелівши від її страху та власної безкарності, взялися обшукувати жертву. Був робочий день, у під’їзді нікого, пенсіонери сиділи по квартирах, налякані дощем. Пацани відібрали всі гроші, потім намацали в кишені куртки струни; тоді Олена ніби отямилась і стала відбиватися не на життя, а на смерть. Поверхом вище відчинилися двері; пацани втекли, на прощання наказавши сидіти і не смикатись, бо буде гірше… — Із самого початку треба було битися! — Аспірин ходив по кухні, попіл його цигарки падав на підлогу, на стіл, на підвіконня. — Кричати треба було, ці щенята бояться галасу! — У мене спочатку голос пропав. А потім вони мені рот затиснули. — Олена, здається, тамувала нудоту. — Рукою. — Побачу — вб’ю, — пообіцяв Аспірин, стискаючи кулаки. — Якщо ти впізнаєш когось із них, якщо тільки побачиш і впізнаєш… одразу мені скажи. Ясно? Олена кивнула. Навколішках у неї сидів Мишко. Вона судорожно гладила його по голові, по морді, по пластмасових очах. Аспірин раптом подумав: а що, якби Мишко був там, у під’їзді, з нею? Уявилися поштові скриньки, заляпані кров’ю аж під стелю. Аспірин замружився і струснув головою: — Слухай, а я думав, що ти крута. Я думав, ти нічого не боїшся… крім цього свого босого чмура. — Я боюся, — тихо призналася Олена. — Я боюся з кожним днем усе дужче. Мені… не вірилося, що тут так страшно, як він казав. А він ніколи не бреше. Аспірин утопив цигарку в недопитій склянці чаю. — Моя тобі порада: повертайся до себе, поки не пізно. Якщо ти будеш лякатися кожного шмаркача в темному закутку, тобі й справді нічого тут робити. Шмаркача треба бити кулаком у рильце, ногою — по яйцях, і кричати щодуху, і тікати… Аспірин осікся. Йому раптом подумалося: а якби в нього справді була дочка, чи порадив би він їй те ж саме? Чи ходив би, не відстаючи ні на крок, у школу, зі школи, і трусився б, ні на мить не випускаючи з очей? І як їм живеться, сучасним батькам? ВІВТОРОК

— Доброго ранку, мої дорогі! І знову вівторок, нікуди не дінешся, він завжди буває після понеділка і дарує надію на майбутню середу… Але «Лапа-Радіо» з вами! У нас довгі лапи, ми зібрали на одній хвилі найлегшу, найбезтурботнішу, найкомфортнішу музику, а отже, влаштовуйтеся зручніше у ваших офісних стільцях, забудьте про проблеми, розкрийте вуха і слухайте, слухайте, а якщо матимете бажання поспілкуватися, телефонуйте або надсилайте повідомлення, з десятої до пів на одинадцяту у нас в етері програма «Привселюдне зізнання», отож ви можете зізнаватися буквально в усьому: що ви в дитинстві вкрали цукерку, що ви боїтеся мишей… Нарешті, ви можете зізнаватися в коханні своєму благовірному, або неблаговірному, або сусіду, або однокласнику, фізкультурнику, біологічці, кому завгодно, головне — пам’ятайте, що життя прекрасне і всі вас люблять, «Лапа-Радіо» любить вас… Слухайте і набирайте телефонний номер, а раптом вам пощастить! Аспірин замовк, відкинувся на спинку стільця, витер губи паперовою серветкою. Коли він базікав довго й емоційно, з рота летіла слина, і він нічого не міг із цим удіяти. Почасти через це провалилася його давня спроба вести ранкову програму на музичному телеканалі… Втім, ні, не через це. Просто керівництву не сподобалася його прогресивна манера освіжати бесіду матірним слівцем. Причому керівництво, коли дратувалося, саме вживало таких слівець, яких навіть Аспірин ніколи не чув. За роки роботи він виробив у мозку декілька звукових доріжок. На одній зараз звучала середньостатистична пісенька, біла замазка, якою замазують вуха і назавжди заліплюють спромогу до сприйняття нестандарту Інша, основна Аспіринова доріжка була залита стерильною тишею, яка буває тільки в звукоізольованому помешканні. Хоча ні, вночі на дачі теж буває. Але Аспірин так давно не прокидався вночі на дачі… Йому зовсім не хотілося виходити — хотілося сидіти, ні про що не думати, слухати тишу, згадувати сьогоднішній сон, придумувати йому все нові деталі: начебто вони з Оленою сідають у літак, що летить за океан, в Америку або Канаду, і за мить до закриття люків Аспірин раптом вибирається назовні й каже стюардесі, що роздумав летіти. Навряд чи таке можливо. Виліт затримають, будуть перевіряти багаж, будуть перевіряти самого Аспірина, і ефект раптовості пропаде. Він же неспроможний вибратися з літака, що злітає, через отвір для шасі, як Сталлоне… Чи в тому фільмі був Шварценеґґер? За скляним віконцем студії режисерка Юля говорила з кимось по телефону. Аспірин трохи вмів читати по губах. Ось і зараз він побачив, як Юля сказала: залишайтеся на лінії. І кивнула Аспірину: є, мовляв, дзвінок… Можна посадити Олену в поїзд, як радив Віскас. Але ж вона не сяде своєю волею. Гра «дочки-татусі», в яку повірив Вітя Сомов, у яку сам Аспірин ледь не повірив… цю гру Олена показує винятково для сторонніх. З Аспірином вона гранично відверта: прийшла з іншого світу, шукаю брата, доки не знайду, про спокій і не мрій. Крапка. Можна утекти в Лондон. Це обертається фінансовими втратами і, що найгірше, підривом репутації. Аспірин, звичайно, чудовий, розкручений і успішний, але й не таких улюбленців забували за місяць… І як же пояснити самому собі — хто змусив його зриватися з місця, кидати роботу, змінювати звичний спосіб життя? — Аспірине, — почувся Юлин голос у динаміку, — ти не спиш? За двадцять секунд включаємося. — Ага, — сказав він неуважно. Винаймати квартиру в Лондоні — занадто дорого для нього, принаймні доки не влаштується на роботу. Отже, доведеться якийсь час жити з батьками, які зовсім не бажають пам’ятати, що йому тридцять чотири роки, а не чотирнадцять. Не мати дому, куди можна за найменшого бажання привести бабу, — це, знаєте, принизливо… — Отже, мої дорогі, тут у нас є дзвіночок… Як вас звуть? Ніна, Ніночка, комсомолка, спортсменка. .. То в чому ж ви хочете зізнатися, Ніно? Може, все-таки з’їздити в Первомайськ? Відшукати цю жінку, Любу Кальченко, і з’ясувати для себе, було чи не було. І, до речі, дізнатися, хто такий Оленин вітчим. Албанець? Чи гагауз? Чи з якої-не-будь усіма забутої нацменшини, але береже рідну мову й ходить, за традицією, босоніж… — Так, дуже добре, Любо… Тобто Ніно… Рідне ПТУ, напевно, розчулене вашим зізнанням у любові… До речі, ви ніколи не бували в Первомайську? Ні? Шкода, таке миле місто… Добре, тепер ми слухаємо Шер і розслабляємося, думаючи про гарний… Дурня йому лізе в голову. Не складаються між собою детальки. І Мишко цей, що знищив, за словами Олени, собаку і покалічив невдатних крадіїв… Трансформер. Ведмедик-ікс. Хрін із ним, з ведмедиком, а от що за пісеньку грала Олена того найпершого дня? Коли розбилася на клавіатурі порцелянова лялька? Коли Аспірин ледь не обніматися до неї поліз… Розслабляємося і думаємо про хороше. Звичайно, можна зірватися і їхати в Первомайськ. .. але й козі ясно, що користі з цього не буде. Тут уже не здирництвом пахне і не квартирною аферою. Має рацію Віскас, ой має: зле це. Кепські справи. Схоже на психічну атаку… класичне марення: інопланетяни мене переслідують, ЦРУ мене опромінює опромінювачами, модифікують свідомість, підсаджують у підкірку ірраціональні глюки… — Аспірине, ти сьогодні якийсь прибацаний, — заклопотано сказав динамік. — Включайся! Він ковтнув кави, утер губи і поправив навушники: — …Робочий день набирає обертів, хтось ходить, хтось їздить, хтось просто сидить в офісі й знічев’я пише френдам у «Живі журнали»… Життя біжить своєю чергою, скрізь, навіть у божевільні… Це жарт, якщо хто не збагнув. На «Радіо» півгодини привселюдних зізнань, вірніше, вже залишилося всього вісімнадцять хвилин… і в нас є дзвіночок…
* * *

Він сів у авто і зателефонував Дарці. Минув майже тиждень, як вони бачилися востаннє — і розсталися тоді по-дурному, в коридорі спала на підлозі Олена, Аспірин почувався зле, тріщала голова, здається, вони з Даркою злегка полаялись… — А, це ти, — сказала Дарка в слухавці, і з її голосу Аспірин збагнув: не вигорить. Сьогодні нічого не буде. Дарка не в гуморі. — Що ти робиш сьогодні увечері? — запитав він просто так, за інерцією, наперед знаючи, що почує у відповідь. — Іду в баню, — зі смішком сказала Дарка. — З дівками. А що? — Я нудьгую, — сказав Аспірин. — Не нудьгуй. — Дарка голосно позіхнула. — Знаєш що? Йди ти теж. У баню. І слухавка забібікала гудками. Аспірин довго сидів у машині, набундючившись, поклавши лікті на кермо. З Даркою їх пов’язувало майже півроку безхмарних необов’язкових стосунків. Ясно, що рано чи пізно цей романчик себе б вичерпав — «усе коли-небудь закінчується», як справедливо співається в колись популярній пісні. Але щоб отак… Цій маленькій гидоті, ким би вона не була, знадобилося лише тиждень, аби вщент розбити особисте життя Аспірина. І він сидить тепер як обпльований. Дарка його, бачте, послала… І хто вона така, ця Дарка?! Насуплений як хмара, Аспірин завів мотор. Він поїхав у ЖЕК — там, у бетонному підвалі, схожому на катівні Лук’янівки, розташувалася дитяча кімната міліції.
* * *

— Це не наша компетенція, — сказала жінка у формі. — Займатися дитиною, що не вчинила правопорушення, ми не маємо права. — Тобто треба дочекатися, коли недолітка когось заріже? — похмуро запитав Аспірин. Інспекторка, досі байдужа, тепер глянула на нього вороже: — Ми робимо, що можемо. Знаєте, скільки у нас бомжат? А у вашому випадку, наскільки я розумію, дівчинку не на вулицю викинули? — Але ж ви можете принаймні перевірити, чи не в розшуку ця дівчинка? Може, десь батьки сивіють, а вона сіла на потяг — і шасть… Аспірин говорив і згадував чистенькі шкарпеточки в червону смужку— такими він побачив їх, коли Олена вперше роззувалася в передпокої. Напрасована нова футболка. І ні копійки грошей. Якщо вона приїхала, то не потягом. Інспекторка увімкнула допотопний комп’ютер. Аспірин чекав. — Гримальська Олена Олексіївна не в розшуку, — сказала інспекторка. — Може, це вигадане ім’я. Може, її звуть інакше. Інспекторка зітхнула. Їй дуже не подобався Аспірин. — У нас у коридорі на щиті фотографії зниклих, бачили? Шукайте серед них свою. Якщо немає, нічим не можемо допомогти. —А якщо я напишу заяву, що вона в мене… — Аспірин зам’явся, — ну, що вона… вкрала в мене щось, вона неповнолітній правопорушник. Що тоді? Очі інспекторки в цей момент нагадали Аспірину очі Мишка — такий же пластмасовий погляд. ЧЕТВЕР

День був похмурий, і вже о восьмій довелося увімкнути фари. — З вами «Лапа-Радіо», — воркотала в динаміках Танька Поліщук, із якою Аспірин якось переспав. — Ми з вами, ви з нами, всі ми разом цього літнього вечора, а вечір — найкращий час для відпочинку і мрії, нумо ж разом помріємо про те, що чекає нас в останні літні дні, адже серпень — це вечір літа, а вересень — ранок осені, ранок змінює вечір, і так буде завжди… Аспірин звернув із шосе на ґрунтову дорогу. Стемніло, він увімкнув дальнє світло. Дорога від дощів розкисла, у вибоїнах стояла вода. Кобура пістолета муляла й дратувала. Ну що вдієш, не ковбой він, туго набитий гаманець чи кредитна картка дають сучасному чоловікові значно більше впевненості, ніж сумнівний ствол під пахвою. На жаль, у справі, яка привела Аспірина увечері в темний ліс, ні гаманець, ні кредитка не могли допомогти. — Далі треба пішки, — сказав він Олені. — Не проїдемо, загрузнемо. Бачиш, яка дорога? — Що ж ми, машину покинемо? — запитала Олена здивовано. — І речі? — Звичайно, ні. — Аспірин імпровізував на ходу. — Нам треба дійти до сторожки. Там знайомий лісник, у нього є трактор. Він трактором підхопить машину й привезе до дач. А ми тим часом уже будемо пити чай і слухати музику… Про музику він додав для того, щоб Олена скоріше послухалася. Іншій дитині, мабуть, треба було пообіцяти телевізор із каналом «Фокс Кідз». — Темно, — сказала Олена. — І буде дощ. — Нічого, йти недовго. — Я візьму Мишка. Відчини багажник. — Не треба, — сказав Аспірин, мабуть, занадто поспішно. — Якщо піде дощ, він же геть змокне! Як не дивно, аргумент подіяв. Олена не спитала, чи не змокнуть вони з Аспірином, і як щодо плащів, і як щодо парасольок, — вона просто пішла за ним по дорозі, й авто з вимкненими фарами незабаром зникло з очей. Аспірин світив ліхтарем під ноги. Дорога справді була погана: довелося йти по узбіччю, по мокрій траві, розсуваючи перед собою гілки й розганяючи полчища комарів. — Крізь джинси не прокусить, — бурмотів Аспірин. — Тебе комарі люблять? Яка в тебе група крові? — Не знаю. — Погано, треба знати… — Довго ще? Попереду було темно, й позаду було темно, і, крім шелесту гілок та скрипу стовбурів, нічого не було чутно. — Прийшли, — сказав Аспірин і обернувся. Олена стояла, мерзлякувато зіщулившись, заховавши руки глибоко в кишені куртки. Смужки-світловідбивачі, нашиті на рукавах, спалахнули білим, коли Аспірин спрямував на Олену промінь ліхтарика. «Як тоді, у підворітті…» — От що, подруго, — мовив він, силкуючись, аби голос не тремтів. — Зараз ти скажеш мені правду. Хто ти, звідки взялася і що тобі від мене треба. А якщо не скажеш — я тебе прив’яжу до дерева й покину. Місце тут глухе… Олена мовчала. Аспірин посвітив їй ліхтариком просто в очі. Вона замружилася й прикрила лице долонею; тих хлопців у під’їзді вона боялася більше, подумав Аспірин і розлютився. — У мене пістолет. — Він сунув руку за пазуху. — Зараз почався сезон полювання, і якщо з дороги почують постріли, нічого такого не подумають. А я закидаю тебе листям і так залишу. І всім, хто запитає, скажу, що ти поїхала додому, у Первомайськ. Вони повірять. Олена мовчала. Від її презирливого спокою хто завгодно міг би збожеволіти. — Тебе ніхто не буде шукати! — вигукнув Аспірин. — Чи будуть? Хто? Дівчисько дивилося на нього крізь пальці. Він не міг однозначно витлумачити вираз її очей, але точно розумів одне: це не страх. Вона його не боїться. Вона його має за ніщо. Вважає балабоном… боягузом… як вона тоді сказала — «боягуз і зрадник»?! Він схопив її за комір. Притягнув до себе: — Ти не з Первомайська. Ну, говори! — Відпусти мене. Він затрусив її так, аж куртка затріщала. Слід було в жодному разі не думати про тих хлопців, що знущалися з Олени в під’їзді; навпаки — слід пригадати зараз усе найбридкіше, що було з нею пов’язано. Її погрози… «змушував роздягатися догола»… Підроблена фотографія, що збила Віскаса з пантелику… — Ти будеш говорити чи ні?! Мовчання. Якоїсь божевільної миті Аспірин подумав: а якщо й справді лишити її тут, під листям, назавжди?! — Я тебе змушу говорити, — гарикнув він, підносячи ліхтар перед саме її обличчя. — Хто ти така? — Я тобі казала. — Ти брехала! — Ні. — Ти брехала! — Він затрусив нею щодуху. — Не прикидайся блаженною — ти прекрасно тямиш! Хто тебе підіслав? — Ніхто! Ти сам мене привів до себе додому! Сам! Вона мала рацію. Аспірину хотілося щосили вмазати ліхтарем по цій нахабній пиці. — І ти мене не захотів віддавати — сам! Аспірин помилився — вона аж ніяк не була спокійною. Вона теж кричала, їй теж хотілося зараз його вбити. — Я тебе пожалів, дурепо! — Він припечатав її до стовбура найближчої сосни. — А тепер себе жалію! І хай вона западеться, моя доброта. Що мені, все життя розплачуватися?! — Відпусти, боляче, дурню! Лівою рукою він схопив її за тонке горло, правою підніс ближче ліхтар. — Отже, так, — сказав майже пошепки. — Кажи, як тебе позбутися. Що зробити, щоб ти забралася? Що зробити, щоб ти відчепилася від мене, малявко? — Ти боягуз і зрадник, — відповіла вона теж пошепки, вже не мружачись від світла, дивлячись йому просто в очі. — Боягуз і зрадник. Ти брешеш, що пожалів мене. І ти ніколи не був добрим. Ти… Вона замовкла. Аспірин побачив, як розширюються її зіниці. Й за секунду почув тріск гілок, усе ближче і дужче. Земля ритмічно здригалася… Він відпустив дівчисько й вихопив пістолет. Руки тремтіли; стрибучий ліхтар освітив стовбури обабіч дороги, низько схилені гілки й темну розмиту тінь, що мчала на Аспірина зі швидкістю експреса. Він закричав і вистрілив. Ще раз. І ще.
* * *

Він розплющив очі, було геть темно. Здається, в нього не було правого вуха. Він підняв руку, заледве дотягнувся до голови. Вухо все-таки було, але надто велике і в чомусь густому й липкому. Пістолет! Він засмикався, вперся руками в землю, намагаючись піднятися — і сам собі нагадав жука, що перевернувся на спину. Білий круг осліпив. Аспірин замружився, але круг не пропав, лише зробився темно-червоним, як вистигаюча зірка. — Вставай, — сказав тонкий тремтливий голос. — Уставай… Ану підводься! Пістолета не було. Аспірин марно обмацував руками мокру траву. — Підводься, а то застрелю! Зараз сезон полювання… І ніхто нічого не подумає! У голосі дівчиська була така ненависть, що Аспірин здригнувся. Він піднявся рачки. Паморочилася голова, і він усе ще нічого не бачив. Перед очима плили червоні плями. Дівчисько, здається, стояло поруч, світило в очі ліхтарем. — Ти стріляв у Мишка. Аспірин, крекчучи, прихилився до соснового стовбура. Вухо горіло, боліло плече. І було неясно, чи зможе він підвестися. — Вставай! Він пригадав тінь, що мчить у просвітку між деревами. І збагнув: усе, пропали відмовки. Не задурить собі голову Первомайськом, легкими канікулами, дивними збігами й пристайностями дивовиж, не заллє коньяком тріщину, що розверзлася зараз між Аспірином і всім нормальним світом. Світом, де панує здоровий глузд. — Уставай, — сказала Олена. — Ходімо до машини. Він усе-таки випрямився й підвівся, тримаючись за дерево. — Якщо тільки смикнешся, Мишко тебе вб’є. Він повернувся й пішов дорогою — слідом за своєю чорною кульгавою тінню. Олена йшла позаду і світила йому в спину. Тінь Аспірина сунула головою вперед, затуляла собою обидві зарослі колії, по боках висвічувалися густо сплетені гілки. Іноді він повертав голову — йому здавалося, що в нетрях хруснув сучок. Він боявся побачити поруч світло-коричневу тінь. І він не бачив — у лісі було порожньо й тихо, ледь чутно шелестів по листю дрібний дощ. Іноді його краплі спалахували під променем ліхтарика, як метеорити. Авто стояло там, де його покинули. Аспірин побачив спочатку капот і ліве крило. Бічне скло тріснуло. Аспірин підійшов ближче — і ледь не впав знову. Багажник був розкритий зсередини, як консервна бляшанка. Стовбурчилися зім’яті, де-не-де надірвані краї. Аспірин стояв довго, хвилини три, й дивився. Дощ припустив дужче. — Відпусти мене, — сказав нарешті Аспірин. — Ти стріляв у Мишка, і я ніколи тобі цього не пробачу. Він повернув голову й побачив, що плюшевий ведмедик лежить у неї на руках і де-не-де з нього стирчить вата. — Я нічого тобі не зробив, — сказав Аспірин. — Я… тільки якось тебе пожалів. Випадково. — Випадково, — повторила Олена чужим відстороненим голосом. — Нічого не змінити. Тепер ти будеш робити те, що скажу я, або помреш.
* * *

О пів на першу ночі вони в’їхали у двір. Аспірин покинув авто під вікнами, чого не дозволяв собі ніколи, нізащо в світі. Утім, машина з розпанаханим багажником уже не була такою цінною. Консьєржка тьотя Світлана зойкнула і відсахнулася. — Аварія? Олексію, аварія, так?! — Так, — сказав Аспірин, прикриваючи долонею лице. — Занесло і врізалися в стовпа, — ясним голосом повідомила Олена. У квартирі вона перш за все виклала на кухонний стіл пістолет. — Заховай, — сказала з бридливістю. Аспірин замкнувся у ванній. Довго розглядав себе. На лівій щоці кровоточили чотири зарубки-подряпини. Ще одна подряпина на шиї — довга, але неглибока. Вухо роздулося. Круг ока наливався синець. На плечі кровоточило садно. Все це були суцільні дрібниці, якщо пригадати долю невдатних крадіїв… — Не плач. Я знаю, тобі зле. Але я з тобою. Все буде добре… Він відчинив двері ванної. Олена сиділа на кухні, на колінах у неї лежав ведмідь, у руці була голка з ниткою. Олена шила зосереджено, як хірург, ласкаво приказуючи: — Потерпи. Нічого не буде помітно. Я добре зашию. І сліду не залишиться. Аспірина пересмикнуло. Він знову замкнувся і сів на край ванної. Однаково, хто вона така, відьма чи пришелиця з космосу. Однаково, що воно таке — перевертень чи кіборг-трансформер. Аспірину тепер треба тікати, тікати так, щоб аж п’яти блимали, але тільки неясно, чи далеко він зможе втекти… Хвилин за п’ятнадцять у двері постукали. — Чого? — запитав Аспірин. — Мені треба помитися, — сказала Олена. — Пусти мене, будь ласка. — А якщо не пущу? Він виламає двері? — Якщо не впустиш, я вмиюся на кухні, — сказала Олена після паузи. — Мені не так багато від тебе треба. Не тремти. — Я тремчу?! Він відчинив двері. Олена стояла перед ним — мокра, брудна, жалюгідна, із невблаганним блиском у блакитних очах. Мишко, відпочиваючи в неї на руках, дивився пластмасовими очима. — Мийся, — сказав Аспірин крізь зуби. — Щоб тебе змило. Олена не відповіла. Аспірин знайшов у барі пляшку вірменського коньяку, страшенно дорогого, припасеного на свято. Відкоркував і ковтнув. Видалося мало; він ліг, забруднюючи простирадло кров’ю, яка все ще сочилася. Ковтнув іще. Подумалося: а може, зжерти пачку снодійного, заковтати коньяком і — буль у ліжечко? — Щоб тебе змило в каналізацію до чортів собачих, — сказав він, слухаючи шум води у ванній. — Дочекаєшся, що я спалю хату разом із твоїм… Хата застрахована… а він — ні! Він засміявся, задоволений такою вдалою думкою. Уявив, як обливає дім ізсередини бензином, кидає сірника й іде, замкнувши зовні броньовані двері… …І як ці двері зносяться з петель — ізсередини. Ні, так не піде, треба одразу— потужним вибухом… Згадався мертвий собака в підворітті. От саме так — розірвати навпіл… Він підвівся, поліз у письмовий стіл, знайшов свій закордонний паспорт. Візу треба робити наново. За великого скупчення людей ця тварюка не зважиться на нього напасти. А якщо зважиться — будуть свідки. Тоді Аспірина не запроторять у божевільню, якщо він розповість усю правду… Всю правду? Морщачись, долаючи біль, він сів до столу й увімкнув ноутбук. П’ЯТНИЦЯ

⇐ Предыдущая 21 22 23 24 252627 28 29 30 Следующая ⇒