Annotation 6 страница

— Алло, — сказала мама, і голос у неї був чомусь напружений. — Олексійчику? — Привіт, мамо. — Як справи? Ти здоровий? — Цілком. — Що з роботою? — Як завжди. Все гаразд… — Олексійчику, — голос матері посуворішав, — що це за дитина в тебе живе? Чия це дитина? Аспірин чекав цього дзвінка з дня на день. Шила в мішку… Настукали, доброзичливці. — Це, — заперечувати не було сенсу, — це… моя дочка. З Первомайська. Пауза. Аспірин уявив собі мамине обличчя, як вона мовчить — там, у Лондоні, на іншому кінці дроту. Мало не поперхнувся. — Ну, так сталося, — сказав, виправдовуючись. — Вона незабаром поїде до матері. Такі справи. — Ти зводиш мене в могилу, — сказала мати, і голос у неї був і справді загробний. — І що такого, мамо? Вона гарна дівчинка. Нерозбещена. І вона скоро поїде. — Скільки їй років? — Оди… одинадцять. — Олексію, — мати, певно, суворо стиснула губи, — ти мені не брешеш? — Ні, — сказав він так безтурботно, як лише міг. Мати не повірила.
* * *

Наприкінці вересня похолодало. Стоячи біля вікна в кухні, Аспірин дивився, як іде на заняття Олена: комір куртки піднятий до вух, голова втягнена в плечі. Футляр зі скрипкою притиснула до грудей, як зброю відплати. Із-за спини визирає упакований у ранець Мишко. Він уявив, як примовляє консьєржка тьотя Світлана: «Що ж ти, Оленочко, без шапки? Де твій шарф? Дощ збирається, а як же ти без парасоля? » Невеликі витрати — все можна купити на базарі. Шапку, шарф, дешеву дитячу парасольку. І бодай пальто. От лише що робити з цією клятою школою? Начебто і не в селі живемо, де усе про всіх знають. А ти ба — учора дільничний приходив… Коли Аспірин ходив у дитячу кімнату міліції, намагаючись хоч куди прилаштувати Олену, на нього дивились як на злісного ідіота. Але досить було Олені набути в його житті якого-небудь, хоч і хиткого, статусу — їхнє спільне життя-буття раптом викликало інтерес правоохоронних органів. Дільничний, чоловік середніх років у цивільному плащі (елегантному, слід сказати, який зовсім не відповідав уявленню Аспірина про сучасних дільничних міліціонерів), найперше поцікавився, чи мешкає в квартирі дівчинка одинадцяти років, і якщо мешкає, то ким Аспірину доводиться? Аспірин, криво посміхаючись, пред’явив свідоцтво про народження Олени. Так, дочка. Так, із Первомайська. Ні, прописувати не будемо. Вона в себе прописана, у Первомайську. Юний талант — скрипалька, приїхала за великим майбутнім. У школу не ходить? Так вона в десятирічку вступає. У яку? Дуже просто — у спеціалізовану школу для особливо обдарованих дітей. Готується. Є ще запитання? Запитань не було. Дільничний, розслабившись, побажав Олені успіхів, припустив, що музичний талант у неї — від батька, зізнався в любові до «Лапа-Радіо» й попрощався. Замкнувши за ним двері, Аспірин чомусь заглянув на антресолі. Пістолет був там — лишень простягни руку. Аспірин переховав його під стійку із взуттям. Неправда має цікаву властивість: у неї легко повірити, особливо брехунам. Аспірин подумав: якщо Олена справді піде в десятирічку… цікаво, а інтернат у них є? Тоді Аспірин буде їй непотрібний. Місяць тому він зрадів би й перехрестився з полегшенням. Зараз він злякався: а раптом, ідучи, вона захоче йому помститися?
* * *

Вони сходили на найближчий речовий ринок і купили Олені теплу куртку з капюшоном — першу-ліпшу, що підійшла. Олена не збиралася витрачати час на вибирання, Аспірину тим паче нецікаво було блукати виставкою убогого барахла. Капюшон вирішував проблему шапки; на зворотному шляху ще купили синій шарф і синю парасольку з квіточками. Аспірин наполіг, щоб Олена одразу ж наділа обновки: ніби для того, щоб знову не застудитися. Насправді йому було потрібно, щоб громадськість в особі консьєржки тьоті Світлани переконалася: Аспірин достойно виконує батьківський обов’язок. Біля під’їзду стояла Ірина, сусідка. Від часу останньої розмови (на кухні Аспірина під вірменський коньяк) їм декілька разів випало зустрітися біля ліфта, вони віталися, але тільки й того. Аспірин досі не знав, на якому поверсі вона живе — на третьому чи на четвертому. Тепер вона стояла біля під’їзду, занепокоєна, розгублена. Звичний спокій на її блідому вузькому обличчі здавався підталою маскою, готового спурхнути будь-якої миті. Поруч був чоловік — високий, міцний, у розстебнутому пальті, під яким вгадувалася строга уніформа чиновника. Він, посміхаючись, щось сказав — додав до сказаного, як відзначив про себе Аспірин. Остання, так би мовити, крапля. Ірина побачила Аспірина з Оленою. Посміхнулася з перебільшеною радістю, поспішно, якщо не метушливо. — Доброго дня, — чемно сказала їй Олена і перевела погляд на чоловіка в пальті. Її погляд застиг. Аспірин міг заприсягтися, що вона раніше бачила цю людину, причому в непростих обставинах. — Доброго дня, — сказав він, інстинктивно відвертаючи увагу Ірини — та її чоловіка — на себе. — Ми були на базарі. Купили Олені нову теплу куртку. Він сам не знав, як сприйме Ірина, напівзнайома людина, його несподівану дріб’язкову багатослівність. Але кількох забалаканих секунд вистачило, щоб Олена заспокоїлася й перестала витріщатися. Потупилася, скромна вихована дівчинка: — Так. — Пробачте, — щиросердо сказав Аспірин. — Усього доброго. Прикриваючи двері під’їзду, він устиг побачити, як чоловік у довгому пальті, махнувши на прощання рукою, сідає за кермо великого чорного «БМВ». На щастя, ліфт був на першому поверсі. Інакше не минути нової зустрічі з Іриною; прошмигнувши повз тітку Світлану («Ой, нова куртка! Яка красива! ») і тягнучи за собою легку податливу Олену, Аспірин ускочив у двері, що розкрилися, й дзьобнув пальцем на кнопку п’ятого. — Де ти його бачила? Ви знайомі? — Ні. — Ти брешеш. — І охота тобі знову лаятися, — сказала вона з дорослою втомою. — Клянуся своїм братом, що я ніколи раніше не бачила цієї людини. І він мене. Аспірин помовчав, переварюючи почуте. — А чому ти так на нього дивилася? Він відчинив двері квартири. Пропустив дівчисько вперед. — Я дивилася не на нього. — А на кого? Кажи! Він розвернув її лицем до світла. Чесно кажучи, дитина не виглядала ні здоровою, ні щасливою. Бліде обличчя із запалими щоками, під очима кола. А погляд — дуже сумний. Старечий. — Ти чого? — запитав він, випускаючи її плечі. — Нічого. Ти його знаєш? — Ні. — Він помре. — Усі помремо, — сказав Аспірин автоматично, заздалегідь знаючи, що скаже Олена, і внутрішньо обмираючи від цього знання. — Він помре швидше. До заходу сонця. Аспірин глянув на годинника. П’ять хвилин на п’яту; коли заходить сонце наприкінці вересня? — Ти придурюєшся? — запитав Аспірин безнадійно. Вона акуратно повісила нову куртку на вішалку. Склала шарф на поличці для капелюхів. Поставила парасольку в куток. — Дякую. Мені справді було холодно. Аспірин повернувся і мовчки пішов на кухню — пити чай. Дістав пляшку коньяку; пригадав, що не знає Ірининого телефону. І не знає, у якій вона живе квартирі, навіть на якому поверсі — на третьому чи на четвертому… З вітальні, куди пішла Олена, долинула фраза, зіграна на піаніно. Шматок мелодії. В Аспірина ніби мурахи пробігли по спині — чи від музики, чи від нового відчуття діри в світоустрої. Ніби затремтіла тонка плівочка, а за плівочкою — хаос… — Ти не знаєш, де живе Ірина? Сусідка? Ну, вона ліки… вона, одним словом? — На четвертому поверсі. Ми з нею колись у ліфті їхали. — А квартира? — Запитай у тьоті Світлани. Вона знає. — А як я поясню, для чого? — А навіщо пояснювати? Що ти, як хлопчик… Олена мала рацію. Не чекаючи ліфта, він збіг униз східцями. І знову ж таки східцями злетів на четвертий поверх. Підвів руку, щоб подзвонити, затамував подих. Опустив руку. Бігом піднявся до себе, накинув куртку, вискочив в аптеку; купив сироп від кашлю, найдорожчих порошків і таблеток, викинув із кульочка чек і знову повернувся до Ірининих дверей. Подзвонив. — Хто там? — Це я, Олексій… сусіда. — Одну хвилину… Мабуть, вона опоряджалася. Принаймні коли відчинила двері — справді, за одну хвилину, — обличчя її було, як і раніше, спокійне і навіть умиротворене, і тільки хворі запалені очі дещо псували картину. — Я приніс вам ліки, — із порога заторохтів Аспірин. — Бо ж то свинство з мого боку — ви нам так допомогли, усі засіки, певно, повискрібали, а час грипозний, простудний, про всяк випадок щось треба мати напохваті… Він ледь не додав: «Так, дорогі слухачі, піклуймося про себе, коханих, поповнюймо запаси, не клацаймо дзьобом, мінздоров попереджає…», але вчасно осікся. — Спасибі, — сказала Ірина. — Але це ви даремно. Я ж вам не в борг давала. Зависла ніякова пауза. Аспірин тупцював на порозі. — Може, ви зайдете? — без радості запропонувала Ірина. — Ні, дякую… Я тільки на хвилинку… А цей милий чоловік, із яким ви розмовляли, мені здається, я його десь бачив. Він, випадково, не депутат? — Ні, — Ірина зітхнула. — Це просто мій чоловік… колишній. Вірніше, так і не став моїм чоловіком.
* * *

— Це її чоловік. Колишній. Вірніше, так і не став її чоловіком. Не певен, що я правильно зрозумів. — Вона його любить? — А хто його зна. Не розібрав, — признався Аспірин. Сонце сіло. — Скажи, що ти все вигадала, скажи? — Я усе вигадала. — Олена метляла під столом ногами. Перед нею стояло блюдечко з чаєм, пара за-кручувалася млявим смерчиком. Аспірин ковтнув зі свого горняти — й обпікся. — Кажи, що ти там бачила, — зажадав, як тільки ослаб жар на губах і язиці. Олена мовчала. — Смерть у нього з косою стояла за лівим плечем? Так, чи що? — А от як ти думаєш, — діловим тоном почала Олена, ніби й не чула його запитання, — їй одразу скажуть? Чи потім? — Звідки я знаю? У мене жодного разу в житті не було колишнього чоловіка… тим паче такого, що не став ним. Олена віднесла блюдечко до мийки, сполоснула, акуратно поставила на сушку. — Я пішла займатися, — сказала суворо. — Скільки можна? У тебе он скрипка на морді відпечаталася, ніби в щелепу хто стукнув… Сусіди знову про мене подумають хтозна-що… — А тобі не однаково, що подумають сусіди? Аспірин глянув на телефонну слухавку. Вона лежала на білому, чисто витертому столі, мовчазна й чорна. Олена вийшла. Аспірин прислухався; вона грала гаму — вправно, лунко, потім етюд, потім ще один етюд, повторювала й повторювала, домагаючись досконалості. Потім зависла пауза; швидко, ніби боячись передумати, вона зіграла послідовність нот, початок мелодії, від якої в Аспірина по всьому тілу забігали мурашки. Він змусив себе допити чай. Олена лягла спати о пів на одинадцяту— із Мишком під боком. Аспірин усе так само сидів за кухонним столом. Сусіди згори увімкнули аудіо-систему, Аспірин хвилин десять морщився, слухаючи цю какофонію (лисий звук, бочка тупо б’є, заглушаючи вокал), потім постукав по батареї. Сусіди покомизилися ще хвилини три, потім затихли. Аспірин заварив собі чаю. О пів на першу накинув куртку і вийшов надвір. Біля клумби стовбичили, балакаючи під цигарку, два запізнілі собачники (їхні вихованці, дог і ротвейлер, метушилися по різні боки дитячого майданчика, підкреслено не помічаючи один одного). Аспірин поплескав себе по кишенях — цигарки залишилися на кухні. Вікно Ірини — якраз під кухонним вікном Аспірина — світилося. Аспірин повернувся додому. О пів на другу він вийшов знову. Консьєрж Вася дрімав у своїй будці, але на стук вхідних дверей підхопився і пильно закліпав сонними очима. — Олексій! Із клубу? Аспірин був у домашній картатій сорочці і спортивних штанах. — Та я просто так… гуляю. Вася здивувався. Аспірин зупинився біля під’їзду, підвівши голову, глянув у сонну пику будинку. Пика була майже усуціль темна: світилося лише де-не-де, і тільки в Ірини — Аспірин зіщулився — горіли вікна у всій квартирі… Він пішки піднявся на четвертий поверх. Подзвонив.
* * *

— У мене навіть нічим пом’янути… У домі ні вина, ні горілки. — Принести коньяку? — Ні, Олексію. Зачекайте. Просто посидимо. Вона була біла, як свічка, і дуже зосереджена. — Як ви там казали… діра у світоустрої? — А ви запам’ятали? — розгубився Аспірин. Вона натужно посміхнулася краєчками губ: — Звісно… Він вилетів на зустрічну за півгодини після нашої розмови. Аспірин мовчав. Не в його правилах було вислуховувати чужі звіряння, він навіть у потязі, в купе, уникав розмов із попутниками. Він розумів, що Ірині тепер треба виговоритися, що це буде довго й обтяжливо і що завтра вона буде відводити очі при зустрічі. Він усе прекрасно розумів, але готовий був виконати свою місію до кінця. Віддати борг? Навряд, він зовсім не почувався боржником… Принаймні до сьогоднішнього вечора. — Я йому не бажала зла, — сказала Ірина. — Слово честі. А вийшло так… «не діставайся ж ти нікому». — Ви не винуваті, — сказав Аспірин. Зморщечки між її бровами стали трішки м’якшими. — Як ваша дівчинка? Я бачу, вона зі скрипкою ходить… Ви знайшли з нею спільну мову? — Певною мірою. — І ви полагодили машину. От бачите, ваша діра у світоустрої затяглася… «Якби», ледве не сказав Аспірин. І стиснув зуби, щодуху втримуючи за ними балакучого язика. Язик рвався назовні, бажаючи сказати — брякнути, бовкнути: «А смерть уже стояла в нього за плечем…» — Хіба ні? — Ірина дивилася йому в очі. — Не затяглася? — Вона стала ширшою, — глухо сказав Аспірин. — Але я звик.
* * *

Олена спала на боку, підклавши руку під голову, другою рукою притискаючи до себе ведмедя. Аспірин зупинився посеред кімнати. Було п’ята година ранку. Ним похитувало. — Агов… Він вирішив для себе: не прокинеться одразу — не буде більше будити, повернеться й піде. Дочекається ранку, нехай уже… хоча чекати тяжко. Вона прокинулася. Не переверталася, не потягувалася — просто розплющила очі. Фаховий розвідник, а не дівчисько. — Слухай, — сказав Аспірин, — я тут… А я коли умру? Ти можеш сказати? — Не сьогодні. — Вона потерла очі. — Ти мене через це розбудив? — А по-твоєму, це недостатній привід?! — Можливо. — Вона перевернулася на спину. — Кому як. Він проковтнув згусток слини. — А… слухай… скільки я проживу? — Звідки я знаю? — А звідки я знаю, що ти знаєш і чого не знаєш?! Олена сіла на дивані. Укрила плечі ковдрою. — Вона плаче? — Ні. Вона взагалі… з ним розсталася навіки. А він візьми та й розбийся до дідьчої матері. Вона взагалі боїться, що її… ну, так сталося, що вона його прокляла наостанок. «Так не діставайся ж ти нікому. . — Дитячий садок, — нудним голосом сказала Олена. — Прокляла… Ти хоч її заспокоїв? — Ну… як міг. Тут, знаєш, заспокоєння відносне. — Принаймні ти не залишив її саму. — Олена подлубалася пальцем у носі. — Тим паче, коли так зійшлося. А чому вони розсталися? — Ну… він начебто збирався з нею одружуватись, але в нього була сім’я, а він приховував… І коли усе з’ясувалося, вони все одно якийсь час жили разом, тому що вона не могла від нього відвикнути, хоч він і спадлючив… А потім вона вирішила покінчити з усією цією брехнею, а він був певен, що вона все одно приповзе на пузі — нікуди не дінеться. .. Приблизно так. А може, не так. Я ж не ідіот — розпитувати жінку про такі подробиці… особливо в таку ніч. А про себе ти знаєш? Коли ти помреш? Олена подивилася на нього з докором і знову лягла. Натягнула ковдру до носа. — Ти казала, — Аспірин так і стояв посеред кімнати, не наважуючись наблизитися до канапи, де лежав Мишко, — що не помреш ніколи… Це як, для красного слівця? — Ні, не для слівця. Я буду жити, жити… Ти будеш старіти. У тебе, може, будуть діти, потім онуки. А потім ти помреш. А я буду жити і не старіти. Ніколи не стану дорослою. У мене не буде дітей. І нічого не буде, крім однієї-єдиної мети: знайти брата і вивести його. Я буду тинятися по світу, може, тисячу років… — Он як, — сказав Аспірин голосом, що раптово сів. — Так це ж мрія людства… вічне життя без старості… або навіть вічне дитинство, як у Пітера Пена. — Мрія? — гірко запитала Олена. І укрилася ковдрою з головою. ЖОВТЕНЬ

Телефонний дзвінок. Голос сухуватий, діловий: — Олексію Ігоровичу? Це Світлана Миколаївна, педагог Олени. Мені треба серйозно з вами поговорити. — Вибачте. Я дуже зайнятий. — Я тут, у вашому районі, неподалік від вашого будинку… Невже у вас не знайдеться п’ятнадцяти хвилин, коли мова йде про долю вашої дочки?! — А що з моєю дочкою? — Ви не могли б підійти зараз у кав’ярню на розі біля метро? Я вже не наполягаю, щоб ви приходили в школу… Але справа така важлива, що… Аспірин закотив очі. Може, послати її до дідька? Вона образиться і більше ніколи не телефонуватиме. Але як відреагує Олена? — Добре, — сказав він крізь зуби. — Але в мене тільки п’ятнадцять хвилин. Не більше. Кав’ярня на розі була нова, її лише місяць тому відкрили. Даму-вчительку Аспірин вирахував одразу — вона сиділа за дальнім столиком перед горнятком чаю. І ще одне горня, порожнє, стояло край столу поруч із блюдечком з-під тістечка. Дама могла собі дозволити тістечка. Вона була суха й тонка, як цвях, нервова, як шило. — Олексію Ігоровичу? Здрастуйте… Він сів поруч. Прибігла дівчина у фартушку, очікувально ткнула олівцем у блокнотик, немовби Аспірин збирався замовити бенкет на дванадцять персон. — Каву, — сказав Аспірин. — По-східному? Еспресо? Капучіно? — Еспресо. — Тістечко? Закуски? — Ні. Тільки каву. Дівчина пішла; доки Аспірин замовляв, нервова дама придивлялася до нього. Здається, навіть принюхувалася: принаймні ніздрі тріпотіли. — Олексію Ігоровичу, — вона не стала чекати, доки йому принесуть каву, не стала базікати про погоду, — у Олени великі проблеми. Він зацікавився. — Які? — Вона сама, уявіть собі, знає, що їй потрібно. Вона сама собі вибирає етюди. Ми з нею розбираємо одне — вона приносить на урок інше… Але найголовніше навіть не це. У нас академконцерт, звісно, першокласники зазвичай не грають… Що вони там можуть зіграти… Але Олена — особлива пісня. Я хотіла її обов’язково показати. Ви розумієте? Це ж унікальний випадок — такі результати після неповних двох місяців занять. Отож, вона відмовилася! Вона, уявіть собі, не хоче витрачати час на підготовку репертуару. Вона мені сказала: я вчуся, щоб зіграти одну-єдину п’єсу. Мені треба засвоїти другу і третю позиції і вібрацію… Вібрацію! Після шести тижнів навчання! — Отже, вона ставить собі високі цілі, — обережно сказав Аспірин. — То в чому ж справа? Дама якийсь час спопеляла його поглядом. — У неї зоряна хвороба, — сказала вона нарешті. — Вона стала пропускати хор і сольфеджіо… Якщо так буде далі — весь її талант піде псу під хвіст! Із неї нічого не вийде. Ні-чо-го! Аспірин покосився на годинника. Дама завважила його погляд, і її ніздрі роздулися. — Я поговорю з Оленою, — примирливо сказав Аспірин. — А ви теж не надто на неї тисніть. У неї важке дитинство! Розплатився і пішов, так і не випивши свою каву. Пішов дощ. Олена, проти звичаю, не займалася: стояла біля вікна, відстежуючи доріжки крапель, що збігали по склу. — Ну і чому б тобі не зіграти цей академконцерт? — запитав Аспірин із порога. — Я так і знала, що вона тобі наскаржиться, — сказала Олена, не обертаючись. — Підключила важку артилерію. Побігла за підмогою до татуся… — Це природно. Ти — її гордість. Вона хоче тебе показати. Хіба тобі важко? Він сказав — і осікся. Послухати їхню розмову збоку — батько і дочка мирно розмовляють про насущні шкільні проблеми. Вони так вжилися у свої ролі? їм так простіше? — Іноді мені здається, що я ніколи не вивчуся. — Олена й далі дивилася на дощ. — Вчуся-вчуся… Болить усе… А до його пісні — як до неба. Ні… як до… ну, менше з тим. — А в тебе багато часу в запасі. Хіба ти за тисячу років не вивчишся грати? Вона обернулася. Він пошкодував про свій жарт. Нервово посміхнувся: — Чого ти так дивишся? У мене ніхто за плечима не стоїть? — Ти мені набрид. Якби ти знав, як ти мені… набрид. — А ти мені, думаєш, ні?! — Він образився. Вона скорчила міну: — Доброго ранку, мої милі, з вами ді-джей Аспірин, розслабтеся, попереду в нас багато приємних і комфортних годин у м’яких обіймах «Лапа-Радіо». .. — Помстилася, так? — запитав він похмуро. — Ну-ну… І пішов до себе. Статтю для «Мачо» він обіцяв віддати ще тієї п’ятниці, тепер був понеділок. Аспірин увімкнув ноутбук із наміром попрацювати, натомість ввійшов у мережу і поблукав там години півтори. Олена займалася. Аспірин краєм вуха прислухався до безконечних, виснажливих повторів одного й того ж. До кінця другої години п’єска звучала чудово, у ній була не лише рухливість і легкість — у ній була, Аспірин не побоявся б цього слова, експресія. Олена переживала простеньку танцювальну мелодію з таким темпераментом, ніби це був «Політ валькірій». — Молодець. Вона покосилася на нього без подяки. — Ти навчишся раніше, ніж за тисячу років, — сказав він лестиво. — За кілька тижнів, мабуть, уже зіграєш… Вона складна, ця пісня? — Ні, не дуже. Вона веде людей за межі цього світу… іноді піднімає мертвих… А так — нічого особливого. Простенька мелодійка.
* * *

— Доброго ранку, мої милі! Ось і вівторок, ось і ді-джей Аспірин знову прийшов, щоби провести багато комфортних годин разом із вами в м’яких обіймах… Він ледь було не вдавився. Ніби кістка застрягла в горлі й заважала виштовхувати слова. —.. «Лапа-Радіо», — заледве закінчив він. — Нас слухають на роботі, нас слухають удома… Нас слухає, між іншим, одна дуже вперта дівчинка, яка вважає, що легка музика — це погано… Всі ми знаємо, що люди споконвіку співали за роботою: косили траву — співали… доїли корів — співали… Що вони співали? Таж пісні, зрозуміло, прості пісні про своє кохання, про свою нелегку долю… або, навпаки, про свою дуже щасливу долю… То чим же ми з вами гірші, дорогі мої? Розкрийте ваші вуха — з нами Валерія! Він не міг позбутися думки, що Олена сидить зараз на кухні перед радіоприймачем, і на обличчі в неї бридлива увага. Він ніколи не говорив їй, на якій станції працює і як її знайти. Отже, сама відшукала. Знадобилося їй навіщось. (— А в клубі ти робиш те ж саме? — запитала вона мимохідь, усім своїм виглядом демонструючи, як мало зацікавлена у відповіді. — У клубі, — відповів Аспірин, — я займаюся творчістю. — Ліпити чужі треки паровозиком — це ти називаєш творчістю? Аспірин мовчки лічив до десяти). — …Що наше життя, дорогі мої? Ні, не гра. І не ікра. Наше життя — вічна метушня між вищим призначенням і необхідністю щодня їсти хлібчик… бажано з маслечком… Ми любимо жити! Чому ми маємо цього соромитися? Ми хочемо часто радіти, смачно й красиво їсти, стежити за модою, ми хочемо любити! Для всіх, хто закоханий, — півгодини кохання на «Лапа-Радіо! » Він уявив, як Олена вимикає приймач, і йому полегшало.
* * *

У середу мало відбутися «капелюшне паті». Аспірин геть забув про неодмінну умову вечора — з’явитися з покритою головою, але його актуальна мала, Женця, подбала про нього заздалегідь і роздобула десь арабський картатий головний убір. Аспірин покрутився трохи серед ковбойських, корейських, оперених і общипаних капелюшків, йому стало ніяково і нудно. Втрапила під руку молода журналісточка, посміхалася, невміло цілячись в Аспірина старомодним диктофоном; якби вона не була такою красивою, він послав би її до дідька запросто. Але вона була свіженька, налита, білки наївних очей — без єдиної червоної прожилочки; Женця, що принесла Аспірину картату мусульманську хустку, приревнувала. Гудів танцювальний майданчик під десятками ніг. Мерехтіли вогні. Все-таки у «Фантома» проблеми зі стилем, щось у ньому є від сільської дискотеки; Аспірин вислизнув від Женці і від цієї, іншої… як її? Бажання закінчити вечір «у постелі з Мадонною» змінилося спрагою тиші й відпочинку. Надворі йшов дощ. Вже виїхавши з провулка, Аспірин пригадав, що Олена у філармонії. А до філармонії від «Фантома» рукою сягнути. І концерт мав закінчитися хвилин п’ять-десять тому. …Він мав рацію. Чинна публіка розходилася, поблискували чорні парасолі, перетинчасті, як крила майстра Дракули. Під нешироким дашком біля входу стояла, притискаючи до грудей Мишка, дівчинка в мішкуватій дешевій куртці. Він забув про Мишка. Як так? Просто вилетіло з голови. Але не повертатися ж тепер… Він під’їхав аж до входу. — Сідай. Швидко. Тут стоянка заборонена. Вона пірнула на заднє сидіння. — Дякую, — сказала, здається, щиро. — А то цей дощ… І вже пізно… Мовчки проїхали центр, залитий вогнями, усе ще людний. Що ближче додому, то все чорнішими ставали підворіття і все бляклішим світло ліхтарів і вітрин. — Ну і як тобі Шнітке? Вона мовчала. Аспірин вирішив було, що вона вже не відповість. — Знаєш, — сказала дівчинка, коли він пригальмував під миготливим жовтим світлофором, — коли слухаєш придуману людством музику… воно здається таким… прекрасним. Шляхетним. Чому? Проїхавши перехрестя, Аспірин розігнався знову: — А може, воно справді прекрасне, шляхетне… Ніби ілюструючи його слова, перед машиною блиснув, підрізаючи, червоний форд. Аспірин ударив по гальмах. Олену кинуло на спинку переднього сидіння. Аспірин повиснув на ремені. У форда розкрилися разом троє дверцят. — Їдь! — крикнула Олена. — Їдь! Швидше! Форд не давав свободи маневру. Позаду підлетів і пригальмував, зачепивши бампер, старий «БМВ». Тріснуло бічне скло. Розлетілося гострим градом, застукало по підлозі, по спинках сидінь. Розкрилися дверцята поруч з Аспірином. Його схопили за шиворот і потягли з машини: — Вилазь! Він заїхав кулаком по твердій волосатій морді. На другому ударі руку перехопили. — С-сука! Від удару засвітилося, та Аспірин все одно нічого не бачив; позаду заверещала Олена. — Сволота! Дитина… І басовито, голосно рикнув величезний звір. У дзеркалі заметалися тіні. Запищав тепер уже чоловік — тонко, як заєць. Щось шаркнуло по асфальту, щось випростувалося на весь зріст; силует був величезний. Щось злетіло догори, як гутаперчевий манекен, пронеслося в повітрі з десяток метрів і брьохнулось об землю. Затупотіли ноги нажаханих людей, що розбігаються врізнобіч. Завищали колеса, аж закурившись, намагаючись зірватися з місця раніше, ніж дозволяли земні фізичні закони. Стало просторо — ніби й не було ніякого форда. Аспірин виявив, що лежить на животі, униз головою, наполовину в машині, наполовину зовні. Під долонями хрумтіло бите скло. Кроків за п’ятнадцять на тротуарі нерухомо лежала дуже велика людина, схожа на мертвого бегемота чи на поваленого борця сумо. Світло ліхтаря омивало його зверху, а знизу розпливалася темна калюжа. «БМВ» квапливо здав назад. — Швидше! — кричали над вухом Аспірина. — Чого ти розлігся, поїхали, швидше! Він втягся в авто. Зачинив дверцята — посипалися рештки вибитого скла. Тремтячою рукою взявся за ключ. Завів мотор — із третього разу. Поодинокі ліхтарі, тьмяні вогні вікон — усе поплило назад. Аспірина трясло так, що він аж підстрибував на сидінні. У дзеркальці заднього виду миготіли то блискучі Оленині очі, то плюшева морда з пластмасовими ґудзиками-баньками. У діру на місці вибитого скла влітав вітер навпереміш із дощем. Кермо зробилося липким від крові з порізаних долонь. Тремтячи й поглядаючи в дзеркало — чи немає погоні, чи не задумав перевертень ще кого-небудь убити, — Аспірин доїхав нарешті до гаража і знайшов у собі сили люб’язно привітатися зі сторожем — от, мовляв, халепа, то багажник розкурочився зсередини, тепер скло саме по собі вилетіло… Він відчинив гараж. Звичні дії заспокоювали. Але щоб остаточно прийти до тями, Аспірину довелося б, мабуть, відчиняти один по одному сотню знайомих гаражів. — Він живий? Той… — Не знаю, — чесно призналася Олена. Аспірин завів авто в гараж — фари вперлися в протилежну стінку. Під стіною стояли старий пилосос і древня, із залізними кутками валіза, набита паперами того штибу, що їх ніде зберігати і шкода викинути. Мотор працював. — Тобі боляче? — тихо запитала Олена. Аспірин тільки зараз завважив, що права половина обличчя в нього значно більша від лівої. — Він… цей… убив його? Шию зламав? Олена набурмосилася: — А ти хочеш, щоб він цілувався з ним? Викинули б нас, побили, забрали авто… Це краще? — Усе гірше! Що тепер робити, ти уявляєш? — А нічого, — безпечно відгукнулась Олена. — І не хвилюйся: у тебе руки чисті. Порізані тільки. Треба перекисом залити. Аспірин знайшов її очі в дзеркалі: — Слухай… наш світ тобі не подобається, так? Брудний, так? Що ж ти — прийшла звідкись, притягла із собою цього… і вирішуєш тут, кому жити, а кому валятися зі зламаною шиєю? — Ну, пробач, — подумавши, сказала Олена. — Я так довго полювала за цим бідолахою, який сто двадцять кіло, напевно, важить. Я його вистежувала. Я на нього напала. Хотіла всього лише пограбувати і набити морду. Ну, пробач. — А може, це був твій брат? — люто запитав Аспірин. — Твій дорогоцінний, якого ти шукаєш? Га? Її очі змінилися. Стали майже пластмасовими, схожими на Мишкові. — Так. Може. Може, це був мій брат… Тоді все марно. І вона скорчилася, затуливши обличчя ведмедем. Аспірин перевів подих. Треба було підводитися, замикати гараж, іти додому, а до будинку, між іншим, теж хвилин десять темними вулицями. Треба було щось робити з розбитим лицем, із порізаними руками — це поки що, в стані афекту, він майже не відчуває болю. А що буде завтра?! — А ти хіба брата зовсім не пам’ятаєш? — запитав він крізь зуби. — Невже він може бути… таким? — Яким завгодно, — глухо відповіла вона крізь плюшеву барикаду. — Молодим, старим… Адже він перейшов грань між… одним словом, він міг змінитися до невпізнанності. Перемінити оболонку. І міг забути все… найімовірніше… забути себе… — І перетворитися на відморозка? — Так. — Нарешті вона відхилила ведмедя від обличчя. Очі, попри побоювання Аспірина, були сухі. — Бо коли… звідти… потрапляєш сюди… і минає перший шок… хочеш стати гіршим, ніж цей світ. Це ніби помста. Хочеш перемогти його. Зробити його ще мерзотнішим, зробитися самому гадом із гадів… Це ніби протест. — Дитячий якийсь протест, — пробурмотів Аспірин. — «Весь світ лайно, і ми повинні зробити його ще лайнішим». — Можливо, — погодилася Олена. — Але однаково… Напевно, це відбувається мимоволі. Може, навпаки: це світ мститься. Робить біле чорним, гаспидним, найчорнішим у світі… — А ти? — занепокоєно запитав Аспірин. — Ти теж будеш… підстерігати перехожих у темних провулках? Із ведмедем навпереваги? — Я не стану боротися… змагатися зі світом. У мене є мета. Треба вивести брата. А він… Вона замовчала. — А він що? Взагалі, ти не могла б мені пояснити: що твій брат тут робить? Навіщо він сюди прийшов? — Він прийшов… — Вона підбирала слова. — Він хоче… Він узагалі композитор… якщо ти розумієш. У широкому розумінні. Творець. Творець. Ось так. — Творець — гарне слово… — Не чіпляйся! Творець — у значенні той, хто зайнятий творчістю. Він просто пише… творить… нове. — Музику? — І музику теж. Вірніше, спочатку музику, а потім… — Що потім? — Ти не зрозумієш. — Ага, — сказав утомлений Аспірин. — Куди вже мені. І що йому тут знадобилося? У нашому недосконалому світі? Олена раптом посміхнулася в дзеркалі: — Недосконалому. Правильно. Творчість… можлива… тільки в недосконалому світі. У досконалому, завершеному — ні.
* * *

⇐ Предыдущая 23 24 25 26 272829 30 31 32 Следующая ⇒